Твори в 4-х томах. Том 2

БАТЬКИ І ДІТИ

Посередині головної вулиці містечка стояв знак об'їзду, але сліди шин вели навпростець, і, розваживши, іцо там, певне, лагодили дорогу, але вже закінчили, Ніколас Адамс поїхав уперед тією безлюдною брукованою вулицею, раз у раз спиняючись перед світлофорами, що світилися й у неділю, Коли ніякого руху не було, а наступного року згасли через брак коштів' на електрику; він їхав далі через містечко під розлогими деревами, що на все життя лишаються в серці того, хто там народився і змалку ходив під ними, тим часом як для чужинця вони тільки марно застують сонце і спричиняють вільгість у будинках; поминувши останній будинок, він виїхав на шосе, що цростяглося в далину, то піднімаючись нагору, то спадаючи вниз поміж рівно зрізаних глинястих укосів, порослих молодим пагінням. Нік народився не в цих краях, але йому приємно було їхати тут погожої осінньої днини й роздивлятися навколо.' Бавовну вже зібрали, на полях лишилася сама кукурудза, подекуди впереміж зі смугами червоного сорго, і, отак помалу їдучи — поряд На сидінні спав його син, сьогоднішній перегін наближався до кінця, місце ночівлі визначено, — Нік приглядався, де серед кукурудзи росте соя, а де горох, як гущавина чергується з порубами, чи далеко від полів та чагарника хижки й фермерські будинки, водночас подумки проходячи всю ту місцевість з рушницею, відзначаючи на кожному порубі можливі годбвшца та сховки дичини й прикидаючи, де можна натрапити на виводок і куди він полетить, якщо його сполохати.

Коли полюєш, на перепелів і собаки знайшли табунець, не йожна заходити між птахами та їх звичним сховком, бо, знявшися з землі, вони всією зграєю полетять просто на тебе: одні стрімко вгору, інші — мало не чіпляючи тебе крильми, та неначе такі величезні, яких ти ніколи й не бачив у повітрі,— і тоді тільки й: лишається обернутись і стріляти через плече навздогін, Перше ніж вони позгортають крила й трохи не прямовисно шуг-Йуть у чагарі. Отак полюючи в уяві на перепелів, як колись учив його батько, Ніколас Адамс мимоволі почав думати про нього. ЇЦоразу, коли він починав думати про батька, то передусім згадував його очі. Не кремезну постать, не поривчасті рухи, не широкі плечі, не гачкуватий яструбиний ніс, не бороду, що приховувала безвільне підборіддя — ні, завжди тільки очі. Вони глибоко сиділи в очних ямках під захистком великих надбрів'їв, наче цінний апарат, для якого сконструйовано спеціальний захисний пристрій. Ті очі бачили незрівнянно далі й краще, ніж звичайне людське око, і були найвидатнішим батьковим даром. Батько мав зір достоту як у дикого барана чи орла.

Бувало, стоять вони з батьком на березі озера, — а Нік теж мав тоді гострі очі,— і батько каже:

— А ось і прапор підняли.

Нік не бачив ні прапора, ні щогли.

— Онде, — казав батько, — то ж твоя сестра Дороті. Он вона підняла прапор, а тепер іде до пристані.

Нік дивився через озеро й бачив довгу смугу підліска при березі, високий ліс, що починався далі, мис перед бухтою, розчищені пагорби, що належали до ферми, білі стіни їхнього будинку серед дерев, але не міг розгледіти ані щогли з прапором, ані пристані — тільки білий пісок та заворот берега.

— А овець бачиш — отам, на узгірку понад мисом?

— Так.

Нік бачив на сіро-зеленому схилі пагорба невиразну білясту пляму.

— Я можу їх полічити, — казав батько.

Як і всі люди, обдаровані якоюсь здібністю понад звичайну людську потребу, батько був дуже нервовий. До того ж мав сентиментальну душу і, як більшість сентиментальних людей, був воднораз і жорстокий, і вразливий. Ціле життя його переслідували невдачі, і не завжди була в тому його вина. Він помер, потрапивши в пастку, яку сам допомагав лаштувати, і перед кінцем усі так чи так його зрадили. Атож, сентиментальних людей часто зраджують. Нік не міг ще написати про батька, хоч і мав намір колись таки написати, але ті перепелині місця збудили спогад про нього, такого, який він був за Нікового дитинства, і Нік знову відчув незмірну вдячність до батька, що навчив його двох речей: рибальства та полювання. Батько добре знався на обох цих справах, на відміну, скажімо, від сексуальних питань, і Нік був радий, що все склалося саме так: адже хтось має подарувати тобі першу рушницю або хоч дати на почин свою і показати, як з нею поводитись, та й жити треба там, де є дичина або ж риба, щоб мати змогу пізнати їх, — і тепер, у тридцять вісім років, Нік любив рибалити й полювати анітрохи не менше, ніж тоді, коли батько уперше взяв його з собою. Захоплення ніколи не пригасало, і Нік був вдячний батькові, що прилучив його до цього.

