Слово після страти

8

Стасик добре знав місто і впевнено вів на схід. Ми пройшли з кілометр, нікого не зустрівши. Усе живе поховалося, наче вимерло. Довкола було темно, як у могилі. Ніде жодного вогника — німці суворо дотримувалися світломаскування. Тільки спалахи блискавки іноді освітлювали дорогу.

— Зараз буде міст. Від нього до Катовіц п’ятнадцять кілометрів,— сказав Стасик.— За мостом починається дачна околиця. Там буде безпечніше.

Ось ми вже на мосту. У темряві я не бачив, що було під ним — річка, дорога чи просто балка. Ми пройшли метрів сто. Раптом попереду залупали важкі кроки. Сумніву не було: це поліцаї або жандарми. Їх завжди можна пізнати по ході. В Німеччині так ходили тільки жандарми і патрулі. На мить завмираємо, не знаючи, як бути далі. Важке гупанні кованих чобіт наближалося. Зненацька темряву прорізав сліпучо-білий промінь, обмацав міст і зупинився на нас. Мені наче хтось приском сипонув у вічі. Я остаточно розгубився. «За мною!»— скомандував Стасик, і ми пішли назустріч патрулям. Тікати було безглуздо: прожектор тримає нас на прицілі. До нас наближалося двоє військових у великих плащ-накидках, з автоматами на грудях. На головах у них каски з двома козирками: спереду і ззаду. Ці каски добре знайомі усім в’язням, їх носили жандарми й гестапівці. В'язні-втікачі про такі каски казали: «Здрастуй і прощай». Козирок спереду — здрастуй, гестапо; козирок позаду — прощай, життя. І дійсно, якщо втікача ловив власник такого головного убору, надій на життя майже не залишалося.

— Ти мовчи. Я розмовлятиму сам. Та вийми руку з кишені — патрулі цього не люблять,— встиг сказати мені Стасик.

Команда «гальт!» пролунала як постріл в обличчя, а потім — «документ, аусвайс!».

— Будь ласка,— спокійно відповів по-німецьки Стасик.— Документи у нас в порядку,— і неквапливо поліз у бокову кишеню піджака.

Я стояв ні живий ні мертвий. Незчувся, як один за одним бахнули два постріли, і обидва гестапівці повалилися на брук. Різко брязнули об каміння автомати і каски. У цю мить ліворуч од нас прогриміли постріли з карабіна.

— За мною! — крикнув Стасик і кинувся вперед. Я рвонувся за ним, але, спіткнувшись, гепнувся в наповнений водою кювет, одразу ж схопився на ноги і побіг за Стасиком, який звернув з дороги праворуч. Я його вже не бачив, тільки чув, як чалапали по калюжах черевики. За мить я перестав чути і це чалапання. Постріли позаду припинилися, зате пронизливо засюрчали поліцейські свистки, причому в різних напрямах одночасно.

Спалахнула блискавка, і я побачив перед собою рівну лінію акуратних парканів, а за ними темну стіну садів. Збожеволіти можна! Де ж Стасик? Раптом зовсім з іншого боку пролунав далекий голос: «Владек!» Слідом за ним грізний окрик «гальт!» і два пістолетні постріли. Потім затріщав паркан, залопотіли далекі кроки.

Я побіг навмання, наткнувся на огорожу, переліз через неї, далі була друга, третя. Здавалося, їм кінця не буде. Далеко попереду я чув тріск парканів і тупіт багатьох ніг. Нарешті все стихло. Я впав у цілковитий відчай. Бігти в тому напрямі, в якому побіг Стасик, було безглуздо. Я міг наскочити на поліцаїв. Що ж робити? Стася я все одно вже не знайду. Треба заплутати сліди і збити переслідувачів з пантелику. Вирішив податися праворуч. І тут мені сяйнула думка: чого ж ми не забрали в убитих жандармів автомати? Ах, так, це ж через ті постріли з карабінів. Тоді вже було не до автоматів.

Мабуть, минуло не менше години, поки я вибрався з лабіринту дачних садиб з їхніми парканами, садочками акуратними клумбами. Коли вже останні сили залишали мене, вирішив зупинитися, відсапнути.

Мокрий як хлющ, важко хекаючи, притуляюся до якогось дерева і прислухаюся.

Потроху оговтуюсь. Думка запрацювала хворобливо, але чітко. «Головне — спокій»,— учив мене Стасик.

