Слово після страти

4

Серед в’язнів нашого барака хтось пустив чутку, що Кравчук живий. Усе населення барака стрепенулося, розгорілися суперечки. Треба сказати, що адміністрація шахти та й сам Фаст через свою агентуру із числа в’язнів, які продавалися за пайку хліба чи зайву порцію баланди, постійно поширювали брехливі чутки з метою хоч трохи заспокоїти доведених до відчаю людей. Вони розуміли, що людина, яка втратила надію і впала у відчай, здатна на будь-який безрозсудний вчинок. Та й працівник із такої людини нікудишній, а Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток.

Більшість мешканців барака зійшлися на тому, що це чергова «параша», пущена в хід начальством з метою заспокоїти в’язнів, збудоражених розправою над Кравчуком. Насправді ж нічого певного про долю Кравчука ніхто з пас не знав: після тортур його потягли в підземний бункер, що був поряд із караульним приміщенням.

Із сотень людей, зігнаних у ці бараки, мабуть, тільки я дещо знав про в’язня номер 1723. Правда, Кравчук неохоче і стримано розповідав про себе, і все-таки я дізнався, що до війни він учителював у Житомирі, що в цьому місті жили його дружина й двоє дітей. В армії він був командиром піхотного взводу і в полон потрапив десь у районі Коростишева, захищаючи до останнього патрона відведений для оборони рубіж.

Його несподіване рішення тікати було для мене загадкою. Адже він і сам казав, що втекти звідси — справа безнадійна. Виходить, впавши у відчай, він свідомо пішов на самогубство?..

Сьогодні в таборі було порівняно спокійно: чергував старий і ледачий шуцман Пфарц. Опасистий, брезклий, він хворів на астму. Пфарц не згірше за інших шуцманів умів орудувати палицею» але, на відміну від своїх колег, вдавався до неї рідко й неохоче. Ми прозвали його Астматиком. Серед табірних наглядачів він вважався найменш небезпечним. Байдужий до всього на світі, Астматик важко й неквапливо швендяв по табору, а якщо поблизу не було Коня, вважав за краще сидіти десь у затишному куточку.

До відбою в'язням заборонялося лежати на нарах: вислужуючись перед начальством, веркшютці не давали нам ні хвилини перепочинку — ганяли на нескінченні шикування, перевірки, розвантаження кріпильного лісу, прибирання території табору, і тільки після вечірнього аппеля ми лягали спати. О четвертій годині ранку лунала команда «ауфштеен!», починався новий день — голодний, метушливий, нескінченний.

Сьогодні чергував Астматик, і в’язні, виставивши біля кожного барака спостерігачів, спокійно лежали на нарах, відпочивали. Але який то був відпочинок! Трухла солома кишіла блохами, які буквально тероризували в’язнів. Бідолахи раз по раз несамовито чухмарилися, до крові роздираючи шкіру.

Під час чергування Астматика вільніше почували себе і наші «шукачі щастя». Хоча на території табору уже давно була вищипана і з’їдена вся трава, вони не втрачали надії роздобути щось їстівне. Повзаючи за бараками поблизу дротяної огорожі, вони пильно обстежували кожний клаптик землі, знаходили якесь коріння, обережно відкопували його, складали свої знахідки в іржаві бляшанки з-під консервів, щоб потім зварити собі добавку до табірної баланди.

Трудилися вони поодинці і невеликими артілями, являючи собою моторошну картину цілковитого занепаду і здичавіння. Більшість дивилася на старання «шукачів щастя» як на даремну трату сил і вважали за краще лежати, розслабивши м’язи. Деякі в’язні, примостившись па осонні і поскидавши сорочки, куняли або полювали на паразитів. Вони могли годинами сидіти мовчки — про минуле уже все давним-давно було розказано, а майбутнього ніхто не знав.

З самого ранку я знічев’я вештався по табору, спостерігаючи за роботою «шукачів щастя». У попелясто-синьому небі ліниво линули білясті хмарки. Усе довкола — територія табору, калюжа біля барака, самі бараки, вікна, толеві дахи, стовпи дротяної огорожі, асфальт,—усе було жовтим до синього смутку, утомливо-нудним і одноманітним на цій клятій чужинській землі,

Я повернувся в барак і з хвилину слухав сумовиту пісню про бідну вдову, яка, орючи свою убогу ниву, поливала її сльозами. Стало ще сумніше. Та ось на співака цикнули, і він замовк. Не знаючи, чим зайнятися, вирішив полатати свої перетлілі тюремні лахи: сорочка вже зовсім зносилася і почала розлазитись, а штани ледве трималися. Вимінявши в одного з в’язнів за порожню консервну банку голку з ниткою, я заходився штопати сорочку.

За цим заняттям і застав мене Астматик, якому, видно, набридло сидіти в затишку, і він вирішив зазирнути в барак. Ставши па порозі, Астматик деякий час уважно спостерігав за моєю роботою, а потім сказав:

— Гут... Я поважаю в’язнів, які стежать за собою, не опускаються.

— Ми всі стараємося, пане начальнику, стежити за собою,— відповів я.

