6

Наступного дня ще тільки забринів світанок, а нас уже вигнали на аппель. Після закінчення аппеля двічі просурмила сирена, і по всьому таборі забігали, заметушилися лойфери й капо, які щодуху горланили: «Арбайтскомандо формірен! Арбайтскомандо формірен!»

Сирену, встановлену на щоглі посеред табірного майдану, було чути по всій території табору. Її гудки правили за умовний сигнал для проведення тих чи інших заходів. Так, наприклад, один довгий гудок означав загальне шикування (звичайно на ранковий та вечірній аппелі або у випадку, коли в якомусь блоці чи робочій команді не дорахувалися одного чи кількох в’язнів); два коротких сповіщали про формування робочих команд і відправку їх на роботу. Здебільшого така команда подавалася після ранкового аппеля. Короткі часті гудки означали оголошення блокшпери. Після кожного сигналу сирени команду повторювали ще й голосом. Десятки спеціальних посильних бігали по табору й на все горло вигукували ту чи іншу команду. Її підхоплювали блокові й капо. Блокові, які не хотіли надривати своїх горлянок чи не мали гучного голосу, як, наприклад, наш Пауль, за миску баланди наймали спеціальних крикунів. Такі щасливчики заробляли собі харчі лудженим горлом. У кожному блоці, у кожній команді були свої крикуни.

Наш блок був карантинний, «виховавчий», в’язнів із нього на роботу не ганяли. Тільки в окремих випадках звідси брали поповнення в деякі команди, взамін тих, хто вже остаточно охляв. Через те на ранковому аппелі Пауль тримав карантинників у строю доти, доки всі робочі команди не виходили за ворота табору.

Так було й цього разу. Та ось прибіг мордатий капо Адольф із нарукавною пов’язкою, на якій було написано «штрафна № 1». Ще здалека він закричав: «Пауль! Десять гефтлінгів, швидко!»

Плюгавий Вацек подав команду штрафникам вийти із строю. Мене і ще дев’ятьох в’язнів із нашого блоку Адольф погнав на центральний аппельплац, де саме формувалися арбайтскоманди і де вже стояла штрафна команда № 1. По дорозі Адольф почастував кожного з нас гумовою палицею за те, що не могли бігти так швидко, як йому хотілося.

Аппельплац уже заповнили колони в’язнів.

Арбайтскоманди, за порядком номерів на вихід кроком руш! — скомандував рапортфюрер, і одразу все заворушилося. Оркестр заграв бравурний марш. До прохідної одна за одною рушили арбайтскоманди. За брамою їх приймав конвой і вів на роботу.

Освенцімський оркестр — одна з найнезбагненніших примх гітлерівських бузувірів, витівка самого обер-ката Гіммлера. Оркестр складався із сотні музикантів-віртуозів, вивезених в Освенцім із столичних театрів окупованої гітлерівцями Європи. Він грав щодня, коли арбайтскоманди вирушали на роботу і поверталися з роботи, а також під час екзекуцій і страт. Музиканти цього оркестру створили на замовлення самого Гіммлера унікальну мелодію — «Танго смерті», яка дуже сподобалася шефу гестапо. «Танго смерті» виконувалося тільки під час страт та масових екзекуцій. На Нюрнберзькому процесі ноти цього сатанинського танго, під звуки якого було страчено тисячі людей, правили за речовий доказ. Щоб перешкодити поширенню мелодії як танцювальної музики, ноти за ухвалою Трибуналу знищили. Тим часом уже в повоєнні роки авторові цих нотаток не раз доводилося чути бездарні підробки сумнозвісної мелодії, їх видавали за справжнє «Танго смерті». Насправді ж вони нічого спільного не мали з мелодією, яку мені довелося чути свого часу в Освенцімі. Спритні ділки в гонитві за бізнесом не зупинилися перед наругою над світлою пам’яттю мільйонів жертв фашизму. (Музиканти освенцімського оркестру всі до одного були розстріляні есесівцями в останні дні існування табору — в січні 1945 року).

Треба сказати, що на прохання комендантів інших концтаборів Гесс передав їм ноти «Танго смерті»; і там його також виконували під час масових страт і екзекуцій, зокрема в Янівському і Хелмському концтаборах. В інших таборах смерті були свої «гімни» й улюблені мелодії. Так, наприклад, у Маутхаузені під час страт виконувалася мелодія німецької пісеньки «Кохана, ми зустрілися знову». Я й досі не можу збагнути, як в есесівців уживалися садистська жорстокість і суто німецька сентиментальність, любов до чистоти, квітів, музики, жалісливих пісеньок...

Нас ведуть дорогою, якою вчора везли в табір. Я впізнавав ті місця, зриті канавами, де напередодні працювали тисячі в’язнів. Обабіч дороги через кожні 200—300 метрів лежали складені на купи лопати, кайла, відра, стояли тачки. Робочі команди займали свої місця, розбирали інструмент і починали роботу. Нашу команду повели трохи далі, на дільницю, де проходила нова дорога, що з’єднувала Освенцім-І з Біркенау.

