Слово після страти

2

Від удару палицею я мов ошпарений зриваюся з нар. Веркшютцполіцаї[3] репетують, наче на пожежі, при цьому енергійно орудуючи палицями:

— Ауфштеен, ферфлюхте швайне[4]!В бараці страшенна метушня. Сонних в’язнів виганяють на перевірку—аппель. Чотири години ранку. На сході ледь бринить світанок. Із станції долинають гудки маневрових паровозів; чути, як із шахтних бункерів із гуркотом сиплеться у вагони вугілля. Шахта працює безперервно день і ніч. Вона чекає на нас. У мене після вчорашньої роботи ниє все тіло і ломить поперек. У животі тупий біль — понад добу в роті не було й рісочки. Холоднувато. Щулячись і позіхаючи, ми стоїмо в строю, чекаємо кінця перевірки. Дехто стоїть із заплющеними очима — досипає. Аж не вірилося, що ці доходяги незабаром довбатимуть вугілля.

Нарешті лічбу закінчено, і нам дозволяють відлучитися у вбиральню. Тут несусвітенна штовханина, а біля єдиного крана з водою — мовчазна тіснява. Ті, кому вдалося хлюпнути собі в обличчя водою, витираються рукавами тюремного халата. Рушників і мила немає, та нам їх і не належиться, адже ми тільки «швайне» і повинні валятися в грязюці, харчуватися помиями й ішачити на «велику Німеччину». У нас тільки одне право — покірно вмирати.

Свисток — знову шикуйся, знову замелькали палиці веркшютців, знову метушня, тіснява. Привезли сніданок бруквяну юшку. Нам видають бляшані миски і в них по черпаку гіркого, смердючого пійла. Стоячи в строю, п’ємо ці помиї, здаємо миски і з тугою поглядаємо на порожні бачки. Баланда, яку ми проковтнули, тільки посилює голод. Під конвоєм ідемо до складу, що містився за воротами. Тут нам видають робочі номери, тверді шахтарські шоломи, карбідні лампи, лопати, кайла, брезентові роби, дерев’яні гольцшуги[5] після чого ведуть у роздягальню. Там вішаємо на гаки своє тюремне лахміття і перевдягаємося в брезентові роби.

І гольцшуги, і роба на мене надто великі, доводиться майже на півметра підкочувати штани й рукава спецівки. Якби мені і вдалося вибратися з території шахти, все одно в такій «уніформі» далеко не втечеш.

Після перевдягання нас ведуть у спеціальне приміщений, там ми заряджаємо карбідом лампи, потім підходимо до ствола № 1 (шахта має кілька стволів). Вилазимо на квадратні чавунні плити надшахтної будівлі. Важко гуркочуть чотириповерхові кліті, виносячи на-гора третю зміну — мовчазних чорних привидів, у яких світяться тільки очі.

Німецькі штейгери розбирають нас по бригадах. Кожен хоче взяти рослих, фізично сильних робітників. Вони безцеремонно обмацують наші руки, плечі, щоб упевнитись, наскільки придатний «товар». Усе це було дуже схоже на той невільницький ринок, про який я читав колись у дитинстві.

У нашій групі я найменший, і в своїй підкачаній робі, у велетенському шоломі, який сидить у мене на голові наче баняк, напевне, маю дуже кумедний і водночас жалюгідний вигляд. Минає десять, п’ятнадцять хвилин. Усі мої товариші по бараку уже спустилися під землю, а я стою один серед залізного гуркоту, крику, дзвінків, і, дивна річ, мене ніхто не помічає. Я вже подумав: «Може, не візьмуть, бо й справді: який з мене робітник?» Та ось підходять два штейгери: присадкуватий товстун з бичачою шиєю і незворушним сонним обличчям та довгов’язий здоровило із синім шрамом поміж брів.

