Твори в 4-х томах. Том 2

НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА

Був уже час обідати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Вам якого соку — лимонного чи грейпфрутового? — спитав Мекомбер.

— Мені коктейль з віскі,— відказав Роберт Вілсон.

— І мені теж. Хочеться чогось такого… — сказала Мекомбе-рова дружина.

— Ну що ж, мабуть, і до речі,— погодився Мекомбер. — Скажіть йому, нехай зробить три коктейлі.

Служник уже заходився готувати напої, витягав пляшки з брезентових холодильних мішків, і вони пітніли на вітрі, що повівав між дерев, у затінку яких стояли намети.

— Скільки я маю їм дати? — спитав Мекомбер.

— Фунта буде досить, — відказав йому Вілсон. — Не треба їх розбещувати.

— І нехай старший сам ділить?

— Авжеж.

Півгодини тому кухар, служники, білувальники і носії велично пронесли Френсіса Мекомбера на руках від краю табору аж до його намету. Зброєносці до тієї маніфестації не приєднались. Коли тубільці спустили його на землю перед входом до намету, він потиснув їм усім руки, прийняв їхні поздоровлення, а тоді зайшов у намет, сів на ліжко й сидів, аж поки з'явилася дружина. Вона не обізвалась до нього ані словом, і він одразу ж вийшов надвір, умився в похідному вмивальнику й пішов під тент їдальні, де сів у холодку на вітрі в зручне брезентове крісло.

— Ну, от і маєте лева, — мовив до нього Роберт Вілсон. — Та ще й якого лева.

Місіс Мекомбер скинула оком на Вілсона. То була дуже вродлива й випещена жінка, що завдяки своїй красі та високому становищу п’ять років тому здобула п'ять тисяч доларів — стільки коштував дозвіл використати її ім’я та фотографії в рекламі одного косметичного засобу, до якого вона сама ні разу не вдавалася. З Френсісом Мекомбером вона прожила в шлюбі уже одинадцять років.

— А добрячий лев, правда ж? — сказав Мекомбер.

Дружина перевела погляд на нього. Роздивлялася обох чоловіків так, наче вперше в житті їх побачила. Тепер вона зрозуміла, що одного з них, Вілсона, білого мисливця, вона таки не бачила досі по-справжньому. Він був середнього зросту, рудуватий, мав короткі шорсткі вуса, червоне обличчя та холодні голубі очі, коло яких залягли ледь помітні білі брижки, що весело збігались докупи, коли він усміхався. Він саме всміхнувся до неї, і вона повела очима донизу, на його похилені плечі під широким френчем з чотирма великими патронами в кишеньках з лівого боку грудей, на засмаглі руки, на його пошарпані штани та бруднющі черевики, а тоді знову подивилась на його червоне обличчя. На чолі, там, де кінчалася червона засмага, вона помітила білу смужку від його крислатого капелюха, що висів тепер на підпорі тенту.

— Отже, випиймо за лева, — сказав Роберт Вілсон. Він знов усміхнувся до місіс Мекомбер, а вона, не відповівши на усмішку, допитливо глянула на чоловіка.

Френсіс Мекомбер був дуже високий на зріст, чудової статури, якщо не вважати за ваду трохи задовгий кістяк, волосся мав чорняве, по-спортивному коротко підстрижене, уста — досить тонкі, і всі вважали його гарним на вроду. Одягнений він був у такий самий мисливський костюм, як і Вілсон, тільки новенький, років мав тридцять п'ять, ніколи не занепадав ні тілом, ні духом, добре відзначався в різних спортивних іграх і здобув кілька рекордів у рибальстві,— а оце сьогодні привселюдно показав себе боягузом.

— П'ємо за лева, — сказав він. — Не знаю навіть, як вам і дякувати за все.

Маргарет, його дружина, знову звернула погляд на Вілсона.

— Даймо вже спокій тому левові,— мовила вона.

Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона сама всміхнулась до нього.

— Дивний сьогодні день, — сказала вона. — Чи не краще вам надіти капелюх? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали…

— Та можу й надіти, — озвався Вілсон.

— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя, — промовила вона до нього й знов усміхнулася.

— П'ю багато, — пояснив він.

— Не думаю, — сказала вона. — Френсіс он скільки п'є, а проте ніколи не червоніє.

— Сьогодні почервонів, — спробував пожартувати Мекомбер.

— Ні,— відказала Маргарет. — То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.

— Мабуть, така порода, — сказав Вілсон. — Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?

— Я ж тільки почала.

— Ну то й скінчімо, — сказав Вілсон.

— Тоді взагалі не буде про що говорити, — зауважила Маргарет.

— Не мели дурниць, Марго, — сказав їй чоловік.

— Чого там не буде, — обізвався Вілсон. — Убито розкішного лева.

Марго подивилася на чоловіка, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно помітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.

— І чому це мало статися! О боже, чому це мало статися! — промовила вона й пішла до свого намету. Плачу вони не чули, тільки бачили, як здригаються її плечі під рожевою сонцезахисною кофтинкою.

— Жінки тонкосльозі,— сказав Вілсон. — Плачуть з нічого. То в них нерви, то се, то те.

— Ні,— сказав Мекомбер. — Мабуть, цього мені до кінця віку не забудеться.

— Дурниці. Випиймо ліпше за того левиська, — сказав Вілсон. — Забудьте про всю цю історію. Не варто й згадувати.

— Спробую, — відказав Мекомбер. — Одначе того, що ви для мене зробили, я не забуду.

— Пусте, — мовив Вілсон. — Усе це дурниці.

Так вони й сиділи в затінку, під розлогими акаціями, що захищали табір від сонця; позаду була кам'яниста круча, попереду — смуга зеленої трави, що тяглась до засипаного камінням струмка, за яким починався ліс; сиділи й попивали свої прохолодні коктейлі з лимонним соком, уникаючи дивитись один на одного, а тим часом слуги готували стіл до обіду. Вілсон був певен, що всі вони вже знають про недавню пригоду, і, помітивши, як Мекомберів особистий бой, що ставив на стіл тарілки, з цікавістю поглядає на свого господаря, сердито сказав йому щось мовою суахілі. Хлопець відвів очі, обличчя його стало непроникне.

— Що ви йому сказали? — спитав Мекомбер.

— Нічого. Сказав, щоб швидше повертався, а то я звелю добре йому всипати.

— Тобто як? Побити?

— Це, звичайно, заборонено, — сказав Вілсон. — Маємо їх штрафувати.

— То їх і тепер ще б’ють?

— Еге ж. Якби вони надумали поскаржитись, було б чимало мороки. Та вони не скаржаться. Це для них краще за штрафи.

— Дивна річ, — промовив Мекомбер.

— Зовсім не дивна, — сказав Вілсон. — А ви що вибрали б?

Дістати б шкуру чи потерпіти на платні? — Ураз він зніяковів від свого запитання і, перше ніж Мекомбер здобувся на відповідь, додав: — Зрештою, всім нам так чи так перепадає, і то щодня.

Та й це було не краще. «Боже мійі — подумав він. — Ну й дипломат же з мене!»

— Атож, перепадає,— мовив Мекомбер, усе ще відвертаючи очі.— Мені страшенно прикро, що все так сталося з тим левом. Але ж ця історія нікуди далі не піде, правда? Я хочу сказати: ніхто про неї не дізнається?

— Ви хочете знати, чи я не розкажу про це в «Матаїга-клубі»?

Вілсон холодно подивився на Мекомбера. Такого він не сподівався. «Виходить, ти не тільки нікчемний боягуз, а ще й несосвітенний дурень, — подумав він. — А до сьогодні ти мені навіть подобався. Ото вгадай вас, американців».

— Ні,— сказав Вілсон. — Я мисливець-професіонал. Ми ніколи не обговорюємо своїх клієнтів. Отже, можете бути спокійні. Одначе просити нас про таке вважається непристойним.

Він уже твердо вирішив посваритися з ними — так було б найкраще. Тоді він їстиме окремо і зможе читати за столом. А вони собі їстимуть самі. І до кінця подорожі він підтримуватиме з ними суто офіційні стосунки. Як це кажуть французи? На грунті обопільної поваги. Атож, так буде краще, ніж устрявати в їхні безглузді чвари. Ось він зараз образить цього Мекомбера — і буде по всьому. Тоді він зможе читати за столом і тільки питиме їхнє віскі. Так уже повелося казати, коли між тобою і клієнтами вийде незлагода. Зустрінеш часом ще якогось білого мисливця й питаєш: «Ну, як справи?» — а він тобі: «Та й досі п'ю їхнє віскі», — і ти вже знаєш, що все пішло к бісу.

