Теорія неймовірності

ДДТ

Дихлордифенілтрихлорметилметан. Більше відомий як ДДТ. У нього довга історія.

Уперше ДДТ синтезував студент Страсбурзького університету Отмар Зейдлер іще 1873 року. Зейдлер не досліджував дихлордифенілтрихлорметилметан, просто хотів створити нову речовину для захисту дипломної роботи, тож на наступні 65 років про ДДТ забули. 1939-го Пауль Мюллер, технолог швейцарської хімічної компанії, випадково побачив формулу Зейдлера й зацікавився нею. Він визначив, що ДДТ вражає нервову систему комах, що дає змогу успішно винищувати міль, комарів, вошей і кліщів. Під час Другої світової союзники почали використовувати ДДТ для боротьби з тифом, переносили який здебільшого натільні воші. У січні 1944-го ДДТ застосували в охопленому епідемією тифу Неаполі. Було продезінфіковано 1,3 мільйона людей, і за лічені тижні епідемія відступила. Ще кращі результати ДДТ дав у подоланні інфекції, що вбивала та продовжує вбивати людей більше за будь-яку іншу, — з малярією. Завдяки ДДТ кількість випадків захворювання малярією в Сардинії вдалося зменшити із 75 тисяч до п’яти. Не тисяч, просто п’яти осіб. У Тайвані спад був іще разючішим: із понад мільйона до дев’яти випадків. У Непалі на малярію хворіли 2 з лишком мільйони непальців, переважно діти, а після використання інсектициду кількість хворих скоротилася до 2,5 тисяч. В Індії оброблення ДДТ призвело до зниження рівня щорічного захворювання на малярію зі 100 мільйонів до 60 тисяч. У США 1952 року влада оголосила про повну перемогу над хворобою. До 1962-го малярію ліквідували ще в 11 країнах. За підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я станом на 1970-й ДДТ врятував пів мільярда людей. Паулеві Мюллеру, хіміку, що запропонував інсектицид проти переносників інфекцій, присвоїли Нобелівську премію з фізіології та медицини. ДДТ масово виробляли та застосовували в усьому світі, а потім… з’явилася Рейчел Карсон.

Американка Рейчел Луїза Карсон була біологинею, письменницею та природозахисною діячкою. 1962 року вона опублікувала книгу «Мовчазна весна», де переконувала, що саме ДДТ став причиною масової загибелі птахів, а також зростання кількості випадків хвороб печінки, численних вроджених патологій і лейкемії в дітей. Карсон була надзвичайно впливовою. До неї дослухалися політики, її читав президент Сполучених Штатів, а «Мовчазна весна» взагалі мала ефект вибуху бомби. Продажі останньої відразу сягнули понад сотні тисяч примірників. Виник цілий рух спротиву використанню ДДТ, і 1972-го пестицид заборонили. Спочатку в Сполучених Штатах, а потім у всьому світі.

Втім, усе виявилося не так просто.

Одразу після публікації «Мовчазної весни» окремі вчені та лікарі виступили із заявами, що в книзі забагато перебільшень і нічим не підтверджених суджень, однак їхні голоси потонули в загальному галасі обурення. Час спливав, і чимало рандомізованих досліджень у США, Канаді та західній Європі не встановили жодного зв’язку між застосуванням ДДТ та хворобами, про які писала Рейчел Карсон. Інсектицид абсолютно точно не зумовлював проблем із печінкою чи лейкемії. Єдиним видом онкологічних хвороб, діагностувати які стали частіше впродовж періоду, описаного в «Мовчазній весні», був рак легень, пов’язаний, утім, винятково з курінням. Іще більше запитань виникло, коли орнітологи з Національного Одюбонівського товариства, які щорічно облікують птахів у США, ствердили, що за період використання ДДТ популяції видів птахів, про які згадувала Карсон, зросли. Кількість особин певних видів збільшилася вп’ятеро. Згодом також з’ясували, що Вільям Ракельшаус, тогочасний голова американської Агенції з охорони довколишнього середовища, жодного разу не прийшов на слухання з приводу ДДТ та не прочитав фінального звіту на 9000 сторінок, який переконливо доводив безпечність інсектициду. Рішення про заборону ДДТ було повністю політичним, ухваленим під тиском і на догоду громадськості.

Наслідків цього рішення довго не чекали. Малярія переможно повернулася. В Індії щороку знову заражалися до 6 мільйонів осіб. У Шрі-Ланці, де 1968-го захворіли тільки 17 людей, після відмови від ДДТ стався спалах: малярію підхопили півтора мільйона осіб. Нові випадки знову реєстрували на півдні Сполучених Штатів. Інсектициди, що замінили ДДТ, — на кшталт діелдрину, хлордану чи токсафену — були дорожчими, менш ефективними та значно, значно токсичнішими. Однак це вже не відігравало ролі. Суспільство було категорично проти ДДТ.

Людину, якій усе життя втовкмачували, нібито ДДТ — це найстрашніша отрута, навряд чи переконає в протилежному кілька абзаців тексту. Та ось вам іще один факт. У 2006, після тридцяти років тотальної заборони, Всесвітня організація охорони здоров’я визнала свою помилку й нарешті переглянула політику щодо ДДТ. Інсектицид не просто дозволили застосовувати, а рекомендували як найбільш ефективний і безпечний засіб боротьби з малярійними комарами.

Це не критика Рейчел Карсон. Вона стала засновницею природоохоронних рухів як явища, вона не злічити скільки всього корисного зробила для захисту природи, проте щодо ДДТ Карсон помилялася. Її книга ґрунтувалася не на фактах, а на страху та хибній інформації, проте письменниця виявилася достатньо впливовою, щоби переконати суспільство в реальності змальованої нею загрози. Внаслідок цього загинули мільйони людей, переважно дітей. Суспільству знадобилося довгі тридцять років, щоб усвідомити помилку. І це вкотре доводить, що підґрунтям для ухвалення будь-яких рішень мають бути реальні дані, а не забаганки натовпу.