— Нагель, бери собі цей скарб! — каже товстун довгов'язому і несподівано сильно б’є мене по плечу. Я падаю і, падаючи, роняю свої шахтарські обладунки: гуркочуть лопата і кайло, лампа і шолом котяться по чавунних плитах, із ніг спадають дерев’яні гольцшуги. Товстун задоволено регоче й каже довгов’язому: — Оце робітник! Він тобі зробить подвійну норму. Та це ж клоун, його треба б у цирк відправити.

— І звідки ти взявся такий мізерний? — сердиться Нагель і штовхає мене до відчиненої кліті.

Аж серце тенькнуло, коли я переступив залізний поріг. Нагель зайшов слідом за мною. Дзвінок. Загорілися сигнальні лампи. Захлопуються дверцята кліті, і вона із запаморочливою швидкістю падає вниз. Від незвички перехоплює дух, до горла підступає нудота. Через рівні інтервали мелькають плями електричного світла — це горизонти шахти, я нарахував їх чотири. На підході до п’ятого кліть уповільнює політ. Нагель підштовхує мене, і я виходжу на чавунні плити, по яких зручно котити наповнені вугіллям вагонетки. Над нами висить пофарбоване вапном велетенське цегляне склепіння. Яскраве електричне світло засліплює очі. Гуркіт, наче в котельні. Мокро полискують рейки, радіально розбігаючись у підземні коридори-штольні. Вони захаращені нескінченними вервечками вагонеток з вугіллям, составами порожняка, вагонками з кріпильним лісом. Уже закінчується перезміна, і вагонетки з вугіллям починають піднімати на-гора. Мене обдуває сире холодне повітря, настояне на карбіді, скажені протяги проймають до кісток. Від холоду тремчу всім тілом.

Нагель веде мене до крана, відкриває свою лампу, поливає карбід водою, закриває лампу і запалює її.

— Відкрий свою! — кричить він крізь залізний гуркіт. Я виконую команду. Він поливає карбід водою. Від з’єднання води з карбідом виділяється газ. Якщо закрити кришку, газ надходить у світильник, його треба запалити, і лампа горить білим полум’ям.

— Закривай! — командує Нагель.

Я пробую закрити кляту кришку, та це мені не вдається.

— Ферфлюхте шайзе[6]! — лютує Нагель і відважує мені ляпаса, потім сам закриває кришку моєї лампи і запалює її од своєї.

— Ферштеен?—питає і показує мені здоровенного кулака, після чого уважно вдивляється у циферблат годинника.

— Донерветер[7]! Ми запізнюємося на цілих п’ять хвилин! — кричить він.— За мною! Та швидше!

Спотикаючись, біжу за ним. Після складних переходів по штреках і ходках, після переповзувань через партії вагонеток ми нарешті вибираймося на пряму магістраль. Вона вже забита вагонетками, і я розумію, що ми справді запізнюємося.

— Бовдур! Ти повинен нести портфель свого штейгера, — лютує Нагель і тиче мені свого величезного шкіряного портфеля, важкого, наче двопудова гиря. І нащо він тягає за собою такий тягар?

Я вже не можу бігти в гольцшугах. Боячись вивихнути або зламати ногу, скидаю їх, ховаю за пазуху, підхоплюю кайло, лопату, портфель, лампу й доганяю Нагеля. Він знову показує мені кулака і гримає:

— Льос, льос, ферфлюхте шайзе![8]

Гострі шматки породи й вугілля впиваються в підошви, я біжу, наче по битому склу, стараючись не відставати од Нагеля. Так ми проходимо не менше кілометра. Біле світло карбідної лампи вихоплює з пітьми сірі брили породи, примхливо поламані кріпильні стойки. Я вперше потрапив у шахту і з острахом позирав на всі боки: пекло, та й годі. Гуркіт центральної магістралі залишився позаду. Ми повертаємо у відносно глухі розгалуження штреків, задушливі і паркі, очевидно, кепсько вентильовані. Перша зміна вже приступила до роботи. У чорному навскісному розрізі лави деренчать перфораторні молотки. На плитах бремсберга гуркоче лебідка. Чути вигуки, різкі слова команди, прокляття і лайки па всіх мовах. Вузькі пасма світла час від часу вихоплюють із пітьми чорні, спітнілі обличчя шахтарів. Я мимоволі запитував себе: «Хто вони? Росіяни, англійці, французи, бельгійці?..» Тут, під землею, гибів цілий Інтернаціонал невільників, зігнаних жорстокими нелюдими майже з усіх європейських країн.

