Твори в 4-х томах. Том 2

SELECTED JOURNALISM

1937–1939

THE FIRST GLIMPSES OF WAR SHELLING OF MADRID A NEW KIND OF WAR THE CHAUFFEURS OF MADRID A BRUSH WITH DEATH THE FALL OF TERUEL — THE FLIGHT OF REFUGEES BOMBING OF TORTOSA TORTOSA CALMLY AWAITS ASSAULT A PROGRAM OF U. S. REALISM FRESH AIR ON AN INSIDE STORY THE SPANISH EARTH ON THE AMERICAN DEAD IN SPAIN

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ ПРО ВІЙНУ

НАНА, 18 березня 1937

Валенсія (Іспанія). Коли наш військовий літак, що летів з Тулузи, спускався над діловими кварталами Барселони, вулиці міста були безлюдні. Такі ж безлюдні, як і недільного ранку в діловому центрі Нью-Йорка.

Літак м'яко торкнувся бетонної смуги і з ревом вирулив до невеличкого будинку; там ми, промерзлі після перельоту над засніженими Піренеями, гріли руки об чашки кави з молоком. А надворі пересміювалися троє вартових у шкіряних куртках і з пістолетами. Тут ми дізналися, чому Барселона була така безлюдна.

Щойно прилітав тримоторний бомбардувальник у супроводі двох винищувачів і скинув вантаж бомб на місто. Сім чоловік убило, тридцять чотири поранило. Якби ми прилетіли півгодини тому, то потрапили б просто в повітряний бій, у якому винищувачі республіканських ВПС відігнали літаки заколотників. Особисто я не жалкував, бо й наш літак був тримоторний і могла статися помилка.

Ми низько летіли понад узбережжям на південь, до Аліканте, уздовж білих пляжів, над містами з сірими замками, над скелястими мисами, на які набігало море, і не бачили ознак війни. Мчали поїзди, орала поля худоба, в морі гойдалися рибальські човни, заводські труби викидали дим.

Поблизу Таррагони всі пасажири з'юрмилися біля одного борту літака, дивлячись крізь маленькі віконця на перехилене, певно, пошкоджене снарядами транспортне судно, яке прибилося до берега, щоб урятувати вантаж. Воно лежало на мілині й темніло на піску, в прозорій воді, наче кит із димовими трубами, що приплив до берега помирати.

Ми пролетіли над рівними, родючими, темно-зеленими полями Валенсії в білих цятках будинків, над гомінливим портом і над великим, жовтим, розкиданим містом. Перетнули рисові лани, піднялися над пасмом диких гір і звідти побачили наш цивілізований світ таким, яким бачить його орел, і — знову стрімко вниз, аж у вухах заболіло, до яскраво-синього моря та берегової лінії Аліканте з рядами пальм, як в Африці.

Літак полетів далі, на Марокко, а я в старенькому автобусі затрясся з аеропорту до Аліканте. Приїхав я в розпалі свята: юрби людей вирували на вулицях і на чудовій набережній з фініковими пальмами.

Призивали новобранців від двадцяти одного до двадцяти шести років, і вони зі своїми дівчатами та сім'ями святкували свій призов і перемогу над регулярними італійськими частинами на Гвадалахарському фронті. Хлопці йшли по четверо в ряд, узявшись під руки, і співали, кричали, грали на акордеонах та гітарах. Прогулянкові човни в бухті Аліканте були повні парочок, які трималися за руки, востаннє катаючись разом; але на березі, де перед призовними пунктами шикувалися довгі шеренги, панували відчайдушні веселощі.

Понад узбережжям до самої Валедсії ми пробиралися через святкові юрби людей, що нагадували мені більше гуляння та фієсти, аніж війну. Лише одне не давало забути про війну: по набережній кульгали у своїх важких формах з грубого сукна бійці міліції, що видужували після поранення.

Продукти, особливо м'ясо, в Аліканте нормовані, проте далі, в сусідніх містечках, я бачив, що м'ясні крамниці відчинені й м'ясо продається без черг. Наш водій по дорозі назад вирішив купити собі добрий шмат м'яса на біфштекс.

Коли ми вже поночі наближалися до Валенсії, проїжджаючи через квітучі апельсинові гаї, що тяглися не одну милю, густі й сильні навіть на курній дорозі пахощі апельсинового цвіту навіювали вашому напівсонному кореспондентові думки про весілля. Та навіть у напівсні, намагаючись розгледіти вогні за пилюкою, я знав, що не італійське весілля там справляють.

ОБСТРІЛ МАДРІДА

НАНА, 11 квітня 1937

Мадрід. На передовій, за милю з чвертю від міста, із зеленого, порослого сосняком узгір'я навпроти, долинало ніби важке, хрипке гарчання. Батарею заколотників виказувала лише сиза хмарка диму. Лунав різкий, пронизливий звук, наче то розривали сувій шовку. Снаряди летіли в місто досить високо, отож тут, на передньому краї, ніхто на них не зважав.

Але в місті, де в неділю на вулицях було повно людей, снаряди вибухали з сліпучим спалахом, як від короткого замикання, і з оглушливим тріском розбивали на порох граніт. За ранок у Мадріді розірвалося двадцять два снаряди.

Вбило стару жінку, що поверталася з базару додому: вона впала безформною купою чорного одягу, а одну ногу їй відірвало і кинуло до стіни найближчого будинку.

На іншій площі вбило ще трьох: вони лежали серед пилюки й каміння, наче три розшарпані клунки старої одежі, після того як осколки стоп'ятдесятип'ятиміліметрового снаряда порсну-ли від тротуару.

Машина, що їхала вулицею, зненацька зупинилася і звернула вбік, як тільки сяйнув спалах і розлігся вибух; водій відійшов, хитаючись, — волосся його разом зі шкірою злізло на очі. Він сів на тротуарі, затуливши обличчя руками, а кров лиснючою плівкою текла по його підборіддю.

Три снаряди влучили в одну з найвищих будівель. Воно й не дивно, оскільки то добрий орієнтир і засіб зв'язку, але стріляти по людях, що гуляли на вулицях, було всупереч правилам війни.

Після артобстрілу я повернувся на наш спостережний пункт, що містився в зруйнованому будинку; до нього було ходьби хвилин десять. Я звідти третій день стежив за боєм: республіканські війська намагались оточити й відрізати клин заколотників, що увігнався в Мадрід ще в листопаді. Його вістря складала клінічна лікарня Університетського містечка, і якби республіканцям вдалося зімкнути кліщі між дорогами на Тремадуру й Корунью, той клин було б ліквідовано.

Від церкви на пагорбі, зруйнованої артилерійським вогнем на наших очах два дні тому, лишилося тільки три стіни без даху, Два великих будинки трохи нижче й три менших ліворуч від них, де закріпилися заколотники, стримували просування республіканських військ.

Учора я бачив, як республіканці наступали на ті позиції: їхні танки, ніби розумні смертоносні жуки, нищили кулеметні гнізда в густому підліску, а гармати тим часом обстрілювали будинки й окопи заколотників. Ми спостерігали за боєм до сутінок, але піхота так і не піднялася на штурм.

Та сьогодні, коли після чвертьгодинної інтенсивної підготовки всі п'ять будинків зникли у хмарі біло-оранжевої пилюки й диму, піхота пішла в атаку.

Бійці лежали за крейдяною лінією нещодавно виритих окопів. Раптом один із них, низько пригнувшись, побіг назад. За ним — іще шестеро, і я побачив, що один упав. Потім вони повернулися, уже вчотирьох. Зігнувшись, наче в зливу на причалі, бійці нерівним цепом пішли в наступ. Дехто залягав, щоб сховатися від вогню, дехто раптом падав і так лишався лежати як деталь краєвиду — синьою плямою на бурому полі. Та ось піхота зникла в підліску, і вперед рушили танки, ведучи вогонь по вікнах будинків.

Раптом в улоговині, якою проходила дорога, щось запалало жовтим полум'ям і повалив жирний чорний дим. Горіло хвилин сорок — полум'я то здіймалося, то згасало, то знову здіймалося, — а потім розлігся вибух. Мабуть, то був танк. Я не певен цього, бо не бачив його, але інші танки пройшли те місце, взявши трохи праворуч, і далі обстрілювали будинки та кулеметні гнізда. Солдати поодинці перебігали повз полум'я, а тоді схилом попід будинками й зникали в лісі.

Рушничні постріли й кулеметний вогонь злилися в суцільну тріскотняву, і ми побачили, як угору повзе ще один танк, а за ним рухається ніби якась тінь. У бінокль було видно, що то щільний цеп піхоти. Танк зупинився, нахиливсь і звернув праворуч, де перед тим, низько пригинаючись, перебігали бійці.

Танк зник серед дерев; усі, хто йшов за ним, були цілі.

А потім знову знялася стрілянина, і поки ми стежили за атакою, зовсім стемніло — в бінокль уже нічого не було видно, крім куряви, що клубочилась над будинками, де вибухали снаряди й сипалась штукатурка. Востаннє ми бачили республіканські війська ярдів за п'ятдесят від будинків, коли ще можна було щось розгледіти. Цей наступ мав відкинути фашистів від Мадріда, але чи вдасться це, покажуть бої сьогодні вночі й завтра.

