Теорія неймовірності

«Нам дме…»

Це траплялося з кожним із нас. Літо. Спека. Переповнений автобус чи маршрутка. І тут якийсь пасажир або пасажирка підхоплюється та наглухо зачиняє всі вікна.

Годі знайти людину, яка хоча б раз у житті не опинялася в такій ситуації. Лунає два чарівні слова «нам дме», і все — салон перетворюється на доменну піч. Попри це ніхто й ніколи не замислюється над тим, чи криється за ефемерною хвороботворністю протягів принаймні якийсь фізичний механізм. Серйозно. Запитайте себе: як можна захворіти від протягу? Це просто потік повітря. Суміш азоту та кисню, який обдуває тіло. А застуда — інфекційне захворювання, яке спричиняють сотні різних патогенів, переважно риновіруси. Вони проникають у клітини слизової оболонки, захоплюють клітинні фабрики з виробництва білків і примушують їх продукувати власні копії. Зрештою копії опиняються назовні, де заражають наступні клітини. Процес триває, поки імунітет не візьме хворобу під контроль.

Як саме протяг із цим пов’язаний? Хай як сильно вам дме, хай яким холодним є повітря, воно не може призвести та ніколи не призведе до хвороби, поки ви не підчепите збудник, який несе застуду. Немає жодних наукових даних про те, що застуді сприяє переохолодження, дощова погода чи, скажімо, морозиво, яке ви з’їли напередодні. Все якраз навпаки: осінньо-зимові спалахи респіраторних захворювань відбуваються не через холод чи дощ, а через те, що з настанням холодів ми дедалі менше провітрюємо приміщення, не так часто гуляємо на свіжому повітрі й дедалі більше часу перебуваємо всередині затхлих — без протягів — помешкань, де частіше стикаємося з тими, хто вже заразився.

Цікаво, що міф про зв’язок між протягами та застудою не повсюдний. Він майже не поширений за межами східної Європи. Моя дружина колись співпрацювала з «Корпусом миру» в Україні. Це американська урядова агенція, що відряджає волонтерів до країн, які розвиваються, щоб вони там підтримували різні соціальні ініціативи. Ідея в тому, що волонтер чи волонтерка мають відчути на собі, як живуть пересічні українці, а тому грошей їм дають якраз на прожити, не більше. Так ось, дружина якось переповіла враження американського волонтера від його першої поїздки міжміською маршруткою. Усе як на замовлення: середина серпня, температура далеко за тридцять, кондиціонера немає. Американець наївно сподівався, що стане прохолодніше, коли вони рушать, але ні. Після виїзду на трасу всі вікна та люки в салоні позачиняли. Волонтер спробував поговорити з людьми — якого біса ви робите? — й стикнувся з відсіччю, якої Америка не знала від часу боїв із японцями на Тихому океані. Бідолаха реально не розумів, що відбувається, і ще довго випитував: нащо ви це робите? Звідки такий потяг до страждань?

І справді — звідки?

Люди схильні помічати схеми та залежності там, де їх немає. З еволюційного погляду мозку краще розгледіти щось схоже на лева в переплетінні гілля і трави, ніж проґавити хижака, який причаївся в кущах. Був такий експериментальний психолог Беррес Фредерік Скіннер. Він якось провів експерименти, які продемонстрували марновірство в голубів. Скіннер обрав вісім птахів і помістив кожного з них до спеціального ящика. Ящики було обладнано електричними годівничками, які подавали їжу тоді, коли голуб щось робив, наприклад дзьобав вимикач на стінці. Птахи швидко засвоїли, куди стукати, щоб отримати зерно. Проте потім Скіннер змінив експеримент. Він розірвав зв’язок між повторюваними діями та годівлею. Тобто надалі їжу голуби одержували спорадично, незалежно від того, що робили й чи робили взагалі.

Результати виявилися приголомшливими. Доволі швидко шестеро з восьми птахів набули різних марновірних звичок. Один крутився по колу проти годинникової стрілки, другий бився головою у верхній куток ящика, третій вдавав, ніби клює зерно, не торкаючись дзьобом підлоги. Їжа продовжувала надходити, незалежно від їхніх дій, однак голуби вірили, що отримують зерно саме завдяки своїм ритуалам. Скіннер проводив експеримент із метою дослідження поведінкового підґрунтя для виникнення забобонів і релігійності, але для пояснення віри у хвороботворні властивості протягів він також згодиться.

Неважко уявити, із чого все почалося. Якийсь наш пращур одного холодного осіннього дня зачинив усі вікна й не захворів на застуду. Не захворів він, певна річ, через те, що в приміщенні не було риновірусів, але де ті віруси, хто їх бачив, а зачинені вікна — он, перед носом, куди не глянь. Так воно й повелося. Відтоді ми зачиняємо вікна, варто лише повіяти легкому вітерцю. І їй-богу, таке враження, що будемо зачиняти вічно. Таке собі голубине марновірство по-українськи.