— Даруйте, — сказав Мекомбер, звернувши до нього своє американське обличчя, що і в дорослих чоловіків усе немов хлопчаче, і Вілсон побачив його коротко підстрижене волосся, гарні, хоч і трохи неспокійні очі, рівний ніс, тонкі вуста й красиве підборіддя. — Даруйте, я й гадки не мав. Я ж багато ще чого не знаю.

«Ну що ти скажеш!» — подумав Вілсон. Він був уже рішуче наготувався посваритися з ними, аж ось маєш: цей телепень, якого він щойно образив, сам починає вибачатися. Вілсон зробив Ще один захід.

— Не турбуйтесь, я нікому не скажу, — мовив він. — Мені потрібний заробіток. Тільки знаєте, тут, в Африці, перша-ліпша жінка поціляє в лева, а білий чоловік ніколи не тікає.

— А я втік, наче заєць, — сказав Мекомбер.

«А нехай тобі чорт, — подумав Вілсон. — Що можна вдіяти з людиною, котра отаке говорить?»

Він подивився на Мекомбера своїми незворушними голубими очима кулеметника, і той усміхнувся у відповідь. Усмішка була приємна, коли не дивитись на очі, сповнені болісного смутку.

— Може, з буйволами мені краще поталанить, — сказав Ме-комбер. — Це ж вони в нас на черзі, так?

— Коли хочете, завтра зранку й вирушимо, — відказав Віл-сон,

Ні, мабуть, він помилявся. Авжеж, отак і треба все це сприймати. Достобіса дивні вони люди, ці американці. Він знову відчував прихильність до Мекомбера. От якби тільки забути сьогоднішній ранок. Але звісно — де там! Ранок випав такий, що гірше нікуди.

— А он і мемса'іб, — сказав-він.

Вона йшла від свого намету, знову свіжа, усміхнена й напрочуд зваблива. Обличчя її мало правильну овальну форму, таку правильну, що її можна було взяти за ознаку глупоти. «Та вона не дурна, — подумав Вілсон, — ні, далеко не дурна».

— Як тут наш червонолиций красень містер Вілсон? А ти вже трохи очуняв, Френсісе, любий мій?

— Так, цілком, — відповів Мекомбер.

— Я махнула рукою на всю цю історію, — сказала вона, сідаючи до столу. — Що з того, як Френсіс і не здатен убивати левів? Зрештою, це не його справа. Це справа містера Вілсона. От містеру Вілсонові таки дуже личить убивати. Адже ви вбиваєте будь-кого, правда?

— Так, будь-кого, — відказав Вілсон. — Будь-кого і будь-що.

«Отакі вони є,— подумав він, — найбездушніші в світі. Най-

бездушніші, найжорстокіші, найлютіші й найпринадніші. І що запекліші вони стають, то дужче м'якнуть їхні чоловіки або й доходять до повного нервового розладу. Чи, може, вони зумисне вибирають таких чоловіків, над якими можна верховодити? Та ні, вони виходять заміж надто молоді, щоб на цьому знатися», — подумав він. Хвалити бога, що він уже добре вивчив американок, бо ця таки справді принадна.

— Завтра ми вирушаємо на буйволів, — промовив він до неї.

— Я теж, — сказала вона.

— Ні, ви не поїдете.

— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?

— Чом би тобі не зостатися в таборі?

— Нізащо, — сказала вона. — Такого, як сьогодні, я нізащо не пропущу.

Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження дуже милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього Й за себе, усвідомлює справжній стан речей. Минуло двадцять уустлин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцир отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки… Таки справді проклятущі.

— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу, — промовив френсіс Мекомбер.

— Ви не поїдете, — сказав Вілсон.

, — Помиляєтесь, — заперечила вона. — Я страшенно хочу знов Побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли вважати за чарівне те, як розтрощують голови.

— Ось і наш обід, — сказав Вілсон. — Вам дуже весело, так?

— А чом би й ні? Я приїхала сюди не для того, щоб нудьгувати.

— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося, — сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева на тому ферезі, і він пригадав собі минулий ранок.

— Аж ніяк, — докинула вона. — Було чудово. І завтра так само буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.

— Оце подали м'ясо антилопи канни, — сказав Вілсон.

— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?

— Визначення досить вдале, — відказав Вілсон.

— М'ясо їх дуже смачне, — докинув Мекомбер.

— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.

— Так.

— А вони небезпечні?

— Хіба тільки як упадуть на вас згори, — відповів Вілсон.

— Оце втішно.

— Марго, може б, ти перестала казитися, — промовив Мекомбер і, відрізавши шматок антилоп’ячого м’яса й наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре та моркви з підливою.

— Можу й перестати, — відказала вона, — коли вже ти так ґарно просиш.

— Увечері вип'ємо шампанського на честь лева, — сказав Віл-сон. — Тепер надто жарко.

— о, лев! — промовила Марго. — Я зовсім забула про лева!

«Ага, — подумав Роберт Вілсон, — вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати $вої почуття? Та й як має поводитися жінка, дізнавшись, що її Чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж І-всі вони жорстокі. Вони ж володарки, а щоб владарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».

— Беріть іще м'яса, — чемно мовив він до неї.

Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями. Місіс Мекомбер лишилася в таборі. Сказала, що сьогодні надто жарко, а от завтра вранці вона поїде з ними неодмінно. Коли вони від'їжджали, Вілсон бачив, як вона стоїть під великим деревом — скоріше гарненька, ніж вродлива, у своєму зеленкуватому з рожевим відтінком тропічному костюмі, з темним волоссям, зачесаним назад і скрученим у вузол низько на потилиці, і з таким свіжим обличчям, подумав Вілсон, ніби вона в Англії. Вона помахала їм рукою, і машина зникла серед високої трави в низовинці, а тоді, обминаючи дерева, повернула до пагорків, порослих рідким чагарником.

Серед тих чагарів вони натрапили на стадо водяних антилоп і, вийшовши з машини, підкралися до одного старого самця з широкими рогами, і Мекомбер поклав його на місці влучним пострілом ярдів з двохсот, а решта стада кинулась навтіки, високо підбираючи під себе ноги й перелітаючи одне через одного такими неймовірними й плавними стрибками, як ті, що їх іноді робиш уві сні.

— Добрячий постріл, — сказав Вілсон. — Таку невелику ціль влучити важко.

— А як голова, годяща? — спитав Мекомбер.

— Чудова, — відказав Вілсон. — Завжди так стріляйте, і не буде вам ніякої халепи.

— Як ви гадаєте, знайдемо ми завтра буйволів?

— Цілком можливо. Вдосвіта вони виходять пастися, і, якщо пощастить, ми заскочимо їх на видноті.

— МеМі хочеться спокутувати цю пригоду з левом, — сказав Мекомбер. — Не дуже воно приємно, коли таке бачить власна дружина.

«Як на мене, то куди неприємніше допуститися такого, — подумав Вілсон, — байдуже, чи була при тому дружина, чи ні. А допустившися, ще й патякати про це». Але вголос сказав:

— Годі вам уже про це думати. Перший лев хоч кого виведе з рівноваги. Усе вже минулося.

Але й проти ночі, після вечері та склянки віскі з содовою біля вогнища, коли Френсіс Мекомбер лежав у наметі під мос-кітником, прислухаючись до невиразних нічних звуків, це не минулося. Воно не мало ні кінця, ні початку. Просто було перед очима точнісінько так, як діялося вранці, а окремі моменти такі вже виразні, що на згадку про них він відчував пекучий сором. Та ще дужче, ніж сором, дошкуляв йому холодний, глухий страх. Той страх і досі був у ньому, мов холодна слизька пустка на

МІСЦІ колишньої впевненості, і доводив його до млості. Весь час був у ньому, не відступав ні на мить.