НЕЗВИЧАЙНА ВІЙНА

НАНА, 14 квітня 1937

Мадрід. Вікно номера в готелі відчинене, і, коли лежиш у ліжку, чути стрілянину на передових позиціях за сімнадцять кварталів звідси, яка не вщухає всю ніч. Спершу починають ляскати гвинтівки, а потім приєднується і кулемет. Він більшого калібру, і тому татакання його значно дужче. А тоді наростає завивання міни, знову лунають кулеметні черги. Ти лежиш собі, дослухаєшся до цього, і так приємно простягтися на повен зріст, відчувати, як потроху зігріваються ноги, що ти тут, а не в Університетському містечку або Карабанчелі. А поки ти засинаєш, якийсь чолов'яга надтріснутим голосом співає під вікном, а троє п'яних сперечаються про щось.

Вранці, перш ніж задзвонить будильник, тебе будить оглушливий вибух, ти підходиш до вікна, виглядаєш і бачиш, як, ввібравши голову в плечі, з піднятим коміром чимдуж біжить брукованою площею людина. В повітрі стоїть їдкий запах від снарядів, якого ти сподівався вже ніколи не вдихати, і в халаті та капцях ти збігаєш мармуровими східцями й наштовхуєшся на поранену в живіт літню жінку, а двоє чоловіків у гиніу комбінезонах ведуть її до готелю. Руки жінки схрещені на великому брезклому животі, а крізь пальці тоненькою цівочкою капотить кров.

За двадцять ярдів звідси, на розі,— купа щебеню, шматки вапна, порита земля і вбитий; його пошматований одяг запорошений. На тротуарі глибока вирва, і звідти, з розбитої труби, піднімається газ, і здається, що в ранковому прохолодному повітрі тріпотить тепле марево.

— Скільки вбитих? — запитуєш поліцейського.

— Лише один, — відповідає він. — Снаряд пробив тротуар і вибухнув. А на бруківці могло бути й п'ятдесят.

Інший поліцейський прикриває знівечений безголовий тулуб. Вони посилають по робітника, щоб полагодити газову трубу, а ти повертаєшся в готель снідати. Прибиральниця з почервонілими очима змиває кров з мармурової підлоги в коридорі. Вбитий не ти і не хтось із твоїх знайомих, і всі вкрай зголоднілі після холодної ночі й довгого вчорашнього дня на Гвадалахарському фронті.

— Ви бачили його? — запитує хтось за сніданком.

— Атож, — відповідаєш.

— А ми ж там проходимо десятки разів на день. Саме на розі.

Хтось жартує, що так недовго й зубів позбутися, ще хтось радить так не жартувати. І в кожного типове для віййи відчуття: от бачите, не мене. Не мене.

Загиблі на Гвадалахарському фронті італійці це теж не ти, хоч через юнацькі спогади вони майже свої. Ні. Рано-вранці ти виїжджаєш на фронт на миршавому автомобілі з іще мирша-ЕІШИМ водієм, і чим ближче до передової, тим помітніший його страх. Та ввечері, інколи вже зовсім пізно, без ввімкнених фар, коли повз тебе гуркочуть вантажні автомашини, ти повертаєшся на ніч у хороший готель, де тебе чекають простирадла на ліжках, де в тебе один з кращих номерів, вікнами на вулицю, за який платиш долар на добу.

Менші номери — вони виходять вікнами у двір, і туди не попадають снаряди — значно дорожчі. Після випадку, коли снаряд вибухнув на тротуарі навпроти готелю, можна було отримати прекрасний торцевий номер з двох кімнат, вдвічі більший за той, який ти займав раніше, і то дешевше ніж за долар на добу. Це не мене вбили. Правда ж? Ні. Не мене. Тепер уже не мене.

Потім у госпіталі Американського товариства допомоги іспанській демократії, що знаходилося за лінією фронту Мората, на Валенсійській дорозі, мені сказали:

— Вас хоче бачити Ревен.

— А я його знаю?

— Навряд, — відповіли мені,— але він хоче зустрітися з вами,

— Де він?

— Нагорі.

У палаті нагорі робили переливання крові якомусь чоловікові з посірілим обличчям, він лежав на ліжку, витягнувши руку й відвернувшись від булькотливої пляшки, і якось байдуже стогнав. Стогнав якось механічно, через однакові проміжки часу, і, здавалося, звуки вириваються не з нього. Губи його не рухалися.

— Хто тут Ревен? — спитав я.

— Це я, — відповів Ревен.

Голос долинав з-під горбка, вкритого товстою сірою ковдрою. Поверх горбка лежали дві схрещені руки, а те, що колись звалося обличчям, тепер була жовта, вкрита струпами поверхня, а очі були перев'язані широким бинтом.

— Хто це*? — запитав Ревен. Губ у нього не було, проте він говорив розбірливо і приємним голосом.

— Хемінгуей, — озвався я. — Прийшов провідати вас.

— З обличчям. було кепсько, — сказав він. — Обпалило гранатою, шкіра кілька разів сходила, але вже ніби починає гоїтись.

— З вашим обличчям все гаразд, — мовив я. — Видно, що непогано гоїться.

А сам не дивився на його обличчя.

— Що там чути в Америці? — запитав він. — Що вони думають про таких, як ми?

— Ставлення змінилося, — сказав я. — Починають розуміти, що республіканський уряд переможе.

— Ви теж так гадаєте?

— Звичайно, — сказав я.

— Я страшенно радий цьому, — сказав він. — Знаєте, я не зважав би на все це, якби тільки бачив, що діється. Біль — це дрібниця, самі знаєте. Та мене страшенно цікавить все, що робиться, я б узагалі не помічав болю, якби міг стежити за подіями й розбиратися в них. Може б, я ще приніс якусь користь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. І добре воював. Мене вже раз поранило, та через два тижні я повернувся в батальйон. Не міг я лишатися осторонь. А потім сталося оце.

Він вклав свою руку в мою. Вона не була схожа на руку робітника. Без мозолів і нігті на довгих чутливих пальцях гладенькі й заокруглені.

— Як воно сталося? — спитав я.

— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.

Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.

— Звідкіля ви? — спитав я.

— З Пітсбурга. Закінчив там університет.

— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?

— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.

— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.

— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.

— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.

— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.

— І скоро вони будуть тут?

— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.

— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?

М'який виразний голос линув від того обличчя, схожого на горбик, який зорали під дощем, а потім спекли на сбнці.

— Та про що мова! — сказав я. — Будь ласка. Послухай, друже, ти скоро видужаєш. І ще послужиш гіршій справі. Навіть виступатимеш по радіо.

— Можливо, — відповів він. — А ви ще приїдете?

— Звичайно, — сказав я. — Неодмінно приїду.

— До побачення, Ернесте, — сказав він.

— До побачення, — сказав я йому.

Внизу мені сказали, що він втратив обидва ока, йому знівечено обличчя, та й у нього тяжко поранені ноги й ступні.

— Ще в нього немає й кількох пальців на ногах, — сказав лікар. — Але він цього не знає.

— Може, ніколи й не дізнається.

— Чого ж, звичайно, дізнається, — сказав лікар. — Він видужає.

І це ще не тебе поранило, зате твого співвітчизника. Твого співвітчизника з Пенсільванії, де ми колись воювали під Геттіс-бергом.

Потім я побачив, що назустріч мені, ходою бойового півня, властивою британському кадровому військовому, яку не змінили ні десять років міліційної служби, ні шина, що підтримувала його руку — іде Джон Кеннінгхем, командир батальйону Ревена. У нього три свіжі кульові рани на лівій руці (я бачив їх, одна гноїлася), а ще одна куля пробила груди і застряла під лопаткою. Він розповів мені, вже військовою лексикою, як вони зупинили відступаючі частини на правому фланзі його батальйону, про бій в окопі, де з одного боку були фашисти, а з другого — республіканці, про те, як вони захопили той окоп, шестеро бійців з одним ручним кулеметом «льюїс» відрізали від їхніх позицій щось із вісімдесят фашистів, розповів, як стійко трималися шестеро його бійців аж до підходу республіканських військ, а тоді перейшли в наступ і вирівняли лінію фронту. Він розповів усе це чітко, переконливо і з відчутною шотландською вимовою. У нього були глибоко посаджені очі, пронизливий орлиний погляд. І вже з його розповіді можна було уявити, який він у бою.

У минулу війну за такий подвиг він отримав би орден — Хрест Вікторії. А в цю війну нагород немає. Рани — єдині відзнаки, за них навіть нашивок не дають.

— І Ревен був там, — сказав він. — А я не знав, що він поранений. Він молодець. Його поранило після мене. Фашисти, що їх ми відрізали, були добре вишколені. І не випустили даремно жодного патрона. Вони принишкли в темряві, поки не розпізнали нас, а тоді відкрили вогонь, залпами. Ось чому в мене чотири кулі в одне й те саме місце.

