Теорія неймовірності

Тераформування Венери

У Сонячній системі є планета, тераформування якої видається якщо не легшим, то принаймні реалістичнішим за тераформування Марса. Хай як це неймовірно звучить, але йдеться про Венеру.

Отож, чи можемо ми перетворити другу від Сонця планету на подобу Землі?

Земля та Венера схожі. Обидві планети мають приблизно однаковий діаметр, однакову масу й однакову геологічну будову: розплавлене залізне ядро в центрі та скелясту мантію над ним. Якихось 700 мільйонів років тому Венера була теплим вологим світом, понад 80 % поверхні якого вкривав водяний океан. Тобто впродовж щонайменше трьох мільярдів років Венера залишалася точною копією Землі. Пізніше масові вулканічні виверження наповнили атмосферу вуглекислотою, це спричинило неконтрольований парниковий ефект і перетворило Венеру на… ну, на те, чим вона є зараз, — на подобу Дантового пекла. Сьогодні Венеру огортає надзвичайно щільна та токсична атмосфера, температура якої практично незмінна й біля поверхні планети дорівнює скаженим 460 градусам Цельсія. Цього достатньо, щоби плавити олово. Атмосфера складається переважно з вуглекислого газу й важча за атмосферу Землі в 93 рази. Усе це робить Венеру найспекотнішим, найбільш ворожим і негостинним місцем у Сонячній системі. Тож ідея перетворити її на подобу Землі на позір сприймається як цілковите безглуздя.

Утім, як завжди, не все так однозначно.

Астрофізики та письменники-фантасти останнім часом дедалі частіше міркують про такий проєкт. Придатні для земного життя умови зберігалися на Венері протягом значно довшого проміжку часу, ніж на Марсі, то чому б не спробувати їх повернути? Щоби Венера змогла підтримувати життя, її потрібно, по-перше, охолодити, а по-друге, позбавити вуглекислоти. А вуглекислоти на Венері збіса багато: близько 465 мільйонів мільярдів тонн.

Сьогодні обговорюють кілька фантастичних (себто абсолютно нездійсненних) сценаріїв. Один із них полягає у бомбардуванні Венери водневими бомбами. Але не термоядерними бомбами, принцип дії яких заснований на ядерних реакціях між ізотопами водню, а бомбами зі звичайним воднем. За задумом, потрапивши в атмосферу планети, водень з’єднуватиметься з CO₂, продукуючи графіт і воду. В теорії це дасть змогу зменшити густину венеріанської атмосфери втридцятеро й очистить її від хмар із сірчаної кислоти, проте не закриває питання, що робити з температурою і, взагалі, звідки брати стільки водню? Добувати на Юпітері? А потім перти через пів Сонячної системи до другої від Сонця планети? Безглуздя.

Є інший спосіб, який може спрацювати. Затінити Венеру. Для цього треба збудувати велетенське дзеркало між Венерою та Сонцем, яке занурить планету в тінь на тривалий час.

Як розгорнути та втримати його на орбіті — це окреме питання, проте теоретично ми в змозі збудувати щось таке.

Що це дасть?

Венера миттєво почне охолоджуватися. За 60 земних років атмосфера планети вистигне до 31 градуса Цельсія. Тиск на поверхні й далі буде таким само високим, а от вуглекислий газ уже конденсуватиметься. Випадатимуть вуглекислі дощі. Вони йтимуть іще щонайменше 30 років, активно вилучаючи CO₂ з атмосфери, внаслідок чого знижуватиметься не лише температура, а й тиск. Зрештою температура сягне -57 градусів, а тиск, який установиться на поверхні, буде тільки всемеро більшим за земний. За 200 років після розміщення дзеркала в космосі вуглекислі моря почнуть замерзати, а вуглекислий газ далі випадатиме снігом. Насамкінець Венера перетвориться на замерзлу кульку, вкриту льодовиками з вуглекислоти, твердими, мов камінь. В атмосфері залишиться сам азот.

Теоретично на такій планеті вже можна жити. Знадобляться лише теплий одяг (ну гаразд — дуже теплий одяг) і кисневі апарати. Проте згодом можна буде частково прибрати дзеркала й дати Венері трохи нагрітися, що завершить процес перетворення її на подобу Землі. Ось тільки перед цим треба якось позбутися замороженої вуглекислоти. Чи то закопати, чи то викинути в космос. Це дуже складно й енергозатратно. Це вимагатиме зусиль, непропорційних ні до чого, за що бралося людство. Та все ж це реалістичніше за проєкт тераформування Марса. Бо є одна велика різниця. Процес тераформування Марса потребуватиме невпинних надходжень енергії. Нам доведеться постійно підігрівати атмосферу планети, тоді як Венеру необхідно лише затулити від Сонця — й далі процес піде сам собою. Образно кажучи, Марс — це наче кулька на дні велетенської півсферичної посудини. Для того щоб витіснити кульку за край, її потрібно постійно підштовхувати. Венера — це та сама кулька, проте лежить на тій самій посудині, що перевернута догори дном. Варто легенько підштовхнути — й кулька покотиться сама.

Тож коли ми говоримо про новий дім для людства, запасну планету, що врятує цивілізацію в разі катастрофи на Землі, може, ми не в той бік дивимося? Може, замість далекого та холодного Марса нам краще поглянути в інший бік? На Венеру.