Освенцім було побудовано на болотистій місцевості. У літній день тут стояла несамовита спека, а вночі й ранками тягло прохолодою, болотяною вогкістю. Сонце ще не встигло піднятися, і в повітрі носилися цілі хмари мошви. Птахів ми тут не бачили, вони уникали цих гиблих місць.

Ми йшли, заточуючись від слабості, притримуючи один одного. Багато хто не сподівався повернутися живим до табору. Опущені плечі, в очах кожного — згусток болю. У нашій штрафній колоні був цілий Інтернаціонал — росіяни, поляки, чехи, євреї, цигани, французи, датчани, угорці, югослави, латиші, навіть кілька німців. І всі виснажені до краю.

Обіруч дороги лежали мертві, випалені села, а попереду, скільки око сягає,— пагорбиста місцевість, якою гадючилася незакінчена дорога рабства і смерті.

Нас привели на заболочену дільницю, роздали лопати, відра і наказали копати канави та розширювати вже викопані. Канави були заповнені болотною рідиною, доводилося, стоячи по коліна в драговині, черпати її лопатами та відрами й відносити метрів за п’ятдесят. Одні стояли в канаві й наповнювали відра, другі носили їх, треті возили тачками пісок і щебінь. Неподалік розташувалася есесівська охорона, озброєна автоматами. Безпосередньо за роботою слідкували капо і п’ять форарбайтерів — бандюги один в один. Вони походжали вздовж канави і гумовими палицями підганяли тих, хто, па їхню думку, працював не досить ретельно.

Була сьома година ранку. Лайка і крики наглядачів, глухі удари гумових палиць, зойки в’язнів, чавкання болота рвали ранкову тишу. Робота щойно почалася, а мені вже ломило спину і гуло в голові від утоми. Це була безглузда первісно-тяжка праця, розрахована на цілковите виснаження людського організму. Робочий день штрафних команд тривав чотирнадцять годин з однією перервою на сорок п’ять хвилин. Її оголошували ударом гонга о дванадцятій годині дня, коли привозили баланду. Та до неї ще треба було дожити...

— Льос, шнель, бевегтойх, темпо![37] — раз по раз лунали крики наглядачів, та саме темпу й не було. Нам просто бракувало сили. Тоді за нас узявся сам начальник конвою — есесівський унтер-офіцер. Він звелів одному з капо принести замашного кия і особисто заходився «заохочувати злісних ледарів». Не заспокоївся доти, доки власноручно не відлупцював півтора десятка в’язнів. А одному, який інстинктивно відхилився вбік, щоб уникнути удару, проломив череп. Це була перша жертва в нашій команді, хоча минуло лише півгодини, як ми приступили до роботи. А попереду ще цілий день!

Вбитого поклали неподалік од мене. Намагаюся не дивитись на нього, та це мені не вдається. Я бачу його закривавлене обличчя, вишкірені зуби, скляні очі. Чомусь весь час здавалося, що тепер моя черга, що незабаром і мене покладуть біля нього з проломленим черепом.

Щосили черпаю твань. Кожен рух лопатою дається з великим трудом, я весь змокрів, а нагрітися не міг — мене морозило.

Читачам важко навіть уявити, якими негідниками були ті, що носили есесівську форму. З благословення кривавого ката Гіммлера ці патологічні злочинці і маніакальні вбивці, починаючи від рядового есесівця чи паршивого єфрейтора і кінчаючи фюрерами всіх рангів, мали необмежену владу над мільйонами людей. На в’язнів вони дивилися як на покидьки, що їх треба використати на угноєння землі, попередньо висотавши з них усю мускульну силу. Вони старалися один поперед одного довести свою відданість фюреру та його божевільним ідеям. Адже фюрер пообіцяв їм за вірну службу райське життя на землі. Кожен із цих мерзотників мріяв про власний маєток на східних просторах.

Ніхто інший, як божевільний фюрер у своєму виступі 1941 року після параду есесівських військ без зайвого словесного камуфляжу поставив перед ними завдання — завоювати світ. Показуючи рукою на схід, він кинув одну фразу: «Німці! Перед вами світ, підкоріть його і владарюйте ним!» То був найкоротший з усіх його виступів. Маячну ідею завоювання світу носив у своєму серці кожен есесівець. Найплюгавіший із них мріяв дослужитися хоча б до чину гауптштурмфюрера[38], мати власний маєток, автомобіль і рахунок у банку. Ось чому він так запопадливо збиткувався над в’язнями, хизувався вишуканою жорстокістю, відверто демонструючи своє невситиме прагнення до панування. Він не задумувався над тим, що, може, колись настане розплата за вчинені ним криваві злочини. Він був лише рядовим кровожерної армії головорізів, а рядовому солдатові думати категорично заборонялося — за нього думав фюрер.