Дощ припинився. У нічному повітрі гостро пахло квітами, соковитою зеленню і розмоклою землею. А мої груди розривалися від шалених ударів серця. Скільки я пробіг — не знаю: можливо, кілометр, а може, й п’ять. Піт заливав очі, холодними краплями котився по спині. Чорну пітьму знову розколола сліпучо-біла блискавка. При її яскравому світлі я з відчаєм побачив, що лабіринт дач не скінчився. За двадцять кроків од мене починалося якесь селище. А я ж думав, що вже вибрався з клятого Бойтена. Куди ж тепер податися, адже незабаром розвидниться? Порятунку не було.

Постріли розбудили дачний виселок. Перелякані сонні люди, забувши навіть про суворі правила світломаскування, вмикали електрику, виходили із своїх будиночків і розгублено питали один в одного: «Що сталося?»

Я з тугою подумав, що вибратися з цього лабіринту дач мені вже не вдасться. У кращому разі— протримаюся до ранку, а вранці, коли розвидниться, мене одразу ж спіймають і віддадуть до рук гестапо, що рівнозначно смерті.

Хоч я і втратив надію на порятунок, але знову заметався в квадратиках дач, яким, здавалося, немає кінця-краю, куди не поткнуся, скрізь натикаюся на різке сюрчання свистків поліцаїв чи двірників, гавкання собак і крики німців. Нарешті після багатьох карколомних стрибків через паркани і шаленого бігу я цілком несподівано опинився на вільному просторі. Пробігши ще кількасот метрів, зненацька помітив попереду громадище терикону і шахтні будівлі. Цього мені тільки й бракувало. Замість того щоб вислизнути з Бойтена і податися на схід, я повертався туди, звідки тікав. Фатальне коло замкнулося. Я відчув себе в капкані, з якого вибратися неможливо.

У цілковитому відчаї стою кілька хвилин на місці, гарячково шукаючи вихід із тупика. Але нічого путнього придумати не можу. Мій погляд зупинився на якомусь великому чорному предметі, що бовванів попереду. Придивившись, побачив синю електричну лампу і з жахом зрозумів, що переді мною за якихось двадцять-тридцять кроків була прохідна шахти. В наступну мить мій здогад підтвердився: скрипнули двері, і в рамці одвірок застигла постать шуцмана з акумуляторним прожектором на грудях і карабіном за плечима. Такі прожектори мали всі веркшютці, що заступали на нічне чергування або конвоювали вночі в’язнів. Світив цей прожектор не гірше за автомобільну фару. Я каменем упав на землю і саме вчасно.

На моє щастя, вахтер нічого не помітив. Він постояв, голосно позіхнув, чухаючи потилицю, подивився в темне небо і пішов назад. Це була якась шахта, але не «Гогенцоллернгрубе».

Зненацька темряву ночі розірвало блакитно-біле світло прожектора. Звідти, де спалахнув прожектор, грізно загарчала вівчарка. Поки розмашистий промінь обмацував шахтний двір, я, припадаючи до землі, поповз назад, а потім схопився на ноги і щодуху побіг.

розгону полетів у безодню, гепнувся в якусь рідину і каменем пішов на дно. Інстинкт самозахисту примусив мене одразу ж виринути з противної рідини, якої я встиг уже наковтатися. Це була смердюча вода з присмаком нафти і трансформаторного масла. Пропливши кілька метрів, натикаюся на гладеньку бетонну стіну. Плавав я добре з дитинства, та хіба можна довго протриматися на поверхні цієї смердючої рідини! А якщо навіть я й протримаюсь до ранку — це нічого не змінить, бо яка різниця — втопитися в котловані чи потрапити до рук гестапо.

Отак розмірковуючи, механічно пливу вздовж стіни і несподівано намацую металеву скобу. Схопився за неї і почав відсапувати. Потім помацав вище — там була друга скоба. По цих скобах я вибрався з клятого котлована і побіг, куди очі бачать. Останні сили вже залишали мене. Мною оволоділа тупа байдужість до всього. Раптом я почув гудок паровозика, який, натужно чмихаючи, маневрував біля шахтної естакади, мабуть, заганяв вагони під завантаження.

У моїй голові блискавично визрів план: вантажені вугіллям вагони довго не стоятимуть па місці. Їх кудись повезуть, можливо, на схід. Треба залізти в один із пульманів і заритися у вугілля. У цьому мій порятунок.

