Слово після страти

8

Цієї ночі померло в строю півтора десятка в’язнів нашого блока. Перед ранковим аппелем за наказом плюгавого Вацека трупи однесли в туалетну кімнату і заштабелювали між ящиком з хлорним вапном та діжкою з водою. І я допомагав нести одного, хоч, правду кажучи, мене самого можна було заштабелювати разом із померлими, бо зовні я мало чим відрізнявся од них.

Ранковий аппель пройшов без звичайних ексцесів, що нас дуже здивувало. В Ауфмейєра був чудовий настрій. Як виявилося, сьогодні в нього день народження. Блоковий Пауль, плюгавий Вацек і всі проміненти улесливо привітали іменинника і вручили йому дорогий подарунок, а який саме— ніхто з рядових гефтлінгів не знав, бо робилося те, певна річ, не перед строєм, а тайкома. В’язням категорично заборонялося робити есесівцям подарунки.

З нагоди своїх іменин Ауфмейєр дозволив промінентам до обіду спати в блоці. Всім іншим в’язням звелів залишатися на майданчику до наступної ночі. Аппельплац блока 2-А був розмічений прапорцями, які утворювали так звану заборонену зону. Виходити за лінію прапорців суворо заборонялося. В’язням карантинного блока взагалі заборонялося ходити по табору без спеціального дозволу.

Як тільки Ауфмейєр і його полигачі пішли, ми одразу ж попадали на бруківку і, притиснувшись один до одного, поснули. Добре, що сьогодні — неділя, і на роботу не виганяли. А треба сказати, що есесівці скрупульозно дотримувалися свят і вихідних. У такі дні полегкість була і в’язням. Багато важило вже те, що не виганяли на роботу. Правда, на свята начальство зобов’язувало табірних придурків займатися з нами «спортом». Але придурки й самі були не проти того, щоб відпочити, поніжитись зайву годину в ліжку чи «культурно» провести час у товаристві колег з інших блоків за картами. Словом, у свята і вихідні контроль послаблювався. Так було й сьогодні.

Перед обідом нас вишикували. З’явився Ауфмейєр. Він був напідпитку і довго теревенив про свою доброту, людяність, порядність та інші чесноти, якими, проте, ні він сам, ні його колеги-есесівці не відзначалися.

— Наша мета — перевиховати вас,— варнякав тим часом блокфюрер. — Я вважаю, що кожен в’язень нашого табору, чесно працюючи на благо Німеччини, зможе перевиховатися, усвідомити свої помилки і стати повноцінною людиною. Не той розумний, хто ніколи не помиляється. Розумний той, хто зуміє виправити зроблену помилку. Я сам був колись в’язнем, а бачте — став людиною, і мені близька доля кожного з вас.

Він ще довго теревенив про «чесність», «дисципліну», «порядок», про фюрера, який нібито день і ніч думав про нас. Нарешті, стомившись, Ауфмейєр нетвердим кроком пішов з Паулем у блок. Перед цим він дозволив, «кому треба», сходити в туалетну кімнату. Та ми не поспішали скористатися з цього дозволу, бо недремні холуї блокового вмить відіб’ють бебехи, коли побачать, що ти «без діла» тиняєшся по штубі.

Як на гріх, мені дуже захотілося пити. Вирішив будь-що-будь сходити в блок і роздобути хоч ковток води. Щоб потрапити в туалетну кімнату, треба пройти обидва шлафзали першого поверху. З досвіду я вже знав, що найкраще —це загубитися серед в’язнів і не потрапляти на очі начальству, але спрага так дошкуляла, що я вирішив ризикнути. Скинувши гольцшуги, в яких уже не можна було ступити й кроку — так попухли ноги, і тримаючи їх у руках, я пішов у блок.

