Слово після страти

9

Аж не вірилося, що пішов тільки четвертий день, як я в Освенцімі, а скільки горя і страждань довелося зазнати за ці дні! Іншому не випадає стільки й за все життя. У моєму кволому, вимученому тілі згасали останні сили. Я з жахом чекав кінця. А помирати так не хотілося... Обвів поглядом в’язнів, що покотом лежали на бруківці перед блоком. Вони були висхлі або опухлі від голоду, з погаслими, мертвими очима, більше схожі на привидів, ніж на людей. Лежали мовчки, навіть не ворушилися, стараючись надовше зберегти рештки сил.

Дивлячись на цих страдників, я подумав, що всіх їх неминуче чекає спалення в крематорії. Але ж я знав, що кожен із них на щось надіється, жде якогось чуда. Бо чому ж інакше вони не кидаються на своїх мучителів, чому не лізуть на колючий дріт, не повстають, чому не борються, поки ще є хоч трохи сили, поки свідомість ще не скаламучена голодом? Мені, малому, здавалося тоді: оскільки в усіх однакова доля, значить, і думка повинна бути одна. Я не міг зрозуміти людей, які вочевидь помирають, а ще чогось ждуть, на щось сподіваються.

Мій погляд зупинився на вишці. Там нудився вартовий. Він знічев’я наспівував поганим голосом пісеньку «Ес гейц аллес форібер, ес гейц аллес форбай, нах дем айн децембер комт іммер відер айн май», що означало: «Все минає, все минає, і після кожного грудня неминуче настає травень...» Так, травень прийде, цвістимуть квіти... тільки для кого? Для негідників, убивць, нелюдів, а попіл із нас розвіють по землі. «Ні, цьому не бути!» — протестувала кожна клітина мого тіла.

Майданчик, на якому ми лежали, з двох боків був затиснутий між мурованими стінами двоповерхових блоків— нашого і сусіднього, четвертого. З третього боку відкривалася панорама табору з крематорієм. Четвертим боком майданчик підходив до потужної дротяної огорожі в кілька рядів, над якою височіла вишка вартового. Його кулемет був націлений прямо на нас.

Есесівець перестав співати. Спершись ліктями на кулемет і раз по раз позіхаючи, він деякий час дивився на в’язнів, явно нудьгуючи. Та ось він нагнувся і почав у чомусь длубатись. Невдовзі з вишки пролунало: «Ахтунг Ахтунг!»— і слідом за цим на майданчик, де ми лежали, полетіли дрібно поламані шматки хліба. Половина їх упала в так звану запретку, тобто заборонену зону, її ще називали смугою смерті. Вона проходила по всьому периметру дротяної огорожі на відстані чотирьох метрів від огорожі і з боку території табору позначалася білою лінією. Так на стадіонах розмежовують одну від одної гареві доріжки. На самій лінії стояли дерев’яні таблички з намальованими на них черепами, під якими були схрещені дві кістки. Якщо хтось переступав лінію смерті, по ньому без попередження стріляли.

Кидаючи шматки хліба, есесівець розрахував так, щоб частина їх упала на смугу смерті. Кілька десятків голодних в’язнів стрімголов кинулися за хлібом, причому багато хто не помітив, як порушив заборонену зону. З вишки негайно вдарив кулемет. Просвистіли трасуючі кулі. Їх було видно навіть удень — вони нагадували вогняні пунктири, що пронизували гаряче повітря. Залунали крики поранених і задоволений регіт есесівця.

З блока вибіг заспаний Вацек і з ним кілька холуїв. Вацек презирливо глянув на поранених, що відповзали од смуги смерті, і сказав: «Наїлися? Так вам, падлюкам, і треба...» Після цього він повернувся до есесівця, скинув мютцен і попросив дозволу забрати трупи, що лежали на смузі смерті. Есесівець великодушно дозволив. Убитих і поранених брали за ноги й тягли в туалетну. А ми ще нижче похнюпили голови. Мабуть, цієї миті не в одну душу заповзав відчай.

Зненацька сталося чудо, якого ніхто не сподівався. Воно примусило нас забути про всі жахи Освенціму, про голод і страждання, примусило кожного згадати, що він людина.

Було за полудень. Сонце пекло немилосердно. На гарячому піску перед блоком лежали купи напівмертвих, очманілих від голоду і спеки в’язнів. І раптом із цієї купи напівмертвяків, за кілька кроків од мене підвівся юнак і заспівав сильним, сказати б, якимсь срібним тенором. Це було так несподівано, що більшість із нас не повірила в чудо. Але чудо було. Спокійний і впевнений голос, сповнений чару поезії, виводив таку близьку і рідну кожному російському серцю пісню:

Слова пісні, її розлога мелодія озивалися в наших душах глибоким хвилюванням. Затамувавши подих, в’язні, наче зачакловані, слухали пісню, а вона лилася з уст статурного чорнявого юнака привільно й легко. По щоках багатьох котилися сльози. На обличчях застигли горе і радість, печаль і щастя водночас. А чарівник ятрив душі, краяв серця:

Здавалося, юнак і його пісня зненацька прийшли сюди із забутого мирного життя, з неозорих просторів рідної землі, прийшли, щоб нагадати: і ви люди! Чого ж опустили руки? Чого у відчаї похнюпили голови?

Обличчя юнака випромінювало таку чарівну посмішку, на яку не можна було дивитися, не усміхнувшись і собі. Видно, у пісню він вкладав усю свою душу, безмежну, ніжну любов до Батьківщини. І від того був щасливий.

Ми переживали хвилини, які може дати людині тільки справжнє мистецтво. Пісня викликала в серцях в’язнів і нездоланну любов до рідної землі, і водночас невимовну тугу за нею. Це був воістину світлий промінь у нашому чорному житті за колючим дротом.

