Ми з Жорою нетерпляче чекали дня, коли до нас приходив Ганс Максфельд або Антонович. Кожен їхній прихід ставав радісною подією.
І не тільки тому, що вони приносили ліки, харчі, сигарети, якими відкуплялися ми од Вацека і штубового, а насамперед тому, що вони завжди приносили важливі новини.
Цього разу Ганс розповів, що на території усієї Німеччини оголошено стан тривоги. Втечі з таборів стали масовими. Проводиться загальноімперська облава на втікачів. У ній беруть участь військові частини, перекинуті в Німеччину з окупованих країн Європи. Близько шестисотп’ятдесяти тисяч солдатів, поліцаїв, членів нацистської партії, гітлерюгендівців, загони фашистського мотоциклетного корпусу військ СС, прикордонні частини, навіть підрозділи військово-морського флоту мобілізовані на ловитву втікачів. Та ніякі облави, ніякі жорстокості не допомагали.
Цього разу Максфельд і Антонович розповіли незвичайну новину: в районі Гінденбурга троє радянських військовополонених, які втекли з місцевого табору, серед білого дня пустили під укіс військовий ешелон з танками, який ішов на Східний фронт. Як удалося трьом беззбройним, виснаженим полоненим вчинити такий подвиг — залишалося загадкою. В результаті диверсії кілька десятків «тигрів», «фердинандів» і «пантер» разом з екіпажами пішли під укіс, а сама залізниця на кілька днів була виведена з ладу. Гітлер казився від люті. Він навіть встановив спеціальну посаду генерального інспектора в справах радянських військовополонених, давши йому необмежені повноваження. Та ні ці заходи, ні облави й жорстокості не могли зупинити втеч, не могли згасити полум’я боротьби з фашизмом. А тут іще така тривожна і така обнадіююча битва на Курській дузі.
Словом, фашистський рейх тріщить по всіх швах!
Це повідомлення надихнуло й підбадьорило нас. Не менш втішні новини приносив і Павло Логачов. Увага всього світу в ті дні була прикута до подій на радянсько-німецькому фронті, а точніше — до велетенської битви на Курській дузі. Ми, в’язні, розуміли, що там вирішувалася доля нашої Батьківщини, а отже, й наша доля. Зведення Інформбюро підпільний центр регулярно приймав по радіоприймачеві і передавав у підпільні групи. Тому ми були в курсі подій і дуже хвилювалися, чекаючи наслідків цієї небаченої в історії битви.
Як відомо, битва під Курськом почалася вдосвіта 5 липня наступом німецько-фашистської армії. Вимотавши і знекровивши гітлерівські полчища, наші війська уже 8 липня примусили їх перейти до оборони. Важко навіть розповісти про ту радість, яка охопила нас, коли стало відомо, що під Курськом Радянська Армія зупинила броньовані дивізії вермахту і сама перейшла в рішучий наступ. Отже, перемога, якої ми так чекали і в яку так вірили, не за горами. З яким хвилюванням ми стежили за ходом цієї історичної битви!
Дивно поводили себе есесівці в ці напружені дні. То вони влаштовували прочісування й облави, наганяючи жах на в’язнів, то напивалися до безтями і сновигали по табору, наче причмелені, не помічаючи нікого й нічого.
У понеділок 19 липня до нас зайшов Антонович з чималим згортком в руках. У ньому, крім хліба й інших продуктів, було десять пачок сигарет — нечуване багатство як на ті часи. Цього разу сигарети призначалися для дяді Вані. Жора повинен був підкупити ними Плюгавого Вацека, щоб він хоч кілька днів не посилав дядю Ваню на роботу в штрафну команду. Це було потрібно ще й для того, щоб ми могли провести організаційні збори підпільної групи нашого блока. Антонович сказав, що вживаються заходи для врятування дяді Вані. Він був другим на черзі після мене. Йшлося про те, щоб зняти з нас мішені штрафників, переробити облікові картки, які зберігалися в центральній канцелярії, й перевести нас у звичайні робочі команди в самому Освенцімі або в один із філіалів Освенціму. Зробити це було дуже важко, бо начальство пильно стежило за обліком і переміщенням штрафників. Офіційно зняти мішень із штрафника мав право лише сам лагерфюрер. І все-таки підпільники з центральних канцелярій умудрялися підміняти облікові картки деяких штрафників картками померлих, а живого штрафника переводили в іншу робочу команду.
Наді мною і дядею Ванею, наче дамоклів меч, висіла штрафна команда. І хоча підпільники лікували й годували мене і на деякий час викупили од штрафної, я не міг почувати себе в безпеці. В Освенцімі був уже не один випадок, коли всіх штрафників як «невиправних саботажників і запеклих ворогів рейху» розстрілювали. Про дядю Ваню нічого й казати: він щодня ішачив у штрафній, а звідти дорога в крематорій була найкоротша.
Поки що нам треба було організаційно оформити підпільну групу, обрати керівника. Власне, кращого керівника, як дядя Ваня, в нашому блоці не було. Фактично він сам, не чекаючи, поки його знайде підпільний центр, уже створив таку групу.
Антонович, Жора і я обміркували всі деталі плану проведення завтрашніх зборів підпільної групи. Мені й Жорі доручено простежити, щоб на збори не потрапив жоден в’язень, в якому ми не впевнені.
— Дядя Ваня,— сказав Антонович,— найбільш підходяща кандидатура на керівника вашої групи. Але в нього є один недолік: запальний, нестриманий. А кругом же кишить агентами гестапо. Передайте йому, щоб дотримувався якнайсуворішої конспірації. Хай припинить відкриті розмови. Це наказ.
Сьогодні Антонович мав дуже стомлений вигляд. Ще б пак! Чоловік весь час ходить по лезі бритви. Скільки в нього клопоту! Підпільна робота вимагала величезних зусиль і самопожертви.
Під кінець розмови Антонович сказав, що завтра ввечері до нас прийде зв’язковий. Він спитає: «Як у вас, хлопці, з куривом?» Якщо збори пройдуть успішно, ми повинні відповісти: «Одна сигарета знайдеться»,— і почастувати зв’язкового сигаретою. Коли ж збори з якихось причин не відбулися, ми повинні сказати: «Нічого немає, у самих вуха попухли».
Логачов пішов, а я ще довго дивився йому вслід, думаючи, що на таких мужніх, самовідданих людях тримається життя...
Увечері Жора порівняно легко умовив Плюгавого, щоб той залишив завтра в таборі дядю Ваню. Це коштувало нам дві пачки сигарет. Треба сказати, що після одного з Жориних концертів у кімнаті Плюгавого і штубового Зінгера його призначили старшим прибиральником, відповідальним за чистоту у шлафзалі. Жора вже кілька днів на свій розсуд вибирав з тисячі в’язнів двадцять чоловік і в обід одержував на них цулягу — добавку баланди. Це був великий успіх. Молодець Жора, таки зумів утертися в довір’я до начальства.
Звечора ми намітили й обміркували кандидатури учасників таємних зборів. Тієї ночі од великого нервового збудження я довго не міг заснути.
Наступного дня одразу ж після аппеля проміненти, як звичайно, пішли досипати. Жора за наказом штубового Зінгера відібрав двадцять чоловік для прибирання шлафзали. Всі інші в’язні під командою Янкельшмока займалися на майдані муштрою.