Благополучно минув коридор, обидва шлафзали і зайшов у туалетну. Та напитися не було де, бо з метою економії води на день усі крани перекрили. Правда, у діжці була вода, але отруєна хлоркою і, отже, непридатна для пиття. Між ящиком з хлоркою і діжкою з водою лежало чотири трупи. Це ті, що померли сьогодні, бо померлих уночі одразу ж після аппеля одвезли візком у крематорій. Побачивши трупи, я внутрішньо здригнувся і спіймав себе на тому, що ніяк не можу звикнути спокійно дивитися на мертвих. Не знайшовши води, вирішив повернутися на аппельплац і — треба ж такому статися!— у вузькому проході між нарами наткнувся на Ауфмейєра та блокового Пауля. Це було так несподівано, що я вкляк наче вкопаний, не знаючи, що далі робити.

Ауфмейєр був п’яний, як чіп, і ледве тримався на ногах. Його підтримував так само п’яний Пауль. Та ось, зачепившись плечем за одні з нар, блокфюрер поточився. Його величезний картуз злетів із голови й покотився під нари. Не здаючи собі звіту, з холуйською запопадливістю кидаюся під нари. Те, що я побачив там, приголомшило мене. Виблискуючи якимись коштовними каменями, котився обруч, який випав із Ауфмейєрового картуза. Коли я схопив його в руки, то побачив, що він вигадливо сплетений із золотого дроту, в який майстерно вмонтовано багато всяких камінців. Вони виблискували і переливалися всіма кольорами веселки.

Як видно, Ауфмейєр не на жарт злякався, що це добро може пропасти, бо, забувши про гонор есесівського офіцера, у новісінькому парадному мундирі став рачки і поліз під нари. Таке не часто побачиш! Тут же під нарами я вручив йому картуза й обруч з коштовностями. Блокфюрер одразу сховав обруча в картуз. Ця, зрештою, дрібна пригода, видно, дуже розхвилювала Ауфмейєра. Його чоло вкрили крапельки поту, обличчя поплямили червоні лишаї. Остаточно розгубившись, він, коли ми вже вилізли з-під нар, схопив мене за руку, потиснув її і сказав, звертаючись до Пауля:

— Мені подобається цей гефтлінг, хоч він і штрафник. Не посилай його на роботу і годуй. Зрозумів?

— Яволь, гер блокфюрер! — замість Пауля, що ніяк не міг повернути язиком, відповів писар Вацек, котрий, наче сам сатана, вискочив не знати звідки. Вацек штовхнув мене в спину, даючи зрозуміти, щоб я забирався геть і своєю присутністю не псував порядної компанії.

Усе, що відбулося, скидалося на поганий сон. Повертаючись на аппельплац, я відчував, що заплутався в якійсь липкій павутині. Які ж наслідки може мати цей випадок? Раптом мене кинуло в жар: вони мене знищать, знищать сьогодні ж уночі. Блокфюрер не настільки дурний, щоб залишити свідка своєї ганьби й падіння. Що й казати, було над чим подумати. І чого я такий нещасливий! Не встигну виплутатися з однієї халепи, як потрапляю в другу. Що ж робити? Якби з кимось порадитись. Але з ким? Добре було б розшукати в’язня, який давав мені хліб, підтримував, коли поверталися з роботи. Його номер 125332. Я довго й безрезультатно никав у натовпі, придивляючись до нашитих на куртки номерів, та хіба його знайдеш серед двох тисяч таких самих шестизначних номерів!

