Слово після страти

2

Зловісне слово Аусшвітц я вперше почув у краківській тюрмі від Казимира. Він розповів, що Аусшвітц — це кодова назва старанно засекреченого табору поблизу польського міста Освенцім, табору, в якому безслідно зникають десятки і сотні тисяч в’язнів. «За цим незрозумілим словом,— стишив голос Казимир,— криється якась жахлива таємниця гестапо. Її ще нікому не вдалося розгадати, бо Аусшвітц свідків не залишає. Навіть есесівці в розмові між собою вимовляють це слово пошепки».

Звідки ж узялося це незрозуміле слово і що воно означає?

Керівні фашистські бонзи і зокрема Гітлер полюбляли всілякі таємничі символи, паролі, містичні знаки, рідкісні афоризми, якими вони зашифровували свої розбійницькі плани, операції, кампанії тощо. Гітлер видавав себе за знавця історії, він любив жонглювати афоризмами або висловлюваннями видатних державних і військових діячів минулого. Часто-густо під впливом несподіваних імпульсів він придумував таємничі кодові назви для військових або політичних операцій. Так, наприклад, коли Гітлеру показали перший зразок нового пістолета, він раптом згадав відомий афоризм Юлія Цезаря «Si vis pacem, para bellum»[29] і в задумі кілька разів повторив останні два слова афоризму, які по латині читаються «пара белум», після чого наказав новий зразок пістолета назвати парабелумом.

Подібних прикладів можна навести чимало. Гітлера старалися мавпувати його сатрапи, зокрема Гіммлер. Коли навесні 1940 року заклали «перший камінь» майбутнього Освенціму, рейхсфюрер СС довго роздумував, як назвати новий табір, котрий і за своїми розмірами і значенням у недалекому майбутньому мав перевершити всі існуючі і запроектовані табори. Слід відзначити, що, до захоплення фашистами влади, в Німеччині було всього три концтабори з невеликою кількістю в’язнів; навесні 1940 року їх було вже кількасот, а напередодні краху Третього рейху налічувалося дві тисячі з загальною кількістю в’язнів понад п’ять мільйонів чоловік, громадян тридцяти семи країн. Як було доведено на Нюрнберзькому процесі, в цих таборах за період їх існування гітлерівці знищили дванадцять мільйонів чоловік. Це один з найтяжчих злочинів німецького фашизму.

Серед двох тисяч концтаборів фашистської Німеччини освенцімський мав бути найбільший. Йому відводилася особлива роль у кровожерних гітлерівських планах винищення цілих народів. Цей табір був улюбленим дітищем Гіммлера. Ось чому він сам придумав йому назву — Аусшвітц.

В ті часи на всіх німецьких верстатах і рубильниках були дві основні кнопки або стрілки: червона з написом «айн» (скорочено від німецького «айншальтен» — вмикати) показувала порядок вмикання, і синя з написом «аус» (скорочено від німецького «аусшальтен» — вимикати) показувала порядок вимикання верстата, агрегату, мережі тощо. Слово «аусгештальтет» — вимкнутий, може означати й «ізольований», а в ширшому значенні— «ізольований від усіх». І нарешті «ausschlissen» — вимикати, ізолювати від суспільства. Через це Гіммлер вирішив, що скорочення «аус» цілком підходяще для кодової назви нового табору. Та оскільки воно могло прижитися як кодова назва багатьох подібних таборів смерті, це неминуче призвело б до плутанини.

Подивившись на карту Польщі, Гіммлер помітив, що назви багатьох населених пунктів у районі Освенціма закінчуються на «вітц»— Катовіц, Свентаховітц, Мисловітц, Мановітц, Глейвітц тощо. Тоді він з’єднав «аус» з «вітц». Буква «ш» ввійшла всередину як з’єднувальна, щоб зручніше було вимовляти. Так народилося слово «Аусшвітц», яке до того не фігурувало в жодній мові.

У розмовах між собою нацисти називали Освенцімський табір «ферніхтунгслагер», тобто табір знищення, а в документах фігурувала кодова назва «ФЛ Аусшвітц».

Після війни в газетах писали спершу «Аусвітц», потім «Аусшвіц», «Аушвітц» і, нарешті, «Аушвіц», хоч, як бачимо, правильна назва «Аусшвітц», як у всіх документах.

Таким чином, у свідомості есесівців слово «Аусшвітц» мало асоціюватися з поняттям «вимкнутий», «ізольований» і з вказівкою на місце ізоляції, в даному разі — Польщу. Згодом Аусшвітц стали називати просто

Освенцімом за назвою невеликого польського містечка, яке було поблизу центрального табору.

Таємницю Аусшвітцу розгадали в 1944 році. Уже тоді світ дізнався про існування цієї страхітливої фабрики смерті — і дізнався завдяки героїчним зусиллям освенцімських підпільників-антифашистів, учасників руху Опору. Чеська патріотка архітектор Віра Фолтінова, ризикуючи життям, винесла з будівельної контори центрального Освенціму робочі креслення таборів та крематоріїв разом із картою розташування всього комбінату смерті. При цьому їй допомагали уродженець Праги Ота Краус (освенцімський номер 73046) та Еріх Кулка, родом із Всетіна (освенцімський номер 73043) [30] . Документи потрапили в надійні руки польських і чеських партизанів. Пізніше їх передали командуванню Радянської Армії і після війни демонстрували на Нюрнберзькому процесі як речові докази.

27 січня 1945 року раптовим ударом частини Радянської Армії визволили місто Освенцім, захопили табори, врятувавши 2819 чудом уцілілих в’язнів. Усього 2819! І це з п’яти мільйонів чоловік, яких протягом п’яти років перемолов Освенцім! Правда, перед тим гітлерівці вивезли кілька тисяч в інші табори, але там їх майже всіх знищили. Тільки одиницям пощастило вижити і повернутися на батьківщину. Серед цих щасливців був і я. Відтоді минуло понад двадцять п’ять років. Багатьох уже немає в живих. Нині слова «колишній освенцімський в’язень» звучать майже фантастично. Мені й досі не віриться, що я виповз із газової камери цього пекла...

Що ж являв собою Освенцімський табір?

Це був величезний комбінат, до якого входило двадцять дев’ять, концентраційних таборів особливого режиму.

У вересні 1939 року гітлерівські орди окупували Польщу. Слідом за вермахтом на польські землі хлинули загони СС, СД, жандармерії і поліції, усякі ейнзацгрупи і зондеркоманди — підрозділи і частини особливого призначення, на які покладалося завдання вогнем і мечем утвердити «новий лад» на завойованих землях.

