Слово після страти

11

З самого початку Освенцім був задуманий фашистською верхівкою ще й як табір для полонених радянських солдатів та офіцерів.

Уже в липні 1941 року в Освенцім почали прибувати ешелони з радянськими військовополоненими. Для них одвели дев’ять величезних блоків, в які есесівці вмудрялися заганяти по кілька тисяч чоловік. Ці блоки оточили потужною огорожею з колючого дроту, так що в середині табору утворився ще один табір з так званою подвійною ізоляцією. Есесівці боялися змішувати радянських людей з іншими в’язнями. У суворо ізольованому тюремному блоці № 11 зі страшним бункером утримували командирів і політпрацівників, які вважалися особливо небезпечними. Вони були в безпосередньому віданні гіммлерівського Головного управління імперської безпеки. Характерно, що навіть для євреїв, яких Гітлер люто ненавидів, було встановлено певну черговість знищення. Радянських військовополонених пропускали через газові камери і крематорії поза всякою чергою. Отже, в цьому відношенні вони перебували в найбільш «привілейованому» становищі як вороги номер один. Із двох з половиною мільйонів радянських людей, які загинули в Освенцімі, чимало було військовополонених.

Все, що стосується перебування в Освенцімі радянських військовополонених, вивчено мало. Однак відомо, що першим повсталим в’язнем у цьому таборі був наш червоноармієць. У березні 1942 року під час роботи на дров’яному складі він зарубав сокирою есесівця, який знущався з в’язнів. Тоді есесівці розстріляли всіх полонених, котрі працювали в цій команді. Після цього довгий час радянських військовополонених на роботи не ганяли.

Вдавшись до відомої тактики «розділяй і владарюй», гітлерівці вирішили підкупити окремі групи військовополонених і нацькувати їх на інших в’язнів. Так у 1942 році вони відібрали сто чоловік радянських солдатів та офіцерів і поставили їх у привілейоване становище: добре годували, на роботу посилали виключно на продовольчі склади. Згодом, коли гітлерівцям здалося, що привілейовані вже досить приручені, вони почали посилати їх самих, без конвою, на пошуки втікачів, певна річ, у межах великої зони оцеплення.

Одного разу, коли «привілейовані» шукали втікача на самій межі зовнішнього кільця великої загороди, вони несподівано перекинули сторожову вишку разом з есесівцями, які там були, убили їх і, забравши зброю, втекли. Втекли, як то кажуть, з кінцями, бо ні живих, ні мертвих із цієї групи в табір не привозили. У ті часи кожного спійманого втікача в науку й на острах іншим обов’язково вішали перед строєм в’язнів. Німці суворо дотримувалися цього правила і вішали навіть убитих.

Опікшись раз, есесівці надалі не робили подібних експериментів. Більше того, жодного із радянських військовополонених вони не ставили потім на будь-яку промінентну посаду.

Відчайдушна втеча групи радянських військовополонених мала величезний розголос у таборі. Вона підбадьорила в’язнів, зміцнила в них волю і рішучість боротися з катами. Після цього втечі з Освенціму почастішали.

З метою залякати в’язнів, відбити в них охоту до втечі і переконати їх, що це справа абсолютно неможлива, адміністрація табору не раз вдавалася до хитромудрих викрутів: якщо втікача не вдавалося спіймати, есесівці хапали першого-ліпшого в’язня і спотворювали його так, що навіть ті, хто добре знав убитого, не впізнавали його. Після цього труп клали біля воріт, де проходили арбайтскоманди, або ж вішали на очах у всіх, оголошуючи при цьому, що повішений і є тим гефтлінгом, який зробив спробу втекти. Містифікацію одразу ж встановлювали підпільники, які працювали в центральних канцеляріях, зокрема у відділі обліку. Про цей дешевий фокус із підтасовкою в’язня невдовзі дізнавалися всі в таборі, та есесівці і далі вдавалися до нього, демонструючи трупи нібито «спійманих утікачів».

Попервах радянські військовополонені трималися в таборі осібно, були дуже обережні. Це пояснювалося тим, що серед них були вищі офіцери і крупні політпрацівники, прізвища яких зберігалися в таємниці.

