Слово після страти

18

Удосвіта ми насилу розбуркали Гришу, вивели на аппельплац і поставили в стрій. На всякий випадок Жора нагадав Плюгавому про нашу просьбу. Вацек був чогось лютий, як оса, і витріщився на Жору:

— Не в’язни, без тебе нудить!

Ми розуміли, що життя Гриші Шморгуна зараз цілком залежить від цього негідника: захоче —пошле в штрафну команду, тоді Гриші кінець, захоче —залишить у таборі. Як тут було не хвилюватися! А Гриша через силу стояв у строю. Лице в нього розпухло й було чорне від синців, саморобні бинти наскрізь просочилися кров’ю.

На наше щастя, жадібність взяла гору, і Вацек залишив Гришу в таборі.

Цього дня усе йшло своїм звичаєм. Після аппеля Янкельшмок з кількома полигачами влаштували для двох тисяч в’язнів блока «спортивні заняття». Ох, і колобродив же цей Гітлерчик! Важко навіть розповісти, як він мордував бідолашних в’язнів, як він упивався своєю владою над ними. Негідник раз у раз пускав у хід свого замашного кия, лупцюючи тих, хто, на його думку, симу-лює, стараючись зберегти сили. Наше щастя, що команду прибиральників не ганяли на ці заняття.

Серед нас був один новенький — Микола Єрошко[60], колишній секретар райкому комсомолу одного з прикордонних районів. Його тільки вчора Жора взяв у нашу команду. Микола був дуже запальний і, бачачи, як збиткується над в’язнями Янкельшмок, аж кипів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому підпільники потурають цьому паскуді, чому досі не знищили його. Відверто кажучи, я сам був такої думки.

Ще до початку «спортивних занять» Жора забрав усіх прибиральників, а з ними й Гришу Шморгуна в блок. Похмура шлафзала стала для нас рятівним островом. Велетенське приміщення, заставлене чотириярусними нарами, було безлюдне. Гришу ми поклали на те місце, де нещодавно лежав я.

Вісімнадцять чоловік під керівництвом Жори приступили до прибирання приміщення, а я залишився біля скаліченого товариша, поглядаючи, чи не йде Ганс. Минула година, друга, а Ганса не було. Я хвилювався дедалі дужче. Нарешті прийшов Ганс. Він, видно, дуже поспішав, бо захекався, і минуло кілька хвилин, перш ніж він оддихався. Ганс уже про все знав і тому, не гаючи часу на розпитування, приступив до роботи. Години півтори він промивав, обробляв йодом і перев’язував Гришині рани. Закінчивши роботу, сказав нам:

— Медикаменти потрібні, як повітря. Ми дістаємо їх у «канадців», а здебільшого через вільнонайманих, дістаємо з великими труднощами, за золото. Отже, золото нам дуже потрібне. І все одно я особисто проти того, що ви стали «організаторами» Ауфмейєра. Для вас це добром не закінчиться. Дуже вже примітні ви стали— ти, Георг, як співак, а ти, Орлятко, як гефтлінг, якого удостоїв своєю увагою сам Гіммлер. Крім того, з тебе зняли мішені штрафника перед двома тисячами в’язнів. Вас усі знають, кожен ваш крок у всіх на виду. Це може кінчитися плачевно для вас, та й не тільки для вас.

— Що ж нам робити? — спитав Жора.

— При першій же можливості вас треба призначити на транспорт і вивезти звідси. Причому це треба зробити несподівано, щоб Ауфмейєр не встиг перешкодити.

На цьому ми попрощалися з Гансом, мудрим, скромним і безстрашним німцем. Важко навіть уявити, що б ми робили, якби не Ганс, милий, добрий Ганс.

Без чверті дванадцять у блок прийшов Ауфмейєр й одразу подався до кімнати старости. Ми з Жорою чекали виклику. Він не забарився.

— Готові? — спитав Ауфмейєр, коли ми прийшли.

— Готові.

— Беріть чотири фляги, ховайте — ще раз прорепетируємо,— сказав він, глянувши на годинник.

Репетиція пройшла успішно. Після цього блокфюрер покликав капо Зігфріда, і той повів нас до есесівської кухні.

Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Кухня була обладнана за останнім словом техніки і більше нагадувала лабораторію науково-дослідного інституту. Казани, каструлі, посуд, столи і допоміжні механізми — усе тут виблискувало хромом і нікелем, вражало незвичайною, стерильною чистотою, порядком. Важко сказати, скільки в’язнів прибирали тут ночами, драїли й начищали до сліпучого блиску кожен металевий предмет, кахляні підлоги та стіни, але все тут сяяло і виблискувало, а повітря було прохолодніше, ніж на вулиці, хоча в десятках велетенських казанів варилися страви. Під стелею і в стінах безшумно працювали вентилятори, звідкись подавали охолоджене повітря. Це була зразкова фабрика-кухня, обладнана за останнім словом техніки.

Рядами, строго симетрично стояли закриті кулеподібні казани місткістю в тисячу літрів кожен, устатковані термометрами, манометрами і ще якимись приладами. У другому кінці кухонного залу вишикувалися в ряд білі кахляні плити, на яких смажилося м’ясо. Над плитами—витяжні труби, пофарбовані в білий колір. Казани, плити і всі підсобні механізми працювали на електриці. І ніде ні пари, ні диму, ні кіптяви.

На кухні трудилися десятки кухарів з числа німецьких в’язнів. Усі вони були високі на зріст, молоді, усі один в один, як перемиті. Видно, таких спеціально підбирали сюди. На кожному був білосніжний, накрохмалений і акуратно відпрасований халат, на головах такі ж білосніжні ковпаки. За роботою кухарів-в'язнів стежили спеціалісти есесівці, так само в білих халатах, але під халатами в них були не прості білі, а шовкові майки, на головах не ковпаки, а есесівські пілотки, а на поясах висіли парабелуми.