Численні спеціальні комісії вивчали захоплені території. Особливу увагу вони приділили району Освенціма. Перед однією з комісій Гіммлер поставив завдання дати вичерпні рекомендації щодо можливості створення в районі Освенціма великого концентраційного табору, який у майбутньому мав відіграти вирішальну роль у здійсненні божевільних планів Гітлера — знищити цілі народи.

Спершу ідея створення такого табору народилася в управлінні головнокомандуючого військами СС і поліцією, яке в той час перебувало в Бреслау. Очолював його групенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський. Його заступником був оберфюрер СС, інспектор гестапо Віганд. Останній пропонував створити величезний концентраційний табір особливого режиму з метою «проведення грунтовної санітарної чистки Генерал-губернаторства й особливо Сілезії». Інакше кажучи, з метою суворої ізоляції і знищення всіх «небезпечних і небажаних елементів» на окупованих польських землях. Цілком зрозуміло, що під «небезпечними й небажаними елементами» малися на увазі всі, хто чинив опір кривавому «новому порядку» або міг чинити такий опір в майбутньому.

Ідея Баха-Зелевського і Віганда сподобалася Гіммлеру, який вирішив зробити її глобальною: в майбутньому таборі знищувати не лише «небезпечні й небажані елементи», але й цілі народи, віднесені маніяком Гітлером до «нижчої раси».

Членом однієї з інспекційних комісій, яка оглядала і вивчала район Освенціма, був тодішній комендант концентраційного табору в Заксенхаузені Рудольф Гесс. Його вважали зразковим нацистом і крупним спеціалістом з «концентраційних справ». До нього благоволив сам Гіммлер. Через те, видаючи у квітні 1940 року наказ про створення концтабору знищення Аусшвітц, Гіммлер призначив його комендантом Рудольфа Гесса.

20 травня того ж року в Освенцім із Заксенхаузена прибула група есесівців та капо на чолі із своїм шефом Рудольфом Гессом, а вже 14 червня з Польщі привезли перших 728 політв’язнів. Перед ними виступив Гесс. У своїй промові він, зокрема, заявив: «Ви прибули в концентраційний табір особливого режиму. Звідси є тільки один вихід на волю — через трубу крематорію». Слід сказати, що Гесс не відзначався красномовністю, хоча й любив виступати перед в’язнями. Свої «привітальні» промови, які складалися з кількох зазубрених цинічних речень, він незмінно закінчував вищенаведеною фразою.

У тому ж 1940 році збудували перший крематорій. Невдовзі в Освенцім почали прибувати переповнені людьми ешелони з усіх кінців Європи. На їхніх кістках розширювався і розбудовувався величезний табір, під який згодом відвели сорок квадратних кілометрів площі. Ще в 1940 році з навколишніх сіл Бабіце, Буди, Райско, Бжезінка, Брошковіце, Пляви, Гермезее та інших гітлерівці виселили всіх мешканців. На їхньому місці, наче гриби після дощу, виростали філіали табору. До кінця

1944 року їх уже нараховувалося 29, причому кожен із філіалів у свою чергу обростав дрібнішими філіалами, число яких іноді доходило до кількох десятків. Так, наприклад, Освенцім-ІІІ, або, як його називали, Буна, мав 39 власних філіалів, розкиданих по всій Сілезії. Освенцім став схожий на велетенську ракову пухлину, від якої увсібіч розходилися метастази.

На час мого прибуття це вже був величезний концтабір, що складався з трьох відділень.

Освенцім-І — центральний табір концерну. Тут містилися есесівський гарнізон у складі двадцяти п’яти тисяч чоловік, головна канцелярія, центр гестапо, заводи і фабрики, які обслуговували німецьку армію. В ньому постійно перебувало від 25 до 50 тисяч в’язнів. На місце тих, хто гинув, щодня прибувало поповнення. В Освенцімі-І цілодобово працював один крематорій, що позначався цифрою І.

Освенцім-ІІ побудований за два кілометри від центрального табору на місці польського села Бжезінка. Звідси пішла і його німецька назва — Біркенау. Основним завданням цього табору було масове знищення в’язнів у газових камерах з наступним спаленням у крематоріях. Йому підлягали дрібніші, так звані «трудові» табори: сільськогосподарський — Буда, птахівницький— Гермезее, овочівницький — Райско і хімічні лабораторії. В Освенцімі-ІІ постійно утримувалося від 125 до 250 тисяч в’язнів. Тут цілодобово працювало чотири крематорії. В документах табірної адміністрації і канцелярії Гіммлера вони значилися під цифрами II, III, IV, V. У цих крематоріях було тридцять шість печей для спалювання трупів і вісім газових камер. У найбільших крематоріях — II і III — газові камери були під землею, а в крематоріях IV і V — на поверхні землі. Крім восьми газових камер, за межами табору були ще два бункери, пристосовані під газові камери. Вони називалися бункер IV і бункер V.

Освенцім-ІІ (Біркенау) будували за останнім словом техніки. Тут було велике, чудово обладнане містечко для адміністрації та есесівського гарнізону. Судячи з водокачки, розрахованої на задоволення потреб у воді великого міста, містечко мало рости й далі. Про це свідчила і величезна очисна станція, де перероблялися нечистоти, які ішли потім на удобрювання полів сільськогосподарських таборів. Гордістю адміністрації Освенціму-ІІ була величезна псарня, в якій навчали кількасот сторожових псів. Вгледівши людину в смугастій формі, люті вовкодави шаленіли.

Освенцім-ІІІ (або Буна) був концтабором, в’язні якого працювали на будівництві промислових підприємств по виробництву синтетичного каучуку і бензину в Мановіцях. Йому підлягали також дрібніші табори при вугільних шахтах у Фюрстенбурзі, Кенігсхютте, Явишовіцях, Голешові. Восени 1944 року в Гливіцях, Гінденбурзі, Блехгаммері, Гейдебреці та в інших місцях були створені нові табори — філіали Освенціму-ІІІ.

Ще задовго до війни гітлерівці до найменших деталей розробили плани страхітливого і нечуваного за масштабами злочину — знищення мільйонів людей з допомогою найновіших досягнень науки й техніки. Про це свідчить технічна документація будівництва крематоріїв. Хоча крематорій і спорудили в кінці 1940 року, а крематорії II, III, IV і V у кінці 1942 року, на технічних кресленнях, які зберігалися в будівельній конторі центрального табору, стояла дата виготовлення — 1937 рік, фірма «Топф і сини» в місті Ерфурті.

