Твори в 4-х томах. Том 2

«КРАЛИНА» МАТИ

Коли помер його батько, він був ще зовсім юний, і його імпресаріо поховав старого постійно. Цебто придбав ділянку на кладовищі назавжди. Та коли згодом померла і його мати, імпресаріо розважив, що колись же вони таки охолонуть один до одного. Вони крутили любов; еге ж, він із тих, він «краля», хіба ви не знали? Ну звісно, що так. Отож імпресаріо ‘поховав його матір тільки на п’ять років.

Так от, перше нагадування він отримав, коли повернувся до — Мексіки з Іспанії. Там говорилося, що це перше попередження, іцо п’ять років уже минуло, тож нехай він подбає про те, щоб продовжити термін на материну могилу. Придбати ділянку назавжди коштувало всього двадцять доларів. Тоді вся готівка була в мене, і я сказав: «Дозволь, Пако, я це залагоджу». Та він сказав ні, він сам усе зробить. Сьогодні ж таки піде і зробить. Це його мати, і він хоче подбати про неї сам.

За тиждень надійшло друге нагадування. Я прочитав йому той папірець і сказав:

— А я був певен, що ти уже все зробив.

Ні, мовляв, він ще не встиг.

— То дозволь мені,— сказав я. — Гроші ж осьде, у скриньці.

Ні, відказав він. І нема чого ним попихати. Він сам це залагодить, як до того дійде. Та й навіщо, мовляв, віддавати гроші, поки не приспіло?

— Гаразд, — мовив я. — Тільки ж гляди не забудь.

На той час він мав контракт на шість боїв по чотири тисячі песо за бій, а до того ще й бенефіс. Тільки в столиці він загріб йонад п’ятнадцять тисяч доларів. Просто був скнара…

Третє нагадування принесли наступного тижня, і я прочитав йому, що там говорилося. Його попереджали: якщо він не сплатить гроші до найближчої суботи, могилу його матері розкопають, а останки скинуть у загальну яму. Він сказав, що того ж дня Поїде до міста і все зробить.

— Чому б не доручити цього мені? — спитав я.

— Не лізь не в свої справи, — відповів він. г— Це моя мати, і я сам про неї подбаю.

— Гаразд, хай буде по-твоєму, — сказав я. — Клопочися своїми справами сам.

Він узяв із скриньки потрібні гроші, хоча в ті часи завжди ^мав при собі не менш як сотню песо, і пообіцяв, що неодмінно все залагодить. Тоді вирушив з тими грішми до міста, і я вже був певен, що він додержав слова.

Та ще через тиждень надійшло таке повідомлення: оскільки відповіді на останнє попередження не одержано, останки його матері викопано й скинуто в загальну яму на кладовищенському звалищі.

— Боже милий! — сказав я йому. — Та ти ж обіцяв, що заплатиш, і навіть гроші із скриньки взяв, а що тепер з твоєю матір'ю? Боже, страх навіть подумати! Твоя рідна мати — у загальній ямі, на звалищі! Чом ти не дав мені це залагодити? Я б надіслав гроші після першого ж нагадування.

— Це не твоє діло. Вона моя мати.

— Не моє діло, звісно, але ж твоє діло. Що то за серце треба мати, щоб дати вчинити таке з рідною матір'ю? Та ти просто не гідний того, щоб вона колись у тебе була.

— Це моя мати, — сказав він. — І тепер вона стала мені ще дорожча. Тепер мені не треба думати, що вона лежить десь там у домовині, і сумувати з цього. Вона тепер скрізь довкола мене, як ото птахи чи квіти. І завжди буде поруч.

— Боже милий! — мовив я. — Ну що в тебе за серце? Не хочу навіть, щоб ти озивався до мене.

— Вона тепер скрізь довкола, — повторив він, — і я більш ніколи не сумуватиму.

У той час він викидав хтозна-скільки грошей на жінок, намагаючись увести в оману людей і показати себе таким же чоловіком, як усі, але на тих, хто хоч трохи його знав, це не справляло анінайменшого враження. А мені він заборгував більш як шістсот песо і ніяк не хотів віддавати.

— Навіщо тобі зараз гроші? — казав він. — Невже ти мені не довіряєш? Хіба ж ми не друзі?

— Ідеться не про дружбу й не про довіру. Просто, поки тебе не було, я сплачував рахунки власними грішми і тепер хочу, щоб ти їх мені віддав, і ти повинен віддати.

— Я не маю таких грошей.

— Маєш, — сказав я. — У скриньці досить грошей, і ти вільно можеш розрахуватися зі мною.

— Ці гроші потрібні мені на інше, — відказав він. — Ти ж не знаєш моїх потреб.

— Я залишався тут увесь той час, що ти був в Іспанії, і ти передоручив мені всі рахунки, які надходили, усі оті господарські видатки, а грошей ні разу не прислав, отож я витратив більш як шістсот песо з власної кишені, і тепер вони мені потрібні, і ти міг би їх віддати.