Ми поговорили ще, і він розповів мені чимало цікавого. Все воно було важливе, але ніщо не могло зрівнятися з тим, що розповів Джек Ревен, службовець доброчинного закладу в Пітс-бурзі, без ніякої військової підготовки. І розповідь його виявилася правдою. Це якась нова, дивна війна, де ти взнаєш таке, У що ледь спроможний повірити.

МАДРІДСЬКІ ШОФЕРИ

НАНА, 22 травня 1937

У Мадріді ми мали багато різних шоферів. Першого звали Томас, то був чоловік чотири фути і одинадцять дюймів зросту й скидався на потворного карлика із старечим обличчям з картини Веласкеса, одягненого у синій комбінезон. Спереду в нього бракувало кількох зубів, і він аж палахкотів патріотичними почуттями. І полюбляв шотландське віскі.

Якось я й Томас їхали з Валенсії, і коли помітили Мадрід, що зводився над рівниною за Алькала де Генарес величною білою фортецею, Томас процідив крізь зуби:

— Слава Мадріду, столиці моєї душі!

— І мого серця, — додав я, бо й собі випив кілька чарчин. Ми їхали так довго, що аж змерзли.

— Ура! — вигукнув Томас і, випустивши кермо з рук, почав збуджено плескати мене по спині. Ми саме минали вантажну машину з бійцями і штабну машину.

— Мене напрочуд легко зворушити, — зізнався Томас.

— Мене теж, — відповів я. — Але не забувай про кермо.

— Особливо чимось благородним, — додав Томас.

— Не сумніваюсь, друже, — сказав я. — А все ж пильнуй, куди їдеш.

— О, можете на мене покластися! — вигукнув ТоМас.

Наступного дня на розбитій дорозі біля Брігуеги ми мусили зупинитися: на багнистій дорозі застряв танк, певно, різко повертався й затримав інших шість, що йшли за ним. Три ворожих літаки помітили їх і вирішили розбомбити. Бомби падали на мокрий схил пагорба над нами, здіймаючи вгору стовпи грязюки й землі. Нас нікого не зачепило, і літаки полетіли собі далі. Я став біля нашої машини й розглядав у польовий бінокль невеличкі «фіати» — вони супроводжували бомбардувальники, — що зблискували під яскравим сонцем. Ми гадали, що вони повернуться, тому якомога швидше поїхали звідти. Але вони не прилітали.

Наступного ранку Томас ніяк не міг завести мотора. І відтоді, як тільки траплялося щось подібне, то хоч би як добре їхала машина напередодні, повертаючись ввечері додому, вранці Томас не міг її завести. Зрештою його прагнення триматися якомога далі від фронту, а водночас його низький зріст, надмірний патріотизм та загальна непридатність почали викликати в нас жаль, і ми відіслали його назад, у Валенсію, написавши у відділ друку, що неабияк вдячні за Томаса, людину найблагородніших почуттів і найкращих намірів, але чи не могли б вони прислати якогось хоробрішого ріофера.

І вони прислали нам його й написали, що це — найхоробрі-тттий водій на весь відділ. Не знаю його імені, бо так ніколи й не бачив його. Сід Франклін (бруклінський матадор), який купував нам харчі, готував сніданки, передруковував на друкарській машинці статті, діставав бензин, діставав машини, діставав шоферів і знав Мадрід та всі мадрідські плітки, наче живий диктофон, мабуть, дав дуже детальні вказівки цьому шоферові. Сід заправив машину сорока літрами бензину, а бензин був найважчою проблемою кореспондентів, бо легше було дістати парфуми Шанеля і Моліне чи джин «Болс», ніж його, записав собі прізвище й адресу шофера і наказав йому бути напоготові і їхати, куди б йому не сказали. Саме тоді ми чекали наступу.

Поки ми його не покличемо, він міг робити що завгодно. Мав тільки залишити записку, де його шукати. Нам не хотілося витрачати дорогоцінний бензин, щоб гасати машиною по Мадріду. Ми неабияк раділи, що відтепер маємо власний транспорт.

Шофер повинен був з'явитися до готелю наступного дня о пів на восьму вечора й дізнатися, чи не буде яких розпоряджень. Він не прийшов, і ми подзвонили йому в готель. Виявилося, що він іще вранці чкурнув до Валенсії разом з машиною і сорока дітрами бензину. Тепер він сидить у валенсійській в'язниці. Ґад^ю, йому там непогано.

Потім нам прислали Девіда. То був хлопець-анархіст з невеликого містечка під Толедо. Його мова була така брутальна, що ви б не повірили своїм вухам, якби почули його. Девід перевернув усі мої уявлення про лихослів'я.

Він був страшенно хоробрий і як шофер мав тільки одну ваду: зовсім не вмів водити машину. Є коні, що знають тільки або йти підтюпцем, або мчати, як куля. Девід міг їхати на другій швидкості, не наїжджаючи на перехожих, прокладаючи дорогу лайкою. Міг мчати й на повному газу, вп'явшись у кермо обома руками, охоплений якимсь фаталізмом, проте без сліду розпачу.

Ми вирішували цю проблему, сідаючи, замість Девіда, за кермо. Це йому подобалося, бо давало змогу збагачувати свій словниковий запас, який у нього й так був просто жахливий.

Війна йому подобалась, а стрілянина викликала замилування.

— Погляньте! Ого! Оце так частування для тих, що їх ні згадати, ні вимовити, ні передати, — збуджено говорив він. — Під'їдьмо ще ближче!

Біля Каадель-Кампо був перший бій, який йому довелося побачити, і він здався йому святковим фейєрверком. Хмари цегли й пороху, що піднімалися вгору щоразу, коли снаряд урядових гармат влучав у будинок, звідки марокканці вели кулеметний вогонь, стрекіт автоматів, кулеметів, вибухи скорострільних гармат— все зливалося в оглушливий гуркіт і вкрай збуджувало Девіда.

— Отак! Отак! — приказував він. — Оце війна! Справжнісінька війна!

Йому подобалось і пронизливе виття ворожих снарядів, і гуркіт республіканської батареї, яка через наші голови обстрілювала позиції заколотників.

— Ого! — вигукнув Девід, коли сімдесятип'ятиміліметровий снаряд розірвався на вулиці, неподалік від нас.

— Слухай, — сказав я. — Це небезпечно. Може і вбити.

— Дурниці,— відмахнувся Девід. — Ви тільки послухайте, який невимовний, який непередаваний гуркіт.

А потім я повернувся в готель дописувати статтю, а Девіда ми послали в одне місце неподалік Пласа-Майор по бензин.

Я вже кінчав статтю, коли забіг Девід.

— А йдіть-но погляньте на машину, — сказав він. — Уся в крові. Ото жах! — Він тремтів, обличчя його потемніло і губи сіпалися.

— Що сталося?

— Снаряд поцілив у жінок, що стояли в черзі за продуктами. Сімох убило. Трьох я відвіз у лікарню.

— Молодець.

— Ви не можете уявити, — сказав він. — Який це жах! Я і не знав, що таке може бути.

— Слухай, Девіде, — звернувся я до нього. — Ти хоробрий хлопець. Запам'ятай це. Але цілий день ти був хоробрим, тільки чуючи цей гуркіт. А от ти побачив, що цей гуркіт може наробити. Тепер ти повинен бути хоробрим, чуючи цей гуркіт і знаючи, що він може наробити.

— Авжеж, товаришу, — сказав він. — Але який жах навіть побачити таке!

Девід і справді був хоробрий. Не думаю, щоб після цього випадку його так само захоплював бій, як і того першого дня; але він ніколи не уникав жодного бою. Хоч водити машину так і не навчився. Але він був добрим хлопцем, хоч і користі від нього було мало, і я охоче слухав його жахливі лайки. То було єдине, в чому Девід робив помітні успіхи. Незабаром його забрали в село, де знімався якийсь фільм, і ми якийсь час мали такого нікчемного шофера, що про нього не хочеться й згадувати, а потім нам прислали Іполіто. Розповідь про Іполіто — основне в цьому оповіданні.

Іполіто був не набагато вищий за Томаса, але наче витесаний з граніту. Він ходив перевальцем, міцно ступаючи на всю підошву; у нього був автоматичний пістолет, такий великий, що звисав мало не до колін. «Баїїні» він завжди казав з таким наголосом на останньому складі, ніби скликав мисливських собак. Таких вишколених собак, які знають своє діло. Він добре знався на моторах, чудово водив машину, і коли йому казали прийти о шостій ранку, він з'являвся на десять хвилин раніше.

Він брав участь у боях за фортецю Монтана в перші дні війни і ніколи не належав до якоїсь політичної партії. Останні двадцять років він був членом соціалістичного профспілкового об'єднання. Коли я його спитав, у що він вірить, він відповів — у Республіку.

