Слово після страти

5

Коли після нумерації й санобробки нас привели до карантинного блока 2-А, з нього вискочив низенький миршавий чоловічок в арештантській робі з пов’язкою на рукаві, на якій білою фарбою було написано «шрайбер». То був писар Вацек на прізвисько Плюгавий. Він верескливо скомандував «ахтунг», якусь мить улесливо їв очима есесівський конвой, після чого напівобернувся до дверей блока і застиг у шанобливій позі. Я подумав, що зараз до нас вийде принаймні блокфюрер. На мій великий подив, з дверей блока показалася горилоподібна істота в самих трусах. Це був сутулуватий здоровило з непропорційно довгими клішнявими руками, що звисали до колін, а довге волосся на голові спадало аж на плечі. В його булькаті, налиті кров’ю очі страшно було дивитися. Та найбільше мене вразило те, що ця семипудова туша була татуйована з голови до п’ят.

Есесівці оточили напівголого здорованя, навперебій розпитували в нього про здоров’я, самопочуття, фамільярно поплескували по вкритих волоснею плечах. А він з гідністю потискував їхні руки, стримано усміхався.

— Приймай, Пауль, поповнення. Привели сто «мусульманів»,— сказав йому начальник конвою.— Сподіваюся, ти швидко поставиш їх на ноги,— і зареготав, задоволений із свого дотепу.

З подальшої розмови я зрозумів, що волохатий здоровило займав посаду блокельтестера і, отже, сам був в’язнем. Він порахував нас, розписався за одержане поповнення і тупо вп’явся в колону своїми булькатими очима. Ми з острахом дивилися на цього напівголого кабанюру, що заплив жиром. А він, зібравшись із думками, виголосив таку промову:

— Ви прибули в зразковий карантинний блок. Порядок у мене залізний. Хто буде сумирний і слухняний, з тим нічого поганого не станеться. Та якщо хтось посміє костричитися, пузиритись — матиме справу зі мною,— він показав величезного пудового кулака.— Майте на увазі, я людина нервова і швидко роздратовуюсь. А ще затямте собі, що тут я ваш головний начальник, вихователь і суддя. Захочу — покараю, захочу — помилую. Можу й на той світ послати. Зрозуміло?

Свою коротку промову блоковий щедро пересипав вишуканою, сказати б, художньою лайкою, запозиченою з усіх відомих йому злодійських жаргонів. Плюгавий Вацек дослівно переклав промову блокового спершу польською, а потім російською мовами. Від себе він додав:

— Так от, панове «мусульмани», зарубайте собі на носі: у нас залізна дисципліна і беззастережне виконання всіх розпоряджень начальства. Німці люблять порядок і не терплять розгільдяйства. А ще затямте: досить панові блоковому ворухнути пальцем, щоб будь-кого з вас переселити на той світ через трубу крематорію. Ферштейн?

Ми стояли, боячись поворухнутися.

Блоковий староста Пауль, на прізвисько Бандит, був німецьким кримінальним злочинцем. Він по праву вважався неперевершеним садистом і катом серед найжорстокіших освенцімських катів,

Освенцімська дійсність була страшна сама по собі. Та ще страшнішою робили її негідники типу Пауля. Тупий, жорстокий, він ні в що ставив людське життя. Катувати й мучити в’язнів було його улюбленим заняттям. Гладкий, незграбний, густо зарослий рудим волоссям, з божевільним поглядом завжди налитих кров’ю булькатих очей, що нагадували очі розлюченого бика на корриді, Пауль самим тільки зовнішнім виглядом наганяв жах на в’язнів. Це був професійний убивця і кат-любитель. Від постійного вживання алкоголю та повсякчасних лайок він зовсім охрип і не говорив, а сичав. Дужий, як ведмідь, Пауль одним ляпасом збивав з ніг будь-якого в’язня, а ударом свого пудового кулака по голові вбивав на смерть. Та найбільше він любив душити свою жертву за горло. Робив це неквапливо, з великою насолодою.