Першими зблизилися з радянськими людьми і встановили з ними контакт чеські підпільники. Спершу вони навіть подумати не могли, що один із полонених, літній чоловік, який підмітав у таборі бруківку, був генералом Червоної Армії і керував таємною організацією військовополонених.

Як відомо, деякий час в Освенцімі був і легендарний генерал Карбишев — взірець нездоланності і мужності.

Після війни були знайдені документи, які не тільки викривають людожерські плани нацистів щодо радянських військовополонених, але й показують, як їх боялася гітлерівська злочинна верхівка. І недаремно боялася. Для цього у фашистів були всі підстави. Як видно із численних свідчень колишніх в’язнів Освенціму й інших німецьких концтаборів, радянські військовополонені були в таборах наймужнішими, найпослідовнішими борцями проти фашизму. Вони завоювали цю репутацію своєю згуртованістю й героїзмом, своєю відданістю Батьківщині. В найважчі для нашої країни 1941 і

1942 роки вони не припиняли боротьби з фашизмом. Ось чому гітлерівці так нещадно розправлялися з ними, ось чому їх знищували «позачергово», або, як любили говорити фашистські суєслови, «піддавали особливій обробці». Масові страти військовополонених влаштовувалися за наказом Головного управління імперської безпеки. У першу чергу знищували командирів, політпрацівників, комуністів і комсомольців. Їх виявляли спеціально заслані в табори агенти з числа колишніх білогвардійців.

Провадячи операції по масовому знищенню радянських військовополонених, есесівці керувалися спеціальними секретними інструкціями, складеними відповідно до директивних вказівок Гітлера про те, що до радянських солдатів і офіцерів слід ставитись не як до звичайних полонених, а як до особливо небезпечних ворогів Третього рейху.

Освенцімське антифашистське підпілля зароджувалося з перших днів створення табору, тобто починаючи з 1940 року. Воно мужніло й набирало сили в надзвичайно складних умовах. Підпільні групи були в кожному блоці, в кожній арбайтскоманді, але вони були вузьконаціональні і надто роз’єднані, бо з самого початку створювалися як земляцтва. У цьому полягала слабкість початкового періоду руху Опору — періоду становлення. Через постійну циркуляцію в’язнів і величезну смертність багато груп, не встигнувши виникнути, розпадалися, припиняли своє існування. Певна річ, що такі групи не могли ставити перед собою великих завдань. Справедливо розподілити баланду, допомогти хворому або виснаженому в’язневі, захистити його від сваволі зелених, добути і поширити правдиву інформацію про становище на фронтах, дістати продукти — такі обмежені завдання ставили вони перед собою. Німецькі політичні в’язні мали свої групи, чи, правильніше сказати, земляцтва, поляки — свої, чехи — свої, французи — свої і так далі.

За таких умов проводити політичну роботу серед в’язнів було дуже важко. Адже Освенцім був своєрідним

Вавілоном, в якому мучилися представники всіх європейських національностей.

Старі в’язні, котрі вже встигли «акліматизуватися», з великим недовір’ям ставилися до новаків, значна частина яких, зіткнувшись із страхітливими умовами життя, занепадала духом, перетворювалася на «мусульман», а дехто навіть ставав на шлях зради.

Активними організаторами руху Опору в таборах були політичні в’язні, передусім комуністи і представники соціалістичних та робітничих партій європейських країн. Їм доводилося вести боротьбу на два фронти — проти адміністрації і проти зелених, які тоді верховодили в німецьких концтаборах.

До 1943 року в Освенцімі не було об’єктивних умов для створення високоорганізованого підпілля. Тут довгий час панувала атмосфера відчаю, безнадії. Будь-яка думка про опір убивалася страхом перед можливою зрадою. Голод, масовий терор з боку адміністрації і зелених створювали настрої цілковитої безвиході. Здавалося, просвітку не буде ніякого. Фашисти торжествували перемогу над масою зацькованих, отупілих в’язнів, частина яких дійшла до тваринного стану і тільки й думала про те, як би щось з’їсти. Гітлерівці впивалися воєнними успіхами. Їхні закуті в броню дивізії стояли на Ла-Манші і Волзі, на крайній Півночі і на Кріті. Геббельсівська пропаганда день і ніч трубила про те, що Червона Армія розбита і дні Радянського Союзу лічені, що його опір — то конвульсія смертельно пораненого.