Невдовзі я вже був в одному з порожніх пульманів. Ось паровоз підігнав його під шахтний бункер. Я побачив над собою велетенську чорну пащеку бункера, з якої через кілька хвилин хлине маса вугілля і живцем поховає мене на дні вагона. Та я вже знав, що треба робити. Побіг у куток пульмана, притиснувся обличчям до металевої стіни, ще й голову закрив руками. Ось заскреготіло залізо, і з бункера із страшенним гуркотом суцільною лавою хлинув у вагон антрацит. Кілька шматків ударили мене по спині й ногах. На цьому й скінчилося. Я запрацював ногами, піднімаючись на купу вугілля, яка щомиті збільшувалась. Поступово вагон наповнився антрацитом. Хмара пилюки сховала мене від стороннього ока, а коли пилюка розсіялась, я вже лежав під вугіллям біля самого борту вагона. З вугілля стирчала тільки голова. Можна було дихати і бачити, що робиться навколо. Раптом мені на голову звідкись згори бризнули якоюсь рідиною. В очах запекло вогнем. Я дуже злякався. Тільки згодом зрозумів, що то було вапно, яким «опечатували» навантажені вугіллям пульмани.

Величезне нервове напруження почало потроху спадати. Натомість з’явилося відчуття нестерпного фізичного болю. Гострі, як шпичаки, шматки антрациту впивалися в тіло, доводячи його до корчів.

Після довгих маневрів паровозик затягнув вантажені вугіллям вагони на товарну станцію, де їх загнали в тупик і відчепили. Там вони простояли майже до ранку. Важко навіть уявити, яких душевних і фізичних мук зазнав я протягом цієї нестерпно довгої ночі! До всього, мене страшенно мучила спрага. Кілька разів я непритомнів і знову приходив до пам’яті. Зціпивши зуби, терпів і спрагу, і фізичний біль. Було таке відчуття, що мене поклали на тисячі голок: і лежати не можна, і поворухнутися страшно.

З кожною хвилиною я дедалі дужче відчував, як усе моє тіло наливаються смертельною втомою, повіки склеплюються. І сам не помітив, коли заснув.

Це був не сон, а якийсь суцільний кошмар. Що тільки не верзлося мені. Передусім з’явилася схожа на бульдогову, з одвислими, драглистими щоками, вкритими рожевими плямами, з піною біля рота огидна пика Кульгавого. Він упився в мене червоними хижими очицями і простягнув до горла крючкуваті, кістляві пальці. «Все одно не втечеш!» — погрозливо сичав Гоппе. За мить він уже цілився мені в очі палицею з гострим металевим наконечником. Його змінив лагерфюрер Фаст. Розмахуючи канчуком, сплетеним із волових жил, він кричав, що мені ніколи не вдасться втекти з табору. Потім з’явився лисий, наче більярдна куля, товстун Фішер, асистент доктора Баршке. Він приїхав по мій труп. Гидливо кривлячись, Фішер обмацував моє тіло й азарно торгувався з Конем. «Хіба ж це товар! — з піною біля рота доводив він Коневі.— Адже труп зовсім висох. Красна ціна йому — десять марок...» Ось я заблудився в затоплених штреках «Гогенцоллернгрубе», і мене переслідує ціла зграя веркшютців, попереду яких біжать люті вівчарки, кожна завбільшки з добрячого бузівка. Пащеки в собак вишкірені, замість шерсті на них стирчать голки. Я щодуху тікаю, але бачу, що не втечу. Переднє страховисько вже хапає мене за одяг, потім з силою б’є під коліна. Я падаю і... прокидаюся. Увесь мокрий, од страху дрібно цокочу зубами і не можу зрозуміти, де я. Примусив себе поворухнутися. Як болить кожна клітина мого тіла! Задубілими пальцями розгрібаю якусь масу, що давить мене. Ага, це ж вугілля...

Тепла хвиля радості розливається по моєму змученому тілі. Натужно чмихаючи, паровоз витягував із станції Бойтен вервечку вагонів. Він уже набирав швидкість. На стиках рейок ритмічно постукують колеса, кудись назад поквапливо біжать світлофори.

Прощай, осоружне місто шахт і рабів! Я вирвався із твоїх смертельних обіймів!

Гримкочучи по численних стрілках, поїзд нарешті виплутався з лабіринту станційних колій і, набираючи швидкість, вихопився на простір. Надворі починало сіріти. В небі бліднули і гасли тремтливі перелякані зорі, З довколишньої темряви проступали розпливчасті контури якихось будівель.