Це почалось минулої ночі, коли він прокинувся й почув лев'яче рикання, що долинало звідкись від струмка. То був лункий, розкотистий звук, а в кінці почулося хрипле кахикання, таке виразне, наче лев був коло самого намету, і Френсіс Мекомбер, прокинувшись серед ночі й почувши той рик, злякався. Він чув рівний віддих дружини — вона спокійно спала. Нікому було сказати, як він злякався, не було нікого, хто поділив би з ним той страх, і, лежачи отак у самотині, він не знав навіть сомалійської приповідки про те, що хоробрий боїться лева тричі: коли вперше бачить його слід, коли вперше чує його рик і коли вперше стикається з ним віч-на-віч. А вранці, ще до сходу сонця, коли вони снідали під тентом при світлі ліхтаря, лев зарикав знову, і Френсісові здалося, що він зовсім близько, на краю табору.

— З голосу наче старий, — сказав Роберт Вілсон, підводячи очі від копченої риби та кави. — Он як кашляє.

— Він дуже близько?

— Десь за милю проти течії.

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— їх завжди чути дуже далеко, — відказав Роберт Вілсон. — Навіть дивно… Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, щоб спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку, — відказав Вілсон. — Або в шию, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід, — сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте, — сказав Вілсон. — Тільки не поспівайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

^: — А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

Вілсон швидко позирнув на нього.

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як Далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку, — сказала вона. — То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте, — відказав Вілсон, — Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно хвилююсь.

— Піду гляну, щоб там усе приготували. — І Вілсон вийшов з-за столу.

Тільки-но він відійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горлатий, — сказав Вілсон. — Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.

— Нічого, — відповів Мекомбер.

— Ні, щось негаразд, — сказала вона. — Що тебе непокоїть?

— Нічого, — повторив він.

— Скажи мені.— Вона подивилася на нього. — Тобі що. не-здужається?

— Та все оте кляте рикання, — відказав він. — Цілісіньку ніч не було спокою.

— Чого ж ти не збудив мене? Я б теж залюбки послухала.

— А тепер я маю вбити цю погань, — жалісно промовив Мекомбер.

— Але ж задля того ти сюди й приїхав!

— Так. Але я нервуюся. Мене дратує цей рик.

— Ну, то вбий його — і вгамуєш, як каже Вілсон.

— Атож, люба, — мовив Френсіс Мекомбер. — Казати легко, правда?

— Ти ж його не боїшся?

— Звісно, що ні. Але я знервований, бо цілу ніч мусив слухати його рикання.

— Ти з ним швидко покінчиш, — сказала вона. — Я певна. Мені страх як хочеться це побачити.

— Кінчай снідати й будемо вирушати.

— Та ще ж не розвидніло, — сказала вона. — Куди там вирушати.

Ту ж мить лев знову подав голос — його низький рик, вихопившись із глибини грудей, нараз піднісся до рокітливого горлового реву, що неначе сколихнув повітря і скінчився лунким віддихом та глибоким хриплим воркотанням.

— Здається, ніби він десь поряд, — сказала дружина.

— О господи! — промовив Мекомбер. — Чути не можу цього клятого реву.

— Він таки вражає.

— Вражає! Він моторошний.

До них підійшов усміхнений Роберт Вілсон, несучи в руці свій неоковирний короткий «гібс-0,505» із навдивовижу широким дулом.

— Ходімо, — сказав він. — Вашого спрінгфілда й великого штуцера взяв зброєносець. Усе вже в машині. Патрони при вас?

— Так.

— Я готова, — обізвалася місіс Мекомбер.

— Треба заткнути йому рота, — сказав Вілсон. — Ви сідайте» спереду. Мемсаїб сяде зі мною.

Вони залізли в машину і в сірих вранішніх сутінках поїхали — між дерев понад струмком. Мекомбер відкрив магазин своєї гвинтівки, пересвідчився, що її заряджено кулями в металевій юболонці, тоді клацнув замком і взяв спуск на запобіжник. Він помітив, що руки його тремтять. Намацав у кишені решту патронів, провів пальцями по кишеньках на грудях френча. Потім обернувся до Вілсона й дружини, що сиділи поряд на задньому ^сидінні відкритої, схожої на коробку, машини без дверцят, обоє радісно збуджені, і Вілсон, нахилившись уперед, прошепотів:

— Дивіться, птахи сідають. Значить, той старий котисько покинув свою здобич.

Мекомбер побачив, як над деревами по той бік струмка кружляють грифи, один по одному шугаючи вниз.

— Він, певно, вийде до струмка напитися, — прошепотів Вілсон. — А тоді вже піде спочивати. Отже, пильнуйте.

Вони повільно їхали високим берегом струмка, що в цьому місці глибоко врізався в кам'янисте річище, і водій раз у раз крутив кермо, обминаючи високі дерева. Мекомбер не відводив очей від протилежного берега, коли раптом відчув, як Вілсон схопив його за плече. Машина стала.

— Онде він, — почув Мекомбер шепіт Вілсона. — Попереду, трохи праворуч. Виходьте з машини й бийте. Левисько розкішний.

Мекомбер теж побачив лева. Той стояв майже боком, повернувши до них велику голову. Легкий вітрець, що повівав їм у лице, ледь ворушив його темну гриву, і, вирізняючись у сірому Вранішньому світлі над крутим берегом, лев здавався величезним: він мав могутній карк і гладкі лискучі боки.

— Скільки до нього? — спитав Мекомбер, зводячи гвинтівку.

— Ярдів сімдесят п'ять. Виходьте і бийте.

— А чом не стрельнути просто звідси?

— Левів не стріляють з машини, — почув він над вухом голос Вілсона. — Виходьте. Не буде ж він цілий день там стояти.

Мекомбер переступив через півокруглий виріз у борту обіч переднього сидіння, став на приступку, а тоді на землю. Лев не рушав з місця, спокійно й гордовито роздивляючись незнане громадище, що здавалось йому силуетом якогось велетенського Носорога. Людський дух до нього не доходив, і він усе дивився на ту річ, лише поводячи великою головою. Не спускаючи її з ока й не відчуваючи ляку, а тільки вагання — чи зійти до води напитися, коли та штука стоїть навпроти, — лев нарешті побачив, як від неї відокремилася постать людини, і тоді він, одвернувши важку голеву, сахнувся під захисток дерев, але ту ж мить у вуха йому хряснув постріл, і він відчув удар суцільної двохсотдвадцятигранової кулі калібру 0,30–06, що вжалила його в бік і зненацька різким, пекучим нападом нудоти прошила шлунок. Важко переступаючи великими лапами й гойдаючи пораненим ситим черевом, він підтюпцем подався між дерев до високої трави, щоб там сховатись, коли знову пролунав хряскіт, і куля, розітнувши повітря, просвистіла повз нього. Потім хряснуло ще раз, і щось ударило йому в ребра й проштрикнуло груди, а до горла нараз підступила гаряча спінена кров,! він побіг чвалом у високу траву, щоб тихенько там причаїтися 1 нехай вони принесуть оту свою хряскучу штуку ближче, а тоді він кинеться і схопить людину, котра її тримає.

Коли Мекомбер виходив з машини, він зовсім не думав про те, що відчуває лев. Він знав лише одне: що в нього, Меком-бера, трусяться руки, — і, віддаляючись від машини, насилу переставляв ногу за ногою. Вони мовби задубіли, а проте він відчував, як ворушаться м'язи. Він звів гвинтівку, прицілився левові між головою та лопаткою і натиснув курок. Та пострілу не пролунало, хоч натискав він так, що, здавалось, от-от зламає палець. Аж тепер він згадав про запобіжник і, опустивши гвинтівку, щоб відвести його, ступив ще один натужний крок уперед, а лев, побачивши його постать, що відокремилась від обрису машини, повернувся й підтюпцем рушив геть; тоді Мекомбер вистрілив і почув глухе «цвьох» — отже, куля влучила в ціль; проте лев тюпав далі. Мекомбер стрельнув удруге, і всім було видно, як злетіли вгору грудочки землі, збиті кулею поза левом. Він пальнув ще раз, пригадавши, що треба цілитись нижче, і всі почули, як куля вліпилася в лева, але той побіг чвалом і зник у високій траві, перше ніж Мекомбер знову заклацнув затвор.

Мекомбер стояв, відчуваючи нудоту в шлунку, руки його, що й досі стискали зведений спрінгфілд, трусилися, а поруч нього стояли дружина й Роберт Вілсон. Тут-таки були й двоє зброєносців, що гомоніли проміж себе мовою вакамба.

— Я влучив його, — сказав Мекомбер. — Двічі влучив.

