Слово після страти

МИСЛОВІЦИ

Машина в’їхала на територію незнайомого табору. Нам наказали злізти і вишикуватись у колону по три. По всіх німецьких тюрмах і таборах шикуванню в’язнів начальство надавало великого значення, вважаючи його дуже важливим ритуалом, еталоном «мертвої» дисципліни, яку ніхто не смів порушувати. Траплялося, що вкрай виснажений гефтлінг[19] падав під час шикування. Його безжально добивали, як злісного симулянта, що вчинив тяжкий злочин.

Для в’язнів процедура шикування завжди була мукою. Треба було стояти, витягнувшись у струнку, щоб на твоєму тілі не ворухнулася жодна жилка. Під час «вирівнювання рядів» гестапівці щедро роздавали зуботичини й стусани, били в’язнів до крові.

Поки ждали начальство, я роздивлявся територію нового табору. Ліворуч стояв дерев’яний барак — табірна кухня. Звідти линули солодкі пахощі вареної брукви, викликаючи в наших шлунках спазми голоду. Прямо перед нами був рівний і гладенький, наче тенісний корт, брукований майдан. За ним довгатилися шість одноповерхових кам’яних будівель під черепицею. Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, тепер пристосовані фашистами під концтабірні блоки. В стінах кам’яниць під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, правили за вентиляційні люки. Тепер ці щілини були загратовані. З-за грат виглядали виснажені обличчя в’язнів.

На території табору не видно нікого. Не важко було здогадатися, що в зв’язку з прибуттям етапу в таборі оголошено блокшперу, щось на зразок мертвої години, під час якої в’язні повинні сидіти в блоках і дотримуватися абсолютної тиші. Блокшпера могла тривати кілька хвилин і кілька годин. Після команди «блокшпера!» припинялася будь-яка робота. В’язнів заганяли в блоки, де вони мусили лежати або ж стояти, залежно від того, яку блокшперу оголошували — сидячу чи лежачу. Команда «блокшпера!» мала виконуватися блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.

Біля майданчика був невисокий дерев’яний поміст, сказати б, трибуна, неподалік від якої, наче пам’ятник фашизму, височіла капітальна, очевидно, постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіло дванадцять в’язнів. До шибениці прикріплено транспарант: «Така кара чекає кожного, хто наважиться тікати з табору».

Праворуч од воріт строго в лінію стояло кілька дерев’яних бараків. Як дізнався я потім, тут містилися канцелярія, склади, лазня, дезинфекційна камера і камера прожарки одягу, а також тотенблок — трупарня.

Табір густо обнесений колючим дротом, над яким височіли сторожові вишки з вартовими, озброєними крупнокаліберними кулеметами й автоматами. За дротяною огорожею серед зеленої трави в’юнився потічок, нагадуючи собою голубу жилку, що пульсувала на зраненому тілі залитої кров’ю багатостраждальної польської землі.

У перші ж хвилини перебування в цьому таборі я зрозумів, що тут мене чекають нові випробування, нові муки. Чи витримаю їх? Чи вистачить фізичних і духовних сил у моєму виснаженому, скаліченому тілі? Позаду лишилося немало тюрем і таборів, у яких з мене висотали сили й здоров’я, довели до цілковитого фізичного і нервового виснаження, зробили калікою. І ось я знову стою на грані життя і смерті...

Із службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Пролунала команда «ахтунг!». Оберштурмбанфюрер і його почет підійшли до в’язнів. Начальник конвою віддав рапорт. Оберштурмбанфюрер привітався з ним і почав особисто приймати в’язнів. Він звіряв супровідні документи з номером кожного прибулого. Закінчивши процедуру прийому, офіцер втупив у нас погляд каламутних банькуватих очей. Щось йому не сподобалося, бо він розлюченим голосом наказав нам стати на коліна і покласти руки на голови, дотримуючись при цьому суворого рівняння. Ця принизлива процедура супроводжувалася биттям. Нарешті рапортфюрер вгамувався і звернувся до нас із промовою.

