Слово після страти

17

Наступного дня, незважаючи на всі наші умовляння, Вацек відправив дядю Ваню на роботу в штрафну команду. Жора пробував підкупити Плюгавого сигаретами, але той і слухати не хотів.

— Пацан — інша річ. До нього благоволив сам рейхсфюрер,— сказав Плюгавий, маючи на увазі мене,— а з іншими штрафниками покінчено, скоро їм усім труба.

Ми й самі відчували, що насуваються грізні події. 24 липня в суботу і 25-го в неділю в таборі були проведені масові селекції, в результаті яких кілька тисяч в’язнів відправили в розпорядження Молла.

Наступного ранку після відправки арбайтскоманд нас продовжували тримати в строю. Невдовзі прийшов Ауфмейєр. За його наказом з блока принесли дубову табуретку, біля якої стали Янкельшмок і ще три холуї з палицями. Ауфмейєр виголосив промову, в якій сказав, що його наполеглива робота по перевихованню в’язнів не пропала даром, що рейхсфюрер і Лагерфюрер лишилися задоволені порядком у блоці. Але знайшовся один негідник, який мало не зіпсував враження від нашого блока.

— Зараз,— сказав блоковий,— за рішенням лагерфюрера цей наклепник одержить сто палиць.

Бідолашного поляка, який насмілився звернутися зі скаргою до самого рейхсфюрера, вивели з строю і блідого як смерть поклали животом на табуретку. Один із екзекуторів затис його голову між колінами, а другий тримав за ноги. Янкельшмок з напарником приступили до «роботи». Наче ціпи під час молотьби, засвистіли в повітрі палиці. Хвилин п’ятнадцять тіло катованого корчилося й конвульсійно здригалося після кожного удару. Коли рахунок перевалив за сорок, бідолашний поляк був уже мертвий. Але його били навіть мертвого, били доти, доки Ауфмейєр не нарахував сто ударів...

Найбільше старався Янкельшмок. Здавалося, в кожен удар він вкладав усю свою силу, усю свою лють. З його розчервонілої фізіономії рясно котився піт, але Янкельшмок, стараючись догодити Ауфмейєру, не помічав цього.

Після екзекуції труп закатованого поляка однесли в туалетну кімнату. Ауфмейєр зник, придурки пішли досипати, а ми заходилися прибирати приміщення. Прибирали не поспішаючи, ніхто нас не підганяв. Порівняно з іншими в’язнями прибиральники були в привілейованому становищі, їх не виганяли на «заняття». Тільки двоє з наших мучились у штрафній — дядя Ваня і Гриша Шморгун. Для них ми залишали їжу, «організовану» Жорою.

Під вечір один із Паулевих піплів повідомив Жорі, що пан староста проснувся, і ми пішли до Пауля. Треба було спробувати умовити його зняти з мене мішень штрафника. Поки що підпільники не могли цього зробити, бо, побачивши мене без мішені, Пауль і Вацек одразу б поцікавилися, хто це зробив. Таку операцію можна було проробити в останню хвилину перед відправкою

штрафника на транспорт. Тоді його облікову картку замінювали іншою, в якій слово «штрафник» не проставлялося, і в’язневі видавали куртку без мішеней. У ній він приїжджав в інший табір і губився серед маси в’язнів, де його ніхто не знав.

Антонович порадив нам побалакати з блоковим Паулем. За добрячого хабара він міг, якби захотів, усе зробити.

Коли ми з Жорою підійшли до кімнати блокового, звідти линули звуки губної гармошки. Це свідчило про те, що Пауль був у доброму гуморі. Жора постукав і, одержавши дозвіл зайти, зник за дверима. Через п’ять хвилин він покликав і мене. Я зайшов у кімнату і поштиво зупинився біля самого порога.

Блоковий в одних трусах лежав на ліжку. Під ним було з десяток подушок з шовковими різнокольоровими наволочками. Біля ліжка стояв піпль і ретельно обмахував розіпрілого Пауля величезним віялом. Тим часом староста, блаженно закотивши очі, продовжував грати на гармошці.

Кімната була вистелена дорогими килимами, на стінах теж висіли килими, а на одному з них біля ліжка я побачив цілий іконостас порнографічних кольорових листівок. Чого на них тільки не було!