— Ви прострелили йому тельбухи, а другу кулю всадили десь у груди, — озвався Вілсон аж ніяк не захоплено.

Зброєносці мали похмурий вигляд. Тепер вони мовчали.

— Може, ви його і вбили, — провадив Вілсон. — Перечекаймо часинку, а тоді підем подивимось.

— Як це?

— Нехай він знесиліє, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Розкішний лев, хай йому чорт, — весело сказав Вілсон. — От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, поки не підійдеш близько.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Ну, ходім, — сказав Вілсон. — Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго, — обернувся Мекомбер до дружини. В роті у нього пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось, — пояснив Вілсон. — А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-суахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана.

Вони спустилися крутим схилом, переступаючи і обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і пішли понад ним, аж поки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрілив перший раз. Там, на низенькій траві, видніли темні плями крові— зброєносці показали на них довгими стеблинами, — і вели ті плями просто за прибережні дерева.

— Що робитимем? — спитав Мекомбер.

— Вибирати нема з чого, — відказав Вілсон. — Машину сюди не переправити. Берег надто крутий. Нехай лев. трохи обважніє, а тоді ми з вами підемо його шукати.

— А що, як підпалити траву?

— Така зелена не займеться.

— А нагоничів послати не можна?

Вілсон зміряв його поглядом.

— Звісно, що можна, — сказав він. — Та це вже трохи скидатиметься на вбивство. Ми ж знаємо, що лев поранений. Можна гонити непоціленого лева, той ітиме геть від галасу, а поранений завжди нападає. Його не побачиш, поки не наскочиш на йього. Він припаде до землі десь у такому місці, що там, здається, й зайцеві не сховатися. Не дуже приємно посилати людей на такий ризик. Неминуче когось покалічить.

— А зброєнос!ці?

— Ну, ці підуть з вами. Це їхнє шаурі [72]. Вони ж підписали угоду. Одначе вигляд у них зовсім не веселий, правда?

— Я не хочу туди йти, — сказав Мекомбер. Ці слова вихопились у нього, ще не встиг він і подумати.

— Та й я не хочу, — безтурботно відказав Вілсон. — Але іншої ради нема.

Тоді, немов про щось згадавши, він глянув на Мекомбера і раптом помітив, як той тремтить і який жалісний у нього вираз обличчя.

— Вам, звісно, зовсім не обов'язково туди йти, — сказав він. — Адже на це мене і найнято. Тим-то я коштую так дорого.

— Ви хочете сказати, що підете самі? А чом би не покинути його там?

Роберт Вілсон, цілковито заклопотаний левом та ситуацією, що виникла через нього, зовсім не думав про Мекомбера й хіба тільки помітив, що той ніби наполоханий. А тепер він почував себе так, неначе помилився дверима в готелі й побачив щось соромітне.

— А це ж як?

— Ну, покинути — і край.

— Цебто вдати собі, ніби його не підстрелено?

— Та ні. Просто облишити все це діло.

— Так не годиться.

— Чому?

— По-перше, він напевне мучиться. А по-друге, на нього може хтось наразитися.

— Ага…

— Але вам іти з нами аж ніяк не обов'язково.

— Я б з охотою, — сказав Мекомбер. — Але, знаєте, просто боязно.

— Я йтиму попереду, — сказав Вілсон, — а Конгоні пильнуватиме слід. Ви підете позад мене й трохи збоку. Можливо, він подасть голос. Як тільки помітимо його — обидва стріляймо. Ні про що не тривожтеся. Я весь час буду поруч. Або, знаєте, може, вам і справді не варт іти? Певно, так воно буде краще. Чого б вам не вернутися й не почекати разом з мемсаїб, поки я з ним упораюсь?

— Ні, я піду з вами, — сказав Мекомбер.

— Ну гаразд, — погодився Вілсон. — Але якщо ви не хочете, то не ходіть. Тепер це моє шаурі.

— Я піду з вами, — наполягав Мекомбер.

Вони сіли під деревом і закурили.

— Може, тим часом підете поговорите з мемсаїб? — спитав Вілсон.

— Ні.

— Тоді я сам підійду до неї, скажу тільки, щоб не хвилювалася.

— Гаразд, — відказав Мекомбер.

Він зостався сидіти, під пахвами у нього виступив піт, рот пересох, у шлунку болісно млоїло, він хотів набратися духу і сказати Вілсонові, щоб той пішов і добив лева без нього. Він не міг |даати, як Вілсон розлютився тим, що не помітив раніш його ста-|у й не відіслав його назад до дружини. Поки він так сидів, вернувся Вілсон.

— Я взяв ваш штуцер, — сказав він. — Ось нате. Ну, мабуть, уже досить з нього. Рушаймо.

Мекомбер узяв штуцер, і Вілсон сказав:.

— Держіться позад мене, ярдів на п'ять праворуч, і робіть усе, як я скажу.

Потім він заговорив по-суахілі до двох зброєносців, що були похмурі, аж далі нікуди.

— Ходімо, — мовиїї він зрештою.

— Чи не можна попити води? — спитав Мекомбер.

Вілсон щось сказав старшому віком зброєносцеві, що мав при поясі баклагу, і той відчепив її, відкрутив накривку й подав Мекомберові, котрий, узявши баклагу в руки, подумав, якою вона здається важкою і який шорсткий, грубий на дотик її повстяний чохол. Він підніс баклагу до рота й позирнув перед себе на високу траву та далі — на дерева з розлогими верхівками. Звідти повівав легенький вітрець, і трава ледь помітно колихалась. Мекомбер глянув на зброєносця і побачив, що той боїться так само, як і він.

А в траві, ярдів за тридцять від них, розплатавшись на землі, лежав той великий лев. Вуха в нього були прищулені, і лише довгий хвіст із темною китицею на кінці раз у раз нечутно сіпався. Він причаївся там, тільки-но дістався до того захистку, і його нудило від наскрізної рани в ситому череві й дедалі знесилювала така сама рана в легенях, від якої за кожним віддихом паща сповнялася кривавою піною. Боки його були гарячі й лисніли від поту, коло маленьких дірочок, пробитих у рудій шкурі суцільними кулями, вже насідало мушви, а його великі жовті очі, звужені від ненависті, незворушно дивилися вперед і тільки ледь поблимували щоразу, як віддих завдавав йому болю, та ще пазурі впиналися в м'яку висушену сонцем землю. Усе в ньому— біль, млість, ненависть, рештки, сили — зосередилось у рішучій напрузі до наступного стрибка. До нього долинали голоси людей, і він вичікував, усім єством наготувавшися кинутись на щіх, як тільки вони зайдуть у траву. Коли він почув їхні голоси, хвіст його перестав сіпатись і неначе закляк, а коли вони ступили перший крок у траві, він хрипло рикнув і стрибнув.

Старий зброєносець, Конгоні, йшов попереду, не спускаючи з ока кривавого сліду; Вілсон, тримаючи напоготові свій великий штуцер, пильнував кожний порух у траві; другий зброєносець також видивлявся вперед і прислухавсь, а Мекомбер ні на крок не одставав од Вілсона, стискаючи в руках зведену гвинтівку, — і коли вони зайшли в ту трав'яну зарость, Мекомбер почув здавлений кров'ю хриплий рик і побачив, як із шелестом розсунулась трава. В наступну мить він усвідомив, що тікає, пойнятий панічним жахом, стрімголов тікає геть від тієї трави, чимдуж тікає до струмка. Він почув лунке «ба-бах!» Вілсонового штуцера, тоді друге оглушливе «ба-бах!» і, обернувшись, побачив лева: вигляд у нього був страхітливий, немов йому знесло півголови, і він повз до Вілсона від краю трав'яної зарості, а той червонолиций чоловік клацнув затвором своєї куцої незграбної рушниці, пильно прицілився, і, коли з дула вдарило ще одне гримке «ба-бах!», важке й жовте левове тіло спинилось і завмерло, лиш величезна спотворена голова шарпнулася вперед, — і тоді Мекомбер, стоячи сам на видноті, куди він забіг перед тим, стоячи отак із зарядженою гвинтівкою в руках, під зневажливими поглядами двох чорних та одного білого, зрозумів, що лев мертвий. Він підійшов до Вілсона — самий його зріст був неначе прикрий докір, — і Вілсон подивився на нього й спитав:

— Будете фотографувати?

— Ні,— відказав він.