Таким чином, ще в тридцяті роки, тобто одразу ж після захоплення гітлерівцями влади в Німеччині, вони збиралися реалізацію своїх страхітливих планів винищення цілих народів поставити на промислово-індустріальні рейки.

Зовні крематорії нагадували звичайні пекарні. Це були приземкуваті будівлі, споруджені в типово німецькому стилі — з високим дахом і загратованими вікнами.

Двір кожного крематорію оточувала огорожа з колючого дроту під струмом. На газонах росли квіти, доріжки акуратно посилані піском. Газові камери, розміщені під землею, виступали над поверхнею всього на півметра. Згори їх маскував зелений газон. Людина, що вперше потрапляла на територію крематорію, не могла навіть подумати, яке це страшне місце.

Крематорії II і III були біля самого табору, а IV і V ховалися в невеликому ліску. Довкола крематоріїв лежали штабелі дров для спалювання трупів.

Гітлерівці планували до кінця 1945 року побудувати в Біркенау ще два крематорії, які своєю потужністю мали перевершити вже існуючі. Усі «виробничі» процеси в цих крематоріях передбачалося повністю автоматизувати й електрифікувати.

Крематорії І, II і III мали по дві підземні газові камери. Перша, велика, правила за роздягальню, а при потребі — за трупарню. У другій в’язнів отруювали газом. Роздягальні були акуратно побілені. В центрі кожної на відстані чотирьох метрів одна від одної стояли бетонні колони. Під стінами і навколо колон були лави, над ними вішалки з номерами. Написи на кількох мовах попереджали:

«ДОТРИМУЙСЯ ТИШІ!»

«ДОТРИМУЙТЕСЯ ЧИСТОТИ І ПОРЯДКУ!»

Над стрілками, що вказували на двері газової душогубки, були написи:

«ДЕЗІНФЕКЦІЯ», «ДУШОВА»

На перший погляд газова камера справді нагадувала душову. Та, як розповідають Ота Краус й Еріх Кулка, з душових воронок, що висіли під стелею, ніколи не текла вода. Зате між бетонними колонами проходило дві металеві труби з великою кількістю отворів. Через стелю і дах вони виводилися у дворі на поверхню землі і там закінчувалися клапанами, що герметично закривалися. Через ці клапани в труби засипали циклон — кристалічну отруйну речовину. Якщо її висипати з герметично закритої банки, вона вступає в реакцію з киснем, виділяючи отруйний газ.

У кожній газовій камері можна було отруїти одночасно до двох тисяч чоловік. Газові камери мали ліфти, якими трупи піднімали в печі крематорію.

Печі розташовувалися на першому поверсі. За конструкцією вони були триступеневі. Через першу ступінь вдувалося повітря, в середній була власне топка, у третю, горішню, на колосники з вогнетривкої цегли складали трупи. Печі зачинялися чавунними дверцями.

На першому поверсі кожного крематорію містилася прозекторська, де есесівські лікарі провадили найрізноманітніші досліди над живими людьми. Поряд з прозекторською — зал для страт. В ньому гладенька бетонна підлога ледь помітно понижувалась до центру, де проходила канава для стоку крові страчених. Задню стіну цього приміщення для чогось фарбували у чорний колір. Сховані в стіні двері вели до ліфта, яким трупи піднімали прямо в піч.

У крематоріях були машинні відділення, електромотори, вентилятори, піч для спалювання ганчір’я, умивальня, кімната есесівців, приміщення, де переплавлялися золоті зуби, вирвані в мертвих.

До газових камер в’язнів водили мурованими сходами. Для зручного транспортування старих, хворих, немічних, напівмертвих і мертвих існував спеціальний похилий спуск, по якому їх просто спускали в газову камеру.

Ота Краус та Еріх Кулка наводять у своїй книзі розповіді. угорського лікаря Мікулаша Ніжлі про події, свідком яких йому доводилося бути не раз, бо Мікулаш Ніжлі майже півроку жив у кімнатці при одному з крематоріїв табору Біркенау.

Розповідь Ніжлі є цінним і, треба сказати, унікальним свідченням очевидця. Тому я подаю її в своїй книзі.

«Із залізниці долинає протяжний гудок паровоза. Світає. З вікна я бачу залізничні колії і довгий ешелон. За кілька хвилин відчиняються двері вагонів, платформа заповнюється людьми. Сортування новоприбулих тривало не більше як півгодини. Частина нових в’язнів уже вирушила в дорогу.

У моїй кімнаті чути голоси і тупіт, що долинає з котельної крематорію: там закінчуються приготування до прийому нового ешелону. Я чую шум електромоторів; починають працювати величезні вентилятори, які нагнітають повітря в печі. П’ятнадцять таких вентиляторів працює одночасно, по одному на кожну піч. Печі збудовані в приміщенні, довжина якого тридцять метрів. Вони складені з червоної цегли, їхні величезні чавунні дверцята вишикувалися страхітливою чорною шеренгою.

Колона в’язнів підходить до воріт крематорію. Ось вони одчиняються. Люди йдуть п’ятірками. Про їхню подальшу долю вже ніхто нічого не знатиме. Хто хоч раз пройшов ці 300 метрів від залізничної платформи до воріт крематорію, той уже ніколи не повернеться назад, і ніхто про нього більше нічого не почує. Така доля людей, відправлених з платформи ліворуч.

Вони йдуть повільно. Діти тримаються за одяг матерів. Малюків несуть на руках або везуть у колясках. Есесівці, що супроводжують колону, залишаються за ворітьми. На воротах висить оголошення про заборону входити стороннім, навіть есесівцям.

У дворі крани і шланги для поливання газону. Колона розсипається. Усі кидаються до кранів. Люди відштовхують одне одного, стараючись наповнити свої кухлі. Це й не дивно. Понад п’ять діб їм не давали води. Есесівці, які прийняли колону в дворі, уже звикли до нього. Вони терпляче чекають, поки сердеги п’ють. Доки вони не нап’ються, вишикувати їх у колону все одно не вдасться. Нарешті людей збирають докупи. Вони йдуть ще сто метрів доріжкою повз газони і підходять до металевого бар’єра; від нього дванадцять сходів ведуть униз, у велике приміщення, на дверях якого величезна вивіска, написана німецькою, французькою, грецькою і угорською мовами, пояснює, що там розміщені «душові і дезінфекція». Ця вивіска трохи заспокоює людей.

