Теорія неймовірності

Колонізація Марса

У мережі можна знайти чимало оптимістичних матеріалів з обіцянками, що люди висадяться на Червоній планеті до кінця теперішнього десятиліття. Це не так. Землю від Марса відділяє порожнеча завбільшки з тисячі океанів, і подорож крізь неї буде найризикованішою авантюрою з усіх, у які колись встрявало людство. З іншого боку, трапляються й надміру похмурі прогнози, які заперечують саму можливість того, що людина здатна хоч скількись часу пробути на Марсі без незворотної шкоди здоров’ю. Останнє також не відповідає дійсності. Марс не є аж таким негостинним, як його часто зображують. І нижче наведено кілька тому причин.

По-перше, нефахівці схильні гіперболізувати токсичність марсіанського ґрунту. Реголіт на Марсі загалом придатний для вирощування земних рослин, одначе космічний зонд «Фенікс», який опустився на Марс у травні 2008-го, виявив у ґрунті значну концентрацію солей перхлоратної кислоти, по-простому перхлоратів, що отруйні для всього живого. Перхлорати виявляють кепську властивість накопичуватися в щитоподібній залозі людини та зупиняти метаболізм. Це начебто ставить під сумнів перспективу вирощування в марсіанському ґрунті земних рослин. Перхлорати справді шкідливі, але… десь так само, як цигарки. Когось вони можуть убити, а хтось усе життя споживатиме вирощену в перхлоратному ґрунті картоплю й помре від не пов’язаних із перхлоратами причин. Важливо також розуміти, що перхлоратів легко позбутися. Вони добре розчиняються у воді, тож їх вдасться просто вимити з реголіту. А ще можна вирощувати рослини гідропонно, тобто без ґрунту, в спеціальних живильних розчинах. Відтак перхлорати — зовсім не перешкода для колонізації.

Значно складнішою проблемою буде відсутність добрив. Рослини не ростуть без азоту, а на Марсі не знайти гною, торфу, тирси чи компосту — нічого з того, що містить азотні сполуки й що застосовують для покращення родючості ґрунтів на Землі. Вчені передбачають, що колоністи використовуватимуть генетично модифіковані сорти рослин, які вбиратимуть азот з оранжерейного повітря, або ж додаватимуть у ґрунт спеціально виведені бактерії, які виділятимуть азотні сполуки як побічний продукт життєдіяльності. Якщо ж ніщо із цього не спрацює, доведеться везти перегній із Землі. І це не жарт. Цілком імовірно, що для успішної колонізації Червоної планети ми регулярно постачатимемо туди тонни гною із Землі.

По-друге, шкода від космічного випромінювання на поверхні Марса також є переоціненою. Космічні промені справді дуже небезпечні. Це найстрашніша із загроз на шляху до Марса. За найгіршого сценарію вони можуть призвести до втрати дієздатності або й узагалі прикінчити астронавтів на момент прибуття до планети. Але це лише під час подорожі, а на поверхні Марса все не так страшно.

Так, Марс позбавлений магнітного поля — невидимого щита, який захищає все живе на Землі від високоенергетичних часточок, що прилітають із глибокого космосу. Але Марс сам собою є щитом. Космічні промені надходять рівномірно з усіх точок небесної сфери, і тіло планети відсікає рівно їх половину. А це вже неабищо. Крім того, атмосфера Марса, хай яка розріджена, слугує непоганим захистом. Якщо колоністи облаштують базовий табір у якійсь із Сімудських долин посеред рівнини Хриса чи в западині Еллада в південній півкулі Марса, тобто якомога нижче від базової нульової лінії, доза радіації, яку вони схоплять, не перевищуватиме допустимої норми. Це означає, що, попри поширену думку, колоністи не мешкатимуть у підземних сховищах чи лавових каналах. Достатньо буде покрити житлові модулі блоками з боровмісного льоду чи товстим шаром реголіту, щоб убезпечитися від раптових викидів коронарної маси із Сонця. І все. Радіація на Марсі, як і перхлорати, не така вже й страшна.

По-третє, холод. Він також не такий страшний. Марс розташовується на 50 мільйонів кілометрів далі від Сонця порівняно із Землею, і тому на ньому дуже холодно. Влітку в низинах неподалік екватора повітря прогрівається до +20 °C, зате вночі температура падає до -50 °C. Узимку ж мороз іноді сягає -125 °C. Ось тільки атмосфера планети дуже розріджена, а відтак майже унеможливлює втрату теплоти через конвекцію, тобто шляхом перемішування теплих і холодних шарів. Густина марсіанського повітря така низька, що воно заледве відбирає енергію з поверхні, яку омиває. Втрата тепла на Марсі спричинена переважно випромінюванням, а з цим термоізоляція в скафандрах легко впорається. Американський аерокосмічний інженер Роберт Зубрін у книзі «Курс на Марс» пише, що в розпал марсіанського літа колоніст у костюмі із сякою-такою ізоляцією потребуватиме не обігрівання, а охолодження, навіть якщо температура повітря буде нижчою від нуля за Цельсієм. Інакше кажучи, ясного дня на низьких широтах астронавт, який активно працює, матиме значно більші шанси заробити тепловий удар, аніж померти від переохолодження.

Хай як дивно це не звучить, але саме так і є. Адмірал Вільям Макрейвен у книзі «Морські історії. Моє життя у спецопераціях» описує гідрокостюми з товщиною стінки 2,5 см, призначені для тривалого перебування в холодній воді. «Морського котика», який одягнув такий костюм, але з певних причин не вирушає на завдання, треба постійно обливати крижаною водою, інакше він знепритомніє від надміру тепла власного тіла. Щось подібне відбуватиметься на Марсі. Тепло відводиться повільно, а тому вихід із ладу системи обігрівання скафандра не буде загрозливою ситуацією. Навіть зимової ночі колоніст протримається щонайменше дві години, перш ніж серйозно постраждає від гіпотермії. Це можна порівняти з довгою прогулянкою в самій лише футболці за температури близької до нуля на Землі. Приємного мало, і зрештою організм усе ж замерзне, проте це станеться не відразу. Тож навряд чи багато людей гинутиме на Марсі від холоду.