Ми зібралися в найдальшому кутку шлафзали другої штуби. Була шоста година ранку. Виставлені пости спостереження і сигналізації — один біля кімнати промінентів, другий біля кімнати блокового і третій біля входу в блок — доповіли, що все гаразд, можна починати збори.
Дядя Ваня відкрив організаційні збори підпільної антифашистської групи. Голос його був урочистий, схвильований, але говорив він коротко. Мета групи — згуртувати й повести за собою в’язнів карантинного блока, підготувати їх до рішучих дій, коли настане слушний час. Далі він надав слово Жорі, щоб той прочитав статут організації. Над його текстом ми чимало попрацювали, і тому майже всі присутні знали цей текст напам’ять.
— Підпільна антифашистська організація створюється для боротьби з гестапівсько-поліцейським режимом насильства й терору в Освенцімському таборі смерті,— урочисто читав Жора,— для збереження життя радянських людей і всіх антифашистів... для нещадної боротьби з бандитами, моральними розтлителями, зрадниками, донощиками...
Після цього ми одноголосно затвердили статут і прийняли присягу. Потім обрали бюро і секретаря бюро— він же керівник організації — дядю Ваню. Крім нього, до бюро ввійшли: Григорій Шморгун, Андрій Кашуба, Георгій Трембіцький і я.
Заступниками дяді Вані були обрані Григорій Шморгун і Жора. Залишилося вирішити питання про таємні клички і пароль. Вирішили дядю Ваню так і називати надалі, Андрія Кашубу — Шубою, Жору — Южним, Гришу Шморгуна — Моряком, а мене — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відзив — «В ім’я перемоги».
— От так, наше Орлятко,— ніжно обняв мене дядя Ваня.— Пишайся і дорожи цим ім’ям, а ми зробимо все, щоб ти залишився живий.
Це було цілковитою несподіванкою для мене, і я, було, запротестував. Але дядя Ваня сказав, що скромність, звичайно, річ хороша, але тут вона ні до чого. Така воля колективу.
Збори ми провели за півгодини, після чого заходилися прибирати шлафзалу. Я ходив, наче в тумані.
— Ну, чого ти напустив на себе ману? — звернувся до мене Жора.— Відтепер твоє ім’я належить історії. То будь же справжнім Орлятком. По-перше, зроби обличчя суворішим, а голос — керівним та й носа більше задери,— і Жора розреготався.
Я не втримався і кинув у нього ганчірку, якою витирав нари. Щасливий характер у мого друга. Він завжди знайде, з чого посміятися...
До обіду ми в поті чола трудилися в шлафзалі. Начальство залишилося задоволене прибиранням. Відтоді команда прибиральників складалася виключно з підпільників.
Того ж дня увечері, як і обіцяв Антонович, до нас прийшов зв’язковий — чоловік років тридцяти із шрамами на обличчі, слідами осколочних поранень. Це був Володя Бєлгородський, про якого ми вже багато чули.
— Я справді з Білгорода,— сказав нам Володя,— звідти і в армію мобілізували.
Він дуже сподобався нам: розумний, симпатичний. Виявляється, він про мене також чув, але, побачивши, мабуть, розчарувався: перед ним стояв худий, миршавий малюк. Володя попередив мене, щоб я остерігався своєї слави і менше попадався на очі есесівцям, бо мною може зацікавитись табірне гестапо.
Після відбою ми з Жорою довго не могли заснути: нарешті почалося справжнє діло, про яке ми стільки мріяли. Що може бути прекрасніше від усвідомлення того, що ти потрібний людям!
Мабуть, на всі освенцімські табори не було істоти більш затурканої й нікчемної, ніж Антон. Навіть есесівці ставилися до нього з бридливою поблажливістю: не боялися, що він може втекти, вчинити диверсію чи встановити зв’язок з партизанами. Вони давно вже звикли до того, що цей похмурий здоровань мало не від дня заснування табору працював асенізатором і, здавалося, ні вдень ні вночі не злазив з передка своєї величезної смердючої бочки, запряженої парою гнідих битюгів. Битюги були добре доглянуті й аж лисніли від жиру, зате Антон був кістлявий, худий, з великим гострим кадиком на порослому рудою шерстю підгарлі.
Коли з Антоном пробували зав’язати розмову, він наставляв праве вухо, прикладав до нього чорну порепану долоню і кричав: «Антон! Еге ж, Антон!» — після чого приймав долоню від вуха, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена. Антон був родом з Волині, а за що потрапив до Освенціму — того ніхто не знав.
Цього погожого липневого ранку Антон неквапливо їхав дорогою, що вела на Біркенау. Раз по раз гуцикаючи на вибоях, торохтіли колеса, деренчав абияк прив’язаний збоку величезний черпак. Ним Антон наливав у бочку фекалії. Назустріч колимазі ішла колона в'язнів-жінок із концтабору Райско. «З Райско потрапляють прямо в рай до пана буга»,— невесело жартували в'язні-поляки, коли мова заходила про цей філіал Освенціму.
Забачивши колону, Антон звернув на узбіччя шосе, зупинив коні і з властивою йому байдужістю до всього на світі почав ждати, поки колона пройде. Попереду крокувала есесівка в чині шарфюрера. На ній була чорна вузенька спідниця, біла блузка з чорною краваткою, поверх блузки — зелений френч, у лівій петлиці якого сріблилися три кубики, а в правій — гадючилась блискавка. В одній руці начальниця конвою,— а судячи з усього, це була вона,— тримала вигадливо сплетену шкіряну нагайку, при лівому боці на чорному лакованому ремені висіла кобура з парабелумом. Есесівка через кожні дві-три хвилини озиралася назад і методично шмагала нагаєм вкрай виснажених жінок у брудному смугастому одязі. Бідолашні щось тягли за вірьовки і тягли, видно, з останніх сил, бо як тільки есесівка одверталася, вони одразу ж уповільнювали крок, стараючись перепочити. То була звичайна для Освенціму тих часів картина. Якась арбайтскоманда під конвоєм есесівок ішла на роботу. По дорозі остаточно виснажена жінка впала. А конвою ж треба увечері звітувати за неї. От її й тягнуть до місця роботи. Замість одягу на нещасній було брудне, закривавлене лахміття. Бідолашна була вже схожа на якусь криваву, безформну масу, котру для чогось тягли бруківкою.
Далі сталося таке, чого ніхто не сподівався. Антонів погляд ковзнув по жінках і зупинився на трупі. Нараз він блискавично злетів із своєї колимаги і, як оком змигнути, підскочив до начальниці конвою, збив її з ніг, схопив за горло своїми чорними сучкуватими пальцями і почав душити. Це було так несподівано, що есесівки у першу мить розгубилися і не прийшли на допомогу своїй начальниці. Та вже в наступну хвилину одна з них розрядила в Антона всю обойму, але він і мертвий продовжував чавити горло шарфюрера.
Арбайтскоманду повернули назад у табір. Мертву есесівку несли в’язні. Труп Антона і жінки, яку тягли, прив’язали до передка колимаги, що їхала слідом за колоною.
