Теорія неймовірності

Пухнастий тиранозавр

Загалом «Парк Юрського періоду» — добротне науково-фантастичне кіно. Науковим консультантом стрічки став відомий палеонтолог Джек Горнер. І якщо не брати до уваги кількох перебільшень, без яких не обходиться жодна хороша художня історія, фільм доволі точно зображує… ось тільки не динозаврів, а те, що люди знали про динозаврів на момент знімання. Тобто на початок дев’яностих років минулого століття. І в цьому проблема. Бо відтоді ми дізналися чимало нового.

Скажімо, сьогодні вчені погоджуються, що більшість динозаврів мали пір’я. Два близькі родичі Ті-рекса — хижі тероподи ютираннус і ділун — однозначно були пернатими. Палеонтологи знайшли сліди пуху на їхніх скам’янілих рештках. І це слугує підставою для припущення, що й тиранозавр мав пір’я. Тобто ззовні він більше нагадував божевільний гібрид крокодила та курчати, а не роздуту на стероїдах ящірку.

Іще один нюанс. У «Паркові Юрського періоду» є сцена, де тиранозавр женеться за джипом, який мчить на повній швидкості. Це відверте перебільшення. Реальний Ті-рекс відстав би задовго до того, як водій перемкнувся на третю передачу. Це не означає, що тиранозавр був незграбним вайлом. Він був рухливим і енергійним, довжелезний хвіст ідеально зрівноважував масивну голову, просто… він був збіса великий.

Щоб зрозуміти, яку швидкість розвивав Ті-рекс, професор Королівського ветеринарного коледжу в Лондоні Джон Гатчинсон за допомогою томографа та лазерного сканування створив тривимірну модель його скелета. Потім, використовуючи знання про сучасних тварин, учений наростив плоть — м’язи й інші тканини — і визначив, як швидко тварина була здатна пересуватися рівною поверхнею без перешкод. Виявилося, що максимальна швидкість тиранозавра не перевищувала 40 кілометрів на годину. Для того щоб наздогнати автомобіль, Ті-рексу знадобилися б немислимо великі м’язи задніх ніг. Гатчинсон порахував, що стегна мали би становити понад 85 % від загальної маси тіла. Що, вочевидь, неможливо. Висновок: справжній, а не кіношний тиранозавр був надто громіздкий, щоби бігати швидко.

Але й це ще не все. Габарити накладали ще одне обмеження: Ті-рекс не міг стрімко розвертатися. На спробі повернути на швидкості він ризикував перекинутися, як позашляховик, що надто різко входить у поворот.

І тут виникає цікава дилема. Вага дорослого тиранозавра сягала семи тонн, водночас яйце, з якого він вилуплювався, було завбільшки з баскетбольний м’яч. Тобто Ті-рекс, коли з’являвся на світ, був завбільшки з голуба.

Раніше вчені вважали, що тиранозавр набував колосальних розмірів завдяки тому, що розташовувався на вершині харчового ланцюга, не мав природних ворогів і жив довго. Проте обстеження зрізів кісток дало підстави стверджувати, що рекси рідко доживали до тридцяти років. А це вказує на те, що рости вони мусили надзвичайно інтенсивно. Палеонтолог Грег Еріксон з Університету штату Флорида обчислив, що в підлітковому віці вони мали набирати по 760 кілограмів на рік. А це понад два кілограми на день! Рекси повинні були споживати просто неймовірну кількість м’яса щодня, а отже постійно полювати. Тому виникає запитання: якщо тиранозавр був порівняно повільним і неповоротким, то як він прогодовував себе?

Відповідь: завдяки легеням. У тиранозавра були суперефективні легені. Вони працювали зовсім не так, як, наприклад, працюють легені людини, що всмоктують кисень лише на вдиху, а на видиху викидають вуглекислий газ. Велетенські легені Ті-рекса вбирали кисень і на вдиху, й на видиху, як легені сучасних птахів. Частину повітря Ті-рекс пропускав крізь легені, а частину запасав у спеціальних повітряних мішечках. Там повітря затримувалося й виривалося назовні з видихом, доправляючи кисень до клітин навіть під час видалення вуглекислоти. Цей механізм, зокрема, дозволяє сучасним птахам літати в розрідженому повітрі.

А звідки ми знаємо, що в Ті-рекса були такі легені? Особливо зважаючи, що рештки тиранозаврових нутрощів не збереглися. Річ у тім, що така система залишає відбитки на кістках. Мішечки, у яких опиняється повітря на вдиху, не тільки втиснуті між органами грудної клітки, а й проникають усередину кісток. І саме такі порожнисті камери палеонтологи знайшли в кістках тиранозавра.

Тож будова легень давала змогу Ті-рексові накопичувати чималу енергію для короткого, проте стрімкого ривка. І це пояснює, як саме він полював: не переслідував здобич, а радше кидався на неї із засідки.

Іще однією помилкою Спілберга було те, що він зобразив тиранозаврів такими собі тугодумами. Вайлуватими та безмозкими машинами для вбивства. Насправді це не так.

Інтелект тварин важко оцінювати, що вже й казати про динозаврів, які вимерли 66 мільйонів років тому. Та вчені все ж дещо вигадали. Застосовуючи томограф, вони дослідили порожнини скам’янілих черепів і в такий спосіб отримали приблизне уявлення про мозок тиранозавра. Він виявився схожим на трубку з малою перемичкою в задній частині й численними бічними відгалуженнями. Ще й доволі велику. Наскільки? У когнітивній етології оперують таким поняттям, як коефіцієнт енцефалізації, що позначає співвідношення фактичного розміру мозку та розміру тіла. Непогане, до речі, мірило когнітивних здібностей. Наприклад, для людини цей показник становить 7,5. У дельфінів приблизно дорівнює 5,0. У шимпанзе він близький до 2,5, а в собак і котів — до 1,0. Так ось, коефіцієнт енцефалізації тиранозавра коливається в межах від 2,0 до 2,4. Тобто Ті-рекс був таким самим розумним, як шимпанзе. Й точно розумнішим за собак і котів.

Томографія, до речі, допомогла розвінчати ще один міф. З’ясувалося, що очні яблука тиранозавра були спрямовані й у боки, й — частково — вперед. Ті-рекс мав бінокулярний зір, тобто сприймав глибину так само, як і ми з вами. Відповідно епізод із «Парку Юрського періоду», в якому доктор Алан Ґрант наказує наляканій дівчинці завмерти, щоб тиранозавр їх не помітив, — маячня. Справжній тиранозавр із тривимірним зором легко побачив би їх. Не згадуючи вже про те, щоб уловити запах. Бо нюхові цибулини Ті-рекса, ділянки в передній частині мозку, що регулюють нюх, були завбільшки з м’ячі для гольфу, непорівнювано більші, ніж у будь-яких інших хижих тероподів.