Твори в 4-х томах. Том 2

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Знаєте, як воно рано-вранці в Гавані, коли волоцюги ще сплять під стінами будинків і фургони-холодильники ще не почали розвозити по барах лід? Такої пори ми йшли з пристані до «Перлини Сан-Франціско» випити кави, й на площі не спав лиш один жебрак: він пив з фонтана. Та коли ми увійшли в кафе, ті троє вже нас чекали.

Ми сіли, й один із них підійшов до нас.

— То як? — спитав він.

— Не можу, — відповів я йому. — Я б і радий. Але я вчора вже сказав вам: не можу.

— Назвіть свою ціну.

— Не про те йдеться. Не можу я. І край.

Двоє інших теж підійшли й стали над нами із засмученими обличчями. Вони були симпатичні хлопці, і я справді з радістю допоміг би їм.

— По тисячі з носа, — сказав той, що добре говорив по-англійському.

— Не сипте солі на рану, — відповів я йому. — Я вам по щирості кажу: не можу.

— Потім, як усе переміниться, вам віддячать сторицею.

— Вірю. І я всім серцем радий би. Але не можу.

— Чому?

— Човен годує мене. Втрачу його — не буде з чого жити.

— За такі гроші можна купити нового.

— У в'язниці не купиш.

Певно, вони гадали, що я піддамся на вмовляння, бо цей хлопець правив своєї:

— Ви заробите три тисячі, а потім вам ще віддячать сторицею. Таке, як оце тепер, довго тривати не може, самі розумієте.

— Послухайте, — сказав я, — хто тут буде президентом — Діло ваше. Але я не перевожу до Штатів нічого такого, що вміє балакати.

— Отже, по-твоєму, ми будемо балакати? — озвався той, що досі мовчав. Він сердився.

— Я сказав: нічого такого, що вміє балакати.

— По-твоєму, ми lenguas largas?

— Ні.

— Ти знаєш, хто такий lengua larga?

— Так. Той, в кого довгий язик.

— Ти знаєш, що ми з такими робимо?

— Навіщо ж так грізно, — сказав я. — Не я до вас прийшов, а ви до мене. Мені від вас нічого не треба.

— Помовч, Панчо, — сказав сердитому той, що говорив перед ним.

— Він сказав, що ми будемо балакати, — сказав Панчо.

— Послухайте, — сказав я, — і зрозумійте: я не перевожу нічого такого, що вміє балакати. Ящики з вином не вміють балакати. Бутлі з самогоном не вміють балакати. Інші речі теж не балакають. А люди балакають.

— А китайці балакають? — люто запитав Панчо.

— Балакають, тільки я їх не розумію, — відповів я йому.

— Отже, не хочеш?

— Я вам ще вчора сказав. Не можу.

— А ти не будеш балакати? — спитав Панчо.

Він лютився, бо неправильно зрозумів мої слова. А ще, мабуть, з досади. Я йому навіть не відповів.

— Ти сам — не lengua larga? — напосідав він.

— Начебто ні.

— Це що — погроза?

— Слухай, — сказав я йому. — Ще сонце не зійшло, а ти вже такий гарячий. Я вірю, ти не одну горлянку перерізав. Але дай мені випити кави.

— То, по-твоєму, я ріжу людей?

— Ні,— сказав я. — І мені начхати. Невже не можна говорити про діло без злості?

— Так, я злюся, — відповів він. — Я б зараз тебе залюбки вбив.

— Отакої,— сказав я. — До чого ти ще добалакаєшся?

— Ходімо, Панчо, — сказав перший. А тоді до мене: — Шкода, дуже шкода. Я сподівався, що ви перевезете нас.

— І мені шкода. Але — не можу.

Всі троє рушили до дверей, і я дивився їм услід. Вони були симпатичні хлопці, гарно вдягнені, без капелюхів; на вигляд — із тих, що не звикли лічити гроші, а послухати їх, то так воно й було. І по-англійському говорили, як грошовиті кубинці.

Двоє з них, схоже, були брати, а третій — Панчо — відрізнявся від них хіба трохи вищим зростом. Знаєте, такий же стрункий, чорнявий, гарно вдягнений. «Певно, він тільки вдає, що лютий, — подумав я. — Певно, просто нервує».

Коли вони вийшли з кафе й завернули праворуч, я побачив, що через площу до них мчить лімузин. Зненацька велика віконна шибка розлетілася, й куля розбила пляшку на скляній гірці праворуч. Я почув автоматну чергу — тра-та-та, — і пляшки на долиці уздовж усієї стіни порозліталися.

Я стрибнув за стойку ліворуч і, виглядаючи з-за неї, бачив це. Машина стояла, обабіч неї залягли двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, другий — обріз багатозарядної рушниці. Той, що з автоматом, був негр. Другий був у білому шоферському пильовику.

Один із хлопців, розкинувши руки, лежав долілиць на тротуарі, якраз під розбитим вікном. Двоє інших сховалися за фургон компанії «Тропічне пиво», що саме підвіз лід до сусіднього бару «Кюнард».

Один кінь бився в упряжі на землі, другий несамовито шарпав головою.

Один із хлопців вистрелив з-за фургона, й куля зрикошетила від тротуару. Негр із автоматом, припавши щокою до бруку, випустив чергу під фургон — і таки поцілив, бо за фургоном один упав головою на бруківку. Він корчився, обхопивши голову руками, і шофер вистрелив у нього з обріза; негр тим часом перезаряджав автомат. Але шофер схибив, картеч заляпала тротуар срібними краплями.

Другий хлопець за ноги відтяг пораненого за фургон, і я побачив, як негр знову притискається щокою до бруку, лаштуючись стріляти. Але тут мій Панчо виступив з-за фургона й прокрався вперед, ховаючись за конем, який ще стояв. Потім він відійшов на крок від коня, блідий, мов брудне простирадло, і вгатив у шофера кулю зі свого великого парабелума, який для певності тримав обома руками. Ідучи вперед, він стріляв у негра- два перельоти, один недоліт.

Він влучив у шину — я побачив, як розлетілася курява, коли з камери вихопилось повітря — і негр, підпустивши Панчо на десять кроків, поцілив його в живіт зі свого «томмі» — певно, останньою кулею, бо я побачив, як він одкинув автомат, — і мій Панчо важко осів на бруківку, а тоді впав долілиць. Він намагався підвестись, усе ще не випускаючи з рук парабелума, але не міг підняти голову, і тут негр схопив обріз, що лежав біля Колеса машини, поряд із шофером, і зніс Панчо півчерепа. А нехай йому, тому негрові!

Я ковтнув із першої ж пляшки, яка потрапила під руку, — хоч убийте, не знаю, що в ній було. Від побаченого мене нудило. Пригнувшись, я прослизнув за стойкою на кухню й чорним ходом вибрався надвір. Потім обійшов площу, навіть не глянувши на юрбу, що збиралася перед кафе, проминув браму, пройшов причалом і стрибнув у човен.

Клієнт, що нас підрядив, уже чекав. Я розповів йому, що сталося.

— Де Едді? — спитав Джонсон, той самий клієнт, що нас підрядив.

— Відколи знялася стрілянина, я його не бачив.

— Може, його поранило?

— Та ні! Я ж вам казав, у кафе кулі побили тільки виставку пляшок. Це коли машина під'їхала до них іззаду. Коли того першого хлопця поклали просто під вікном. Вони їхали під таким кутом…

— Звідки ви все це так добре знаєте? — спитав він.

— Я був там, — відповів я.

Тут, підвівши голову, я побачив, що причалом іде Едді, ще худіший і задрипаніший, ніж завжди. Йшов він так, наче всі суглоби в нього були розхитані.

— Ось і він.

Вигляд Едді мав поганий. Уранці він завжди виглядав погано, але сьогодні на нього просто страшно було дивитись.

— Де ти був? — спитав я його.

— Та на підлозі.

— Ви теж усе бачили? — спитав його Джонсон.

— Не треба про це, містере Джонсон, — попросив Едді.— Мене нудить на саму згадку.

— А ви б випили, — сказав йому Джонсон. Потім до мене: — То як, рушаємо?

— Як скажете.

— Яка буде погода?

— Як і вчора. А то й краща.

— Тоді поїхали.

— Гаразд, зачекаймо тільки наживку.

Ми вже три тижні возили цього ферта рибалити на течію, але я і досі не мав від нього ні цента, крім сотні доларів, яку він дав мені ще до переїзду на Кубу — на оплату в консульстві й митниці, на харчі й пальне. Угода була така: він платить тридцять п'ять доларів на день, а снасть моя. Ночував він у готелі й щоранку приходив на пристань. Знайшов мені його Едді, отож довелося брати з собою і Едді. Йому я платив чотири долари на день.

— Нам треба заправитися, — сказав я Джонсонові.

— То заправляйтеся.

— На це потрібні гроші.

— Скільки?

— Галон коштує двадцять вісім центів. Як уже заправлятися, то брати галонів сорок, не менше. Виходить одинадцять двадцять.

Він вийняв п'ятнадцять доларів.

— Може, решту зарахуємо за пиво й лід? — спитав я його.

— Гаразд, — сказав він, — решта нехай іде в рахунок мого боргу.

Я подумав, що три тижні без платні — це задовго, та коли _віи має гроші, то, зрештою, яка різниця? Звісно, він мусив би розраховуватися щотижня. Але, бувало, я й місяць возив отак, а потім одержував усе сповна. Спершу я, признатися, тільки радів: дні набігають — і гаразд. Липге останнім часом він почав непокоїти мене, але я не хотів заводити ніяких розмов, щоб де дратувати його. Якщо він має гроші, то, зрештою, чим довше кататиметься, тим краще.

— Хочете пива? — спитав він мене, розкриваючи ящик.

— Ні, дякую.

Саме цієї миті на причалі з'явився негр, який забезпечував нас наживкою, і я звелів Едді віддавати кінці.

Негр з наживкою зійшов у човен, ми відчалили й попрямували до виходу з гавані; негр тим часом заходився наживляти гачки. Він засовував гачок у рот скумбрії, виштовхував його через зябра, ножем простромлював їй бік і крізь розріз виводив гачок з другого боку, потім зав'язував рота на дротяному ’довідку й міцно прив'язував гачок, щоб не вискакував і щоб наживка йшла плавно й не крутилася.

То був справжнісінький чорний негр, спритний і похмурий, з блакитним намистом-амулетом під сорочкою і в старому солом'яному капелюсі. У човні він полюбляв спати або читати газети. Але він вправно наживляв гачки і, коли треба, не барився.

— Хіба ви самі не вмієте наживляти, капітане? — спитав мене Джонсон.

— Вмію, сер.

— То навіщо ж негр?

— От піде велика риба — побачите, — відповів я йому.

— Цебто?

Негр робить це вправніше за мене.

— А в Едді-так не виходить?

— Ні, сер.

— Як на мене, це зайві витрати.

Він платив негрові долар на день, і негр щовечора пив-гу-ляв. Я бачив, що його вже долає дрімота.

— Без нього нам не обійтися, — сказав я.

Тим часом ми вже проминули однощоглові риболовні судна зі спущеними на воду рибниками, що стояли на якорі навпроти Кабаньяс, і заякорені шлюпки, з яких ловили бельдюгу над кам'янистим дном біля Морро, і я скерував човен туди, де чорніли води Мексіканської затоки. Едді закинув дві великі блискучі приманки, а негр наживив третій спінінг.

Течія тут підходила близько до берега, вода весь час вирувала й зблизька здавалася майже фіолетовою.

Зі сходу повіяв легкий бриз, і ми сполохали цілу зграю летючих риб — отих великих, з чорними крильцями, що в повітрі виглядають як літак Ліндберга на фото, зробленому на початку його перельоту через Атлантику.

Великі летючі риби — це найкраща ознака. Скрізь, куди не кинеш оком, плавали жмутки жовтавих водоростей, отже, ми були вже на глибокій течії. Попереду, над зграєю дрібних тунців, кружляли птахи. Видно було, як тунці вистрибують з води — зовсім маленькі, дво-трифунтові.

— Тут уже можна закидати, — сказав я Джонсонові.

Він надів рятувальний пояс, застебнув кріплення й закинув найбільший спінінг з котушкою Гарді, на якій було шістсот ярдів волосіні, сплетеної з тридцяти шести волокнин. Я обернувся й побачив, що його нажива пливе як слід — легенько погойдуючись на хвилях, а обидві приманки то занурюються, то вигулькують. Не змінюючи швидкості, я скерував човен у самісіньке нуртовиння течії. *

— Встроміть вудлище у гніздо в сидінні,— сказав я. — Тоді його легше буде тримати. Гальмо послабте, щоб можна було попустити волосінь, коли клюне. Бо якщо риба клюне при закрученому гальмі, то висмикне вас за борт.

Я щодня мусив утовкмачувати йому одне й те саме, але не дратувався. На п'ятдесят клієнтів припадає хіба що один-єдиний справжній рибалка. Та й цей єдиний неодмінно втне якусь дурницю — скажімо, вибере волосінь, яка не втримає щось важче за скумбрію.

— То як вам погода? — спитав мене Джонсон.

— Кращої не буває,— відповів я. День і справді випав погожий.

Я передав штурвал негрові й звелів тримати на схід, краєм течії, а сам перейшов до Джонсона; той сидів і дивився, як наживка погойдується на хвилях.

— Може, я закину другий спінінг? — спитав я його.

— Та ні, не треба, — сказав він. — Я хочу, щоб риба була моя, щоб я її сам і підсік, і виводив, і витяг.

— Гаразд, — сказав я. — А. може, нехай Едді закине спінінг, а як клюне — передасть його вам, щоб ви тягли самі?

— Ні,— сказав він. — Нехай буде тільки один спінінг.

— Що ж.

Негр розвертав човен, і я побачив, що він стежить за зграєю летючих риб, яка вихопилася з води попереду, на бистрині. Озираючись назад, я бачив Гавану, справді гарну під сонцем, і пароплав, що виходив з гавані повз Морро.

— Схоже, сьогодні вам попадеться щось справжнє, містере Джонсон, — сказав я йому.

— Та час би, — сказав він. — Скільки це ми з вами плаваємо?

— Рівно три тижні.

— Як на риболовлю, то довгенько.

— Так це ж риба така, — відповів я йому. — Поки не прийде, жодної нема. Зате як прийде, то тільки встигай. А приходить вона завжди, і саме о цій порі. Сьогодні й місяць той, що треба, і течія добра, і вітер — слава богу.

— Ми бачили кілька дрібних рибин, коли ото вперше вийшли.