Кого-кого, а дурнів і негідників ніде не бракує. Вистачало їх і в Німеччині. Та одне — дурень сам для себе, а зовсім інше — дурень при владі. Тоді горе всім. Таким дурнем та негідником був і начальник нашого конвою. З нудьги він почав шукати собі розваг. Що не кажіть, а простояти чотирнадцять годин на варті не дуже приємно, та ще в цій клятій драговині. А коли врахувати ще й час, потрібний на дорогу від табору до місця роботи й назад, на чистку зброї, на лазню після роботи, то виходить цілих вісімнадцять годин. Правда, есесівців посилали в наряд через день, але й через день пробути вісімнадцять годин на ногах і втомливо, і нудно. Щоб якось згаяти час, вони вигадували для себе розваги. На них я надивився, працюючи на початку липня 1943 року в штрафній команді № 1.

Ми трудилися на дільниці завдовжки двісті метрів. Попереду були штрафні команди № 2 і № 3. Вони валили дерева, корчували пеньки, а ми копали водостічні канави й робили земляний насип майбутньої дороги. Штрафники старалися, як могли, а їх ще й підганяли. Тих, хто не витримував шаленого темпу, вбивали і заміняли іншими. Щодня в кожній штрафній команді доводилося замінювати двадцять-тридцять чоловік. Це була заздалегідь продумана сатанинська система знищення в’язнів, що «проштрафилися». В такий спосіб табірне начальство сподівалося стимулювати продуктивність праці інших освенцімських робочих команд. В’язні, як вогню, боялися штрафної, отже, вони будуть старатися на роботі і не порушуватимуть каторжного режиму. Так думало начальство табору. Власне, штрафні команди створювалися з метою залякати в’язнів, паралізувати жахом їхній опір, примусити їх працювати й коритися.

За інструкцією есесівці мали «перевиховувати» штрафників і навчити їх працювати. На практиці це означало, що з штрафника в найкоротший термін вичавлювали всю мускульну силу, доводили його до цілковитого виснаження, а потім знищували й заміняли іншим. А щоб це служило пересторогою для решти в’язнів, штрафників зумисне розсіювали по всіх блоках. Там вони своїм зовнішнім виглядом наочно демонстрували, що таке штрафна команда, наганяючи жах на всіх в’язнів.

Так зване «перевиховання» штрафників було облудною брехнею, бо в штрафних командах убивали не тільки тих, хто «лінувався» або вже остаточно знесилів, але й першого-ліпшого, залежно від примхи конвоїрів. Штрафник не повинен жити більше, як чотири тижні,— така була офіційна настанова табірної адміністрації. В’язні знали про це, і навіть найстійкіші з них занепадали духом. І дійсно, ті, хто потрапляв у штрафну команду, не жили довше чотирьох тижнів. Одні божеволіли, другі кінчали життя самогубством, третіх убивали капо чи конвоїри або відправляли в газові камери. Та серед в’язнів траплялися одинаки, які витримували місяць цієї страшної каторги. До таких виявляли «милість» —їх не душили в газовій камері, а розстрілювали. Розстріл вважався почесною смертю.

Штрафники розуміли безвихідність свого становища, та, хоч як це дивно, більшість сумлінно працювала, очевидно, надіючись на чудо. Така вже природа людини — сподіватися на порятунок у найбезвихіднішому становищі.

Самогубці кінчали з життям у такий спосіб: вони з лопатою в руках ішли на есесівця.Їїх тут же прошивали автоматною чергою. Без попередження. Річ у тому, що за інструкцією штрафникові заборонялося наближатися до есесівців. Траплялося, що конвоїр сам іноді для чогось підкликав штрафника. В таких випадках в’язень повинен був залишити лопату на місці, скинути мютцен, підійти до есесівця не ближче як на п’ять кроків і завмерти струнко, чекаючи вказівок. Найменше порушення цієї інструкції каралося смертю.

***

Ми копали старанно й квапливо, намагаючись не привернути до себе уваги жорстоких капо і начальника конвою. Правду кажучи, я не вірив, що доживу до вечора, а проте старався. Тут уже діяв колективний рефлекс: працювали всі, працював і я. І все це для того, щоб живим повернутися до табору, випити порцію баланди і впасти змученим, болючим тілом на матрац, склепити очі й ні про що не думати. Нари в бараці були тоді для мене єдиною мрією, єдиним острівцем спокою в цьому змученому жахами, затопленому кривавим безумством, жорстокістю і злобою світі, в якому і жити було страшно, і помирати не хотілося.