Пауль в якомусь дикому екстазі грав на своїй гармошці, нікого не помічаючи. Нараз він жбурнув гармошку на підлогу, встав і, звертаючись до Жори, мовив:

— Ех, Георг, коли б хто знав, як мені важко!

— Та киньте ви журитися, пане блоковий,— спробував розрадити Пауля Жора.— Справи у вас ідуть добре, сам рейхсфюрер похвалив ваш блок.

— Похвалив?! — Пауль наче прочумався після сну, його булькаті очі налилися кров’ю.— А на мене глянув й одвернувся. І все через кляту татуїровку. Якби не вона — я був би вже майором есесівських військ.

— Дарма, вас іще згадають і покличуть,— лукавить Жора.

— Кажеш, покличуть? — стрепенувся Пауль. Він, наче не сповна розуму, кинувся до тумбочки, дістав гарну папку, розкрив її і показав нам якісь креслення.— Ось, уперше в світі. Це — розбірна шибениця. Портативна. З дюралевих трубок. Легка і зручна. її можна встановити в будь-якій тюремній камері. Просто і зручно. Лагерфюрер був вражений, коли я показав йому ці креслення. Обіцяв проштовхнути винахід. Я ж ночей не досипав — морочився над нею.

Правду кажучи, ми теж були вражені.

— Геніальність цього винаходу,— пояснював нам Пауль,— у його простоті. Вішати можна в приміщенні. В звичайній туалетній кімнаті я можу повісити два десятки за годину, як пальта в гардеробі. Причому жоден Із засуджених до останньої хвилини не знатиме, куди і чого його ведуть!

Ще раз похваливши винахід, Жора обережно виклав те, за чим ми прийшли. Розмова з паном старостою була навдивовижу коротка і цілком конкретна. Вислухавши, що ми хочемо, він сказав:

— Двісті пачок сигарет, і аллес ін орднунг!

Ми з Жорою ахнули від подиву. Двісті пачок! Та це ж чотири тисячі сигарет. За них можна купити увесь добовий пайок хліба, який видавався в’язням цілого блока. Я втратив усяку надію, але Жора був не з тих, хто відступає при першій же невдачі. Він почав азартно торгуватися з Паулем.

— Ну, гаразд. Я не якийсь там жмикрут,— сказав під кінець торгу Пауль.— Сто пачок одразу або сто п’ятдесят протягом місяця. Все! А зараз щезніть з очей.

— Який негідник!—обурився Жора, коли ми повернулися на свої нари.— Такого шкуродера я сам би повісив...

Увечері прийшов Антонович.

— Ну, розповідайте, що тут у вас,—сказав він, коли ми зайшли до шлафзали.

Ми сказали, що наші справи поліпшилися: вісімнадцять підпільників уже працюють штатними прибиральниками. Одержуємо цулягу, потроху працюємо серед своїх, знайшли спільну мову з двома німецькими політв’язнями і групою поляків, які створили в нашому блоці свою підпільну організацію. Найближчим часом можна буде ставити питання про злиття усіх підпільних груп в єдину інтернаціональну організацію.

— З цим не поспішайте,— відповів Антонович.— Працюйте поки що з нашими людьми. З усіма іншими підтримуйте контакти, дружіть. А злиття, якщо треба буде, зроблять без вас. Не захоплюйтеся, дотримуйтесь якнайсуворішої конспірації.

— Дядю Ваню і Гришу Шморгуна, як і раніше, ганяють на роботу в штрафну команду,— забідкався Жора.—Та й в Орлятка становище ненадійне через ці кляті мішені... Плюгавий каже, що незабаром усім штрафникам буде кінець.

Ми розповіли про наслідки візиту до блокового.

Уперше за моєї пам’яті Антонович усміхнувся:

— Сто пачок сигарет? А не хотів він сто чортів у печінку, та ще й таких дрібних, як мак? Нам тепер не потрібна його допомога, бо сам лагерфюрер зняв із тебе мішені штрафника.

— Як?