— Атож, — відповів я. — Я ж вам так і казав. Спочатку йде дрібна, а як вона одійде — з'являється велика.

— Всі ви, човнярі, співаєте однієї. У вас воно завжди або зарано, або запізно, або вітер не звідти, або місяць не так світить. А грошики однаково берете.

— Бачите, — відповів я йому, — в тім і лихо, що воно так і буває: то зарано, то запізно, і вітер найчастіше дме не звідти. А коли нарешті випадає саме день, як треба, — то сидиш на березі без клієнтів.

— Але сьогодні, кажете, нудно не буде?

— Як на мене, то я вже маю сьогодні досить вражень, — сказав я йому. — Але вам нудьгувати не доведеться, от побачите,

— Що ж, сподіваюсь, — сказав він.

Ми лягли на курс. Едді перейшов на бак і влаштувався спати. Я стояв і стежив, чи не вигулькне над водою хвіст. Негр час від часу починав куняти, тож доводилося наглядати й за ним. Ох, і нічка ж, видно, в нього була.

— Зробіть ласку, дайте мені пляшку пива, капітане, — сказав, Джонсон.

— Прошу, сер, — відповів я й загріб пальцями лід, щоб дістати добре захололу.

— А ви не хочете? — спитав він.

— Ні, сер, — сказав я. — Потерплю до вечора.

Я відкупорив пляшку і, коли подавав йому, раптом побачив, як, здоровезна бура рибина з мечем, довшим за мою руку, вису-. нулася по зябра з води й кинулася на нашу скумбрію. Завтовшки та рибина була як добряча колода.

— Попустіть волосінь! — загорлав я.

— Вона не взяла, — сказав Джонсон.

— То зараз візьме.

Вона пішла на приманку з великої глибини й схибила. Я знав, Що вона повернеться й спробує ще раз.

— Не забудьте ж: як тільки схопить — попускайте волосінь.

Тут я побачив, як вона заходить під водою ззаду. Видно було її плавці, розпростані, наче фіолетові крила, і фіолетові смуги на бурих боках. Вона йшла прямо на нас, мов підводний човен, дедалі ближче до поверхні, вже розтинаючи воду спинним плавцем. А, наздогнавши наживу, вона й меч свій вистромила з води й ніби помахала ним у повітрі.

— Дайте їй вхопити, — сказав я.

Джонсон зняв руку з котушки, котушка закрутилася, і риба-меч крутнулась і пішла вглиб; видно було, як її черево зблиснуло сріблом, коли вона розвернулася й помчала до берега.

— Пригальмуйте котушку, — сказав я. — Та легенько.

Він прикрутив гальмо.

— Тільки легенько, — сказав я й побачив, що нахил волосіні змінюється. — А тепер стопоріть намертво й підсікайте, — сказав я. — Підсікайте так, щоб уже не зійшла з гачка. Бо вона зараз почне стрибати.

Джонсон застопорив гальмо й знову взявся за вудлище.

— Підсікайте, — сказав я йому. — Заганяйте гачок. Шарпніть разів п'ять-шість.

Він досить міцно шарпнув кілька разів, і тут спінінг зігнувся вдвоє, котушка заскреготіла, й рибина вискочила з води — ж-жух! — сторч угору, сяйнувши сріблом на сонці, а тоді шубовснула у воду, як ото кінь зірвався б зі скелі.

— Послабте гальмо, — сказав я йому.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

— Дідька лисого, — відповів я йому. — Швидше послабте гальмо.

Я бачив, як вигинається волосінь, і, коли рибина вистрибнула вдруге, вона була вже за кормою — прямувала у відкрите море. Потім вона вискочила знову, аж вода взялася білою піною,) я побачив, що гачок засів у неї в кутику пащі. Виразно видно було смуги, що оперізувала її. Гарна рибина, тепер уже яскраво-срібна, вкрита фіолетовими смугами й завтовшки як добряча колода.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

Волосінь ослабла.

— Ви собі крутіть, — сказав я. — Вона сидить на гачку. Ану, повний вперед! — крикнув я негрові.

Потім рибина вистрибнула ще кілька разів, пряма, як стовп, усім тулубом кидаючись просто на нас і щоразу високо збиваючи воду. Волосінь напнулась, і я побачив, що рибина знову змінює напрямок і завертає до берега.

— Ну, зараз вона дасть тягу, — сказав я. — Але від мене далеко не втече. Котушку не стопоріть, нехай собі крутиться. Волосіні нам вистачить.

Наша рибина завернула на північний захід, як заведено в \fcjx великих риб, і дала тягу, та ще й якого! Вона помчала довжелезними стрибками, в падінні розтинаючи воду, як швидкісний катер. Ми йшли строго за нею — я сидів тепер за штурвалом і раз у раз горлав Джонсонові, щоб не пригальмовував котушку й швидше попускав волосінь. Аж раптом вудлище шарпнулось у нього в руках і волосінь провисла. Той, хто не розуміє, не помітив би цього, бо вага волосіні у воді все-таки тягла вудлище. Але я зрозумів.

— Вона зійшла, — сказав я йому.

Рибина все ще стрибала попереду, аж доки отак, вистрибом, не зникла з очей. Що й казати, гарна була рибина.

— Де там, вона ще тягне, — сказав Джонсон.

— Ні, це вже вага волосіні.

Але ж котушка назад не піддається. Може, вона здохла?

— Вона й досі стрибає,— сказав я йому. — Он, подивіться.

Рибина стрибала десь на півмилі попереду — й досі видно було, як вона збурює воду.

Я помацав гальмо його котушки. Він загвинтив його до краю. Волосінь не сходила. Вона не могла не розірватися.

— Я ж вам казав, щоб не стопорили котушку.

— Та риба ж весь час тягла.

— І що?

— Тож я й пригальмував.

— Послухайте, — сказав я йому, — волосінь треба попускати, коли риба отаке виробляє, інакше вона уу волосінь розірве. Будь-яку, навіть найміцнішу. Коли риба вимагає, треба попускали. Натяг має бути ледь відчутним. Інакше така рибина розірве навіть гарпунний лінь — спитайте в справжнього рибалки. Є тільки один спосіб — женися й не відставай від неї, щоб не вибрала вЪо волосінь. А після такої гонитви риба завжди йде в глибину, і тоді вже тягни й намотуй.

— Виходить, якби волосінь не розірвалась, я б цю рибину витяг?

— Могли б витягти.

— Вона ж не може весь час тікати, правда?

— Вона й не таке може. Справжня боротьба починається лише тоді, ж скінчиться гонитва.

— То давайте впіймаємо іншу, — сказав він.

— Спершу треба вибрати волосінь, — відповів я.

Ми й зачепили рибину, й відпустили її, не розбудивши Едді. Тепер старий волоцюга Едді прийшов на корму.

— Що сталося? — спитав він.

Едді був добрим човнярем, поки не спився. Тепер з нього ніякої користі. Він стояв переді мною, довготелесий, із запалими

щоками й вигорілим волоссям; губи в нього відвисли, очі загноїлись. Я знав, що йому страшенно кортить похмелитись.

— Візьми випий пива, — сказав я йому.

Він узяв з ящика пляшку й випив.

— Знаєте, містере Джонсон, — сказав він, — я, мабуть, піду досипати. Красненько дякую за пиво, сер.

А нехай йому, тому Едді. До риби йому і діла нема.

Над полудень ми зачепили ще одну, але й вона зірвалась: викинула гачок із такою силою, що він летів над водою футів тридцять.

— Я знову зробив щось не так? — спитав Джонсон.

— Ні,— сказав я. — Просто вона викинула гачок.

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який саме прокинувся, щоб випити другу пляшку пива, — вам просто не щастить. Певно, вам натомість щастить з жіночками. Може, гульнемо сьогодні ввечері, га, містере Джонсон? — Потім пішов і ліг знову.

Близько четвертої, коли ми вже поверталися, йдучи майже попід берегом проти течії,— вода вирувала, мов у лотоках, а сонце світило нам у спину, — у Джонсона взяла така величезна чорна риба-меч, якої я ще зроду не бачив. Ми спіймали на самодур чотирьох маленьких тунців, і негр наживив одного з них на Джонсонів гачок. Як на наживку тунець був важкуватий, зате плюскотів добре.

Джонсон відстебнув кріплення й поклав на коліна, бо весь час тримав вудлище в одному положенні і в нього заболіли руки. Та й пальці затерпли, бо доводилося притримувати важілець котушки, щоб волосінь не розкручувалася під вагою наживки; а тому, коли я відвернувся, він загвинтив гальмо. Я не знав, що він його загвинтив. Мені не подобалося, що він тримає вудлище в такий спосіб, але я не хотів весь час робити зауваження. Зрештою, якщо котушка не застопорена, то волосінь збігає вільно, і небезпеки тут ніякої. Але ніхто так не рибалить.

Я вів човен краєм течії якраз навпроти старого цементного заводу, там, де під самим берегом глибока вирва й де завжди можна запастися живцем. Раптом вода спучилася, наче від вибуху глибинної бомби, і я побачив меч, і око, і нижню щелепу роззявленої пащі, й величезну чорно-фіолетову голову чорної меч-риби. Її спинний плавець весь вийшов із води — не рибина, а вітрильник! — а коли вона кинулася на нашого тунця, то з'явився й хвіст, гострий, як коса. Меч у неї був як бейсбольна битка й скошений догори; хапаючи наживку, вона тим мечем розітнула навпіл океан. Величезна рибина густого фіолетово-чорного кольору, очі — як бульйонні чашки. Заважила б, їй-богу, не менше тисячі фунтів.

Я загорлав: хотів попередити Джонсона, щоб він попустив волосінь, та, перше ніж я здобувся на слово, Джонсон у мене ' очах злетів угору, наче висмикнутий зі стільця підйомним краном, завис на мить, тримаючись за вудлище, яке вигнулося дугою, а тоді держак вудлища стусонув його в живіт, і вся снасть полетіла за борт.

Котушка була застопорена, й коли рибина шарпнула, Джонсон вилетів із стільця й не зміг удержати вудлища. Воно лежало в нього на одній нозі, держаком підсунуте під другу. Якби він не відстебнув кріплення, то теж полетів би за борт.

Я вимкнув мотор і пішов на корму. Джонсон сидів, тримаючись за живіт, за те місце, куди його вдарив держак вудлища.

— Ну, мабуть, на сьогодні досить, — сказав я.

— Що це було? — спитав він.

— Чорна меч-риба.

— Як це сталося?

— Ви краще підрахуйте, — сказав я. — Котушка коштувала двісті п'ятдесят доларів. Тепер така коштує дорожче. За вудлище я віддав сорок п'ять. Та ще майже шістсот ярдів волосіні з тридцяти шести волокнин.

Тут Едді ляснув його по спині.

— Містере Джонсон, — сказав він, — вам просто щастить. Я зроду такого не бачив!

— Помовч, п'янюго, — сказав я йому.

— Слово честі, містере Джонсон, — сказав Едді.— Зроду-віку такого не бачив!

— Що б я робив з такою великою рибою на гачку? — спитав Джонсон.

— А те, що хотіли — тягли б самотужки, — відповів я йому. Я був страх який лютий.

— Надто вже вони великі,— сказав Джонсон. — Таку поки витягнеш — намучишся.

— Послухайте, — сказав я, — та вона б вас убила.

— Але ж їх ловлять.

— Ті, хто вміє. Та не думайте, і їм доводиться мучитись.

— Я бачив фото дівчини, що впіймала меч-рибу.

— Впіймала, — сказав я, — але із заякореного човна. Та рибина заковтнула наживку, і їй гачком вирвали шлунок; вона просто здохла й спливла. А я кажу про ловлю з ходу, коли гачок чіпляє за губу.

— Ні,— сказав Джонсон. — Все ж таки вони завеликі. А навіщо робити те, що тебе не тішить?

— Слушно, містере Джонсон, — сказав Едді.— Навіщо робити те, що тебе не тішить? Слухайте, містере Джонсон, це ж так слушно — нащо робити те, що тебе не тішить?

Мені й досі ввижалася та рибина і страх як шкода було снасті, тож я не слухав їх далі, а звелів негрові прямувати на Морро. До них я не звертався, а вони сиділи собі з пляшками пива в руках — Едді на одному стільці, а Джонсон — на другому.

— Капітане, — сказав він мені трохи згодом, — чи не зробили б ви для мене хайболл? [77]

Я зробив, не кажучи ні слова, а тоді й сам випив — без содової. Я думав, як воно буває: цей Джонсон їздить рибалити п'ятнадцять днів і на шістнадцятий чіпляє рибу, за яку справжній рибалка віддав би рік життя, упускає її, губить мою найкращу снасть, діє як послідущий дурень, а потім сидить собі, наче нічого й не сталося, й випиває з портовим п'яничкою.

Коли ми причалили й негр, чекаючи, став коло мене, я спитав:

— Як завтра?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джонсон. — Такої ловлі з мене вже досить.

— Негрові заплатите зараз?

— Скільки йому належить?

— Долар. Якщо хочете, можете дати й на чай.

Джонсон дав негрові долар і дві кубинські двадцятицентові монетки.

— А це навіщо? — спитав негр, показуючи мені монетки.

— На чай, — пояснив я йому по-іспанському. — Ти йому більше не потрібен. А це тобі винагорода.

— Завтра не приходити?

— Ні.

Негр узяв клубок шпагату, яким прив'язував наживку, сховав свої чорні окуляри, надів солом'яний капелюх і пішов не попрощавшись. Цей негр з самого початку був про нас невисокої думки.

— Коли ми розрахуємося, містере Джонсон? — спитав я.

— Завтра вранці я піду в банк, — відповів він. — Можемо розрахуватися по обіді.

— Ви знаєте, скільки днів набігло?

— П'ятнадцять.

— Ні. З сьогоднішнім — шістнадцять, та ще день сюди й день назад — уже вісімнадцять. А крім того, вудлище, котушка й волосінь.

— Снасть — це вже ваш ризик.

— Ні, сер. Не за таких обставин.

— Я плачу за тимчасове користування. Це ваш ризик.

— Ні, сер, — сказав я. — Якби воно сталося не з вашої вини, якби, приміром, риба зламала вудлище, то була б інша справа. Але снасть пропала через ваше недбальство.

— Риба висмикнула спінінг у мене з рук.

— Бо ви не тримали його в гнізді й застопорили котушку.

— Ви не маєте права вимагати за це гроші.

— Якби ви взяли напрокат машину, і вона зірвалася в прірву — платили б ви за неї чи ні?