І раптом серед ясного неба вдарив грім, який потряс увесь світ. Під Сталінградом Червона Армія оточила і знищила трьохсоттисячну армію Паулюса, та ще й дала нищівний бій танковим і мотомеханізованим дивізіям Манштейна, які рвалися на виручку Паулюсу. В Німеччині на три дні було оголошено траур. Настав час гіркого похмілля. Німці одягли чорні нарукавні пов’язки, вивісили траурні прапори. По всій країні бемкали похоронні дзвони, берлінське радіо передавало траурні мелодії Вагнера вперемішку з істеричними промовами біснуватого фюрера, який погрожував Радянському Союзу тотальною війною.

Німці починають думати, вони починають сумніватися, хоча Геббельс, не кліпнувши оком, запевняє, що катастрофа на Волзі «ще більше згуртувала німецький народ, зміцнила його непохитну віру у фюрера, в перемогу». З його пропагандистських кульбітів виходило, що ця катастрофа була потрібна німецькому народу, як повітря, бо «воля до перемоги кується в горнилі війни». Гітлерівці кидають гасло «Аллес фюр зіг!», тобто все для перемоги. У пожежному порядку проводяться тотальні мобілізації, на заміну розгромленим формуються нові армії. Посилюється гестапівський терор. Гіммлер докладає всіх зусиль, щоб перешкодити поширенню в таборах правди про катастрофу на Волзі. З цією метою освенцімські есесівці проходять спеціальний інструктаж. Їм забороняють вести будь-які розмови з в’язнями. Та відгомін Сталінградської битви докочується до мільйонів в’язнів і так званих іноземних робітників, вивезених у Німеччину з усієї Європи.

Перемога Червоної Армії на Волзі вдихнула в рух Опору нові животворні сили, активізувала вона і боротьбу освенцімського підпілля. Саме па початок 1943 року припадає спроба об’єднати усі підпільні групи в єдину інтернаціональну організацію, керовану єдиним центром. Ця спроба увінчалася успіхом. Центром організації, її мозком стали головна канцелярія і майстерні, зокрема шнайдерай, де працювали в той час Антонович і Ганс Максфельд. Тут есесівцям було важче встановити свій контроль над в’язнями, ніж у блоках чи в звичайних робочих командах, де кожен був на очах. І робота закипіла. Скрізь створювалися групи Опору, підпільники встановили зв’язок з філіалами Освенціму, організували кілька вдалих втеч. Утікачі виконали завдання підпільного центру — розшукали партизанів і передали їм копії секретних документів, викрадених із центральних канцелярій, а також викривальні фотографії освенцімської дійсності. Світ узнав правду про Освенцім.

Гітлерівці казилися від лютої злоби, але так і не зуміли розкрити, яким же шляхом таємниця Освенціму вийшла за межі табору. Це була велика перемога освенцімського руху Опору. Підпільникам удалося врятувати багатьох в’язнів від спалення в крематоріях, удалося встановити зв’язок з «канадцями», в яких вони діставали потрібні медикаменти. Крім того, були налагоджені стосунки з вільнонайманими, а ті допомогли зв’язатися з партизанами, що діяли в околицях табору.

У шнайдераї, шустераї^[47] і шлісераї^[48] відбувалися зустрічі представників різних груп широко розгалуженого і тепер уже добре організованого руху Опору.