Я виліз із-під вугілля, сів і, щулячись від зустрічного потоку холодного повітря, почав розтирати задубіле тіло. Трохи оговтавшись, пробую зорієнтуватися, в якому напрямі мчить ешелон.

Розвиднювалось. Далеко-далеко за лісовими просторами з’явилися перші несміливі світні смуги ранкової зірниці. Тим часом поїзд, намотуючи кілометри, з великою швидкістю мчав туди, де народжувався світанок. Зустрічний потік повітря шмагає мене в обличчя, нишпорить під мокрим одягом, увесь я тремчу дрібним дрожем, але знову залазити під вугілля не хочеться. З надією і душевним трепетом спостерігаю за одним із чудес природи — народженням нового ранку. Багрець зірниці розливався все далі й далі, ось він затопив уже півнеба, і невдовзі з-за горизонту викотилося велике криваво-червоне сонце. Поїзд мчав прямо на нього. Отже, я їду на схід, саме туди, куди мені треба. Яке це щастя! На радощах забув і про голод, і про спрагу, що страшенно мучили мене. Я ладен не їсти й не пити скільки завгодно, тільки б вирватися з неволі.

Та радість моя була передчасна. Вигнувшись гадюкою, поїзд почав міняти напрям руху. Спершу сонце перемістилося праворуч, а невдовзі опинилося позаду, і я зрозумів, що їду на захід. Це відкриття приголомшило мене, наповнило душу жахом і відчаєм. Вогник надії остаточно згас.

Землю поплямили довгі ранкові тіні. Розрізаючи їх, поїзд мчав на захід. Я вирішив стрибати на ходу. Враз пригадав повчальну розповідь одного радянського військовополоненого про те, як треба стрибати з поїзда на ходу. Це було в Кройцбурзі на пересильному пункті у квітні цього року. Мене в котрий уже раз спіймали і кинули в табір, де були здебільшого радянські військовополонені. Табір був пересильний, і невільники довго не затримувались у ньому. Тут їх сортували і відправляли в різні табори: табори військовополонених, концентраційні, штрафні і так звані «робочі» За умовами життя всі вони, власне, мало чим різнилися між собою. У Кройцбурзькому таборі ні на які роботи нас не ганяли, зате майже не годували. Та люди духом не падали. Весна, що настала, вселяла надії на життя, на зміну обстановки. Вірили, що незабаром Червона Армія перейде в рішучий наступ, що союзники нарешті відкриють Другий фронт...

Важко, дуже важко доводилося в’язням німецьких таборів смерті взимку. Те, чого не встигли зробити голод і знущання, довершував холод. Узимку в’язні вимирали, як мухи. З настанням весни ставало трохи легше. Вона приносила не тільки порятунок від холоду, але й надії на визволення.

Я з цікавістю придивлявся до військовополонених, прислухався до їхніх розмов, жадібно всотуючи все почуте. Іноді в бараці стиха співали улюблені пісні про ямщика, що загинув у стену, про далекий священний Байкал, про Дніпро ревучий або сліпого кобзаря. Усі ці пісні наганяли тугу за Батьківщиною, краяли серце...

Пісні чергувалися з розповідями. Здебільшого то були дивовижні історії про щасливі втечі з таборів. Це, очевидно, робилося зумисне, з метою зміцнити у нас віру в можливість вдалої втечі, з метою піднести наш дух. Та одного разу я почув історію з трагічним фіналом. Один із полонених, шамкаючи беззубим ротом, почав розповідати, як півсотні радянських військовополонених здійснили групову втечу під час руху поїзда. Їх везли в товарному вагоні. Проломивши підлогу, вони один за одним падали на залізничне полотно і майже всі загинули. Живими лишилися тільки троє. Але під час падіння вони дістали важкі травми і далеко відповзти не змогли. Вранці примчало гестапо і з допомогою собак швидко знайшло втікачів. Двох убили, а його помилували, бо потрібен був свідок. «От тільки зуби прикладом вибили»,— закінчив свою невеселу розповідь військовополонений.

— Хто ж стрибає під поїзд? — встряв у розмову мій сусіда по нарах.— Це ж безумство, акт відчаю.

