Слово після страти

2

Навтішавшись досхочу, фон Боденшатц та його блюдолизи пішли обідати, а стомлені й охриплі капо самі були не проти того, щоб відпочити. В їхній поведінці і ставленні до нас настала раптова і різка зміна. Тільки-но пішло високе начальство, капо втратили до нас інтерес, перестали розмахувати палицями і спокійно повели нас, ледве живих, у блок.

Через увесь пакгауз, пристосований під блок, тягнувся вузький довжелезний коридор. Решта приміщення була розділена на секції-камери. У кожній такій секції утримувалося по кілька десятків в’язнів. У камерах порядкували старости та їхні помічники. Старосту призначав блокфюрер, певна річ, із числа кримінальних злочинців, а ті вже вибирали собі одного чи двох помічників. Старости, як і капо,— привілейований прошарок у концтаборах. Їх матеріально заохочували, і вони з шкури вилузувалися, стараючись догодити начальству. А догодити можна було додержанням суворої дисципліни і повсякденним знущанням із в’язнів. Ще коли ми проходили коридором, крізь відчинені двері однієї з камер я побачив вишикуваних в’язнів з піднятими вгору руками. Вони відбували покарання, яке наклав на них староста. Я бачив бліді обличчя напівмерців. Перед ними походжав угодований староста з пикою гангстера і бив тих, у кого тремтіли або опускалися руки.

Нас, штрафників, розподілили по різних камерах як поповнення замість тих, хто помер сьогодні або вчора. Мене одвели в останню камеру під номером двадцять. Знайомий запах параші, дезинфекційної рідини і давно немитого людського тіла... Триярусні нари без матраців. На голих дошках лежали обдерті, брудні, дуже виснажені люди. Праворуч, у далекому кутку, окремо стояло два ліжка. На одному — білі простирадла, дві вовняні ковдри і дві великі подушки, а на другому — старий матрац і благенька ковдра. Неважко здогадатися, що розкішна постіль належала старості, а друга — його лакузі. На розкішній постелі напівлежав голий до пояса вгодований чолов’яга з розпухлим обличчям — староста камери. Біля його ліжка стояла тумбочка і на ній цілий набір посуду. З цього можна було зробити висновок, що староста користувався в есесівського начальства великим авторитетом та привілеями.

Біля старости крутився, хихикаючи, його помічник. З першого ж погляду я безпомилково визначив, що це був гидомирник, якого світ не бачив. Вузенький лоб, довгобразе лисяче обличчя кольору промоклого паперу і метушливі маслянисті очі — такі найприкметніші риси його зовнішності. Як дізнався я потім, колись цей негідник був радянським громадянином. Він сам хвалився, що до війни відбував десять років на Колимі. Як і за що потрапив у Мисловіци, ніхто не знав. Старостин лакуза мав дивне прізвисько Стодвадцятьтрикуплети. Він раз у раз наспівував блатну пісеньку на мотив «Гоп со смыком», яка починалася словами:

Від нього чули тільки цей перший куплет, за що й дали прізвисько Стодвадцятьтрикуплети.

Старосту Фердінанда прозивали Бубновим Тузом. Запеклий картяр і п’яниця, він на волі спеціалізувався у зламуванні сейфів. Горілка й карти в таборі суворо заборонялися, однак у Фердінанда горілки було завжди вдосталь, а карт, либонь, колод із двадцять. І горілку, й карти Бубновому Тузу постачав сам блокфюрер.

Річ у тому, що в Мисловіцький табір потрапляли люди з багатьох європейських країн. Не всі вони проходили через гестапівські тюрми й суворі карантини. Багатьох привозили прямо з волі. Декому вдавалося пронести в блок гроші, золоті зуби, каблучки, годинники, браслети та інші коштовності. Все це потрапляло до рук Бубнового Туза, а він уже оддавав блокфюреру. Той у боргу не залишався: Бубновий Туз одержував з есесівської кухні масло, ковбасу, повидло, мармелад, причому в такій кількості, що вистачало і його холуєві. Фердінанд мало не щодня пиячив і грав у карти, а для розваги по-всякому знущався з беззахисних в’язнів. Він вірою і правдою служив блокфюреру, а Стодвадцятьтрикуплети вірою і правдою служив йому» Ці два виродки тримали сотню в’язнів у страху і покорі.