Він був нашим шофером на фронті і в Мадріді під час обстрілу міста дев'ятнадцять днів, жахливого обстрілу, що про нього просто неможливо писати. Весь час він був твердий, як граніт, з якого, здавалося, був витесаний, здоровий, як бик, і точний, як залізничний годинник. Дивлячись на нього, можна було зрозуміти, чому Франко так і не взяв Мадріда, коли він міг це зробити.

Іполіто й інші такі, як він, билися б за кожнісіньку вулицю, за кожнісінький будинок, поки хоча б один із них залишився живий; а решта бійців спалили б місто дощенту. Це непохитні люди, і вони вміють воювати. Як і ті іспанці, що колись підкорили Західний світ. Вони, на противагу анархістам, не полюбляють романтики, не бояться смерті. Тільки ніколи не хизуються цим. А в анархістів, як і в італійців, тільки про це й мови.

Того дня, коли понад триста снарядів було випущено по Мад-ріду і центр міста перетворився в засіяну битим склом, засипану цеглою й пилюкою запалену бойню, Іполіто поставив машину під захист одного з будинків у вузенькому провулку біля готелю. Місце здавалося надійним і, посидівши, поки не набридло, в моїй кімнаті, де я працював, він сказав, що зійде вниз і сяде в машину. Не минуло й десяти хвилин, як шестидюймовий снаряд влучив точнісінько туди, де стіна готелю сполучалася з тротуаром. Снаряд глибоко зарився в землю й не вибухнув. Якби він розірвався, то від Іполіто й машини не лишилося б і сліду, щоб його зафотографувати, адже вони були футів за п’ятнадцять від місця, де впав снаряд. Я визирнув у вікно, побачив, що все гаразд, і сходами збіг униз.

— Що з тобою? — спитав я, ледве переводячи дух,

— Все гаразд, — відповів він.

— Постав машину далі в провулок.

— Пусте, — сказав він. — Вдруге сюди снаряд не поцілить і за тисячу років. А той не вибухнув.

— Постав машину далі в провулок.

— Та що з вами? — спитав він. — Невже злякались?

— Будь обачним.

— Ідіть і робіть своє,— сказав він. — За мене не турбуйтесь.

Подробиці того дня я пам'ятаю не зовсім добре, бо після дев'ятнадцятиденного обстрілу події одного дня легко змішуються, але о першій годині стрілянина вщухла, і ми вирішили пообідати в готелі «Гран-Віа», кварталів за шість від нас. Я мав намір дістатися туди трохи заплутаним, зате надійним шляхом, використовуючи всі найменші безпечні закутки, але Іполіто спитав:

— Куди ви?

— Поїсти.

— Сідайте в машину.

— Ти збожеволів.

— Сідайте, поїдемо по Гран-Віа. Стрілянина вщухла. Вони теж обідають.

Ми четверо сіли в машину і поїхали по Гран-Віа, всипаній битим склом. На тротуарах безліч глибоких вирв. Деякі будинки були зруйновані, і ми мусили обійти купу щебеню і збитий цегляний карниз, щоб потрапити в готель. Зараз ніде не видно було жодної живої душі, хоч колись ця мадрідська вулиця була така ж багатолюдна, як П'ята авеню і Бродвей разом узяті. Скрізь багато вбитих. З машин теж одна тільки наша.

Іполіто поставив машину в провулку, і ми всі пообідали. Ми ще їли, коли Іполіто підвівся й пішов до машини. Знову почулися вибухи, хоч у ресторані, що містився в підвалі, вони звучали приглушено. І коли ми, пообідавши гороховим супом, тоненькими, як папір, шматочками ковбаси й апельсином, піднялися нагору, вулиця була заповнена димом і хмарами пилюки. Повсюди на тротуарі валялися свіжі шматки вапна. Я глянув за ріг, як там наша машина. Провулок був усипаний щебенем: снаряд щойно пробив стіну якраз над машиною. Я побачив її, вкриту пилюкою і уламками цегли.

— О господи, — сказав я. — Вони вбили Іполіто.

Він лежав, закинувши назад голову, на своєму сидінні. Я наблизився до нього дуже зажурений. Адже я встиг полюбити Іполіто.

А той спокійнісінько спав собі.

— Я гадав, що тебе вбило, — сказав я.

Він розплющив очі і позіхнув, затуливши рукою рот.

— Ще чого! — відповів він. — Я звик трохи поспати після обіду, якщо випаде часина.

— їдьмо в бар Чікоте, — мовив я.

— А там добра кава?

— Чудова.

— То сідайте, — сказав він. — їдьмо.

Коли я від'їжджав з Мадріда, то хотів дати йому трохи грошей.

— Від вас я нічого не візьму, — сказав він.

— Візьми, — вмовляв я. — Візьми, ну будь ласка. Щось купиш своїй родині.

— Ні, не візьму, — заперечив він. — А правда ж, ми добре провели час?

Хтось, якщо хоче, може робити ставку на Франко, чи на Муссоліні, чи на Гітлера. Але я ставлю тільки на Іполіто.

ПОРУЧ ІЗ СМЕРТЮ

НАНА, ЗО вересня 1937

Мадрід. Кажуть, що ту, яка летить у тебе, не почуєш. Щодо кулі, то це так, бо її справді чуєш тоді, коли вона вже пролетіла. Проте ваш кореспондент чув останній снаряд, що влучив у цей готель. Чув, як його випустили на батареї, потім — як він примчав з ревом і свистом, наче поїзд у метро, як вдарився в карниз і засипав кімнату дощем битого скла й уламками штукатурки. І поки скло з дзенькотом сиплеться на підлогу, а ти дослухаєшся, чи не летить ще один снаряд, ти усвідомлюєш, що знову в Мадріді.

Зараз Мадрід спокійний. Бої точаться в Арагоні. А під Мадрідом воюють мало, якщо не брати до уваги мінування, контрмі-нування, нальотів на окопи, мінометних та снайперських обстрілів в умовах позиційної війни, що жевріє в Карабанчелі, Узері та Університетському містечку.

Обстрілюють ці міста рідко. А бувають дні, коли їх взагалі не обстрілюють, погода стоїть чудова, і на вулиці висипає люд. В крамницях торгують одягом, фотомагазини, ювелірні та антикварні відчинені, кав'ярні й бари переповнені.

Пиво буває рідко, а дістати віскі майже неможливо. Вітрини заставлені іспанськими підробками лікерів, віскі та вермутів. Вживати їх усередину не заборонялось, але чимось під назвою «Мілорд екоссес віскі» я протираю обличчя після гоління. Трохи пече, проте дезинфікує добре. Певно, ця рідина підійшла б легкоатлетам, щоб змащувати ноги, але з нею треба поводитись дуже обережно, щоб навіть краплі її не потрапило на одяг, бо вона роз'їдає вовну.

Люди на вулицях веселяться, а біля кінотеатрів, обкладених мішками з піском, щовечора збираються гурти. Чим ближче до фронту, тим бадьоріший і життєрадісніший у них настрій. А на самому фронті оптимізм дійшов до того, що ваш кореспондент, хоч і всупереч бажанню, позавчора купався у маленькій нічийній річці на Куенкському фронті.

Річка з крижаною водою та стрімкою течією була перед фашистськими позиціями як на долоні, і від цього мене пробирало ще дужче. Усвідомлення того, при яких обставинах я буду купатися; настільки приголомшило мене, що коли таки увійшов у воду, вона здалася мені навіть приємною. Проте я відчув себе куди затишніше, коли виліз з річки й сховався за деревом.

І саме тоді офіцер республіканської армії, один із учасників нашого оптимістичного купання, став стріляти у водяного вужа і поцілив тільки з третього пострілу. За це йому перепало від іншого не так оптимістично настроєного офіцера, який запитав, чи не домагається той, щоб по нас різонули з кулеметів?

Того дня у вужів ми вже не стріляли, зате я бачив у річці три великі гладкі форелі, кожна не менше чотирьох фунтів. Важкі, гладкі й глибоководні, вони піднялися на поверхню, щоб схопити коників, яких я кинув їм на воду. Форелі залишили за собою на воді глибокі кола, ніби хто жбурнув туди важкого каменя. Ця риба тут трапляється по всій річці: менша тримається на обмілинах, більша ховається в западини та прибережну тінь. За цю річку варто битися, але купатися в ній таки холоднувато.

Коли я відстукував усе це на друкарській машинці, в будинок напроти готелю влучив снаряд. На вулиці розплакався малий хлопчик. Його взяв на руки міліціонер і став заспокоювати. На нашій вулиці нікого Hé вбйЛо, і люди, що було кинулися врозтіч, почали зупинятися і нервово сміятись. Ті ж, хто гіе тікав, спогорда поглядають на них, і місто, в якому ми всі перебуваємо, зветься Мадрід.

ВЗЯТТЯ ТЕРУЕЛЯ

НАНА, 23 грудня 1937

Теруельський фронт. Під сильним кулеметним і рушничним вогнем ми залягли на вершині гребеня в цепу республіканської піхоти. Вогонь був такий щільний, що, якби ти підвів голову над кам'янистим грунтом, одна з невидимих куль, що з лагідним шепотом летять після кожної кулеметної черги з сусідньої висоти, розтрощила б тобі череп. Про це ти знаєш, бо на власні очі бачив, як це буває.