— Якби я був у ній — не платив би, — сказав Джонсон.

— Браво, містере Джонсон! — сказав Едді.— Ти второпав, каптане? Якби він сидів у тій машині, то розбився б. Тож і платити йому б не довелося. Браво!

Я не звертав уваги на п'яницю.

— За вудлище; котушку й волосінь ви мені винні двісті дев'яносто п'ять доларів, — сказав я Джонсонові.

— Це несправедливо, — сказав він. — Та якщо вже ви так наполягаєте, може, поділимо збитки порівну?

— Такої снасті я тепер і за три з половиною сотні не куплю. І за волосінь я з вас не беру. Рибина була велика, могла вибрати всю волосінь, і вашої вини тут не було б. Якби, замість Цього п'янички, тут був хтось інший, він підтвердив би, що я!з вас зайвого не беру. Звісно, виходить чимала сума, але ж і я платив багато, коли купував ту снасть. А на таку рибину без найкращої снасті, яка тільки є в продажу, нема чого й виходити.

— Містере Джонсон, він назвав мене п'яничкою. Може, й таки п'яничка. Але кажу вам, його правда. Його правда, й він бере з вас по-божому, — сказав йому Едді.

— Не будемо сперечатися, — сказав нарешті Джонсон. — Я заплачу, хоч, по-моєму, це й несправедливо. Отже, я вам винен по тридцять п'ять доларів за вісімнадцять днів і ще двісті дев'яносто п'ять.

— Сотню ви мені вже дали, — сказав я йому. — Я дам вам список усіх витрат і вирахую харчі, які ще залишилися. З тих, їцо ви купили на дорогу туди й назад.

— Це справедливо, — сказав Джонсон.

— Послухайте, містере Джонсон, — сказав Цдді,— якби ви знали, як тут обдирають чужинців, то зрозуміли б, що це більше ніж справедливо. Знаєте, що я вам скажу? Це дивовижно! Капітан Ставиться до вас, як до рідної неньки.

— Я завтра вранці зайду до банку й по обіді буду тут. А післязавтра відбуду пароплавом.

— Ви ж можете повернутися назад разом з нами й заощадити вартість квитка. *

Ні,— сказав він, — пароплавом я виграю час.

— Воля ваша, — сказав я. — Може, вип'ємо?

— Згода, — сказав Джонсон. — Отже, ми все залагодили?

— Так, сер, — відповів я.

Ми сіли втрьох на кормі й випили віскі з льодом.

Наступного дня я цілий ранок возився з човном: міняв мастило і взагалі давав йому лад. Опівдні я подався до міста, до китайської їдальні, де за сорок центів можна добре пообідати, а потім купив кілька дрібниць для дружини й наших трьох дочок. Ну, там, флакон парфумів, віяла, три високих гребінці. Після того я зайшов до пивнички Донована, випив кухоль, побалакав із старим, а тоді пішов назад до причалу Сан-Франціско й по дорозі зазирнув ще в дві-три пивнички перепустити по кухлику. В барі «Кюнард» я поставив Френкі дві чарки й повернувся на човен у чудовому настрої. Коли я повернувся на човен, у мене лишалося рівно сорок центів. Френкі прийшов зі мною, й ми випили ще по пляшці холодного пива з ящика з льодом, поки чекали на Джонсона.

Едді не з'являвся ні вночі, ні вранці, але я знав, що рано чи пізно він з'явиться, — як тільки йому перестануть давати в кредит. Донаван сказав мені, що вчора ввечері вони з Джонсоном заходили до нього й Едді частував у кредит. Ми ждали, і я почав уже дивуватися, чому Джонсона немає. На пристані я просив переказати йому, щоб він почекав мене в човні, якщо прийде раніше, але мені сказали, що він не приходив. Я вирішив, що він учора ввечері загуляв і прокинувся, певно, десь опівдні. Банки працювали до пів на четверту. Ми бачили, як пролетів рейсовий літак, і о пів на шосту від мого гарного настрою не лишилося й сліду, і я вже по-справжньому занепокоївся.

О шостій я послав Френкі до готелю дізнатися, чи є там Джонсон. Я все ще сподівався, що він або запив, або з похмілля лежить у ліжку й не може підвестися. Вже вечоріло, а я все чекав і чекав. І дедалі більше непокоївся, бо Джонсон був винен мені вісімсот двадцять п'ять доларів.

Френкі не було, може, з півгодини. Нарешті я побачив його, він ішов швидко й хитав головою.

— Він одлетів тим літаком, — сказав він.

Ясно. Оце так ускочив. Консульство вже зачинене. У мене рівно сорок центів, та й однаково літак уже сів у Майямі. Я не можу навіть дати телеграму. Оце-то містер Джонсон, хай йому. А втім, винен я сам. Треба було мати голову на в'язах.

— Що ж, — сказав я Френкі,— вип'ємо пляшечку холодного, чи що. За рахунок містера Джонсона. — В ящику ще зосталося три пляшки «Тропічного».

Не знаю чому, але Френкі був засмучений не менше від мене. Раз у раз він плескав мене по спині й хитав головою.

А я таки вскочив. Просто кажучи, прогорів. Я втратив п'ятсот тридцять доларів заробітку, а на додачу снасть, якої не купиш і за три з половиною сотні. Уявляю собі, як потішатиметься дехто з нероб, що весь час тиняються н| пристані. І як зрадіє дехто з конків [78] ще ж учора я відмбвився від трьох тисяч доларів — міг мати їх за те тільки, що перевіз би трьох іноземців на Флорідські острови. На будь-який острів, аби лише далі від Куби.

Ну, гаразд, але що ж його робити? Навантажитися спиртним я не можу, бо його без грошей не купиш, та й який тепер з нього прибуток. Місто залите спиртним, і купувати його нема кому. Але щоб я провалився, коли повернуся туди з порожніми кишенями. Не голодувати ж мені ціле літо! Зрештою в мене сім'я. Дозвіл на виїзд із порту я оплатив, коли ми оце прибули. Так тут ведеться: агентові платиш наперед, і він видає тобі дозвіл і на в'їзд, і на виїзд.

Але ж, чорт забирай, я не маю грошей навіть на пальне. Оце так халепа, оце так встряв. А нехай йому, тому Джонсонові.

— Мені б який-небудь вантаж, Френкі,— сказав я. — Треба підробити.

— Подумаємо, — сказав Френкі.

Він весь час вештається в порту, перебувається, чим бог дасть, і до всього він майже глухий і щовечора напивається. Але друзів, як він, — пошукати, і серце в нього золоте. Я його знаю, відколи почав ходити на Кубу. Він не раз допомагав мені вантажити товар. Потім, коли я покінчив із спиртним і почав возити туристів, а тоді й охочих половити меч-рибу коло берегів Куби, — ми часто зустрічалися на пристані чи в кафе. Френкі скидається на дурника й більше всміхається, ніж говорить, але це тому, що він глухий.

— Повезеш будь-що? — спитав Френкі.

— Атож, — відповів я. — В мене тепер вибору немає.

— Будь-що?

— Атож.

— Подумаємо, — сказав Френкі.—Де ти будеш?

— У «Перлині», — відповів я. — Треба поїсти.

У «Перлині» можна добре поїсти за двадцять п'ять центів. Всі страви, крім супу, коштують десять центів, а суп — п'ять. Френкі провів мене до «Перлини», і я зайшов, а він пішов далі. На прощання він потис мені руку й ще раз поплескав по спині.

— Не сумуй, — сказав він. — Ти ж знаєш Френкі: багато політики. Багато справ. Багато горілки. Катма грошей. Зате — добрий приятель. Не сумуй.

— Бувай, Френкі,— сказав я. — Ти теж не сумуй, друзяко.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я ввійшов до «Перлини» й сів за столик. Замість розбитої кулями шибки вже вставили нову; полицям з пляшками теж дали лад. Кілька gallegos [79] пили за стойкою, інші їли. За одним столиком уже грали в доміно. Я з'їв бобовий суп і печеню з яловичини з картоплею за п'ятнадцять центів. Разом з пляшкою пива набігло чверть долара. Я хотів побалакати з офіціантом про стрілянину, але не витяг з нього жодного слова. Всі вони тут були до біса налякані.

Поївши, я зручніше вмостився на стільці, закурив сигарету й почав знову сушити собі голову. Аж тут у дверях з'являється Френкі, а за ним іще хтось. Жовтий товар, подумав я. Отже, це буде жовтий товар.

— Це містер Сінг, — сказав Френкі й усміхнувся. Він радів, що так швидко обернувсь.

— Дуже приємно, — сказав містер Сінг.

Я зроду не бачив такої цяці, як містер Сінг. Цей китаєць розмовляв, як чистокровний англієць, і на ньому був білий костюм, шовкова сорочка з чорною краваткою й панама, з тих, що по сто двадцять п'ять доларів.

— Вип'єте кави? — спитав він мене.

— Якщо з вами за компанію.

— Ви дуже люб'язні,— сказав містер Сінг. — Чи ми тут зовсім самі?

— Так, якщо не зважати на весь цей народ у кафе, — відповів я йому.

— Чудово, — сказав містер Сінг. — У вас є човен?

— Тридцять вісім футів, — сказав я. — Двигун «кермат», стосильний.

— Гм, — сказав містер Сінг, — я гадав, щось більше.

— Він бере двісті шістдесят п'ять ящиків вантажу.

— Я міг би його найняти?

— На яких умовах?

— Вам їхати не треба. Я сам подбаю і про капітана, і про команду.

— Ні,— сказав я. — Куди човен, туди і я.

— Он як, — сказав містер Сінг. — Залиште нас, будь ласка, — звернувся він до Френкі. Той зобразив на обличчі увагу й усміхнувся йому.

— Він глухий, — сказав я. — І погано розуміє по-англійському.

— Он як, — сказав містер Сінг. — Ви говорите по-іспанському. Скажіть йому, щоб залишив нас на хвилину самих.

Я зробив Френкі знак великим пальцем. Він підвівся й перейшов до стойки.

— Ви не говорите по-іспанському? — спитав я.

— Чого ж, говорю, — сказав містер Сінг. — Я хотів би знати, що примусило… що спонукало вас звернутись?..

— Я прогорів.

— Он як, — сказав містер Сінг. — Чи є за човном якісь борги? Чи можуть на нього накласти арешт?

— Ні.

— Чудово, — сказав містер Сінг. — Скількох моїх нещасних співвітчизників ви могли б узяти на борт?

— Цебто перевезти?

— Так.

— Далеко?

— День дороги.

— Не знаю, — сказав я. — Душ дванадцять, якщо без багажу.

— Вони не матимуть багажу.

— Пункт призначення?

— На ваш розсуд, — сказав містер Сінг.

— А все-таки, де їх треба висадити?

— Ви берете їх на борт з тим, щоб перевезти на Тортугас, де вони пересядуть на шхуну.

— Слухайте, — сказав я, — на Тортугас, на Логгерхед-Кі, є маяк і патрульна радіостанція.

— Правильно, — сказав містер Сінг. — І везти їх туди було б вкрай нерозважливо.

— Отже?..

— Я сказав: ви берете їх з тим, щоб перевезти туди. Так з ними домовлено.

— Так, — сказав я.

— А висадите ви їх там, де вам буде найзручніше.

— Але шхуна прийде по них на Тортугас?

— Та що ви, справді,— сказав містер Сінг. — Звичайно, ні.

— Скільки ви даєте з носа?

— П'ятдесят доларів, — сказав містер Сінг.

— Не піде.

— А сімдесят п'ять?

— Скільки вам припадає з носа?

— О, не будемо про це. Розумієте, продаж квитків — лише одна з численних функцій, чи, сказати б, ролей, які я виконую в даній справі. Цим вони не обмежуються.

— А я, по-вашому, маю робити все за так, га? — сказав я.

— Я вас чудово розумію, — сказав містер Сінг. — А якщо я запропоную по сто доларів?

— Слухайте, — сказав я, — а ви знаєте, скільки років мені дадуть, якщо впіймають?

— Десять, — сказав містер Сінг. — Щонайменше десять. Але навіщо думати про ув'язнення, капітане? Весь ваш ризик зводиться до одного — посадки пасажирів. Решта залежить від вашої обачності.

— А якщо вони повернуться?

— Все буде дуже просто. Я їм скажу, що ви мене ошукали. Поверну їм частину коштів, а тоді відправлю їх знову. Ясна річ, вони розуміють, що ця подорож пов'язана з труднощами.

— Ну, а зі мною як?

— Гадаю, мені доведеться заявити в консульство.

— Ясно.

— Тисяча двісті доларів, капітане, в наш час на дорозі не валяються.

— Коли я одержу гроші?

— Двісті — як дасте згоду, а тисячу — при посадці.

— А як я візьму ці дві сотні й утечу?

— Я, звісно, нічого не вдію, — всміхнувся він. — Але я знаю, що ви на таке не здатні, капітане.

— Ці дві сотні у вас при собі?

— Так.

— Покладіть їх під тарілку.

Він поклав.

— Гаразд, — сказав я. — Вранці я оформлю дозвіл і, як звечоріє, вийду з порту. А де ж ми проведемо посадку?

— Може, на Бакуранао? Як ви гадаєте?

— Згода. У вас усе готово?

— Готово.

— А тепер щодо самої посадки, — сказав я. — Ви засвічуєте на самому мисі два ліхтарі, один над другим. Тоді я йду до берега. Ви підпливаєте до мене в човні й посадка провадиться з борту на борт. Ви прибуваєте особисто й привозите гроші. Я не візьму жодного пасажира, поки не одержу грошей.

— Ні,— сказав він. — Половину перед посадкою, другу половину після.

— Гаразд, — сказав я. — Згода.

— Отже, ми про все домовилися?

— Начебто, — сказав я. — Ніякого багажу й ніякої зброї. Жодних пістолетів, ножів чи бритов, нічого. Щодо цього я хочу бути цілком певним.

— Капітане, — сказав містер Сінг, — ви не довіряєте мені? Невже ви не розумієте, що наші інтереси збігаються?

— Ви обіцяєте простежити?

— Та що ви, справді,— сказав він. — Невже ви не розумієте, до У нас із вами спільні інтереси?

— Гаразд, — сказав я. — О котрій ви там будете?

— Близько півночі.

— Гаразд, — сказав я. — Тепер начебто все,

— Які купюри для вас приготувати?

— Найкраще — сотенні.

Він підвівся, і я дивився, як він іде до дверей. Коли він проходив повз Френкі, той усміхнувся до нього. Містер Сінг на френкі навіть не глянув. Не китаєць, а чиста тобі цяця. А нехай йому, тому китайцеві.