Капо привів нас у зал роздачі, звідки через широкий отвір у стіні і скляні перегородки було видно всю кухню. Кесселі, наповнені стравою, із головного залу кухні на спеціальних візках-автокарах вивозили у зал роздачі. Ці візки мали оригінальну конструкцію, були рухливі й верткі. Вони котилися плавно й безшумно на колесах з надувними шинами, а спеціальний пристрій дозволяв підіймати важкі кесселі до рівня естакади, де їх забирали два робітники. Далі кесселі рухалися самі похилим спуском, оббитим цинковими листами, до спеціальної платформи, де їх приймали інші робітники. Підхопивши за ручки важкий кессель, вони, як оком змигнути, ставили його на машину, що впиралася відкритим кузовом у платформу.

До платформи один за одним під’їжджали грузовики й пікапи, на які вантажилися кесселі з їжею. Командував тут шеф кухні — кюхефюрер — есесівський офіцер, В руках він тримав книгу в шкіряних палітурках, у якій робив позначки: скільки і кому відпускалося їжі.

Мене здивувало, що кожна машина затримувалася біля платформи не більше хвилини. Вражала синхронність роботи вантажників і підсобних робітників. Кожен їхній рух був розрахований, натренований, сказати б, оптимальний. Їхня робота, як і робота всієї фабрики — кухні, створювала враження чіткого, синхронно відрегульованого механізму.

Есесівська кухня вразила мене. Та нитка моїх думок тяглася далі і викликала невеселі роздуми. Досягнення науки і техніки, висока, справді наукова організація праці й культура виробництва — усе це було поставлене на службу панам есесівцям і їхнім холуям. А неподалік від чудо-кухні голодні і вкрай виснажені в’язні вергали на собі мішки з цементом, носили каміння, вручну копали траншеї примітивним доісторичним способом. Вони пухли з голоду й помирали, як мухи. Сите розкішне життя одних — рабський труд, голод і смерть других, усі земні радощі одним — усі земні муки другим. «Кожному своє»,— полюбляли говорити фашисти.

Я не раз чув в Освенцімі, що лагерфюрер Рудольф Гесс пишався трьома речами: крематоріями, есесівською псарнею і есесівською кухнею. Справді, було чим пишатися...

У залі видачі висів електричний годинник. Я спеціально простежив: за чверть години було відпущено двадцять машин і відвантажено не менше трьохсот кесселів місткістю в 25 і 50 літрів. Це був обід для есесівських підрозділів, розкиданих по всьому Освенціму.

Команда «Канада» була останньою в черзі, а перед нами одержувала їжу зондеркоманда, що обслуговувала крематорії. По кількості кесселів, відпущених їй, можна було визначити число в’язнів, що працювали там. Їх було приблизно тисяча чоловік. Для зондеркомандівців і «канадців» їжа видавалася та сама, що й для есесівців, із тих же казанів і за тими ж нормами. Висновок напрошувався сам по собі: роботі цих двох команд адміністрація табору надавала особливого значення і не шкодувала найкращих продуктів для в’язнів цих команд, незважаючи на те, що в них працювали виключно євреї, як правило, добровольці, за винятком капо, котрі призначалися здебільшого з німецьких кримінальних злочинців. Та повернемося в зал роздачі їжі.

Хвилин за п’ять до того, як підійшла наша черга, з команди «Канада» прибув грузовик. Капо наказав нам залізти в кузов і приймати кесселі, які подаватимуть робітники. Машина була завантажена блискавично, а ми з Жорою, поки вергали важкі кесселі, встигли кілька разів обмитися потом.

Шофер нашої машини вже завів мотор і хотів їхати, коли із залу видачі вибіг сам кюхефюрер і наказав зачекати. Виявляється, забули відвантажити зондеркоманді крематорію № І цулягу, тобто спеціальну добавку їжі, яка майже щодня за рознарядкою рапортфюрера як заохочення видавалася деяким робочим командам і групам в’язнів. Такий метод стимулювання потрібних начальству гефтлінгів широко практикувався в Освенцімі. Цуляга, як правило, ставала здобиччю блокових і капо. Вони розпоряджалися нею, як хотіли: частину роздавали своїм холуям штубовим, писарям та іншим промінентам, а більша частина йшла на «організацію» різних речей і коштовностей, тобто на спекуляцію.

Нам подали п’ятдесятилітровий кессель макаронів з м’ясом, які призначалися для зондеркоманди крематорію № І, та п’ятдесят літрів для «Канади». «Все одно ви проїжджатимете мимо крематорію,— сказав кюхефюрер есесівцю, котрий супроводжував нас.— Пряма дорога в «Канаду» перерита — прокладають якісь труби».

Перш ніж машина рушила, він двічі повторив, що цулягу треба вручити особисто капо Камінському. З цього я зрозумів, що кюхефюрер був дуже зацікавлений у тому, щоб цуляга потрапила до рук Камінського, а не когось іншого.

До крематорію було ще метрів з двісті, а ми вже задихалися від нестерпного смороду, який ішов звідти. Есесівець завбачливо вийняв з кишені хусточку і, покропивши її одеколоном, затулив носа. Навіть він, який уже до всього звик в Освенцімі, не витримував цього страхітливого смороду.

Біля воріт крематорію нас зустрів вартовий есесівець.

— Що, не подобаються тутешні аромати? — насмішкувато спитав він у нашого конвоїра.— Ех, ти, панночка з одеколоном в кишені! Тобі замість есесмундира більше пасувала б спідниця.

Наш есесівець не реагував на ці кпини, можливо тому, що вартовий був напідпитку. Він тільки на мить одірвав від обличчя хусточку і сказав, щоб покликали Камінського. Вартовий нагукав одного з гефтлінгів, які підмітали двір, і наказав йому розшукати капо.

Я з завмиранням серця дивився на споруду, яка день і ніч стукала в свідомість кожного освенцімського в’язня і яку я вперше бачив так близько — з кузова автомашини вона була перед нами наче на долоні.