Вони заходять у просторе приміщення завдовжки двісті метрів. Воно побілене і яскраво освітлене. У центрі приміщення кілька стовпів, біля них та вздовж стін стоять лавки. Над лавками — ряд вішалок з номерами. Численні написи на різних мовах пояснюють, що одяг і взуття мають бути зв’язані й повішені на ці вішалки. Далі треба запам’ятати номер, щоб після душу можна було швидко знайти свої речі. «Ось вона, німецька акуратність!»— думають люди. Вони мають рацію: все робиться в інтересах порядку. Адже населення рейху чекає на тисячі пар взуття, і воно не повинно бути переплутане. Так само й одяг. Треба, щоб він зберігся.

У приміщенні зібралося близько 2 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Заходять есесівці і наказують: «Кожному роздягтися догола! На це дається 10 хвилин!» Старі, дорослі й діти приголомшені. Жінки й дівчата озираються, вони тремтять від сорому. Може, вони не зрозуміли наказу німецькою мовою. Наказ повторюється. Тепер тон його нетерплячий і навіть погрозливий. Людей охоплює лихе передчуття, вони обурені. Та, усвідомлюючи своє безсилля, роздягаються. Старим і хворим допомагають в’язні із зондеркоманди. За десять хвилин усі роздягнені, одяг висить на вішалках. Люди старанно запам’ятали номери своїх вішалок!..

Есесівці відчиняють двері в кінці залу. Натовп кидається в сусіднє, також яскраво освітлене приміщення. Це велика кімната, тільки в ній немає ні вішалок, ні лавок.

У центрі приміщення — колони. Та це не опорні колони, а чотиригранні металеві труби з густою сіткою отворів.

Усі вже зайшли в приміщення. Лунає команда: «Есесівцям і членам зондеркоманди залишити приміщення!» Наказ виконано. Двері зачиняються. Тим часом до крематорію під’їздить машина Червоного Хреста. Із неї виходять офіцер СС і санітар, котрий несе чотири зелені бляшанки. Вони сходять на підвищення серед газону, де із землі стирчать бетонні труби. Обидва одягають протигази, підіймають клапани труб. Потім розбивають кришку першої бляшанки і її вміст — зерна фіолетового кольору — засипають в отвір труби. Це зерна циклону. Вступаючи в реакцію з повітрям, вони перетворюються на газ. Зерна падають вниз, у металеві колони, що стоять посередині приміщення, а газ, що утворюється, через отвори в залізних трубах проникає в приміщення, наповнене людьми.

За п’ять хвилин усе закінчено...

А ще за двадцять хвилин починають працювати електричні вентилятори, які висмоктують газ. Двері роздягальні одчиняються. Водночас під’їжджають вантажні машини. Члени зондеркоманди виносять одяг та взуття і вантажать їх у машини. Усе це відвозять у дезінфекцію, цього разу в справжню дезинфекцію. А потім ці речі розвезуть по складах Німеччини.

Потужні вентилятори швидко видаляють газ із приміщення. Однак деяка його кількість ще зберігається, викликаючи в людей задушливий кашель, через це члени зондеркоманди змушені працювати в протигазах. У приміщенні вмикають світло, і перед тими, хто входить до нього, постає жахлива картина.

Тіла розкидані не по всій кімнаті. Вони лежать купою. У приміщенні височить страхітлива купа голих тіл. Це пояснюється тим, що газ насичує в першу чергу нижчі шари повітря, угору він підіймається поступово. Бідолашні жертви намагаються вилізти якомога вище, вони лізуть одне на одного. Люди хочуть одвоювати одну, максимум дві хвилини життя. Розігруються моторошні сцени. Якби люди в цю мить могли думати, вони зрозуміли б, що дертися вгору по своїх близьких і дітях марна річ. Але хто міг взагалі думати в цьому пеклі? Люди керувалися єдиним рефлексом — інстинктом самозахисту. У цій купі тіл найнижче лежали немовлята, жінки та старі, а здорові чоловіки були нагорі. Усі тіла сплелися в останній боротьбі, шкіра роздерта до крові, з носів і ротів тече кров. Обличчя сині і спотворені до невпізнання»[31]. Ця розповідь не потребує ні пояснень, ні коментування. Вона говорить сама за себе. Важко тільки зрозуміти одне: як могли цивілізовані люди свідомо чинити такі страхітливі злочини, такі нечувані бузувірства?! Нормальна людина цього не може зрозуміти...

У п’яти освенцімських крематоріях було дев’ять газових камер і п’ятдесят печей. Пропускна здатність усіх газових камер на добу — близько десяти тисяч чоловік. Кожна піч за двадцять хвилин спалювала від трьох до десяти трупів, залежно від того, якими трупами завантажувалися печі — дорослих чи дітей. Таким чином, пропускна здатність усіх освенцімських крематоріїв за годину становила від 450 до 1500 чоловік, а за добу від 10 800 до 36 000 чоловік. Якщо вирахувати час, потрібний на прибирання і дезинфекцію приміщень, на чистку топок, їх технічний огляд та поточний ремонт, а також час, який доводилося витрачати на усунення неполадок і аварій, середня пропускна потужність усіх освенцімських крематоріїв практично дорівнювала двадцяти тисячам в’язнів на добу. Страшно навіть подумати: 20 тисяч чоловік міг спалювати Освенцім за добу!

Часто крематорії не встигали переробляти всю «сировину», що надходила. Тоді розкладали велетенські кострища із дров і нафти, на яких одразу спалювали цілі ешелони людей.

Із труб крематоріїв день і ніч валував густий чорний дим, виривалися язики полум’я завдовжки в кілька метрів. Удень у ясну погоду стовпи диму видно було за півтора десятка кілометрів. Дивно, що авіація союзників жодного разу не бомбила цей велетенський табір!

Хоч у самій Німеччині протиповітряна оборона була досить ефективна, повітряні армади союзників легко знаходили і накривали потрібні їм цілі. Уже перед самим кінцем війни американська авіація масованими ударами по Дрездену перетворила це місто на суцільні руїни. В останні дні війни авіація західних держав розбомбила заводи «Шкода» в Плзені і чесько-моравські заводи в Празі, хоча в цьому вже не було жодної потреби.