Того ж вечора усіх жінок цієї арбайтскоманди на науку іншим повісили. Задушеній начальниці конвою влаштували пишний похорон, бо ж загинула на бойовому посту в боротьбі з ворогами тисячолітнього рейху...
Ця подія, зрештою звичайна для Освенціму, довго обговорювалася по всіх блоках, обростала різними небилицями і домислами. Казали навіть, що в одній з жінок, які тягли спотвореного трупа, Антон упізнав свою доньку. Через те й не витримало серце волиняка.
Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті — останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № II, а праворуч — № III; за ним, на відстані кількасот метрів,— № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в’язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.
Філіал Освенціму Біркенау — цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада», на території якої було тридцять п’ять величезних бараків-складів, згадувані вже чотири крематорії, есесівське містечко та ціла низка споруд адміністративно-господарського призначення. У Біркенау будували ще один сектор — В-ІІІ. Його чомусь називали «Мексікою»; цей сектор так і не встигли закінчити. Про величезні розміри Біркенау свідчить хоча б те, що в секторі В-І, де утримувалися жінки, було 73 блоки, а в чоловічому секторі В-ІІ — 197 блоків. Чоловічий сектор поділявся на підсектори:
а) карантин (20 блоків),
в) сімейний табір (40 блоків),
с) мадьярський табір (40 блоків),
d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків),
е) циганський табір (40 блоків)
f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.
Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев’яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в’язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.
Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла — Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.
Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх освенцімських в’язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в’язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин, Шполянського району, Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.
Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Безхитрісна, проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.
«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно І худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації... 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п’ятдесят два роки...
Весною 1942 року почалися так звані «набори» робочої сили в Німеччину. 17 травня 1942 року схопили мою старшу сестру Настю, а 30 травня забрали й мене. А мені ж було тоді неповних шістнадцять літ... Півроку працювала в одного австрійського бауера. Я не могла змиритися з становищем рабині і в листах до шкільних подруг, які теж були в Австрії, виливала свою душу, свою ненависть до фашистів. Один з таких листів перехопило гестапо. 27 листопада 1942 року мене посадили в тюрму м. Новий Відень. Та, як то кажуть, наскочила коса на камінь. Я не скорилась. Почалися митарства по німецьких тюрмах. Відень, Брно, Шонберг, Бреслау...
Побої, знущання... Моя затятість і нескореність привели мене в табір смерті Освенцім. Це було 20 лютого 1943 року.
Із станції Освенцім нашу колону гнали сім кілометрів. Ще здалеку ми побачили високий димар, з якого валував густий чорний дим, побачили яскраво освітлену дротяну огорожу і сторожові вишки. Перша думка була, що це якийсь військовий завод, який так пильно охороняють, а нас везуть сюди працювати. Ми й гадки не мали, яке це страшне місце.
Після реєстрації на лівій руці в мене викололи номер 36096. А коли обстригли коси, я зрозуміла, що тут мені й кінець.
Нас роздягли догола і загнали в душову. З душових воронок текла крижана вода. Ми не хотіли купатися в ній. Німкені при допомозі палиць загнали нас під цей душ. Після «купання» видали смугасті плаття і дерев’яні гольцшуги на ноги. Відтепер ми стали в’язнями фраулагеря Біркенау, сектора Б, блок 14.
Усередині блок ділився цегляними перегородками на чотири штуби. У штубах у два ряди стояли двоярусні нари. Відстань між нарами першого і другого ярусів була 70-80 см, так що сидіти на нарах можна було тільки пригнувши голову. Нари ділилися на осередки — своєрідні конури 1,5 на 1,5 метра. Оскільки в Біркенау безперервно прибували транспорта з в’язнями, блоки завжди були переповнені. В них заганяли по тисячу й більше в’язнів. Через це в одній конурі спало шість-сім жінок. Троє-четверо головами в один бік і троє в другий, тобто спали «валетом». А що одягу й білизни місяцями не міняли і скупатися не було де, то неважко уявити, який сморід і задуха стояли в штубі ночами... А бувало й так: прокидаєшся вночі від холоду. Біля тебе лежить задубілий труп...
Два тижні нас витримували в карантині — хто виживе. А виживав мало хто, бо дизентерія й освенцімські харчі — раз у день бруквяна юшка і маленький шматочок чорного, спеченого наполовину з тирсою хліба — косили мало не всіх підряд... Тих, що помирали, одразу ж заміняли іншими. І так без кінця. Про плинність в’язнів можна було судити з того, як швидко зростали порядкові номери. У травні місяці я зустріла своїх односельчанок Канаву Цезарину Йосипівну і Скомердяк Катерину Григорівну. У них були вже номери 65763, 65764. Катя померла восени 1943 року, а Цезарина випадково вижила й повернулася в рідне село.
Після відбуття карантину тих, хто вижив, перевели в блок № 19, де утримувалися переважно наші радянські жінки — росіянки, українки, білоруски. Блокельтестером, тобто блоковим старостою, в нас була польська єврейка Едіт, штубовими — польські фольксдойче, які знали німецьку мову. Староста Едіт і її прихвостні жили розкошуючи. У них було все, чого тільки душа забажає. Я сама бачила, як, роздягнувшись догола, Едіт ніжилась на тапчані проти сонечка, а холуї розтирали її тіло кремами і робили масаж. І це тоді, коли в блоці від побоїв, голоду й антисанітарії щодня помирали десятки в’язнів.
Лагерельтестером весь час була фольксдойче Стеця з польок. І зараз, як живу, бачу її перед очима: сухорлява, чорноволоса, висока на зріст, ходила в чорному атласному халаті. Ох і злюща ж була! Майже не розлучалася з батогом, сплетеним із волових жил, і часто так знічев’я періщила ним усіх підряд. Недарма її прозвали Тигрою.
Обер-капо табору була німкеня Леопольдіне, також із в’язнів. Мала чоловічу сутулу статуру і кінське обличчя. Ця не випускала з рук гумової палиці і постійно курила люльку. За кровожерність ми прозвали її Дядьком Левом.
Пам’ятаю ще оберштурмфюрера Шварца. Це був розгодований кабанюра з червоною м’ясистою пикою і товстою шиєю, яка зрослася з підборіддям. Він нас називав російськими свиньми, а ми його — Чорним Кабаном. Знала і коменданта табору рудого Геслера, в якого з-під високого козирка хижо блимали шулікуваті очі. Обидва були катюгами з катюг.
Німці хизувалися своєю любов’ю до чистоти, а нас примушували жити в жахливих умовах. Досить сказати, що на початку 1943 року в усьому секторі В-І було тільки два крани з водою. Води не вистачало не те щоб умитись, а навіть напитися. Біля цих кранів завжди товпились тисячі в’язнів. За кухоль води давали пайку хліба. А та вода текла з залізної іржавої труби. Якщо її поставити на годину в посудині, то вона ставала червоно-рудою, на її поверхні утворювалися якісь олійні плями. Напившись такої води, багато хто хворів або й помирав.