— О другій годині Гесс зайшов в обершрайбштубу і, викликавши Ауфмейєра, наказав йому сьогодні ж перед строєм в’язнів блока зняти мішені штрафника з гефтлінга 131161, який сподобався самому рейхсфюреру. Крім того, за зразкову поведінку і старанну працю наказав видати цьому в’язневі буханець хліба, півкілограма ковбаси і пачку маргарину. Зрозумів?

Я не тямив себе від радощів і кинувся в обійми Жори, який зрадів не менше, ніж я. Дивлячись збоку, можна було подумати, що обох нас відпускають на волю, так ми раділи.

Та Антонович одразу ж вилив на нас цебро холодної води.

— Не поспішайте радіти,— сказав він.— Ще, може, Ауфмейєр спробує зробити Орлятко своїм холуєм. А крім того, ним, як передовим гефтлінгом, може зацікавитися гестапо і запропонує стати їхнім агентом. Будьте готові до всього.

Ох, цей Антонович! Приніс таку радісну звістку й одразу ж накрив мокрим рядном. Але ж і ми гарні: зраділи, наче й справді на волю випускають обох.

Не встигли ми попрощатися з Антоновичем, як прийшов Ауфмейєр. За його наказом Пауль вишикував нас і, як заведено, віддав рапорт, після чого Ауфмейєр звернувся до нас із традиційною промовою про «дисципліну й порядок».

— Мої труди не пропали даром,— сказав на закінчення Ауфмейєр.— Наш блок визнали кращим у таборі. Це дозволило мені звернутися до лагерфюрера з клопотанням про заохочення кращих гефтлінгів.

Далі він сказав, що завдяки його клопотанню п’ять польських фольксдойче визнано чистокровними арійцями. Віднині вони стають привілейованими гефтлінгами. Блокфюрер вийняв із кишені блокнота і назвав п’ять номерів, наказавши їх власникам вийти із строю. Наперед вийшло п’ять кримінальних злочинців із зеленими вінкелями на грудях. Тут же перед строєм їм дозволено було спороти букву «Р». Новоспечені арійці улесливо дякували блокфюреру і лагерфюреру.

Далі Ауфмейєр сказав, що найбільше відзначився я — сподобався самому рейхсфюреру.

— За виняткову старанність у роботі, дисциплінованість і слухняність командування табору знімає з нього мішень штрафника і зараховує до привілейованих гефтлінгів.

Довелося подякувати Ауфмейєру за «батьківську турботу», а Плюгавий Вацек, улесливо посміхаючись, тут же споров з моєї куртки мішені штрафника.

Мене охопили суперечливі почуття. З одного боку, я був несказанно радий, що з мене зняли мішені смерті, а з другого — мені здавалося, що я начебто зрадив товаришів, бо сам обер-кат Гесс потурбувався про мене.

Ауфмейєр потеревенив ще кілька хвилин і пішов з Паулем у блок — він не терпів спеки. А що ж сказати про в’язнів карантинного блока, яких іноді по кілька годин примушували стояти по команді «струнко» під Променями палючого сонця або займатися безглуздою «фізкультурою»? Причому єдиним харчуванням цих нещасних був черпак баланди, яку видавали раз на добу! В Освенцімі пайку хліба вагою в 200 грамів одержували тільки ті, хто працював у арбайтскомандах. Та й що то був за хліб! Ерзацброт, спечений із «борошна» з каштанів, жолудів, чечевиці, проса і дерев’яної тирси. Він був дуже глевкий і важкий, як камінь.

Сонце заходило. Та від розпечених за день камінних блоків і бруківки пашіло жаром. Ми лежали перед блоком прямо на землі і обмірковували події дня. Зненацька з блока вискочив Плюгавий Вацек і, вигукнувши мій номер, звелів іти до блокового. «Ну, починається»,— подумав я.

На ліжку блокового Пауля розвалився у подушках і килимах Ауфмейєр. Він був напідпитку, бо лежав у мундирі й чоботях. Я відрапортував як належить і вкляк на місці.

— Ну, задоволений? — спитав він.

— Не знаю, як і дякувати вам за вашу доброту, гер блокфюрер,— відповів я.

— Ти знаєш, я міг би відправити тебе на той світ, можу зробити це й зараз,— мовив Ауфмейєр.— Але я людина слова. Пообіцяв віддячити тобі за послугу — зробив. Бачу, що й ти порядний гефтлінг, умієш жити в таборі, не опускаєшся, як інші, стежиш за собою.