Розвідки західних союзників у роки війни успішно працювали в самій Німеччині і на окупованих територіях. Завдяки могутньому рухові Опору, в якому брали участь мільйони людей, західні розвідки легко добували потрібні їм дані. Без особливих зусиль вони виявляли будь-яку військову частину, завод, будь-який засекречений об’єкт і навіть такі цілі, як ракетні бази в Свінемюнде і Пенемюнде, а от освенцімський комбінат вони ніяк не могли виявити, хоча стовпи диму і язики полум’я над п’ятьма освенцімськими крематоріями та великі військові заводи на околицях міста легко було помітити з повітря. Та й як можна було не побачити двадцять дев’ять величезних таборів, над якими десятки разів пролітали цілі армади американських літаючих фортець. Сліпий — і той побачив би! Скільки б сотень тисяч людських життів можна було врятувати, якби своєчасно знищили крематорії і під’їзні колії до таборів! Кожне завивання сирени, яке сповіщало про повітряну тривогу, вселяло в серця в’язнів надію, що Освенцім розтрощать з повітря. Та все даремно. На табори не впала жодна бомба!

Річ у тому, що десятки тисяч освенцімських в’язнів працювали на підприємствах промислових компаній і концернів «І. Г. Фарбеніндустрі», «Крупп», «Альгемейне електрітетс гезельшафт», «Сіменс», які мали картельні зв’язки з американськими концернами. Німецькі концерни одержували від експлуатації дешевої рабської праці в’язнів величезні прибутки, частина яких навіть у роки війни різними каналами текла в кишені американських та англійських товстосумів. Промислові концерни утримували есесівські гарнізони і виплачували адміністрації табору від чотирьох до шести марок у день за кожного працюючого в’язня, утримання якого обходилося адміністрації усього в тридцять пфенігів на день.

Про все це стало відомо уже після війни, а тоді ми, освенцімські в’язні, тільки розводили руками, дивувалися й обурювалися, не розуміючи, чому на Освенцім не падають бомби.

Велетенські масштаби освенцімського комбінату смерті і його «виробнича потужність» свідчили про те, що, в разі перемоги фашистської Німеччини, в освенцімських крематоріях згоріли б цілі народи і передусім слов’яни та євреї. Освенцім був дітищем нацистської верхівки. Безпосереднім ініціатором і натхненником плану створення Освенцімського табору знищення був Гіммлер. Він любив цей табір і не раз казав, що мріє створити на місці Освенціму велетенське місто рабів. У ньому мало постійно перебувати 3—4 мільйони в’язнів, тривалість житія яких не перевищувала б шести місяців. Шеф гестапо мріяв дати цьому місту назву Гіммлерштадт.

На Варшавському судовому процесі над головним комендантом освенцімських таборів Рудольфом Гессом сам звинувачуваний зізнався, що освенцімський концерн за його географічним положенням, кліматичними умовами та мережею залізниць був дуже зручний для знищення передусім радянських військовополонених та єврейського населення, а потім і слов’янських народів[32].

Досить поглянути на географічну карту, щоб зрозуміти: Освенцім невипадково був вибраний як місце для створення комбінату винищення цілих народів. Євреї в масі своїй жили в південній Польщі, на території України, у Чехословаччині, Румунії та Угорщині. Крім того, Освенцім був на кордоні розселення багатьох слов’янських народів — чехів, словаків, поляків, українців. Недалеко була й Білорусія.

Про божевільні гітлерівські плани винищення євреїв у світовій літературі і пресі писалося вже багато. Втіленням у життя цих планів безпосередньо займалося берлінське Головне управління імперської безпеки, один із відділів якого очолював відомий нацистський злочинець Адольф Ейхман — найближчий співробітник Кальтенбруннера і Гейдріха. Ейхман мав спеціальні повноваження і відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Він об’їздив і облітав усю Європу, втілюючи в життя людожерські накреслення Гітлера. В залежності від країни і місцевих умов Ейхман і його підручні діяли по-різному. В одному випадку вони, спираючись на грубу силу, заганяли євреїв у спеціальні резервації, так звані гетто, передусім у таких містах, як Варшава, Будапешт, Лодзь, Терезино, Хелм та ін. Звідси ешелонами їх вивозили в Освенцім під виглядом «переселення».

В інших країнах створювалися так звані «вербувальні бюро». За допомогою брехливих обіцянок і підлих махінацій Ейхман та його помічники «вербували» євреїв для «переселення на схід». У Голландії і Греції, наприклад, вони вручали «завербованим» ордери на нові землі й маєтки. За це «переселенці» віддавали нацистам усе своє майно. До рук катів потрапляли величезні коштовності— золото, брильянти і мільйонні суми грошей у доларах, фунтах, франках, ліврах, песо, леях, злотих тощо. Все це переправлялося в надійні швейцарські банки.

В критичний момент Ейхман чкурнув із тонучого фашистського корабля. До 1950 року катюга переховувався в глухому закуті північно-західної Німеччини — в Мюнсбурзькій пущі, чекаючи слушної для втечі нагоди. Йому допомагали керівні діячі ФРН та ватіканські організації. Нарешті, прихопивши з собою величезні багатства, Ейхман втік до Південної Америки. В 1959 році його вистежили агенти ізраїльської розвідки й привезли в Ізраїль. Почалося слідство, яке тривало два роки. Тим часом Ейхман сидів у броньованій камері тюрми й писав мемуари. 11 квітня 1961 року в Єрусалимі почався судовий процес, який тривав цілий рік.

Що й казати, Адольф Ейхман знав дуже багато і, як повідомляла гамбурзька газета «Ді андере цайтунг», мав намір викрити на суді 387 своїх співучасників, багато хто з яких займав керівні посади у ФРН. Знаючи це, уряд ФРН заздалегідь подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. В липні 1960 року спеціальний представник уряду ФРН стрівся в Брюсселі з тодішнім прем’єр-міністром Ізраїлю Бен Гуріоном і висловив йому занепокоєння свого уряду в зв’язку з наступним судом над Ейхманом.

Західнонімецькі капіталісти й ізраїльські товстосуми швидко знайшли спільну мову. Бен Гуріон пообіцяв з усіма матеріалами попередньо знайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найбільших нацистів ФРН. Для цього навіть довелося змінити існуючий закон.