Час збігав повільно. Я поставив перед собою мету дожити до вечора. Щоб досягти її, треба було спершу виконати програму мінімум — дотягти до обіду, одержати черпак баланди, а ті п’ятнадцять хвилин, які ще залишаться, використати на відпочинок. Якщо мені вдасться здійснити цю програму і зі мною нічого не станеться лихого, я міг розраховувати на те, що виконаю і програму-максимум, тобто доживу до вечора. А що буде завтра — про те навіть думати не хотілося...

Крадькома поглядаючи на всі боки, я пильнував за есесівцями, що стояли неподалік, за капо й форарбайтерами, що походжали вздовж канави, і особливо за унтершарфюрером. Якесь шосте чуття підказувало мені, що його слід остерігатися найбільше. Унтершарфюрер саме проходив повз мене. Від страху я втягнув голову в плечі й зібгався в грудочку. Хотілося зробитися маленьким і непомітним, загубитися в цьому болоті.

Тим часом він зупинився неподалік мене, притулився спиною до обчімханої сосни і закурив, ліниво дивлячись на в’язнів, що бабралися в драговині. Нарешті кат знайшов те, що шукав, Його погляд зупинився на одному євреї. Він підкрався до нещасного і здер з голови своєї жертви мютцен. Той обернувся й закляк од страху. Есесівець хвилин п’ять стояв мовчки, втішаючись ефектом. Потім одійшов убік і, зібгавши мютцен, кинув його метрів за десять за цеп охорони, після чого лагідним голосом звернувся до приреченого:

— Потрудися, голубе, принести свій мютцен.

Заточуючись, в’язень, наче в маренні, пішов назустріч своїй смерті. Унтершарфюрер помахом руки попередив автоматників, щоб не стріляли, а сам вийняв парабелум і почав цілитись у потилицю своїй жертві. Робив це з неприхованою насолодою. Щойно в’язень наблизився до шапочки і вже нахилився, щоб підняти її, пролунав постріл. Бідолаха тільки похитнувся, потім випростався і повернувся до нас обличчям, покірно чекаючи другого пострілу. На його змученому обличчі вже не було страху. Він застиг на місці, наче спеціально позував унтершарфюрерові, щоб той, бува, не промахнувся. Пролунав другий постріл, і мертве тіло впало на землю. Есесівець побіг дивитися, куди влучила куля. Невдовзі ми почули його радісний вигук: куля пробила череп! Негідник покликав кількох своїх колег, щоб ті пересвідчилися, як влучно він стріляє. Хвилин із десять вони стояли над трупом, перевертаючи його ногами і про щось жваво розмовляючи. Есесівці не скупилися на компліменти унтершарфюрерові... Що й казати, стріляти він умів. Щоденні тренування в стрільбі по живих мішенях не минули даремно.

Збуджений унтершарфюрер повернувся назад і в супроводі капо Адольфа пішов уздовж канави. Адольф пишався тим, що був тезком самого фюрера. Свої обов’язки він виконував з великою запопадливістю. За дві години роботи цей покидьок устиг побити десятків зо два в’язнів. А зараз, догідливо заглядаючи в очі своєму господареві, дріботів поруч нього. По дорозі їм трапилася велика калюжа. Адольф покликав десяток в’язнів, поклав їх долілиць прямо в калюжу, і по цьому помості з живих людей вони пройшли далі.

Ми дістали можливість розслабитися на кілька хвилин, стишити шалений темп роботи. Сонце вже підбилося над лісом і пекло немилосердно. Нестерпно мучила спрага, в горлі пересохло, але води, придатної для пиття, не було. Усе тіло страшенно боліло. Руки й ноги наливалися свинцевою втомою. Я вже не вірив у те, що доживу до обіду. Тим часом на другому кінці ділянки розігралася нова трагедія. Унтершарфюрер і капо заходилися мордувати якогось в’язня. Той несамовито кричав, а це завжди розцінювалося як протест і зухвалість. Нещасного били довго, а він не переставав кричати. Кінчилося тим, що капо схопив лома і одним ударом розвалив йому черепа. Мертвого взяли за ноги, притягли до нас і поклали поруч з убитими раніше...

За якийсь час унтершарфюрер з капо вернулися. Для мене було б краще не дивитися на те, що робиться довкола, і всю свою увагу зосередити на роботі, та сили було обмаль, а тут ще боліли покалічені пальці, і мимохіть доводилося стежити за жорстокими пригінчими. Коли вони одходили, я стишував темп роботи, розслаблював м’язи, а коли наближалися, працював у швидкому темпі. Так робили всі.

Капо з есесівцем зупинилися позад мене. Про щось розмовляючи, вони дивилися на високу гіллясту сосну, що росла поблизу. Вона чимось привернула увагу унтершарфюрера. «Мабуть, накаже спиляти»,— подумав я, але помилився. Кат узяв одного в’язня, привів до дерева, звелів йому вилізти на верхівку і кричати: «Я мавпа!» Він навіть дозволив своїй жертві скинути гольцшуги, щоб легше було дертися на дерево. Капо послужливо підсадив в’язня, а далі той поліз уже сам.