Підпільники жили й боролися в неймовірно складних умовах, однак вони не опускали рук. Велику роль відіграли тут радянські військовополонені, які працювали на демонтажі розбитих літаків. Вони таємно приносили в табір зброю, топографічні карти, навіть пронесли по частинах радіоприймач. Це дозволило підпільному центру слухати оперативні зведення Радінформбюро та передачі радіостанцій союзників і поширювати їх серед в’язнів. В 1944 році з радіодеталей удалося сконструювати радіопередавач, по якому підпільний центр відкритим текстом вів передачі на всю Європу. Підпільники розповідали світу про страхітливі таємниці Освенціму, просили допомоги. Після війни стало відомо, що американська й англійська розвідки чули ці передачі, але й пальцем не ворухнули, аби щось зробити. Вони чомусь вважали передачі освенцімського радіо провокаційними. В заслугу освенцімського підпілля слід віднести й те, що до останнього дня існування табору, тобто до 27 січня 1945 року, коли Освенцім визволили частини Радянської Армії, гітлерівці так і не зуміли знайти підпільну радіостанцію, передачі якої вони не раз запеленговували.

Восени 1944 року в освенцімських таборах велася посилена підготовка до збройного повстання. Нею керував підпільний центр. Щоправда, до загального повстання справа не дійшла, хоча кілька збройних виступів мали місце. Один із них, найбільший, відбувся у жовтні 1944 року.

...Стояли теплі, погожі дні. 7 жовтня ранкову тишу розірвали постріли і завивання сирени. Над невеликим ліском у якому був крематорій № IV, до неба шугонув стовп диму і язики полум’я. По табору блискавично поширилася чутка: повстали в’язні зондеркоманди, яка обслуговувала четвертий крематорій.

Збройне повстання готувалося давно, але планувалося воно трохи не так. Щоправда, у планах підготовки загального збройного повстання зондеркоманді відводилася особлива роль: вона мала виступити перша. Та зондеркоманда виступила значно раніше, ніж передбачалося. Це сплутало карти політичному центру освенцімського підпілля.

Керівником підпільної групи и зондеркоманді був литовський єврей капо Камінський. Він довгий час працював у крематорії №1. Поставивши своїм завданням вижити будь якою ціною» Камінський вірою і правдою служив есесівцям, виконував найганебнішу роботу в зондеркоманді, яка обслуговувала крематорії і майже поспіль складалася з польських євреїв. Змушений робити страхітливі злочини, Камінський проте не переставав думати про алібі, що й привело його в ряди руху Опору. Тупоголові есесівці, не без підстав вважаючи Камінського співучасником масових кривавих злочинів, цілком довіряли йому. Та і як було не довіряти, коли через його руки пройшли десятки ешелонів з євреями, яких спершу пограбували, а потім спалили в крематоріях. Камінський був «професором крематорійних справ». Саме це чомусь і замовчали автори загалом правдивої і цінної книги «Фабрика смерті» Ота Краус та Еріх Кулка, колишні політв’язні Освенціму. Очевидно, вони керувалися при цьому тим, що, оскільки Камінський врешті-решт прийшов у ряди руху Опору і загинув, уже будучи активним учасником підпілля, він змив із себе ганебне тавро ката.

Я дивлюся на ці речі інакше. Ні виправдання, ні тим більше прощення Камінському бути не може. Його руки по лікті в крові тисяч і тисяч невинних жертв, його власне життя — ніщо в порівнянні з життям сотень тисяч загиблих. Не може бути виправдання людині, на совісті якої такі страшні злочини, хоч би в ім’я яких високих ідей вона робила їх. Ріки пролитої крові, море виплаканих сліз не можна прощати ні великим, ні малим катам...

Поза всяким сумнівом, рішення Камінського пристати до руху Опору було продиктоване шкурними міркуваннями. Радянська Армія навально просувалася на захід. У таборі молилися на неї, вважаючи, що за місяць-два вона визволить Освенцім. А відтак наближався час розплати і для Камінського. От він і вирішив подбати про алібі. Та немає жодного сумніву в тому, що, якби Камінському вдалося пережити Освенцім, його все одно визнали б військовим злочинцем і посадили б на лаву підсудних разом із своїми хазяями есесівцями. Цього зажадав би кожен в’язень Освенціму, про це волав би попіл задушених у газових камерах і спалених у крематоріях.