Територія цієї сатанинської фабрики смерті була обнесена двома рядами колючого дроту під струмом високої напруги. На одній половині двостулкових металевих воріт білів щит, на якому великими гарними літерами написано по-німецьки: «Стій! Пред’яви перепустку!» Це попередження було тут безглузде, бо навряд чи знайшлися б охочі добровільно зайти на територію цієї пекельної споруди. Але тут у всьому був зразковий порядок.

Довкола зеленіли акуратно підстрижені симетричні газони з густою, наче щетина, травою, на якій лежали зкільцевані гумові шланги для поливання. Але трава, хоч її й поливали щодня, була припорошена чорною сажею, і через те здавалася чорно-зеленою — адже з труби крематорію день і ніч вивергалася пухнаста жирна сажа й, осідаючи, покривала все довкола чорним саваном смерті. Ліворуч од воріт досить велика округла клумба квітів, які утворювали вигадливий, барвистий килим, теж припорошений сажею.

Перед самим крематорієм був рівний майданчик, посиланий жовтим пісочком. Праворуч стояв навіс під черепицею. Під навісом на великому дерев’яному щиті, пофарбованому в червоний колір, акуратно розвішано найрізноманітніший протипожежний інвентар. Тут же стояли велетенські металеві бочки і дві цистерни з написом «вода», ящики з піском, а на спеціальних підставках лежали скачані брезентові шланги; трохи обіч висіла ціла батарея вогнегасників. Далі за навісом праворуч височіли довжелезні штабелі дров, а трохи осторонь стояли металеві бочки з написами «нафта». Цей перший освенцімський крематорій збудували в 1940 році. Він працював на дровах і нафті. А щоб не було перебоїв, дрова заготовляли про запас.

Між навісом і боковою стіною крематорію просто неба на землі я побачив штабель голих трупів, очевидно, сьогодні вранці звезених сюди з усіх блоків й арбайтскоманд центрального табору. Хоча самі трупи й землю навколо них щедро посипали хлоркою, над штабелем роїлися тисячі мух. Під променями липневого сонця трупи швидко розкладалися, і від них ішов густий, як патока, страхітливий сморід, від якого можна було збожеволіти. Трупи були акуратно заштабельовані: головами в один бік, ногами в другий,— наче сірники в коробці. Але те, що я побачив далі, потрясло мене: з-під штабеля раз по раз вилазили жирні зледачілі пацюки. Вони здавалися ручними, бо не звертали уваги на зондеркомандівців, які неподалік замітали двір. Уже згодом, коли мене привезли в крематорій як «сировину», я дізнався, що ці бридкі тварі живилися людською плоттю, об’їдаючи переважно обличчя трупів...

Приголомшений побаченим, я здавив Жорину руку і звів на нього розгублений, напівбожевільний погляд, ніби питаючи у свого друга: чи не приверзлося все це мені? А він увесь зібгався в беззахисний клубочок, обличчя посіріло, загострилося, на вилицях виступили тверді жовна, очі стали сухі, блискучі.

Тим часом із приміщення крематорію вийшов кремезний рудоволосий здоровило з червоною пикою, в бездоганно пошитій смугастій формі. На лівому рукаві куртки вище ліктя було видно широку жовту пов’язку, на якій чорними готичними літерами написано по-німецьки: «Капо зондеркоманди». На куртці поряд з номером яскріла шестикутна червоно-жовта зірка, яку нашивали в таборі євреям.

Здоровань неквапливо, з почуттям власної гідності попрямував до воріт. Я одразу здогадався, що це і є капо Камінський. Він був, либонь, єдиний, кого в Освенцімі називали на прізвище. Та ще більше знали його по прізвиськах Рудий Сатана і Трупожер. Це був неперевершений садист і катюга, вірний есесівський холуй, незамінимий спеціаліст, «професор» крематорійної справи. А справа ця вимагала неабиякої кмітливості й витривалості, а головне — отої товстошкірості й байдужості до людських страждань, без яких жодна нормальна людина не змогла б працювати в крематорії. Увесь табір знав, що цей негідник особисто кидав у топки крематоріїв і на велетенські кострища живих діток на очах їхніх матерів.

Есесівське начальство цінувало Камінського не тільки за холуйську відданість і жорстокість. Він був незамінимий як постачальник і вихователь кадрів для зондеркоманди. Камінський мав спеціальну перепустку на право відвідування будь-якого сектора Біркенау і центрального табору, де підбирав добровольців для роботи в зондеркоманді. Тих, хто давав згоду, він спершу готував морально і психологічно, а потім уже вчив тонкощам своєї професії.

Треба сказати, що порядні євреї, а таких була більшість, воліли краще загинути, аніж іти на цю катівську службу. Та ніде правди діти, не бракувало й таких, які ні перед чим не зупинялися, тільки б вижити. На службі в зондеркоманді від них вимагалося беззастережно виконувати усі вказівки начальства, бути безжальними до «сировини». За це їм до пори до часу зберігали життя, давали ситий харч з есесівської кухні. За прикладом свого шефа Камінського вони могли гвалтувати дівчат і дівчаток, перш ніж ті потраплять до газової камери. На ці «невинні» забави зондеркомандівців есесівське начальство дивилося крізь пальці. Адже тих дівчат і дівчаток все одно потім спалювали...

Я і Жора з ненавистю й огидою дивилися на цього виродка. А він неквапливо, перевальцем підійшов до вартового, молодцювато клацнув закаблуками і, замість зробити «мютцен ап», як то вимагалося правилами поведінки в’язнів, недбало двома пальцями приторкнувся до форменої шапочки і з незалежним виглядом пройшов повз вартового. Катюга знав собі ціну і в присутності рядових есесівців тримався невимушено, з гідністю, мовляв, ми теж не ликом шиті.