Френкі підійшов до мого столика.

— Ну? — спитав він.

— Звідки ти знаєш містера Сінга?

— Він переправляє китайців, — сказав Френкі.— Добрий заробіток.

— І давно ти з ним знайомий?

— Він тут з'явився зо два роки тому, — сказав Френкі.— До-т інший китаєць переправляв китайців. Хтось його вбив.

— Містера Сінга теж хтось уб'є.

— Авжеж, — сказав Френкі.— Чом би й ні. Дуже добрий заробіток.

— А нехай йому, такому заробіткові,— сказав я.

— Добрий заробіток, — сказав Френкі.— Переправляє китайців. Ті китайці не повертаються. Інші китайці пишуть листи, пишуть, усе гаразд.

— Чудово, — сказав я.

— Такі китайці не вміють писати. Вміють писати китайці багаті. А такі нічого не їдять. Тільки рис. Тут сто тисяч китайців. І всього три китайські жінки.

— Чому?

— Уряд не впускає.

— Оце-то так, — сказав я.

— Ти з ним підзаробиш?

— Можливо.

— Добрий заробіток, — сказав Френкі.— Кращий, ніж політика. Багато грошей. Дуже добрий заробіток.

— Випий пива, — сказав я йому.

— Ти більше не сумуєш?

— Та ти що, — сказав я. — Дуже добрий заробіток. Красненько дякую.

— От і гаразд, — сказав Френкі й поплескав мене по спині.— Френкі дуже задоволений. Якщо ти задоволений. З китайцями — добрий заробіток, га?

— Чудовий.

— Френкі задоволений, — сказав він. Ще мить, і він заплакав би на радощах, що все так добре владналося, і я поплескав його по спині. А нехай йому, тому Френкі.

Вранці я перш за все впіймав агента й попросив його оформити дозвіл. Він зажадав список команди, і я сказав йому, що команди немає.

— Ви повертаєтесь самотужки, капітане?

— Еге ж.

— А що з вашим помічником?

— Він пиячить.

— Самому йти небезпечно.

— Пусте, всього дев'яносто миль, — сказав я. — Гадаєте, з п'яницею плисти безпечніше?

Я перегнав човен на другий бік порту, до заправного пункту «Стандард-ойл», і наповнив обидва баки. В них уміщується близько двохсот галонів. Мені страх як не хотілося набирати стільки бензину по двадцять вісім центів за галон, але я не знав, де опинюся завтра.

Відколи я познайомився з китайцем і взяв у нього гроші, вся ця справа не давала мені спокою. Вночі я майже не спав. А коли повернувся до причалу Сан-Франціско, мене вже чекав Едді.

— Привіт, Гаррі! — гукнув він мені й помахав рукою.

Я кинув йому з корми кінець, він закріпив його, а тоді перейшов на човен; сам худющий, очі зовсім каламутні, і п'яніший, ніж будь-коли. Я не озвався до нього й словом.

— Як тобі цей гад, цей Джонсон, Гаррі? Узяв і вшився! Ні, ти чув коли таке?

— Забирайся звідси, — сказав я йому. — Мені на тебе дивитися гидко.

— Братухо, та й мені ж болить, як і тобі!

— Геть з човна! — сказав я йому.

Та він спокійнісінько сів на кормовий стілець і випростав ноги.

— Я чув, ми сьогодні відчалюємо, — сказав він. — Рішення правильне: тут нам справді більше нема чого робити.

— Ти не відчалюєш.

— Та що з тобою, Гаррі? Тобі ж нема сенсу сваритися зі мною.

— Нема? Ану, геть з човна!

— Ти тільки не гарячкуй.

Я ляснув його по обличчю, він підвівся і виліз назад на причал.

— Бувши тобою, я б такого нізащо не зробив, Гаррі,— сказав він.

— Хай би тільки спробував, — сказав я йому. — Я тебе з собою не беру. І край.

— Гаразд, але навіщо ж бити?

— Щоб швидше дійшло.

— Що ж я, по-твоєму, маю тепер робити? Конати тут з голоду?

— Отак уже й конати, — сказав я. — Наймися на рейсовий пароплав. Відробиш на проїзд.

— Не по-людському ти зі мною обходишся, — сказав він.

— Аз ким ти обходишся по-людському, п'янюго? — сказав іЯ. — Та ти рідного батька продаси.

Це, до речі, була щира правда. Проте мені було неприємно, що я його вдарив. Знаєте, як воно буває, коли вдариш п'яного. Але брати його з собою на таке діло я не міг — навіть якби й хотів.

Він поплентав був причалом, довжелезний, як день без сніданку, а тоді зупинився й повернув назад.

— Ти не підкинеш мені кілька доларів, Гаррі?

Я дав йому п'ятірку з грошей китайця.

— Я завжди знав, що ти мені друг. А скажи все-таки, Гаррі, чому ти не хочеш узяти мене?

— Бо ти приносиш нещастя.

— Тебе просто щось укусило, — сказав він. — Ну, та гаразд, старий. Ти ще радітимеш, зустрівши мене.

Тепер, з грошима в кишені, він пішов швидше, але мені й на його швидку ходу гидко було дивитись. Він ішов так, наче всі суглоби в нього згиналися не в той бік.

Я пішов до «Перлини», зустрівся там з агентом, і він дав мені папери, а я поставив йому чарку. Потім замовив сніданок, і тут прийшов Френкі.

— Це мені дали для тебе, — сказав він і подав мені якусь трубочку, загорнуту в газету й перев'язану червоним шнурком. Я зняв газету, побачив, що то якесь фото, і розгорнув його, вирішивши, що хтось на причалі сфотографував мій човен.

Так-так. Це було зняте до пояса фото мертвого негра — горло перерізане від вуха до вуха й потім акуратно зашите, а на іру-Дях — аркушик з написом по-іспанському: «Ось що ми робимо з Іеодиаз Іа^ав».

— Хто тобі дав це? — спитав я Френкі.

Він показав на сухотного хлопця-іспанця, що перебивався в порту чим доведеться. Він стояв коло буфетної стойки.

— Поклич його.

Хлопчик підійшов. Він сказав, що два молодих сеньйори Дали це йому близько одинадцятої години. Спершу спитали, ^{40 ві}н знає мене, і він сказав, що знає. Потім він віддав це

Френкі, щоб той передав мені. Вони дали йому за це долар. Вони були гарно вдягнені, сказав він.

— Політика, — сказав Френкі.

— Атож, — сказав я.

— Вони гадають, що це ти навів поліцію на тих трьох хлопців.

— Атож, — сказав я.

— Політика — погано, — сказав Френкі.— Добре, що ти їдеш.

— Вони веліли тобі щось переказати? — спитав я в хлопця-іспанця.

— Ні,— відповів він. — Тільки передати оце.

— Ну, я віддаю кінці,— сказав я Френкі.

— Політика — погано, — сказав Френкі.— Політика дуже погано.

Я згріб докупи папери, що їх залишив мені агент, розрахувався, вийшов з кафе, перетнув площу, проминув ворота й пакгауз, вийшов на причал, і аж тоді мені відлягло від серця. Ті шмаркачі таки добряче мене налякали. їм якраз вистачить розуму запідозрити мене, що то я виказав їхню трійцю. Всі вони такі самі, як Панчо. Злякавшись, вони гарячкують, а коли гарячкують, їм кортить кого-небудь убити.

Я перейшов на човен і запустив двигун, щоб розігрівся. Френкі стояв на причалі й дивився. Він усміхався своїм дивним усміхом глухої людини. Я підійшов до нього.

— Послухай, — сказав я. — Дивись, щоб і ти не встряв через це в якусь халепу.

Він не чув мене. Довелося прокричати все те знову.

— Моя політика — добра політика, — сказав Френкі й одв'я-зав кінець.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Френкі кинув мені чалку, я помахав йому рукою, провів човен між бонами й скерував його в протоку. Англійське вантажне судно виходило з порту, і я наздогнав, а тоді й випередив його. Судно везло цукор, воно низько сиділо у воді, й уся обшивка в нього була іржава. Моряк у старому блакитному светрі дивився на мене з корми, коли я пропливав мимо. Я вийшов із затоки, проминув Морро й узяв курс на Кі-Уест, просто на північ. Потім покинув штурвал, перейшов на ніс, скрутив чалку, а тоді повернувся й виправив курс, так що Гавана спершу витяглася за кормою, а потім почала зникати за горами.

Спочатку зник Морро, за ним — готель «Насьйональ», і нарешті над обрієм залишилася тільки баня Капітолію. Дув ледь відчутний бриз, і течія була куди слабкіша від тієї, на якій 'іgz востаннє рибалили. Два рибальські вітрильники поверталися до Гавани, а оскільки йшли вони із заходу, то я зрозумів, що течія слабка.

Я заглушив двигун. Навіщо марнувати пальне — нехай собі човен дрейфує. Коли стемніє, я зорієнтуюся за маяком Морро, йьякщо віднесе далеко, то за вогнями Кохімара, підійду ближче до берега й візьму курс на Бакуранао. А втім, поки стемніє, ця течія, певно, віднесе мене якраз за дванадцять миль, до самого Бакуранао, а там орієнтиром будуть вогні Баракоа.

, Отож я заглушив двигун і перейшов на ніс, щоб роздивитися довкола. Побачив я тільки два вітрильники, що заходили ЧВ порт із заходу, і за кормою — білу баню Капітолію, яка здіймалася наче просто з моря. Течія виносила із затоки жмутки водоростей, над водою ширяли птахи, але їх було небагато. Я посидів трохи на даху каюти, дивлячись на воду, але не побачив ніякої риби, крім отієї коричневої дрібноти, що жирує у водоростях. Не вір, брате, тому, хто каже, ніби між Гаваною й Кі-Уестом море — не море. Я край того моря сидів, тож знаю.

Трохи згодом я повернувся на корму, аж там стоїть Едді.

— Що сталося? Що сталося з двигуном?

— Зламався.

— Чому ж ти не піднімаєш кожуха?

— Ет, відчепися, — сказав я.

Знаєте, що він зробив? Повернувся на човен, через носовий люк заліз у каюту й ліг спати. І приніс із собою дві пляшки. Заскочив коло порту до першої ж bodega [80] купив ці дві пляшки й повернувся на човен. Коли я відчалював, він прокинувся, а тоді заснув знову. Коли ж я заглушив двигун на течії й човен загойдався на хвилях, він прокинувся остаточно.

— Я знав, що ти мене візьмеш, Гаррі,— сказав він.

— Бодай тебе чорти взяли, — сказав я. — Ти навіть не записаний у моїх паперах. От візьму зараз та й викину тебе за борт.

— Жартуй, жартуй, Гаррі,— сказав він. — Нам, конкам, головне— триматися разом, тоді ніяке лихо не страшне.

— З твоїм язиком — і не страшне? — сказав я. — Та хіба ж на тебе, п'яницю, можна покластися?

— Я хлопець надійний, Гаррі. Ти мене в ділі перевір, а тоді кажи, можна на мене покластися чи ні.

— Ану неси сюди обидві пляшки, — сказав я. Бо в цю мить я вже думав зовсім про інше.

Він приніс їх, і я випив із відкоркованої, а тоді поставив обидві під переділку коло штурвала. Едді стояв переді мною,

і я дивився на нього. Мені жаль було його, і я шкодував, що доведеться зробити те, чого я не міг не зробити. Боже, я ж знав його, коли він був ще справді порядним хлопцем.

— Що з двигуном, Гаррі?

— Нічого. Він справний.

— То що сталося? Чому ти так дивишся на мене?

— Братухо, — сказав я йому, й мені справді було його жаль, — кепські твої справи.

— Про що це ти, Гаррі?

— Цього я тобі не скажу, — відповів я, — бо сам іще не все обмізкував.

Ми посиділи трохи, але розмовляти з ним мені більше не хотілося. Я зрозумів уже, що доведеться зробити, і тому мені важко було з ним розмовляти. Потім я спустився в каюту й дістав напівавтоматичний карабін і вінчестер тридцятого калібру, які завжди тримав у каюті, і, не. виймаючи з чохлів, повісив їх, щоб були напохваті, над самим штурвалом, де в нас звичайно висять спінінги. Зброю я завжди тримаю в чохлах із коротко стриженої овчини, смухом досередини, а смух ще добре просочую олією. На морі тільки так і вбережеш зброю від іржі.

Я вийняв карабін, перевірив затвор, а тоді зарядив магазин і загнав патрон у ствол. Загнав набій у патронник вінчестера й зарядив магазин. Потім дістав з-під матраца сміт-і-вессон тридцять восьмого калібру, який у мене ще з тих часів, коли я служив у поліції в Майямі, змастив його, зарядив і почепив на пояс.

— Що сталося? — спитав Едді.— Та скажеш ти, нарешті, що сталося?

— Нічого, — відповів я.

— Навіщо ж усі ці пукавки?

— Я завжди вожу їх з собою, — сказав я. — Щоб відлякувати птахів, що хапають наживку, стріляти акул і почувати себе спокійніше під час круїзів між островами.

— Але що в дідька сталося? — сказав Едді.— Скажеш ти чи ні?

— Нічого, — відповів я йому. Коли човен хитало, револьвер злегка підстрибував у мене на стегні, а я сидів, дивився на Едді й думав: не треба квапитися. Він ще буде мені потрібний.

— Ми з тобою облагодимо одну невеличку справу, — сказав я. — На Бакуранао. Я ще поясню тобі, що й до чого.

Я не хотів казати йому заздалегідь, бо знав, що він переля-. кається й запанікує, а тоді від нього користі не буде.

— Іншого такого, як я, тобі не знайти, Гаррі,— сказав він. — Ти за мною, як за кам'яною горою. А я з тобою — у вогонь і в воду.

Я дивився на нього, довготелесого, мутноокого, розхлябаного, й мовчав.

— Послухай, Гаррі, дай мені тільки раз ковтнути, га? — попросив він. — Щоб дрижаки не хапали.

Я дав йому ковтнути, а потім ми сиділи й чекали, доки стемніє. Вечір був гарний, повівав легенький приємний бриз. Коли сонце вже майже зайшло, я запустив двигун і поволі, на малих обертах, повів човен до берега.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ми дрейфували в темряві за якусь милю від берега. По заході сонця швидкість течії збільшилась, і я помітив, що вона несе мене до берега. Далеко на заході я бачив Маяк Морро й вечірнє сяйво в небі над Гаваною, а навпроти нас світилися Рінкон та Баракоа. Я вів човен проти течії, доки не проминув Бакуранао й не опинився майже навпроти Кохімара. Там я заглушив двигун, і течія понесла нас назад. Було темно, хоч в око стрель, але я ні на хвилину не втрачав орієнтації. Всі вогні в мене були погашені.