Необмежене довір’я есесівців до Камінського дозволило йому відвідувати інші табори і допомогло встановити зв’язок із членами таємної підпільної організації. Треба сказати, що в тих умовах організація не мала права нехтувати допомогою будь-кого, а тим більше допомогою зондеркомандівців, які могли зробити багато. За дорученням керівного центру Камінський сховав на території крематорію №1 кілька десятків ручних гранат, що їх роздобули радянські військовополонені і жінки, котрі працювали на складі боєприпасів та на круппівському військовому заводі «Уніон».

Одного вечора в кінці серпня 1944 року начальник усіх крематоріїв Молл вишикував зондеркомандівців і оголосив їм, що капо Камінський як головний організатор таємної підпільної групи руху Опору розстріляний і що есесівцям, мовляв, усе відомо. Молл погрожував розстрілом кожному, хто наважиться стати на шлях Камінського.

Насправді ж адміністрація Освенціму нічого не знала про організацію, бо схоплений був тільки Камінський. Його виказав один польський єврей, який працював у зондеркоманді. Підпільникам стало відомо: есесівці здогадуються, що зондеркоманда щось замишляє. Найбільше есесівці боялися старих в’язнів, які надто багато знали і готові були на все. Обурені «невдячністю» Камінського, гітлерівці вночі вдерлися до барака крематорію №1, схопили капо і били його доти, доки все тіло не стало чорним, а потім відправили в крематорій № IV, де розстріляли над величезною ямою, призначеною для спалювання трупів^[49].

На місце Камінського прислали нового капо, німця, професійного бандита, привезеного з люблінського табору смерті Майданеку. В зондеркоманді тоді налічувалося близько тисячі чоловік.

Радянська Армія наближалася до Кракова. Гіммлер і Ейхман поспішали «переробити сировину», що нестримним потоком і далі надходила в Освенцім. Тільки з Угорщини ешелони привезли 450 тисяч євреїв. Словом, у катів роботи вистачало. Тисяча зондеркомандівців не встигали «переробляти сировину», і катівську команду довелося поповнювати. Кінець кінцем, вона стала надто велика і небезпечна для самих есесівців. Адже мова йшла про велику групу в’язнів, які були свідками й учасниками вбивства мільйонів людей. Зондеркомандівцям втрачати було нічого, тим більше, що есесівці не раз відверто заявляли: для них, зондеркомандівців, мовляв, одна дорога на волю — через газову камеру. А що буде саме так, сумніватися не доводилось, про те свідчила і практика попередніх років: досі склад зондеркоманди обновлювався кілька разів. Старих зондеркомандівців знищували, а нових набирали. Та оскільки в 1943 і 1944 роках освенцімська фабрика смерті ледве встигала перемелювати нові й нові ешелони невільників, міняти склад зондеркоманди було недоцільно, бо це позначилося б на «продуктивності праці»: новаків треба вчити, а тут дорога кожна година. Не слід забувати й того, що праця в зондеркоманді була дуже важка у всіх відношеннях і не така проста, як декому може здатися. Вона вимагала, крім фізичної сили і певних навиків, ще й суто фізіологічної пристосованості. Саме тому за останні два роки склад зондеркоманди не змінювався, вона тільки поповнювалась.

Крім того, з метою збереження таємниці, в’язнів, що вже працювали в зондеркоманді, не можна було використовувати на інших роботах. З другого боку, те, що в’язні довго засиджувалися з зондеркоманді, не могло не викликати тривоги в есесівців. Люди вивчали одна одного, згуртовувалися і через це ставали небезпечними.

Влітку 1944 року несподівано надійшов наказ ліквідувати дезинфекційну станцію в Освенцімі-І, Вікна її замурували, а для чого — ніхто не знав. Тим часом із зондеркоманди Біркенау відібрали триста в’язнів, привезли в згадане приміщення дезинфекційної станції й отруїли газом, після чого трупи одвезли назад у Біркенау. Всю операцію вже обслуговували не зондеркомандівці, а есесівці. В такий спосіб вони трохи ослабили зондеркоманду, якої почали побоюватися.