Слідство і суд над Ейхманом, у процесі яких було розкрито всі деталі людожерського плану винищення єв-євреїв, не перешкодили ізраїльським багатіям тісно спів-робітничати із західнонімецькими капіталістами, які свого часу добре погріли руки на ліквідації шести мільйонів євреїв, а багато хто і сам був причетний до цієї операції. Ізраїльським буржуа кінець кінцем плювати на те, хто заганяв їхніх братів по крові в газові камери, хто спалював їх у крематоріях. Їм плювати на шість мільйонів євреїв, знищених німецькими фашистами, які перебували на утриманні в німецьких монополій. Така природа капіталу. Ось чому суд над Ейхманом не потьмарив зворушливої дружби і взаєморозуміння між ізраїльськими і західнонімецькими капіталістами.

На Нюрнберзькому процесі, коли Ейхмана ще не було спіймано, його найближчі помічники розповіли Трибуналу, що розумів Ейхман під поняттям «остаточне вирішення».

«Усіма засобами фізично знищувати в таборах смерті, вбивати в газових камерах, а тіла спалювати в крематоріях. Цілком використати енергію працездатних в’язнів і всіма засобами домагатися від них якомога вищої продуктивності праці»,— заявив у своїх свідченнях 6 січня 1946 року заступник Ейхмана Діттер Вісліцені.

Хоч як це дивно, але гітлерівці знищували мільйони євреїв в Освенцімі переважно руками самих же євреїв. Для цього вони створили спеціальну команду, так звану зондеркоманду, яка майже повністю складалася з в’язнів єврейської національності. Зондеркомандівці виконували ганебну роль помічників есесівців: роздягали приречених на смерть, заганяли їх у газові камери, піднімали спеціальним ліфтом задушених циклоном у печі крематоріїв або возили на кострища і спалювали. Робота в зондеркомандівців була страхітлива і, скажемо відверто, катівська.

Чому ж на цю катівську службу есесівці брали, як правило, євреїв? Річ у тому, що есесівців виховували в дусі таємничого символізму, що доходив до маніакального містицизму. Так був вихований і їхній божок Адольф Гітлер, параноїк від народження. Своїх підлеглих фюрер хотів бачити такими, як він сам. Він любив повторювати афоризми на зразок: «Чим більше в головах підлеглих туману, тим легше управляти ними»; «У головах моїх підлеглих повинен бути або туман, або ж взагалі не повинно бути нічого, інакше вони не зможуть втілити в життя моїх історичних накреслень»; «Солдат повинен уміти стріляти, займатися спортом і ні про що не думати, за нього думаю я...»

Політична тарабарщина та ідейний туман разом із примітивним трюкацтвом і безсоромною демагогією були невід’ємними атрибутами фашистських методів обробки населення в потрібному їм дусі. У той час, коли німцям жилося найтяжче, Геббельс і його підручні цинічно брехали, що німецький народ безмежно вдячний своєму фюреру за «щасливе і радісне життя». Усі знали, що життя те далеко не щасливе і не радісне, але, залякані терором гестапо, мовчали. Отже, це була не просто демагогія, а демагогія терористична.

Таємничий символізм, фаталістичний містицизм і сліпий фанатизм були наріжними каменями в жалюгідному духовному світі брудної і підлої брехні та ідіотських ілюзій нацизму, для якого основним поставщиком «великих» ідей був Гітлер. Цей невиліковний параноїк ладен був пожертвувати не тільки всім людством, але й німецьким народом задля досягнення своїх маніакальних цілей. За ним сліпо і ревно ішло все злочинне кодло. Вони довели нордичний містицизм до абсурду. За переконанням фашистської керівної верхівки, євреїв, як представників іудейської, нібито неповноцінної раси, що вироджується, раси, проклятої самим господом богом, треба найжорстокіше переслідувати і зневажати, перш ніж вони зникнуть із лиця землі. «Шлях усіх іудеїв повинен пролягати через Аусшвітц, а там — через крематорії. Обслуговувати крематорії мусять іудеї. Ми знищуватимемо іудеїв руками самих же іудеїв. Вони спалюватимуть не лише своїх одновірців та одноплемінників, але й представників інших нижчих рас, за що їх ненавидітимуть усі»,—-сказав якось Гіммлер.

Ніде правди діти, серед євреїв траплялися окремі виродки, які, щоб врятувати власну шкуру, добровільно йшли працювати в зондеркоманду, причому бажаючих працювати там ніколи не бракувало. Їх справді люто ненавиділи всі. Цього вони заслужили своєю катівською службою. Тим-то дивує спроба авторів книги «Фабрика смерті» Ота Крауса та Еріха Кулки знайти виправдання зондеркомандівцям, що їх, мовляв, «примушували» чинити злочини. Якщо йти за цією логікою, то можна виправдати самого обер-ката Гіммлера, якого «примушував» Гітлер.

Ліквідація євреїв була своєрідною репетицією до знищення інших народів. Не важко уявити, що чекало десятки націй і народностей світу, якби Радянська Армія не зламала хребта фашистській звірюці. Та в декого виявилася коротка пам’ять, і вони забули про наші величезні жертви, про ріки крові, пролиті радянським народом, про наш вирішальний вклад у розгром кривавого німецького фашизму.

В Освенцім з усіх кінців Європи нестримним потоком прибували ешелони, переважно з євреями. Серед останніх були різні люди: були злидарі, які, крім трудових мозолів на руках, не мали нічого, та немало привозили й таких, які ще до війни нагромадили величезні багатства. Торговці, буржуа, банкіри-капіталісти і крупні бізнесмени, котрі все своє життя збирали й сундучили золото, коштовності, гроші, під час виїзду «на нові землі» забирали все це з собою, не підозрюючи, куди їх везуть насправді. В Освенцімі й обдурених багатіїв, і бідарів з гетто заганяли в газові камери, отруювали циклоном, після чого спалювали в крематоріях і на вогнищах, а їхні речі старанно обстежували на предмет виявлення цінностей. Цим займалася спеціальна команда, в якій під наглядом відбірних есесівських офіцерів та капо з німців працювали тільки євреї. Вони виявляли, сортували й відправляли на склади речі й цінності знищених.

Коли ешелонів почало прибувати більше, зросла кількісно і «трофейна» команда. Врешті-решт у ній уже працювало тисяча спеціалістів, що виявляли, вилучали та сортували цінності. Цю команду назвали «Канадою». Таку назву придумали поляки в пам’ять про ранню еміграцію безземельних та малоземельних польських селян до Канади, де вони знайшли «землю обітовану», а просто кажучи,— роботу і хліб, чого ці злидарі не мали на своїй батьківщині. Назва «Канада» одразу прижилася і назавжди закріпилася за спецкомандою в’язнів. Навіть в офіційних документах адміністрації табору її називали «Канадою».