Я знову подякував йому.

— Звідки ти прибув в Освенцім?

— З Мисловіцького табору, а перед тим сидів у краківській тюрмі, в Моабітській.

— О, та ти заслужений гефтлінг, з досвідом. Ну що ж, тим краще. Добре й те, що володієш німецькою мовою.

Ауфмейєр спитав, чи мене, бува, хтось не зобиджає тут. Я сказав, що ніхто не зобиджає.

— Якщо хтось обидить, скажи мені, а зараз відчини он ту тумбочку І вийми з неї пакунок.

Я зробив, як він велів.

— Там буханець білого хліба, ковбаса і маргарин. Усе візьмеш собі,— мовив Ауфмейєр, а сам не зводив із мене пильного вивчаючого погляду.

Потім він спитав, чи давно я був у Моабіті і чи не чув там про Віллі Шмідта.

— Не тільки чув, але й мав щастя сидіти з ним в одній камері, 144-й. Він був у нас за старосту,— відповів я, чим дуже обрадував Ауфмейєра.

Він довго розпитував мене про Віллі Шмідта, при цьому очі його горіли якимсь незвичайним вогнем. З цього я зрозумів, що в минулому Ауфмейєр був зв’язаний з великим гангстером однією мотузочкою.

А бач, як розійшлися їхні шляхи. Віллі Шмідт — почесний в’язень Моабітської тюрми, а цей вискочив в есесівські офіцери. Воістину несповідимі твої шляхи, боже!

— Так, Віллі Шмідт —це людина екстра-класу. Таких на світі одиниці. Я дуже радий почути вісточку про цього відчайдуха.

Після того як я розповів про себе все, що вважав за можливе розповісти, Ауфмейєр на мить замислився, потім сказав:

— Зі мною ти не пропадеш, мій хлопчику. Ти розумний, видно, й «організовувати» вмієш: одяг на тобі новенький, черевики шкіряні, та й сам чистенький, охайний. Словом, умієш жити. Я хочу, щоб ти дещо робив і для мене, але попереджаю: язик тримай за зубами! Якщо десь пробалакаєшся — миттю спроваджу в крематорій. Зрозумів?

Я запевнив його, що мовчатиму, як риба, і зроблю все, що він захоче.

— Завтра повезеш на склад команди «Канада» кесселі з їжею. Та, крім кесселів, ти понесеш туди фляги із спиртом. Спирт віддаси капо команди «Канада» Вернеру. Ти його легко впізнаєш — широкоплечий білявий хлопець. На грудях у нього витатуйований зеленою тушшю орел, а на кисті правої руки — якір. Скажеш йому, що половина камінців, які він дав минулого разу, фальшиві. Отже, він заборгував мені. Так і скажеш. Тільки щоб ніхто не чув.

— Зроблю все, як велите,— відповів я.

— Я тобі довіряю, тільки май на увазі: попадешся — бери всю вину на себе, мене не вплутуй. Спитають, звідки спирт, скажеш, що вкрав у кімнаті блокового, а ми тоді підтвердимо, що спирт, відібраний з чеських і німецьких посилок, справді хтось украв. У крайньому разі тебе відшмагають і пошлють на перевиховання до мене. Звичайно, краще не попадатися,

— Можете не сумніватися, вас я ніколи не підведу— відповів я.

— Як ти думаєш пронести фляги? — спитав Ауфмейєр.

— Спершу треба подивитися, які фляги.

Блокфюрер підійшов до письмового столу і витяг із потаємної шухляди дві продовгуваті плескаті фляги, наповнені рідиною. При цьому руки його трохи тремтіли. На мить мені здалося, що переді мною не есесівський офіцер, а звичайний злодюга з тих злодюг, які вважали себе інтелектуалами, королями кримінального світу. Такі поблажливо ставилися до всіх, хто їм симпатизував і допомагав, але нещадно розправлялися з тими, хто ставав на дорозі. Власне, Ауфмейєр мало чим відрізнявся од них. Правда, на відміну від своїх колег-грабіжників, які в гонитві за наживою вважали, що кожен неарієць, котрий володіє якимись матеріальними цінностями, повинен якомога швидше зникнути з лиця землі, Ауфмейєр являв собою тип грабіжника-гуманіста. Обдираючи свою жертву, він не посягав на її життя.