Привітавшись з нашим конвоїром, він вийняв з кишені пачку сигарет, закурив, а потім, спохватившись, запропонував есесівцю:

— Пробачте, будь ласка, пригощайтесь. Сигарети прима, болгарські.

— Я курю свої,— сухо відповів есесівець, бридливо поморщився і сказав: — Ну й повітря ж у вас тут! Як ви тільки витримуєте?

— А ми вже звикли. Як бачите по мені, воно нам не вадить,— відповів капо і самовдоволено зареготав. Він стояв за два кроки від борта машини, і я не зводив з нього очей, стараючись запам’ятати кожну рису цього зрештою ординарного обличчя.

Камінському було років сорок. Він був опецькуватий, не по роках розповнілий від переїдання і постійного вживання алкоголю. На короткій бичачій шиї якось незручно сиділа велика рудоволоса голова. Одутле лискуче обличчя, вузенький лоб, червона шия і великі ширококості руки — геть усе було вкрите, наче іржавчиною, рудим ластовинням. Великі метушливі очі дивилися самовпевнено й нахабно.

Помітивши на собі мій пильний погляд, Камінський сказав добірною російською мовою:

— Чого вилупив очі, як баран?.. Все одно не минеш моїх рук.

Я промовчав.

— Бач, пролетарі всіх країн, єднайтеся навколо котелка з баландою,— сказав він по-німецьки, чомусь звертаючись до есесівця, і зареготав, задоволений із свого дотепу.— Ті он уже об’єдналися. Назавжди,— він зробив широкий жест у напрямі штабеля трупів.— Тепер черга за цими,— він показав очима на мене й Жору.

Есесівець не відреагував на слова капо. Він сухо звелів йому забрати кессель. Камінський легко завдав собі на плече п’ятдесятилітровий кессель і, підтримуючи його однією рукою, пружною ходою пішов до крематорію, явно хизуючись своєю силою. В променях сонця його руді руки і шия здавалися вимочені в крові. Наша машина поїхала. Есесівець довго дивився на постать Камінського з кесселем на плечі і, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Пфюі екель — лайхенфрессер[61],— потім сплюнув за борт машини й одвернувся.

Крематорій лишився далеко позаду, але я весь час відчував у себе за спиною його мертвотний подих, а перед очима стояв штабель трупів, над яким роїлися тисячі мух і з-під якого виповзали ліниві, жирні пацюки. Страшно було навіть подумати, що я сам можу опинитися в тому жахливому штабелі і, перш ніж згоріти в крематорії, служитиму поживою для розжирілих краматорських пацюків...

Чомусь нашому капо перепустку в «Канаду» не виписали, і він супроводжував нас тільки до кухні. Очевидно, адміністрація табору старалася звести до мінімуму кількість осіб, які відвідуватимуть «Канаду».

Біля воріт другої команди «Канада» нас уже ждала група в’язнів. Машину на територію «канадців» не пустили. Кесселі з неї тут же розібрали в’язні. Ми з Жорою несли двадцятип’ятилітровий бачок. Як тільки підійшли до прохідної, пролунала ненависна команда «хальт!». «Обшукуватимуть»,— майнула думка. Від неї по спині забігали мурахи. До мене підійшов довготелесий есесівець і, присівши навпочіпки, почав обмацували мої ноги знизу вгору. Я бачу його засмаглу червону потилицю, широку спину і довгі, кістляві руки. Ось він розігнувся, випростався, та, перш ніж його руки торкнулися мого пояса, я різко втягнув живіт і відчув, як обидві фляги ковзнули вниз. Усе відбулося так, як і передбачалося. Наче вві сні чую голос: «Гут. Нехсте!»[62]. Після мене обшукали Жору. «Форвертс!»^[63] — це слово зараз здалося мені чарівною музикою. Підхоплюємо свій бачок і, не відчуваючи його ваги, швидко йдемо в глибину двору, захаращеного дерев’яними бараками. За нами вервечкою «канадці» з кесселями в руках. Похід замикали чотири в’язні, котрі несли носилки-фургон з хлібом.

Посеред двору стояв дерев’яний навіс із тонких білих дощок. Він нагадував літній павільйон і правив есесівцям команди «Канада» за їдальню. Очевидно, місце для їдальні було вибране не випадково. Звідси видно всю територію «Канади».

Нас зустрів білявий здоровило, одягнений у легкий літній костюм із світлої тканини. Куртка на ньому була розстебнута, на грудях видно розкриленого орла, майстерно витатуйованого зеленою тушшю. Я одразу збагнув, що це капо Вернер. Відправивши «канадців», він пильно подивився нам в очі, недовірливо косуючи на вінкелі з буквою «R» на куртках.

— Ваше ім’я Вернер? — спитав Жора.

— Вернер, а що?

— Привіт вам од нашого шефа. Ми з 2-А.

— Дуже радий, спасибі,— дружелюбно відповів капо.

— Ми тут дещо принесли вам...

— Ідіть сюди,— сказав Вернер і повів нас до шафи. Висунувши нижню шухляду, звелів: — Кладіть,

Ми вийняли з холош штанів чотири літрові фляги спирту і поклали в ящик.

— Хо, чотири літри! Чудово! — вигукнув він, не в силі приховати свою радість. Вернер одгвинтив одну з фляг і, спробувавши рідину на язик, вигукнув:

— О-о, вундербар![64]

Він злодійкувато озирнувся, потім засунув руку далі в шухляду і вийняв звідти червону емальовану миску із звичайною сіллю. Розгрібши сіль, дістав з-під неї цілу жменю новісіньких золотих монет. Вернер одрахував нам по десять монет і сказав: «Сховайте. Це для шефа. А ці дві для вас особисто».

Ми одразу ж сховали монети в рот.

— Не поспішайте,— засміявся капо.— Я ще нагодую вас обідом. Ну, а вже на десерт будуть монети. Сподіваюся, ви вмієте тримати язика за зубами? — враз посерйознішав він.