— Скоро віддам, — сказав він. — А зараз ці гроші потрібні мені самому.

— Навіщо?

— Я маю свої власні справи.

— То віддав би хоч частину.

— Не можу, — сказав він. — Вони мені страх як потрібні. Але потім я віддам.

В Іспанії він провів усього два бої — там швидко побачили, що він таке, і страшенно його не злюбили, а він справив собі сім нових матадорських костюмів і — отака вже бісова вдача — так недбало спакував їх, вирушаючи назад, що чотири костюми геть зіпсувалися в дорозі від морської води і він не міг їх навіть надягти.

— Бійся бога! — сказав я йому. — Ти їдеш до Іспанії, пропадаєш там цілий сезон і тільки двічі виходиш на арену. Всі гроші, що взяв із собою, ти вгачуєш у костюми, а потім не завдаєш собі навіть клопоту вберегти їх від солоної води, так що їх тепер тільки викинути. Отакий у тебе був сезон, і ти після цього ще торочиш мені про якісь особисті справи. То чом би тоді не розплатитися зі мною, щоб я поїхав і не заважав тобі?

— Я не хочу, щоб ти поїхав, — відказав він, — і я розплачуся з тобою. Але зараз мені конче потрібні гроші.

— Аж так потрібні, що не міг заплатити за материну могилу й дати рідній матері спокійно спочивати? — спитав я.

— Я радий, що з матір'ю так сталося, — промовив він. — Тобі цього не зрозуміти.

— Можу тільки дякувати за це богові,— відрубав я. — А ти віддай те, що мені винен, бо сам візьму із скриньки.

— Скринька тепер буде в мене, — сказав він.

— Ні, не буде, — сказав я.

Того ж таки дня він привів до мене якогось лобуря, голодранця з його рідного містечка, та й каже:

— Цьому paisano [8] нема за що доїхати додому, а в нього тяжко захворіла мати.

Той лобуряка був просто покидьок, розумієте, ніхто і ніщо, і. він сам його зроду не бачив, але ж земляк, із його рідного містечка, то треба ж показати, який він великодушний і щедрий, справжній матадор.

— Дай йому із скриньки п'ятдесят песо, — звелів він мені.

— Ти ж тільки-но сьогодні казав, що не маєш грошей розплатитися зі мною, — мовив я. — А тепер хочеш дати півсотні песо цьому лобуреві.

— Він мій земляк, — заявив він, — і в нього горе.

— Стерво ти, — сказав я. Тоді віддав йому ключ від скриньки. — Можеш брати сам. Я їду до міста.

— Не сердься, — мовив він. — Я розплачуся з тобою.

Я вивів машину, щоб їхати до міста. Машина належала йому, але він знав, що я їжджу краще за нього. Я робив усе краще за нього. І він це знав. А він не вмів навіть читати й писати. У місті я думав декого побачити й порадитись, як примусити його віддати борг. Аж він виходить і каже:

— Я їду з тобою і гроші тобі сьогодні віддам. Ми ж добрі друзі. Не треба нам сваритися.

Ми в'їхали в місто, і я сидів за кермом. Тільки-но в'їхали, як він витяг з кишені двадцять песо.

— Ось тобі гроші,— каже.

— Стерво ти безрідне! — відказую я йому і раджу, що зробити з тими грішми. — Ти даєш півсотні песо якомусь лобуреві, а тепер тицяєш мені двадцятку, тоді як винен шістсот. Та я від тебе й цента не візьму. Я вже сказав тобі, на що ти можеш їх ужити.

Я вискочив з машини, не маючи в кишені ані песо й не знаючи навіть, де я тієї ночі ночуватиму. То вже потім я поїхав з одним знайомим і забрав з будинку свої речі. Відтоді й аж до нинішнього року я і словом з ним не перемовився. А оце зустрічаю його якось увечері з трьома приятелями на Гран-Віа в Мад-ріді, по дорозі до кінотеатру «Каллао». Він до мене з простягненою рукою:

— Привіт, Роджере, друже. Ну, як та? Я чув, ти мене обмовляєш. Розказуєш про мене всякі вигадки.

— Кажу тільки так, як воно є: що в тебе ніколи не було матері,— відповів я йому. А це в іспанців найгірша образа, якої можна завдати чоловікові.

— Твоя правда, — мовив він. — Коли померла моя бідолашна мати, я був такий молодий, що здається, ніби її й зовсім у мене не було. Дуже мені сумно від цього.

Оце вам «краля». Таких нічим не зворушиш. Хоч ти їм що роби — все марно. Вони тринькають гроші на себе або щоб похизуватися перед людьми, але боргів ніколи не віддають. І спробуйте примусити такого віддати. Я сказав йому все, що про нього думаю, там-таки, на Гран-Віа, при тих трьох його приятелях, але він і тепер заговорює до мене, коли я десь його зустрічаю, так наче ми з ним справді друзі. І що то за кров, яка робить людей отакими?