Що ж до тієї іншої справи, на якій батько не дуже добре знався, то все потрібне до неї знаряддя людина має від природи, і кожен осягає всю ту премудрість без чиїхось настанов, де б він не жив. Нік добре запам^уятав ті єдині два випадки, коли бать* ко просвітив його в цих питаннях. Одного разу вони були на полюванні, і Нік підстрелив на ялині руду білку. Поранене звіря впало додолу і, коли Нік підняв його з землі, наскрізь прокусило йому кінчик великого пальця.

— Ох ти ж сод омська зараза! — вигукнув Нік і хряснув білку головою об стовбур дерева. — Ти глянь, як укусила.

Батько подивився і сказав:

— Висмокчи кров, а дома припечеш йодом.

— Содомська зараза, — знову сказав Нік.

— А ти знаєш, що таке содомська зараза? — спитав батько.

— Ми так на все кажемо, — відповів Нік.

— Так кажуть, коли людина парується з тваринами.

— Навіщо? — спитав Нік.

— Не знаю, — відказав батько. — Але це ганебний злочин.

Це настрахало Ніка, але водночас і збудило його уяву, х він

почав думати про різних тварин, але жодна не видалась йому ні досить привабливою, ні придатною на таке діло. Ото було й усе, про що він дізнався у статевих питаннях від батька, коли не рахувати ще одної речі. Якось Нік прочитав у газеті, що Енрі-ко Карузо звинувачено в мужолозтві.

— Що таке мужолозтво?

— Це такий ганебнющий злочин, — відказав батько.

В Ніковій уяві постав славетний тенор з довгою лозиною в руці, який чинив щось дивовижне, незбагненне й ганебне над пишною красунею, схожою на Анну Гелд з малюнка на кришці сигарної скриньки. І Нік, хоч як було йому страшно, постановив собі, коли підросте, бодай раз скуштувати того мужолозтва.

Батько підсумував усю ту матерію, зазначивши, що рукоблудство призводить до сліпоти, божевілля та смерті, а той, хто тягається з повіями, неминуче підхопить якусь гидоту, і що найкраще обминати такі речі десятою дорогою. Зате батько мав пречудові очі, яких Нікові більш ні в кого не траплялося бачити, і він дуже любив батька, любив ще довго й потім. Тепер, знаючи, як усе сталося, він волів би не згадувати навіть і про ті давні дні, коли ніщо й не віщувало лиха. Якби він написав про це, то назавжди б його позбувся. Він позбувся багатьох спогадів, написавши про них. Та для цього ще не настав час. Ще надто багато людей були живі. І він вирішив думати про щось інше. Батьковому лихові однаково вже нічим не зарадиш, та й думав він уже про все те безліч разів. Той лиск, що його навів трунар на батькове обличчя, і досі не стерся в його пам'яті, та й усе інше пригадувалось так виразно, наче було вчора, аж до сум боргових зобов'язань. Він тоді похвалив трунареву роботу. Трунар видимо пишався нею і прийняв похвалу за належне. Та не трунар надав батькові тієї останньої подоби. Він лише наклав кілька хвацьких мазків сумнівної художньої вартості. Обличчя й само змінювалось і зазнавало змін іззовні вже задовго перед тим. А свого остаточного вигляду прибрало в останні три роки. То було б добре оповідання, але ще надто багато людей лишалося живих, і він не міг про все те написати.

Речей, про які вже згадувано, Нік навчився сам, у ялиновому бору за індіанським селищем. Діставався він туди лісовою стежкою, що йшла від їхнього будинку до сусідньої ферми, а потім звивистим путівцем через поруби аж до селища. Він і досі відчував ту дорогу під босими ногами. Одразу ж за будинком ступаєш на м'яку прілу глицю і простуєш через ліс, де повалені стовбури потрухліли на порох, а з розчахнутого блискавкою дерева, наче списи, звисають довгі тріски. Через струмок перекинуто колоду, і досить похитнутись, як полетиш у грузьке чорне баговиння. Вийшовши з лісу, перелазиш через огорожу й потрапляєш на тверду, висушену сонцем стежку, що йде сіножаттю — там росте кінський щавель і коров’як, а ліворуч тягнеться мулке річиїце струмка, де годуються кулики. На березі струмка стоїть літня хижка. Під стіною хліва — купа свіжого, теплого гною, а поряд — ще одна, давніша, підсохла зверху. Далі знов огорожа й гаряча втоптана стежка від хліва до будинку, а там до самого бору веде розжарена піщана дорога, що перетинає струмок — цього разу через місточок, — де по берегах росте комиш: його вмочаєш у гас і запалюєш, мов смолоскип, коли вночі ловиш рибу з остями.