Блокфюрер дав мені дві фляги, наповнені спиртом. Поки я розглядав їх, він дивився на мої руки. Його увагу привернули свіжі рубці від численний ран, які тільки недавно загоїлися.

— Що то? — спитав Ауфмейєр.

— Пам’ять із гестапівської тюрми, пане блокфюрер.

Ауфмейєр засміявся:

— Результат розмови по щирості з гестапівцями? То розмова не з приємних. У гестапо мертва хватка...— поспівчував мені блокфюрер, на мить задумався, мабуть, згадавши щось своє, а потім спитав: — Ну, що ти придумав? Як проноситимеш ці фляги?

Я крутив у руках пласкі металеві фляги місткістю приблизно з літр кожна. Як видно, їх виготовляли на замовлення для потреб контрабанди. Робота явно кустарна, хоч і ювелірна. Кожна фляга завтовшки сантиметрів чотири, витягнута в довжину і з одного боку ввігнута, а з другого випукла. Згори біля горла і знизу під денцем було припаяно по два вушка для шнурків — це щоб її можна було прив’язати до стегна чи до ноги.

Я сказав Ауфмейєрові, що найкраще буде ховати флягу під одягом на животі так, щоб ремінь штанів проходив по середині фляг і щільно притискав їх до живота. При цьому враховувався шаблон, якого дотримувалися німці під час обшуку. Як правило, обшук проводився знизу вгору, починаючи од взуття і кінчаючи шапкою. Есесівець, котрий обшукував, присідав навпочіпки і обмацував ноги, стегна. В момент, коли він випростувався, щоб обшукувати вище, треба різко втягти живіт і пласкі обтічні фляги непомітно опустяться по ногах у холоші штанів. Арештантські штани широкі, бахматі і легко маскують таку операцію.

Ауфмейєру не терпілося негайно перевірити запропонований мною спосіб. Ми кілька разів проробили маніпуляцію з флягами. Наслідки були блискучі, і блокфюрер радів, наче дитя.

— Молодець! Та ти справжній професор і можеш дати фору будь-якому зеленому. Чудово! — не переставав він захоплюватися простотою й надійністю запропонованого мною способу ховати фляги.

— А як ти думаєш проносити золото, коли повертатимешся назад? — запитав Ауфмейєр.

— Можна в кесселі,— відповів я.— Кессель має подвійні стінки, між якими для ізоляції поставлена коркова прокладка. Частину прокладки можна буде вийняти і в тайник, що утвориться, сховати золото. З таким кесселем можна пройти через будь-який контроль.

— Варіант чудовий, але є простіший — золото нестимеш у роті,— сказав Ауфмейєр.

— А як накажуть роззявити рота?

— Це виключено. Тим більше, що я з деким домовився. А взагалі, все може бути. Од випадковостей ніхто не застрахований. Головне — ні в якому разі не признаватися, кому несеш золото. Треба казати, що несу для себе з метою виміняти хліба. Про все інше я потурбуюся сам. Не підведеш?

— Можете не сумніватися, пане блокфюрер.

— Гаразд, я тобі вірю. Завтра повезеш обід у команду «Канада». Але тобі потрібний надійний помічник.

— Є в мене такий хлопець, мій друг і двоюрідний брат.

— Номер?

— 131501. Звати — Георг. Він старший над командою прибиральників.

— А-а, це той співак? — пожвавішав Ауфмейєр.

— Так. Він походить із німецької сім’ї, бо його мати німкеня. От тільки в нього пропали документи, які підтверджують, що він арієць. Хлопець залізний.

— Чудово, поклич його сюди.

Жора нервово ходив по майданчику біля блока і зустрів мене запитаннями:

— Чого так довго? Що трапилось?

Я коротенько виклав йому суть справи і під кінець спитав, чи правильно я вчинив, погодившись на пропозицію блокфюрера.

— Правильно! — не роздумуючи, сказав Жора.— Нам золото теж знадобиться. Треба рятувати своїх хлопців. Для цього потрібні продукти й медикаменти. З голої пучки не розживешся. Купити можна тільки за золото.