Десь далеко гуркотіли вибухи — це приступили до роботи німецькі майстри-підривники, а мені в цю мою першу зміну ввижалося, ніби склепіння штрека здригається й осідає і катастрофа неминуча. Та чомусь від усвідомлення неминучості цієї катастрофи я відчував не страх, а лиху радість.

Нарешті показався забій проходки штреку. У ньому, наче світлячки, блимали шахтарські лампи. Коли ми підійшли, підривник закінчував свою роботу: орудуючи довгою дерев’яною палицею, він закладав у отвори шпурів патрони з вибухівкою і запечатував їх вогкою глиною. Від цих зарядів тяглися нитки тонких дротів, на яких була яскрава різноколірна ізоляція; майстер, наче милуючись ними, якусь мить перебирав їх на долоні. Та ось він рвучко підвівся, озирнувся і, розмотуючи дроти, подався від забою. На одному його плечі погойдувалася сумка з динамо-машинкою, на другому — ящик із вибухівкою. Усі шахтарі, не чекаючи команди, прихопили інструменти і поквапливо залишили забій.

Я вскочив слідом за ними в боковий штрек. Майстер стояв осторонь від робітників і, презирливо скрививши товсті губи, спитав:

— Усі вийшли з забою?

Йому тихо відповіли:

— Усі...

— Ахтунг! — вигукнув він, і слідом за цим гримнув вибух страшенної сили. В обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля. Штрек наповнився вугільною пилюкою і перегаром вибухівки.

— Я дав вісім зарядів,— сказав майстер Нагелю.— Це майже подвійна норма. На зміну цілком досить, а якщо не вистачить, хай попрацюють кайлами.— Він швидко ковзнув по нас зневажливим поглядом.— Простеж, Нагелю, щоб твої кретини не крали дріт.

Нагель запобігливо мовив:

— О, можеш бути певен, я простежу!

У тиші, що запала на мить, один із шахтарів сказав зітхаючи;

— Оцю б машинку та якомога більший заряд — і до дідька всю шахту разом із фріцами.

Нагель, звичайно, не зрозумів.

— За роботу! Мерщій! — скомандував він.— Усі — по кріпильні стойки.

Я не знав, що повинен робити. Та раптом штейгер підскочив до мене, видер з рук лопату і жбурнув її на землю.

— Взувай свої гольцшуги, ідіот!

Я взувся. Нагель стусонув мене в спину:

— Форвертс![9]Біжу за шахтарями. Вони вже одчепили одну вагонку з кріпильними стойками, і ми гуртом покотили її до забою. Невдовзі рейки закінчилися, і стойки треба було носити на плечах. Шестеро шахтарів розібралися по парах. Кожна пара, взявши на плечі колоду, заточуючись від тягаря, пішли до забою.

До мене підійшов високий, атлетичної статури хлопець і, піднявши лампу, привітно усміхнувся.

— Росіянин? — спитав по-польськи.

— Так.

— По-польському розумієш?

— Трохи...

От і добре. Бери стойку за кінець, а я стану посередині. Допомагатимеш мені про людське око, я сам нестиму. Для мене це за іграшку. Зрозумів?

Я нічого не відповів і тільки вдивлявся кілька секунд у ясні, веселі очі поляка.

— Ну, взяли! — скомандував він.

Ми підняли велику колоду, і поляк завдав її собі на плече. Я став попереду, під кінець колоди.