Невдовзі начальника всіх крематоріїв, есесівця Молла, перевели в табір Блехгамер, а потім у Равенсбрюк. На його місце призначили Буша. Попервах той ніяк не міг звикнути до своєї катівської служби: докори сумління він заливав горілкою і безпробудно пиячив. Щоправда, згодом Буш не менш ревно, ніж його попередник, виконував вказівки Гіммлера, однак колишнього порядку і залізної дисципліни в зондеркоманді вже не було. Підпільники, які пильно стежили за переміщенням есесівців, не поминули нагоди скористатися з цього.

Катівська робота, жорстоке поводження з боку есесівців і усвідомлення своєї неминучої загибелі, — усе це спонукало зондеркомандівців учинити збройний виступ. Про це вони сповістили керівництво руху Опору центрального Освенціму. Годі вирішили підняти загальне повстання. Відповідно розробили план виступу. Першого удару мали завдати зондеркомандівці. Їм відводилася роль детонатора. Саме розташування крематоріїв Біркенау, їхня віддаленість від есесівського містечка, чисельність і рішучість тамтешніх в’язнів, їхня бойова готовність і згуртованість — усе враховувалося при розробці плану повстання. Отже, зондеркомандівці, які були співучасниками страхітливого злочину, добровільно взяли на себе несподівану місію визволення тих, хто ще залишився живий.

На перший погляд може здатися, що в цьому є якась кричуща суперечність: кати повстають, щоб визволити себе і свої жертви. Та річ у тому, що негідники, які добровільно завербувалися в зондеркоманду, заробляли собі хліб ціною страхітливих злочинів і мріяли вижити на кістках мільйонів, як і Камінський, згодом побачили, що за вчинені злочини доведеться розплачуватись. Це й спонукало їх пристати до руху Опору. Їм уже втрачати було нічого, вони добре знали, що за будь-яких обставин їх чекає смерть. Цілком зрозуміло, що керівництво руху Опору не могло відмовитись від будь-якої допомоги, навіть допомоги зондеркомандівців.

Їх озброїли гранатами, вибухівкою, ножицями для перерізування колючого дроту і наказали ждати сигналу. Самостійно виступити дозволялося лише в разі безпосередньої загрози знищення. Та непередбачені обставини прискорили розвиток подій.

Вранці 7 жовтня 1944 року підпільникам, які працювали в центральній шрайштубі (головній канцелярії), а також в есесівських казармах, стало відомо, що прийшов наказ найближчими днями ліквідувати зондеркоманду. Цю звістку одразу ж передали в зондеркоманду. Її приніс в’язень Л. Вербель. Негайно зібрався штаб групи. Неждано в приміщення, де засідав штаб, ввійшов капо. Він дещо почув і збагнув, що тут пахне смаленим. Цей тупоголовий бандюга, який звик, що йому беззастережно корилися, накинувся на в’язнів з криком та погрозами. Його схопили і живцем кинули в палаючу піч. Після цього відкопали сховану зброю, роззброїли і знищили есесівців, котрі були на території крематорію, підпалили крематорій і зайняли оборону в лісочку за крематорієм.

Про початок повстання негайно сповістили зондеркоманди інших крематоріїв. В’язні зондеркоманди другого крематорію також піднялися на збройну боротьбу. В’язень Л. Г. Панець із Любліна обеззброїв есесівця і кинув його в піч крематорію. Частина повсталих відкрили стрілянину по сторожових вишках, а всі інші, перерізавши колючий дріт, подалися в напрямі Буди.

Озброєних до зубів есесівців підняли по тривозі й кинули на машинах та мотоциклах до місця подій. Есесівці оточили крематорій, зосередивши головні сили проти ліска, де окопалася основна група повсталих. Крематорій палав^[50]. Уздовж огорожі з колючого дроту есесівці вели шалений кулеметний вогонь. Лише одній групі повсталих удалося вбити з десяток есесівців і вирватися з вогненного кільця. Вони втекли в напрямі Вісли, залишивши на полі бою кілька десятків убитих і поранених. Кати наздогнали їх у районі Райско, за 10—12 кілометрів од Біркенау. Втікачі забарикадувалися в сараї лісника. Підпаливши сарай, есесівці перестріляли всіх.