— Що ж то за діло, Гаррі? — спитав Едді. Його знову поймав страх.

— А ти як гадаєш?

— Я не знаю, — сказав він. — Але мені чогось неспокійно.

Я зрозумів, що його от-от знову почне трусити, й коли він ваблизився до мене, відчув, що віддих його смердить, як у стерв'ятника.

— Котра година?

— Зараз піду гляну, — сказав він. Повернувшись, він сказав, що вже пів на десяту.

— їсти хочеш? — спитав я його.

— Ні, Гаррі,— відповів він. — Ти ж знаєш, що так я нічого не едужаю проковтнути.

— Гаразд, — сказав я йому. — Можеш випити.

Коли він випив, я спитав, як він себе почуває. Він відповів, Що тепер йому добре.

— Трохи згодом одержиш іще, — сказав я йому. — Я знаю, без цього в тебе жижки трясуться, а випивки в нас мало. Тож краще не розганяйся.

— Поясни мені, про що йдеться, — сказав Едді.

— Слухай уважно, — сказав я, звертаючись до нього в цілковитій темряві.— Ми йдемо до Бакуранао, щоб узяти там дванадцять китайців. Коли я тобі звелю, ти станеш за штурвал і робитимеш те, що я тобі скажу. Ми візьмемо тих дванадцятьох китайців на борт і замкнемо їх у каюті. А зараз іди й задрай іззовні носовий люк.

Він пішов, і я побачив його худющу постать на тлі нічного неба. Повернувшись, він сказав:

— Гаррі, можна мені тепер один ковток?

— Ні,— відповів я. — Я хочу, щоб випивка додала тобі сміливості. Я не хочу, щоб тебе розвезло.

— Я не підведу, Гаррі. От побачиш.

— Ти п'яниця, — сказав я. — Слухай далі. Тих дванадцятьох переправлятиме до нас човном один китаєць. Перше ніж ми приймемо їх на борт, він дасть мені гроші. Коли посадка скінчиться, він знову дасть мені гроші. Ту ж мить, як ти побачиш, що він удруге вручає мені гроші, давай повний уперед і газуй у відкрите море. І не звертай уваги на те, що тут робиться. Хоч би що тут робилося — газуй у відкрите море. Второпав?

— Так.

— Якщо хтось із китайців спробує виламати двері каюти чи вилізти через люк, коли ми вийдемо в море, — хапай карабін і стріляй, заганяй їх назад. Ти вмієш стріляти з такого карабіна?

— Ні. Покажи як.

— Все одно не запам'ятаєш. А з вінчестера вмієш стріляти?

— Відводиш курок і стріляєш.

— Правильно, — сказав я. — Тільки не нароби дірок у корпусі.

— Слухай, дай-но мені ще ковток, — сказав Едді.

— Гаразд. Трохи дам.

Я дав йому як слід ковтнути. Я знав, що тепер він не сп'яніє: страх переважить алкоголь. Але кожен ковток якийсь час робитиме своє. Випивши, Едді сказав так, наче йому випало велике щастя:

— Отже, тепер ми возитимемо китайців. От віриш, я собі завжди казав: як розміняю останній долар, візьмуся перевозити жовтий товар.

— Але ти, видно, ще ніколи не розмінював останнього долара, — сказав я йому. Кумедний він усе-таки тип.

Протягом години я ще тричі давав йому випити для хоробрості. Смішно було спостерігати цього п'яничку, а заразом і не думалося про своє. Я не врахував, що доведеться так довго чекати. Я ж хотів вийти з порту, коли стемніє, запливти за освітлену прибережну смугу, а потім чекати, поки течія сама винесе до Кохімара.

Близько одинадцятої я помітив на мисі два вогники. Перечекавши трохи, я на малих обертах повів човен до берега. Бакура-дао — бухта, де колись був великий причал, щоб вантажити ‘пісок. Там є річечка, що впадає в бухту, коли дощі розмивають піщаний вал у її гирлі. Взимку північний вітер наносить пісок і перекриває річку. Колись шхуни заходили в річку й брали вантаж гуаяви, й колись там було містечко. Але містечко зруйнував ураган, і тепер там лише один будинок: якісь баїїедов збудували його з решток розкиданих ураганом хатин, і він править їм тепер за клуб — вони приїздять сюди в неділю з Гавани йа пікніки. Є там ще один будинок, у ньому живе уповноважений, але той будинок стоїть далеко від берега.

У кожному такому закутку вздовж усього узбережжя є урядовий уповноважений, але я не сумнівався, що китаєць з ним домовиться і прибуде з власним човном. Коли ми підійшли ближче, я почув запах водоростей і солодкавий запах рослин, що завжди лине з берега.

— Іди на ніс, — сказав я Едді.

— Та тут нема об що стукатися, — сказав він. — Риф по той бік протоки. — Як бачите, колись Едді й справді був чогось вартий.

— Дивись уперед, — сказав я й скерував човен туди, де нас мали помітити. Прибою не було, отож і двигун вони мали почути. Щоб не чекати даремно, я для більшої певності ще й блимнув ходовими вогнями, зеленим і червоним, — увімкнув і зразу ж вимкнув. Потім розвернувся, вийшов із бухти й став на найменших обертах при виході з протоки. Тут, біля берега, гойдало досить відчутно.

— Йди-но сюди, — сказав я Едді й дав йому добре хильнути.

— Спочатку треба великим пальцем звести курок? — пошепки спитав він. Він сидів тепер за штурвалом, і я через нього дотягся до чохлів, розстебнув обидва й висунув приклади так, щоб зручно було вихоплювати.

— Правильно.

— Ну, ми їм покажемо! — сказав він.

Отакі дива робило з ним спиртне. І то вмить.

Ми чекали. Вдалині, крізь кущі, я бачив світло в будинку уповноваженого. Раптом обидва вогні на мисі опустились, і один із них почав огинати мис. Другий вогонь, видно, загасили.

Трохи згодом я побачив, що з гавані до нас випливає човен. Весляр гріб кормовим веслом — це видно було з того, як він згинається й розгинається. І видно було, що весло в нього велике. Я зрадів. Якщо веслують кормовим, це озачає, що в човні тільки один весляр.

Вони підпливли до нас.

— Добривечір, капітане, — сказав містер Сінг.

— Заходьте з корми й приставайте до борту, — сказав я йому.

Він сказав щось хлопцеві, що веслував, але той не міг вигребти назад кормовим веслом, тому я вхопився за планшир і провів їхній човен за нашою кормою. В човні було восьмеро. Шість китайців, містер Сінг і хлопець-весляр. Підтягуючи човен до нашого борту, я чекав, що мене вдарять чимось важким по голові, але удару не було. Я випростався й дав містеру Сінгу вхопитися за борт.

— Давайте глянемо, як вони виглядають, — сказав я.

Він подав мені гроші, і я перейшов до штурвала, де сидів Едді, засвітив лампочку над компасом і уважно оглянув банкноти. Все було начебто гаразд, і я вимкнув лампочку. Едді тремтів.

— Ковтни, — сказав я йому й побачив, як він схопив пляшку і приклався до неї.

Я повернувся на корму.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай шестеро переходять сюди.

Хоч хвилі були невеликі, містерові Сінгу й кубинцеві-весля-

реві доводилося напружуватися, щоб удержувати човен на місці й не давати битись об борт. Я почув, як містер Сінг сказав щось по-своєму, й усі китайці полізли до нас на корму.

— По одному, — сказав я.

Він знову щось сказав, і тоді шестеро китайців вервечкою вилізли на корму. Вони були різні заввишки й завтовшки.

— Проведи їх до каюти, — сказав я Едді.

— Прошу сюди, джентльмени, — сказав-Едді. Хай йому чорт, видно, цього разу він таки добряче приклався.

— Замкни каюту! — сказав я, коли всі вони ввійшли всередину.

— Слухаю, сер, — сказав Едді.

— Я поїду по решту, — сказав Сінг.

— Гаразд, — відповів я йому.

Я відштовхнув їх, і хлопець повеслував до берега.

— Слухай-но, — сказав я Едді,— відірвися від тієї пляшки. Ти вже й так хоробрий.

— Слухаю, капітане, — сказав Едді.

— Та що з тобою?

— Мені це діло до вподоби, — сказав Едді.— Кажеш, треба просто відвести його великим пальцем?

— От чортів п'яниця, — відповів я. — Дай-но і я ковтну.

— Більше нема, — сказав Едді.— Не сердься, капітане.

— Слухай. Тепер пильнуй і тільки побачиш, що Сінг вручив мені гроші — повний уперед.

— Слухаю, капітане, — сказав Едді.

Я намацав другу пляшку, взяв штопор і витяг корок. Добре сьорбнувши, я повернувся на корму, загнав корок у шийку й сховав пляшку за двома обплетеними бутлями з водою.

— Містер Сінг повертається, — сказав я Едді.

— Так точно, сер, — сказав Едді.

Човен із хлопцем-веслярем знову підплив до нас.

Вони зайшли з корми, й цього разу я почекав, поки вони вхопляться самі. Містер Сінг ухопився за встановлений поперек корми коток, по якому ми витягували в човен велику рибу.

— Нехай піднімаються, — сказав я. — По одному.

Ще шестеро різнокаліберних китайців вилізли на корму.

— Відімкни каюту, й нехай заходять, — сказав я Едді.

— Слухаю, сер, — сказав Едді.

— Замкни каюту.

— Слухаю, сер.

Я побачив, що він знову став за штурвал.

— Ну що ж, містере Сінг, — сказав я. — Давайте подивимося на решту.

Він сунув руку в кишеню й простяг мені гроші. Я схопив Його руку разом з грошима, а коли він поточився вперед, висмикнув його на корму й другою рукою вхопив за горло. Ту ж мить я відчув, як човен здригнувся й пішов, набираючи швидкість, і хоч я був зайнятий містером Сінгом і перед очима в мене борсався й тіпався його тулуб, крізь те тіпання я ще встиг помітити, що кубинець стоїть у себе на кормі з веслом у руці й дивиться нам услід. А містер Сінг борсався й тіпався дужче, ніж дельфін на остені.

Я заломив йому руку за спину й смикнув угору, та, видно, Перестарався, бо відчув, як вона вискочила із суглоба. Коли рука вивихнулася, містер Сінг якось дивно крекнув, подався всім тілом уперед і, хоч я тримав його за горло, вкусив мене За плече. Я ж, відчувши, що права рука його викручена, випустив її, бо він однаково вже не міг нею діяти, й ухопив його обіруч за горло. Містер Сінг з повислою рукою борсався, скажу 4: вам, точнісінько як риба. Але я кинув його вперед на коліна, вп'явся великими пальцями в горло по обидва боки борлака й загнув назад, поки не хруснуло. І не думайте, що хруст той Тихий і що його не чути.

Він затих, я потримав його так ще якусь хвилину, а тоді поклав на корму. Він лежав у своєму гарному костюмі горілиць, непорушний, і ноги його звисали в кокпіт; так я його й залишив.

Я зібрав з настилу кокпіта гроші, підійшов до штурвала, ввімкнув лампочку над компасом і полічив їх. Потім узявся за Штурвал, а Едді звелів пошукати на кормі залізяки, що правили нам за якір, коли ми ловили на донку над кам'янистим дном, там, де справжнім якорем не хотілося ризикувати.

— Не можу я там нічого знайти, — сказав Едді. Він боявся Підходити до містера Сінга.

— Тоді ставай за штурвал, — сказав я. — Бери геть од берега.

Знизу, з-під палуби, чути було якусь руханину, але тих я не боявся.

Я знайшов те, що мені було треба, — пару підходящих залізяк зі старого вугільного причалу в Тортугас — і волосінню прив'язав їх до кісточок містера Сінга. Потім, коли ми відійшли за милі дві від берега, я опустив його за борт. Він плавно зісковзнув за борт по котку. Я навіть не подивився, що у нього в кишенях. Мені не хотілось обшукувати його.

Корма була трохи забризкана кров'ю, що витекла з його носа й рота, і я зачерпнув відром води — на тій швидкості відро мало не висмикнуло мене за борт, — узяв скребло й вишарував настил.

— Притиш хід, — сказав я Едді.

— А як спливе? — сказав Едді.

— Там, де я його скинув, глибина сажнів сімсот, — сказав я. — І пішов він на самісіньке дно, а це, брате, неблизька путь. Він спливе аж тоді, коли його розіпруть гази, але на той час його віднесе течія й поклюють рибки. Нехай містер Сінг тебе не обходить.

— Що він тобі зробив? — спитав мене Едді.

— Нічого, — сказав я. — Мені ще зроду не траплялося такого поступливого клієнта. Я весь час боявся якоїсь каверзи.

— За віщо ти вбив його?

— Щоб не довелося вбивати дванадцятьох інших китайців, — відповів я.

— Гаррі,— сказав він, — дай мені випити, бо зараз на мене нападуть дрижаки, я вже відчуваю. Мене аж замлоїло, коли я побачив, як у нього голова метляється.

Я дав йому випити.

— Аз тими китайцями як? — спитав Едді.

— Треба спекатись їх якнайшвидше, — відповів я. — Поки вони не засмерділи мені каюту.

— Де ж ти збираєшся їх висадити?

— Десь отут, на довгому пляжі.

— Завертати до берега?

— Завертай, — сказав я. — Тільки на малих обертах.

Ми пройшли на малих обертах над рифами, і я побачив світлу смугу піщаного пляжу. Над рифами там досить глибоко, а зразу за ними починається піщане дно, яке положисто піднімається до берега.

— Іди на ніс, будеш казати глибину.

Він почав міряти глибину жердиною, щоразу показуючи рукою, що можна йти вперед. Потім повернувся й зробив знак зупинитись. Я дав задній хід.

— Близько п'яти футів.

— Треба заякоритися, — сказав я. — Коли щось піде не так і не встигнемо знятись — будемо рубати канат.

Едді заходився попускати канат і закріпив його, коли якір загруз. Човен розвернуло кормою до берега.

— Ти ж знаєш, дно тут піщане, — сказав він.

— Яка глибина під кормою?

— Щонайбільше п'ять футів.

Бери вінчестер, — сказав я. — І будь насторожі.

— Дай мені ковтнути, — сказав він. У нього вже знов розійшлися нерви.