— Можете не сумніватися,— відповів Жора.

— Якщо попадетеся, скажіть: золото знайшли випадково он біля того барака під килимами. Тоді доведеться коцнути пару юд, котрі сортирують килими. Але можуть коцнути й вас, якщо шеф не заступиться. Я тут нічим не зможу допомогти, сам ходжу по канату.

Чим більше я придивлявся до Вернера, тим більше він мені подобався: простий, відвертий хлопець. Важко було повірити, що перед нами аферист і вбивця.

— А нащо це маскування? — спитав Вернер, дивлячись на Жорин вінкель і букву «R».

— Ніякого маскування немає, це мій вінкель,— відповів Жора.

— Хіба ти не німець? — здивувався Вернер.

— Я німець, але народився в Росії, через те й вінкель такий.

— Це ж несправедливо! — обурився Вернер.— Німець залишається німцем, хоч би де він народився.

— Ти маєш рацію, Вернер,—зажурено мовив Жора і повторив слова популярної тоді пісні: «Німцем я родився, німцем я й помру...» Нічого не вдієш, так сталося, що в мене пропали документи.

— А цей — росіянин? — спитав Вернер, кивнувши на мене.

— Так, але хлопець гарний, на нього цілком можна покластися,— поспішив заспокоїти Вернера Жора.—Ми з шефом довго вивчали його і не раз перевіряли.

— Ну, гаразд, ідіть он у той барак, покрутіться там, а вдарить гонг на обід, станьте на лівий фланг строю. Пообідаєте з нами, після чого заберете порожні кесселі. Під час обіду зі мною ніяких розмов. Зрозумів?

— Яволь,— відповів Жора, і ми пішли в барак.

Хоч ми з Жорою уже близько місяця перебували в Освенцімі і встигли узнати й побачити на власні очі дуже багато, те, що ми побачили зараз, перевершило всі наші уявлення про злочини есесівців і потрясло нас до глибини душі. Між бараками просто неба лежали велетенські бурти килимів, ковдр, всякого одягу, валізок, дитячих колясок, протезів, зонтів та інших речей.

Між другим і третім бараком височіла величезна скирта чоловічих пальт найрізноманітнішого крою, пошитих, либонь, усіма фабриками світу. Поруч — гора плащів і макінтошів, далі — жіночі пальта і купи дитячого одягу. Останній ще не встигли розсортувати, бо в цих купах в хаотичному безпорядку лежали звалені дитячі пальтечка, кофточки, платтячка, сорочечки, штанці аж до шкарпеток і повзунів включно. Ця гора дитячого одягу була заввишки в одноповерховий будинок. Між третім і четвертим бараками ми побачили цілі стоси білизни — окремо чоловічої і окремо жіночої. Далі було найрізноманітніше взуття, також розсортоване на три окремі купи — чоловіче, жіноче, дитяче. Особливо вразили мене милиці й протези. Десятки тисяч штук! Здавалося, їх відібрали в калік усього світу і для чогось звезли в Освенцім.

Ми зайшли в барак. Частина в’язнів сортували і впаковували килими. Кілька чоловік, наче годинникарі або ювеліри, сиділи за окремими столами з лупами в руках і сортували камінці та найрізноманітніші вироби з золота. На нас ніхто не звернув жодної уваги. Хоча поблизу не було есесівців, робота кипіла. Очевидно, тут була своя система стимулювання й заохочення праці, яка не мала нічого спільного з табірною системою терору і моріння голодом. Тільки в самому кінці барака, подалі від пилюки, два есесівці грали в карти, не звертаючи жодної уваги на те, що робиться в бараці. Біля них стояла надпита пляшка і келихи, з яких вони раз по раз відсьорбували якийсь напій.

Біля входу ліворуч і праворуч у стосах, що сягали даху, лежали найцінніші килими. Стелі в бараці не було. Сам барак був дуже довгий і не мав жодних перегородок усередині.

Уся територія «Канади» була велетенським складом найрізноманітнішого майна й одягу, награбованого есесівцями у своїх жертв. У цей же барак, очевидно, зносили найцінніші речі. Чого тут тільки не було — килими, хутра, унікальні гобелени, цінні картини, скирти шерстяних ковдр, жіночі плаття, вишиті бісером, розцяцьковані коштовними камінцями, найрізноманітніші ювелірні вироби, антикварний посуд, предмети розкоші, зроблені із золота, срібла, слонової кості тощо. Один із столів був завалений золотими годинниками, браслетами, ланцюжками, пудреницями, портсигарами, кольє, медальйонами, монетами, окулярами і пенсне. Мою увагу привернуло розп’яття Ісуса Христа із щирого золота. На голові Христа був терновий вінок, оздоблений великою кількістю камінців. За столом сидів сивий, як лунь, пейсатий чоловік із зморщеним, наче печене яблуко, обличчям. Через відчинене вікно падали промені сонця, визолочуючи пилюку і яскраво освітлюючи золоті речі. Вінок на голові Христа мінився усіма кольорами веселки, утворюючи сяючий німб. Краплями крові барвіли рубіни.

Дехто може здивуватися, що люди, яких везли в Освенцім на знищення, брали з собою стільки всяких речей — починаючи від килимів і кінчаючи медичними інструментами та ювелірними виробами. Річ у тому, що вони не знали, куди їх везуть. Офіційно фашисти «переселяли» їх на «нові землі», на безмежні «східні простори». От вони й брали з собою все, що могло знадобитися на новому місці мешкання. Лікар віз інструменти і медикаменти, щвець — шевський інструмент, шкіру, дратву, ну а банкіри везли золото, валюту, коштовності. Кожен сподівався на новому місці працювати за своїм фахом, займатися своїм гембелем. Фашисти пограбували їх до нитки, а самих знищили. Мерзенні правителі рейху не гребували нічим: брали золото, коштовності, зуби, одяг, білизну, окуляри, дитячі повзунки, милиці і протези, а коли вже нічого було взяти, переробляли свої жертви на попіл, яким удобрювали поля. Мене тільки дивувало, чому всі ці люди дали обдурити себе, чому вони навіть у свою смертну годину не пробували чинити опір, не кидалися на катів, а покірно йшли на смерть? А дехто навіть купував собі життя страшною ціною — ставав підручним есесівських людожерів біля газових камер і печей крематоріїв.