Та поняття «Канада» згодом розширилося і означало не тільки спецкоманду в’язнів, її есесівське начальство, освенцімські багатющі склади, але й уявлення про розкішне життя, яке тільки могло бути в цьому таборі смерті. І справді, в’язні, котрі працювали в спецкоманді «Канада», харчувалися з есесівської кухні, ходили в шовках, спали на хутрах і пуховиках. В ешелонах, що прибували до Освенціму, було все: продукти харчування — хліб, масло, шоколад, сир, варення, цукор, ковбаси, фрукти, консерви, коньяки, вина; було золото, діаманти, дорогий одяг, різні предмети розкоші, медикаменти тощо. Все це проходило через руки «канадців». Вони мали все, чого душа забажає, крім, певна річ, волі.

В Освенцімі було дві «Канади»: одна в центральному таборі, а друга в його філіалі — Освенцімі-ІІ (Біркенау). Перша містилася у спеціальній секції, оточеній колючим дротом. Там були один кам’яний і п’ять дерев’яних блоків та камера для дезинфекції одягу. Всі цінні речі складали в дерев’яні бараки. Іноді цих речей збиралося стільки, що їх буртували просто неба.

На багатющих освенцімських складах лежали тисячі тонн найкращих продуктів, сила-силенна одягу, білизни, килимів, шерстяних ковдр, хутра, взуття тощо. Ці багатства відправлялися в Німеччину, частина псувалася на складах, а частину розкрадали в’язні та есесівці.

«Канадці» розпорювали одяг, взуття, ретельно обстежували тюбики кремів і паст, консерви, хліб, шукаючи там золото, брильянти, іноземну валюту та інші коштовності. Коли весною 1943 року почали прибувати ешелони з Греції, «канадці» витрушували із в’язок сушеного інжиру кілограми схованих там золотих монет. Французькі євреї везли з собою багато банок із варенням. Есесівці одразу звернули на це увагу й наказали «канадцям» промивати усе варення на ситах. В результаті «намили» кількасот кілограмів золота, а в одній півлітровій банці з вишневим варенням виявили багато брильянтів. Голландські і бельгійські євреї найчастіше ховали золото й брильянти в консервах і сирах. Бідолахи навіть не підозрювали, до чиїх рук потраплять ці «продукти».

Я вже писав, що гітлерівці дуже полюбляли всіляку символіку, таємничі шифри, коди тощо. Усі свої злочинні плани, кампанії, акції політичного, економічного і військового характеру вони зашифровували з допомогою різних кодів і символічних назв, значення яких було відоме лише вузькому колу осіб. План пограбування євреїв вони суворо засекретили під кодовою назвою «Кампанія Рейнгардт»^[33]. Про розміри цієї кампанії, а також про ті вигоди, що їх мав од неї рейх та нацистська панівна верхівка, либонь, найкраще свідчать показання головного коменданта освенцімських таборів Рудольфа Гесса:

«В результаті цієї кампанії були захоплені цінності вартістю сотень мільйонів. Відбиралися речі казково цінні: нечувано дорогі коштовні камені, оздоблені брильянтами годинники, персні, серги, кольє. У табір привозилася валюта всіх країн. Іноді в однієї особи виявляли валюту на сотні тисяч. Тисячодоларові банкноти не вважалися рідкістю.

Сортуванням цінних речей займалася спеціальна команда в’язнів. Потім гроші і цінні речі разом з ешелонами продовольства відправляли в Берлін. Там валюта переходила в розпорядження спеціального відділення банку. Цінні речі й девізи продавалися в Швейцарію.

В’язням із команди «Канада» доводилося працювати день і ніч. Часто «канадці» відправляли в Німеччину до двадцяти вагонів з речами за добу.

В 1942 році в Біркенау почали будівництво нових складів у західній частині сектора В-ІІ. Як тільки закінчилося будівництво тридцяти складів, вони одразу заповнилися речами. Невдовзі біля складів знову нагромадилися цілі гори нерозібраних речей. Врятувати становище могла лише затримка нових ешелонів у дорозі.

У пошуках дорогоцінностей в’язні з команди «Канада» повинні були ретельно обстежувати весь одяг і взуття. Іноді в пломбованих зубах знаходили дорогоцінні камені. Тисячі годинників посилалися в Заксенхаузен і ремонтувалися там в’язнями. Більшість цих годинників потім відправляли на фронт, де їх роздавали солдатам. Золоті зуби вбитих переплавлялися, і золото щомісяця посилали в Центральний інститут охорони здоров’я».

Із тридцяти п’яти складів, заповнених награбованими речами, нацисти під час евакуації табору спалили двадцять дев’ять. Та навіть у тих шести складах, які вціліли, було виявлено стільки награбованих речей, що самі тільки цифри приголомшують уяву: 800 тисяч жіночих платтів, 350 тисяч чоловічих костюмів, 44 тисячі пар взуття, 14 тисяч килимів і силу-силенну інших речей, аж до дитячих колясок. А скільки ж було їх у тих складах, що згоріли! А скільки було відправлено в Німеччину!

З документів, які частково уціліли, видно, що тільки за півтора місяця (з 1 грудня 1944 року по 14 січня 1945 року) в Німеччину було відправлено 192 652 жіночих плаття, 222 269 чоловічих костюмів.

Мерзенні правителі рейху не гребували нічим. Вони старалися використати все, що належало живим і мертвим, аж до людського попелу і розмелених кісток, які йшли на удобрювання полів. Із закатованих жінок вони зрізали волосся. За показаннями свідків, у Німеччину було відправлено 60 тисяч кілограмів цієї «сировини».

Після визволення табору на складах було виявлено 700 кілограмів жіночого волосся. Воно систематично посилалося одній баварській фірмі, яка виготовляла з нього різні сорти повсті, що йшла на матраци, сідла, попони, а також у військову промисловість, зокрема використовувалася на будівництві підводних човнів для обшивки, звуко- і теплоізоляції тощо.

Встановлено також, що з табору фашисти вивезли понад шість тисяч кілограмів золота, перелитого з самих тільки зубів!

Основну масу награбованих цінностей нацисти використали для ведення війни. Іноземну валюту, золото, дорогоцінні камені й коштовні речі вони продавали у Швейцарію. Через Швейцарію і нейтральні країни за награбовану валюту фашистська Німеччина закупляла стратегічні матеріали і сировину для військової промисловості, не кажучи вже про фінансування шпигунської мережі в десятках країн світу.