— Вище, вище! — командував унтершарфюрер ї, коли в’язень виліз на саму верхівку, наказав: — А тепер починай!

— Я — мавпа! Я — мавпа! — закричав переляканим голосом в’язень.

Есесівці й капо дружно зареготали, втішаючись із витівки свого начальника. Він сам реготав, аж за живота брався.

— Голосніше, голосніше, щоб усі чули! — покрикував унтершарфюрер.

— Я — мавпа! Я — мавпа! Я — мавпа!..— линуло з верхівки сосни на кілометр довкруж.

Есесівці реготали до сліз. Цієї розваги їм вистачило на якихось півгодини. І хоча сердега уже захриплим голосом, наче зіпсована пластинка, і далі повторював «я — мавпа», на нього більше не звертали уваги, Унтершарфюрер попрямував до в’язня, котрий, припинивши роботу, голосно розмовляв сам із собою — розуму відбіг, бідолаха. Таким есесівці приділяли особливу увагу. Перш ніж убити божевільного, вони досхочу розважалися. Божевілля в’язнів вважалося за наочний доказ неповноцінності нижчої раси. Якийсь час унтершарфюрер спостерігав за хворим, не чіпаючи його. Той бурмотів уривчасті, безглузді фрази і, тримаючись за лопату, пританцьовував.

— Іди сюди! — покликав есесівець.

У відповідь — ідіотський смішок.

— До мене! Шнель!

Божевільний, піднявши лопату над головою, кривляючись і змовницьки підморгуючи, пішов до начальника конвою.

— Кинь лопату! — наказав той, але в’язень залишив без уваги цей наказ і сунув на есесівця. Тому вже було не до жартів. Він вихопив із кобури пістолет, та капо випередив постріл: ударом лома він перебив нещасному руки. Той упав у болото й почав качатися, плачучи і сміючись одночасно.

— Дайте вірьовку! — розпорядився унтершарфюрер. Один з есесівців дістав із свого ранця довгу тонку мотузку. Божевільному зв’язали ноги й потягли до сосни, на якій усе ще сидів в’язень і вже не кричав, а хрипів: «Я—мавпа!»

Адольф перекинув один кінець мотузки через товсту гілку, після чого божевільного підтягли ногами вгору, а головою вниз. Потім капо розгойдав підвішеного, а сам відійшов убік. Тим часом начальник конвою забився з одним із есесівців на пляшку вина, що він трьома пострілами з відстані двадцять кроків прострелить череп в’язневі, який гойдався, наче маятник. Поцілити в рухому мішень було не так просто, тим більше, що божевільний звивався в корчах. Я давно вже помітив, що в есесівців завжди був підвищений інтерес до стрільби по рухомих цілях.

Унтершарфюрер відміряв двадцять кроків, став у картинну позу впівоберта до в’язня і почав цілитись, упиваючись своєю владою над беззахисною людиною. Негідник явно хизувався перед колегами. Про це свідчили і його поза, і жести, і вираз обличчя. Його ніщо не бентежило: ні можлива кара за вчинений злочин, ні муки сумління. Сам фюрер брав на себе відповідальність :іа злочини есесівських головорізів, він звільняв їх од такої «химери», як сумління. Що-що, а «Майн кампф» Гітлера і «Міф двадцятого віку» Альфреда Розенберга — ці дві біблії німецького фашизму есесівці знали назубок і не тільки знали, але й фанатично втілювали в життя ідеї своїх ідолів.

Унтершарфюрер виграв парі: трьома пострілами він розчерепив в’язневі голову.

Я старався що було сили, та, видно, працював не досить інтенсивно, бо один із штрафників, які носили наповнені відра, мимохідь кинув мені: «Ворушись, якщо хочеш жити!» Легко сказати «ворушись», коли нестерпно болить кожна клітина твого тіла, коли тебе залишають останні сили. Я відчував себе смертником, який випадково затримався на краю могили. А тут іще, на лихо, унтершарфюрер і капо прямували в наш бік. Важке передчуття буквально паралізувало мене. Рясний піт заливає обличчя, стікає по тілу. Я вже чую голоси катів і боюся навіть глянути в їхній бік. Ось вони стали неподалік мене, закурили. Усім єством відчуваю, що їхні погляди зупинилися на мені. Увагу унтершарфюрера привернув номер, нашитий на моїй куртці.

— Поглянь, Адольфе,—звернувся він до капо,— у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в’язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока,— відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену...

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним.

Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.

— Гей, ти!