У скорім часі слава про незвичайного співака прогримить на весь Освенцімський табір і сам він стане живою легендою, його пісні почують десятки тисяч освенцімських в’язнів — росіяни, українці, білоруси, грузини, казахи, вірмени, поляки, чехи, німці, А мені судилося пройти з ним пліч-о-пліч освенцімське пекло, Маутхаузен, Лінц-ΙΙΙ і дожити до перемоги...

Буває ж таке, що природа раптом розщедриться і дасть одній людині гарну вроду, чарівний голос, добре серце, незвичайну мужність і гострий, допитливий розум. Усе це було в юнака, який співав пісню. Закінчивши співати, він винувато усміхнувся до заплаканих, змучених людей, які вражено дивилися на нього.

Біля мене лежав дуже виснажений, хворий старик. Він уже пряв па тонку. Та ба, знайшов у собі сили, неборака, звестися на лікті, а потім і сісти,

— Боже, яка душа в цього хлопця! — сказав він тремтячим голосом.— Яка красива душа! Спасибі тобі, синку, тепер уже й помирати можна.

— А ви не вмирайте, дідусю,— м’яким оксамитним голосом озвався юнак.— Я ще заспіваю.

І завів пісню, яку я любив найбільше в світі, пісню, яка допомагала мені верстати нелегку дорогу мого життя за останні півтора року. Це була «Орлятко», пісня мого покоління, гімн комсомольців тридцятих років. Мої однолітки, дівчата й хлопці, були до безтями закохані в цю пісню і в усьому старалися бути схожими на героїчне Орлятко, мріяли про подвиги в його ім’я. Я слухав цю неповторну пісню, а в грудях щось тенькало й топилося, до горла підкочувався гарячий клубок. Ні до того, ні потім мені не доводилося бачити, щоб пісня отаке робила з людьми. Випростувалися зігнуті спини, розправлялися похилі плечі, очі світилися животворним вогнем, суворішали худі, зчорнілі обличчя. Здавалося, кинь у цю мить бойовий клич, і всі ці люди в єдиному пориві ринуть на вишки, на колючий дріт, під кулеметний вогонь і зметуть усе на своєму шляху. Дві тисячі сердець билися як одне серце, дві тисячі душ жили одними почуттями, з напруженою увагою прислухаючись до кожного слова пісні. Перед чарівником широко відкривалися душі, відкривалися серця. А він дарував нам світ казки.

Пригадую, до війни, майже щодня слухаючи по радіо свої улюблені пісні, якось не брав їх так близько до серця, більше сприймав мелодію і не вдумувався у слова. Зовсім по-іншому сприймалися ці пісні тут. Вони входили в нас як частка Батьківщини, частка рідної землі. Вони краяли серця, бентежили душі, кликали і надихали. Через те слова «Орлятка» довели мене до сліз.

А чи дізнається колись моя мати, проста сільська вчителька, про те, як розстрілювали її сина, як калічили, знущалися? Невже мені судилося залишитися в списках тих, що «пропали безвісти»?..

А чародій продовжував співати. Його пісня підіймала людей, оберігала їх від моральної загибелі, яка була рівнозначна фізичній смерті. Вона лунала як гімн мужності і відданості Батьківщині. Від неї віяло волею, молодецьким завзяттям, подвигом. У цю мить усе довкола стало якимсь іншим — і цей плац, на якому конали дві тисячі приречених людей, і смуга смерті, і три ряди огорожі з колючого дроту, і труба крематорію, що вивергала жирну пухнасту сажу, яка чорними сніжинками смерті осідала на землю, і сморід горілого людського м’яса. Мабуть, подумав я, усе це і є плата за прозріння, важка плата. Ех, не вміли ми до війни цінувати нашого радянського життя... А ще я подумав, що треба було на своїй землі боротися з фашистом, боротися до загину, а не чекати, поки він зв’яже тобі руки й ноги і вивезе на муки у свої пекельні освенціми. Мій батько, сільський вчитель, бувало, казав: «Краще в рідній землі кістьми лягти, як на чужині слави зажити...» Які це були золоті слова!

Юнак уже закінчував співати «Орлятко», коли хтось із в’язнів вигукнув: «Лягай!» Я спершу не зрозумів, у чому річ, та, перевівши слідом за іншими погляд на вишку, з жахом побачив, що вартовий, який стояв на вишці, цілиться у співака з кулемета. А юнак спокійно дивився на есесівця і співав далі. Тільки лице в нього стало біле-біле.

Ми всі обімліли, бо хто знав, що в есесівця на думці. Він міг просто пожартувати, а міг дати чергу. Нараз старий, сивий, як лунь, німець-політв'язень проворно встав і заступив собою юнака.

— Пане есесман! — звернувся він до есесівця.— Цей гефтлінг співає з дозволу блокфюрера Ауфмейєра.

Есесівець на мить завагався, а потім одвів цівку кулемета вбік і сказав:

— Гут, хай співає!

Німець повернувся на своє місце, супроводжуваний вдячними, захопленими поглядами двох тисяч в’язнів.

Співак перевів погляд на свого рятівника і звернувся до нього по-німецьки:

— Спасибі, друже, за мужній вчинок! Скажіть, яку німецьку пісню ви хотіли б послухати?

Зворушений такою увагою, німець назвав старовинну народну пісню про мальовничу Люнеборзьку долину. Виявляється, юнак знав цю пісню і заспівав її з якимось особливим почуттям, як би вкладаючи в неї всю свою душу. Німець розчулено слухав, а з його очей котилися сльози.