Нас заїдали блохи і воші. У липні 1943 року, коли почала поширюватися епідемія тифу, по блоках провели ентлаузунг, «одвошивлення», як казали в’язні. Із штуб повикидали матраци й ковдри. Їх разом з нашим одягом забрали в дезинфекцію. Нас голих погнали в лазню, а потім загнали в інший, уже оброблений хімікатами блок, і тримали там голих півтори доби. У приміщенні після дезинфекції дуже смерділо хлорним вапном і ще якимсь хімікатом. Ми лежали на голих нарах і задихалися. До горла підступала нудота, з очей текли сльози, паморочилась голова. Багато жінок учаділи й померли. Уранці під час аппеля переписали їхні номери і відправили в блок № 25, який був трупарнею; його ще називали «доходилівкою», бо туди заганяли остаточно виснажених, але ще живих в’язнів і тримали там без їжі й води по кілька діб, після чого відправляли в крематорій. Нас перевели в сектор А, блок 13.
Кожна старалася потрапити на роботу в якусь команду, бо тим, хто працював, двічі на тиждень видавали цулягу — двадцять грамів маргарину і пайку хліба... Не важко уявити, які з нас були робітники: голодні, виснажені, ми скоріше нагадували скелетів, аніж живих людей. Працювали більше очима, весь час пантруючи, як би уникнути побоїв.
Пригадую, як одного разу нас пригнали на земляні роботи. Треба було копати землю, накидати в носилки і відносити вбік. Начальник конвою розставив постенкетте — цеп охорони, після чого він і конвоїри почали свій фріштіг — сніданок. При цьому вони раз у раз прикладалися до фляг із шнапсом. Після сніданку їм захотілося повеселитися. Начальник конвою побачив, що ми працюємо дуже повільно. Спершу він підганяв нас криками «льос! льос!», потім узяв лопату, сам накидав повні носилки землі і наказав нам віднести. А ми так охляли, що не мали сили підняти ті носилки. Тоді він гукнув есесівця з собакою і звелів йому підганяти нас. Лютий вовкодав кидався на в’язнів, як навіжений. Есесівець насилу стримував його. Ми підняли носилки, зробили кілька кроків і попадали. Есесівець пустив на нас собаку. Пес рвав наш одяг, кусав за ноги. Начальник конвою і його підручні реготали, бо вони, бач, «розважалися». А ми, зціпивши зуби, терпіли, не зронивши жодної сльози.
У неділю в’язні «відпочивали», та бодай не знати такого відпочинку, бо есесівське начальство влаштовувало в цей день генеральний аппель. В’язнів шикували на бруківці перед блоком колоною по п’ять уряд з інтервалами між сотнями. Під час генерального аппеля нас рахували вже вищі есесівські чини, іноді навіть сам комендант Геслер. Він стеком показував на в’язня, який уже мало чим відрізнявся від мерця і якого вже час було спалювати в крематорії. Блокова Едіт записувала номер. Ми стояли ні живі ні мертві, старалися підтримувати одна одну, нащипували собі лиця, щоб хоч трохи почервоніти й не бути схожими на мерців.
Відібраних на цьому аппелі в’язнів відправляли у блок № 25, куди складали і трупи померлих. Потім живих і мертвих вантажили на машини й відвозили в крематорій.
Найстрашнішими в жіночому таборі були блоки № 25 і №11, в якому жили штрафники. Блокфюрером штрафної команди був есесівець Таубе, якого ми прозвали Семиголовим, а змій навіть боялися вимовляти. Це був високий, худорлявий блондин, котрий славився своєю жорстокістю. Я сама бачила, як у квітні 1944 року він «тренував» в'язнів-жінок штрафної команди фраулагеря. Примушував їх повзати по-пластунському, ходити навприсідки гусячим кроком, бігати, а потім подавав команду лягти. Найбільшою насолодою для нього було топтати своїми кованими чобітьми жінок, які й так уже лежали на землі напівтрупами. З-під його чобіт багато хто вже не вставав.
Пригадую, як ранньої весни 1943 року, коли команди поверталися з роботи, есесівці натягли перед центральною брамою вірьовку на висоті 50 сантиметрів від землі. Нас, голодних, смертельно втомлених, перемерзлих і виснажених, з опухлими ногами, примусили стрибати через ту вірьовку. Хто не міг перестрибнути, того одразу ж відправляли в блок № 25. Я й досі не можу зрозуміти, яка сила перенесла мене тоді через ту вірьовку. Так відбувалася селекція — відбір хворих і остаточно виснажених, з яких уже нічого не можна вичавити. То нащо ж їм даремно давати баланду і пайку ерзац-хліба! На їхнє місце прийдуть здорові. Тим більше, що табір і так був переповнений, щодня прибували нові ешелони з людьми, а дівати їх було нікуди. Особливо багато було з Білорусії, де карателі спалювали партизанські села, а людей цілими ешелонами привозили в Аусшвітц. Це були переважно жінки з дітьми. Дітям також виколювали освенцімські номери.
Влітку 1943 року крематорії працювали на повну потужність. До платформи смерті день і ніч приходили ешелони, особливо багато привозили євреїв. Ми не раз бачили, як гнали людей від ешелону до крематорію. Хоча в цей час оголошувалася блокшпера і в’язнів заганяли в блоки, ми, однак, бачили, як сортували тих, що прибули. Старих, хворих і дітей заганяли в газові камери і потім спалювали. Молодих, працездатних єврейок направляли в табір. Тут вони проходили реєстрацію, їм виколювали номери і шестикутну зірку перед номером. Влітку 1943 року в Біркенау навезли багато польських, чеських, мадьярських, голландських і грецьких євреїв. Останні мені запам’яталися фразою, яку вони часто повторювали: «Екстра пріма Салоніка, Салоніка екстра гут». За це їх називали в таборі салоніками.
Осінь 1943 року була дощова, холодна. У Біркенау лютував тиф, і люди мерли, як мухи, а особливо ті нещасні салоніки — не витримували, бідолахи, голоду й холоду (згодом їх усіх попалили — живих і мертвих). А взагалі найвитривалішими були наші радянські люди. Переживши рік у цьому страшному таборі, ми були вже не ті очманілі від жаху в’язні, в яких од голоду, холоду і знущань каламутився розум. У 1944 році у нашому фраулагері уже існувала підпільна організація. Хто нею керував і в якому блоці був центр —я точно не знаю. Здогадувалася, що центр, мабуть, очолювала вчителька з Дніпропетровська. На жаль, я не запам’ятала ні її імені, ні прізвища, ні, тим більше, номера. Вона була для всіх, як мати. Підбадьорювала словом, вселяла віру в перемогу. А без віри в Освенцімі неможливо було вижити. Підпільний центр підтримував зв’язок з чоловічим табором через чоловіків-електриків. Іноді вдавалося знайти і непомітно пронести в табір німецьку газету. Потай читали її і по назвах наших міст, які згадувалися у зведеннях ставки Гітлера, знали, де проходила лінія фронту. А крім того, можна було порозумітися з югославками, чешками і польками, яких нещодавно привезли в табір..,
Жінки в блоці жили міцно спаяними гуртками, допомагали одна одній. Наприклад, у нашому гуртку були Олександра й Олена з Ростова, Ніна Мазурова з Курської області, Ліда з Гомельської області, Вертипорох Катя і Гасанова Марфа з Полтавщини, партизанка Крістіна з Югославії, полька Зося із Самбора, а також одна чешка вчителька. Останню спіткала страшна смерть. Під час ранкового аппеля в травні 1943 року вона чомусь сховалася в блоці. Мабуть, збожеволіла, сердешна. Есесівці з собаками знайшли її в матраці, витягли надвір і перед строєм в’язнів блока № 13 убили палицями.