Я дав йому ковтнути і зняв карабін. Потім одімкнув двері каюти, розчинив їх навстіж і сказав:

— Виходьте.

Ніякого руху.

Потім один китаєць висунув голову, побачив Едді з рушницею в руках і відразу зник.

— Виходьте. Ніхто вас не скривдить, — сказав я.

Де там. Тільки залопотіли по-своєму.

— Ану вилазьте! — сказав Едді. «Боже, — подумав я, — він таки допався до пляшки».

— Постав пляшку, — сказав я йому, — поки я не викинув тебе за борт.

— Виходьте, — сказав я китайцям, — а то стрілятиму.

Один із них визирнув з-за дверей і, певно, побачив берег, бо заляскотів до інших.

— Виходьте, — сказав я, — а то стрілятиму.

Почали виходити.

Скажу я вам, треба бути останнім падлюкою, щоб холоднокровно постріляти отакий-от сумирний гурт, не кажучи вже про те, що це не так просто зробити; та й човен потім не відмиєш.

Вони почали виходити, й були налякані, й вони не мали зброї, але їх було дванадцятеро. Я позадкував до корми, тримаючи напоготові карабін.

— Стрибайте за борт, — сказав я. — Тут неглибоко.

Жоден не ворухнувся.

— Стрибайте ж!

Ніхто не ворухнувся.

— Ану, жовтяки, щуроїди заморські,— сказав Едді.— Марш за борт!

— Заткнися, п'янюго! — сказав я йому.

— Не вміти плавати, — озвався один китаєць.

— Тут не треба вміти, — сказав я. — Тут неглибоко.

— Ану за борт, чуєте! — сказав Едді.

— Перейди-но на корму, — сказав я йому. — Тримай рушницю в одній руці, а другою візьми жердину й покажи їм глибину.

Він підняв мокру жердину й показав їм.

— Не треба плавати? — спитав мене той самий китаєць.

— Ні.

— Правда?

— Правда.

— Де ми?

— На Кубі.

— Твоя злодій, — сказав він, переліз за борт, завис на мить на руках, а тоді розтиснув пальці. Голова його зникла, але зразу ж вигулькнула — вода сягала йому до підборіддя. — Твоя злодій, — сказав він. — Твоя погана злодій.

Він був розлючений і до дідька сміливий. Він сказав щось по-китайському, і решта й собі полізли з корми у воду.

— Порядок, — сказав я Едді.— Піднімай якір.

Коли ми виходили в море, зійшов місяць, і ми побачила китайців, що по шию у воді йшли до берега, і світлу смугу піщаного пляжу, і кущі за нею.

Ми проминули рифи, я знов озирнувся й побачив пляж і гори, що поволі виростали над ним; потім я взяв курс на Кі-Уест.

— Ну, тепер можеш іти спати, — сказав я Едді.— Але ні, стривай, спочатку зійди в каюту й відчини ілюмінатори, щоб вивітрився сморід. І принеси мені йоду.

— Що сталося? — спитав він, коли приніс йод.

— Порізав палець.

— То, може, дай мені штурвал?

— Іди лягай, — сказав я. — Я тебе розбуджу.

Він умостився на койці, вбудованій в перегородку кокпіта, над бензиновим баком, і за хвилину заснув.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Притримуючи штурвал коліном, я розстебнув сорочку й подивився на те місце, куди мене вкусив містер Сінг. Укус був нічогенький, і я припік його йодом, а потім сидів за штурвалом і міркував, чи укус китайця не заразний, і прислухався до мірного стугону двигуна й шуму води за кормою, і кінець кінцем вирішив: та ні, якого біса, в такої цяці, як той містер Сінг, укус не може бути заразний — він, певно, драїв зуби двічі-тричі на день. А нехай йому, тому містерові Сінгу. Бізнесмен з нього був, звісно, кепський. А може, й непоганий.

^іоже, він просто перейнявся до мене довірою. їй-богу, я так її не розкусив, що він за один.

Отож тепер усе вже було просто, коли не зважати на Едді. Цей п'яниця, як нап'ється, неодмінно розпустить язика. Я сидів за штурвалом, дивився на Едді і думав: хай йому біс, якщо він ‘помре, гірше йому не буде, а я матиму спокій. Побачивши його на човні, я сказав собі, що доведеться його порішити, та потім, коли все так добре владналося, в мене не піднялася рука. Тепер же, коли я дивився на нього, розпластаного на койці, ті думки знову лізли мені в голову. Але я сказав собі, не псуй діла, не роби того, в чому ти потім каятимешся. Та тут-таки згадав, що він навіть не заявлений у списку екіпажу і що мені доведеться сплатити за нього штраф, і мене знову посіли сумніви.

Так чи так, часу на роздуми вистачало, і я йшов своїм курдом, попиваючи з пляшки, що її приніс Едді. Лишалося в ній небагато, тож допивши її, я відкоркував останню зі свого властного припасу, і, скажу вам, приємно було сидіти за штурвалом,!і ніч для переходу випала добра. Зрештою все вийшло добре, хоч я і не раз був ладен поставити на всьому хрест.

На світанку Едді прокинувся. Він сказав, що почуває себе зовсім кепсько.

— Ану, потримай штурвал, — сказав я йому. — Я хочу глянути, що там і як.

Я перейшов на корму й вихлюпнув на неї відро води. Але вона і так була чистісінька. Я ще раз пройшовся скреблом по борту. Розрядив рушниці й сховав у каюті. Але револьвера з пояса не зняв. У каюті повітря було чисте й свіже, ніякого запаху. Тільки трохи замочило койку крізь правий ілюмінатор, тож я задраїв ілюмінатори. Тепер жоден митник на світі не вчув би тут китайського духу.

Під оправленим у рамку судовим свідоцтвом висіла сітка, до якої я, повернувшись на човен, сунув одержані від агента папери. Я вийняв їх і переглянув. Потім вийшов у кокпіт.

— Слухай, — сказав я. — Як ти опинився в списку екіпажу?

— А я перестрів агента, коли він ішов до консульства, і сказав йому, що теж їду.

— П'яниць бог береже, — сказав я йому, зняв з пояса револьвер і сховав у каюті. Потій зготував у каюті каву, а тоді під-.нявся й узявся за штурвал.

— Унизу є кава, — сказав я йому.

— Братухо, кава мені не зарадить.

Гадаєте, я його не пожалів? Пожалів. Вигляд у нього й справді був кепський.

Близько дев'ятої ми побачили прямо перед собою маяк на Сенд-Кі. А перед тим ми вже проходили повз танкери, що йшли в затоку.

— Ну, ще зо дві години, і ми вдома, — сказав я йому. — Я заплачу тобі по чотири долари на день — стільки ж, скільки б ти одержав від Джонсона.

— А скільки ти заробив уночі? — спитав він мене.

— Тільки шість сотень, — відповів я.

Не знаю, повірив він мені чи ні.

— А моєї пайки в цьому немає?

— Те, що я тобі даю, і є твоя пайка, — сказав я йому. — І дивися, щоб про цю ніч нікому нічичирк, бо інакше — не житимеш.

— Ти знаєш, що я не донощик, Гаррі.

— Ти п'яниця. Але май на увазі, хоч би який ти був п'яний, а проговоришся — з-під землі тебе дістану.

— Я надійна людина, — сказав він. — Нащо ти так.

— Така надійна, що аж на ногах не тримаєшся, — відповів я. Але я вже перестав через нього непокоїтися, бо подумав: хто ж йому повірить? Сінг на мене вже не поскаржиться. Китайці скаржитися не будуть. Самі розумієте, хлопець, що веслував, теж триматиме язика за зубами. Навіщо йому нариватися на неприємності? Едді рано чи пізно може проговоритись, але хто повірить п'яниці?

Та й узагалі, хто що може довести? Інша річ, якби ім'я Едді побачили в списку екіпажу. Отоді б справді пішли балачки. Ні, що не кажи, а мені таки пощастило. Звісно, я міг би сказати, що він звалився за борт, але балачок було б ой-ой-ой. Та й Едді пощастило. Словом, куди не глянь, кругом пощастило.

Потім ми вийшли з Гольфстріму, й вода, доти блакитна, зробилась ясно-зелена, й попереду вже завидніли жердяні знаки на східних і західних Сухих Скелях, і радіощогли Кі-Уест, і готель «Ла-Конча», що височів над низькими будинками, і хмари диму над місцем, де спалюють сміття. Маяк Сенд-Кі був тепер зовсім близько, і видно було елінг і маленький причал під маяком; звідси нам лишається сорок хвилин ходу. Було приємно вертатися додому й знати, що влітку вже не доведеться класти зуби на полицю.

— Як ти дивишся на те, щоб випити, Едді? — спитав я.

— Оі, Гаррі,сказав він, — я завжди знав, що ти справжній друг.

Того вечора я сидів у вітальні, курив сигару, попивав віскі з содовою й слухав по радіо Грейсі Аллен. Дівчата пішли в кіно, а я Сидів у кріслі, розморений і задоволений. Хтось подзвонив,

І Марія, моя дружина, підвелася й пішла до дверей. Потім повернулась і сказала:

— Це той п’яничка, Едді Маршалл. Каже, що має до тебе справу.

— Скажи йому, щоб забирався геть, поки я не турнув його.

Вона повернулася й сіла, й у вікно, перед яким я вмостився, поклавши ноги на підвіконня, мені видно було, як Едді пройшов вулицею під ліхтарем разом із якимсь своїм горілчаним братом; обидва хитались, а їхні тіні під ліхтарем хиталися ще більше.

— Бідні, нещасні п'яниці,— сказала Марія. — Мені шкода п'яниць.

— Цей п'яниця щасливий.

— Щасливих п'яниць не буває,— сказала Марія. — Ти сам це знаєш, Гаррі.

— Так, — сказав я. — Мабуть, таки не буває.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вони перетнули протоку вночі, йдучи проти сильного норд-весту. Коли розвидніло, він побачив танкер, що виходив із затоки, і в чистому холодному повітрі освітлене сонцем біле судно було таке високе, що він прийняв його за будинок, який виринає на обрії з моря, й сказав негрові:

— Куди ми в дідька запливли?

Негр підтягся на руках і сів, щоб подивитися.

— По той бік Майямі нічого такого немає.

— Що ти мелеш! Нас не могло занести аж до Майямі,— сказав він негрові.

— Я кажу тільки, що на Флорідських островах таких будинків немає.

— Ми весь час ішли на Сенд-Кі.

— Тоді нам час уже б побачити його. Або Американську обмілину.

Трохи згодом він збагнув, що це танкер, а не будинок, і менш як за годину побачив і маяк на Сенд-Кі — високий, стрункий і коричневий, він виростав з моря саме там, де й мав бути.

— Коли стернуєш, головне — впевненість, — сказав він негрові.

— Я був упевнений, — сказав негр. — Та після того, що в нас вийшло, я став невпевнений.

— Як твоя нога?

— Весь час болить.

— То нічого, — сказав той, що стернував. — Як буде чиста й перев'язана — сама загоїться.

Він вів тепер човен на захід, на Вуман-Кі, щоб перебути день у мангрових заростях, де їх ніхто не помітить і де в них призначено зустріч.

— Загоїться, от побачиш, — сказав він негрові.

— Не знаю, — сказав негр. — Дуже вже болить.

— Коли заякоримось, я її тобі перев'яжу як слід. В тебе рана не страшна. Не тривожся.

— Я поранений, — сказав негр. — Я ще ніколи не був поранений. Для мене будь-яка рана страшна.

— Ти просто злякався.

— Ні. Я поранений. І болить — жах. Мене цілу ніч трусило.

Негр ще трохи побубонів, а тоді зняв-таки пов'язку й подирався на рану.

— Та не чіпай ти, — сказав той, що стернував. Негр лежав на Настилі кокпіта, заваленому схожими на окости мішками, в яких були бутлі зі спиртним. Він розсунув мішки, зробивши собі місце ріж ними. Щоразу, як він ворушився, розбите скло в мішках Ірускотіло і з кокпіта розходився запах спиртного. Спиртним було залите геть усе. Той, що стернував, тримав тепер курс прямо на Вуман-Кі. Попереду він уже виразно бачив острів.

— Болить, — сказав негр. — І дедалі дужче.

— Мені тебе шкода, Веслі,— сказав той, що стернував. — Але я не можу відійти від штурвала.

— Ти ставишся до людини гірше, ніж до собаки, — сказав негр, рй уже молов казна-що. Але тому, що стернував, усе ще було |окода його.

— Прибудемо на місце, зроблю тобі все, що треба, Веслі,— Сказав він. — А зараз полеж тихо.

— Чоловік страждає, а тобі начхати, — сказав негр. — Та чи ти людина після цього?

— Я все зроблю, Веслі. Ти тільки полеж тихо.

— Нічого ти мені не зробиш, — сказав негр. Той, що стернував, — його звали Гаррі Морган, — промовчав, тому що йому подобався цей негр і тому що за такі слова треба було б дати як слід, а дати як слід він не міг. Негр провадив своєї:—Чому ти не зупинив човна, коли ті почали стріляти?

Той, що стернував, не відповів.

— Невже вантаж спиртного дорожчий за людське життя?

Гаррі зосереджено дивився вперед.

— Чом би нам було не зупинитись? Віддали б їм спиртне, — і край.

— Ні,— сказав Гаррі.— Вони б забрали і спиртне, і човен, а нас запроторили б у тюрму.

— Я тюрми не боюся, — сказав негр. — Я кулі боюся.

Він уже діяв Гаррі на нерви, і терпець йому уривався.

— Та хто з нас тяжче поранений? — спитав він. — Ти чи я?

— Ти поранений тяжче, — сказав негр. — Але я ще ніколи Не був поранений. Я і думати не думав, що мене поранять. Я не наймався, щоб мене поранили. Я не хочу бути пораненим.

— Заспокойся, Веслі,— сказав йому Гаррі.— Від того, що ти отаке верзеш, тобі не полегшає.

Вони наближалися до острова. Коли вони ввійшли на мілководдя й попереду вже мала відкритися протока, сонце почало сліпити очі. Негр чи то марив, чи то втратив розум від болю; в усякому разі, він говорив без угаву.

'’і— Навіщо зараз возити спиртне? — казав він. — Сухий закон скасовано. Кому потрібна вся ця контрабанда? Чому б не возити спиртне пароплавом?

Гаррі уважно придивлявся до входу в протоку.

— Чому люди не можуть жити чесно і пристойно й заробляти чесною й пристойною працею?