Після цього юнак проспівав українську пісню «Чорнії брови, карії очі...», потім білоруську, польську, чеську і під кінець французьку, чим остаточно полонив різноязике зборище невільників. Росіяни, українці, поляки, чехи, німці-антифашисти навперебій сердечно дякували йому за пісні.

Ось до співака почав пробиратися якийсь в’язень. Придивившись, я впізнав у ньому полтавця, котрий дав мені шматочок хліба в перший день роботи в штрафній команді.

— Спасибі, друже, за пісні, за те, що ти подарував нам неповторні хвилини людяності, мужності і краси,— сказав він юнакові, а далі обняв його і розцілував.

Хлопець засоромився, потім озирнувся довкола, очевидно, шукаючи вільного місця, щоб сісти відпочити. Зрозумівши, чого вій хоче, в’язні потіснилися, і юнак сів поруч зі мною.

Біля нього сів і чоловік із суворим, наче із каменю витесаним обличчям. Вони розбалакалися. Говорив полтавець, а юнак неуважно слухав його і чомусь не зводив очей із моїх покалічених рук. Нарешті він спитав:

— Що в тебе з руками?

— Покалічили на допитах,— відповів я.

— Гестапо?

— Воно!

— А давно ти в таборах?

— Півтора року...

Тут у розмову втрутився співбесідник юнака.

— Йому треба допомогти. Хлопець охляв, занепав духом, може загинути.

— Щось придумаємо. Найперше — треба знайти лікаря і ліки. Він же заживо гниє,— юнак показав на мої пальці і далі спитав: — Як тебе звати?

— Володимиром.

— А мене Георгієм, Жорою,— лагідна посмішка освітила його вродливе засмагле обличчя.— Давай будемо дружити. Згода?

Ми подали один одному руки.

— Приймайте й мене до своєї компанії. А звати мене...— Жорин співбесідник на мить задумався.— Звіть мене... дядьком Іваном.— Він змовницьки підморгнув і усміхнувся. З цього я зрозумів, що полтавець приховує своє справжнє ім’я. Мабуть, для цього були серйозні причини. Я вже знав, що жоден підпільник у таборі не назве свого справжнього прізвища.

Мій новий знайомий Георгій справив на мене виняткове враження. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть бути такі люди. Високий, стрункий, статурний, з відкритим вродливим обличчям і живими карими очима, він притягував до себе людей, наче магніт. Усе в ньому було гармонійне, гарне. Та найголовніше те, що він з першої хвилини викликав до себе безмежне довір’я. Не минуло й півгодини, а цей юнак став мені близьким і дорогим.

— Я дуже радий познайомитися і з вами,— сказав я, звертаючись до дяді Вані.— Якби не ви, я ще позавчора міг би загинути.

— Не люблю розмов про загибель. Нам треба думати про життя, боротися за нього,— просто і переконано сказав наш новий знайомий дядя Ваня.

До нас підійшов штубовий і, подаючи Жорі пайку хліба, сказав:

— Візьми од блокового. Йому дуже сподобався твій спів. Захочеш їсти — заходь до мене, миска баланди і шматок хліба для тебе завжди знайдуться.

Жора чемно подякував за хліб, а коли штубовий пішов, сказав нам:

— Це такий же негідник, як і блоковий, але од хліба відмовлятися не будемо.

Табірні проміненти усіх рангів іноді любили корчити з себе добряків. Та що казати про дрібноту, коли сам комендант табору, катюга з катюг Рудольф Гесс іноді бавився у «справедливість», «доброту», «гуманність». У зв’язку з цим пригадую такий випадок. У блоці № 15 Освенціму-ІІ (Біркенау) постійно утримували від однієї до двох тисяч дітей різних національностей. І тут періодично проводилися селекції, в результаті яких виснажених дітей, непридатних до тяжкої фізичної праці, підправляли в крематорій. Одного разу після чергової селекції кілька десятків дітей посадили в грузовик і повезли в крематорій. Один дванадцятирічний хлопчик якось вистрибнув з машини й побіг назад у свій блок. При цьому бідолашний відчайдушно кричав: «Я не хочу в крематорій! Я хочу працювати!» У хлопчика був незвичайної сили голос.

Саме в цей час поблизу проїжджав Рудольф Гесс. Його вразив цей незвичайної сили голос. Під’їхавши машиною до місця події, він сказав есесівцям: «Спалювати хлопчика з таким голосом нерозумно і негуманно. Цей голос можна ж використати». Катюга, який давав накази знищувати тисячі дітей, звелів нагодувати хлопчину, вимити, одягти і відправити в центральний табір. Так юний польський єврей Мойше став особистим лойфером Гесса. Відтоді — це було в червні 1943 року — усі в’язні центрального табору щодня чули дзвінкий голос хлопчини, який передавав команди і розпорядження лагерфюрера та його заступників. Хлопчик пережив Освенцім, був евакуйований у Маутхаузен.

Був в Освенцімі і «покровитель талантів» в особі головного старости табору Бруно. Цей професійний німецький злочинець прибув до Освенціму з першою партією в’язнів, був першим нумерованим в’язнем табору і його першим старостою. Згодом його перевели у філіал центрального Освенціму — Явожно.

Бруно любив влаштовувати концерти художньої самодіяльності, в яких міг взяти участь будь-який гефтлінг, котрий мав гарний голос або умів танцювати. Кращих виконавців Бруно нагороджував буханцем хліба і мискою баланди. Любов до мистецтва не завадила цьому меценатові щоденно знищувати десятки в’язнів. Бруно мавпували дрібніші кати, на зразок нашого Пауля. В них дивним чином уживалися садистська жорстокість і меценатські примхи. Тим-то я ніскілечки не здивувався, коли штубовий приніс пайку хліба «від самого Пауля».