Ліворуч від нас почалася атака. Пригнувшись, із багнетами напереваги, бійці спочатку побігли незграбним галопом до підніжжя пагорка, а потім, уже повільніше, почали підійматися вгору. Двох поранило, і вони відстали. У одного — здивований вираз людини, яку вперше поранило, коли ще не відчуваєш болю і не розумієш, чому втрачаєш сили. Другий знав, що він тяжко поранений. Найбільше мені хотілося зараз мати лопатку, щоб окопатися й сховати голову; але ніде поблизу лопаток не було.

Праворуч від нас височить схожа на бойовий корабель жовта громада — то Мансуето, природна фортеця Теруеля. Республіканська артилерія стріляє через наші голови; постріл — і відразу звук, наче рветься шовк, а тоді раптом фугасні снаряди здіймають чорні гейзери над посмугованими укріпленнями Мансуето.

Того дня ми спустилися Сагунтським шосе через перевал і за дев'ять кілометрів від Теруеля залишили машину. Потім пішки дісталися до шостого кілометра, де проходила лінія фронту. Там пробули недовго, бо з сідловини, де ми зупинилися, майже нічого не було видно. Ми піднялися вище, і там нас обстріляли з кулемета. Нижче по схилу вбило офіцера, і санітари обережно понесли його, уже посірілого, вниз і поклали на ноші. Коли убитих відносять у тил на ношах, то атака ще не почалась.

Хоч вогонь був щільний, але в пошуках кращого місця для спостереження ми перебігли на іншу висоту, поперед передової лінії республіканців. Скоро й там стало незатишно, хоч і видно було все як на долоні. У солдата, що лежав поруч, після кожного пострілу заїдала гвинтівка, і я показав йому, як відкрити затвор ударом каменя. Потім на передовій радісно закричали, і ми побачили, як за сусіднім гребенем фантасти залишають першу лінію окопів.

Вони бігли нагинці, стрибками — не панічно тікали, а відступали, і, щоб прикрити їхній відхід, кулемети у них в тилу перенесли вогонь на наш гребінь. Я знову пожалкував, що не прихопив лопатки, і ми стали дивитися, як республіканці невпинно долають крутий підйом. Так тривало цілий день, і надвечір вони просунулися на шість кілометрів від місця, звідки почалася атака.

Вдень ми спостерігали, як республіканці форсують стрімкі схили Мансуето. Ми бачили, як бійці на бронемашинах атакували ворога, що засів на фермі за сто ярдів від нас: бронемашини під'їхали впритул до будинку і відкрили шалений вогонь по вікнах, щоб бійці могли увірватися всередину з ручними гранатами. Ми лежали під сумнівним захистком трав'янистого пагорбка, а фашисти обстрілювали з восьмидесятиміліметрових мінометів шосе за нами й поле: чути було короткий посвист і відразу — сухий вибух. Одна міна розірвалася серед атакуючих, і один боєць вибіг з диму і почав круто забирати вбік і назад, потім отямився і побіг доганяти товаришів. Ще один боєць лежав там, де осідав дим від вибуху міни.

Дим того дня не слався по вітру. Після арктичного холоду, п'ятиденного штормового вітру й снігової бурі мов настало бабине літо, — димки розривів здіймаються вгору й повільно осідають. І весь день війська атакували, закріплювалися і знову атакували. Коли ми йшли дорогою, бійці, що сиділи в канаві, прийняли нас за старших штабних офіцерів, бо ніщо так не вирізняє людину на фронті, як цивільний одяг, і гукали нам:

— Гляньте он на тих, що на пагорку! Коли буде наступ? Скажіть, коли він буде?

Ми сиділи за деревами — заспокоювала товщина стовбурів — і дивились, як кулі зрізують похилені нижні гілки. Помітивши, що фашистські літаки повернули в наш бік, ми сховалися у розщілині, але вони розвернулися, зробили коло і скинули бомби на республіканські позиції біля Конкуда. І весь день ми рухалися за республіканськими частинами, що неухильно просувалися вперед. Вгору по схилах, через залізницю, з боєм через тунель, і вище, в обхід Мансуето, потім по шосе униз до повороту біля другого кілометра, і, нарешті, останній підйом на підступах до міста, де проти заходу сонця різко вимальовувалися геометричні обриси будинків і сім церковних шпилів.

У надвечірньому небі панувала республіканська авіація, скрізь снували стрімкі, мов ластівки, винищувачі; і, поки ми стежили в бінокль за їхнім витонченим польотом, сподіваючись побачити повітряний бій, до нас з гуркотом під'їхали два ваговози, і з кузова, відкинувши задній борт, висипали хлопчаки, які поводилися так, наче їх привезли на футбольний матч. Лише побачивши, що в кожного ремінь з шістнадцятьма гранатними підсумками і за спиною по два рюкзаки, я зрозумів, що то підривники.

Капітан сказав:

— Хлопці чудово працюють. Побачите, як вони прориватимуться в місто.

І ось в останніх відблисках сонця і при світлі гарматних спалахів — жовтіших, ніж іскри з тролейбусних дротів, але таких же раптових — ми побачили, як ці хлопчаки розгорнулися за сто ярдів від нас і під щільним прикриттям кулеметно-автоматного вогню прослизнули останнім схилом нагору, до самого міста. Біля стіни вони на мить затримались, потім — червоно-чорний спалах, гуркіт гранат, і, перемахнувши через стіну, вони увірвалися в місто.

— А не можна було б піти разом з ними? — спитав я полковника.

— Чудово, — відповів той. — Непогана думка,

Ми стали спускатися вниз по шосе, але вже смеркало, і, зустрівши двох офіцерів, що перевіряли розкидані підрозділи, ми вирішили приєднатися до них, бо в темряві нас могли прийняти за чужих, а пароля ми не знали.

Землю оповивав теплий морок, а ми йшли по шосе, що вело вниз, до Теруеля. Ніч дихала спокоєм, і кожний різкий звук здавався недоречним.

На шосе ми натрапили на мертвого офіцера, якого вбило, коли він вів своїх бійців у вирішальну атаку. Рота пішла далі, а він лишився на асфальті, бо на цій фазі бою мертвих не підбирають.

Ми підняли його, ще теплого, з суворим восковим обличчям, поклали на уібіччя, ґюдалі від танків і всього іншого, що могло б потривожити його спокій, і увійшли в місто.

Жителі Теруеля Обнімали нас, пригощали вином, питали, чи не зустрічали ми в Барселоні їхнього брата, дядька чи ще якого родича, і все це було дуже приємно. Ми вперше були свідками їсГго, як вітають визволителів, а серед них тільки ми були в цивільному. Цікаво, за кого вони нас приймали? Том Делмер, кореспондент лондонської газети, був схожий на єпископа, Герберт А. Метьюз із «Нью-Йорк тайме» — на Савонаролу, а я — трохи на Уоллеса Бірі, яким той був років зо три тому. Не дивно, якщо місцеві жителі подумали, що новий лад буде, так би мовити, незвичайним.

Але вони казали, що давно чекають нас, що вони ховалися у льохах і ямах, коли республіканське командування запропонувало їм евакуюватися, бо фашисти не випускали їх з міста. Іони ще сказали, що республіканці обстрілювали тільки військові об'єкти, а не житлові будинки. Це їхні слова — не мої.

Коли я, ще сидячи в машині, прочитав у нью-йоркських газетах, щойно одержаних в Мадріді, про ультиматум генерала Франко — якщо через п’ять днів республіканський уряд не складе зброї, фашисти почнуть останній і вирішальний штурм — було трохи дивно йти вулицями Теруеля, цього важливого опорного, пункту заколотників, звідки вони збиралися рушити до моря.

БІЖЕНЦІ

НАНА, 3 квітня 1938

Барселона. Чудового, мало не весняного ранку ми виїхали на фронт. Учора ввечері, коли ми в'їжджали в Барселону, усе здавалося брудним, сірим, імлистим і сумним, а сьогодні стало тепло і сонячно, а рожевий цвіт мигдалю ви-

різнився на сивих пагорбах і прикрашав сірувато-зелені від пилу оливи.

Уже під самим Реусом, коли ми мчали прямим рівним шосе поміж оливкових гаїв, шофер, що сидів на відкидному сидінні, вигукнув:

— Літаки, літаки! — і, скрегочучи гальмами, наша машина зупинилася під деревом.

— Прямо над нами, — сказав шофер. Ваш кореспондент пірнув у кювет, припав до землі і, глянувши вгору, побачив, як літак знизився, перевернувся через крило, а потім вирівнявся, очевидно, вирішивши, що однієї машини замало, щоб гатити по ній з усіх восьми кулеметів.