Хоч як це дивно, але в тюрмах і концтаборах Третього рейху, крім офіційних правил поведінки в’язнів, існували ще й неписані. Згідно своєрідної тюремної «етики» новак, переступивши поріг камери, повинен був доповісти старості про своє прибуття і заприсягтися на вірність. Тільки після цього він міг розраховувати на прихильне ставлення до себе старости, принаймні протягом першого дня. Крім усього, присяга новоприбулого свідчила, що в нього вже є тюремний «стаж» і що він знає «порядок». В іншому разі староста учив його «чемного поводження» за допомогою палиці й кулаків. Нерідко така «наука» закінчувалася каліцтвом в’язня.

Водночас тюремна «етика» не дозволяла нікому з в’язнів допитувати новенького, хто він, коли й за що потрапив до тюрми. Якби староста і запитав про це, в'язень міг послати його під три чорти, і за таку зухвалість не мали права карати. Як правило, це стосувалося тільки кримінальних злочинців і ця «етика» мала силу тільки в кримінальному світі. Політичні не підлягали їй.

Я вже встиг пройти сувору школу гітлерівських тюрем і таборів, де в’язні терпіли не тільки від знущань адміністрації, але й від дикої сваволі старост та їхніх лакуз, призначуваних, як правило, з числа запеклих кримінальних злочинців. Принаймні я знав існуючі порядки, знав, як поводитись.

Старосту та його полигача я визначив з першого погляду. Залишалося підійти до них і відрапортувати. В цей час я помітив розстелену біля порога шовкову хустку. Цей дешевий трюк із хусточкою застосовували кримінальники в усіх тюрмах як своєрідний екзамен для новоприбулого. Здебільшого новак або переступав хустку, або піднімав її з підлоги і запитував: «Чия хусточка?» Отут уже староста-кримінальник розважав душу.

Щоб із самого початку показати себе бувалим в’язнем, я витер ноги об хустку і зафутболив її до параші, після чого підійшов до старости і бадьорим голосом (хоч ледве тримався на ногах після отої скаженої «фізкультури») сказав: «Мир моїй домівці!», пам’ятаючи, що серед кримінальних злочинців широко побутував афоризм: «Тюрма — моя рідна домівка, воля —тимчасове відрядження».

Вражений такою зухвалістю, староста якийсь час оскілками дивився на мене, мабуть, щось вирішуючи, потім скинув з ноги черевика і наказав:

— Цілуй ногу.

Його холуй огидно захихикав, звиваючись і присідаючи при цьому, а перехихикавши, мовив:

— Бубновий Туз! Ви геній! Отакий номер відмочити— сказитися можна.

З усіх нар напружено стежили за цим поєдинком, знаючи наперед, чим він закінчиться. Але я спокійно відказав:

— Бачте, пане старосто, мене було засуджено до страти і тільки вчора цей вирок скасували. Згідно законів кримінального світу,— а їх мені пояснював сам Віллі Шмідт! — ваша влада на мене не поширюється.

Мої слова справили на Бубнового Туза велике враження. Замість провчити мене за зухвалість, він спитав:

— А ти не туманиш? Назви прикмети Віллі Шмідта,

— Над правою бровою шрам, на грудях кольоровою тушшю витатуйована гола жінка в кігтях орла...

У ті часи ім’я Віллі Шмідта гриміло в кримінальному світі, про нього знали в усіх тюрмах і таборах Німеччини. Німець Віллі Шмідт, на прізвисько Невловимий Віллі, прославився тим, що створив і багато років очолював міжнародну гангстерську організацію, яка грабувала банки, зламувала сейфи, чинила вбивства тощо. Про відчайдушного гангстера ходили легенди. Розповідали, що Невловимий Віллі зумів пограбувати кілька банків у Франції, Угорщині, Болгарії, Польщі і навіть у нейтральній Швейцарії.

Німецька кримінальна поліція виявилася безпорадною і звернулася по допомогу до гестапо. Гестапівці вистежили й заарештували Невловимого Віллі 1 січня 1942 року на його дачі, десь в австрійських Альпах, саме тоді, коли він із своєю розбійницькою ватагою справляв Новий рік. У травні 1942 року бандитів судили, багатьох повісили. Віллі Шмідт уник шибениці. У нього знайшлися впливові захисники з грубими гаманцями. Гангстера захищали кращі адвокати, які зуміли переконати суддів, що Віллі Шмідт — великий патріот Німеччини, бо грабував лише іноземні банки, крім того, частину награбованого, керуючись патріотичними почуттями, віддавав у фонд «оборони фатерлянду». Верховний імперський суд замінив йому смертну кару довічним тюремним ув’язненням.