Жора тут же розділив хліб на кілька частин, одну взяв собі, а по одній дав мені, дяді Вані, старому, який уже помирав, і ще кільком в’язням. Тільки той, хто побував у німецьких концтаборах, хто помирав від голоду, зможе по-справжньому оцінити благородний вчинок Жори.

Я з вдячністю взяв шматок хліба і, кроплячи його сльозами, з’їв, подумавши, що недаремно віддав сьогодні миску баланди хворому єврею. Дав я, дали й мені. Моя бабуся, бувало, казала: голодного нагодуй, а спраглого напій, і тобі сторицею повернеться. Химерна була в мене бабуся. Пригадую, мені було років шість, а їй усі дев’яносто. Ми, діти, бувало, обсядемо її на печі, і вона розповідає нам усяку всячину. З її розповідей найбільше запам’яталося страшне пророцтво про те, що настане час, коли всю землю обплутають дротом, у небі літатимуть залізні птахи й дзьобатимуть людей. Люди вбиватимуть одне одного, і буде на землі великий голод і мор. Мила, наївна бабусю! Освенцімська дійсність у сто крат жахливіша за твої найстрашніші пророцтва...

Ми й не помітили, як нас трьох обсіли десятків зо три в’язнів. Зав’язалася некваплива розмова. Розповідав переважно дядя Ваня, всі інші слухали, вряди-годи докидаючи слівце чи фразу, що живили вогник розмови. Дядя Ваня обережно, спершу натяками, а потім дедалі відвертіше почав говорити про те, що в’язні повинні гуртуватися, триматися разом. Як видно, в армії він був комісаром чи політруком, бо невдовзі, забувши про обережність, заговорив палко, пристрасно, заговорив про те, що ми не повинні чекати, поки з нас висотають усю силу, а потім спалять у крематорії.

— Треба боротися! — підсумував він.

— Яка тут може бути боротьба? — із злом сказав довгов’язий в’язень із шрамом на підборідді.— Тут залишається одне: поганяй у крематорій.

Дядя Ваня, замість відповіді довгов’язому, звернувся до мене:

— Ану, розкажи їм, за що тебе катували, за що почепили мішень штрафника?

— Я сім разів тікав...

— Бач, дитина, вісімнадцяти років немає, а вже сім разів тікав. Інакше кажучи, боровся. А він же не був у Червоній Армії, присяги не приймав, міг би спокійно працювати в якогось бауера. Та він дав присягу самому собі...

З блока один за одним почали виходити проміненти. Розмова урвалася. Заспаних придурків вигнав надвір Плюгавий. За освенцімськими законами вилежуватися в’язням, хай і промінентам, не вільно. Це тільки Пауль, який був на особливо привілейованому становищі, міг дозволити собі спати скільки завгодно, крім, певна річ, годин аппеля.

Слідом за холуями вийшов заспаний Вацек. Він кілька разів смачно позіхнув і наказав шикуватися.

В Освенцімі була своя система шикування в’язнів: їх ставили в колону по десять чоловік у ряду спинами до свого блока і суворо по ранжиру, але з таким розрахунком, щоб попереду стояли найменші в’язні, а в останній десятці в глибину колони — найвищі. Це робилося для того, аби блокфюрерові під час аппеля було легше рахувати— тоді він бачив перед собою усіх в’язнів. А щоб шикування за ранжиром було бездоганне, нас щодня муштрували по кілька годин підряд. При цьому кожна така муштра супроводжувалася метушнею, тиснявою і биттям. Од нас вимагали ідеального ранжиру, а цього не так просто можна було досягти, бо десятки людей мали однаковий чи майже однаковий зріст. Стане, наприклад, в’язень у другий ряд, а його б’ють палицею, переганяють у третій, а потім у четвертий. Теоретично все це просто: запам’ятай свій ряд, місце в ньому і по команді «антретен!» ставай на своє місце в строю. На ділі ж виходило зовсім інше. Річ у тому, що кожного дня у блоці помирало п'ятнадцять-двадцять чоловік, звісно, не за ранжиром. Замість них щодня прибувало поповнення. При такій плинності в’язнів постійного місця в строю, звісно, не могло бути. Найлегше було мені, бо в нашому блоці нижчого за мене не було нікого. Через те тільки я мав постійне місце в першій шерензі— останній ряд. Щойно лунала команда «антретен!», я стрімголов біг на лівий край майданчика і ставав перший в останньому ряду. Це дозволяло мені здебільшого уникати биття під час тренувань на шикування. Та з другого боку, ця ж обставина таїла в собі велику небезпеку для мене. Я зі своєю мішенню штрафника постійно мозолив очі начальству, і хтозна, що могло збрести йому в голову, особливо після того, як я побачив Ауфмейєрів золотий обруч із дорогоцінними каменями. Це страшенно непокоїло мене, тим більше, що під час останніх аппелів Ауфмейєр довше, ніж звичайно, затримував на мені свій погляд.

Цього разу тренування тривало безперервно чотири години. Дві години відпрацьовували команди «антретен» і «вектретен»[44], а дві години — команди «мютцен ап» і «мютцен ауф»[45]. Од нас вимагали, щоб за командою «мютцен ап» вийшов «айнкляп», тобто одночасний удар шапками об праве стегно, а за командою «мютцен ауф» треба було блискавичним рухом безгучно надіти шапку й опустити руку Начальству байдуже, як сидітиме на твоїй голові та шапка. Важливо, щоб її одівали блискавично й одночасно.