Я інстинктивно відсахнувся, забувши, що передусім треба поштиво зняти з голови мютцен. Есесівець сам зірвав його з мене і, відійшовши ближче до постенкетте[39] звелів мені підійти до нього. Залишаю лопату, виграбуюся з канави і з завмираючим серцем підходжу до унтершарфюрера. Наблизившись на відстань п’яти кроків, виструнчуюсь, чекаючи вирішення своєї долі. Катюга розумів мій стан і тому не поспішав. Він тримав у зубах тоненьку галузку й презирливо дивився на мене своїми холодними водянистими очима, наче на якусь комашку. У цьому погляді я прочитав свій вирок. Стою, помертвівши од страху, і відчуваю, як у мене під ложечкою повільно тане крига. Чомусь подумав, що незабаром обідня перерва, роздаватимуть баланду, а мене вже не буде. А я ж мріяв дожити до обіду, а потім і до вечора. Чому ж так сталося, що його вибір упав саме на мене?..

Унтершарфюреру набридло бавитися, він зібгав мій мютцен і кинув за лінію постенкетте.

— А тепер піди принеси свій мютцен!

«Все одно він мене пристрелить, то хай стріляє тут»,— подумав я. Страх, який охопив мене в першу мить, раптом змінився на відчайдушну і злу рішучість.

— Іти за постенкетте я не маю права. Правила поведінки в’язня у таборі — закон для мене. Я хочу працювати! -— твердо сказав я по-німецькому.

Есесівця вразило, що я розмовляю німецькою мовою. Він навіть припустити не міг, що така мізерна комашка може володіти його рідною мовою.

— Ах, он воно що! — сказав він глузливо.—Тільки-но Попав у табір, а вже знаєш порядок.

— У таборах я давно, але ніколи не порушував встановленого порядку. Я хочу працювати!

— А чого ж ти, такий дисциплінований, потрапив у штрафну команду?

— Через непорозуміння.

— По шапку підеш?

— Ні. Я не маю права переходити лінію постенкетте.

— Альзо![40] — Унтершарфюрер вийняв з кобури пістолет і поставив його на бойовий взвод. В його очах засвітилися хижі іскорки.— Востаннє питаю: підеш по шапку?

— Не піду, бо не маю права! Ваше право вбити мене, моє право — померти, не порушивши встановленого законом порядку.

— Повернися до мене спиною! — наказав він.

Позад себе я почув кроки, але не наважився повернути голову. Наступної миті унтершарфюрер вистрелив. Я ще встиг відчути, як куля пробила мій череп. Після цього піді мною розверзлася земля і настав цілковитий морок. Коли я опритомнів, почув несамовитий регіт і побачив біля себе кількох есесівців. Один із них тримав у руках довгу палицю. Це він, підкравшись ззаду, вперіщив мене нею по голові, а унтершарфюрер у цей час вистрелив у мене над головою.

Трохи оговтавшись, я пригадав, що серед інших диких розваг есесівців цей трюк був найпоширеніший. Я сам не раз бачив, як ці мерзотники задля розваги імітували розстріл в’язня, а потім реготали, наче наважені.

— Ти вже в гіммелькоманді, голубе, а ми прийшли до тебе в гості,— сказав один із них, і всі знову зареготали.

Мені, певна річ, було не до сміху. Я був у напівнепритомному стані й кепсько розумів, що зі мною діється.

Навтішавшись, вони повернули мені шапку (її приніс капо) і наказали продовжувати роботу. Капо підвів мене до канави і вліпив такого ляща, що я беркицьнув у болотяну рідину і деякий час борсався в ній, поки нарешті виліз, увесь виквацюваний у грязюку.

Мій вигляд ще більше розвеселив душогубів. Вони реготали, аж присідали, а один, згинаючись пополам од сміху, сказав:

— Російський чорт у болоті! Ой, не можу! Помру од сміху! Оце так цирк...

Нареготавшись, есесівці розійшлися.

Мене тіпала пропасниця. Я промерз до кісток, хоч надворі стояла несамовита спека. Щоб не випробовувати долю, взяв у руки лопату й почав працювати. Дихати було важко. Піт заливав очі, лице. Мучила спрага. Навіть не було радості від того, що залишився живий. Єдиним моїм бажанням у цю мить було померти. Уже шкодував, що не пішов за постенкетте...

Ударив гонг на обід. Одразу все завмерло. В’язні розправляли занімілі спини, витирали спітнілі обличчя. А на верховітті сосни уже зовсім охриплий в’язень продовжував кричати: «Я — мавпа!»

— Гей, ти, злазь обідати! — гукнув до нього капо, але нещасний наче й не чув.

— Ану, допоможіть йому злізти! — наказав одному з охоронників унтершарфюрера. Той звів автомата й почав цілитись. Першим пострілом бідолаху поранило. Зненацька він закричав по-німецькому:

— Смерть Гітлеру! Смерть фашизму! Прокляття вам, убивці! Все одно не втечете од кари! Червона Армія близько!..

Оскаженілий унтершарфюрер зарепетував на всё горло:

— Файер!