Удвох ми зайшли до Ауфмейєра. Хвилин за п’ятнадцять усе було домовлено, ми відрепетирували маніпуляцію з флягами й монетами. Упевнившись, що все гаразд, Ауфмейєр звелів нам іти, пообіцявши, що віднині ми кожного дня одержуватимемо буханець хліба, півкіло-грама ковбаси і пачку маргарину, а табірного зупе — скільки захочемо.

Ще раз подякувавши блокфюрерові, я і Жора вийшли. Як тільки ми опинилися в затишному куточку, одразу ж зазирнули в пакет і, вражені, ахнули: там був буханець справжнього білого хліба, без домішки тирси й просяної муки, півкілограма ковбаси і пачка маргарину— нечуване багатство в таборі смерті. Та радість нашу потьмарило усвідомлення того, що ми попалися в сіті Ауфмейєра. Чим тільки все це закінчиться...

За туалетною кімнатою була невелика комірчина, в якій зберігалися відра, щітки, швабри, каустична сода, ганчірки та інший господарський інвентар для прибирання. Усе це було зараз у віданні Жори як старшого над прибиральниками. Цю комірчину ми називали каптьоркою. У Жори був ключ од неї. Тут ми ховали й «організовані» за день продукти для дяді Вані і Гриші Шморгуна.

Замкнувшись у каптьорці, ми дістали схованого ножа і розділили хліб, ковбасу й маргарин на двадцять однакових порцій, після чого я збігав на майданчик, розшукав прибиральників. Вони по черзі заходили в каптьорку, і кожен одержував свою порцію. Певна річ, ніхто з них не знав, якою ціною ми добули ці продукти...

Увечері ми з Жорою відпросилися в штубового Зінгера годинку «погуляти». Він дозволив, але попередив: «Гуляйте, тільки не попадайтеся і не спізніться на аппель». Штубовий гадав, що ми йдемо «організовувати». Власне кажучи, так воно й було: ми йшли «організовувати», але не речі, як думав штубовий, а продукти. Зараз нас зібралася чимала сімейка — двадцять чоловік, їх треба було чимось годувати. Це був наш обов’язок, оскільки ми з Жорою перебували в привілейованому становищі порівняно з іншими товаришами.

До вечірнього аппеля лишалося години півтори. Вирішили заглянути в четвертий і шостий блоки. У них жили проміненти з числа німців, поляків і чехів. Вони займали в таборі командні посади й одержували з дому посилки.

У четвертому блоці ми зайшли прямо в штубу промінентів. Там стояло штук дванадцять двоярусних дерев’яних ліжок, застелених добротними шерстяними ковдрами. В приміщенні було чисто й охайно. Чоловік двадцять табірних аристократів саме вечеряли. Чого тільки не було в них на столі! І ковбаси, і сир, і варення, і домашнє печиво...

Я спитав, чи не хочуть шановні добродії послухати славетного співака Георга. Добродії недовірливо зміряли нас поглядами, презирливо скривили губи і спитали: «А якою ж мовою він співатиме?» — «А якою ви захочете!» — відповів я. Це справило враження. Жора проспівав три пісні: німецьку, чеську і польську. Успіх був разючий. Придурки довго не хотіли відпускати його, замовляючи нові й нові пісні. Мабуть, Жорин спів будив у їхніх очерствілих душах щось людяне, бо в декого навіть показалися сльози на очах. Проміненти не поскупилися: вони дали нам хліба, сала, банку консервів і печива.

— Бачиш, малюк, мистецтвом скрізь можна заробити шматок хліба, навіть серед дикунів,— філософськи мовив Жора, коли ми поверталися до свого блока.

Не встигли ми зайти в комірчину і замкнутися, як хтось нетерпляче постукав умовленим стуком. Ми відчинили. В комірчину, заточуючись, нетвердим кроком зайшов в’язень і в знемозі притулився спиною до стіни. Він був увесь у крові, обличчя страшенно розпухло, одного ока зовсім не видно. Ми насилу впізнали в ньому Гришу Шморгуна, який щойно повернувся з арбайтскоманди в табір...

— Пити...— кволо вимовив він.