У Пауля була якась патологічна потреба когось мучити, дубасити. Нерідко на аппелях розлючений Бандит тараном врізався в колону вишикуваних в’язнів і нівечив своїми кулаками-довбешками десятки людей. У таку мить він ставав схожий на розлюченого бугая, що зірвався з ланцюга.

Сам Пауль вважав себе людиною інтелектуальною, творчою, він навіть зверхньо поглядав на «тупоголових есесівців». Якось, захопившись «творчою роботою», Пауль сконструював портативну розбірну шибеницю з дюралевих трубок. Винахід сподобався гестапо. Громіздка, неоковирна німецька шибениця гітлерівських часів не йшла в жодне порівняння з винаходом Пауля, який спрощував і здешевлював процедуру страти. Переваги нової шибениці були очевидні, і деякий час її творець служив роз'їзним катом. Він гастролював по всій Німеччині разом зі своєю розбірною шибеницею, наче циркач зі своїм реквізитом.

Траплялося, деякі кати відмовлялися страчувати жінок. Пауль був катом універсальним: не кліпнувши оком, міг повісити кого завгодно — чоловіка, жінку, дитину, навіть рідну матір. Сам розповідав, що іноді йому дозволяли гвалтувати жінок, засуджених до страти.

Серед есесівців Пауль вважався своєю людиною. Вони щиро співчували йому: через татуїровку для нього була закрита дорога у війська СС. Історію цієї татуїровки в таборі знали всі.

На початку тридцятих років один досить здібний німецький художник відкрив у Берліні власну художню майстерню й салон. Та невдовзі збанкрутував, спився і потрапив до в’язниці, а звідти в концтабір поблизу Гамбурга. Там він зайнявся татуюванням в’язнів, і слід віддати йому належне, робив це артистично.

Дізнавшись про здібного татуювальника, начальник табору вирішив зробити на ньому бізнес. Він дозволив художникові відкрити «майстерню», забезпечив його потрібним матеріалом і клієнтурою, а левову частку прибутку забирав собі. В «майстерню» плавом попливли моряки й портові вантажники, які вважали, що кожна порядна людина повинна прикрасити своє тіло художньою татуїровкою.

До цього ж табору за вбивство потрапив і Пауль. Злигавшись із зграєю картярів і злодюг, він одного разу догрався до того, що програв своє життя. Йому мали відрубати голову. Плачучи, Пауль благав помилувати його. Він погоджувався стати рабом картярів. Пауля помилували, а щоб він пам’ятав про своє рабське становище, вирішили розмалювати все його тіло порнографічною татуїровкою. Кілька тижнів художник працював з натхненням, перевіряючи на Бандитовій шкірі свої здібності й нестримну фантазію. Робота вдалася на славу, і Пауль став ходячою виставкою порнографічного мистецтва. На всьому його тілі не залишилося й цятки нерозмальованої шкіри. Чого там тільки не було!..

Коли Пауля привезли в Освенцім і повели на таврування, есесівці розгубилися, не знаючи, де ж виколоти йому освенцімський номер. Лагерфюрер дозволив Паулю, як виняток, бути без номера. Обмежилися тим, що на куртку нашили цифру 21. Пауль пишався тим, що він ветеран Освенціму, бо прибув сюди з першою партією в’язнів ще в 1940 році.

Тривалий час він був об’єктом паломництва есесівців, які приходили в блок з єдиною метою: подивитися на унікальну татуїровку. Оскільки потік «екскурсантів» не зменшувався, Паулю для зручності дозволили в блоці та біля нього ходити в самих трусах, за винятком вечірнього і ранкового аппелів, коли він одягався, щоб по формі віддати рапорт Ауфмейєру.

Навіть у такому пеклі, як Освенцім, Пауль жив розкошуючи. У нього було не менше десятка піплів[35]. Вони робили йому масаж, манікюр, педікюр і завивку волосся. Спеціальними опахалами із страусового пір’я піплі одганяли від Пауля мух, коли він відпочивав, і невтомно обмахували його в спеку. Йому ніколи не бракувало ні вишуканої їжі, ні добірних коньяків та вин. Іноді він розчулювався, і, блаженно закотивши очі, слухав музику, або ж сам грав на подарованій йому Ауфмейєром губній гармошці.