Далі путівець повертає ліворуч і йде узлісся^' нагору, а ти вступаєш у бір, на широку глинясту просіку, завжди прохолодну під шапками дерев, — таку широку її зробили для того, щоб витягати з лісу ялинову кору, яку обдирали індіанці. Кору складали у великі довгі стоси й накривали, мов хатки, тією ж таки корою, а облуплені колоди, величезні й жовті, залишалися там, де зрубано дерева. їх так і кидали гнити в лісі, навіть не обрубували й не палили верховіття. Чинбарні в Бойн-Сіті була потрібна сама кора, і взимку її тягли волоком по кризі через озеро, а лісу з кожним роком меншало, зате більшало голих, випалених сонцем та порослих бур'яном порубів.

Але тоді лісу було ще багато, незайманого лісу з високими рівними стовбурами аж ген до гілля, де ноги м'яко ступали по чистій рудій глиці, що встеляла нічим не порослу землю, і де навіть у найгарячіші дні був холодок, — і вони троє сиділи, прихилившись до грубезного, у два людських зрости завширшки, стовбура, легенький вітрець шелестів у високих верхівках дерев,

прохолодне проміння вкривало землю- світляними острівцями, і Біллі сказав:

— Хочеш іще раз лягти з Труді?

— Труді, ти хочеш?

— Еге.

— То ходімо.

— Ні, тут.

— Але ж Біллі…

— А що нам Біллі. Він мій брат.

Потім вони сиділи, всі троє, дослухаючись, чи не обізветься чорна білка, що ховалася десь у верховітті. Чекали, щоб вона подала голос: тоді хвіст її сіпнеться і, вгледівши найменший порух, Нік туди вистрелить. Батько давав йому лише три набої на день. Рушниця в Ніка була одноствольна, двадцятого калібру, з дуже довгим стволом.

— От стерво — і не ворухнеться, — мовив Біллі.

— А ти стрельни, Нікі. Сполохай її. Побачимо, як вона скочить. Тоді ще стрельнеш, — сказала Труді. Як на неї, то була довга промова.

— У мене тільки два набої,— відказав Нік.

— От стерво, — повторив Біллі.

Вони сиділи, прихилившись до дерева, і мовчали. Ніка поймало відчуття полегкості й щастя.

— Едді каже, що прийде якось уночі спати з твоєю сестрою Дороті.

— Що?

— Він таке каже.

Труді кивнула головою.

— Він тільки про те й думає,— підтвердила вона.

Едді був їх старший зведений брат. Він мав сімнадцять років.

— Нехай Едді Джілбі тільки поткнеться вночі й хоч би заговорить до Дороті — то знаєш, що я йому зроблю? Уб'ю, отак, — Нік звів курок і, майже не цілячись, потягнув до себе язичка, Щоб пробити в голові.або череві того паскудного покруча Едді Джілбі діру завбільшки з добрячий кулак. — Отак. Отак і вб'ю.

— То- краще йому не приходити, — сказала Труді. Вона засунула руку Нікові в кишеню.

— Краще хай стережеться, — погодився й Біллі.

. — Він великий хвалько. — Труді нишпорила рукою в Ніковій 'Кишені.— Але ти не вбивай його. Матимеш багато лиха.

— Отак і вб'ю, — повторив Нік.

Едді Джілбі лежав на землі, і груди його були геть розтрощені пострілом. Нік гордовито наступив на нього ногою.

— Я здеру з нього скальп, — промовив він радісно.

— Не треба, — сказала Труді.— Це погано.

— Здеру скальп і пошлю його матері.

— Його мати померла, — сказала Труді.— Не вбивай його, Нікі. Не вбивай, ну задля мене.

— А коли здеру скальп, викину тіло собакам.

Біллі зовсім занепав духом.

— Хай добре стережеться, — мовив він похмуро.

— І вони роздеруть його на шматки, — сказав Нік, потішений цим видовищем.