Гаррі помітив брижі там, де вода хлюпотіла об берег протоки, хоч самого берега проти сонця не бачив. Він розвернув човен, крутячи штурвал однією рукою, протока відкрилася перед ним, і він повільно пройшов нею до мангрових заростей. Підійшовши до берега заднім ходом, він заглушив обидва двигуни.

— Я можу кинути якір, — сказав він. — Але підняти його потім не зможу.

— Я не можу навіть ворухнутися, — сказав негр.

— Бачу, ти зовсім розкис, — сказав йому Гаррі.

Йому нелегко було вивільнити, підняти й кинути невеликий якір, але зрештою він упорався з цим і заходився попускати канат, доки він не напнувся, і човен, сіпнувшись, зупинився в густому галуззі, що полізло в кокпіт. Потім перейшов на корму й спустився в кокпіт. «Господи, що тут робиться», — подумав він.

Цілу ніч після того, як він перев'язав рану негрові, а негр забинтував йому руку, він стернував, стежачи за компасом, а коли розвиднілося, побачив, що негр лежить у кокпіті серед мішків; але тоді він вдивлявся у море, й стежив за компасом, і виглядав маяк на Сенд-Кі, й у нього не було часу, щоб подивитися, що робиться в човні. А там робилося страшне.

Негр лежав між розкиданими мішками, задерши вгору ногу. Вісім куль пробили корпус, розщепили планки, вітрове скло розлетілося. Він не знав, скільки бутлів розбито. Там, де не засохла кров негра, засохла його власна кров. Але найстрашнішим— принаймні так йому зараз здавалося — був запах спиртного. Все просякло цим запахом. Човен тепер спокійно стояв у мангрових заростях, але Гаррі не міг позбутися відчуття хитавиці, що цілу ніч метляла їх у затоці.

— Я піду зготую каву, — сказав він негрові.— А потім перев'яжу тебе.

— Я не хочу кави.

— А я хочу, — відказав Гаррі. Але в каюті йому запаморочилося в голові, й він повернувся на палубу.

— Видно, доведеться обійтися без кави, — сказав він.

— Я хочу води.

— Зараз.

Він налив негрові кухоль води з обплетеного бутля.

— Навіщо ти наддав газу, коли вони почали стріляти?

— А навіщо вони почали стріляти?

— Мені потрібен лікар.

— Гадаєш, лікар тобі допоможе більше?

— Лікар мене вилікує.

— Лікаря матимеш ввечері, як прийде човен.

— Я не хочу чекати ніякого човна.

— Гаразд, — сказав Гаррі.— Зараз ми спустимо ці мішки на дно.

Він почав кидати мішки за борт. Однією рукою робити це було нелегко. Мішок з повним бутлем важить лише сорок фун-<уів, але не викинув він і десятка мішків, як йому знову запаморочилось у голові. Він сів на настил кокпіта, потім ліг.

— Ти замордуєш себе, — сказав негр.

Гаррі лежав нерухомо, поклавши голову на мішок. Мангрове галуззя нависало над кокпітом, утворюючи затінок у тому місці, 'де він лежав.

Він чув, як над заростями посвистує вітер, і бачив крізь листя високе холодне небо й тоненькі пасма хмар, які гнав північний вітер.

«Поки вітер не вщухне, човна не буде, — думав він. — Хто повірить, що ми вийшли в море, коли назустріч дме отаке».

— Гадаєш, човен прийде? — спитав негр.

— Аякже, — сказав Гаррі.— Звісно, прийде.

— Вітер надто сильний.

— Вони вже шукають нас.

— За такої негоди? Навіщо ти брешеш? — негр говорив, майже торкаючись губами мішка.

— Заспокойся, Веслі,— сказав йому Гаррі.

— І він ще каже, щоб я заспокоївся, — не вгавав негр. — Заспокоївся. З якої радості? Що здохну, як собака? Ти мене в це втяг. Тепер і витягай мене звідси.

'—Заспокойся, — лагідно сказав Гаррі.

— Човен не прийде, — сказав негр. — Я знаю, що не прийде. А мені холодно, чуєш? Я не можу більше терпіти цього болю і цього холоду, чуєш?

Гаррі сів, відчуваючи слабість і порожнечу всередині. Негр стежив за тим, як він опустився на одне коліно, узяв у ліву Руку зап'ясток правої, що безвладно висіла, й затис його між коліньми, а тоді, вхопившись за дошку, прибиту до планшира, почав підтягуватися й нарешті встав, дивлячись униз, на негра, і все ще затискуючи праву руку між коліньми. Гаррі подумав, Що досі не знав, що таке справжній біль.

* — Коли вона в мене витягнута, коли зовсім рівна, то менше болить, — сказав він.

— Давай, я тобі підв’яжу її,— озвався негр.

*— Я не можу зігнути її в лікті,» сказав Гаррі.» Вона в мене отак і заклякла.

— Що ми робитимемо?

— Викидатимемо мішки, — відповів йому Гаррі.— Може, ти б скинув за борт ті, що в тебе під рукою, Веслі?

Негр спробував дотягтися до мішка, але застогнав і відкинувся на спину.

— Так болить, Веслі?

— О боже, — сказав негр.

— А може, якби ти нею поворушив, вона б менше боліла?

— Я поранений, — сказав негр. — І не збираюся ворушитись. Я поранений, а він хоче, щоб я кидав мішки.

— Заспокойся.

— Якщо ти скажеш це ще раз, я збожеволію.

— Заспокойся, — рівним голосом повторив Гаррі.

Негр зойкнув і, гарячково обмацавши руками палубу, витяг з-за комінгса точильного бруска.

— Я тебе вб'ю, — сказав він. — Я з тебе кишки випущу.

— Чим? Бруском? — сказав Гаррі.— Заспокойся, Веслі.

Негр заплакав, уткнувшись обличчям у мішок. Гаррі знову заходився повільно піднімати мішки з бутлями й перекидати їх через борт.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Все ще кидаючи у воду мішки, він почув стукотіння мотора і, обернувшись, побачив човен, що вийшов з-за вигину берега й тепер протокою наближався до них. Це була біла моторка з вітровим склом і жовтою рубкою.

— Якийсь човен іде, — сказав він. — Допоможи, Веслі.

— Не можу.

— Ну, дивися, Веслі,— сказав Гаррі.— Те, що було досі, я б забув, але це вже запам'ятаю.

— Пам'ятай, пам'ятай, — відповів йому негр. — Я теж нічого не забуду.

Обливаючись потом, Гаррі хапав здоровою рукою мішки з бутлями й кидав їх у воду; він працював щосили й уже не озирався на човен, що повільно наближався протокою.

— Перевернися, — він висмикнув мішок з-під голови негра й кинув його за борт. Негр сів.

— Вони вже тут, — сказав він.

Білий човен уже проходив повз них.

— Це капітан Віллі,— сказав негр. — З якимись клієнтами.

На кормі білого човна, тримаючи спінінги, сиділи на стільцях двоє чоловіків у фланелевих костюмах і білих панамах! а румпель тримав старий у фетровому капелюсі й штормівці; він провів моторку так, що вона пройшла зовсім близько від мангрових заростей, під якими стояв човен з контрабандою.

— Як справи, Гаррі? — гукнув старий, проїжджаючи мимо.

Гаррі у відповідь помахав здоровою рукою. Моторка почала віддалятися, двоє чоловіків із спінінгами ще якийсь час пильно дивилися на човен з контрабандою, а тоді заговорили до старого. Гаррі не чув, про що саме вони говорять.

— На виході з протоки він розвернеться й повернеться сюди, — сказав Гаррі негрові. Він спустився в каюту й приніс ковдру. — Дай-но я тебе прикрию.

— Давно б так, — сказав негр. — Вони не могли не помітити мішків. Що будемо робити?

— Віллі не підведе, — сказав Гаррі.— Він передасть кому треба в місті, що ми вже тут. А тих рибалок нема чого боятись. Яке їм діло до нас?

Його трусило, і він сів коло штурвала й затис праву руку між ногами. Коліна тремтіли, тремтіння передавалося руці, йвін відчував, як труться одна об одну перебиті кістки передпліччя. Він розсунув коліна й вивільнив руку так, щоб вона висіла. Отак він і сидів — рука безживно звисала додолу — коли моторка знову пройшла повз них. Двоє рибалок на кормі розмовляли між собою. Вони відклали спінінги, й один із них дивився на нього в бінокль. Він не чув, про що вони розмовляють, бо відстань була завелика. І добре, що не чув.

На борту моторного човна «Південна Флоріда», який возив двох рибалок по протоці Вуман-Кі, бо у відкритому морі штормило, капітан Віллі Адамс думав: «Отже, Гаррі повернувся минулої ночі. Цьому хлопцеві сміливості не позичати. Уявляю собі, як його кидало. Правда, човен у нього добрячий. Цікаво, як це він примудрився розбити вітрове скло? Я б дідька лисого вийшов такої ночі в море. Я б дідька лисого возив спиртне з Куби. Вся контрабанда йде тепер з Маріеля. Кажуть, там немає ніякої перевірки».

— Що ви сказали, сер?

— Що то за човен? — спитав один із рибалок.

— Який, отой?

— Так, отой.

— Та якийсь з Кі-Уеста.

— Я хочу знати, чий він.

— Уявлення не маю, сер.

— Власник його — рибалка?

— Ну, можна сказати, що й рибалка.

— А точніше?

— Він займається всім потроху,

'— Ви не знаєте, як його звуть?

— Ні, сер.

— Ви назвали його Гаррі.

— Я? Не може бути.

— Я чув, як ви назвали його Гаррі.

Капітан Віллі Адамс уважно глянув на клієнта, з яким розмовляв. Він побачив червоне вилицювате обличчя з тонкими, зневажливо викривленими губами й глибоко посадженими сірими очима, що дивилися на нього з-під білої панами.

— Певно, я помилився, — сказав капітан Віллі.

— Він поранений, ось гляньте, докторе, — сказав другий клієнт, простягаючи бінокль.

— Я вже бачу й без бінокля, — сказав той, якого назвали доктором. — Що це за один, га?

— Знати не знаю, — відповів капітан Віллі.

— То дізнаєтеся, — сказав клієнт, що копилив губи. — Запи-шіть-но його номер.

— Записав, докторе.

— А тепер під'їдьмо й подивимось, — сказав доктор.

— Ви той доктор, що лікує? — спитав капітан Віллі.

— Ні, я не лікар, — відповів йому клієнт із сірими очима.

— Якщо ви не лікар, то нема чого туди під'їжджати.

— Чому?

— Якби йому щось було потрібно, він би нас покликав. Якщо ж він не кличе, то нам до нього і діла немає. У нас тут не заведено лізти не в своє діло: кожен займається своїм.

— От і займіться своїм ділом. Підвезіть нас до того човна.

Капітан Віллі вів собі човен далі, і двоциліндровий двигун пахкав розмірено і неквапливо.

— Ви чуєте, що я кажу?

— Так, сер.

— То виконуйте наказ!

— А хто ви в дідька такий, щоб мені наказувати? — спитав капітан Віллі.

— Це справи не стосується. Робіть, як я вам кажу.

— Я питаю, хто ви такий?

— Що ж, скажу. До вашого відома, я на сьогодні один із трьох найвпливовіших людей у Сполучених Штатах.

— То якого дідька вас занесло в Кі-Уест?

Другий клієнт нахилився вперед.

— Це — Фредерік Гаррісон, — сказав він значущо.

— Зроду не чув про такого, — сказав капітан Віллі.

— То ще почуєте, — сказав Фредерік Гаррісон. — І не тільки ви, а всі в цьому смердючому трухлявому закутку, коли я рознесу його під три чорти.

— Я бачу, ви наська людина, — сказав капітан Віллі.— Як вас занесло в такі великі цабе?

— Він один із провідних діячів нашого уряду, — сказав другий клієнт.

— Брехня, — сказав капітан Віллі.— Якщо він таке велике цабе, то що йому робити в Кі-Уесті?

— Він приїхав сюди відпочити, — пояснив секретар. — Він буде губернатором…

— Годі, Віллісе, — сказав Фредерік Гаррісон. — Тепер, сподіваюсь, ви підвезете нас до того човна, — сказав він, посміхаючись. То була посмішка, що призначалася виключно для таких випадків.

— Ні, сер.

— Слухай, ти, жаболове придуркуватий! Я ж тебе на порох зітру.

— Так точно, — сказав капітан Віллі.

— Ти не знаєш, хто я такий.

— Не знаю й знати не хочу, — сказав капітан Віллі.

— Той чоловік — контрабандист, так?

— Ви так гадаєте?

— Певно, за нього обіцяно винагороду.

— Навряд, навряд.

— Він злочинець.

— Він має родину, яку треба годувати, та й самому йому теж треба їсти. А от хто годує вас? Чи не ті, хто гне спину на громадських роботах за шість з половиною доларів на тиждень?

— Він поранений. Отже, він брав участь у якійсь перестрілці.

— Якщо не підстрелив себе сам, знічев'я.

— Свої жарти прибережи для своїх домашніх. Зараз ти під'їдеш до того човна, й ми відбуксируємо його разом із власником у поліцію.

— І в яку ж таку поліцію?

— В Кі-Уест.

— То ви поліцейський?

— Я вже пояснив вам, хто він, — сказав секретар.

— Гаразд, — відповів капітан Віллі. Він штовхнув румпель від себе й розвернув моторку, пройшовши так близько від берега, що аж знявся з-під гвинта вихор мергелю. Пахкаючи, «Південна Флоріда» рушила протокою до мангрових заростей, туди, де стояв другий човен.

— У вас тут є яка-небудь зброя? — спитав капітана Віллі Фредерік Гаррісон.

— Ні, сер.

Обидва клієнти у фланелевих костюмах підвелися й стоячи роздивлялися на човен з контрабандою.

— Це веселіше, ніж рибку ловити, еге ж, докторе? — сказав секретар.

— Хай її дурні ловлять, — сказав Фредерік Гаррісон. — Ну, впіймаєш ти меч-рибу, а далі що? Вона ж не їстівна. А оце таки справді цікаво. І я дуже радий, що мені випала така нагода. Той чоловік поранений, отже, втекти не може. На морі шторм. Ми знаємо номер його човна.

— Власне, ви візьмете злочинця самотужки, — із захватом сказав секретар.

— Та ще й голіруч, — сказав Фредерік Гаррісон.

— І без отого цирку, який так полюбляють агенти ФБР, — сказав секретар.