Усе побачене в «Канаді» приголомшило нас. Та ось ми вздріли таке, від чого кров холонула в жилах: в одному кутку барака лежала величезна купа жіночого волосся. Якого волосся тут тільки не було! Чорне, каштанове, русяве, кольору стиглої пшениці, льняне, зовсім світле — вперемішку лежало волосся усіх рас, націй, народів і народностей земної кулі. Не важко було розрізнити ніжне шовковисте волоссячко з дитячих голівок. Не , вірячи своїм очам, я торкнувся дитячих кучериків і відсмикнув руку, наче приторкнувся до розпеченого заліза. Страшно навіть подумати, що фашисти, перш ніж спалити свої жертви, зрізали з них волосся; мовляв, не пропадати ж добру!

Ми з Жорою у скорботному мовчанні дивилися один на одного, не в змозі промовити й слова. Досі ніщо нас так не вражало на цьому сатанинському складі— ні купи одягу, ні гора протезів і милиць. То були неживі предмети. Але волосся... Окремо на стелажах лежали акуратно заплетені і, видно, зрізані при самій голові дівочі коси. Кількасот дівочих кіс! Як це страшно! Перш ніж спалити свої жертви, фашисти примусили їх заплести коси, щоб самим потім не марудитись.

Забігаючи наперед, розповім такий випадок. Після війни одна американська мільйонерка, подорожуючи по Західній Німеччині, купила гарну дівочу косу і послала її своїй доньці за океан. Через кілька років ця ж мільйонерка відвідала Освенцім і серед експонатів Освенцімського музею побачила коси спалених фашистами дівчат. Туристка знепритомніла і того ж дня зателеграфувала доньці, щоб та спалила косу.

Біля купи волосся стояли ваги. Два в’язні пакували волосся у лантухи і ретельно зважували, а третій, спритно орудуючи циганською голкою, зашивав лантухи й чіпляв на них бирку, на якій проставляв вагу. Я спитав його, для чого потрібне це волосся. Він полохливо озирнувся і сказав:

— Мертвим байдуже, що робитимуть з їхнього волосся. Втративши голову, за волоссям не плачуть. А тобі краще б не питати, бо есеси не люблять надто цікавих.

Порада була цілком розумна і слушна. Есесівці не милували цікавих і старалися не залишати в живих тих, хто надто багато бачив і знав.

Ми відійшли до дверей барака і стали, приголомшені усім побаченим. Тим часом «канадці», зрідка перекидаючись словами, зосереджено трудилися. Впадало в очі, що серед них не було доходяг, усі були в тілі і працювали на совість.

Нарешті вдарив гонг. В’язні вмить покинули роботу і вишикувались перед бараком. Ми з Жорою стали на лівий фланг. Прийшов капо, перерахував нас і доповів одному з есесівців, що саме підійшов. Той ще раз особисто перерахував в’язнів, а мені й Жорі наказав відійти вбік.

До нас поспішало сотні півтори «канадців», які працювали в інших бараках. Вони стали в загальний стрій. Тепер уже другий есесівець перерахував усіх, після чого дали команду «розійдись!». Ми посідали, а капо й есесівці пішли під навіс, куди сходилися есесівці з інших бараків. Їх було небагато — чоловік двадцять. Вони посідали за столи й почали обідати. Вернер одяг білий халат і виконував обов’язки офіціанта. Після обіду одні вкладалися на спеціально поставлені в затінку розкладушки. Другі й далі сиділи за столами, переглядаючи ілюстровані журнали. Я звернув увагу на те, що есесівці тільки дозволили собі поскидати картузи і розстебнути кітелі, але ніхто й на мить не розлучався із зброєю.

Обслуживши есесівців, Вернер покликав десять в’язнів і наказав їм забрати кесселі з їжею, що залишалася. Почали обідати в’язні. Обідали статечно, неквапливо. Кожен їв, скільки хотів. Як цей обід був не схожий на той, що я бачив у штрафній команді! На перше нам дали смачний овочевий суп, потім макарони з м’ясом і каву з молоком. Білий і чорний хліб був нормальної випічки, із справжнього борошна.

Під час обіду нервове напруження в мене трохи спало, та. коли ми по обіді з десятьма «канадцями» понесли порожні кесселі до вахтштуби, на душі в мене знову стало тоскно. Переклавши золоті монети в рот, я в думках благав долю, щоб вона і цього разу була прихильна до нас і допомогла благополучно пройти ворота, В приміщенні вахтштуби голосно говорило радіо. Передавали огляд військового становища. Якийсь оглядач запевняв, що в боях під Курськом і Білгородом остаточно виснажені й знекровлені більшовицькі орди вже не скоро зможуть оговтатись і перейти в наступ. Далі оглядач теревенив про героїзм німецьких солдатів і під кінець сказав, що фюрер, з метою уникнути зайвих жертв, прийняв рішення подекуди вирівняти лінію фронту, і тому німецькі війська на окремих дільницях відійшли на заздалегідь підготовлені позиції.

Ми вже з досвіду знали, що, коли німцям на Східному фронті непереливки, Геббельс починав розповідати байки про запаморочливі подвиги окремих солдатів і офіцерів. Так було й цього разу. Радіо повідомляло про героїчний подвиг якогось фельдфебеля. Промовистим було і повідомлення про вирівнювання лінії фронту. «Для Росії битва під Курськом була передсмертною агонією,— запевняв тим часом коментатор.— Достигає плід остаточної перемоги. Незабаром він сам упаде в наш мішок, подібно до того, як дозріле яблуко падає з гілки від подиху вітру. Велетенська битва під Курськом закінчилася нечуваною поразкою Червоної Армії... Рештки цієї армії перебувають у стані агонії. Геній фюрера забезпечить остаточну перемогу над більшовизмом».