Треба сказати, що після чотирьох годин наполегливих тренувань ми досягли певних успіхів — до автоматизму відпрацювали свої рухи й виконували команди організовано і чітко, без помітних затримок. То дарма, що кількох мамул довелося заохочувати палицями, а декого навіть заштабелювати в туалетній. Усяка наука вимагає зусиль і навіть жертв...

Одразу ж після закінчення тренувань нас знову вишикували. Цього разу на вечірній аппель. Ось прийшов Ауфмейєр. Він був як нова копійка. Усе на ньому виблискувало, починаючи з лакованих туфель і кінчаючи гудзиками, ремінцями, пряжками. На ідеально випрасовуваному парадному костюмі красувався залізний хрест. Доповідав Ауфмейєрові староста Пауль. Він запух від п’янки та сну і не говорив, а сичав.

Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.

Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.

— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом,— запропонував Жора.

— А це вже ні до чого,— строго відказав дядя Ваня.— Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз,— сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори,— підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю...

Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.

— А вчора,— треба ж такому статися,— я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.

Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.

Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м’який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.

Праворуч од нас яскраво горіла смуга дротяного загородження, а ліворуч, удалині, низьке небо лизали криваво-червоні язики полум’я — то натужно дихав крематорій. А тут із вікна лилася й лилася бентежна російська пісня про славного донського козака Степана Разіна, про його грізних побратимів та могутню російську ріку Волгу.

Пісня про Степана Разіна була дуже популярна в Німеччині в роки війни. Важко навіть пояснити причину такої популярності, тим більше, що німці або зовсім не знали слів, або безбожно перекручували їх. У них виходило так:

Мабуть, увесь секрет у мелодії — розлогій, привільній, могутній. Цілком можливо, що німцям вона нагадувала про загадкову Росію з її неозорими просторами, нагадувала про трагедію на Волзі. Можливо, вже тоді більшість населення фашистської Німеччини відчувала неминучий крах рейху, оскільки надії на бліцкріг провалилися і з далекої нескореної Росії насувалася грізна розплата. її наближення вчувалося і в могутній, якійсь фаталістичній мелодії пісні з Волги. Так чи інакше, а пісню про Степана Разіна співали по всій Німеччині: співали робітники і бюргери, солдати й офіцери вермахту, співали навіть освенцімські есесівці. А ми, освенцімські в’язні, пов’язували з цією піснею надії на визволення, вона вселяла в нас віру в неминучу перемогу нашої Батьківщини.

Невдовзі сирена просурмила відбій, і до нас вийшов Жора. Він сяяв.

— Що ж, дебют, можна сказати, перевершив усі сподівання. Освенцімська аристократія визнала мене. Тепер буде хліб, буде й до хліба, малюк! — Він ніжно обняв мене за плечі і сказав: — Ох, і живуть же, негідники! Килими, білосніжні простирадла, ковдри, пухові подушки. У кімнаті зібралося десять німців, усі, як один, із зеленими вінкелями. Стіл завалений їжею. Чого там тільки не було! На стелажах посилки. На плиті кипить кофейник. Завтра піду з візитом ввічливості до самого Пауля. Кажуть, він дуже любить музику. Недарма ж грає на губній гармошці.

— Скільки ти знаєш мов? — запитав Жору дядя Ваня.

— Я вільно розмовляю сімома мовами,— відповів Жора.— Та про це потім, а зараз, малюк, ходімо спати. Нам треба ще знайти підходяще місце.

Ми розпрощалися з дядею Банею і пішли в штубу. Пообіцявши двом «мусульманам» по мисці баланди, Жора виторгував у них місце на першому ярусі, і ми вклалися спати.

— Розумієш,— пошепки говорив мені Жора,— тут і не так жарко, і повітря більше, і куток глухий, менше «прострілюється» начальством. Та й уночі над головою не горітиме лампочка. А при потребі можна буде дременути під нари.

За хвилину він уже спав сном праведника. А я ніяк не міг заснути від нервового збудження. Легко сказати, я вже прощався з життям, а тут доля знов усміхнулася мені, пославши рятівників в особі дяді Вані і Жори.

Вночі я кілька разів просипався, ревно обмацував рукою Жору. Він лежав на місці і комусь усміхався вві сні своєю довірливою чарівною посмішкою.

У понеділок я проснувся задовго до підйому від того, що дуже змерз. Мене тіпала пропасниця, у скронях гупали молотками надокучливі ковалі. Я почував себе так, наче мене цілу ніч товкли в ступі. Невже хвороба? Було від чого впасти в відчай, бо я знав, що занедужати в таборі — рівнозначно смерті. Хворих не лікували. їх без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Коли пролунала сирена підйому, проснувся й Жора. Я сказав йому, що захворів. Мій новий друг помацав у мене пульс, чоло і, впевнившись, що я справді занедужав, розхвилювався. Хоч Ауфмейєр і велів не посилати мене на роботу, на це не можна було покладатися. Зопалу Жора хотів уже йти до штубового, щоб той упросив Вацека, бо з штрафної я живим не повернуся. Порадившись, ми вирішили, що це небезпечно: під виглядом медогляду Вацек може відправити мене в газову камеру, ще й скаже потім, що я помер «природною смертю».

Поки ми сушили мізки над тим, що діяти, просурмила сирена на аппель. Я попрощався з Жорою і в цілковитій байдужості до своєї долі став у стрій.

Ауфмейєр особисто двічі перерахував нас, потім у супроводі кабанистого Пауля, що походжав перед строєм з важкою палицею в руках, пішов рахувати померлих «природною» смертю. На моє щастя, ні Ауфмейєр, ні Пауль не помітили мого стану.