— Так, добре, малюк. Ходімо. Тільки не поспішай, Дивись під ноги та менше слухай цього ідіота Нагеля.

Після першого рейсу три стойки лежали біля забою, і кріпильники з галасливим Нагелем на чолі заходилися ставити,пари.

Нам з поляком треба було перенести не менше двадцяти колод. За другою стойкою ми йшли не поспішаючи, з цікавістю розглядаючи один одного. Полякові було років двадцять п’ять, він мав богатирську статуру: широкоплечий, м’язистий, з міцною шиєю і випуклими широкими грудьми. У нього було приємне відкрите обличчя і низький густий голос. Сірі очі світилися приязною посмішкою, такою несподіваною в цьому чорному пеклі. Навіть тут, під землею, при тьмяному світлі шахтарських ламп, не можна було не замилуватися його могутньою постаттю, поруч з якою я виглядів миршавим, жалюгідним.

— Як тебе звати? — приязно спитав він, подаючи мені флягу з водою.

— Володимир! — відповів я, ще не довіряючи цьому хлопцеві.

— По-польськи буде Владек. Я так і зватиму тебе, а ти мене — Стасиком. Ну от, дрогі товажишу, ми й познайомились.

Стасик простягнув свою широку, як лопата, долоню й, обережно потискуючи мою руку, спитав:

— Звідки тебе пригнали сюди?

— З тюрми.

Я знаю, а звідки ти родом?

— З-під Києва.

— Виходить, радянський?

— Так, радянський.

— За що сидів?

— За втечу з Німеччини.

— Отже, втекти не вдалося?

— На жаль...

Вiн поклав мені на плече руку: — Дарма, не журись. Зі мною не пропадеш.

— Спасибі, Стасику. Мені зараз дуже важко, я охляв, з ніг падаю. Скажи, яка тут норма?

В середньому— дев’ять вагонеток на одного за змінy. Гоппе старається і цю норму перекрити. Вислужується, холера. Ладен вичавити з нас, іноземців, останні соки. Та й штейгер у нас падлюка — тупоголовий нацист.

— Нагель?

— Та він же. Я задумався. Для мене така норма була непосильна.

А невиконання її тягло за собою побої, можливо, й карцер. Немовби відгадуючи мої невеселі думки, Стасик мовив:

— Не падай духом, я допоможу.

Мені хотілося сказати йому найтепліше, найкраще слово, яке я тільки знав, але воно чомусь у цю мить не спадало на думку.

Коли ми віднесли в забій другу колоду, я підняв лампу, глянув на Стасика й побачив, як дорого обходилася йому жалість до мене: на чолі в нього рясно виступив піт, він важко дихав.

Тут, на глибині шестисот метрів, у цій глухій норі, було жарко, наче в лазні, і я, голодний, виснажений, ледве переставляв ноги,

Шляк би го трафив! — стомлено хекав поляк, витираючи руками чоло.— Ну й робота ж у нас із тобою.

А Гоппе ще й хвастає, що ця шахта —одна з кращих у Німеччині, а отже, і в усьому світі, мовляв, найкраще оснащена. А поглянь, що тут робиться, пся крев! Вентиляції майже на нулю, праця в основному ручна, каторжна, кріплення тримаються на чесному слові, обвал за обвалом, кожної зміни гинуть люди, але Гоппе байдуже:

«Алес фюр кріг, алес фюр зіг..»[10] Чортові папуги, холера б їх забрала, люто сплюнув Стасик.

Він мав рацію. Як дізнався я потім, деякі дільниці цієї шахти взагалі не вентилювалися. Там стояла пекельна духота. Адміністрація копальні не хотіла витрачати грошей на влаштування сучасної вентиляції. Та й взагалі шахта ця мала застаріле устаткування. Працювати в ній було справжньою каторгою.

