Слово після страти

4

Камера № 17 була на другому поверсі. Коли наглядач відчинив її двері, у ніс мені вдарив такий сморід, що я інстинктивно позадкував, але, одержавши стусана в плечі, упав прямо на людей, що мурашилися на цементній підлозі. В невелику камеру тюремники напакували стільки в’язнів, що ніде було ступити ногою.

Тут постійно панувала напівтемрява. Вночі тьмяно горіла маленька чергова лампочка. Велика електрична лампа вмикалася лише тоді, коли наглядачеві треба було заглянути у вічко. Була тут ще одна лампочка — синя, сигнальна, за допомогою якої тюремник подавав команди підйому, одбою або шикування на перекличку. Під самою стелею було єдине віконечко, забране металевими гратами, через які іноді пробивався сонячний зайчик, наче скалка далекого вільного життя. Він бентежив нещасних в’язнів, нагадуючи їм, що десь є широкий світ, небо, сонце, воля. На цю скалочку вони дивилися ніжно, з побожністю.

Розпорядок дня був, як і в усіх тюрмах, нудний, одноманітний. О четвертій годині ранку — підйом, прибирання камери, миття параші і ранкова перевірка. Після цього роздавали «сніданок» — по двісті грамів окропу каламутно-коричневого кольору. О дванадцятій годині обід — по півлітра холодної смердючої баланди. О сьомій годині вечора давали по кухлю ерзац-кави. Це «меню» за час мого перебування в цій тюрмі ніколи не мінялося.

Цілодобово в’язнів водили на допити, з яких вони, як правило, поверталися каліками. Деяких приносили на носилках і кидали в камеру, наче в’язку дров.

Кого тут тільки не було: поляки, росіяни, українці, білоруси, узбеки, татари, югослави, чехи, французи, датчани, цигани, німці — справжній Інтернаціонал. Мене вразила щира дружба і згуртованість в’язнів. Поляк подавав допомогу хворому росіянинові, чех упадав біля скаліченого на допиті німця, перев’язуючи його рани бинтами, зробленими з власної сорочки, а радянський військовополонений вів щиру розмову з німцем-антифашистом. Хворого югослава мучила спрага, і кожен в’язень віддавав йому із своєї пайки ложку баланди чи окропу. Кожен, як тільки міг, старався полегшити страждання товариша. Я ніколи не забуду цієї хвилюючої дружби і взаємовиручки розтоптаних, але сильних духом людей. Різномовний і різноликий колектив був злютований спільним горем, спільними поглядами, однією долею. Багато тут важило й те, що в камері не було кримінальних злочинців, які звичайно ставали лакузами адміністрації тюрми, тероризували політичних в’язнів.

Перший, з ким я познайомився, був старий сивобородий поляк Казимир. Він підхопив мене, коли я падав на тих, що лежали, попросив товаришів потіснитись і дати мені місце. Коли мої очі трохи призвичаїлись до темряви, я побачив висохлі, жовті, змучені обличчя. Той марив і метався в гарячці, той проклинав гітлерівців і скреготів при цьому зубами, інші несамовито чухмарилися, а хворі на дизентерію не відходили од параші...

«Жива братерська могила»,— подумалося з самого початку. І, незважаючи на ці жахи, я зрадів, як мала дитина. Легко сказати, нарешті я опинився серед людей, можу розмовляти з ними, дивитися на них.

Найперше мене попросили розповісти про себе. Я розказав усе, втаївши тільки роботу на шахті «Гогенцоллернгрубе» і обставини втечі. Усі слухали, затаївши подих.

— То це ти і є той хлопець, якого розстрілювали? — схвильовано мовив Казимир.

Виявляються, в камеру вже просочилася чутка про те, що мене розстрілювали, але залишили живим, бо я, мовляв, якась «важлива птиця» — прославив себе незвичайними подвигами чи то на фронті, чи то в тилу ворога. В тюрмах був свій «бездротовий телеграф». Можливо, в краківській тюрмі існувала підпільна антифашистська організація політичних в’язнів, а може, її й не було, та, дізнавшись, під яким «ескортом» мене привезли в тюрму, політичні зацікавилися моєю особою і, наскільки це можна було, стежили за мною. Річ у тому, що політв’язні виконували в тюрмі всю роботу по прибиранню різних приміщень, працювали в пральні, на кухні, в медпункті, замітали і мили підлоги в кабінетах слідчих і в приміщенні трибуналу, роздавали їжу. Завдяки цьому вони багато знали і потай передавали в камери найважливіші новини.

Мене оточили увагою, всіляко допомагали. Казимир, що був старостою камери, умудрявся викроювати для мене зайву порцію баланди, зайвий кухоль окропу, щоб я міг попарити скалічені, розпухлі пальці, які гноїлися. Він же промивав і рани на моїй спині.

Після того як я закінчив свою розповідь, Казимир важко зітхнув і рівним спокійним голосом мовив:

— Так, видно, судилося тобі, синку. Долі конем не об’їдеш, а чому бути, того не минути.

Почувши це, я подумав: «Е, ні, дорогий Казимире! З такими, як ти, мені не по дорозі. Я не можу й не хочу жити за формулою: чому бути, того не минути».

Настала ніч. Через віконце камери видно було загратований клаптик темного неба і кілька синювато-білих мерехтливих зірок. Мене огорнула туга за волею, напливли згадки з далекого щасливого дитинства. Аж не вірилося, що в мене було те дитинство, були дитячі ігри й розваги, був чарівний світ казки й пригод, схожих на казку...

Мені минав шостий рік. Не пригадую вже чого, але я жив у діда й баби. Був похмурий осінній ранок. За вікном сіялася мжичка, а в хаті було тепло, затишно. Баба поралась коло печі. Я збирався снідати. На столі стояли млинці, варена картопля із шкварками і сметана.