Потім, здерши скальп з того покруча й відступника і незворушно спостерігаючи, як собаки шматують його тіло, він раптом беркицьнув назад до стовбура дерева — Труді повалила його, душила й кричала:

— Не вбивай його! Не вбивай! Не вбивай! Не треба! Не треба! Нікі! Нікі! Нікі!

— Та що з тобою таке?

— Не вбивай його!

— Я мушу його вбити.

— Він просто хвалько.

— Ну гаразд, — сказав Нік. — Я не буду його вбивати, — тільки щоб він і близько не підходив до нашого дому. Пусти мене.

— От і добре, — мовила Труді.— А тепер хочеш іще? Мені саме хочеться.

— Тільки нехай Біллі десь піде.

Нік убив Едді Джілбі, потім подарував йому життя і тепер знову відчув приплив чоловічої сили.

— Іди, Біллі. Ти весь час коло нас крутишся. Іди собі.

— Сучий ти син, — сказав Біллі.— Мені це набридло. Чого ми сюди ходимо? Полювати чи навіщо?

— Можеш узяти рушницю. Ще є один набій.

— Гаразд. Я таки поцілю ту велику чорну.

— Я тобі гукну.

Минуло вже чимало часу по всьому, а Біллі не повертався.

— Як ти думаєш, буде в нас дитина?

Труді, радісно усміхаючись, стулила смугляві ноги й пригорнулася до Ніка. Нік почував себе так, немов частина його єства відлетіла десь ген далеко.

— Певно, ні,— відказав він.

— Чом ні? Скільки завгодно може бути.

Вони почули, як вистрелив Біллі.

— Цікаво, чи влучив.

— А мені байдуже, — мовила Труді.

З-за дерев вийшов Біллі. Рушниця була в нього на плечі, і він ніс чорну білку, тримаючи її за передні лапи.

— Гляньте, — сказав він. — Більша за кішку… Ви вже?..

— Де ти її підстрелив?

— Отам, далі. Побачив, як стрибала.

— Час додому, — сказав Нік.

— Ні,— заперечила Труді.

— Мені треба вернутися до вечері.

— Ну гаразд.

— Завтра підемо полювати?

— Підемо.

— Білку, як хочеш, забери собі.

— Гаразд.

— Після вечері вийдеш?

— Ні.

— Як тобі?

— Добре.

— Ну гаразд.

— Поцілуй мене, — сказала Труді.

Тепер, їдучи машиною в надвечірніх сутінках, Нік уже не думав про батька. Кінець дня ніколи не навіював думок про нього. Кінець дня завжди належав тільки Нікові, і цієї пори йому бувало хороше лише на самоті. Батько вертався до нього пізньої осені або ж напровесні, коли на луках з'являлися бекаси, чи коли він бачив кукурудзу в копах, чи був коло якогось озера, чи ‘зустрічав десь запряжену конем легку коляску, чи то бачив або чув диких гусей, або ж чатував у засідці на качок, пригадуючи, як одного разу крізь снігову куряву шугнув додолу орел і кинув-₍ ся на обтягнутого брезентом вабця, і як він бив крильми, намагаючись злетіти, не в змозі видобути застряглі в брезенті пазурі. Батько раптом з'являвся біля нього у занедбаних садках, на свіжій ріллі, серед чагарів, на невеликих узгірках, або коли він ступав по сухій траві, щоразу як рубав дрова, носив воду, біля млинів, сидрових пресів і завжди коло вогнищ. Місця, де він жив, були вже не ті, що їх знав батько. Відколи Ні-Кові минуло п'ятнадцять, він більше не мав з батьком нічого спільного.

На морозі батькова борода припадала інеєм, а в гарячі дні Ьін дуже пітнів. Йому подобалось працювати в спеку на фермі, -бо ніхто його до того не приневолював і він любив фізичну працю, а Нік не любив її. Нік любив батька, але не зносив його запаху, і одного разу, коли йому довелося надягти на себе білизну, що стала батькові замала, його аж занудило, і він зняв ту білизну й сховав під камінням у річечці, а вдома сказав, що загубив. Перед тим, коли батько звелів йому надягти білизну, він пояснив, у чому річ, але батько сказав, що її добре випрано. Воно й справді було так. Нік попросив батька понюхати білизну, той сердито нюхнув і сказав, що вона чиста й свіжа. А коли Нік, повернувшись додому без білизни, сказав, що загубив її, його відшмагали за брехню.