Ото й усе, що було промовлено, поки повернулися до машини. Тоді Вілсон сказав:

— Справді добрячий лев. Зараз вони його оббілують. А ми тим часом посидимо тут, у холодку.

Місіс Мекомбер ні разу не подивилася на чоловіка, ані він на неї. Вони сиділи поряд на задньому сидінні машини, а Вілсон умостився спереду. Раз Мекомбер спробував був, не зводячи очей на дружину, взяти її за руку, але вона руку відсмикнула. Поглянувши за струмок, туди, де зброєносці білували лева, він зрозумів, що вона добре бачила всю ту сцену. Трохи згодом місіс Мекомбер простягла руку й поклала її на плече Вілсонові. Той обернувся, і вона, перехилившись через низьку спинку сидіння, поцілувала його в уста.

— Ого! — мовив Вілсон і почервонів ще дужче, ніж від засмаги.

— Містер Роберт Вілсон, — сказала вона. — Червонолиций красень Роберт Вілсон.

Тоді знову сіла поруч Мекомбера й звернула погляд через струмок, туди, де лежав лев, — із задертими догори облупленими лапами, на яких біліли м'язи й вирізнялося сухожилля, та надутим білим черевом, — а двоє чорних людей стягали з нього шкуру* Нарешті зброєносці принесли ту шкуру, вогку й важку, тоді, скачавши її, залізли в кузов, і машина рушила з місця. Всю дорогу до табору ніхто не озвавсь ані словом.

Отака вийшла пригода з тим левом. Мекомбер не знав, що відчував лев — ні перед тим, як кинутись на людей, ні тоді, коли він кинувся і страхітливий удар кулі калібру 0,505 з вихідною силою у дві тонни влучив йому в пащу; не знав він і того, що поривало лева й далі вперед, коли другий нищівний удар розтрощив йому кінець хребта, а він усе повз до тієї гримкої, хряску-чої штуки, що знівечила його. Вілсон дещо знав про це, отож і сказав: «Справді добрячий лев», — але Мекомбер не знав Вілсо-нових почуттів. Так само не знав він і почуттів своєї дружини, окрім хіба того, що вона хоче порвати з ним.

Дружина й раніш не раз уже поривала з ним, та це завжди швидко миналося. Він був дуже багатий і мав стати ще багатший, то й знав, що тепер вона його ніколи не покине. То була одна з небагатьох речей, які він по-справжньому знав. Він знався на цьому, знався на мотоциклах — то ще давніш, — і на автомобілях, і на стрілянні качок, і на рибальстві — форель, лосось, морська риба, — і на статевих проблемах — бо читав книжки, багато книжок, аж надто багато, — і на всіляких спортивних іграх, і на собаках, і трохи на конях, і на тому, як примножувати капітал, і на більшості інших речей, потрібних у світі, в якому він жив. Знав і те, що дружина його не покине. Колись його дружина була неабияка красуня, а в Африці й тепер вона неабияка красуня, та вдома, на батьківщині, її теперішньої краси вже не досить, щоб покинути його і влаштуватися краще, — вона сама це знала, і він також. Вона пропустила час піти від нього, і він це знав. Якби він був сміливіший з жінками, її, мабуть, непокоїло б, що він може знайти собі нову, вродливішу дружину, та вона надто добре знала його вдачу, щоб такого боятися. До того ж він завжди ставився до неї з великою поблажливістю, і це була чи не найкраща його риса — а втім, може, й навпаки.

Загалом вони мали славу порівняно щасливого подружжя, одного з тих, що, за чутками, начебто мають скоро розлучитись, а проте ніколи не розлучаються; і от тепер, як висловився репортер великосвітської хроніки, вони надали своєму вельми завидному, неминущому романові хвилюючого духу пригоди, вирушивши в мисливську подорож до країни, знаної колись як Чорна Африка, а нині висвітленої на всіх білих екранах, щоб полювати там на лева Старого Сімбу, на слона Тембо, на буйволів, а принагідно й поповнити експонатами Природничий музей. Той самий репортер у недалекому минулому принаймні тричі повідомляв, що вони вже на межі розлучення, і то була правда. Але вони щоразу все залагоджували. їхнє спільне життя мало міцну основу. Марго була занадто вродлива, щоб Мекомбер захотів розлучитися з нею, а Мекомбер мав занадто великі гроші, щоб Марго колись його покинула.

Минала вже третя години після півночі, коли Френсіс Мекомбер, що, відігнавши думки про лева, був трохи поспав, тоді прокинувся й знову заснув, раптом прочумався від сну, наполоханий страшним видивом закривавленого лева, який стояв просто над ним; і тоді, прислухаючись до тиші й чуючи лиш стукіт власного серця, Мекомбер збагнув, що його дружини на другому ліжку немає. Виявивши це, він пролежав без сну дві години.

По тих двох годинах його дружина зайшла до намету, відслонила москітник і зручно вмостилася на ліжку.

— Де ти була? — запитав Мекомбер у темряві.

— О, — мовила вона. — Ти не спиш?

— Де ти була?

— Вийшла собі на свіже повітря.

— Так я й повірив!

— А що ти хотів почути, любий?

— Де ти була?

— Виходила на повітря.

— То ось як тепер воно зветься. Ти таки справді сука.

— А ти боягуз.

— Гаразд, — сказав він. — Ну то й що?

— Нічого, як на мене. Але облишмо цю розмову, любий, я хочу спати.

— Ти гадаєш, що я змовчу?

— Я певна, голубчику.

— Ні, годі вже з мене.

— Прошу тебе, любий, скінчім балачки. Я так хочу спати.

— Ми ж домовилися, що нічого такого більше не буде. Ти сама обіцяла, що не буде.

— Ну а тепер є,— лагідно відказала вона.

— Ти казала, що коли ми сюди поїдемо, це ніколи більше не повториться. Ти обіцяла.

— Еге ж, любий. І я справді так думала. Але вчора усю подорож було зіпсовано. То чи треба про це говорити?

— Коли твоє зверху, ти й хвилини марно не згаєш, правда?

— Помовч, любий, дуже тебе прошу. Я страшенно хочу спати.

— Ні, я говоритиму.

— Ну, то не зважай на мене, бо я буду спати. — І вона заснула.

Удосвіта всі троє зібралися коло столу снідати, і Френсіс Мекомбер зрозумів, що з-поміж усіх тих чоловіків, яких він будь-коли ненавидів, Роберт Вілсон йому найненависніший.

— Добре спалося? — натоптуючи люльку, спитав Вілсон своїм хрипкуватим голосом.

— А вам?

— Чудово, — відповів білий мисливець.

«Падлюка, — подумав Мекомбер. — Безчесний падлюка».

«Отже, вона збудила його, коли верталася, — подумав Вілсон, розглядаючи їх своїми холодними; незворушними очима. — То якого ж біса він їй попускає? Щ6 я йому — святий який абощо? Нехай би не давав їй попуску. А так сам винен».

— Як по-вашому, побачимо ми сьогодні буйволів? — запитала Марго.

— Цілком можливо, — сказав Вілсон і всміхнувся до неї.— А ви б не хотіли зостатися в таборі?

— Нізащо, — відказала вона.

— Може б, ви звеліли їй зостатися, — звернувся Вілсон до Мекомбера.

— Самі звеліть, — холодно відповів Мекомбер.

— Давайте краще без велінь, — добродушно сказала Марго, — і без дурощів, Френсісе, — додала, обертаючись до Мекомбера.

— Ви готові їхати? — спитав Мекомбер.

— Хоч зараз, — сказав Вілсон. — То ви хочете, щоб мемсаїб теж поїхала?

— Хіба вам не однаково, хочу я цього чи ні?

«А нехай йому чорт, — подумав Роберт Вілсон. — А нехай йому стонадцять чортів. То ось як воно тепер буде. Ну що ж, хай собі буде, коли так».

— Однаковісінько, — сказав він.

— А чи не хочеться й вам лишитися з нею в таборі й дати мені змогу самому вирушити на буйволів? — спитав Мекомбер.

— Я не можу, — відказав Вілсон. — Та й не варт говорити дурниці.

— Це не дурниці. Мені гидотно.

— Негарне слово — «гидотно».

— Френсісе, думай, будь ласка, що говориш, — промовила його дружина.

— Я й так думаю, аж більше нікуди, — сказав Мекомбер. — Ну чи їв хто колись таку погань?

— Щось негаразд із їжею? — спокійно запитав Вілсон.