Пролунала автоматна черга. В’язень каменем упав на землю. Форарбайтери взяли його за ноги і потягли до трупів, рядочком укладених над дорогою.

Був полудень. Сонце зависло над головою і нещадно пекло. З болота піднімалися густі випари. Мошва зникла, натомість з’явилися якісь маленькі сірі мухи і гедзі. Жалили вони немилосердно.

Почалося шикування. Шикувалися блискавично, бо кожен хотів якомога швидше одержати баланду і зекономити зайву хвилину на відпочинок. Після того як нас перерахували, унтершарфюрер дав команду:

— Постенкетте айнцін!

Цеп охорони отягнувся. Частина автоматників оточила в’язнів, а друга розташувалася поруч, за похідними столиками, привезеними на грузовику разом з кесселями[41]. Есесівці на наших очах почали обідати. Їхній обід складався із чотирьох страв і міг викликати галюцинації в будь-кого з нас. Іноді хтось із них кидав нам обгризену кістку і з насолодою спостерігав за товкотнечею, яка зчинялася на місці, де впала кістка.

Нам теж привезли обід — на двісті голодних, виснажених чоловік два бачки ріденької бруквяної юшки. По чверть літра на кожного. Форарбайтери й капо харчувалися з есесівської кухні, але тільки після того, як пообідають конвоїри.

Капо Адольф почав роздавати баланду, а форарбайтери з гумовими палицями в руках пильно стежили за порядком. Штрафникам миски й ложки не давали, обід ми одержували прямо в шапки. Вони були настільки засмальцьовані потом і брудом, що баланда майже не витікала, та й не встигала вона витікати, бо її випивали за один ковть.

З лихоманним блиском в очах в’язні нетерпляче чекали на свою порцію, при цьому хвилювалися більше, ніж тоді, коли есесівці вправлялися в стрільбі по живих мішенях. Одні напівбожевільними очима їли бачок з баландою і нервово тупцяли на місці, переживаючи, що так повільно посувається черга. Другі не могли відірвати погляду від заставлених розкішними стравами столиків есесівців. Треті, вже випивши свою порцію баланди, ставали у хвіст черги, сподіваючись на добавку. Та більшість одразу ж лягали на землю, заплющували очі й відпочивали.

Зовні усі штрафники мали однаковий вигляд: виснажені, чорні, в брудному, перетлілому, з плямами крові смугастому одязі, вони схожі були на мерців. Таким мерцем був і я. Нервово переступаючи з ноги на ногу, стояв у черзі за пійлом. Нарешті вона підійшла, і я наставив шапку.

— А -а, росіянин, болотяний чорт...— весело озвався до мене капо.— Підставляй свій мютцен, дам тобі густішого.

Він опустив черпак на саме дно бачка, старанно зачерпнув і обережно, стараючись не пролити й краплини, підняв повного черпака. Від хвилювання в мене затремтіли руки, і я не знав, як мені дякувати Адольфові. «Бандит, а все ж таки пожалів»,— подумав я. Та в наступну мить капо зробив різкий рух і вихлюпнув баланду мені на голову, гримнувши: «Забирайся геть!» Ніби крізь сон почувся регіт есесівців. Я відчув себе викресленим із життя.

Мене душили сльози. Я ліг на землю, уткнувся обличчям у траву і гірко заплакав...

Невдовзі хтось підійшов до мене, ліг поруч.

— Плачеш?—почувся лагідний голос.

Я повернув обличчя і побачив літнього в’язня з глибоко запалими карими очима. Вони дивилися на мене співчутливо, вивчаюче.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Звідки ти?

— Із Сквири.

— Виходить, земляк. А я з Полтави. На ось, підкріпись.— Він подав мені шматочок чорного, як земля, хліба, наполовину з тирси і просяної потерті.—- А плачеш даремно...

— А що ж мені робити? — схлипнув я, з вдячністю беручи хліб.— Понад рік поневіряюся по тюрмах і таборах, а кінця-краю не видно.

— Запам’ятай: відчай — ворог номер один. Будеш киснути — загинеш. Сльозами горю не зарадиш — треба боротись.

— Як же тут боротись? — простогнав я.

— Боротися можна й тут, але про це ми поговоримо в таборі, а зараз їж.

Я з вдячністю дивився на цю людину, яка враз стала мені близькою і рідною. Легко сказати, віддав свою пайку хліба, принесену, певна річ, з табору, бо тут хліба не давали. А ще глибоко в душу запали слова: «Треба боротися!»

У другій половині дня в нашій арбайтскоманді загинуло ще кілька в’язнів. Один, не стерпівши знущань, кинувся з лопатою на унтершарфюрера. Цей вчинок для есесівця був настільки несподіваний, що він з переляку дременув. В’язня одразу ж прошили автоматною чергою. При цьому випадково поранили ще двох, які носили відра. Їх тут же добили. Після цього випадку унтершарфюрер якось посірів і більше не підходив до нас.