— Так от,—сказав він,— ви були небезпечними злочинцями, ворогами Німецької держави. Ми зробимо з вас слухняних овечок. У нас це просто,— він показав рукою на шибеницю.— Вас слід було повісити, та чомусь страту замінили на довічну каторгу. Вирок надто м’який і несправедливий, але закон є закон. Ми дамо вам можливість спокутувати тяжкі провини перед рейхом і навчимо поважати наші порядки. Ви потрапили до Мисловіцького штрафного пересильного табору. Після нетривалого карантину ми пошлемо вас у чудовий табір санаторного типу — Аусшвітц[20]. Там ви будете як у раю, але й тут, як побачите далі, непогано.

Після цієї «привітальної промови» він наказав покликати табірних капо[21]. Один з есесівців кинувся виконувати розпорядження. Не минуло й п’яти хвилин, як до нас уже бігла ціла зграя пригінчих. Вони накинулися на в'язнів, наче скажені собаки, і, безжально дубасячи їх гумовими палицями, погнали в лазню. Там для годиться на нас бризнули холодною водою, після чого повели в дезинфекційну камеру. Все це супроводжувалося несамовитими криками, лайкою і биттям по чому попало.

Процедура дезинфекції варта того, щоб про неї сказати кілька слів. Біля бочки з якоюсь отруйною рідиною стояв дезинфектор у гумових чоботях, рукавицях і протигазі. Орудуючи квачем, він помастив нам усі місця, де росте волосся. В результаті через кілька хвилин волосся повипадало, зникли навіть брови. Від цієї «дезинфекції» страшенно свербіла шкіра й сльозилися очі.

Зовсім голих, нас погнали на речовий склад, де одягли в смугасту табірну форму з червоними трикутниками на грудях, які нашивали політичним в’язням, і червоним кругом на спині й грудях, що означало «штрафник» — жива мішень. У всіх німецьких концтаборах потрапити в штрафну команду вважалося за найбільшу кару. Там більше місяця, як правило, піхто не витримував. Штрафників нещадно били, за найменше порушення каторжного режиму в них стріляли без попередження. То були вже не люди, а живі мішені, приречені на неминучу смерть, їх так і називали «флюгпункт», тобто жива мішень.

Після лазні, дезинфекції і переодягання нас вишикували на майданчику перед помостом і шибеницею. Капо стали на правий фланг. Невдовзі навстіж розчинилися ворота і на територію табору в’їхав великий легковий автомобіль «майбах». Він зупинився перед помостом.

Рапортфюрер крикнув «ахтунг!» й особисто кинувся відчиняти дверцята. Із сяючої на сонці чорним лаком машини почала виповзати якась потвора. Спершу показалося неправдоподібно велике озаддя, обтягнуте дорогим сукном. Здавалося, воно застрягло в дверцях і ніяк не може протиснутись. Минуло кілька хвилин, перш ніж власник цього унікального озаддя — штандартенфюрер[22] есесівських військ — виліз із машини. Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Важко відсапуючи, перед нами стала стоп’ятдесятикілограмова туша, загорнута в дороге сукно. На грудях і животі в цієї людиноподібної істоти виблискував цілий іконостас із хрестів і медалей, а на товстих коротеньких пальцях, схожих на свинячі ратиці, сяяли десятки перснів і каблучок, оздоблених камінням. Пихкаючи й віддуваючись, штандартенфюрер вийняв із кишені велику картату хустку й заходився витирати рясний піт, що заливав його шию та перепічкувате обличчя.

Двоє есесівців послужливо допомогли йому видертися на поміст. Він обвів нас маленькими свинячими очицями і, розчепіривши короткі слоноподібні ноги, неквапливо розправив на велетенському череві кітель.

Ми всі дивилися на нього з острахом і відразою. Не людина, а розжирілий бегемот.