— Не гірше, ніж з усім іншим.

— Ви б узяли себе в руки, друже, — мовив Вілсон упівголоса. — Один з хлопців, що прислужують за столом, трохи розуміє по-англійському.

— Ну й біс із ним.

Вілсон устав і, пахкаючи люлькою, пішов собі, говорячи щось мовою суахілі до зброєносця, який дожидав його осторонь, Мекомбер та його дружина лишилися біля столу. Він утупив очі в свою чашку з кавою.

— Якщо ти зчиниш скандал, мій любий, я тебе покину, — спокійно промовила Марго.

— Не покинеш.

— Можеш спробувати, то побачиш.

— Ти не покинеш мене.

— Ні,— сказала вона. — Я тебе не покину, а ти себе пристойно поводитимеш.

— Я — себе? Оце сказалаї Я — себе.

— Так. Ти — себе.

— А чому ти не спробуєш поводитися пристойно?

— Я давно вже пробую. Дуже давно.

— Ненавиджу цього червонопикого кнура, — сказав Меком-бер. — Дивитися на нього бридко.

— Та ні, він дуже милий.

— Замовкни, ти!.. — майже закричав Мекомбер.

У цей час перед тентом їдальні зупинилася машина, і з неї вилізли шофер та обидва зброєносці. Прийшов Вілсон і подивився на подружжя, що сиділо за столом.

— їдемо полювати? — запитав він.

— Так, — відповів Мекомбер, підводячись. — їдемо.

— Ви б узяли светр. їхати буде холоднувато, — сказав Вілсон.

— Я надягну свою шкіряну куртку, — відказала Марго.

— Вона у служника, — сказав Вілсон.

Він заліз уперед, до шофера, а Френсіс Мекомбер з дружиною мовчки сіли ззаду.

«Сподіваюсь, цьому дурневі не збреде в голову бабахнути мені в потилицю, — подумав Вілсон. — Жінки на полюванні — це таки справді морока».

У сірому вранішньому світлі машина із скреготом спустилася до струмка і, переїхавши кам'янистим бродом, навскоси вибралась на крутий берег, де Вілсон ще напередодні звелів прокопати дорогу, щоб дістатися до порослої деревами й схожої на парк луки по той бік річища.

«А ранок гарний», — подумав Вілсон. Уночі випала рясна роса, і з-під шин, що приминали траву та низький чагарець, до нього долинав запах свіжого зілля. Воно пахло наче вербеною, і, вдихаючи цей світанковий росяний дух зім'ятої папороті, він потішено дивився на стовбури дерев, що чорніли крізь ранішню млу, поки машина їхала тією бездоріжною, схожою на парк околицею. Він забув на час про тих двох на задньому сидінні і став думати про буйволів. Буйволи, яких він хотів знайти, вдень ховались у густо зарослих мочарах, де до них годі було підступити на постріл; але ночами виходили на відкриті пасовиська, і, якби заїхати машиною поміж ними й тими мочарами, Мекомбер дістав би добру змогу постріляти в них на видноті. Вілсон не мав ніякої охоти полювати з Мекомбером на буйволів десь у гущавині. Та й взагалі не мав охоти полювати з Мекомбером — ані на буйволів, ані на що інше, — проте він був мисливець за фахом, і свого часу йому доводилось полювати ще й не з такими клієнтами. Якщо вони сьогодні заскочать буйволів, їм залишаться тільки носороги, а тоді цей сердега закінчить свою небезпечну розвагу, і все ще, може, й залагодиться. Сам він на цю жінку більше й оком не кине, а те, що вже було, Мекомбер якось та стерпить. З усього видно, що йому це не первина. Безталанний сердега. Певно, вже навчився терпіти таке. Ну що ж, сам винен, слинько недолугий.

Він, Роберт Вілсон, завжди брав із собою в ці експедиції подвійне ліжко — а раптом і трапиться зручна нагода. Він уже віддавна мав клієнтів певного типу — великосвітських гультяїв з усіх усюд, що бавилися спортом, і жінки, які були серед них, вважали, що їхні гроші відплатяться несповна, коли вони не пересплять у цьому ліжку з білим мисливцем. Потім він гидував ними, хоч у ті ночі деякі з них були йому дуже до вподоби; але вони давали йому прожиток, і, поки він працював на них, їхні засади були і його засадами.

То були його засади в усьому, крім полювання. Щодо полювання він мав свої власні засади, і клієнти мусили або погоджуватися з ними, або ж наймати собі іншого мисливця. І він знав, Що всі вони його за те поважають. От тільки цей Мекомбер дивак якийсь. Справді дивак. Ну, а дружина? Дружина… Атож, дружина. Хм-м, дружина… Ет, годі, з усім цим покінчено…

Він озирнувся на них. Мекомбер сидів похмурий і злий. Мар-го усміхалася. Сьогодні вона була наче молодша, цнотливіша й свіжіша і менше скидалася на професіональну красуню. «А що в неї на душі, про те лиш бог знає», — подумав Вілсон. Уночі вона говорила не багато. Проте дивитись на неї було приємно.

Машина піднялася на невисокий пагорок і, посуваючись далі між дерев, виїхала на широку зелену рівнину, що нагадувала прерію, а тоді шофер сповільнив швидкість і поїхав її краєм, тримаючись під покровом дерев, а Вілсон тим часом пильно озирав ту прерію, не спускаючи з ока її протилежного краю. Він звелів спинити машину і роздивився рівнину в бінокль. Тоді дав знак шоферові їхати далі, і машина поволі рушила вперед, обминаючи вепрячі ями> та термітячі вежі з глею. Раптом, знов позирнувши на галявину, Вілсон обернувся і сказав:

— Онде вони, їй-богу!

Машина рвонула вперед, і, поки Вілсон говорив щось шоферові по-суахілі, Мекомбер глянув туди, куди він показав, і побачив трьох величезних чорних тварин, чиї масивні округловидовжені тулуби скидалися на чорні залізничні цистерни, — вони гнали чвалом по той бік рівнини. Гнали чимдуж, напнувши тулуби й шиї, і, ведучи очима за тим сягнистим гоном, він бачив широкі чорні роги в них на головах, а самі ті голови були непорушні, мов закляклі в русі.

— Три старі бугаї,— мовив Вілсон. — Ми переймемо їх, доки вони дістануться болота.

Машина мчала із швидкістю сорок п'ять миль на годину, і, не відриваючи очей від буйволів, Мекомбео бачив, як вони дедалі більшають, більшають, і ось уже міг розгледіти брудно-сірий, облізлий, шолудивий бік одного величезного бугая, і його могутню шию, що неначе зливалася з тулубом, і лискучі чорні роги, — той бугай трохи відстав від двох інших, що скакали слід у слід неухильним ритмічним чвалом; а потім, підстрибуючи так, наче ось тільки злетіла з рівної дороги, машина під'їхала ще ближче, і він уже виразно бачив усього буйвола, що розмірено скидався на бігу, і пилюку в його короткій шерсті, і широке підріжжя, і витягнуту вперед морду з роздутими ніздрями, і він уже наставляв був гвинтівку, коли Вілсон гукнув: «Не з машини, бовдуре!» — і він не відчував страху, а лише ненависть до Вілсона, й ту ж мить заскреготали гальма, машину кинуло вбік, і, зривши землю, вона майже спинилась, і Вілсон зіскочив з одного боку, а він — з другого, спіткнувшись на землі, що все ще бігла з-під ніг, а потім він стріляв у буйвола, що швидко віддалявся, і чув, як вліплюються в нього кулі, і витратив на нього всі патрони, а той відбігав далі й далі, і аж тоді він згадав, що треба цілити в перед, під лопатку, та поки морочився, перезаряджаючи гвинтівку, побачив, що буйвіл упав. Уклякнув на передні ноги й замотав головою, а Мекомбер, бачачи, що решта два все женуться геть, вистрілив у переднього і влучив. Він стрельнув ще раз і схибив, а тоді почув гримке «ба-бах!» — то вистрілив Вілсон — і побачив, як передній буйвіл уткнувся мордою в землю.

— Ну, тепер того, — сказав Вілсон. — Оце ви стріляєте!