Поки ми стежили за ним, пролунали оглушливі вибухи бомб, і Реус, що виднівся на тлі гір за півмилі попереду, зник у цегляно-червонястій хмарі диму. Головна вулиця міста була завалена уламками будинків і залита водою з розбитого водопроводу; ми зупинили машину: хотіли знайти поліцейського, щоб той пристрелив пораненого коня, але хазяїн вважав, що коня ще можна врятувати, і ми поїхали далі, на гірський перевал, через який іде дорога до каталонського містечка Фалсета.

Так почався цей день, але хто поки що знає, як він закінчиться? Невдовзі почали траплятися вози з біженцями. Одним правила стара бабуся: вона махала батогом і ридала. Більше цього дня я не бачив жодної жінки, яка б плакала. За іншим возом ішло восьмеро дітей, одне хлопча налягало на колесо на крутих підйомах. На возах були навалені клунки з постіллю, швейні машинки, ковдри, кухонний посуд, мішки з зерном для коней та мулів; прив'язані до задків возів, тяглися кози й вівці. Паніки не було, просто всі повільно і безперервно рухалися вперед.

Сидячи на товстій підстилці з ковдр, на мулі їхала жінка з червоним немовлям на руках, якому, певне, не було й двох днів. Голова матері похитувалась у такт ході мула, і чорне, як смола, волоссячко дитини посіріло від пилу. Мула вів за вуздечку чоловік, то озираючись назад через плече, то дивлячись на дорогу попереду.

— Коли народилась дитина? — спитав я, коли наша машина порівнялася з ними.

— Учора, — гордовито відповів чоловік.

І ми поїхали далі. Усі, хто йшов чи їхав дорогою, куди б вони не дивилися, поглядали ще й угору, поглядали на небо.

Потім ми побачили бійців. Одні несли гвинтівки за дула, інші були зовсім без зброї. Спочатку вони йшли купками, а далі — посунули цілими підрозділами. Потім пішли ваговози з солдатами, маршові колони, тягачі з гарматами, з танками, з протитанковими гарматами й зенітками. І безперервний потік біженців.

Чим далі ми просувалися, тим густішала й набухала людська ріка, аж поки не тільки дорога, а й усі стежки для худоби були забиті біженцями й солдатами. Не було ніякої паніки, люди просто йшли, і в багатьох були бадьорі обличчя. Можливо, це через погоду. Такого чудового дня смішно було навіть думати, що хтось може померти.

Потім почали зустрічатися знайомі обличчя; офіцери й солдати з Нью-Йорка і Чікаго, які розповіли, як фашисти прорвалися і захопили Гандосу, але американці ще ведуть бій за міст через Ебро біля Мори, що це вони прикривають цей відступ, утримуючи переправу й місто.

Несподівано потік військ порідшав, а потім знову почався наплив, аж поки так не забило дорогу, що нам довелося зупинити машину. Сюди вже долинала артилерійська канонада, і було видно річку й місто, де рвалися снаряди. Потім звідкись на дорозі ще й узялася отара овець, і рух геть спинився, і чабани намагалися відігнати їх на узбіччя, щоб пропустити ваговози й танки. Літаки усе ще не з'являлися.

Десь попереду республіканці ще утримували міст, але вже не можна було рухатись проти цього могутнього, закуреного потоку, тож ми розвернулися і знов крізь усе це поїхали назад, на Таррагону й Барселону. Жінка прикрила дитину шаллю і пригорнула до грудей. Запиленої голівки з-під шалі вже не було видно: мати міцно пригортала дитину, похитуючись на спині мула. Її чоловік так само вів мула за собою, але тепер він дивився тільки на дорогу і не відповів, коли ми помахали рукою. Люди весь час поглядали на небо, вже помітно стомлені. Літаки ще не прилетіли, але час ще був, вони просто не поспішали.

БОМБАРДУВАННЯ ТОРТОСИ

НАНА, 15 квітня 1938

Тортоса, Іспанія. Перед нами п'ятнадцять легких бомбардувальників «хейнкель», супроводжувані винищувачами «месершміт», повільно виписували в небі коло за колом, як стерв'ятники, що відчули поживу. Після кожного заходу в одній і тій же точці лунали вибухи. Коли ж літаки тим же незмінним строєм пролітали над голим схилом, кожний третій пікірував і стріляв з кулеметів. Так безперешкодно вони сорок п'ять хвилин обстрілювали й скидали бомби на піхотну роту, що залягла цього жаркого весняного полудня на схилі голого пагорба, утримуючи шосе Барселона — Валенсія.

А над нами у високому безхмарному небі одна за одною з ревом проносилися над Тортосою ескадрильї бомбардувальників. Коли вони скинули свій смертоносний вантаж, маленьке містечко над Ебро зникло у високій хмарі жовтого пилу. За першими літаками йшли інші, пил не встигав осідати і нарешті повиснув жовтою запоною над долиною Ебро. Важкі бомбардувальники «савойя-марчеті» сріблясто зблискували; замість тих, що відбомбилися, прилітали інші.

А «хейнкелі» кружляли й пікірували з методичною монотонністю, з якою тихого вечора проходить шостий день велогонки. А внизу, абияк залігши за камінням чи просто в заглибинах, піхотна рота намагалася стримати наступ цілої армії.

В опівнічному зведенні республіканський уряд повідомив про бої під Сан-Матео й Ла-Хана, а це означало, що заколотники обійшли або захопили останню надійну оборонну позицію республіканців Аа-Танкада — стрімку скелясту висоту, яка закривала шлях до моря від Морелла до Вінароса.

О четвертій ранку, коли повний місяць освітлював скелясті каталонські пагорби, гострі кипариси й химерні, посічені осколками стовбури платанів, ми вирушили до лінії фронту. На світанку ми проминули зведені ще римлянами стіни Тарраго-ни, а коли сонце почало пригрівати, побачили перші групи біженців.

Далі ми зустріли республіканські війська, від яких почули, що оборону прорвано: дві колони наступають на Вінарос, третя — на Ульдекону, а четверта — з Ласенії через Ла-Галера на Санта-Барбару, звідки лише тринадцять кілометрів до Тортоси. Це з чотирьох напрямків проривалися до моря наваррці й марокканці генерала Аранди, і, як сказали нам, вони вже взяли Каліг і Сан-Хорге, останні два міста на двох шляхах із Сан-Матео до моря.

На першу годину дня шосе було ще вільне, проте все свідчило, що до ночі його переріжуть або почнуть обстрілювати, як тільки частини Аранди підтягнуть артилерію. Тим часом в Улькедоні, де ваш кореспондент розмовляв біля карти з офіцером штабу, вже чути було кулеметну стрілянину.

Штабіст говорив спокійно, точно і дуже ввічливо, а тим часом війська заколотників уже минали Сан-Рафаель, — їх і нас розділяв тільки кряж. Хоробрий і здібний командир, він кидав у бій бронемашини, та в нас була звичайна машина, тож ми вирішили повернутися назад в Сан-Барбару. Те гарненьке містечко було б іще кращим, якби не стовпи диму над Тортосою — її й досі ще бомбардували.

У нас було багато причин, щоб пробиватися через Тортосу до Барселони, а серед них — врятування життя, свобода і прагнення щастя. Та коли ми приїхали в Тортосу' і вартовий сказав, що міст розбомбили і нема як перебратися на той бік, то виявилося: ми так довго думали про це, що страху вже не було, а тільки відчуття: ну от і все.

— Спробуйте проїхати через малий місток, його саме лагодять, — порадив вартовий.

Наш шофер рвонув з місця, протиснувся між ваговозами, обминаючи свіжі воронки, від яких ще гірко пахло паленою землею та амоналом — у такій вирві вмістилося б два грузовики. Ось і шісток. Попереду їхав віз, ущерть навантажений мішками із збіжжям, посудом та хатнім добром. Усе те ледве тягнув мул.

— Назад! — крикнув вартовий до селянина, що правив возом, але назад мул не йшов, і віз перегородив дорогу. Тоді ваш

кореспондент узявся підштовхувати воза, селянин спереду тягнув мула за вуздечку, віз повільно рушив уперед, а за ним і наша машина. Вузькі ковані залізом колеса воза продавлювали тонкі дошки настилу, щойно прибитого саперами, які намагалися якнайшвидше полагодити хисткий місток.

Вони пиляли й стукотіли молотками спритно й несамовито, як злагоджена команда на судні, що терпить аварію у відкритому морі. Неподалік звисав у річку залізний прогін великого мосту через Ебро, а ще одного не було зовсім. Зусилля сорока восьми бомбардувальників, які скидали, судячи з воронок і руїн, бомби принаймні по триста — чотириста п'ятдесят фунтів, доконали тортоський міст. У місті горіла цистерна з бензином, їхати містом було так само, як пробиратися по кратерах Місяця. Залізничний міст уцілів і, звичайно, скоро наведуть понтонну переправу, але в тих, хто залишився на західному березі Ебро, попереду тривожна ніч.