Як тільки не знущалися з нас есесівці і їхні посіпаки! Найчастіше карали цілі блоки. Особливо діставалося нам, радянським. Ставили на коліна на кілька годин, багатьох відправляли в штрафну команду, а це було рівнозначно смерті, бо в штрафній мало хто витримував. Тигра Стеця ні за що ні про що била нас по обличчю, а Дядько Лев дубасила своєю важкою палицею.
Влітку 1944 року в усіх жінок табору взяли з пальців кров на аналіз. Тих, у кого була кров потрібної групи, вивезли «на селекцію». З них висмоктали всю кров, а знекровлені трупи спалили в крематорії.
В липні 1944 року відібрали вісімсот-дев’ятсот радянських жінок, а серед них і мене, й відправили в Буду на сільськогосподарські роботи. Глибокої осені нас ганяли за десять-двадцять кілометрів від табору, там ми вагонетками возили землю, розрівнювали поле. Ходили чутки, що тут буде аеродром.
Одного дня ми побачили в небі наші зіркокрилі літаки. Яка то була радість! Ми плакали і сміялися. В душі просили, щоб вони бомбили Освенцім, але таборів чомусь не бомбили ні союзники, ні наші.
Наступив 1945 рік. Ми вже знали, що незабаром прийде кінець нашим мукам: хоч смерть буде, хоч визволення. По ночах над лінією фронту стояли велетенські заграви.
Як хотілося вижити, діждатися визволителів, омріяної волі!
Та попереду нас чекали нові муки.
У ніч на 19 січня 1945 року нас вишикували в колону, оточили з усіх боків конвоєм з собаками і погнали до станції, назву якої я не пам’ятаю. Знаю тільки, що вона була за 60 кілометрів від Буди. Гнали дві доби. Був сильний мороз. Есесівці шаленіли від люті. Хто відставав або падав, того загризали собаки або пристрелювали конвоїри. На третю добу нас загнали в пульмани і привезли в Бухенвальд. Скільки по дорозі вмерло — страшно й подумати. У Бухенвальді нас не прийняли, бо він був переповнений, і 25 січня ми опинилися в концтаборі Берген-Бельзен. Сюди звозили на голодну смерть в’язнів з інших таборів, до яких наближався фронт.
Як же ми здивувалися, коли побачили, що в Берген-Бельзен було «наше» освенцімське начальство: і Шварц, і Геслер, і всі есесівки й есесівці Біркенау.
Берген-Бельзен розташований у лісі. Поблизу не було жодних населених пунктів. На трасі, яка проходила неподалік, стояв покажчик відстані: до Ганновера — 40 км, до Гамбурга — 90.
Ми були дуже змучені й голодні, бо цілий тиждень нічого не їли. Тоді дівчата з Ростова вночі відбили дошки в броткамері, набрали хліба, принесли в блок і роздали всім нам. А вранці у блок залетіли розлючені есесівці на чолі з комендантом, Почали допитувати, хто брав хліб. Усі мовчали. Тоді есесівці почали бити нас палицями по чому попало і виганяти з блока. Надворі нас вишикували, потім наказали стати на коліна й підняти руки вгору.
Був кінець січня. Мороз, сніг. Ми всі задубіли від холоду, дуже боліли підняті вгору руки. Але ми мовчали — не виказували дівчат, які принесли у блок хліб. Розлючений комендант наказав покарати увесь блок «гунгертодт», тобто голодною смертю. Нас загнали в блок на голі нари, забили двері, вікна обплутали колючим дротом, сам барак теж обснували колючим дротом, ще й виставили посилену варту з есесівців. Та наступного дня чомусь вигнали на аппель. Знову крики, погрози, биття і вимога виказати винних. Усі мовчали. Я чула, як одна есесівка сказала нашій Тигрі: «Я думала, що російські свині вже лежать, а вони все ще стоять».
Третього дня я на аппель уже не вийшла. Хотіла встати, але носом пішла кров. Мені вже все було байдуже. Ні пити, ні їсти не хотілося. Було єдине бажання: спокійно лежати, не ворушитися —так і померти. Та померти мені не судилося. Не знаю, що вплинуло на коменданта, але він дозволив роздати нам баланду. Подруги силоміць примусили мене їсти...
15 квітня табір захопили англійські війська. Вони побачили тут страхітливу картину. Всюди лежали гори трупів. Їх уже не прибирали, бо не було кому. Мало хто з тих, що залишився в живих, міг ходити. Англійці примусили есесівців прибирати трупи. І тут вовки стали овечками. Де й поділася їхня арійська пиха. Раніше вони гидували доторкнутися до в’язнів, навіть били нас у рукавичках. Тепер ми примусили їх скинути рукавички і братися за трупи голими руками. В’язні, як тільки могли, лаяли і проклинали своїх катів,..
9 травня до табору прибув представник Радянського
Союзу у формі капітана. Коли ми побачили його, коли почули з його уст рідну мову —ридма ридали. То були перші за довгі роки неволі сльози радості...
30 червня 1945 року я повернулася додому...»
Зараз Ольга Іванівна працює в колгоспі рідного села. В неї є чоловік і двоє діток. Пережите не минуло безслідно. Її мучать хвороби. «Після всього пережитого,— пише Ольга Іванівна,— я найбільше хочу, щоб був мир на землі, щоб наші діти не зазнали тих страхіть, яких зазнали ми».
Не менш разючі факти знущань над жінками-в'язнями в Освенцімі наводять у своїх листах до мене Старинщук Валентина Терентіївна із села Зозулинці, Козятинського району, Вінницької області, Скомороха Наталя Йосипівна з села Пархомівки, Іллінецького району, Вінницької області, Коротун Марія Миколаївна з міста Славути, Хмельницької області та інші. Я скільки не читаю ці листи, завжди киплю від гніву. Вони волають про помсту, про відплату фашистським катам.
У кінці липня 1944 року сталася подія, яка збудоражила в’язнів усіх освенцімських таборів, вдихнула в рух Опору нові сили й надії. Серед білого дня тишу освенцімських лісів і боліт зненацька розірвало моторошне виття сирен тривоги, ввімкнутих одночасно в центральному таборі і в усіх його філіалах. Враз припинили роботу всіх арбайтскоманд. В’язнів вишикували там, де їх застало ревіння сирени. Величезний есесівський гарнізон підняли по тривозі і по всьому Освенціму оголосили блокшперу. На дорогах, мостах, переправах, перехрестях доріг і в загороджувальних зонах з’явилися озброєні до зубів мотоциклісти й кіннотники, моторизовані загони есесівців і зондеркоманди, озброєні кулеметами й автоматами. Опустіла знаменита освенцімська псарня.