Просурмила сирена на обід. Ми швидко вишикувалися. Привезли кесселі з їжею, почали роздавати баланду. Із щільної квадратної колони в’язнів виходили п’ятірки. Вони підходили до кесселів і, діставши свою порцію, ішли на другий бік аппельплацу. За порядком пильно стежили десятків зо два промінентів із замашними палицями в руках. Без черги одержували баланду прибиральники, лойфери, піплі та інші придурки. Ми тільки слину ковтали, дивлячись, як вони несуть у блок червоні дволітрові емальовані миски, наповнені баландою, та не такою, яку давали нам, а густою, з кружальцями брукви. Однак усе це була дрібнота. Проміненти вищих рангів харчувалися з есесівської кухні. Всі інші в’язні одержували свій «зупе» у власні шапки. Цей «зупе» розливали нам також проміненти. Один із них — Янкельшмок. На руці в нього була пов’язка помічника штубендиста № 1, тобто помічника штубового. Янкельшмоком його називали проміненти в очі, а ми — поза очі. Очевидно, справжнє його ім’я було Янкель, а в таборі до нього додали вульгарне жаргонне слівце «шмок». От і вийшло Янкельшмок. Навіть своєю зовнішністю Янкельшмок вирізнявся із загалу в’язнів. Високий, кремезний, дужий, як вепр, він мав червоно-руде волосся і жовто-каламутні булькаті очі. Його великі вуха стирчали, як лопухи, тому Янкельшмок скидався на кажана. Був дуже енергійний і непосидючий. Одного разу примусив нас одержувати вранішню каву і обідню баланду у власні гольцшуги. Вражені кмітливістю і винахідливістю свого холуя, есесівці попервах дуже реготали, та невдовзі винахід Янкельшмока поширили на інші табори і філіали Освенціму. Як розповідала мені нещодавно Валентина Романівна Сукало (освенцімський номер 82770), жінкам, в’язням Біркенау, не раз доводилося одержувати баланду у власні гольцшуги і з них пити її. Це підтвердили й інші освенцімські в’язні: Коротун Марія Миколаївна (освенцімський №56956), Сердюк Марія Яремівна (62276), Рудас Ольга Іванівна (36096).

Тримаючись за промінентну посаду, Янкельшмок вірою і правдою служив своїм господарям есесівцям. Він старався більше, ніж будь-який освенцімський бандит. В’язні боялися і ненавиділи його. Усі євреї десятою дорогою обходили Янкельшмока і за баландою ішли до інших роздавачів, бо вельми жорстоким був їхній єдинокровний брат і люто ненавидів своїх, помщаючись їм за те, що сам був єврей. Хоч як це дивно, але Янкельшмок був освіченою людиною, вільно володів кількома європейськими мовами і, крім усього, виконував обов’язки перекладача блокфюрера. Знання мов, а головне—нечувана жорстокість і холуйська відданість допомогли цьому виродкові стати в Освенцімі привілейованим в’язнем.

Розповідали, що одного разу Янкельшмока в числі «передових» гефтлінгів повели в освенцімський будинок розпусти. Там він віч-на-віч зіткнувся з рідною сестрою. Побачивши, що до неї на розвагу прийшов рідний брат, дівчина знепритомніла. Янкельшмок привів її до тями стусанами і, одержавши від неї те, за чим прийшов, спокійно повернувся в блок.

Іноді Пауль задля розваги питав у свого холуя:

— Ну що, Янкельшмок, може, розкажеш, як ти розважався із своєю сестрою Сарою?

Янкельшмок шкірив жовті зуби і з нечуваним цинізмом розповідав, як його «обслуговувала» в будинку розпусти рідна сестра...

Отакий був помічник штубового, він же перекладач і роздавач баланди Янкельшмок. Признатися, я не сподівався, що зустріну в концтаборі в'язня-фашиста, та ще й єврея...

Одержавши свою порцію, я одним духом випив її і відчув ще більший голод. Боже праведний, як хочеться їсти! В мене аж в очах потемніло. Наче загіпнотизований, дивлюся в кесселі, з яких роздавачі ополониками наливають баланду. Щоб не мучитись даремно, ліг на землю, заплющив очі. Раптом чую, плюгавий Вацек вигукнув мій номер. Увесь затрусившись, підходжу до писаря.

— Візьми ось цей кессель,— сказав мені Вацек— Помиєш. Та прендко, холера ясна!

Я зазирнув у кессель і обімлів: на дні було літрів зо два густої баланди. З почуттям невимовної радості і страху хапаю кессель і йду з ним у туалетну кімнату. Мене супроводжують заздрісні погляди сотень голодних в’язнів.