Таким був наш блоковий Пауль, вишуканий садист і катюга.

Блокфюрер дуже цінував його. Він часто-густо дозволяв собі випивати з Бандитом прямо в блоці, навіть ходив із ним у будинок розпусти, спеціально створений для есесівської охорони та «передових» гефтлінгів типу

Пауля. «Клієнтів» у цьому закладі обслуговували німецькі повії і молоді єврейки. Заклад містився на другому поверсі двадцять четвертого блока, розташованого неподалік від центральної брами Аусшвітцу поряд із адміністративними будівлями.

Освенцімський будинок розпусти було відкрито офіційно за наказом головного коменданта всіх освенцімських таборів Рудольфа Гесса в перший день різдва 1943 року. Першими його відвідувачами були есесівці. Саме в такий спосіб вони відзначили велике релігійне свято. Святкування почалося урочистою церемонією — святковим обідом. На обіді з промовою виступив Рудольф Гесс, котрий вважав себе «зразковим християнином». Привітавши своїх підлеглих із святим різдвом, він пообіцяв їм вічне панування на завойованих землях, закликав нещадно розправлятися з ворогами націонал-соціалізму, бути вірними фюреру і його ідеям. По обіді Гесс власноручно роздав есесівцям талони на відвідання будинку розпусти.

Привілеєм відвідувати цей «культурний заклад», крім есесівців, користувалися і «передовики виробництва», «зразкові гефтлінги», «активісти» з числа німців. Здебільшого це були капо, старости, штубові та інші есесівські лакузи з зелених. Комендант табору видавав блокфюрерам спеціальні талони для розподілу їх серед вищезгаданих «передовиків», котрих есесівський унтер-офіцер щовечора збирав на центральному аппельплаці й організовано вів до чистокровних арійок, запакованих в Освенцім за проституцію. «Візитерів» з Біркенау привозили машиною.

Так начальство розпалювало у зелених ниці інстинкти, підохочуючи їх заслужити право на відвідування будинку розпусти. А заслужити це право, звісно, можна було тільки холуйством, жорстоким поводженням з підлеглими. За один такий талон «передовик» ладен був замордувати на догоду есесівцям десятки в’язнів. Попервах у будинку розпусти «працювало» півсотні чистокровних німкень, але згодом заклад розширили і повій стало кількасот. Добре, що охочих потрапити на «роботу» в цей заклад завжди було більш ніж досить. Між повіями, звезеними в Освенцім з усієї Німеччини, точилася справжня боротьба за право «працювати» в будинку розпусти. І недаремно. Річ у тому, що «працівниці» закладу жили розкішно, порівняно з іншими в'язнями-жінками. Начальство табору постачало їх білизною, парфумами, їжею досхочу, спиртними напоями, добротним одягом. А щоб красуні не втрачали в умовах табору своєї вроди, їх водили навіть на прогулянки в лісок, що був поблизу. Там вони могли подихати свіжим повітрям, позагоряти, покупатися. Нікого не соромлячись, красуні роздягалися біля ставків, і в чому мати народила ніжилися на травичці, або походжали лісом, наче якісь міфічні істоти — веселі, життєрадісні, задоволені життям. Їх не бентежила освенцімська дійсність, не хвилювали людські страждання. В’язні табору, особливо жінки, ненавиділи їх так само, як і своїх мучителів есесівців.

Якщо котрась із «працівниць» закладу вагітніла, її негайно відправляли в газову камеру або ж у розпорядження есесівського лікаря Менгеле, який у десятому блоці робив свої бузувірські досліди над живими людьми. Коли жінка не помирала після дослідів, її все одно посилали в розпорядження Молла, тобто в крематорій. Характерно, що про такий кінець знали всі, та це не зупиняло проституток, і вони всіма засобами домагалися «роботи по спеціальності». Комендантові жіночого табору Гесслеру доводилося відхиляти численні пропозиції, бо, як уже говорилося, охочих потрапити «на роботу» в будинок розпусти завжди було більше ніж треба.