Двадцять сім повстанців під керівництвом німця-антифашиста пішли не на схід, як інші групи, а на захід, на територію Німеччини. Розрахунок був правильний. Група переховувалася аж до кінця 1944 року, тобто до тих пір, коли почалася евакуація освенцімських таборів. Їх схопили в одному провінційному німецькому містечку. На допиті в’язні заявили, що втекли з ешелону під час бомбардування. Правдивість цих свідчень у той час уже не можна було перевірити. Англо-американська авіація майже щодня бомбила територію Німеччини.

Під час цих нальотів в’язні справді тікали з ешелонів, і в їх обліку уже панував хаос. Спійманих втікачів відправили в один із концтаборів, де вони діждалися визволення.

У цій відчайдушній боротьбі за свободу із зброєю в руках полягло кількасот в’язнів із зондеркоманди. Схоплених повстанців розстрілювали на території табору чи поблизу, а також у дворі другого і четвертого крематоріїв. З тих, хто пішов на схід, врятувалися лише одиниці, та й то завдяки випадку. Увечері того дня над табором з’явилися американські літаки. Повітряна тривога перешкодила есесівцям прочесати територію табору і його околиці.

Підпільний центр повідомив усі свої організації про події в Біркенау і просив подати втікачам всіляку допомогу. Завдяки цьому вдалося врятувати кількох повстанців.

Вчинивши криваву розправу над повсталими, есесівці не заспокоїлись. Вони хотіли знати деталі змови. Хапали кожного, на кого падала найменша підозра. Табірне гестапо прочесало всі блоки й арбайтскоманди в центральному таборі і Біркенау. Однак, незважаючи на страхітливі тортури, до яких вдавалися кати з політичного відділення гестапо, ніхто з катованих не виказав, що повстання готував підпільний центр. Особливо жорстоко допитували тих, хто працював на складах боєприпасів та на круппівських військових заводах. Усі в’язні, а серед них і жінки, трималися надзвичайно мужньо і нікого з підпільного центру не виказали. Чотирьох дівчат, які працювали на складі боєприпасів, есесівці допитували особливо ретельно. Один із підпільників, якому вдалося побачити цих дівчат, був страшенно вражений їхньою стійкістю й мужністю. В цей час радянські війська підходили до Кракова, і, здавалося, з’явилася надія врятувати цих героїнь. Але 5 січня 1945 року, тобто напередодні визволення Освенціму, їх повісили в жіночому секторі центрального табору.

Треба сказати, що зондеркомандівці, які обслуговували інші три крематорії, взагалі не наважилися виступити, вони й далі виконували свої катівські обов’язки. Есесівці вирішили їх не чіпати, хоча й знали, що й вони готувалися до повстання. Очевидно, це пояснюється тим, що в крематоріях роботи було по зав’язку, а охочих зайняти місце розстріляних зондеркомандівців уже не було. Воно й не дивно. Радянська Армія наближалася до Освенціму. Тоді есесівці поповнили зондеркоманду німецькими кримінальними злочинцями, яким втрачати було нічого.

Серед уцілілих зондеркомандівців, які не взяли участі в повстанні, був і «головний дантист» зондеркоманди, її ветеран, польський єврей Фельдман. Не подумайте тільки, що він лікував комусь зуби. В його обов’язки входило виривати золоті зуби в живих і мертвих, задушених у газових камерах. Ці зуби він переплавляв у спеціальних тигельках і злитки золоту відправляв доктору Вальтеру Функу в рейхсбанк. У живих «пацієнтів», які «капризували» і добровільно не хотіли прощатися з зубами, Фельдман вибивав їх одним натренованим ударом.

Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження від самого Рудольфа Гесса. За чотири роки невсипущої праці Фельдман перетворив на злитки близько шести тисяч кілограмів золота із зубів жертв Освенціму^[51].

Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці старанно замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана. Його евакуювали в Маутхаузен. Після капітуляції фашистської Німеччини негідник інкогніто з'явився в Польщі, кілька днів чомусь никав біля руїн освенцімських крематоріїв, після чого зник. Невдовзі він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Пізніше його бачили в Англії. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді. Та це я відхилився вбік. Повернімося до освенцімського підпілля.

Есесівцям не вдалося розгромити підпільну організацію Освенціму. Вона функціонувала до останнього дня — випадок безпрецедентний в історії руху Опору. Після евакуації Освенціму, яка тривала з кінця жовтня 1944 року до 27 січня 1945 року, всі учасники освенцімського підпілля потрапили в інші табори, де влилися в місцеві підпільні організації і продовжували боротьбу.

Повстання в крематоріях було останнім і найбільшим збройним виступом в’язнів Освенціму. Воно відіграло свою роль, піднявши самосвідомість в’язнів, вселило в них віру у власні сили, в реальну можливість збройної боротьби з есесівськими катами. Воно показало, що невелика група погано озброєних в’язнів може успішно битися проти цілого есесівського гарнізону. Повстання збило пиху з гіммлерівських погромників і вбивць, розвінчало міф про «безстрашність» і «непереможність» кривавого воїнства, на картузах якого пишався череп з кістками. Відтоді, незважаючи на надзвичайні заходи, репутація військ СС в очах Гітлера похитнулася. Як стало відомо після війни, він докоряв Гіммлеру за розклад есесівських військ, які «не виправдали його надій».

Через величезні втрати, що їх зазнала німецька армія на Східному фронті, Гіммлер уже не міг збільшити есесівський гарнізон Освенціму. Більше того, він змуше-ний був забирати з охорони численних таборів цілі підрозділи для потреб Східного фронту. Навіть мобілізація в ряди СС зелених не могла зарадити справі. Ось чому гітлерівці змушені були відмовитися від своїх планів поголовного знищення в’язнів Освенціму.

Через два тижні після повстання з Освенціму в інші табори потяглися перші ешелони в’язнів. А ще через тиждень припинилися масові удушення в газовых камерах. В одному з останніх ешелонів був вивезений в Маутхаузен і автор цієї книги.

Отже, поза всяким сумнівом, повстання відіграло свою позитивну роль. Та це не означте, що з його учасників, колишніх в’язнів зондеркоманди, які залишилися в живих, знімається будь-яка відповідальність за вчинені ними злочини. Вони, як ї їхні хазяї есесівці, повинні дістати заслужену кару за співучасть у вбивстві мільйонів людей, а серед них дітей, жінок, старих, хворих. Не меньше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають про те, що робили в Освенцімі, як душили газом, як запихали в топки крематоріїв, як спалювали на велетенських кострищах цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок і живцем кидали у вогонь дітей. Усе це вони робили, щоб врятувати власні шкури. І врятували. А зараз, либонь, показують своїм знайомим освенцімські номери на лівій руці і видають себе за борців з фашизмом. Один час на Заході лунали несміливі голоси про те, що зондеркомандівці такі самі злочинці, як і есесівці. На жаль, ці поодинокі голоси не почуло правосуддя...

В Освенцімі, як і в інших фашистських таборах,саме життя знайшло випробуваний метод колективного керівництва боротьбою в'язнів. Цей метод блискуче виправдав себе, бо розум свідомого, високоорганізованого колективу завжди стоїть значно вище розуму окремої, хай і геніальної особистості. Однак і в умовах Освенціму були керівники, які внесли особливо великий вклад у справу боротьби з фашизмом. На жаль, ще й на сьогодні не відомі імена всіх. Та я назву хоч деяких: це — Юзеф Ціранкевич, Хорст Іонасе, Ян Чешпіва, Антонін Новотний, Мілош Недв’єда, Зденек Штих, Карл Маловічка, Ота Краус, Еріх Кулка, Кафунек, Живульська, Вайян-Кутюр’є, Данієль Казанова, Діаманський, Барановський, Ганс Максфельд, Павло Логачов, Ернст Бургер, Хейнц Дюрмайєр, Гнат Кузьменко...