Незабаром блокфюрер пішов доповідати рапортфюреру, а через деякий час, як завжди, прибіг Адольф. Цього разу йому треба було аж двадцять п’ять в’язнів. Із цього можна було зробити висновок, що вчора у штрафній команді номер один загинуло двадцять п’ять чоловік. Вацек наказав усім штрафникам вийти із строю і вишикуватись окремо. Але в нашому блоці їх було всього сім чоловік. Я став на лівий фланг шеренги. Обвівши нас поглядом, Адольф тут же забракував мене і ще одного доходягу — мовляв, «мусульманів» йому не треба. Розсердившись, Плюгавий сказав, що хай Адольф вибирає, кого сам захоче. І Адольф вибрав двадцять п’ять чоловік на свій розсуд. Серед них був і дядя Ваня. Він теж був штрафником.

Після відправки робочих команд табір опустів, У ньому залишилися тільки ті, хто працював у канцеляріях, майстернях, на кухні, в лазні, у пральні та інших службах, а також в’язні карантинних блоків.

Ранкові години після відправки робочих команд проміненти використовували на те, щоб відіспатися. Тим часом «організатори» вирушали на промисел. Під виглядом «електриків» або «кваліфікованих робітників» вони ходили із шкіряними чи клейончатими сумками через плече. В сумки для маскування напихали різного інструменту, мотки дроту. Всі ці «електрики», «сантехніки», «столяри», «слюсарі» завдяки своїм могутнім покровителям — есесівцям — нишпорили по всьому табору, проникали навіть у центральні канцелярії, есесівські казарми і команду «Канада».

В’язні карантинних блоків після розводу опускалися прямо на бруківку перед блоком і дрімали. Все одно до шлафзали їх не пускали: там у цей час штатні прибиральники за миску баланди трудилися до сьомого поту, прибираючи приміщення.

Одразу ж після розводу до мене підійшов Жора і на радощах обняв.

— Повезло, малюк. Посидь, я мотнуся в блок, може, розживусь чогось попоїсти. Потім пошукаю для тебе лікаря, не може ж бути, щоб серед тисяч люду не знайшлося лікаря. Ти відпочивай, а я піду на роздобутки.

Жори не було довго. Я сидів на землі в тривожному чеканні і весь тремтів. Ранок був прохолодний. Сонце вже зійшло, але його ще не було видно за мурованими блоками. В’язні купами лежали прямо на землі, наче дрова. Я ледве сидів, але лягти не наважувався — боявся ще гірше простудитися.

Нарешті з’явився Жора. Він був злий і похмурий.

— Усі проміненти поховалися в нори, а піплі та інша дрібнота — це ж покидьки,— сказав він.— За миску баланди ладні одне одному горло перегризти. Доведеться ждати, поки проснуться кити.

Він підсів ближче, поклав мою голову собі на коліна, стараючись хоч трохи мене зігріти, але мені з кожною хвилиною ставало гірше.

— Жоро,—звернувся я до друга.— Мабуть, я вже не доживу до вечора. Дуже прошу, вислухай мене і, якщо вирвешся з цього пекла і повернешся на Україну, заїдь у Сквиру. Запам’ятай: вулиця Стаханова, 22.

Я коротко розповів йому про свої митарства по гітлерівських тюрмах і таборах, про сім втеч, про те, як був засуджений до страти.

— Мабуть, у мене зараження крові,— сказав я під кінець.— Надій на порятунок немає...

Жора, як тільки міг, заспокоював мене, а сам мало не плакав. У цей час на майданчику з’явилися, судячи з усього, два бувалі в’язні. На куртках у них червоні вінкелі — отже, обидва політичні. Причому в одного вінкель без літери, а це свідчило про те, що він німець. На вінкелі другого була буква «R» — тобто росіянин. Смугаста табірна форма на них чиста, добре підігнана, замість дерев’яних гольцшугів в обох на ногах добротні черевики. Та головне — шапки.

Хоч як це дивно, але вже з того, яка на в’язневі шапка і як він її носить, можна було безпомилково визначити, новенький він чи бувалий в’язень.

Я й досі не розумію, чому в концтаборах надавали такого великого значення шапці. В’язень міг ходити без гольцшугів чи черевиків, але без шапки — ніколи. Якщо він губив мютцен, йому доводилося самому турбуватися про те, щоб придбати новий. Робити це треба було якнайшвидше, поки начальство не дізналося, що в тебе немає шапки. Інакше — смерть.

Шапка була своєрідним мірилом добробуту в’язня, його, так би мовити, візитною карткою. На голові в новачка шапка сиділа недбало, наче лопух. Вона і зшита була неоковирно, з грубої смугастої мішковини, і за своєю формою нагадувала старечий очіпок минулого сторіччя. Остаточно виснажені в’язні, так звані «мусульмани», восени і взимку натягали мютцен на вуха й очі, щоб хоч трохи захиститись від холоду. Вона правила їм за миску, в яку вони одержували баланду. Такі засмальцьовані шапки есесівці називали «мисками для сала», а їх власників «салогонами».

Бувалий в’язень, який пережив у таборі перші півроку, здебільшого шив собі шапку на замовлення у табірних кравців. Вона хоча й була з тієї самої смугастої мішковини, проте мала зовсім інший вигляд і скидалася на матроську безкозирку з симпатичним трикутничком спереду. Шилася на підкладці і мала картонну чи суконну прокладку всередині, що забезпечувало їй потрібну форму. У такій безкозирці в’язень мав трохи молодцюватий вигляд, а це свідчило про те, що він подолав важку душевну депресію й голод і сповнений рішучості витримати будь-які випробування. «Передовим» гефтлінгам, таким, як Пауль, шапки видавали із синього сукна. На обох в’язнях, що прийшли до нашого блоку, були шиті на замовлення безкозирки, а це свідчило про їх привілейоване становище. Вони пильно роззиралися довкола, очевидно, когось шукали.