У травні 1942 року Невловимий Віллі був у Моабітській тюрмі. Жив він розкішно, одержував передачі від своїх численних поклонниць, спав на чистій постелі і розважався грою на гітарі. Під смугастою тюремною робою він носив шовкову білизну. Щодня купався під душем. Тюремний перукар кожного ранку голив сановного в’язня та робив йому масаж. Наглядачі запобігали перед цим, як вони висловлювалися, «почесним» в’язнем.

Сталося так, що після першої втечі мене спіймали й посадили в 144 камеру Моабітської тюрми, де я був з 20 по 27 травня 1942 року. Старостував у камері Віллі Шмідт. Він був людиною неабиякого розуму і поводився пристойно. Своє перебування в тюрмі вважав за тимчасовий відпочинок од «мирської суєти». Це був красень середнього віку, мав приємний голос, непогано співав і грав на гітарі. Взагалі це була романтична натура. Іноді після пляшки рейнвейну він впадав у лірику й розповідав про свої незвичайні пригоди. В його оповідях було немало фантазії, а фантазія діє на в’язнів значно сильніше, ніж правдива розповідь. Одне слово, оповідав він цікаво, і його завжди охоче слухали.

Певна річ, я не мав та й не міг мати нічого спільного з великим гангстером, але знайомство з ним пригодилося зараз, воно врятувало мене від важкої десниці Бубнового Туза та його полигача. Крім того, Моабітську тюрму всі крупні німецькі кримінальні злочинці вважали за свою альма матер і з повагою ставилися до тих, хто в ній побував.

— А що в тебе з пальцями? — спитав Бубновий Туз.

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

— Кишеньковий злодій? — спитав він.

— Іди ти під три чорти.

— Гаразд, але як староста я повинен тебе обшукати.

— Це ваше право.

Мою розмову з Бубновим Тузом холуй слухав, роззявивши рота і безглуздо кліпаючи очима. Він ні бельмеса не тямив по-німецькому і дивувався, чому я не виконав наказ старости цілувати ногу і чому той зволікає з розправою наді мною.

— Обшукай його,— наказав Бубновий Туз холуєві по-польськи. Той враз стрепенувся, потяг мене на середину камери, очевидно, вважаючи, що після обшуку почнеться розправа.

Весело наспівуючи «Песня «Гоп со смыком» интересна», Стодвадцятьтрикуплети почав обшук. Він ретельно обмацав увесь мій одяг, при цьому боляче вщипнув мене за грішне тіло.

— Пардон, коряго, нічого не зробиш, служба,— сипав скоромовкою гидомирник і хихикав своїм ідіотським смішком.

— Ти що, паскудо?! — обурився я.

— Що, не подобається, суко? — враз позлішав Стодвадцятьтрикуплети.— Стій рівно, не крутись, як та бікса, коли тебе щупають, бо таке побачиш, що одразу всіх святих пригадаєш. Ми навіть німцям клізму ставимо. Захочу, каструю тебе, й не писнеш, комсомолець дохлий.

Він знову боляче ущипнув мене, а потім ударив по щоці своєю липкою пітною рукою.

— Пане старосто,— звернувся я по-німецьки до Бубнового Тупа. Ви наказали цьому кретинові обшукати мене, а він, не знаючи законів кримінального світу, щипає за грішне тіло, навіть ударив, чим ганьбить вашу честь.

— Іди сюди, — покликав холуя староста і, коли той підійшов, вліпив йому такого ляща, що Стодвадцятьтри-куплети відлетів у куток. Та прихвостень, наче нічого й не сталося, облизався і, пришелепувато хихикаючи, почав дякувати:

— Спасибі, пане старосто. Ох і рука ж у вас, дай вам бог здоров’я!

— Це щоб не забував, хто твій господар! Цілуй ногу!

Холуй упав на коліна і почав виціловувати старості ногу.

Цю огидну сцену спостерігали сто пар очей. В’язні боялися поворухнутися — так були тероризовані, бідолахи.

Невдовзі табірні проміненти[23] принесли Бубновому Тузу обід з есесівської кухні аж із трьох страв. Староста почав неквапливо чавкати, а Стодвадцятьтрикуплети сидів на своєму ліжку і, наче голодний пес, улесливо й нетерпляче їв очима свого господаря. Наситившись, Бубновий Туз зібрав об’їдки й кістки, склав їх на папір і віддав холуєві, гидуючи дати йому свій посуд. Той, смачно плямкаючи, заходився смоктати кістки, по-котячи облизуючи брудні пальці. Всі інші в’язні тільки ковтали слину.