Згодом для «роти красунь», що безперервно прибували з Німеччини, довелося відвести цілий блок у секторі В-16. Туди частенько заходив сам Гесслер. Одразу ж на прийом до нього вишиковувалася велика черга. Щоб відібрати потрібний «асортимент», Гесслер у присутності кількох есесівців влаштовував своєрідний «конкурс красунь», під час якого повії дефілювали перед «жюрі» цього незвичайного конкурсу в «натуральному» вигляді. Одних він брав тут таки, других заспокоював, що візьме, як тільки звільниться місце, третім подавав надію на майбутнє...

Закладом керувала стара відьма, яку прозвали Пуфмутер. Це прізвисько міцно закріпилося за нею, ніхто навіть не знав її справжнього імені. Передчасно постаріла, із зморшкуватим брезклим обличчям, що нагадувало печене яблуко, густо наштукатурена кремами і фарбою, вона таки була схожа на відьму. Довкола її вицвілих очей стирчали довжелезні штучні вії, на маленькій голові патлатилася ціла копиця рудого волосся. Самий тільки зовнішній вигляд цієї яги викликав огиду в будь-якої нормальної людини, але на своїй посаді вона була незамінна, бо мала неабиякі організаторські здібності і величезний досвід, який вона успішно передавала своїм «дівчатам».

Пуфмутер прославилась не тільки організаторськими та «педагогічними» здібностями, але й патологічними нахилами до статевих ненормальностей. У неї були «свої дівчатка», з якими вона частенько залишалася на самоті з метою «інструктажу». Чогось бридкого в цьому ніхто не вбачав: по-перше, освенцімський будинок розпусти був не звичайним закладом, а закладом спеціального призначення, а по-друге, нічого дивного не було в тому, що керівниця закладу передавала свій багатющий досвід своїм вихованкам і тим самим підвищувала їхню кваліфікацію.

Мені довелося побачити Пуфмутер і її «вихованок» 20 січня 1945 року. Тоді закінчувалася евакуація чудом уцілілих в’язнів. Нас пригнали з Явожно на сумнозвісну платформу смерті в Біркенау, знайому кожному освенцімському в’язневі. Вона проходила між другим і третім крематоріями і протягом п’яти років була кінцевою зупинкою ешелонів, які прибували в Освенцім з усіх кінців Європи. З цієї платформи вирушали в останню путь близько п’яти мільйонів в’язнів, привезених в Освенцім на кількох тисячах ешелонів. Звідси їх відправляли в газові камери, а далі в крематорії або на велетенські кострища. Поняття «платформа смерті» нерозривно пов’язане з поняттям Освенцім.

В останні дні існування табору гітлерівці похапцем замітали сліди своїх кривавих злочинів. Вони висадили в повітря крематорії, газові камери та інші споруди. Гарячково розкопувалися могили масових поховань страчених, трупи обливали бензином і спалювали. Гітлерівцям було вже не до ліквідації уцілілих в’язнів. Їх вивозили у внутрішні табори «тисячолітнього» рейху, який конав уже на дванадцятому році своєї кривавої історії.

У ці дні страхітлива платформа смерті стала звичайним евакопунктом. Евакуювався і освенцімський будинок розпусти.

З центрального табору привезли на вантажівках кількасот повій разом з їхнім «реквізитом» — білизною, дорогим вбранням, постелями, килимами тощо.

Ми, звичайні освенцімські гефтлінги, як на чудо дивилися на гарненьких, розкішно одягнених молодих жінок. Аж не вірилося, що в цьому пеклі були такі красуні, могли лунати такі веселі, дзвінкі голоси, безтурботний сміх і жарти. Особливо нас вразило розкішне волосся повій і запах дорогих парфумів.

У моїй пам’яті чомусь на все життя закарбувався цей холодний січневий день на платформі смерті. В лютий холод ми, напівроздягнуті, майже добу гибіли на морозі, чекаючи вагонів, які мали повезти нас на захід, на нові муки і страждання. Крізь заметіль бовваніли купи притрушеної снігом цегли і бетону — залишки висаджених у повітря крематоріїв. Довкола гриміли вибухи. То есесівці замітали сліди своїх злочинів. В ліску за крематорієм горіли величезні вогнища, на яких спалювали відкопані трупи. Звідти несло страхітливим смородом. А тут гарненькі дівчата кокетували з есесівцями. Ті з солдафонською безцеремонністю лізли дівчатам під спідниці, заводили їх у порожні вагони й уцілілі будівлі на кілька хвилин «пришити гудзика».