Потім він причаївся у дровітні проти розчинених дверей, звівши курок зарядженої рушниці, дивився на батька, що сидів на веранді й читав газету, і думав: «Ось пальну зараз — і все. Пальну — і вб'ю його». Та зрештою гнів його помалу минув, і тільки трохи гидко було, що рушниця та — батьків дарунок. І він подався до індіанського стійбища, сам-один поночі, щоб позбутися того запаху. З усієї родини лише одна сестра «мала запах, який йому подобався. Усіх інших він як міг уникав. Це відчуття трохи пригасло, коли він почав курити. Та й добре. Такий нюх годився б мисливському собаці, а людині він був ні до чого.

— Тату, а як ти ходив полювати з індіанцями, коли був маленький?

— Та що ж тут казати…

Нік аж здригнувся від несподіванки. Він і не бачив, що син уже не спить. Тільки тепер помітив, що той сидить поряд. Йому здавалося, що він їде сам, аж ось коло нього син. Цікаво, чи давно він прокинувся…

— Ми цілими днями полювали на чорних білок, — сказав він. — Батько давав мені лише по три набої на день. Казав, що так з мене буде справжній мисливець. Нема чого стріляти аби стріляти. Я ходив у ліс з одним хлопцем, Біллі Джілбі, та його сестрою, Труді. Так ми полювали мало не кожного дня ціле літо.

— Дивні імена, як на індіанців.

— Еге ж, дивні,— погодився Нік.

— Ну, а які вони, самі були?

. — Вони були оджибвеї,— сказав Нік. — Дуже гарні індіанці.

— Ну, а як тобі з ними було?

— Це важко розказати, — відповів Нік Адамс.

Хіба ж розкажеш, що так гарно, як з нею, першою, тобі ні з ким більше не було; хіба оповіси про ті округлі смугляві стегна, плаский живіт, маленькі тверді перса, руки, що так міцно обіймали, бистрий спраглий язик, імлисті очі, приємний смак рота, а потім — оте неподатливе, туге, солодке, вільготне, любе, пругке, болісне, повне, безмірне, доконечне, нескінченне, без рсінця-краю, і раптом — кінець: злинув великий птах, немов пугач у сутіні, тільки в лісі білий день і на живіт тобі поналипала глиця. Отак, бувало, йдеш на те місце, де жили індіанці, і вже нюхом його чуєш, і ні порожні пляшки від зілля, ні мухи, що дзижчать довкола, не можуть забити духу запашних трав, диму та ще одного, схожого на дух щойно вичиненої кунячої шкурки. Цього не відберуть ніякі анекдоти про індіанців, ні їхні старі баби. Ані нудотний солодкуватий запах, що завжди від них ішов. Ані те, що вони зрештою вчиняли. Річ не в тім, як вони кінчали. Вони всі кінчали однаково. Як на той час — добре. Тепер — ні.

А щодо того іншого… Коли ти вбив на льоту одного птаха, то вважай, що вбив усіх летючих птахів, які є. Хоч усі вони різні й літають по-різному, відчуття завжди однакове, і останній птах так само любий, як і перший. Цим він завдячував батькові.

— Може, тобі б вони й не сподобалися, — сказав він хлопчикові.— Але я думаю, що сподобалися б.

— І дідусь жив з індіанцями, коли був маленький?

— Так. Коли я питав його, які вони були, він казав, що мав серед них багато друзів.

— А я колись житиму з ними?

— Не знаю, — відказав Нік. — Це вже як сам схочеш.

— А коли я матиму рушницю й сам ходитиму полювати?

— У дванадцять років, якщо будеш обережний.

— От якби мені вже тепер було дванадцять!

— Буде, й незчуєшся.

— А який був дідусь? Я його зовсім не пам'ятаю, пригадую тільки, що коли мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?

— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.

— Кращий за тебе?

— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів не гірше.

— Іду в заклад, що не краще, ніж ти.

— А таки краще. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завжди сердився.

— Чого ми не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?

— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко.

— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.

— Колись поїдемо.

— А як і ти помреш, я не хочу жити так далеко, щоб ніколи не помолитися на твоїй могилці.

— Та якось це влаштуємо.

— А не можна, щоб нас усіх поховали десь у зручному місці? Нехай би нас поховали у Франції. Ото було б добре.

— Я не хочу, щоб мене ховали у Франції,— сказав Нік.

— Ну, тоді треба пошукати якогось зручного місця в Америці. А чи не можна б поховати всіх на нашому ранчо?

— Непогана думка.

— Тоді б я міг по дорозі на ранчо спинятися й молитися на дідусевій могилці.

— Ти страшенно розважливий хлопчина.

— Але ж погано, що я ніколи навіть не був на його могилці.

— Доведеться поїхати, — сказав Нік. — Таки доведеться.