ТОРТОСА СПОКІЙНО ЧЕКАЄ ШТУРМУ

НАНА, 18 квітня 1938

Дельта Ебро, Іспанія. У зрошувальній канаві було повно жабенят. Увійдеш у воду — і вони сполохано кидаються врозтіч. За залізничною колією, у викопаних в гра-вії мілких окопах, заліг цеп молодих бійців, і їхні багнети видніли над блискучими рейками, що мали скоро поіржавіти. Перед боєм юнаки ніби враз подорослішали — їхні обличчя були зосереджені.

На другому березі ворог щойно захопив плацдарм, і останні бійці перепливли річку, коли вже було підірвано понтонний міст. Ворожа артилерія стріляла з маленького містечка Ампос-ти, за річкою, і снаряди рвалися на відкритій місцевості та на дорозі, не завдаючи особливої шкоди. Спочатку гуркав і відлунював постріл, потім наростало виття снаряда, наче хто дер тканину, а тоді серед виноградних кущів злітали руді стовпи землі.

Поки гармати лише пристрілювалися, ще без розвідки й коригування, війна доти була ніби безцільна й безпечна, тому ваш кореспондент спокійно пішов собі вздовж залізничної колії шукати місця, звідки можна було б краще бачити дії франкіст-ських солдатів на протилежному березі.

На війні часом чигає така смертельна небезпека, що отак відкрито ходити в певному місці — просто дурість або ж хизування. Але інколи, переважно перед справжнім боєм, може здатися, що вернулося далеке минуле й ти спокійно ходиш, мов по арені перед коридою.

На тортоську дорогу пікірували німецькі літаки і обстрілювали її з кулеметів. Які ж усе-таки німці методичнії Вони сумлінно роблять своє, і коли заповзялися знищити вас, то нікуди ви не дінетесь. Якщо ж літаки мають якусь іншу мету, ви можете бути більш-менш спокійні навіть зблизька: навіть можете дивитись на них, як на левів, що роздирають здобич. Якщо у них є завдання на зворотному шляху обстріляти дорогу, будьте пев-йі — вони це зроблять. А, закінчивши своє, точнісінько як ото банківські службовці після роботи, подадуться додому.

Далі в бік Тортоси, де діяли літаки, видно, гуготіло. А тут, у дельті, артилерійська перестрілка набирала сили й скидалася на розминку бейсболістів, що знічев'я перекидаються м'ячем. Ти неквапом перейшов місцевість, перебігти яку наступного дня може коштувати тобі життя, і попрямував над каналом, паралельним з Ебро, до білої будівлі, що підносилася над усім жовтим містом на тому березі, де фашисти готувалися до атаки.

Всі двері там були позамикані, і тобі не вдалося піднятися на дах, але з утоптаної стежки понад каналом і так видно, як ворожі солдати скрадаються між деревами до високого зеленого берега. Республіканська артилерія пристрілювалась до ворожих позицій у місті, й стовпи вапняного пилу раз у раз злітали над будинками й дзвіницею, де, напевне, містився спостережний пункт. Але поки що особливої небезпеки не відчувалось.

За останні три дні на тому березі, коли наступали війська генерала Аранди, загроза раптом нарватися на його кавалерію, танки чи броньовики була така ж реальна, як і пилюка, що нею дихали, чи дощ, що зрештою прибив її і періщив тобі в обличчя у відкритій автомашині. Та ось дві армії зійшлися, і за Ебро розгориться бій, але тепер, після довгої непевності, те сприймалося ніби із полегкістю.

Знову попід зеленню дерев на тому березі скрадається солдат, потім ще троє. А коли вони зникли, раптово й різко зацокотіли кулемети. І одразу все завмерло: війна стала дійсністю. Юнаки у мілких окопчиках за залізничним насипом були напоготові, і відтепер усе залежало від них. З мого місця видно — вони надійно прикриті й спокійно чекають. Завтра настане їхня черга. Над рейками здіймаються похилені вістря багнетів.

Артилерійський вогонь посилюється. Двічі снаряди влучили в ціль, а коли дим попереду розвіявся і осів на дерева та землю, я нарвав на полі біля стежки, що вела на Тортоський шлях, жмут молодої цибулі. То була перша весняна цибуля, ще м'яка, біла і не дуже гірка на смак. У дельті Ебро земля родюча, і там, де росте цибуля, завтра спалахне бій.

ПРОГРАМА РЕАЛІСТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ США

«Кен», 11 серпня 1938

Питання: Що таке війна?

Відповідь: Війна — це акт насильства, мета якого примусити противника виконувати те, що ти хочеш.

Питання: Яка основна мета війни?

Відповідь: Основна мета війни — роззброїти ворога.

Питання: Що необхідно зробити, щоб цього досягти?

Відповідь: По-перше, військова сила ворога повинна бути знищена, тобто її треба довести до такого стану, щоб вона була неспроможна далі вести війну. По-друге, країну треба завоювати. Бо країна — джерело нової військової сили. По-третє, треба зламати волю ворога.

Питання: Чи є ще інші способи нав'язати ворогові свою волю?

Відповідь: Так, є. Це вторгнення, тобто окупація ворожої території не з метою її захоплення, а тільки для того, щоб спустошити її або зібрати контрибуцію.

Питання: Чи може країна, перебуваючи в оборонній позиції, виграти війну? ’

Відповідь: Так, може. Ця заперечність мети, що лежить в основі чистої оборони, теж є природним засобом подолання ворога під час тривалої боротьби, тобто виснаження його. Отже, якщо заперечний намір, тобто об'єднання всіх засобів тільки для пасивного опору, дає перевагу в боротьбі і якщо ця перевага достатня для того, щоб врівноважити переважаючі ворожі сили, то досить тільки затягти боротьбу, щоб довести на-

пруження ворога до невідповідності з важливістю політичної мети: доведеться від неї відмовитися. Отже, з цього можна бачити, що цей спосіб знищення ворога застосовується саме в тих численних випадках, коли слабший хоче вистояти проти сильнішого.

Фрідріх Великий під час Семирічної війни був не досить сильний для того, щоб перемогти австрійську монархію, а якби він і спробував зробити це в стилі Карла XII, то неодмінно загинув би. Але після того як він успішно запровадив у себе систему економії ресурсів і держави, які воювали проти нього сім років, побачили, що справжні витрати на війну набагато перевищують ті, на які вони розраховували спочатку, вони підписали з ним мир.

Всі ці відповіді дав Клаузевіц [107] а він дуже добре знав свою справу. Читати їх нудно, втомливо, але ж так багато дурниць пишуть, думають і кажуть про війну, що необхідно повернутися до цього старого Ейнштейна воєнної стратегії, щоб знайти прецеденти в минулому, згідно з якими Іспанська республіка веде тепер війну. Якщо ви вивчите ці два розділи Клаузевіца про незламну міць оборони, ви зрозумієте, чому війна в Іспанії ще довго триватиме.

Війна в Іспанії триває вже два роки. В Китаї — рік. Війна в Європі вибухне найпізніше наступного літа.

Вона ледве не почалася двадцять першого травня. А може, почнеться тепер, у серпні. Чи, може, її відсунуть до наступного літа. Але вона обов'язково буде.

То що ж таке війна? Ми кажемо, що війна — убивство, що вона непростима, що нічим не можна виправдати наступальну війну. А що каже Клаузевіц? Він визначає війну, як «продовження політики іншими засобами».

То коли ж почнеться ця нова війна? Можете бути певні, що початок її в найдрібніших деталях розроблено вже тепер. От тільки коли ж вона почнеться?

«Якщо обидві сторони озброїлися для боротьби з якоїсь при-, чини, яка повинна існувати, поки супротивники лишаються озброєними, тобто поки вони не підпишуть миру, то спокій може бути тільки при одній умові: при бажанні виждати більш сприятливого для початку ворожих дій моменту».

Це знову Клаузевіц.

«Державний діяч, який знає, що його зброя готова до дії, і розуміє, що війна неминуча, але вагається вдарити першим, — винний у злочині проти своєї країни».

А це вже сказав фон дер Гольц [108]. І це теж варто прочитати.

Останнім часом містер Невілл Чемберлен і прихильники його політики в нашому державному департаменті все частіше вимагають, щоб ми стали реалістами.

А чому б нам і не бути реалістами? Не такими реалістами, як Чемберлен та його прихильники тимчасових заходів англійської політики, що її буде відкинуто, як тільки англійці озброяться, а реалістами американськими.

Отже, в Європі йдеться до війни. То що ж ми як реалісти збираємося робити?

Насамперед ми хочемо залишитися збоку. Ми нічого не виграємо в європейській війні, крім, може, тимчасового процвітання.

Один із способів залишитися збоку — не продавати зброї жодній з країн, що воюватимуть. Але все одно англійці і хлопці з нашого державного департаменту зроблять усе, щоб втягти нас у війну; тільки це виглядатиме, що ми воюватимемо не з егоїстичних, а з найвищих найблагородніших і найгуманніших почуттів. Друга сторона займеться нами теж; але хто може позмагатися з англійцями в їхній майстерності викликати довіру?