Відповідь йому сподобалась, особливо те «пане начальнику». Зібравши зморшки на своєму макітруватому лобі і напружено про щось думаючи, він спитав:

— А ти вмієш і по-німецькому?

— Трохи вмію, пане начальнику, вчуся...

— Це дуже похвально. Зараз ти підеш зі мною і прибереш у кабінеті лагерфюрера. Ти повинен розуміти, що абикого я туди не візьму.

— Спасибі вам, пане начальнику, за таку честь! — удавано радо вигукнув я.

В’язні дивилися па мене із заздрістю: удостоїтись прибирати кабінет самого лагерфюрера вважалося великою удачею. Це напевне давало додаткову миску баланди чи навіть пайку хліба. У фашистських тюремників якось дивно вживалися такі суперечливі норми їхньої «етики»: нечувана жорстокість, убивство в’язня за найменшу провину і «милосердя» — зайвий шматок хліба або порція баланди за дрібну послугу начальству. Але й подачки полоненим були частиною продуманої тюремної системи: за пайку хліба і миску баланди підлабузники й мерзенні донощики ладні були піти на будь-яку підлість, без усякого сорому продати свого брата в’язня,

— Ком міт! — скомандував Астматик і повільно, мов черепаха, почалапав територією табору. Я пішов слідом за ним.

Астматик привів мене на склад, дав щітки, ганчірки, пачку соди, брусок мила і швабру.

— Ти вже постарайся,— напучував він мене, пихкаючи і віддуваючись.— Не забувай, це для самого лагерфюрера!

— Я розумію, пане веркшютцман, це велика відповідальність. Постараюсь!

Після цього він обережно постукав у двері, і ми зайшли до кабінету Коня. Я скинув картуза, перебільшено чемно вклонився і, видно, своєю покірністю і затурканістю справив на лагерфюрера погрібне враження.

— Гер лагерфюрер! — вкрадливо заговорив Пфарц.— Цей кляйне русе[12] дуже акуратний і слухняний. Він латає свій одяг і стежить за собою. Він дуже радий, що йому доручили прибрати у вашому кабінеті.

Я глянув на Коня. Розсівшись на дивані, він курив сигарету. На круглому столику біля дивана була попільниця, повна недокурків. Перед моїми очима стояла картина учорашньої розправи над дядьком Петром. Якби тільки знав цей катюга, що творилося в моїй душі!

— Підійди сюди,— мовив лагерфюрер, подаючи мені попільницю.— Це можеш узяти собі, але зроби так, щоб усе блищало.

Я подякував і, хоч сам не курив, загорнув недокурки в папір і сховав у кишеню. Потім приніс відро води, скинув у коридорі гольцшуги, підкотив холоші, закасав рукава й приступив до роботи, вкладаючи в неї усе своє вміння.

Невдовзі Кінь, пішов, залишивши в кабінеті Астматика. Він з'явився вже тоді, коли я закінчував прибирати. Прискіпливо оглянув кабінет, зазирнув під стіл і диван і, як видно, лишився задоволений. Астматика він кудись послав, а сам, сівши за письмовий стіл, почав роздивлятися кольорові журнали.

Я ще мив двері, коли побачив, як до воріт табору під’їхав пікап із червоним хрестом на кабіні. «Мабуть, по дядька Петра,— майнув здогад.— А раптом він живий; його заберуть у лікарню...» Дверцята кабіни розчинилися, із неї виліз кругленький, низенький товстун у світлому костюмі з фашистським значком на лацкані піджака. Він скинув з лисої голови капелюха і почав обмахувати ним, наче віялом, спітніле обличчя. Вартовий для годиться заглянув у його посвідчення і, франтувато козирнувши, пропустив у приміщення. За мить товстун вкотився в кабінет, стрельнув круглими маленькими очицями на портрет Гітлера, викинув руку вперед і вигукнув нацистське привітання.

— Хайльхитла! — озвався Фаст, махнувши своєю довгою, наче весло, рукою.

— Фішер! — відрекомендувався товстун.— Представник науково-дослідного медичного закладу доктора Баршке.

Вони потиснули один одному руки, після чого господар запросив товстуна сісти і спитав, яка причина його візиту.

Візит товстуна зацікавив мене, і, хоч двері були вже вимиті, я старанно натирав їх чистою ганчіркою. З подальшої розмови я зрозумів, що товстун приїхав по труп. Виявляється, між фірмою і медичним закладом

Баршке був укладений спеціальний договір, за яким фірма постачала закладу «сировину».

Отже, дядько Петро не витримав побоїв. У мене боляче стиснулося серце.

— А що ви з ними робите? — тим часом поцікавився лагерфюрер, розкриваючи перед Фішером свій золотий портсигар.

Гість узяв із нього сигарету, закурив і діловито пояснив:

— Трупи ми анатомуємо, препаруємо, робимо кістяки, які поставляємо в анатомічні театри І медичні учбові заклади, робимо іще дещо... Та це не підлягає розголошенню.

Фаст тільки тепер помітив мою присутність і різким окриком вигнав мене з кабінету. Я зібрав свої ганчірки, потихеньку причинив двері і пішов шукати Астматика.