У туалетній я застав кількох холуїв, вони саме ділили свою здобич — півкесселя баланди — і тут-таки, біля трупів, пожирали її, після чого мили кессель і миски. Я пройшов з незалежним виглядом до вікна, вилив баланду в порожню миску. Матінко рідна! Цілих два літри! Для мене це нечуване багатство, цінніше за золотий обруч з коштовними камінцями.

Величезним зусиллям волі стримую себе, бо не хочу виглядіти в очах дрібних холуїв жалюгідним «мусульманином». Поставивши миску з баландою на підвіконня, вирішую спершу вимити кессель, а потім уже бенкетувати. Мабуть, це слово стосовно баланди викличе в багатьох іронічну посмішку. Однак ті, хто голодував, зрозуміють мене і повірять, що два літри бруквяної юшки в концтаборі були їжею богів, і я справді міг бенкетувати.

Холуї упоралися зі своєю здобиччю, помили кессель і миски й пішли. В туалетній кімнаті залишився я сам. Мию кессель і раз у раз поглядаю на миску з баландою. Раптом я інтуїтивно відчув, що за мною хтось стежить. Повертаю голову і бачу старого бородатого єврея, який сидів на унітазі й корчився від болю. Як видно, бідолаха страждав на дизентерію, та ще й крився зі своєю хворобою. Хворих на дизентерію або вбивали, або живцем відправляли в крематорій, вважаючи, що такий спосіб боротьби з цією неміччю найефективніший.

Погляд старого був прикутий до миски з баландою; у великих темних очах стояла така печаль, що мені стало моторошно. Він щось бурмотів про себе, час од часу вимовляючи вголос уривки фраз єврейською мовою. Я сам був стопроцентним доходягою і, отже, кандидатом у крематорій, однак на моєму боці була молодість, було те, що я не страждав на дизентерію. Інакше кажучи, в мене була надія на порятунок. А тепер ось я маю ще и повну миску баланди, яка збільшувала мої шанси вижити. А на що міг розраховувати цей старий, хворий єврей? Часто бувало так: коли мені здавалося, що я зовсім огрубів і очерствів, звик до своїх і чужих страждань, що мені наплювати на всіх, тільки б самому вижити, я починав люто ненавидіти себе! «Шкура, покидьок, нікчемний покидьок!»—лаяв я сам себе. Ось і тепер перед цим хворим я відчував докори совісті. У мені почалася боротьба, заговорило приспане сумління. Один голос казав: «Ти ще молодий і порівняно з цим нещасним євреєм здоровий. У тебе ще є надія на життя. А в нього?.. У нього один вихід — мовчки вмирати. А раптом ця миска баланди стане тією ниткою, на якій може зависнути життя бідолахи. Віддай йому баланду.

Може, вона його, врятує...» Другий голос заперечував: «Тут умирають поодинці. Хай він помре сьогодні, а я все-таки завтра. А завтра може щось змінитися, і я взагалі виживу. До біса жалість, до біса дурацькі сентименти! Треба рятувати себе...»

Я знову глянув на єврея. Він увесь тремтів, почорнілі губи щось безгучно шепотіли, а великі очі благально дивилися на мене. Рішення в моїй голові визріло блискавично. Беру миску і простягаю старому. З його очей викочуються дві маленькі сльозинки, він хапає мене за руки і намагається цілувати їх. Я шарпаюсь од нього, повертаюся обличчям до вікна і мовчки ковтаю сльози. Чую, як за спиною старий пожадливо сьорбає мою баланду. Не минуло й п’яти хвилин, а він уже впорався з нею і поставив на вікно порожню миску, потім зойкнув, схопився обома руками за живіт і побіг до унітаза...

Тим часом до туалетної у самих трусах зайшов блоковий староста Пауль. З ним був Янкельшмок.

Пауль мав страшний вигляд. Його велика, мало не квадратна голова сиділа на короткій бичачій шиї. Булькаті очі були червоні, страшні. Я дивився на цю горилоподібну волохату істоту, і всього мене проймав жах.

Пауль здивовано втупив очі в старого, що саме корчився на унітазі.