У комірчині стояло дві миски холодної баланди, залишеної нами з обіду для дяді Вані і Грищі. Ми дали йому одну миску. Він випив її і безсило опустився на ящик. Шамкаючи беззубим ротом — йому, очевидно, вибили зуби,— Гриша сказав:

— Дядю Ваню вбили, гади... завтра й мені те буде...

Ця звістка приголомшила нас. Насилу повертаючи язика, Гриша розповів, що сьогодні капо Адольф шаленів, як ніколи. Він без кінця чіплявся до дяді Вані, всіляко знущався з нього. Годин за три до закінчення роботи дядя Ваня не стерпів і ударом лопати розчерепив негідникові голову. Есесівці розстріляли дядю Ваню, а з ним ще двадцять в’язнів. Всіх інших побили до крові. Вони б усіх розстріляли, та комусь же треба було нести трупи в табір.

— І сам не знаю, як я залишився живий,— раз по раз тіпаючись, розповідав Гриша.

Шморгуна треба було рятувати за всяку ціну.

— Уся надія на тебе,— сказав я Жорі.— Поговори сьогодні ж із Плюгавим, щоб не посилав Гришу в штрафну команду.

— А що ж я йому запропоную, цьому покидькові? — мало не плакав Жора.— У мене ж нічого немає, а співати він може примусити мене за баланду або й даром.

— А що як пообіцяти йому золото, яке ми «організуємо» завтра? — несміливо спитав я.

— Доведеться іти й на це. Іншого виходу в нас немає,— відповів Жора.

Ми промили Гришині рани теплою водою, сяк-так перев’язали. Потім віддали йому половину принесених нами продуктів. Часу лишалося обмаль.

На наше щастя, прийшов зв’язковий від Антоновича Володя Білгородський. Ми в кількох словах розповіли йому про загибель дяді Вані, розповіли про свої клопоти і про те, що завтра йдемо «організовувати» золото Ауфмейєрові. Володя схвалив наш план і пообіцяв завтра ж прислати Ганса.

Він порадив із золотом бути дуже обережними, інакше і самі загинемо, і Гришу занапастимо. «Раджу,— сказав він,— більшу частину організованого золота віддати Ауфмейєру, щоб не викликати його підозри. Правда, дізнатися, скільки ви принесли золота, він не зможе, бо не має доступу в «Канаду», та все одно будьте насторожі. Плюгавому дайте не більше двох монет. Усе, що залишиться, віддасте людині, яку ми пришлемо»,— напучував нас Володя.

Почався вечірній аппель. Ми допомогли Гриші вийти на шикування і попросили в’язнів, з якими він стояв в одній шерензі, потримати його до кінця аппеля. Ще добре, що Гриша стояв у дев’ятій шерензі і Ауфмейєр бачив там тільки голови в’язнів.

Аппель минув благополучно. За півгодини пролунали короткі гудки табірної сирени. Згідно встановленого розпорядку через п’ятнадцять хвилин сирена просурмить довгі гудки, після чого заборонялося будь-яке ходіння не тільки по табору, але і в блоках. В’язні поспішали до відбою закінчити усі свої справи. У ці хвилини, а також у ранкову пору в блоках був справжнісінький розгардіяш. Штовханина й тіснява були такі, що кволих і хворих нерідко збивали з ніг і затоптували. Ми заздалегідь провели Гришу до нар.

За мить аппельплац опустів. Ми з Георгієм підійшли до Плюгавого і почали з ним важку розмову про Гришу Шморгуна. Вацек довго не погоджувався. Тільки після того, як ми пообіцяли принести йому золота і заприсяглися, що не скажемо нікому й слова, він дав згоду два дні не посилати Шморгуна на роботу в штрафну команду.

Ми повернулися до шлафзали. Тут уже стихала метушня. За шматок хліба Жора умовив одного нашого сусіду помінятися з Гришею місцями. Побитого товариша ми забрали до себе. Уночі він стогнав, метався, марив. То вигукував ім’я дяді Вані, то кликав якогось комісара з Севастополя, часто просив пити. Я цілу ніч не спав біля нього. Тільки вдосвіта з годину подрімав. Мене розбудила сирена підйому. Голова наче свинцем налита, у вухах шумить. А попереду був важкий освенцімський день...