Теорія неймовірності

Ігри, в які грає наш мозок

У шістдесятих роках минулого століття американський маркетолог Джеймс Вікарі провів у кінотеатрах Нью-Джерсі експеримент. Він демонстрував глядачам приховану рекламу кока-коли та попкорну, після чого заявив, що продажі цих продуктів у кінотеатрах різко підвищилися. Вікарі наполягав, начебто зір людини розрізняє лише 24 кадри за секунду, а відтак 25-ий кадр впливає на глядача напряму, минаючи свідомість. Це, звісно, повна маячня — втиснута між кадрами реклама не має такого ефекту, і пізніше Вікарі визнав, що зшахраював: ніякого стрибка продажів не відбулося. Одначе те, що 25-ий кадр не впливає на підсвідомість, зовсім не означає, що наш мозок не реагує на об’єкти, які зникають із поля зору швидше, ніж очі встигають їх побачити.

У глибині кожної з півкуль людського мозку розташовані крихітні грудки сірої речовини, які називаються мигдалеподібним тілом, або мигдалинами. Вони відповідають за тривожність і почуття страху, а їхній розмір безпосередньо корелює з агресивністю.

Як про це дізналися? Вчені клали піддослідних в апарат для томографії, підсовували їм різні картинки та фіксували, яка ділянка мозку відгукнеться на те чи те зображення. Щоразу коли експериментатори показували піддослідному людину зі страшним виразом обличчя, мигдалеподібне тіло активізовувалося.

Мигдалини також обробляють інформацію про біль — і уявний, і реальний (це насправді нормально, що одна й та сама частина мозку опікується купою різних функцій). Отож учені з’ясували, що від реального болю мигдалеподібне тіло збуджується раніше, ніж інформація про біль надходить до кори та породжує усвідомлене його відчуття. Інакше кажучи, мозкові мигдалини реагують на подразник до того, як людина злякається, розгнівається чи відчує біль.

І тоді вчені вигадали новий експеримент. Зробили так, щоб картинки впливали на мозок піддослідних нижче від порогу усвідомленого сприйняття. Показ зображень тривав тисячну частку секунди — занадто швидко для усвідомленої зорової фіксації й тим паче занадто швидко для активізації кори головного мозку. І попри це, мигдалеподібне тіло збуджувалося. Це неймовірний факт, але він загалом цілком зрозумілий із погляду еволюції: зебрі, що помітила лева в траві, не варто гаяти час на роздуми про те, який лев страшний і небезпечний, їй потрібно якнайшвидше скочити на ноги та дременути геть.

Ось тільки історія не про це.

Учені на цьому не зупинилися. В Америці нещодавно організували дослідження, яке напружило мигдалеподібне тіло вже в самих експериментаторів. Цього разу перед учасниками досліду вивішували ряд облич із нейтральними виразами. Фотографії, як і раніше, зникали швидше, ніж очі на них фокусувалися, тобто піддослідні не розуміли, що саме вони бачать. А особливістю експерименту було те, що серед фотографій траплялися обличчя людей іншої раси.

І от що виявилося: у багатьох учасників мигдалеподібне тіло, яке відповідає за тривожність і агресію, активізувалося за показу фотографії представника іншої раси. Люди відчували дискомфорт і сплеск агресії просто через те, що впродовж тисячної частки секунди в них перед очима висіло обличчя іншого відтінку. Поки що дослідження не завершили, проте уявіть його наслідки. Чи погодиться пройти тестування на такому мигдаледетекторі політик, який запевняє, що він не расист? Або чи хотіли б ви самі дізнатися, як реагує на обличчя вашої дитини мигдалеподібне тіло виховательки в дитсадку? І взагалі — що з цим усім робити? Чи карати людину за поривання й імпульси, які її лобна кора тримає під контролем і про які вона, можливо, навіть не здогадується? В сенсі ви можете бути расистом, але так гарно вихованим, що навіть не підозрюватимете про це… Цікаво про все це подумати.