Далі він розповів, що з поїзда, хоч би на якій швидкості він ішов, можна успішно стрибати, тільки треба робити це вміючи, в момент, коли поїзд іде по крутому насипу. Викинувшись із вагона, летітимеш по інерції вперед, по траєкторії, яка буде дотичною відносно схилу. Особливо добре стрибати в сніг. Трава й кущі теж можуть відіграти роль амортизаторів. Уся річ у тому, щоб у польоті зібратися в клубок, руки притиснути до грудей, а зігнуті в колінах ноги до живота, голову втягнути в плечі. В момент приземлення ти котитимешся схилом, наче м’яч. Це уберігає від переломів і травм. Сам він, виявляється, був акробатом у цирку і петрав у цих справах. Я теж займався акробатикою до війни і не без успіху. Був непоганим спортсменом, загартовував себе і мріяв про подвиги...

Тим часом поїзд, не уповільнюючи руху, минув станцію, на вокзалі якої я встиг прочитати назву «Oppeln». Та це ж за сорок кілометрів на захід від Бойтена! Я з тугою дивився на схід, такий бажаний моєму серцю і такий недосяжний. З вагона добре видно зелений обшир лісів, а над ними бездонну небо. Яскраво світило ранкове сонце. Внизу блиснула синя стрічка річечки, що в’юнилася в осоці. Обабіч насипу зеленіли нескошені луки з розкиданими по них кущами вільхи.

Вибравши момент, коли поїзд зійшов на високий насип з крутими схилами, я виліз із пульмана, вчепився в борт і повис на руках. Але як метнутися цим вимученим, ослаблим тілом? «Треба!» — кричала свідомість. Краще смерть, ніж неволя. Усередині в мене все похололо: стрибати страшно, а високий насип, бачу, незабаром кінчиться. Підтягую ноги, впираюся ними в борт вагона і, зібравши тіло в грудочку, сильно відштовхуюся й лечу. Здалося, паче мною вистрелили з гармати. Та вже в наступну секунду тіло різко крутнулося і покотилося насипом у якусь безодню.

Перше, що я побачив, коли розплющив очі, було синє бездонне небо. Його наче щойно вимили — таке було чисте. Повертаю голову. Прямо перед очима жовтий гудзичок, оторочений зворушливо білими пелюстками,— польова ромашка. Ворушу руками й ногами — чи немає перелому, бо це в моєму становищі найстрашніше. Здається, все гаразд, тільки дуже болить ліве плече і праве коліно. Забився я, видно, добряче, та загалом приземлення було вдалим.

Підводжусь на ноги, роззираюся. Довкола спокій, тиша, така тиша, що аж у вухах дзвенить. Здається, я чую, як дихає земля і росте, тягнеться до сонця трава. З насолодою вдихаю цілюще лугове повітря, настояне на ранковому сонці, травах і квітах. Мене до сліз зворушує озерце синіх волошок і кипінь білосніжного ромену неподалік. Вдалині, під лісом, виповзаючи з долин і вибалків, спинаються навшпиньки ранкові тумани. У високості темними грудочками повисли невтомні співаки жайворонки. Довкола така благодать, що жахи табірного життя і підземна каторга здаються поганим сном.

Пройшовши кілометрів зо два лугом, я наткнувся на річечку. Ліг на траву і спраглими устами припав до води. П'ю — не можу напитися. Трохи перепочивши, знову п’ю. Після цього лягаю на зелений барвистий килим із трави і квітів і заплющую очі. Забуваю навіть про голод, що досі нестерпно мучив мене. Знову й знову думаю про свого вірного друга, щирого польського хлопця Стася, з яким так мало було прожито і так багато пережито. Де він зараз? Як безглуздо ми розлучилися!..

Перепочивши, вирішую помитися і привести в порядок свій одяг. Капелюха й перуку я загубив ще під час купання в котловані. Та біс із ними. А от фінки шкода, її теж не стало. Передусім треба знищити всі сліди мого перебування на шахті. Я подер на дрібні шматочки аусвайс і кинув у воду. Потім одірвав розпізнавальний знак із літерою «Р». Після цього роздягнувся, старанно витрусив і виправ увесь одяг і розстелив його в кущах проти сонця. Довго купався сам, але кляте вугілля без мила не так легко було відмити, навіть із допомогою віхтя із якоїсь цупкої трави.

Поки сох мій одяг, я лежав голічерева і жував гіркі стеблини, щоб хоч трохи вгамувати голод. Вечоріло. Лугом повзли й видовжувалися тіні од кущів і дерев. Я одягнувся І, зорієнтувавшись, у якому напрямі треба йти, подався до лісу, що синів на видноколі.