— Кого ви шукаєте? — спитав Жора.

— Земляків, київських,— відповів в’язень з літерою «R» на вінкелі. Це був середній на зріст кремезний чолов’яга з похмурим, суворим обличчям і пшеничними вусами щіточкою.

— Ось у мене на руках ваш земляк, тільки він дуже хворий,— сказав Жора.

Обидва незнайомці підсіли до нас, перевірили номер на моїй куртці, звірили його з номером, витатуйованим на лівій руці, потім помацали мій пульс, і тільки після цього росіянин сказав:

— Його й шукали. Ми од дяді Вані. Звати мене Антоновичем, а це мій друг Ганс. Ми працюємо разом у кравецьких майстернях.

У мене враз одлягло від серця: чомусь вірилося, що ці люди допоможуть мені. Помітно повеселішав і Жора.

— Ходімо в приміщення, бо час не жде,— сказав Антонович.

— А чи знаєте ви, що в нас блоковий — звірюка звірюкою? — застеріг їх Жора.

— Та знаємо цього бізона,— відповів Антонович.

Ми встали і пішли в блок. Мене підтримували з двох боків, і все одно я клешняв, наче п’яний. Перед очима погойдувалася земля і пливли оранжеві кола.

Перед входом у блок сидів днювальний.

— Ми по ділу,— з незалежним виглядом сказав йому Антонович і ткнув у руки пачку сигарет. Приголомшений такою щедрістю, днювальний виструнчився і з доброго дива вигукнув: «Яволь!»

Треба сказати, що тютюн і сигарети в таборі цінувалися як найдорожча валюта, за них можна було підкупити будь-якого блокового, капо, писаря, не кажучи вже про дрібніших холуїв — днювальних, прибиральників, роздавачів баланди тощо. Що й казати, для голодного гефтлінга найдорожчим у таборі був хліб, однак в Освенцімі пайку хліба можна було виміняти на дві сигарети в будь-якому блоці, в будь-яку пору дня і ночі.

Друга пачка сигарет розв’язала язика днювальному, який оберігав сон і спокій штубового Зінгера та плюгавого Вацека, котрі жили в одній кімнатці. Він сказав, що пана штубенельтестера і пана шрайбера будитиме через годину, а пана блокельтестера, тобто Пауля, який жив в окремій кімнаті, ніхто, крім Вацека, будити не має права. Звичайно він спить до обіду.

Одержавши таку інформацію, ми пішли до шлафзали в глибину лабіринту з чотириярусних нар, де було наше з Жорою місце. Тут мене роздягли догола, і Ганс, котрий, виявляється, був хірургом за фахом, уважно оглянув усі рани і синці на моєму тілі. Крім численних ран на руках, стегнах та на спині, які я одержав на об’єкті «ікс» і в краківській тюрмі, у мене було вже два освенцімських «гостинці»: твердий розпухлий рубець на попереку —результат удару палицею під час дезинфекції, і велика рана на голові — від удару дрючком під час роботи в штрафній команді, коли задля розваги есесівці стріляли мені в потилицю. Та найгірше було те, що наривали сім пальців, під нігті яких садист Краус заганяв на допитах застругані сірники.

— Треба зняти нігті на семи пальцях, розчистити пальці від гною, вправити виламані мізинці, поставивши на них шини, і продезинфікувати всі рани...— тоном, що не терпів заперечення, сказав Ганс.— Для операції в мене є все,— він поплескав рукою по великій шкіряній сумці, з якої стирчали слюсарні інструменти,— крім одного: немає анестезуючих засобів. Тобі, мій хлопчику, доведеться трохи потерпіти. Згоден?

Звісно, я був згодний, і операція почалася. Перед нею мене нагодували і напоїли чорною кавою, справжньою солодкою кавою — це щоб підкріпити мої підупалі сили.

Операції я не боявся — вірив, що витримаю. Лякало інше: а раптом сюди наскочить хтось із есесівців або Пауль? Тоді всім нам труба. Я розумів, що Ганс і Антонович, допомагаючи мені, наражалися на смертельну небезпеку, і сказав їм про це відверто.

— Знаємо,— суворо відповів Антонович.— Та вовка боятися — в ліс не ходити.

Операція тривала цілу годину. Це була мука, про яку я навіть не підозрював, мука, страшніша за всі тортури, яких мені довелося зазнати досі. Коли я не витримував і починав кричати, Жора затуляв мені долонею рота, і я тільки мурмотів, корчачись від болю і втрачаючи свідомість. Тоді я наче крізь страшний кривавий сон чув лагідне Антоновичеве: «Терпи, козаче, отаманом будеш...» І під кінець Гансові слова:

— Нох айн маль, нох айн маль, ганц венік, унд дай ніхт мер, унд дан фертік^[46].

Мені здавалося, що операції не буде кінця.

Опритомнівши останній раз, я відчув, що біль, який так мучив мене, різко спав. Навдивовижу чітко запрацював мозок.

Ганс змоченим у спирті бинтом витирав свої закривавлені руки і стомлено усміхався. Він нагадував мені тих німців з аварійної команди на шахті «Гогенцоллернгрубе», які відкопували нас під час обвалу.

— Мені вже не так боляче,— мовив я.

— Не падай духом,— сказав Ганс.— Гестапівці мучили тебе, щоб відняти життя, а я змушений був помучити, щоб повернути тобі життя...

У Ганса був приємний тихий голос, м’які інтелігентні манери, симпатичне, відкрите обличчя, блакитні чисті очі. Виявляється, йому було ще тільки тридцять років, а вже сивина густо припорошила скроні.