Годували в цьому таборі ще гірше, ніж у краківській тюрмі. Табір вважали нерентабельним, і в’язням давали лише по чотириста грамів баланди на день — холодної, каламутної рідини, без солі, крупів і овочів. Через це, як було доведено на Нюрнберзькому процесі, смертність у всіх гітлерівських пересильних таборах була надзвичайно висока.

Бубновий Туз милостиво дозволив мені лягти на нари, а сам уклався спати. Стодвадцятьтрикуплети чергував, охороняючи сон свого господаря. Він одганяв від сонного старости мух і суворо стежив, щоб ніхто не порушив тишу в камері.

Виспавшись, Бубновий Туз ще з півгодини ніжився на подушках, солодко потягуючись і позіхаючи. Та ось заскреготів замок на дверях камери, і він підвівся з постелі. До камери привели двох новеньких. Це були французькі військовополонені, одягнені в офіцерську форму. Обидва чистенькі, здорові, нове шерстяне обмундирування на них ще не встигло пом’ятися й забруднитись. Вони, як видно, не пройшли попередньої «обробки», після якої у в’язня не залишається ні своїх речей, ні одягу, ні навіть волосся на голові.

Французи трималися гордо. Переступивши поріг, вони бридливо оглянули камеру та її мешканців, поморщились і, трохи постоявши, сіли на самий краєчок нар, Запала зловісна тиша. Обурений нахабством французів, Бубновий Туз втягнув голову в плечі, набичився, ніби готуючись до стрибка, і наказав новоприбулим підійти до його ліжка. Коли ті підійшли, староста без зайвих церемоній зажадав здати всі коштовності.

Один із французів — брюнет із жвавими карими очима— сказав по-німецькому:

— Ми військовополонені, французькі офіцери, до того ж — дворяни. На нас поширюються положення Міжнародної Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Ніхто не має права...

Бубновий Туз не дав йому договорити. Брудно вилаявшись, він уперіщив француза палицею по голові, а побачивши, що другий полонений ступив крок уперед, очевидно, маючи намір заступитися за товариша, так стусонув його ногою в живіт, що той тільки кавкнув і впав па підлогу. Тут підскочив Стодвадцятьтрикуплети, і вони вдвох заходилися духопелити бідолашних французів. Ті, щось белькочучи і закриваючи голови руками, вже не пробували боронитися. Бідолахи не знали, що за непослух старості, а тим більше за напад на нього, в'язня вбивали на місці.

Кілька хвилин я чув хекання старости та його лакузи, глухі удари і розпачливі зойки французьких офіцерів. Потім усе стихло.

— Встати! — важко відсапуючи, гаркнув староста і, звертаючись до свого полигача, наказав: — Обшукати цих свиней!

Стодвадцятьтрикуплети ретельно обшукав французів. Він забрав у них годинники, гроші, авторучки, сигарети, запальнички і все це передав старості. Знявши з шиї одного француза золотий ланцюжок із медальйоном, він зазирнув йому в рот і радісно вигукнув:

— Пане старосто, тут рижйо^[24]!

Бубновий Туз швиденько дістав з-під матраца плоскогубці й моторно підскочив до француза. Далі я побачив таке, від чого в мене поза шкірою пішов мороз. Бубновий Туз заліз плоскогубцями французові в рот. Той не встиг навіть зрозуміти, що хоче староста, як почулося скреготіння, хрускіт і кілька золотих зубів опинилося в руці Бубнового Туза. Француз завив од болю. Староста вдарив його плоскогубцями в щелепу і знову почалося дике мордування.

З давніх-давен у багатьох народів побутує мудре прислів’я: «Лежачого не б’ють». У фашистських таборах озвірілі садисти лежачого завжди били.

В цей час загриміли засуви дверей, і до камери в супроводі есесівця зайшов блокфюрер — похмурий, худий, як тараня, цибатий офіцер, із темними капшуками під очима.

— Що тут робиться? Чому ці свині лежать на підлозі? Вони що, захотіли в трупарню? — закричав блокфюрер, кивнувши в бік французів. Потім пішов до старостиної тумбочки, поклав на неї якийсь великий згорток, трохи постояв, хитрим поглядом примружених очей роздивляючись в’язнів, що стогнали на підлозі. Бубновий Туз підійшов до блокфюрера і непомітно всунув йому в кишеню те, що відібрав у французів. Блокфюрер дружньо поплескав старосту по плечі і лагідно сказав: — Наведіть у камері порядок!