— Ельзо, Ельзо! — гукала метка Пуфмутер, шастаючи поміж своїх підлеглих.— Дитинко, сходи он із шарфюрером, йому треба пришити гудзика. Ти зробиш це краще за інших...

Розшаріла синьоока блондинка, маленька, кругленька, на вигляд ще зовсім підліток, жваво вискочила з гурту повій і підбігла до старої відьми.

— Я, матусю, зроблю все як слід. Шарфюрер буде задоволений,— сказала Ельза і, грайливо підстрибуючи, подалася за здоровилом-есесівцем у барак, що вже стояв без вікон і дверей...

Поки прибули вагони, Ельза на прохання Пуфмутер ще двічі ходила «пришивати гудзики»...

Ось подали ешелон. Пуфмутер із своїми «янголами» сіли у три пасажирські вагони. Крім сили-силенної різних продуктів, їм дали на дорогу ще й п’ятдесятилітрові термоси з гарячою стравою. А нас натрамбовували в кожен телятник по сто чоловік, та оскільки сто не вміщалося, то решту кидали прямо на голови тим, що вже стояли у вагоні. Кати не дали нам на дорогу ні грама продуктів, ні ковтка води. Позабивали двері, і поїзд рушив. Коли через кілька діб ешелон прибув у Маутхаузен, живими залишилося менше половини в’язнів... Та це я забіг далеко наперед. Повернімося в Освенцім 1943 року.

Через півроку після урочистого відкриття будинку розпусти його знову розширили, зробивши додаткове відділення па сорок кімнат для обслуговування «передовиків» з числа неарійців. На роботу взяли молоденьких дівчат-єврейок. І сюди брали тільки добровольців. Та це вже була охота, гірша неволі. Перед нещасними був вибір: крематорій або добровільна проституція. Я сам бачив, як одна жінка, вже йдучи в газову камеру, благала есесівців взяти її шістнадцятирічну доньку в будинок розпусти. Бідна мати, наче причинна, рвала на дівчині одяг — квапилася показати доньчині принади...

Кожній дівчині, котра обслуговувала неарійців, адміністрація встановила «виробничу норму» — тричі на тиждень вона повинна була приймати по шість «візитерів», тобто сімдесят два «візитери» на місяць...

На Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що такі «культурні заклади» були майже в усіх концтаборах фашистської Німеччини. Мало того, як посвідчила француженка Клод Вайян-Кутюр’е, в Освенцімі широко практикувалася замаскована проституція. Часто есесівці в супроводі наглядачок заходили в бараки жіночого табору, відбирали на свій смак молоденьких дівчат і забирали їх начебто як служниць. При цьому старша наглядачка інструктувала дівчаток, наказуючи їм беззастережно виконувати все, що від них зажадають. А перед цим дівчину роздягали в присутності есесівця догола, нібито для медогляду з метою виявлення нашкірних захворювань — корости, лишаїв, екземи. Все це робилося з відома головного коменданта всіх жіночих таборів Освенціму Марії Мандель, яку в’язні іронічно називали Святою Марією. (В грудні 1947 року польський Верховний національний трибунал у Кракові засудив її до смертної кари).

Після Ауфмейєра і Пауля блокшрайбер Вацек, на прізвисько Плюгавий, був третім божком у блоці. Вацек однаково добре володів німецькою і польською мовами, бо сам походив із польських фольксдойче. Це був запеклий кримінальний злочинець, садист і гомосексуаліст. Прізвисько Плюгавий якнайкраще пасувало до нього. Лисий, миршавий, метушливий, він був неперевершеним підлабузником І облесником. Своїми каламутними собачими очима Вацек пильнував кожен рух Ауфмейєра і блокового Пауля, наперед угадуючи їхні бажання. Потрапивши до табору за тяжкі кримінальні злочини, він швидко зорієнтувався тут і невдовзі став старшим писарем блока — очолив блокову канцелярію, вів бухгалтерський облік живих і мертвих. Він люто ненавидів політичних в’язнів, всіляко знущався з них і жив душа в душу з кримінальними злочинцями.