Ми носили стойку за стойкою. Повертаючись до вагонки «порожняком», мали можливість балакати. Стасик розпитував про мою рідну сторону, про життя в довоєнні роки. І хоча в тюрмах у мене виробився інстинкт обережності, я дещо розповів йому про себе, про мою родину. За період моїх поневірянь у полоні ще ніхто з іноземців не цікавився так щиро моєю долею. Стасик слухав уважно, мрійливо, по-дитячому усміхався і знову розпитував. Я й незчувся, як пройнявся до нього цілковитим довір’ям, і, не криючись, щиро розповідав про свої втечі з таборів.

— А знаєш, у мене виникла ідея,— сказав Стасик,— давай учитимемо один одного мовам. Ти мене вчитимеш російської, а я тебе — польської і німецької.

— Але ж коли?

— Під час роботи. І час збігатиме швидше.

Ми скріпили нашу угоду міцним рукостисканням.

Поки ми переносили стойки, а потім розвантажили рейки, що прибули па платформах, кріпильники, закінчивши свою роботу, пішли на іншу дільницю. Стасик, Нагель і я залишилися утрьох.

— Тридцять вагонеток і ні грама менше! — категорично заявив Нагель, поглядаючи на годинник.— Беріться до роботи, бо й так багато часу згаяли.

— Побачимо, спокійно відповів йому Стасик. Ми заходилися накидати вугілля у вагонетки. Невдовзі Стасик роздягся до трусів. М’язистий, наче цирковий атлет, він спритно орудував великою металевою лопатою. Я намагався допомагати йому, але в мене від виснаження й духоти наморочилась голова. Стасик, мабуть, помітив це і сказав:

Сядь, перепочинь. Я працюватиму за двох! — Він усміхнувся до мене своєю приязною посмішкою, показавши два ряди гарних, навдивовижу білих зубів.

А присісти мені треба було: у гольцшуги набилося повно вугілля. Та щойно я поклав лопату, як на мене з лайкою налетів Нагель і вже замахнувся був своїм кулаком-довбнею. Стасик став між ним та мною і спокійно мовив:

— Не чіпай!

Звичайно добрий погляд його сірих очей невпізнанно змінився — став колючим, лиховісним.

— Ага, он воно що! Саботаж! — істерично заверещав Нагель.

— Заспокойся,— осадив його Стасик.— Інакше я тебе остуджу.

Штейгер аж засичав від люті:

— За образу підеш у карцер! Я тобі покажу! За погрозу німцеві—тюрма! Я негайно доповім панові Гоппе...

— Не лякай, бо ми й так у тюрмі. Краще подумай, хто тоді за мене робитиме? Пришлють сюди пару доходяг, будеш виносити їх із лави на носилках. Скумекав?

Нагель одразу якось обм’як, відійшов убік, навіть закурив, що суворо заборонялося. Щоб не ускладнювати становища, я взяв лопату і почав накидати у вагонетку вугілля. Вчинок Стасика мене страшенно здивував. А він, наче нічого й не сталося, залишався спокійний, навіть підморгнув мені:

— Дарма, малюк, не переживай! Бери на лопату якомога менше і не поспішай. «Тише едешь — дальше будешь» — здається, так кажуть росіяни?

— Так, так,— повеселішав я.

Кожну наповнену вугіллям чи породою вагонетку ми виштовхували з забою і гнали метрів двісті до бремсберга. Там причіплювали її до сталевого троса, і вона рухалась до центральної магістралі. Іноді вагонетка бурилася, сходила з рейок, і доводилося піднімати її. Це була каторжна робота, з якою мені без допомоги силача Стасика нізащо б не впоратись.

Нагель, звичайно, розумів, що таких фізично сильних робітників, як Стась, у шахті було мало, через те й терпів непокірного поляка, хоча й ненавидів його.

Після чотиригодинної роботи Нагель оголосив фріштік — п’ятнадцятихвилинну перерву. Він зручно вмостився перед своїм портфелем, вийняв з нього термос, пакунок із провізією і заходився наминати бутерброди з маслом, сиром, ковбасою і мармеладом.