У німців неабиякий талант дратувати народи, ображати нації, знаходячи різні приводи до війни. Гогенцоллерни колись були гидкі, але нацисти будуть ще гірші, і якщо тоді була одна «Лузітанія» [109], то тепер можна буде налічити півдюжини таких випадків. Варвари, які бомбили Герніку і розстрілювали цивільне населення Барселони, навряд чи стримаються, щоб не напасти на «Нормандію» чи «Куїн Мері». Отже, коли почнеться війна, американцям доведеться ризикувати своїми кораблями. Або воювати за «Французьку лінію», чи «лінію Кунарда» [110].

Ні. Якщо ви хочете бути реалістами, то треба вирішити перш за все: воювати нам чи ні. Буде досить причин, щоб втягти нас у війну. І йдеться ж до війни.

Отже, давайте залишимося збоку. Але чому залишатися збоку і терпіти збитки? Якщо ми реалісти, чому б нам не продавати обом сторонам все, що вони схочуть, все, що ми можемо виробити? Але продавати все за готівку. Нічого не продавати в кредит, бо інакше, допомагаючи одній країні перемогти, щоб вона змогла оплатити нам борги, ми змушені будемо знову пройти через увесь цей фарс воєнних боргів.

Ідеться до війни в Європі. Чому б нам не погріти на цьому руки, якщо ми реалісти? Але продавати все тільки за готівку, і розрахунки провадити тільки золотом.

А щоб нас не втягли в війну, нам нічого не треба доставляти в воюючі країни на своїх кораблях. Жоден американський корабель не повинен перевозити воєнних вантажів. Хай кожна воююча країна, яка хоче щось купити, посилає до нас свої кораблі, платить готівкою за те, що вона хоче купити, а коли її кораблі буде потоплено, тим краще.

Тоді будемо продавати їм і кораблі, теж за готівку; добрі кораблі, швидко збудовані і з поганими кілями, такі, як ми продавали їм у минулу війну. Все це будемо будувати й про-даваїи за готівку. Готівку братимем при замовленні; корабель буде власністю країни, що його купила, від миті, коли тільки його кіль торкнеться до води.

А коли гестапівці вдадуться до саботажу і спалять верф, мй й тоді не встрянемо у війну. Бачите, наше добро буде застраховане. Чим більше саботажів, тим краще. А коли їхні кораблі будуть потоплені, то ми і їм збудуємо інші; теж за готівку.

То хай європейські джентльмени воюють, а ми, тому що вони платитимуть готівкою, подивимось, на доки їм її вистачить. Чому б не бути нам реалістами? Чи ви, може, вже не хочете грати?

ПРАВДА ПРО ОДИН НЕПРИЄМНИЙ ВИПАДОК

«Кен», 22 вересня 1938

Я зустрівся з цим добродієм у мадрідському готелі «Флоріда» наприкінці квітня минулого року. Було це після обіду, а він приїхав з Валенсії напередодні ввечері. Цілісінький день він сидів у своєму номері й писав статтю. Він був високий, з водянистими очима, і його плескатий лисіючий череп був ретельно прихований зализаними залишками білявого волосся.

— Як вам Мадрід? — запитав я його.

— Тут панує терор, — сказав журналіст. — Усе свідчить про це, куди не поткнись. Скрізь тисячі трупів.

— Коли ви приїхали сюди? — поцікавився Й,

— Учора ввечері.

— А де ви бачили трупи?

— Та вони тут скрізь, — мовив він. — А особливо вранці,

— Сьогодні вранці ви кудись виходили?

— Ні.

— І вже бачили трупи?

— Ні,— сказав він. — Але знаю, що вони є.

— А які ще докази терору ви виявили?

— Ет… Вони є,— повторив він. — І ви не заперечуйте цього.

— Але що бачили особисто ви?

— Я не мав коли дивитися на них, але знаю, вони є.

— Знаєте що, — сказав я. — Ви приїхали сюди лише вчора ввечері. Ви навіть не виходили на вулицю і от нам, що живуть і працюють тут, розповідаєте, ніби в місті панує терор.

— Ви не заперечуйте, що так воно і є,— сказав цей знавець. — Сліди терору видно всюди.

— А мені здалося, ніби ви сказали, що самі не бачили ніяких слідів терору.

— Вони тут скрізь, — мовив цей великий чоловік.

Тоді я сказав йому, що нас, газетярів, у Мадріді працює з півдюжини, і найперший наш обов'язок — якщо тут і справді терор, виявляти й викривати його. Що в мене в Сегурідаді а давні друзі, яким можна довіряти, і я знаю, що цього місяця розстріляли всього трьох чоловік за шпигунство. Мене запросили бути присутнім на страті, але я саме був на фронті і потім чотири тижні чекав іншої страти. Що в перші дні повстання були розстріли так званих «неконтрольованих», але вже не один місяць Мадрід — таке ж безпечне місто, так само охороняється добре поліцією і без ніякого терору, як і будь-яка інша європейська столиця. А тих, хто гине від кулі в автомобільній катастрофі, відразу ж забирають у морг — він може це перевірити, як і інші журналісти.

— Не намагайтеся заперечувати, що в місті панує терор, — сказав він. — Ви ж знаєте, що воно так.

Він був кореспондентом однієї солідної газети, яку я поважав, тому я його не вдарив. Та й коли б хто-небудь хоч торкнув пальцем такого типа, це стало б для нього красномовним свідченням терору. До того ж і розмова наша відбувалась у кімнаті жінки — американської журналістки; і ще, здається, — хоча я не певен у цьому, — він був в окулярах.

Американська журналістка залишала Іспанію, і того самого дня він попросив її взяти з собою заклеєний конверт. Під час війни не годиться доручати комусь вивозити за кордон заклеєні конверти, а цей сміливець запевнив дівчину, що в конверті другий примірник його повідомлення з Теруельського фронту, яке вже пройшло цензуру, і що він посилає його в редакцію про всяк випадок, як копію, так, мовляв, буде надійніше.

Наступного дня американка обмовилася мені, що бере з собою цього конверта.

— А він заклеєний? — спитав я.

— Так.

— Тоді краще віддайте мені, я занесу його в цензуру, коли буду поблизу в тому районі. А то ви ще вскочите в халепу.

— Та що може статися, адже то копія репортажу, що вже пройшов цензуру.

— А він вам показував?

— Ні, але так пояснив.

— Ніколи не довіряйте чоловікам, які прилизують волосся на лисину, — сказав я.

— Нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — сказала вона. — Тож ніби з ним усе мусить бути гаразд.

Проте в цензурі виявилося, що то зовсім не копія репортажу з Теруельського фронту, а стаття, в якій говорилося, що в Мадріді лютує терор, що скрізь валяються тисячі трупів і таке інше. Отакі Виходило, що кожен чесний журналіст, який працював у Мадріді,— брехун. І той добродій написав свою статтю у перший же день, як приїхав, навіть не виходячи з готелю. Та найгірше було те, що дівчину, яку він підбив на це, за воєнного часу могли розстріляти як шпигунку, коли б знайшли в неї його писанину. Повідомлення було брехливе, а дівчина, яка йому повірила, мала вивезти його за межі країни.

Того ж вечора я розповів про цей випадок у ресторані на Гран-Віа кільком журналістам, які, не жалкуючи себе і не' втручаючись у політику, щодня важили життям, працюючи в Мадріді, і які писали, що відколи уряд взяв місто під свій контроль, терор припинився.

їх обурив цей чужинець, що з'явився в Мадріді, поробив із них брехунів і мало не підбив на шпигунство одну з найпопу-лярніших журналісток, яка погодилась вивезти його брехливу статтю.

— Давайте спитаємо в нього, чи справді нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — запропонував хтось. — Його треба покарати за такий вчинок. Його варто розстріляти, і заморожену голову відправити куди слід, знати б тільки, куди.

— Видовище не з приємних, але я б охоче відніс її в своєму рюкзаку, — озвався я. — Двадцять тисяч фунтів готівкою я не бачив ще з 1929 року.

— Ось я запитаю в нього, — промовив один відомий чікаг-ський репортер.

Він підійшов до столика того добродія, дуже спокійно поговорив з ним і повернувся до нас.

Ми тим часом дивилися на добродія. Він сполотнів і скидався на камбалу, яку не встигли продати до одинадцятої ранку, перед закриттям рибного базару.

— Він сказав, що ніякої винагороди за його голову не призначали, — сповістив репортер своїм мелодійним голосом. — Сказав, що то вигадка одного з редакторів його газети.

Ось так, завдяки журналістові, Мадрід уникнув терору.

Якщо цензура не дозволяє репортерові писати правду, той може спробувати обійти цензуру, ризикуючи, що його вишлють з країни, якщо спіймають. Або може поїхати за кордон і там писати свої статті. Але цей заїжджий добродій піддав небезпеці іншу людину, щоб здобути репутацію безстрашного викривача. А найцікавіше, що в Мадріді й справді не було ніякого терору. Але те його не влаштовувало.

Його ж повідомлення мало зацікавити газету хоча б тому, що тій газеті вже давно бракувало правдивої інформації.

ІСПАНСЬКА ЗЕМЛЯ