Решта табірних придурків,— а їх у блоці налічувалося близько п’ятдесяти,— всі до одного були з кримінальників, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. До цієї братії входили штубові, помічники штубових, штубові писарі, молодші штубові писарі, капо, унтер-капо, форарбайтери, штубендисти, чергові, лойфери і просто «організатори», роздавачі їжі, піплі та інші холуї. Всі вони немало попили нашої крові, однак порівняно з трьома головними китами це була дрібнота.

Були в Освенцімі й політичні в’язні з німців — комуністи, соціал-демократи. Вони не користувалися ніякими пільгами, за винятком тих, які визнали Гітлера, прийняли нацистську ідеологію і виявили бажання «спокутувати свою провину чесною працею», тобто погодилися зайняти посаду капо. Такі старалися не згірше за кримінальних злочинців, хоча й носили на одязі червоні вінкелі як політичні. Їм дали великі привілеї, бо вони наочно демонстрували «перемогу націонал-соціалістського духу», що «перевиховав» їх. Одначе таких було мало. Як відомо, Комуністичну партію Німеччини було розгромлено, більшість комуністів знищено, а ті, кому вдалося уникнути арешту, пішли в глибоке підпілля. Мабуть, саме тому комуністів в Освенцімі були одиниці. Вони жили в таборі на тих же правах, що і всі в’язні,— голодували, терпіли побої і знущання, в той час, як кримінальні злочинці харчувалися з есесівської кухні, та ще й одержували з дому посилки.

Німецьким політв’язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в’язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби — раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім’ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок — плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало...

Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в’язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею[36] по чому попало, ще й наказував своїм писклявим голосом: «Вирівнюй ряди!» Де вже тут було думати про ряди. З десяток в’язнів з розбитими до крові обличчями лежали на землі і глухо стогнали, інші вужами звивалися, намагаючись уникнути Бандитових довбешок.

Та ось заревіла сирена — вечірній аппель. З блока висипало дві тисячі в’язнів. Вони миттю вишикувалися, утворивши двадцять квадратів по сто чоловік у кожному: десять у глибину і десять у ширину. Двадцята сотня була неповна. Померлі «природною смертю» залишалися лежати в туалетній кімнаті.

Озирнувшись, я побачив такі самі квадрати біля всіх блоків. Аж моторошно стало: територія табору була заповнена живими смугастими квадратами! Боже праведний! Скільки ж тут в’язнів! Суцільне людське море! Тисячі людських життів згасає в освенцімському пеклі! Це так приголомшило мене, що я навіть забув про плани самогубства.

Після аппеля нас завели в блок. Почався розподіл по ліжках. Ніяких ліжок, певна річ, не було. Замість них — чотириповерхові дерев’яні нари, так звані вагонки, на яких впритул один до одного лежали паперові матраци, наповнені зіпрілою солом’яною потертю або стружками. Кожен матрац розрахований на чотирьох в’язнів, а щоб вони могли вміститися на ньому, вдавалися до хитромудрого способу: спали «валетом попарно». Двоє лягали на бік, притиснувшись один до одного і трохи підкорчивши ноги. Третій І четвертий вкладалися головами в протилежний бік, а ноги клали на першу пару. Такий спосіб розміщення чотирьох в’язнів на одному матраці дотепні французи назвали «спати сардинами». Завдяки цьому в порівняно невеликому приміщенні можна було розмістити сотні людей. То дарма, що вночі вони не відпочивали, а мучились. Головне — розмістити всіх. Серед ночі один із помічників штубового давав команду «підйом!», потім другу — «змінити позу!». Усі переверталися на другий бік.

Дерев’яні колодки (гольцшуги), загорнуті у роби, клали під голови. Вигідно і зручно. По-перше, менше шансів втратити взуття і робу (за це нещадно вбивали), по-друге — швидше одягнешся після підйому, а по-третє — усе-таки хоч щось та є під головою.