Та третій буйвіл усе так само гнав рівним чвалом, і Мекомбер схибив, збивши кулею бризки землі, і Вілсон теж схибив — лише хмарка куряви знялася вгору, — а тоді Вілсон гукнув: «їдьмо! Надто далеко!» — і схопив його за руку, і вони знову скочили в машину, причепившись по боках — Мекомбер з одного, а Вілсон з другого, — і машина, підстрибуючи й шарпаючись на труському грунті, помчала навздогін буйволові, що, випнувши карк, гнав просто вперед отим своїм неухильним розміреним чвалом.

Вони швидко наближалися до нього ззаду, і Мекомбер заряджав гвинтівку, упускаючи з рук патрони, стромляючи їх

навскоси, тоді поправляючи, і, коли вони майже наздогнали буйвола, Вілсон гукнув: «Стій!» — і машина загальмувала так рвучко, що мало не перекинулась, а Мекомбер заточився вперед і, опинившись на землі, ледве вдержався на ногах, тоді клацнув затвором, прицілився як міг далі вперед і вистрілив у хитку округлу чорну спину, тоді прицілився і стрельнув ще раз, потім ще і ще, проте кулі, хоч і влучили всі до одної, не заподіяли буйволові видимої шкоди. Тоді пальнув Вілсон; хряскіт пострілу оглушив Мекомбера, і він побачив, що буйвіл похитнувся. Добре прицілившись, він вистрілив, і буйвіл упав на передні ноги.

— Чудово, — сказав Вілсон. — Добряча робота. Тепер усі три.

Мекомбера охопило хмільне піднесення.

— Скільки разів ви стріляли? — спитав він.

— Лише три, — відказав Вілсон. — Першого вбили ви самі. Найбільшого. А я допоміг вам покласти двох інших. Боявся, щоб не втекли в хащі. Убили їх також ви. Я тільки трошки добавив. Стріляли ви чудово.

— Ходім до машини, — сказав Мекомбер. — Я хочу випити.

— Спершу треба докінчити оцього, — відказав Вілсон.

Буйвіл стояв уклякнувши, і, коли вони підійшли до нього,

шалено сіпнув головою, і заревів від люті, вирячившись на них своїми поросячими очицями.

— Глядіть, щоб не встав, — сказав Вілсон. А потім: —Заходьте трохи збоку й бийте в шию, просто за вухами.

Мекомбер пильно прицілився в середину могутньої шиї, що здригалась від люті, й вистрелив. Буйволова голова опала додолу.

— Отак, — мовив Вілсон. — Просто в хребет. А вигляд у них таки моторошний, правда?

— Ходім вип'ємо, — сказав Мекомбер. Ще ніколи в житті йому не було так хороше.

Його дружина сиділа в машині бліда, як крейда.

— Ти був пречудовий, голубчику, — промовила вона до Мекомбера. — Оце-то гонитва!

— Що, потрусило? — спитав Вілсон.

— Від страху. Це вперше в житті мені було так страшно.

— Давайте всі вип'ємо, — сказав Мекомбер.

— Неодмінно, — обізвався Вілсон. — Почнемо з мемсаїб.

Вона припала до фляжки з нерозведеним віскі і, злегка

здригнувшись, проковтнула. Тоді віддала фляжку Мекомберо-ві, а той — Вілсонові.

— Я страшенно хвилювалася, — сказала вона. — Аж голова тріщить. Я й не знала, що їх дозволено стріляти з машини.

— А ніхто з машини не стріляв, — холодно відказав Віл-сон.

— Ну, тобто переслідувати їх машиною.

— Звичайно так не роблять, — відказав Вілсон. — Але, як на мене, все було цілком по-спортивному. Отак гнатися без дороги, по вибоях і грудді, ще й ризикованіше, ніж полювати пішки «А коли почали стріляти, буйвіл, якби схотів, міг кинутись на нас кожну мить. Ми дали йому всі шанси. Одначе розповідати про це не варт нікому. Воно таки незаконне, коли вас цікавить саме це.

— Мені здалося, що це просто нечесно, — сказала Марго, — гнатися за важкими безпорадними тваринами в машині.

— Он як? — спитав Вілсон.

— А що, якби про це дізналися в Найробі?

— Насамперед я втратив би патент. Мав би й інші неприємності,— відказав Вілсон, ковтнувши із фляжки. — Зостався б без роботи.

— Правда?

— Еге ж, правда.

— Ну от, — сказав Мекомбер і вперше за весь день усміхнувся. — Тепер вона й до вас прив'язла.

— Ти так гарно висловлюєшся, Френсісе! — озвалася Марго.

Вілсон подивився на них обох. Коли дурень одружується

з сукою, подумав він, то що в них будуть за діти? Але вголос сказав:

— Ми загубили одного зброєносця. Ви помітили?

— Боже мій, ні,— відказав Мекомбер.

— Онде він іде, — показав Вілсон. — Нічого з ним не скоїлось. Мабуть, вилетів із машини, коли від'їжджали від першого буйвола.

Літній зброєносець, накульгуючи, йшов до них у своїй плетеній шапці, захисному френчі, коротких штанях і гумових сандалях; обличчя його було похмуре й невдоволене. Підходячи, він гукнув щось Вілсонові по-суахілі, і всі побачили, як білий мисливець змінився на виду.

— Що він каже? — спитала Марго.

— Каже, що перший буйвіл устав і подався в хащі,— відповів Вілсон рівним, незворушним голосом.

— А-а, — байдуже обізвався Мекомбер.

— Виходить, буде те саме, що й з левом, — скала Марго, уся стрепенувшись.

— Ні чорта не те саме, що з левом, — відрубав Вілсон. — Хочете ковтнути ще, Мекомбере?

— Дякую, хочу, — відказав Мекомбер. Він чекав, що знов почуватиме себе так само, як перед левом, але те почуття не верталось. Уперше в житті він справді анітрохи не боявся. Замість страху його охопило радісне збудження.

— Треба піти поглянути на другого буйвола, — сказав Віл-сон. — Я скажу шоферові, щоб поставив машину в холодок.

— Що ви хочете робити? — спитала Марго Мекомбер.

— Подивимось на того буйвола, — відказав Вілсон.

— Я теж піду.

— Ходім.

Вони втрьох рушили туди, де на видноті чорніла величезна туша другого буйвола з опалою вперед на траву головою та широкими рогами.

— Добряча голова, — сказав Вілсон. — Між рогами дюймів п'ятдесят буде.

Мекомбер потішено дивився на буйвола.

— Яка погань, — мовила Марго. — Чи не можна перейти в холодок?

— Авжеж, — відповів Вілсон. — Дивіться, — показав він, звертаючись до Мекомбера. — Бачите оті чагарі?

— Бачу.

— Отам і сховався перший буйвіл. Зброєносець каже, що коли він упав з машини, той був на землі. Тоді він став дивитись, як ми женемося за тими двома і як вони тікають. А коли обернувся, буйвіл уже стояв і дивився на нього. Зброєносець мерщій драла, а буйвіл тихенько подибав у ті чагарі.

— То підемо зараз за ним? — нетерпляче спитав Мекомбер.

Вілсон окинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене

сила божа, він таки дивак, — подумав собі.— Тільки вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо трохи.

— Ходім, будь ласка, в затінок, — сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під одиноким розлогим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже, — промовив Вілсон. — Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе й несвідоме щастя, якого він ще не відчував ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва! — сказав він. — Ніколи в житті не знав я такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було гидко.

— Чому?

— Мені було гидко, — повторила вона різко. — Бридке видовище.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюся, — сказав Мекомбер Вілсонові.— Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю якусь прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку, — сказав Вілсон. — 3 людьми часом діються предивні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і зі мною щось таке сталося, — сказав він. — Я наче зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсонбм, що повернувся до нього боком, зіпершись на спинку переднього сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева, — сказав Мекомбер. — Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож, — мовив Вілсон. — Найгірше, що може заподіяти лев, — це смерть. Як це у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось… «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний». Гарно сказано, правда ж?

Він дуже зніяковів, промовивши ці слова, що були свого часу заповітні для нього, та, хоч йому не раз траплялося бачити, як люди ставали дорослими, це його завжди зворушувало. Бо ж річ була не в тім, що вони просто доходили повноліття.