Вигук есесівця «відкрити кесселі!» повернув мене до дійсності. «Канадці», поставивши кесселі, повернулися на роботу. Ми з Жорою залишилися самі. Уважно оглянувши кесселі, вахтові наказали нам роздягнутися догола.

Знову не обійшлося без отого ненависного «шнель!». Як ми зненавиділи німецькі слова «хальт», «век», «цурюк», «темпо», «шнель» тощо. Здавалося, в цілому світі немає противніших слів. Це тому, що вони завжди супроводжувалися биттям, знущанням, приниженням.

Есесівці обмацали кожен рубчик нашої одежі, примусили нас присісти, а в рот чомусь не заглянули. Нарешті пролунала команда: «Одягтися! Вантажити кесселі]»

Сонце пекло немилосердно. Піт заливав мені очі, а від хвилювання повітря застряло в легенях — не продихнеш. Але я відчував себе щасливим. У Жориних очах також стрибали веселі іскорки.

Кажуть, ризик — благородна справа. Це справді так, якщо ризикувати в ім’я благородної мети. Мені не раз доводилося ризикувати в своєму житті. Я пройшов гестапівські тюрми і табори смерті, допити, які супроводжувалися звірячими тортурами, мене розстрілювали, я виповз із газової камери крематорію за кілька хвилин до газації, брав участь у роботі підпільних організацій, у повстанні в’язнів табору Лінц-ІІІ, переходив лінію фронту. Не раз моє життя висіло на волосині; як і кожен в’язень гітлерівських концтаборів, я сотні разів помирав. Скажу чесно: я не був боягузом, однак щораз, коли вирішувалося питання мого життя і смерті, я завжди відчував моторошний страх. Через те, коли я читаю іноді в книгах, як люди легко і навіть весело ідуть на смерть, мене судомить від гніву.

Я завжди обурювався з того, що в деяких замітках і нарисах, які друкувалися в нашій пресі після війни, мене змальовували людиною «незвичайної відваги і героїзму», «безстрашним підпільником» тощо. Це, м'яко кажучи, перебільшення. Без своїх товаришів по підпіллю я був би ніщо. Те, що робив у таборах я, робили тисячі, і чогось особливо героїчного я в цьому не бачу.

Виконуючи завдання підпільного центру, я щодня потерпав за своє життя, як потерпали і мої товариші...

Інша річ, що один день, пережитий в’язнем в Освенцімі, це вже героїзм. Через те будь-який в’язень Освенціму, крім, звичайно, фашистських холуїв і мерзенних зондеркомандівців, вартий найбільшої поваги. От тільки шкода, що в нас ще немає жодної книги про героїв Освенциму...

Та продовжимо нашу розповідь. Здавши на кухні кесселі, ми поверталися в блок. По дорозі вирішили сховати монети в кишені, бо перший-ліпший есесівець, який зустрінеться нам, може спитати, чого ми швендяємо по табору. Як ти йому відповіси, коли повен рот золота. Так і зробили і, як виявилося, зробили вчасно. Не пройшли і тридцяти метрів, як причепився есесівець. Підозріливо оглянувши мене й Жору, він поманив нас пальцем. Невже обшукуватиме?

— З якого блока? — спитав прискіпливо.

— Із 2-А, пане шарфюрер,— відрапортував Жора.

— Чого шляєтесь по табору?

— За наказом блокельтестера ми носили на кухню порожні кесселі.

Жора зумисне промовчав, що ми були в «Канаді». Інакше есесівець міг би нас обшукати — тоді прощай життя.

— Ідіть за мною,— наказав шарфюрер.

У мене знову похололо всередині.

— Яволь! — молодцювато відповів Жора і, видаючи себе за старшого, штовхнув мене в спину: — Форвертс!

Від страху я ледве переставляв ноги, та мучитися довелося недовго: виявляється, неподалік, біля старої акації, есесівець побачив на землі пожовкле листя. Хтось змів його в купу і забув однести в ящик для сміття.

Прибрати! — наказав шарфюрер.

Ми попадали на коліна, старанно зібрали в свої шапки все, до останнього листочка, й однесли в ящик для сміття.

— Рихтік![65] — сказав шарфюрер і повернувся до нас спиною.

І ось перед нами, наче рятівна пристань після бурі, стоїть потворна кам’яна будівля, наш карантинний блок. Я дивився на нього з ніжністю і благоговінням.

Ми проскочили в шлафзалу, гарячково роздумуючи над тим, куди сховати частину монет. Дванадцять монет ткнули під перший же матрац, а десять розділили пополам і сховали в кишені, після чого пішли до Ауфмейєра. Тут наткнулися на капо, який супроводжував нас до кухні.

— Ви вже були в блокфюрера? — спитав Зігфрід.

— Ні, ми щойно повернулися.

— Дивіться ж, не скажіть йому, що я не супроводжував вас до вахтштуби «Канада». Ми весь час були разом, і я не одходив од вас ні на крок. Ясно?

З цього ми зрозуміли, що Ауфмейєр приставив Зігфріда до нас як наглядача, котрий мав пильнувати, щоб ми не привласнили частину золота. Поки ми були в «Канаді», Зігфрід промишляв десь у центральному таборі і запізнився. Не зустрівши нас біля кухні, він тепер боявся прочухану від Ауфмейєра.

Ми запевнили капо, що не продамо його, і з цього мали тільки користь. За кілька хвилин ми вже звітували перед Ауфмейєром про результати операції. На його запитання, які в нас успіхи, я і Жора мовчки вийняли з кишень і поклали перед ним десять двадцятифранкових золотих монет.