Голі в’язні являли собою страхітливе видовище. Це були висохлі напівскелети. Грудна клітка кожного нагадувала пральну дошку — так випиналися ребра. Потворно стирчали ключиці й лопатки, видно було кожен хребець на спині, кожну кісточку. У багатьох на тілі гноїлися рани і виразки, багато хто температурив. Воістину, про абсолютну більшість в’язнів можна було сказати: тонкі, дзвінкі й прозорі.

Блок ділився на дві штуби (відділення), у кожній по тисячі чоловік. Штуба — зал для спання і кілька кімнаток, у яких жили привілейовані в’язні — капо, штубові, писарі. А блоковий староста мав окрему, розкішно вмебльовану кімнату.

Неважко уявити, як тісно було в блоках. Випари немитих тіл і гнійних ран робили повітря нестерпно смердючим. Ніхто не дотримувався жодних правил елементарної гігієни, та їх і не можна було дотримуватися, хоч би й хотіли. Тим часом на стінах серед інших гасел олійними фарбами було написано: «Чистота — запорука здоров’я».

Крім усього, страшенно дошкуляли блохи. Вони цілими сонмищами стрибали по підлозі, по нарах і люто кусали нас. Ніякі дезинфекції і дезинсекції не допомагали. Табірне начальство давно вже махнуло на них рукою, вважаючи боротьбу з блохами безнадійною справою. Інша річ — воші. З ними боролися, бо вони розносили тиф. Власне, боролися не стільки з тією нужею, скільки з в’язнями, в яких під час льойзеконтролю знаходили паразитів. Біля входу до блока красувалося гасло: «Одна воша — твоя смерть!» Його слід було розуміти буквально: завошивілого в’язня без зайвих турбацій відправляли в крематорій...

Сон тісно спресованих людей був важкий і лихоманний. Напівтемрява, неймовірна духота, приглушені стогони, жахливий сморід, марення хворих, їхні крики,— все це створювало враження, що ти потрапив у братерську могилу, в якій разом з мертвими конають сотні ще живих, але вже приречених людей.

У мене розболілися покалічені пальці й побите під час нумерації тіло. Страшенно боліла спина від удару гумовою палицею. Я довго не міг заснути. Перед очима стояли жахливі картини всього побаченого й пережитого за цей день. Приїзд, табір, крематорій, колони напівмерців, візок з голими трупами, дезинфекція, лазня, татуїровка, есесівці, блок 2-А, блоковий Пауль, Вацек, вогні вздовж дротяної огорожі, море смугастих гефтлінгів, трупи в туалетній кімнаті, сморід від горілого людського м’яса, і чорні сніжинки, що літають у повітрі над табором, і, нарешті, цей смердючий зал, ця душогубка в чотири яруси, в якій живцем гнили люди серед мільярдів паразитів... Збожеволіти можна! А скільки разів мене сьогодні били?! І за що? Скільки ж я витримаю в цьому пеклі? Моє існування в цьому світі страждань і насильства здавалося мені зовсім безглуздим. Можливо, вже завтра мене повезуть у крематорій... і мої худі по-синілі руки будуть теліпатися і корчитись в останніх конвульсіях... Все побачене й пережите в перші години перебування в таборі настільки приголомшило мене, що я не втримався і заплакав. У думках згадував рідну Сквиру, батька, матір і прощався з життям. Так, плачучи, й заснув...

Прокинувся, коли пролунала команда «підйом!». Од-разу відчув, що моїм ногам, які лежали на тілі напарника, стало холодно. Коли помічник штубового дав команду «змінити позу!», мій напарник не відреагував на неї і не перевернувся. Я підліз до нього, помацав рукою висохле тіло. Воно було мертве. Не знаючи, що мені робити, звернувся до сусідів — двох в’язнів, які так само сардинами спали на нашому матраці.

— Він помер. Може, покликати штубового?

— Якщо захотілося скуштувати палиці, то клич,— сказав один із них.— Хай лежить до ранку.