У сінях загупали важкі дідові кроки, потім одчинилися двері і до хати ввійшов оброшений дід з якимось великим птахом під пахвою. Не кажучи й слова, він опустив птаха на долівку і, гордо випнувши кістляві груди, подивився на бабу так, наче приніс їй пудового зайця. Баба саме вигрібала коцюбою жар із печі. Від здивування вона вклякла на місці, а її лагідні сиві очі почали темніти,

— Що це ти припер? — голосом, який не віщував добра, спитала вона в діда.

— Хіба не бачиш? Журавля! — розгублено усміхнувся дід.

— Що ж ти з ним думаєш робити? Мо’, на сало годуватимеш? — глумливо мовила баба.

— На сало не годуватиму, а подержу, поки в нього загоїться поранене крило.

Далі дід розповів, що журавля він знайшов у лозах біля озерця. Птах був мокрий і, як видно, дуже зголоднів. Він накульгував на одну ногу і тягнув по землі поранене крило.

— Ти, старий, як мале дитя: де що не запопадеш — усе тягнеш до хати. Люди он гусей угодовують, а ти контентуватимеш журавля,— невдоволено сказала баба і спересердя плюнула на птаха. Той одскочив трохи вбік і сердито заклацав дзьобом. У цей час до нього почав скрадатися наш ледачий кіт Потап, який узимку день і ніч вилежував на теплому припічку, а влітку спав на призьбі під хатою. Зараз він здивовано принюхувався до журавля. Той, не роздумуючи, клюнув Потапа своїм довжелезним дзьобом. Кіт верескливо нявкнув і втік на припічок. Ми всі засміялися.

Так у дідовій хаті оселився журавель. Він швидко звик і почував себе добре. Баба чомусь прозвала його Оверком і хоч за звичкою бурчала, проте годувала птаха і, коли дід не бачив, навіть гладила його.

Оверко був дуже кмітливий і компанійський. Правда, до баби він ставився з недовір’ям і, сказати б, з неприязню, зате мене й діда любив. Коли ми сідали до столу, Оверко був тут як тут. Він безцеремонно зазирав у дідову череп’яну миску і, якщо страва не була гаряча, хапав своїм довгим дзьобом найкращий шматок. Я задоволено реготав, дідове обличчя прояснювалось у лагідній посмішці, навіть баба крадькома усміхалася куточками уст.

Минула зима, настала весна, а потім і літо. Оверкове крило давно загоїлось, він уже літав, а проте од нас не збирався тікати. Журавель діловито й статечно дибав по двору, часом вступав у бійку з гребенястим бабиним півнем Саливоном. Правда, ці бійки завжди кінчалися тим, що Оверко рятувався втечею, а коли було непереливки, злітав на хлів і звідти бундючно позирав на свого ворога. Найбільше любив ходити зі мною на ріку або до озерця. От де була йому розкіш!

Непомітно збігало літо, настала осінь. На південь, надривно курликаючи, потяглися журавлині ключі. Засумував наш Оверко. Він раз у раз злітав у небо, кружляв над дідовою хатою, посилаючи своє розпачливе «кру-кру» птахам, що відлітали у вирій. Одного дня він полетів і більше не повернувся. Я плакав од жалю. Втішаючи мене, дід сказав:

— Усяк хоче волі. Воля найдорожча і людині, і звірові, і птаху.

Так, воля — найдорожчий скарб, який дається людині від народження. У цьому я переконався на власному гіркому досвіді. «Оце б зробитися журавлем і полетіти в рідні краї..,»—фантазував я в камері гестапівської тюрми, поринувши у спогади з дитячих літ...

В’язні пошепки розмовляють. Тихо жебонить приглушений голос Казимира. Старостою він став кілька днів тому. До нього старостував польський кримінальник

Юзек. Він по-всякому знущався з в’язнів, особливо з радянських людей. Коли терпець усім урвався, Юзека порішили вночі. На ранковому аппелі комісар Червоної Армії «дядя Ваня», як називали його в камері, щоб врятувати від смерті товаришів, узяв вину на себе. Комісара замучили на моїх очах. Коли я розповів про це в’язням камери, усі одностайно заявили, що то був їхній «дядя Ваня». На жаль, я не поцікавився тоді прізвищем цієї мужньої людини, бо хіба ж знав, що доведеться писати спогади...

Через три дні мене «висмикнули» з сімнадцятої камери і знову кинули в одиночку.

Вранці дали миску баланди і маленький, завбільшки з сірникову коробку, шматочок хліба. Він був наполовину з тирси, а все-таки це хліб. Видача хліба означала дорогу. І справді, невдовзі за мною прийшли, оділи наручники і вивели в тюремний двір. Там уже стояло чоловік тридцять в’язнів у наручниках. Після звичайної в таких випадках процедури перераховування, звірки списків і перевірки тюремного «майна» — білизни, смугастих роб і гольцшугів — та старанного обшуку нас вишикували в колону по шість чоловік, просилили крізь кільця наручників кожного довгий ланцюжок і загнали в криту машину. На лавиці біля заднього борту вмостилися п’ять автоматників, начальник конвою сів у кабіну, і машина виїхала за ворота тюрми.

Ми з полегшенням зітхнули, що нарешті вирвалися з гестапівської катівні, де безслідно згасало людське життя. Ніхто не знав, що чекало нас попереду, та тут уже вступав у дію відомий принцип: хоч і гірше, аби інше. Настрій у всіх трохи поліпшився, до того ж один поляк, котрий був серед нас, заприсягся: йому, мовляв, достеменно відомо, що нас везуть обмінювати на полонених німецьких офіцерів, що на цьому нібито наполіг міжнародний Червоний Хрест.