Мекомберові допомогла несподівана щаслива пригода на полюванні, нагла спонука до негайної дії, коли не було часу вагатися й тривожитись; та хоч би як це сталося, але таки сталося. «Он він тепер який», — думав Вілсон. Усе лихо в тім, що багато їх надто довго залишаються хлопчаками. А декотрі — ціле своє життя. І навіть у п'ятдесят років вигляд мають хлоп'ячий. Знамениті американські чоловіки-хлопчаки. Предивовижний люд, їй-богу. А от цей Мекомбер тепер йому подобається. Ну й дивак же з нього, хай йому чорт. Певно, тепер він покладе край і жінчиним походенькам. Ото буде добре діло. А таки добре. Він же, сердега, мабуть, скільки жив, то все боявся. Хто й зна, з чого воно почалось. Але тепер — минулося. Він не встиг злякатися буйволів. До того ж був злий. Та ще й машина… Коли машина під боком, почуваєш себе певніше. Тепер з нього будуть люди.

Отак точнісінько й на війні траплялося. Цей перелом куди важливіший, аніж якась там утрата невинності. Страх зникає, наче після операції. А натомість виростає щось нове. Найголовніше в чоловікові. Те, що робить його чоловіком. І жінки це також розуміють. От нема страху — і край.

Відсунувшись у куток сидіння, Маргарет Мекомбер позирала на обох чоловіків. Вілсон анітрохи не змінився. Вілсон виглядав так само, як і напередодні, коли вона вперше збагнула, в чому полягає його великий хист. А от Френсіс Мекомбер був тепер не такий, і вона помітила цю зміну.

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити, — відповів Вілсон, дивлячись йому в обличчя. — Люди більш полюбляють казати, що їм страшно. І майте на увазі, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви почуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так, — сказав Вілсон. — Почуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що, — обізвалася Марго. — Ото й діла, що поганялися машиною за купкою безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте, — сказав Вілсон. — Я таки справді розбазікався.—

«Ага, вже занепокоїлась», — подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, кра-їце помовчала? — звернувся Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий, — презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона чогось боялася.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став, — сказав він. — Справді став.

— Чи не запізно? — гірко запитала Марго. Вона ж бо стільки років як могла силкувалась налагодити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні,— відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась ще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути, — сказав Вілсон. — У вас лишилися патрони з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-суахілі до старшого літами зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку патронів і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту патронів поклав у кишеню.

— Будете стріляти із спрінгфілда, — сказав Вілсон. — Ви до нього звикли. А манліхер залишимо в машині, у мемсаїб. Ваш зброєносець понесе штуцер. Я візьму свою бісову гармату. А тепер я маю сказати вам дещо. — Він залишив це наостанок, бо не хотів полохати Мекомбера. — Коли буйвіл нападає, він держить голову рівно й виставляє її перед себе, тим-то грубе під-ріжжя захищає його від будь-якого пострілу в череп. Бити треба просто в морду. Ще можна цілити в груди або, якщо стоятимете збоку, в шию чи лопатку. Коли буйвола поранено, добити його страх як тяжко. Тому не вигадуйте ніяких штук. Стріляйте в найпростіший спосіб. Ну от, голову вони уже облупили. Рушаймо?

Він гукнув зброєносців, ті підійшли, витираючи руки, і старший заліз у кузов машини.

— Я беру тільки Конгоні,— сказав Вілсон. — Другий залишиться відганяти птахів.

Коли машина поволі поїхала широкою галявиною до високих чагарів, що, мов зелений язик, простяглись уздовж висохлого річища, перетинаючи низину, Мекомбер почув, як стукоче його серце, і в роті у нього знов пересохло, але то було хвилювання, а не страх.

— Отут він зайшов у хащі,— сказав Вілсон. — Тоді мовою суахілі звернувся до зброєносця: — Пошукай кривавого сліду.

Машина спинилась боком до заростів. Мекомбер, Вілсон і зброєносець скочили на землю. Озирнувшись, Мекомбер побачив, що дружина сидить з гвинтівкою при боці й дивиться на нього. Він помахав їй рукою, але вона не відповіла.

Чагарі попереду стояли стіною, земля була суха. Літнього зброєносця заливав піт, а Вілсон насунув капелюх на очі, і Мекомбер бачив перед собою його червону шию. Раптом зброєносець щось сказав Вілсонові по-суахілі й побіг уперед.

— Він сам сконав, — мовив Вілсон. — Добряча робота.

Він обернувся й схопив Мекомбера за руку, та, поки вони ручкалися, всміхаючись один до одного, зброєносець дико заверещав, і вони побачили, як він боком вибігає з хащів, швидко, наче краб, а за ним ступає буйвіл — морда витягнута, рот міцно стулений, кров капає, важка голова випростана вперед, — ступає, готовий кинутись, і глипає на них налитими кров'ю поросячими очицями. Вілсон, що був попереду, став на одне коліно й вистрілив, і Мекомбер, пальнувши й собі, не почув свого пострілу за громом Вілсонового штуцера, а тільки побачив, як з масивного підріжжя порснули вгору скалки, схожі на шифер, і як сіпнулася буйволова голова; він стрельнув удруге, просто в роздуті ніздрі, і знову побачив, як шарпнулися роги й злетіли скалки; тепер він згубив з очей Вілсона і, старанно прицілившись, вистрілив ще раз, а те чорне громадисько було вже мало не над ним, і дуло гвинтівки опинилося майже врівень з витягнутою вперед мордою, і він бачив, як люто блимають буйволові очиці і як його голова починає хилитися додолу, коли раптом відчув огнисто-білий сліпучий спалах, що вибухнув у нього в мозку, і потім нічого вже більше не відчував.

Вілсон на ту мить відступив був набік, щоб ударити буйволові в лопатку. Мекомбер стояв тоді непорушно й стріляв у морду, щоразу трохи перевищуючи і влучаючи у важкі роги, що кришилась на скалки, мов шиферна покрівля, і, коли здавалося, що буйвіл от-от ударить Мекомбера рогами, місіс Мекомбер, сидячи в машині, вистрілила в нього з манліхера калібру 6,5 і влучила чоловікові в потилицю, дюймів на два вище й трохи збоку від основи черепа.

Френсіс Мекомбер лежав долілиць за два кроки від того місця, де повалився на бік мертвий буйвіл, дружина схилилася над ним, а поруч неї стояв Вілсон.

— Не треба його перевертати, — сказав Вілсон.

Жінка істерично плакала.

— Вам краще б піти в машину, — сказав Вілсон. — Де гвинтівка?

Вона похитала головою, обличчя її спотворила гримаса. Зброєносець підняв з землі гвинтівку.

— Хай лежить, як була, — звелів Вілсон. Потім додав: — Іди приведи Абдулу, щоб він міг посвідчити, як сталося нещастя.

Він став навколішки, витяг з кишені хусточку й накрив нею коротко підстрижену голову Френсіса Мекомбера, не зрушаючи її з місця. Суха, шпариста земля швидко вбирала кров.

Вілсон підвівся й побачив буйвола, що лежав на боці, простягнувши ноги, і по його вкритому ріденькою шерстю череву повзали кліщі. «Розкішний бугаїсько, — машинально відзначив він подумки. — Між рогами добрих п'ятдесят дюймів, а то й більше. А таки більше». Він гукнув шофера й звелів йому накрити труп і бути коло нього. Тоді пішов до машини, де, забившись у куток, плакала жінка.

— Оце-то штуку ви утнули, — промовив він рівним голосом. — Але він і справді вас покинув би.

— Замовкніть, — озвалася вона.

— Це, звісно, нещасливий випадок, — сказав він. — Я знаю.

— Замовкніть, — знову сказала вона.

— Ви не тривожтеся, — провадив він далі.— Деякі неприємності будуть, але я звелю зробити кілька фотографій, що стануть у великій пригоді під час дізнання. До того ж будуть свідчення зброєносців та шофера. Вас ні в чому не запідозрять.

— Замовкніть, — сказала вона.

— Тепер маємо до біса клопоту, — не вгавав він. — Треба буде послати машину до озера, щоб звідти викликали по радіо літак і забрали нас трьох до Найробі. Чому ви не отруїли його? В Англії саме так роблять.

— Замовкніть! Замовкніть! Замовкніть! — крикнула жінка.

Вілсон подивився на неї своїми незворушними голубими очима.

— Уже все, — мовив він. — Я був трохи розсердився. Ваш чоловік якраз починав мені подобатись.

— Ой, замовкніть же, прошу вас, — сказала вона. — Дуже, дуже прошу.

— Оце вже краще, — відказав Вілсон. — «Прошу» — це куди краще. Тепер я замовкну.