Я не знаю, де зараз живе і що робить хірург із Кельна, колишній в’язень Освенціму, комуніст Ганс Максфельд. Якщо він живий, то хай знає, що я, а разом зі мною і сотні освенцімських в'язнів, яким він рятував життя, схиляємося перед ним за його мужність, душевну доброту, людяність. Він був справжнім німцем.

Із вдячністю дивлячись на Ганса, я шукав найкращі слова, щоб сказати їх своєму рятівникові. Нічого не придумавши, я повторив фразу, почуту мною по радіо на початку війни:

— Гансе, можна бути спокійним за майбутнє німецького народу, в якого є такі сини, як ти.

— Ти великий політик, Вольдемар,— засміявся Ганс.— І любиш голосні слова.

— Гансе, я від щирого серця...

— Гут, гут, операція закінчена, все буде корошо, а нам треба вже йти,— Ганс заклопотано глянув на Антоновича.

Вони тепло попрощалися зі мною і пішли, а я лежав і думав про те, що все-таки на світі більше хороших людей, ніж твердять скептики...

За якихось півгодини у шлафзалі з’явилися штубовий, Вацек, Жора, а за ними Ганс і Антонович. Вони прямували до мене. Я спробував було встати, але Плюгавий великодушно махнув рукою: лежи, мовляв. Отже, питання про мене вирішено.

— А-а, це хундертайнундрайсикхундертайнундзехцік! — вигукнув Плюгавий.— Тим краще. Учора блокфюрер прихильно поставився до нього, а я дав йому добавку зупе. Сьогодні, усі бачили, я пожалів його і не послав на роботу в штрафну команду. А з Паулем самі домовляйтеся, бо на випадок чого... Ви мене не знаєте, а я вас.

Вацек, і оком не моргнувши, збрехав, що нібито сьогодні він пожалів мене і не послав на роботу. На роботу мене не взяв капо Адольф, але Вацекові збрехати, що собаці муху з’їсти. Усе залежатиме від обставин. Може скластися так, що він під час селекції, не роздумуючи, впише мене в списки для відправки в крематорій, А на роботу, справді, може й не послати.

Такий був Плюгавий Вацек — криводушний, хитрий, підступний. Він міг перешерститися в кого завгодно — в янгола, в чорта,— аби тільки мати від цього зиск. Проте за хабара міг по-справжньому допомогти. А можливості в нього були великі. Ще б пак, адже він був третьою персоною в блоці після блокфюрера Ауфмейєра і блокельтестера Пауля. Цей кощавий, миршавий дрантогуз аж трусився, щоб з когось здерти хабара. Брати він умів, але вмів і давати. Мабуть, завдяки цьому й тримався на посаді. Від нього залежало багато що. Через це Ганс і Антонович, поминувши Пауля, звернулися прямо до нього.

Отак роздумуючи, я заснув, а коли проснувся, то відчув себе ніби зміцнілим, хоч усе тіло продовжувало боліти, та це вже був інший біль. Повертаю голову — мені усміхається Жора і показує поглядом на дві миски супу, пайку хліба й шматочок ковбаси. Виявляється, усе це він роздобув для мене у Вацека.

Поки я їв, друг розповів мені про умови угоди між Гансом і Антоновичем, з одного боку, і Вацеком та штабовим Зінгером, з другого. Ганс і Антонович недарма вважалися бувалими гефтлінгами. Коли вони зайшли до Вацека і штубового Зінгера, ті зустріли їх неприязно. Та після того, як Ганс дав їм по три пачки сигарет, проміненти одразу подобрішали, і розмова пішла в потрібному руслі.

— Ви чудово розумієте,— почав Ганс,— що в таборі людина без зв’язків і друзів — ніщо. Наше знайомство може бути обопільно вигідним. Це мій друг Іван,— Ганс показав на Антоновича.— Він старший кравець кравецької майстерні і може зшити вам по костюму. Костюми будуть люкс. А я дам вам по дві пари шовкової білизни, а як завдаток прийміть ось подарунок,— з цими словами

Ганс поставив перед есесівськими холуями електричний чайник.

Треба сказати, що електричні чайники в таборі цінувалися промінентами на вагу золота. В них вони готували собі чай, каву, кип’ятили воду, бо сира вода в Освенцімі була непридатна для пиття.

— А що ви хочете взамін? — спитав Вацек, якому така ділова розмова явно припала до душі.

— Небагато,— відповів Ганс.— У вашому блоці живе Іванів брат. Зараз він хворий. Треба йому допомогти стати на ноги, щоб він трохи зміцнів. Зробіть його днювальним або роздавачем їжі. А поки він одужає, треба, щоб його не помічали.

— Ми згодні,— відповів за штубового й за себе Вацек.— Тільки хай виходить на аппелі та інші шикування, які проводитиме Ауфмейєр.

— Ну що ж, тоді домовилися,— зрадів Ганс.

— Слово гонору! — з пафосом вигукнув Вацек.

Треба сказати, що Плюгавий дотримав свого слова.

Ні він, ні штубовий, ні інші проміненти, навіть біснуватий Янкельшмок «не помічали» мене. Не помічали й того, що Ганс щодня приносив мені продукти, робив перев’язки, лікував мене. Ганс і Антонович також скрупульозно виконували всі пункти угоди. В Освенцімі принцип «я тобі, а ти мені» був непорушний. Протягом наступних двох тижнів мене ніхто не зачепив навіть пальцем, я мав цілковитий спокій. І все це завдяки моїм новим друзям-підпільникам, учасникам освенцімського руху Опору.