День згасав. Згасали й наші сили, але ми відвоювали в смерті цей день, щоправда, надто дорогою ціною. Та все одно це немало важило, бо життя в’язнів штрафної команди вимірювалося днями...

Сонце кинуло на нас останні промені й пірнуло в ліс, який таємниче синів на обрії. Звідти повзли сутінки. Робота закінчувалася. До смерку нас повинні привести в табір, бо в сутінках ніякі автоматники не впоралися б з такою масою людей, що впали у відчай і першої-ліпшої хвилини могли ринути на конвоїрів, зім’яти їх і податися до лісу.

Нарешті пролунав гонг. Ми один поперед одного кинулися шикуватись. Кожен хотів стати в середину колони, щоб опинитися подалі від гумових київ капо та форарбайтерів і не нести трупів. А їх лежало близько двадцяти. Це була середня денна норма штрафної команди № 1. Останнім, хто замикав колону, довелося нести загиблих товаришів до самого табору.

Колона вибралася з боліт і пішла грунтовою дорогою. Смертельно втомлені, побиті (за день роботи майже кожному в’язневі дісталося від есесівців і пригінчих), вкрай виснажені, підтримуючи один одного, ми ледве переставляли ноги. Майже чотири сотні дерев’яних колодок здійняли хмару пилюки, яка, тут же осідаючи, забивалася в рот, у ніс, у вуха, за комір. Якби хто збоку подивився на нашу колону, то подумав би, що дорогою, у хмарі пилюки, повзе якась фантастична тисячонога істота.

Грунтова дорога закінчилася, і ми вийшли на шосе. По бруківці заклацали сотні колодок, утворюючи звуки, які ні з чим не можна порівняти. У міру наближення до табору колона уповільнювала ходу. До брами підтягувалися десятки арбайтскоманд, утворюючи довжелезну сіру стрічку. Попереду й позаду чути було стукіт тисяч колодок. Це бредуть гефтлінги Освенціму — раби фашистського рейху і його смертельні вороги. На обличчі в кожного віялом розходяться від очей глибокі зморшки і збираються в жмуток біля куточків міцно стиснутих уст, як сліди невимовних страждань. Похмурі, суворі обличчя з мертвими очима.

Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в’язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.

Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи світу розгромлять і поховають фашизм. Вони не здаються, вони борються, і кожний відвойований у катів день мученицького життя, сповнений злигоднів і страждань, вони розцінюють як свою велику перемогу.

Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.

— Айн, цвай, драй...— голосно рахує в’язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім’ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в’язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев’я міг проломити череп першому-ліпшому в’язню тільки для того, щоб подивитися, «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди. Йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.

До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п’ять гефтлінгів— чотири живі несуть за руки й ноги п’ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.

Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте,— прошу їх,— я хочу вмерти».

— Що, гайка послабшала? Не будь черв’яком, терші! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.

В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, Існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в’язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість. Мало того, я порушив дисципліну і тим самим поставив під удар не тільки себе, а й усю шеренгу. Часто-густо порушників дисципліни карали самі в’язні, щоб відвести удар катів від. себе.

— Тримайся, малий, тримайся. Ну, чого розкис? Смерті злякався? — лагідно повчає в’язень, що дав мені в обід хліба.— Либонь, співав у школі «Орлятко», то будь же бійцем, а не ганчіркою.

В його голосі бриніла батьківська ніжність, душевність. Ці слова вирвали мене із стану відчаю й апатії, надали сил. Я з вдячністю звів на нього погляд і побачив літню людину з глибоко запалими карими очима, з суворим, наче з каменю висіченим обличчям, на якому застиг вираз рішучості й нескореності. В’язень усміхнувся, і враз його обличчя зробилося лагідним, турботливим.

— Поки живий— тримайся! Опустиш руки, впадеш у відчай — загинеш,—сказав він рівним, трохи захриплим голосом. Карі очі полтавця світилися розумом. Видно, це була людина незвичайної душевної сили і великої мужності. Він чимось нагадував Максима Киреєва, можливо, отією спокійною впевненістю, почуттям людської гідності за будь-яких обставин.— Візьми себе в руки і старайся йти в ногу, бо он наближається Адольф,— попередив він мене.

Як багато важить слово підтримки, сказане в скрутну хвилину! Цей в’язень подав мені приклад стійкості й мужності. Я остаточно опанував себе, мій крок став твердіший, хода впевненішою. Недремне око капо Адольфа на мить зупинилося на мені, але, не помітивши нічого підозрілого, ковзнуло далі.

З крематорію, як і раніше, валив густий чорний дим, зловісними протуберанцями вихоплювалися з труби рвані язики полум’я, кидаючи багряні полиски на дротяну загорожу, сторожові вишки і дахи блоків. Біля центральної брами табору оркестр грав бадьорі марші...

Загрузка...