— А тепер, чортові сифілітики, давайте поговоримо по-щирості,— звернувся до французів Бубновий Туз, як тільки за блокфюрером зачинилися двері.— По-перше, ви зчинили рейвах у камері і через вас я дістав зауваження від блокфюрера. По-друге, ви не здали цінностей і тим самим обікрали Німецьку державу. Уже за одне це вас треба було б повісити. Ваше щастя, що я добра людина. Як тебе звати? — звернувся він до француза, в якого виламав зуби.

— Жан,— прошамкав той.

— А тебе?

— Жак.

— Так от,— примирливо мовив староста.— Ти, Жак, лізь під нари і сиди там, поки я не скажу. А ти, беззуба холеро, сідай на парашу, будеш замість кришки. Та швидше!

Французи покірно виконали команду: один сів на парашу, а другий поліз під нари.

Я задихався від ненависті до старости та його полигача. З’явилося непереборне бажання власноручно знищити цих катів, як знищують скажених собак. Та я чудово розумів», що, якби в мене й вистачило сил та відваги на такий вчинок, все одно це нічого не змінить. Фашисти повісили б мене, а на місце цих покидьків поставили б Інших.

Тут мені доведеться зробити невеликий відступ.

Загальновідомо, що будь-який відмираючий режим понад усе боїться єднання тих, кого він придушує й упосліджує. Фашисти не були винятком. Саме тому в таборах вони широко застосовували відомий принцип тиранів: розділяй і владарюй. З метою посіяти розбрат серед в’язнів, перешкодити їхньому єднанню, гітлерівці зумисне роздували в концентраційних таборах національну ворожнечу. З цією ж метою політичних в’язнів утримували разом із кримінальними злочинцями. Останнім вони всіляко потурали, заохочуючи їх тероризувати політичних, знущатися з них. Найзапекліших бандитів і вбивць адміністрація таборів призначала на посади комендантів, старост, капо тощо.

Щоб легше було розрізняти в’язнів, на одяг їм нашивали спеціальні вензелі — різного кольору трикутники. Червоні трикутники носили політичні, чорні — саботажники; священики, баптисти та інші сектанти, які відмовлялися прославляти кривавий режим фюрера,—фіолетові; євреям нашивали шестикутну зірку, три кути якої були жовті, а три червоні; німецькі кримінальні злочинці — вбивці, злодії, грабіжники, насильники тощо — мали зелені трикутники; звідси і їхня назва — зелені. Зелені були вірними помічниками адміністрації таборів та есесівської охорони. Між ними та політичними постійно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Наприкінці 1944 і на початку 1945 року рух Опору в гітлерівських концтаборах настільки виріс і зміцнів, що підпільним антифашистським організаціям вдалося захопити всі внутрішньотабірні адіміністративні посади. Цьому допоміг сам Гітлер, за наказом якого в кінці війни зелених мобілізували до армії. Їм простили всі гріхи і відправили на фронт. В результаті цього підпільні організації ще більше зміцніли, рух Опору в таборах перетворився на могутню силу. Ця сила підняла в’язнів на збройні повстання. Так, наприклад, було в Бухенвальді, Собіборі, Маутхаузені і Лінці-III, де повсталі в’язні ще до підходу союзних армій знищили охорону і визволилися.

Та це було пізніше, а поки що в таборах, заохочувані адміністрацією, верховодили кримінальні злочинці типу Бубнового Туза. За харчі з есесівської кухні та інші привілеї вони тероризували в’язнів. Фізичний терор доповнювався не менш страшним моральним терором. Якщо до цього додати ще й голодування, то не важко зрозуміти, чому людина, потрапивши до концтабору, швидко опускалася, втрачала силу і волю до опору. Кінець кінцем вона гинула. На місце загиблих приганяли нове поповнення. І так без кінця.

Теоретично всі ці знедолені, повсякчас катовані й упосліджувані люди, об’єднавшись, могли б стати грізною силою. Адже всі вони, за незначними винятками, ненавиділи фашизм. Та це тільки теоретично. На перешкоді такому об’єднанню ставав цілий ряд факторів. По-перше, те, що в таборах були перемішані люди з усіх кінців Європи, представники десятків національностей. Часто-густо вони просто не розуміли один одного. По-друге, постійне переміщення з одного табору в інший. В’язні не встигали вивчити один одного, не довіряли один одному, бо ж не так просто було поставити на карту своє життя, тим більше, що гітлерівці не дрімали і всіх, на кого падала бодай найменша підозра, одразу знищували. Ось чому навіть у таборах, де контингент в’язнів був більш-менш постійний, підпільні організації народжувалися надто повільно.