— Ти що тут робиш, паскудо? — звернувся він до єврея.

Той затремтів так, що було добре чути, як у нього цокотять зуби.

— Я... я нічого, гер блокельтестер... я трохи занедужав...— белькотів старий.

— А ти що, порядку не знаєш, скотино? Чого не звернувся до ревіру[43]?

Пауль чудово знав, що звернутися до ревіру та ще з такою хворобою — означало підписати самому собі смертний вирок.

Бідолашний єврей так розгубився, що навіть забув підвестись і підтягти штани. Його мертвотно-бліде обличчя вкрилося краплями поту. Губи тремтіли, а він ще намагався виморщити на своєму обличчі подобу улесливої посмішки, від чого став ще жалюгіднішим.

— Пробачте, гер блокельтестер... Я зараз зникну... Я ж нічого... Я не знав...— белькотів єврей.— Я здоровий... Це тільки так...

Янкельшмок, презирливо скрививши свої товсті губи, дивився на старого, мов на шкідливу комаху, яку треба негайно розчавити. Не кажучи й слова, Янкельшмок схопив його за барки і потягнув до ящика з хлоркою. Старий щось лебедів, намагався цілувати Янкельшмокові руки.

— Ковтай, падло!— Янкельшмок показав рукою на хлорне вапно.

Єврей слухняно набрав повен рот хлорки і заходився її жувати.

— А тепер ходімо, прополощеш рота,—сказав Янкельшмок і занурив голову старого в діжку з водою. Той, видно, одразу ж похлинувся і почав пирскати й пускати пузирі. Янкельшмок на мить витяг свою жертву з води і враз веселим голосом закричав:

— Пауль, та в нього золоті зуби. Ану, падло, відкрий свою плювательницю ширше, хай пан староста побачать,— діловито мовив холуй, звертаючись до своєї жертви.— Та там і пломби. Е, ні, так не піде. Це треба перевірити.

— Принеси щипці,— наказав Янкельшмокові Пауль.

Єврей упав на коліна і почав благати старосту зжалитися над ним.

— Ну, навіщо тобі зуби, дурню,— втішав його Янкельшмок.— Все одно їсти нічого.

Бідолашний єврей, відчуваючи наближення смертної години, почав несамовито кричати. Янкельшмок одним ударом поклав його на підлогу, після чого схопив за ноги нижче колін, підняв і опустив головою в діжку. Якийсь час я чув булькотіння, потім і воно припинилося.

— А ти чого тут стовбичиш? — тільки тепер помітив мене староста.— Ану, марш звідси!

Я кулею вилетів із туалетної і за мить уже лежав на аппельплаці серед інших в’язнів. Мною тіпала пропасниця.

Після вечірнього аппеля я знову побував у туалетній кімнаті і серед інших трупів побачив висохле тіло бідолашного єврея. До сліз стало жалко миски баланди, яка так даремно пропала...

Перед вечірнім аппелем Пауль наказав нам шикуватися «на медогляд». «Медогляд» зводився до того, що Янкельшмок, Вацек і ще три холуї лід керівництвом самого Пауля переганяли п’ятірки в’язнів з одного боку майданчика на другий. При цьому вони пильно заглядали в рота кожному з нас. В результаті «медогляду» було виявлено шість «золотих гефтлінгів», тобто в’язнів, які вмудрилися зберегти золоті зуби або коронки. Через перевантаженість конвейєра система обстеження в’язнів десь давала перебої, і в окремих із них під час огляду і санобробки контролери не помічали корінних золотих зубів або золотих мостів, з якими деякі в’язні потрапляли в карантинний блок. Недогляд есесівського контролю виправляли Пауль і його підручні. Виявлене золото ставало здобиччю старости блока.

Після «медогляду» шістьох в’язнів повели на «співбесідування» в туалетну кімнату. Невдовзі п’ять із них повернулися із закривавленими ротами, а шостий залишився там: видно, не хотів, неборака, розлучатися із золотими зубами, от і попрощався з життям...