Стасик торкнувся мого плеча:

— Ходімо зі мною, малюк. У мене теж дещо є.

На вільній сухій площадці ми сіли на Стасикову спецівку, він вийняв із своєї сумки батон, пачку маргарину, шматок ковбаси, цибулину й сіль. У його термосі було склянок зо дві гарячого чаю. Усе це Стасик розділив надвоє.

— Їж, Владеку, не соромся. Завтра я постараюся принести більше. Тобі треба оклигати, зміцніти, інакше довго не протягнеш.

— Спасибі... Скажи: це вам, полякам, дають такий пайок?

Він здивовано поглянув на мене.

— Дідька лисого дають! Ми самі добуваємо...

— Яким чином?

— Дуже просто. Після зміни я сплю годин шість, потім іду на підробітки до міста. Сам я трохи столяр, електрик, сантехнік. У місті я вже маю клієнтуру і потихеньку підробляю. Особливо у вихідні. Німці розплачуються продуктовими картками. Словом, з голоду ми з тобою не помремо. Завтра я принесу тобі шкіряні черевики, труси —буде легше працювати. Усе, що принесу, залишатимеш у роздягальні, щоб не відібрали веркшютці. Це запам’ятай. А продуктами ми будемо забезпечені...

— Чим же я тобі віддячу, Стасику?

— Не мели дурниць. Ми повинні допомагати один одному, інакше ці кляті шваби заїдять нас.

Я подякував долі, що вона звела мене з такою людиною.

До кінця зміни ми дали двадцять сім вагонеток вугілля і «ні грама більше», як сказав Стасик. Нагель мовчав, задоволений і з цього. Незабаром з’явилася друга зміна, і ми пішли до ствола. Нагель поспішив уперед. Німців піднімали на поверхню в першу чергу, и другу — іноземців, окрім росіян. В’язні нашого табору збиралися в так званому «залі чекання» біля шахтного ствола і піднімалися на-гора останніми.

На поверхні, в надшахтній будівлі, на нас ждали озброєні карабінами веркшютці і конвоювали в роздягальню, в душову, а після душу, переодягнених в тюремне лахміття, відводили в табір. За день нас лічили разів десять, і я дедалі більше переконувався, що втекти звідси неможливо. І все-таки надія жевріла. Вирішив найближчими днями відверто поговорити із Стасиком про втечу.

У чергову зміну Стасик спустився в шахту з великою торбою; в ній, як я невдовзі побачив, був уже інший термос, не менший, ніж у Нагеля, а також шкіряні черевики, труси, хусточка і складаний ножичок. Усе це призначалося мені. А головне — Стасик приніс добрі два кілограми продуктів. Дли мене це було нечуваним багатством. Тільки той, хто голодував у концтаборах, міг би по-справжньому оцінити вчинок поляка. Зворушений його добротою, я aж просльозився, а він тільки усміхався своєю добродушною посмішкою і знічено бурмотів:

— Дрібниці що ж тут особливого... це мій обов’язок, Владеку, інакше ти витягнеш ноги...

Тепер я зрозумів, що, поки Стасик поруч, мені не загрожуватиме голод та й Нагель, напевне, не посміє простягати до мене свої кулаки.

Так воно й сталося. Нагель більше не чіпав мене й пальцем. Такі, як він, поважали лише грубу фізичну силу, а Стасик мав її досить. Крім того, поляк був відчайдушно сміливий хлопець, і Нагель побоювався його: під землею, де на кожному кроці на шахтаря чатує небезпека, недалеко й до гріха. Нагель це чудово розумів.

Ні голод, ні важка праця більше не лякали мене. Добрий поляк приносив стільки продуктів, що їх вистачало на двох. Поруч із ним я вже не відчував себе ні приреченим, ні самотнім. Єдине, чого я боявся, що постійно тривожило мене,— це щоб нас не розлучили.