На операцію «прочісування» мобілізували усіх вівчарок і вовкодавів. Всюди лунали постріли, вили сирени, валували собаки. Тотально обшукувалася і прочісувалася довколишня місцевість. За своїми масштабами ця операція перевершувала всі попередні. Через кілька годин в ній узяли участь місцеві поліційні управління, гестапо, загони жандармерії, військово-будівельні батальйони Тодта, члени місцевих відділень націонал-соціалістської партії і навіть підрозділи вермахту. Усе було поставлене на ноги, усі були підняті по тривозі. Три доби шаленіли катюги, три доби, не знаючи сну і спочинку, шукали якихось таємничих утікачів. І хоч як старалися зберегти в таємниці причину тривоги, таємне стало явним. Освенцімські табори блискавично облетіла новина: з Біркенау втекла група в’язнів — радянських дівчат на чолі з парашутисткою Ганнусею.
Це було настільки фантастично, що попервах ніхто не хотів вірити в можливість такої втечі. Досі сотні спроб утекти з Освенціму закінчувалися трагічно. Не такі сміливці й відчайдухи зазнавали невдачі, а що ж можуть зробити якісь там дівчата! Але подальші події підтвердили, що дівчата таки втекли — і втекли, як то кажуть, з кінцями. Цю новину передавали з уст в уста, вона обростала фантастичними подробицями. Навіть безнадійні «мусульмани», які давно вже пустилися берега і не думали ні про що, крім їжі, ожили і знову обрели віру в життя. Байдужі до всього баптисти й священики ревно молилися за відважну українську дівчину Ганнусю, благаючи бога, аби він допоміг їй уникнути розставлених люциферами пасток. Словом, ця втеча сколихнула всіх.
Чого тільки не розповідали про відважних дівчат у ці дні! Видаючи бажане за дійсне, свої найпотаємніші мрії і сподівання за реальні факти, в’язні розповідали один одному, що нібито Ганнусю закинули літаком у саму Німеччину і що вона з групою парашутисток вчинила ряд подвигів. Поранену її привезли в Освенцім для прилюдної страти, але героїчну дівчину врятували польські патріоти, учасники руху Опору. Подейкували, що разом з Ганнусею з табору втекла група радянських дівчат, партизанок і парашутисток і що жодної з них фашистам не вдалося спіймати, бо відважним утікачам допомагали польські партизани, переодягнені в есесівську форму.
Пізніше підпільному центру руху Опору стало відомо, що з Біркенау втекло дві радянські дівчини, одна з яких була справді партизанкою-парашутисткою. Причому з’ясувалося, що парашутисткою була не вісімнадцятирічна Ганнуся, колишня партизанка, а її подруга одеситка Ірина. Підпільники вирішили не спростовувати версії, яка ходила серед в’язнів. Дівчата ж утекли, і їхній відчайдушний подвиг служив великій справі боротьби з фашистськими нелюдами. Ця втеча відіграла роль своєрідного детонатора, який сколихнув маси в’язнів, вселив у них віру, дух нескореності, підняв тисячі тих, що розчарувалися і зневірились, на активну боротьбу в лавах руху Опору.
«Якщо молода, недосвідчена дівчина виявилася здатною на такий подвиг, то як же не соромно нам, чоловікам, сидіти склавши руки, нидіти й покірно чекати смерті!»— такий хід думок з’явився у десятків тисяч досі пасивних в’язнів. Дійшло до того, що навіть безнадійні доходяги, які ледве трималися на ногах, сипали в букси вагонів пісок, відгвинчували й розкидали найцінніші деталі із складних і дорогих механізмів, псували обмотки електромоторів,— шкодили скрізь, де тільки можна було, причому робили це, ризикуючи життям. Виводилися з ладу цілі цехи і дільниці шахт. Саботаж і шкідництво стали масовими. І ніякі репресії, ніякий терор не могли зарадити справі.
Легенда про Ганнусю жила в серцях освенцімських в’язнів до останніх днів існування табору. Признатися, я сам іноді сумнівався в тому, чи була Ганнуся реальною особою, чи, може, її вигадали в’язні, яким дуже хотілося, щоб така героїчна дівчина була насправді.
В 1965 році я прочитав у газеті «Известия» замітку, яка остаточно розвіяла мої сумніви. Ганнуся була. її подвиг — не витвір фантазії освенцімських в’язнів, а дійсний факт.
...Напередодні війни комсомолці з села Шульгівка, що на Дніпропетровщині, Ганні Кіт не було й шістнадцяти років. Дівчина вчилася, мріяла, готувалася вступити в самостійне життя. Але прийшли фашисти, накинули на щасливе Ганнине життя чорний саван смерті. Та не здалися на милість окупантів Ганнусині земляки. Хто пішов у партизани, хто лишився в підпіллі. Її батько очолив партизанську групу, а сама вона стала зв’язківцем у партизанів. Дівчину вистежили, схопили і кинули в табір для відправки в Німеччину. Спершу мордували в гестапівській тюрмі в Кракові, потім послали в так званий «робочий табір» ЛП-17, в’язнів якого змусили будувати підземний секретний завод. Тут Ганнуся стала бійцем руху Опору. Ризикуючи життям, викрала з канцелярії табору секретну документацію будівництва і передала її підпільникам — радянським військовополоненим. Два місяці допитували гестапівці дівчину, залякували, катували, намагаючись витягти з неї зізнання. Витримавши всі тортури, юна підпільниця не сказала жодного слова, не виказала товаришів. Гестапівський трибунал. За столом сидять судді — три гестапівські офіцери і перекладач. Один з офіцерів зажадав для підпільниці смертної кари. Другий висловився за те, що молоду здорову дівчину краще послати «на перевиховання» в Освенцім. Так і зробили.
В Освенцімі Ганнусю вже загнали в газову камеру, з якої вона чудом вискочила за кілька хвилин до газації. Потім карантинний блок. Там вона захворіла на тиф. Од смерті одволали підпільники і землячка Марія Решетняк. Невдовзі познайомилася з одеситкою Іриною, комсомолкою, парашутисткою. Знайомство одразу ж переросло в міцну сердечну дружбу. Вирішили тікати. Саме склалися й сприятливі для втечі обставини: дівчат послали на роботу в команду, яка працювала на полях одного німецького поміщика поблизу табору. До втечі готувалися ретельно, обережно. Дістали голку, чорну туш. Свій освенцімський номер на руці 40514 Ганна переробила на слово Новіна. Переробила своє клеймо й Ірина. Дістали тютюну, щоб посипати слід. Усе було готове до втечі.
Помітивши, що під час обідньої перерви есесівська охорона не так ретельно пильнувала, дівчата, вибравши слушну нагоду, югнули в кущі, підповзли до річки, перепливли її і зникли в чагарах.
Їм пощастило обминути всі пастки, подолати всі перепони. Так вони дісталися до Кракова. Тут їм розповіли, що Радянська Армія вже недалеко і німці-колоністи уже тікають із своїх маєтків. На всякий випадок дівчата запам’ятали прізвище одного такого поміщика, який нещодавно виїхав у Німеччину. Скоро це знадобилося. Коли їх схопила поліція, вони сказали, що працювали в такого-то поміщика і що він виїхав, залишивши їх напризволяще. Знову краківська тюрма. Тут вони зустріли Валю Орлянську, яка розповіла, що радянська авіація вщент розбомбила секретний завод, креслення якого Ганнуся Кіт свого часу передала підпільникам.