Чимало награбованих гітлерівцями цінностей прилипло до рук фашистських верховодів усіх ступенів і рангів. Тисячі гітлерівських бонз, котрі нажили під час війни за рахунок розбою і грабежів в окупованих країнах, за рахунок освенцімів, за рахунок страждань і крові мільйонів жертв фашизму величезні багатства, розкошують зараз. Нині вони мріють про нові, вже атомні освенціми.

У пограбуванні євреїв були зацікавлені всі верстви німецької буржуазії, яка наживалася на «вирішенні єврейського питання», а після війни всіляко відхрещувалася од фашистських бузувірів, доводячи свою непричетність до злочинів нацистів, до створення і експлуатації фабрик смерті.

З показань Рудольфа Гесса та багатьох свідків, а також з офіційних документів, захоплених арміями держав антигітлерівської коаліції, стало відомо, що одяг, взуття та інші речі посилалися з освенцімських складів організації «Націонал-соціалістська соціальна допомога» або бургомістрам різних міст Німеччини для розподілу серед населення. З-поміж захоплених документів були й офіційні листи, в яких організації, що займалися розподілом речей, докоряли табірному начальству за те, що воно присилало одяг, попсований кулями і забруднений кров’ю, через що його доводилося відправляти на текстильні фабрики як сировину.

У згадуваній уже нами книзі «Фабрика смерті» автори детально розповідають, як у зв’язку з втіленням у життя плану «Кампанія Рейнгардт» в самому таборі запанував дух корупції, наживи, лихоманного гешефтмахерства. Він охопив усіх, починаючи від вищого начальства, есесівської охорони і кінчаючи привілейованими в’язнями — промінентами. Кожен старався урвати для себе якомога більше, кожен старався нажитися.

За роботою «канадців»-в’язнів пильно стежили «канадці»-есесівці. А що до рук останніх потрапляли найвишуканіші коньяки і вина Європи, то вони завжди ходили напідпитку, а це значною мірою розв’язувало руки в’язням, зайнятим на виявленні і сортуванні цінностей. Нерідко траплялося, що вище начальство перетрушувало й самих есесівців, до рук яких надто багато прилипало.

В’язнів із команди «Канада» обшукували особливо ретельно. При поверненні в табір їх роздягали на пропускній догола. Але й це не дуже допомагало. «Канадці» добирали способу пронести в табір цінні речі, продукти тощо. «Канада» стала чорним ринком, на якому можна було дістати все: золото, брильянти, будь-яку валюту, хутра, взуття, шовкову білизну, дорогі парфуми і мило, тютюн, сигарети, медикаменти. Підпільникам вдалося роздобути в «канадців» фотоапарати з плівкою і зробити серію знімків освенцімської дійсності. Ці знімки через партизанів зуміли передати за кордон; в кінці війни вони обійшли світову пресу.

Серед «канадців» були різні люди. Одні щиро хотіли допомогти іншим в’язням, шукали зв’язку з підпіллям, прагнули до активної боротьби з фашизмом. Та ніде правди діти, більшість думала тільки про себе, про врятування тільки свого життя і не гребувала нічим: давали начальству хабарі, продавали й виказували своїх же товаришів. Однак есесівці були не настільки дурні, щоб випустити на волю хоча б одного «канадця». Вони охоче брали хабарі, а тих, хто їх давав, кінець кінцем знищували, щоб позбутися небезпечних свідків.

Речі й коштовності «канадці» без особливих труднощів проносили у блок, в якому жили. За хабара есесівцям, що стояли на воротах, у цей блок мали доступ і в’язні з інших секторів Освенцімського табору — здебільшого це були зелені, що обіймали посади блокових, штубових, капо, шрайберів, форарбайтерів. Промишляли тут і «організатори», про яких мова йтиме далі.

Одного разу капо з команди «Канада» підкупив усю есесівську охорону на прохідній табору. Взагалі, цей капо був типовим «героєм» гешефтмахерства, він наліво й направо роздавав хабарі, спекулював. За ним давно вже стежило освенцімське гестапо. Цього разу його спіймали на гарячому і розстріляли разом з усіма капо команди «Канада».

Акції, що мали на меті «покласти край зловживанням», проводилися в Освенцімі регулярно, та це майже не допомагало. Навіть всесильне гестапо було безсиле припинити «золоту лихоманку», бо в гешефтах найактивнішу участь брали самі есесівці. Деякі в’язні з числа промінентів платили їм величезні гроші. Для в’язня ні золото, ні дорогоцінні камені в таборі не мали ціни. Головне для нього зберегти життя. Для есесівців навпаки: життя в’язня не було варте щербатої копійки, а золото та брильянти цінилися дорого. Одні прагнули за всяку ціну врятувати своє життя, другі — нажитися. Ця боротьба протилежностей породила між в’язнями-промінентами й есесівцями так звані «ділові стосунки».

Вижити в умовах табору міг тільки той, хто щось «організовував», тобто займався гешефтмахерством. В'язня, який щось «організовував», можна було визначити з першого погляду. Він не був схожий на звичайного виснаженого гефтлінга. «Організатора» вистежували капо й есесівці і вимагали хабара. Якщо він не давав хабара, його виказували гестапо. В таборі широко процвітала система хабарів, заснована на кулачному праві. Як правило, в кожного капо було кілька «організаторів», котрі постачали йому усе, що він вимагав. За це капо протегували їм, не ганяли на роботу, всіляко покривали, і ті могли жити відносно спокійно. Відносно — тому, що першої-ліпшої хвилини «організатор» міг попастися. Тоді його чекав розстріл.

Есесівці регулярно влаштовували обшуки в блоках. Єдина мета таких обшуків — вимагання цінностей у блокових, цинічний шантаж і здирства. Есесівці нещадно розправлялися з «організаторами», які засипалися, і разом з тим підтримували тих, хто спритно уникав провалу. Якщо потрібному їм «організатору» загрожував донос у гестапо, то вони нерідко рятували його. Корупція зайшла так далеко, що донос можна було викупити в канцелярії самого коменданта.

«Ділові» зв’язки в’язнів з есесівцями майже завжди закінчувалися тим, що врешті-решт «організатора» ліквідували, позбуваючись свідка, який надто багато знав.

Хочу ще раз підкреслити, що цією комерцією займалися виключно в’язні-проміненти, які посідали в таборі привілейоване становище, вільно володіли німецькою мовою. Всі інші в’язні жодних «ділових» стосунків з есесівцями не мали. Вони були приречені на постійне голодування, цілковите виснаження і смерть.