— Оце справжній арієць, чистокровний,— пошепки сказав мій сусіда.

Нещастя, видно, ще й переїло допіру, бо раз у раз гикало. Нарешті, упоравшись із гикавкою, штандартенфюрер схрестив на череві пухкі руки й навдивовижу тонким, писклявим голосом мовив:

— Панове, дозвольте відрекомендуватися. Я — штандартенфюрер фон Боденшатц, лагерфюрер цього табору, ваш рідний батько.

При цих словах есесівці дружно зареготали.

— Ніколи не думав, що зустріну тут батечка,— сказав один із в’язнів.

Перечекавши, поки вляжеться регіт, «батечко» повів далі:

— Мені дуже не подобається ваш вигляд — усі ви якісь захарчовані, дохлі. Це неподобство. А я ж повинен здати вас в Аусшвітц фізично сильними, загартованими. Цього можна досягти тільки за допомогою спорту. Спорт, як відомо, зміцнює організм і дуже корисний для здоров’я. Шкода, що в краківській тюрмі у вас не було умов для зайняття спортом. Та ви не журіться, цей недогляд ми виправимо тут. Пропоную до вашої уваги три цікаві вправи. Перша — вирівнювання бруківки кулаками. Друга — стрибки по-жаб’ячому. Третя — крос рачки. Увесь комплекс розрахований на дві години. Попереджаю: хто надумає симулювати, хай нарікає на себе. Капо, починайте!

З несамовитим криком капо погнали нас на бруківку перед блоками, наказали стати на коліна і щосили бити кулаками булижник, аби дорога стала «рівна й гладенька, як стіл».

Це було щось страшне. Над нашими головами свистіли гумові палиці, озвірілі капо бігали вздовж рядів і нещадно били тих, хто, на їх думку, «симулював». Фон Боденшатц та його почет задоволено реготали.

Тільки закінчений дегенерат і садист, яким був фон Боденшатц, міг вигадати таке вишукане знущання. Згодом мені розповіли, що наш лагерфюрер — молодший брат фельдмаршала фон Боденшатца, улюбленця самого Гітлера. Через це всі есесівці запобігали і плазували перед ним, хоч кожен бачив, що лагерфюрер кретин і виродок.

Навтішавшись першою вправою, «батечко» наказав знову вишикувати нас перед трибуною. Трьох в’язнів, що знепритомніли, притягли за ноги й поклали на лівому фланзі. Обурений їхньою поведінкою, штандартенфюрер звелів капо «привести симулянтів до тями». Негідники на наших очах добили бідолашних.

— Друзі мої! — звернувся до нас «батечко».— Це була розминка. Зараз ви стрибатимете, як молоді жабенята. Капо!

— Яволь, гер лагерфюрер! — дружно гаркнули капо.

Я навіть не знаю, з чим можна порівняти те, що відбувалося, хіба що з пеклом. Нариви на моїх пальцях полопалися ще під час «вирівнювання» бруківки, і з них витікав гній. Перед очима пливли чорні кола. Наче відбігши розуму, я стрибав разом з іншими в’язнями, а знавіснілі капо підганяли нас ударами важких палиць. На майданчику в передсмертних корчах билося кілька в’язнів...

Після третьої вправи — «кросу» — знов кілька в’язнів лишилося на бруку. Їх добили за «симуляцію». Із тридцяти чоловік, привезених із краківської тюрми, благополучно «фінішували» сімнадцятеро. Поки мертвих переносили в тотенблок, я стояв у поріділій шерензі і повільно приходив до тями. Груди мої розривалися від шалених ударів серця. Бракувало повітря. Страшенно хотілося пити. І досі не збагну, як я витримав що страхітливу «фізкультуру».