Почалися нові поневіряння по тюрмах і таборах. У варшавській тюрмі Ганнусю розлучили з вірною подругою Іриною. Равенсбрюк. Оранієнбург. Під час бомбардування Ганнуся і її нова подруга Раїса Скоробагатова втекли і сховалися в очереті, що ріс на торфових болотах. Там вони й діждалися своїх визволителів — радянських солдатів...
Нині Ганна Платонівна Кіт живе в Москві. Вона член радянського Комітету ветеранів війни. Пережите не зломило її. Тільки шрами на тілі нагадують про страхітливі гітлерівські катівні.
Такою є коротка історія легендарної Ганнусі, безприкладний подвиг якої надихав нас, освенцімських в’язнів, на боротьбу з фашизмом. Земний уклін тобі, мужня донько України! В часи страшного лихоліття ти не здалася на милість супостатів, а, виявивши нездоланну силу духу й велику мужність, боролася й перемогла. Ти заслужила довічну шану й любов нашого народу...
Статут нашої підпільної організації, прочитаний Жорою, вміщався на чвертці звичайного аркуша паперу. Його написав дрібним, як мак, але надзвичайно чітким і красивим почерком художник Андрюша, юнак з Київщини. Те, що він пережив у гітлерівських концтаборах, тепер здається неймовірним, фантастичним.
Народився Андрій Тимофійович Клименко в 1922 році в селі Помоклі, Переяславського району, Київської області в селянській родині. Ще в дитинстві захопився малюванням, мріяв стати художником. Напередодні війни Клименко учився в артилерійському училищі. Почалася війна, курсант-артилерист пішов на фронт. Брав участь в обороні Києва, пізніше воював на Полтавщині, Сумщині. Поранення. Контузія і полон.
З полону дев’ятнадцятирічний комсомолець кілька разів тікає, але щоразу невдало. Його вивозять в Німеччину. Він і звідти тікає. Пройшов мало не всю Німеччину, Польщу, переплив уночі річку Сян і тільки вийшов з води на берег, потрапив у лапи патруля німецької військової частини. На допиті сказав, що втік з ешелону. Його відправили в поліцію. Там юнака роз-дягли і побачили на тілі сліди свіжих поранень. Отже, фронтовик, та ще й утікач, небезпечний ворог рейху. Закували в кайдани і привезли в жешувську тюрму, звідти —в тарнівську. Тут, у камері смертників, Андрій познайомився з поляком Казимиром, закутим у подвійні кайдани. Причому ножні й ручні кайдани гестапівці з’єднали таким коротким ланцюгом, що бідолашний поляк весь час був згорблений.
Казимир, у минулому майор, льотчик польської армії, здійснив відчайдушний подвиг. Досконало володіючи німецькою мовою, він роздобув документи фольксдойче і влаштувався працювати техніком на німецькому аеродромі в районі Варшави. Коли випала слушна нагода, Казимир захопив літак, піднявся в повітря і взяв курс на Радянський Союз. У районі Білостока його посадили німецькі винищувачі.
Після допитів у гестапо обличчя Казимира стало суцільною кривавою раною. Це було в квітні 1943 року.
Через кілька днів Клименка відправили в краківську гестапівську тюрму. В Освенцім його привезли на день пізніше, ніж мене. Андріїв освенцімський номер усього на 230 одиниць більший від мого (131391). Виявляється, він бачив, як мене під ескортом озброєних до зубів мотоциклістів привезли в краківську тюрму.
В Освенцімі Андрій став членом підпільної організації. Він мав при собі огризок чорного олівця, якого проніс крізь тюрми й обшуки, ховаючи під язиком. Цим олівцем він і написав наш статут. Цим олівчиком він написав потім десятки записок і листів до жінок-підпільниць у Біркенау.
Після того як Андрій Клименко відбув карантин у блоці 2-А, підпільний центр у липні 1943 року перевів його в блок № 4. Тут він познайомився з Ернестом Бургером, подружив з ним. За завданням підпільного центру Ернест Бургер працював тоді писарем блока. Під його керівництвом Клименко писав і розмножував зведення Радінформбюро, антифашистські листівки. За вказівкою Бургера він створив підпільну групу для виконання особливо відповідальних завдань. До неї ввійшли Федір Іванов, Андрій Буцик, Григорій Перехода, Федір Скиба, чех Карел Кемпка та поляк Матіас Завіші. Група чимало зробила для «організації» медикаментів, продуктів харчування, одягу та взуття.
У вересні 1943 року підпільників з цієї групи розсіяли по різних арбайтскомандах. Кожен із них одержав завдання центру створити підпільні групи на новому місці. Клименка послали у команду «Рольваген», де в’язнів використовували замість коней — по 10-15 чоловік запрягали в одного воза й примушували возити вантажі із залізничної станції на освенцімські склади. За короткий час Клименко побував у багатьох командах і секторах Біркенау, встановив зв’язок з підпільними групами команд «Гартнерайрайско», «Канада», «Ландвіршафт» та особливо з групою команди «Фольгаз», яка працювала на будівництві хімкомбінату.
Працюючи в команді «Рольваген», Клименко, крім функцій зв’язківця, виконував ще й завдання по «організації» продуктів для підпільників, хоч це пов’язано було із смертельним риском. Запідозрених у крадіжці продуктів есесівці негайно розстрілювали або й вішали.
Одного разу Ернест Бургер сказав Клименкові: «Андрію, у табір привезли поляка, який нібито захопив літак і спробував утекти на ньому в Радянський Союз. Чи не той це Казимир, з котрим ти познайомився в тарнівській тюрмі? Сходи-но в дванадцятий блок — він зараз там».
Клименко побіг у дванадцятий блок, одразу ж знайшов Казимира, схопив його в обійми. Та не встигли вони сказати один одному й десятка слів, як у штубу увірвалися есесівці, схопили Казимира й потягли в блок № 11.
Одинадцятий блок був своєрідною тюрмою смерті в таборі смерті. З нього за всю криваву історію Освенціму вийшли живими одиниці. Від решти блоків він був одгороджений високою стіною — це щоб ніхто не побачив, що там робиться. Навіть у сусідньому десятому блоці всі вікна були забиті дерев’яними щитами. Від рогу одинадцятого до десятого блоку тяглася мурована стіна з чорним дерев’яним щитом посередині. Тут розстрілювали в’язнів. Земля під стіною була просякнута людською кров’ю і майже ніколи не просихала. Саму стіну називали стіною смерті, а дерев’яний щит — «екраном».
В одинадцятому блоці день і ніч чергувало два десятки есесівців-катів. Треба сказати, що роботи їм вистачало. За три з половиною роки тут було розстріляно двадцять тисяч чоловік.
Крім «питомих» в’язнів Освенціму в одинадцятому блоці сиділи привезені з волі чоловіки й жінки, котрі чекали вироку гестапівського трибуналу, який перебував у Катовіцах. Очолював його доктор Рудольф Мільднер, а членами цього судилища були зокрема й освенцімські катюги: шеф так званого Політичного управління Аусшвітцу, а простіше кажучи,— шеф табірного гестапо Максиміліан Грабнер, його заступники Богер, Лахман, Дилевські та ін. За дві-три години цей трибунал виносив до двохсот смертних вироків.