— Донерветер! — радісно вигукнув Ауфмейєр, побачивши стільки золота.— Та ви молодці! Двісті франків,..

На початок непогано, зовсім непогано,— він підійшов до тумбочки, узяв з неї буханець хліба, півкілограма ковбаси і пачку маргарину.— Це вам. Крім того, відтепер ще й Пауль даватиме вам хлібину щодня. На роботу вас не посилатимуть, а якщо хтось зобидить, скажіть мені. Тільки ж дивіться, тримайте язика за зубами.

— Яволь! — відповів я, знаючи, що це слово Ауфмейєр найбільше любить слухати з уст в’язнів.

Вийшовши з кімнати, ми раділи, як малі діти. Таки щасливий сьогодні день. Здобуте золото якоюсь мірою гарантує нам хай і хистке, але не таке вже й безнадійне становище. Сьогодні ж франки ми передамо підпільному центру, за них куплять медикаменти, так потрібні нашим людям.

Найперше ми забрали з-під матраца золоті монети, однесли їх у Жорину комірчину й сховали там у бочці з вапном. Одну монету залишили, щоб віддати її Вацеку. Тільки після цього пішли до Гриші Шморгуна. Побачивши нас, хлопець стрепенувся і, шамкаючи беззубим ротом, сказав:

— Уже й не сподівався вас бачити,— по його виду покотилися сльози. Ми самі мало не плакали від жалю, та, згнітивши серця, почали годувати товариша, бо сам він їсти не міг. Ми розжовували хліб з маргарином і цю кашу перекладали в рот скаліченого Гриші. За цим заняттям і застав нас Вацек.

— Колись він допоміг нам,— сказав Жора,— тепер ми зобов’язані допомогти йому.

Вацек криво усміхнувся, потім спитав:

— Ну, як успіхи?

Замість відповіді Жора простягнув йому двадцятифранкову золоту монету. Вацек задоволено прицмокнув, грайливо підкинув монету і, наче фокусник, спритно сховав її в кишеню.

— Хай відлежується,—сказав він, кивнувши на Гришу.— Я даватиму на нього зайву порцію баланди.

Я вийшов на аппельплац, розшукав там Миколу Єрошка і ліг поруч із ним.

— Ну, як у вас, усе гаразд? — спитав Коля, який знав, куди ми ходили.

Я розповів йому про всі деталі операції. Він розказав мені про те, як знущався із в’язнів Янкельшмок, а під кінець заявив:

— Найперше, що нам треба зробити,— це знищити Янкельшмока. Він один варт десятка есесівців.

— А як це зробити?

— Дуже просто: заманити в туалетну кімнату і вперіщити по черепу, щоб і не писнув.

Мене вразила рішучість Єрошка, а його план здався простим і переконливим.

— А що скаже на це начальство?

— Нічого не скаже. Адже Янкельшмок не німець. Та й підозра впаде передусім на зелених, бо сьогодні Янкельшмок був зчепився з одним і навіть дав йому по пиці. Я не кровожерний, але ти сам розумієш, що така тварюка не має права жити на світі.

— Гаразд,— відповів я,— Тільки сам нічого поки що не починай. Спершу треба порадитися з товаришами.

На тому й розійшлися.

З кожним днем мені все більше й більше подобався цей русявий хлопець з великими голубими очима...

Увечері прийшов Володя Білгородський. Ми віддали йому одинадцять золотих монет — двісті двадцять франків. Володя сказав, що підпільникам ще ніколи не вдавалося за один раз роздобути стільки золота. Бували випадки, що посланці підпільників проникали в «Канаду», але здебільшого вони засипалися, або ж поверталися з порожніми руками.

— Ми дуже переживали за вас, і велике вам спасибі,—сказав Володя.

Він розповів нам цікаву річ. Виявляється, Скорцені знову був у таборі. Приїхав забрати ще одну групу кримінальників, а серед них і капо Адольфа. Як же він розлютився, дізнавшись, що Адольфа убив один «божевільний росіянин». Облікова картка Адольфа уже була в Скорцені, і писарі, природно, ще не встигли зробити в ній позначку про смерть. Через те Адольф рахувався живим. Скорцені звелів викликати його на співбесіду. Коли йому доповіли, що капо вбили, він у різкій І грубій формі зажадав від рапортфюрера пояснень. Як тільки не шпетив Скорцені рапортфюрера! І свинею називав, і бовдуром, і кретином. Рапортфюрер, який за званням був вищий за гауптштурмфюрера, обурився і собі почав кричати:

— Пане гауптштурмфюрер! Ви забуваєте, що перед вами полковник СС, а не рядовий солдат!

— Мовчати! Перед фюрером ми всі рядові солдати, а я виконую завдання самого фюрера! — і Скорцені ударив по столу так, що аж шибки задеренчали.

Лють двометрового здорованя, його страшні шрами на розчервонілому обличчі, громовий голос та величезні волохаті кулаки справили велике враження на полковника СС, і він вирішив за краще мовчати. Розмову Скорцені з рапортфюрером чули усі писарі, що працювали в сусідніх кімнатах.

Не встиг піти Володя, як прийшов Ганс. Я зрадів йому, як рідному батькові. Що й казати, Ганс Максфельд значив для мене тоді більше, ніж рідний батько.

Сьогодні Ганс приніс Гриші термос гарячого чаю, кілька грудочок цукру, шматок білого хліба і необхідні ліки. Він оглянув і перев’язав йому рани. Знову журився тим, що ми зайнялися справою, яка неминуче закінчиться провалом. Він сказав, що попросив кого слід, аби нас включили в списки на етап в один із філіалів табору.

— Залишатися вам тут більше не можна,— попередив нас на прощання.

Ми дали згоду на виїзд в інший табір. Домовилися зустрітися завтра ввечері перед відбоєм. Та сталося так, що наступна зустріч відбулася раніше, ніж ми домовлялися...