Поневіряючись по тюрмах і таборах Третього рейху, я не раз був свідком найвишуканіших знущань гестапівських катів над в’язнями. Мене вже нічим не можна було здивувати. Одначе вправи «батечка» Боденшатца приголомшили навіть мене не стільки своєю жорстокістю, скільки диким безглуздям. Я пояснював їх садистськими схильностями і хворобливим самодурством штандартенфюрера. Насправді ж це було не зовсім так. Тут усе розрахували й продумали до найменших деталей. Штандартенфюрер ставив перед собою цілком конкретну мету: з самого початку приголомшити в’язнів, домогтися особистості, морально розкласти, поступово перетворити їх на тварин, які, втративши людську гідність, думали б тільки про те, щоб вижити будь-якою ціною.

Фашисти розуміли, що в’язень, який перестає відчувати себе людиною, здатний на будь-яку підлість. Він може за черпак баланди продати товаришів, він холуйствуватиме й плазуватиме перед адміністрацією. Та навіть на думку не спаде шукати однодумців і спільників для боротьби. Вони вмиратимуть поодинці, та перш ніж померти, зроблять усе, щоб вижити за рахунок такого ж самого в'язня. Тут уже діяла підла егоїстична мораль, яку всіляко насаджували гітлерівці: помри ти сьогодні, а я завтра.

Треба сказати, що багато тут залежало від ідейних переконань, сили волі і моральної стійкості в’язня. Хоч як старалися гітлерівські бузувіри, однак їм не вдалося ідейно роззброїти і морально розкласти більшість в’язнів, довести їх до тваринного стану. Навіть гинучи од виснаження, постійних побоїв і знущань, вони залишалися справжніми людьми, не рятували свого життя ціною підлоти, не йшли на угоду з власним сумлінням. До них, фізично розчавлених, але нескорених, я ставився з великою пошаною. Та особливо мені імпонували люди подвигу, люди, здатні на героїчні вчинки, ладні піти на смерть в ім’я високої мети. Я схилявся перед ними, вважаючи, що такі потрібні людству, як сонце. Самого себе я не числив людиною подвигу, з сумом усвідомлюючи, що мені бракує дорогоцінних якостей бійця. Однак мені дуже несимпатичні були пасивні, байдужі існувателі, не здатні на подвиг, на самопожертву, їх страждання здавалися мені жалюгідними, не вартими співчуття.

Була в гітлерівських таборах категорія в’язнів, які викликали в мене огиду. Це ті, що пустилися берега і не гребували нічим, тільки б вижити. Вони дійшли до цілковитого падіння, фізичної, розумової і моральної деградації.

Виснажені, голодні, одягнені в якесь лахміття, брудні й вошиві, хворі на хронічний розлад шлунка, із скаламученим розумом і згаслими, глибоко запалими очима, вони порпалися в помийних і вигрібних ямах, їли гнилі покидьки і всяку гидоту, не розуміючи, що цим тільки прискорюють свою загибель. Їх чомусь називали «мусульманами». Вони жували все, що можна було жувати, а щоб добути їжу, ішли на будь-який вчинок. «Мусульманин» наосліп кидався до воза з бруквою, яку охороняли автоматники. Якщо йому вдавалося схопити брукву, він навіть не пробував тікати з нею, а падав і тут же пожадливо гриз свою здобич, забувши про все на світі. Його одразу ж розстрілювали, та на це не зважали інші «мусульмани». Наче причинні, перлися вони на автоматників, бачачи перед собою тільки брукву, яку можна з’їсти.

У стан «мусульманства» здебільшого впадали новаки. Бувалі в’язні, звиклі до всіх злигоднів табірного життя, стійко трималися. Після всього пережитого в гітлерівських тюрмах і таборах я встиг переконатися, що обставини обставинами, а багато залежить і від самого тебе, від твоєї здатності чинити опір обставинам. Я навчився терпіти голод, побої, знущання і майже ніколи не впадав у відчай. Іскра надії і віри не згасала в моєму серці за найнесприятливіших обставин. Мабуть, це й допомогло мені вижити.