Засуджених до розстрілу роздягали догола і по два чоловіки вели під «екран». Стріляли з пневматичних гвинтівок у потилицю. Якщо смертників було небагато, то їх убивали в туалетній кімнаті на першому поверсі.
Між іншим, уперше газ «циклон Б» був випробуваний на живих людях у підвалі блока смерті ще в 1941 році (3 вересня). Тоді цим газом було задушено 600 радянських військовополонених та 250 хворих із так званого табірного шпиталю. На цих нещасних есесівці випробовували новий препарат «циклон Б». Виявилося, що «циклон Б» набагато ефективніший за «циклон А», яким користувалися доти. Відтоді, тобто з вересня 1941 року, в усіх газових камерах Освенціму використовували лише «циклон Б». Його виробляла фірма «Дегеш», а розподіляла серед таборів смерті фірма «Теш і Штабецов». Певна річ, обидві фірми працювали під суворим контролем СС. По «циклон Б» освенцімські вантажні машини їздили в місто Дессау. Уже після війни було знайдено кілька десятків путівок, які видавалися водіям, а також накладні, по яких відпускалася продукція. Тільки Освенцім одержав кілька тисяч банок цієї отруйної речовини.
Та це я відхилився трохи вбік. Простежимо, як далі склалася доля Андрія Клименка. В листопаді 1943 року його вивезли у концтабір Нойгаме, а звідти — в Бухенвальд. Там пробув три місяці, після чого його відправили в зловісний підземний концтабір «Дора» поблизу міста Нордхаузена. Тут у підземеллі виробляли ракети ФАУ[56]-2, з допомогою яких Гітлер хотів поставити на коліна Англію, а потім завоювати і весь світ, ба навіть всесвіт. У червні 1943 року конструктор ФАУ Вернер фон Браун доповідав Гітлеру: «Те, що вам подарували вчені, це не тільки завоювання світу, але зрештою і всесвіту. За кілька місяців ми зможемо дати рейхові зброю, яка знищить Англію, а не пізніше 1948 року ракета, запущена з Європи, досягне Нью-Йорка, Детройта і Пітсбурга».
Як відомо, Англія вела виснажливу боротьбу з ФАУ-2. У цій боротьбі близько трьох тисяч англійських і союзних льотчиків наклали головою. Але ніхто й ніколи не підраховував, скільки загинуло тих, хто в підземеллях «Дори» мужньо боровся за те, щоб смертоносні ФАУ-2 по долітали до Англії. Як стало відомо після війни, в концтаборі «Дора» загинуло понад п’ятдесят тисяч в’язнів, не рахуючи кільканадцяти тисяч вивезених звідти в Майданек і там знищених. В жодного в’язня страхітливого підземного концтабору не було шансів вижити. Однак вони боролися. Їхньою зброєю були диверсії, масові акти саботажу. Дійшло до того, що в’язні передавали один одному досвід, як треба робити неполадки в складних механізмах, щоб їх не помітили навіть працівники технічного контролю. Есесівці казилися від люті, катували, розстрілювали, однак ті, що залишалися в живих, продовжували героїчну боротьбу. В результаті цієї боротьби п’ять тисяч ФАУ не долетіли до цілі. Неважко уявити, що б вони зробили, якби впали на Англію. Та цей подвиг в’язнів «Дори» в Англії чомусь і досі замовчують.
Масове шкідництво, саботаж і диверсії провадилися не стихійно. В’язні «Дори» створили міцну підпільну організацію, якою керував німецький комуніст Альберт Кунц та чех доктор Чешпіва. Перший загинув від рук есесівців наприкінці війни, а Чешпіві вдалося врятуватися і розповісти світу про страхітливі таємниці «Дори».
Технічним керівником і душею цього підземного арсеналу був Вернер фон Браун, молодий, енергійний і, певна річ, талановитий учений. Та в поводженні з в’язнями він був бездушним і жорстоким катюгою. За його наказом у страшному підземеллі есесівці влаштували карцер для саботажників. У ньому без води і їжі помирали сотні в’язнів. За одну тільки підозру в шкідництві Браун наказував вішати в’язнів. Цей негідник розраховував, що з пекельного підземелля ніхто з в’язнів не вийде живим і, отже, ніхто не розповість про його злочини. Та прорахувався. Врятувалися від загибелі Ян Халоупка і доктор Чешпіва. Залишився живий і Андрій
Клименко. Та, як відомо, після війни військового злочинця Вернера фон Брауна приголубили американці. У Штатах він вірою і правдою служить новим хазяям і вже став мільйонером.
Одного разу під час чергового обходу цехів Браун зупинився біля Андрія, хвилин п’ять спостерігав за його роботою, а потім спитав, чому в’язні дають браковану продукцію.
— Ми вже наполовину сліпі, у цьому вся причина,— знайшовся, що сказати, Андрій.
Одразу ж після зміни есесівці влаштували селекцію в’язнів, відібрали дві тисячі остаточно виснажених і хворих, загнали у вагони і під замком відправили в Майданек «на лікування». Живими доїхало сімдесят три чоловіки і майже всі сліпі.
Матрос із Одеси Роман Шептікіта допоміг Клименкові вийти з вагона і дійти до барака. Це врятувало Андрія, бо решту осліплих в’язнів есесівці повкидали у вантажні машини разом із трупами й одвезли в крематорії.
Підпільники Майданеку врятували життя Андрієві, щоб зберегти свідка кривавих злочинів фашизму у підземеллях «Дори».
У Майданеку Андрій подружив з полоненим радянським генералом Карбишевим. 7 квітня 1944 року його й Карбишева разом з іншими в’язнями привезли в Біркенау й відправили в сектор В-ІІ ф, де було так зване «ревірне поле» — вісімнадцять бараків, набитих в'язнями-дистрофіками. Власне, це був поріг пекла, бо по обидва боки ревірного поля стояли дві пекельні споруди — третій і четвертий крематорії, а між ними день і ніч горіло кілька «смоляних ям». Есесівці спеціально влаштували табірний шпиталь поруч з крематоріями. «Сировина», яку переробляли на попіл крематорії, була під боком.
Підпільники цілих шість місяців берегли Карбишева під крематорію, лікували, годували. Допомогли вони вижити й Андрієві.
У жовтні 1944 року, коли почалася евакуація Освенціму, Клименка вивезли в Бухенвальд. Там він познайомився з одним із керівників бухенвальдського підпілля Миколою Федоровичем Кюнгом. У Бухенвальді давно вже діяла створена комуністами міцна підпільна організація, яка мала свою невидиму армію — 178 бойових груп. У цій армії були свої командири, комісари, розвідники, господарники і навіть санітари. Кюнг очолював Особливий відділ, який відповідав за безпеку всієї організації. Бійцем цього відділу в листопаді 1944 року став і Андрій Клименко. Він брав активну участь в підготовці до збройного повстання і в самому повстанні 11 квітня 1945 року. Як відомо, це повстання закінчилося перемогою в’язнів.
Після війни Андрій Клименко повернувся на батьківщину, працював учителем, закінчив Київський педагогічний інститут ім. Горького. Зараз комуніст Андрій Тимофійович Клименко працює в Переяслав-Хмельницькому райвідділі народної освіти, бере активну участь в роботі місцевої партійної організації.