— Едгар Гувер зловживає саморекламою, — сказав Фредерік Гаррісон. — По-моєму, час уже взяти його в шори. Підходь упритул, — сказав він капітану Віллі.

Капітан Віллі заглушив двигун, і течія поволі понесла човен.

— Агов! — крикнув капітан Віллі в бік другого човна. — Сховайтеся!

— Це що за штучки? — сердито сказав Гаррісон.

— Заткнися, — відповів капітан Віллі.— Агов! — гукнув він знову в бік другого човна. — Слухай. Прямуй спокійненько до міста. Бог із ним, із човном. Човен відберуть. Утопи вантаж і повертайся до міста. Тут, у мене на борту, якийсь лягавий з Вашінгтона. Каже, ніби він важливіший за президента. Він хоче запроторити тебе. Думає, що ти контрабандист. Записав номер човна. Я тебе і в очі не бачив, і не знаю, хто ти такий. Я б і не впізнав тебе, якби мені показали…

Відстань між човнами збільшувалася. А капітан Віллі кричав:

— Я не знаю, де те місце, де ми тебе побачили. Я не знайду туди дороги.

— Добре! — долинуло з другого човна.

— А цей цабе ловитиме рибку до вечора! — кричав капітан Віллі.

— Добре!

— Він любить ловити рибку! — надсадно кричав капітан Віллі.— Тільки, сучий син, каже, ніби вона не їстівна.

— Дякую, братухо! — долинув голос Гаррі.

— То твій брат? — спитав Фредерік Гаррісон. Обличчя в нього побагровіло, але свого інформаційного голоду він, очевидно, ще не вгамував.

— Ні, сер, — відповів капітан Віллі.— На морі всі називають один одного братами.

— Ми негайно повертаємося в Кі-Уест, — сказав Фредерік Гаррісон; але сказав він те не дуже впевнено.

— Ні, сер, — сказав капітан Віллі.— Ви, добродії, найняли мій човен на цілий день. Тож я постараюся, щоб ви одержали сповна за ваші гроші. Хоч ви й назвали мене придурком, я постараюся, щоб ви натішились по саме нікуди.

— Вези нас у Кі-Уест, — сказав Гаррісон.

— Слухаю, сер, — сказав капітан Віллі.— Тільки трохи пізніше. Що ж до риби-меч, то вона, між іншим, анітрохи не гірша за королівську рибу. Коли ми продавали її перекупкам у Гавані, вони платили нам по десять центів за фунт, так само, як за королівську.

— Та заткнися ти, — сказав Фредерік Гаррісон.

— А я думав, що вам, такому великому начальству, це буде цікаво. Хіба не ви вирішуєте, скільки ми маємо платити за харчі? Не ви, га? Хіба не ви стежите за тим, щоб харчі дорожчали? Щоб хліб дорожчав, а піт дешевшав?

— Замовкни, — сказав Гаррісон.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Гаррі на своєму човні перекинув за борт останній мішок.

— Дай-но мені рибний ніж, — сказав він негрові.

— Він кудись пропав.

Гаррі натис стартери й запустив обидва двигуни. Другий двигун він поставив, коли знову взявся до контрабанди, — після того, як криза відбила людям охоту до риболовного спорту. Він дістав сокиру й лівою рукою перерубав якірний канат. «Нехай полежить на дні; коли виловлюватимуть мішки, витягнуть і його, — подумав він. — Я подамся зараз до причалу Гаррісон-Байт. Якщо вони схочуть відібрати човен, то однаково відберуть. А мені потрібен лікар. Який сенс втрачати і руку, і човен. Вантаж коштує стільки ж, скільки човен. Побилося небагато. Один розбитий бутель може засмердіти все довкола».

Він перевів лівий важіль зчеплення, і човен на хвилях припливу, що саме починався, вийшов із мангрових заростей. Двигуни працювали рівно. Човен капітана Віллі відійшов уже за кілька миль, прямуючи до Бока-Гранде. «Певно, води вже прибуло і можна йти через озера», — подумав Гаррі.

Він перевів правий важіль, додав газу, і обидва двигуни заревли. Він відчув, як ніс човна піднявся; зелені мангрові зарості загойдалися понад берегом, коли гвинт почав збурювати воду між корінням. «Може, все ж таки не відберуть човна, — подумав він. — Може, все ж таки пощастить урятувати руку. Хіба ж я думав, що вони там, у Маріелі, почнуть стріляти, коли ми мало не півроку відкрито ходили туди й назад. От вам і кубинці. Хтось комусь не дав у лапу, а тебе поливають свинцем. Отакі вони, кубинці».

— Гей, Веслі! — гукнув він до негра, що лежав у кокпіті під ковдрою. — Як ти там?

— Господи, — сказав Веслі.— Гірше не буває.

— Буде й гірше, як лікар почне колупатися в рані,— відповів Гаррі.

— Ти не людина, — сказав негр. — В тобі немає нічого людського.

«Старий Віллі не підведе, — думав Гаррі.— Вже хто-хто, а старий Віллі не підведе. Звісно, ми добре робимо, що не чекаємо, а йдемо в порт. Безглуздо було чекати. Мене просто нудило, і в голові паморочилось, тому я і не розумів, що роблю».

Він уже бачив попереду біле громаддя готелю «Ла-Конча», радіощогли, міські будинки. Він бачив і залізничний пором коло причалу Трамбо, який доведеться обігнути, щоб підійти до причалу Гаррісон-Байт. «А старий Віллі молодець, — думав він. — Він їм покаже, де раки зимують. Цікаво, що то за птиці. Ох, чорт, мені знову зле. Голова йде обертом. Це добре, що ми вертаємося. Добре, що не стали чекати».

— Містере Гаррі,— сказав негр, — я шкодую, що не міг допомогти з тими мішками.

— Отакої,— сказав Гаррі.— Хіба ж може бути користь від негра, коли він підстрелений. Ти, Веслі, всім неграм негр.

Крізь ревіння двигуна і сплески розтятих хвиль він чув дивний лункий спів свого серця. Так бувало завжди, коли він повертався додому з далекої ходки. «Може, все ж таки пощастить урятувати руку, — думав він. — Вона мені ой як потрібна».

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ РОЗПОВІДАЄ ЕЛБЕРТ

Ми сидимо собі у шинку Фредді, аж тут заходить отой довготелесий адвокат і питає:

— Де Хуан?

Йому відповідають:

— Його ще не випустили.

— Я знаю, що його випустили, й мені треба побалакати з ним.

— Все ясно, ти навів на нього лягавих, дав їм докази проти нього, а тепер захищатимеш його, — каже Гаррі.— На твоєму місці я б сюди не приходив і не питав, де Хуан. Всі знають, що він у тебе в кулаці.

— Мели, мели, — каже адвокат. — Я для нього роботу маю.

— То йди шукай його десь-інде, — каже Гаррі.— Тут його нема.

— Справді, у мене для нього є робота, — каже адвокат.

— Не маєш ти роботи ні для нього, ні для кого. Зараза ти, і більше ніхто.

Тут якраз з'являється отой патлатий сивий дідок, що торгує гумовими виробами, подає Фредді порожню чвертку, фредді наповнює її, дідок заганяє корок і чимчикує із пляшкою на той бік вулиці.

— Що сталося з твоєю рукою? — запитує в Гаррі адвокат.

А в Гаррі рукав пришпилений до плеча.

— Вона мені набридла, і я її відтяв, — відповідає йому Гаррі.

— Сам відтяв, чи хтось допоміг?

— Ми з лікарем удвох її відтяли, — каже Гаррі. Він на той час уже добряче випив, і це давалося взнаки. — Я тримав, а лікар різав. Якби так відтинали руки тим, хто залазить у чужі кишені, ти б давно був і без рук, і без ніг.

— А що ж із нею було, що довелося її відтяти? — питає адвокат.

— Відчепись, — відповідає йому Гаррі.

— А все-таки. Що з нею було, і де саме це сталося?

— Кажуть тобі, відчепися, — відповідає йому Гаррі.— Ти знаєш, де це сталось, і знаєш, що сталося. Заткни пельку й відчепися від мене.

— Я хочу побалакати з тобою, — каже йому адвокат.

— То балакай.

— Ні, не на людях.

— Не хочу я з тобою балакати. Від тебе завжди самі не-приємності. Бо ти зараза.

— Я маю для тебе дещо. Не пожалкуєш.

— Ну, гаразд. Один раз послухаю, — відповідає йомуГаррі.— Про що буде мова? Про Хуана?

— Ні. Не про Хуана.

Вони обійшли стойку, ввійшли до кімнати за баром — тієї, де кабінети, — і довго не верталися. Поки вони були там, прийшла дочка Каланчі-Люсі з отією дівчиною з їхнього дому, що з нею завжди ходить. Вони сіли перед стойкою й замовили кока-колу.

— Подейкують, ніби вийшов закон, що дівчатам не можна гуляти після шостої години і в барах з'являтися теж, — каже Фредді дочці Каланчі-Люсі.

— Та подейкують.

— Скоро в цьому місті життя не буде, — каже Фредді.

— Що не буде, то не буде. Ти виходиш з'їсти бутерброд чи випити кока-коли, а тебе — хап, і плати п'ятнадцять доларів штрафу.

— Тепер вони тільки до таких і присікуються, — каже дочка Каланчі-Люсі.— До тих, хто хоче трохи розважитись. Скоро й сміятися заборонять.

— Якщо воно й далі так буде, то хоч бери та тікай звідси.

Тут саме повернулися Гаррі з адвокатом, й адвокат питає:

— Отже, ти приїдеш?

— А чому б тобі не привести їх сюди?

— Вони сюди не прийдуть. Зустрінемося там.

— Гаразд, — каже Гаррі й підходить до стойки, а адвокат тим часом виходить.

— Що питимеш, Ел? — питає він мене.

— Бакарді.

— Два бакарді, Фредді.— А тоді обертається до мене: — Ти де тепер, Ел?

— На громадських роботах.

— Що робиш?

— Копаю канави. Розбираю стару трамвайну колію.

— І скільки маєш?

— Сім з половиною доларів.

— На тиждень?

— А ти думав?

— За що ж ти тут пиячиш?

— Я не пив, поки ти мені не поставив, — відповів я йому.

А він підсовується ближче до мене й каже:

— Ти пішов би на діло?

— Дивлячись яке.

— То поговоримо?

— Давай.

— Ходімо до моєї машини, — каже він. — Бувай, Фредді.— Ійн трохи ніби захекався, як завжди, коли вип'є. Я пройшов з йгцтм розкопаною вулицею — ми там цілий день видовбували з бруківки рейки — до рогу, де стояла його машина. — Сідай, — Каже він.

— Куди ми їдемо?

— Поки що — куди очі бачать, — відповідає він.

Він мовчки повів машину по Уайтхед-стріт, в кінці вулиці Завернув ліворуч, і ми проїхали всю набережну аж до Уайт-'£Тріт і по ній до пляжу. Весь час Гаррі не озивався. Нарешті ||0. виїхали піщаною дорогою на бульвар, і там, на бульварі, щн загальмував, зупинився коло бровки й каже:

— Якісь іноземці хочуть найняти мій човен на діло.

— Але ж митниця відібрала його в тебе.

— Вони цього не знають.

— А про що йдеться?

— Їм треба переправити людину, що має залагодити на Кубі якусь справу, але не може їхати ні пароплавом, ні літаком. Так мені сказав Губань.

— А таке хіба робиться?

— Авжеж. Після перевороту це — звичайне діло. Хтозна, скільки люду вже переправилося.

— А з човном як?

— Човен доведеться викрасти. Двигуни вони не познімали, тож він на ходу.

— Як ти виведеш його з бази?

— Якось виведу.

— А назад як?

— Це ще доведеться обміркувати. Якщо ти не хочеш їхати, — скажи.

— Чого ж відмовлятися від заробітку.

Послухай, — каже він. — Ти заробляєш сім з половиною Ударів на тиждень. У тебе троє діток, яких нема чим годувати, Жоли вони приходять зі школи. У тебе родина, й у всіх з голоду, Животи пухнуть, а я даю тобі нагоду трохи заробити.

— Ти не сказав, скільки заробити. Задешево ризикувати теж не хочеться.

Тепер скільки не ризикуй, а багато не заробиш, Еле, — каже він. — От візьми хоча б мене. Я возив охочих ловити рибу за сезон заробляв по тридцять п'ять доларів на день. І раптом через якийсь нікчемний вантаж спиртного, що коштує менше, ніж мій човен, мене частують свинцем, і я позбуваюсь і руки, і човна. Але можеш бути певен: мої дітки не ходитимуть голодні, я не копатиму для уряду канав за мідяки, яких не вистачає навіть на хліб. Та й так чи так, копати землю я вже не можу. Я не знаю, хто вигадує закони, але знаю, що немає такого закону, щоб людина голодувала.

— Я страйкував проти такої платні,— кажу я.

— І повернувся до роботи, — каже він. — Вам закидали, що ви, мовляв, страйкуєте проти добродійності. А ти ж усе своє життя працював, правда? І зроду ні в кого подачок не просив.

— Тепер нема роботи, — кажу я. — Ніде тепер нема роботи, з якої можна б прожити.

— А чому?

— Не знаю.

— І я не знаю, — каже він. — Але поки хоч у когось є що їсти, в моєї родини теж буде. Тут діло таке: вони хочуть вас, конків, заморити голодом і вимести звідси, щоб потім спалити ваші халупи, а натомість спорудити готелі й оголосити Кі-Уест курортом. Так я чув. І чув, що вони скуповують земельні ділянки, щоб потім, коли голод пожене тутешніх бідняків голодувати десь-інде, з'явитися сюди і влаштувати в цьому закутні рай для туристів.

— Ти говориш, мов якийсь радикал, — кажу я.

— Ніякий я не радикал, — каже він. — Просто мене злість бере. Мене давно вже злість бере.

— Звісно, без руки добрішим не станеш.

— Ет, дідько з нею, з рукою. Втративши руку, ти втратив тільки руку. Бувають і гірші втрати. В чоловіка є пара рук і пара ще чогось. І чоловік лишається чоловіком навіть з однією рукою й одним тим самим. Ет, до біса, — каже він, — я не хочу про це балакати. — А тоді, по хвилі, знов: — Отих самих у мене ще, слава богу, двоє.— Потім заводить мотор і каже — Ну, поїхали, подивимося, що то за одні.

Ми поїхали далі бульваром, зустрічних машин майже не було, з моря дув вітер, і там, де хвилі прибою перехлюпувалися через бетоновану огорожу набережної, пахло водоростями. Гаррі вів машину лівою рукою. Він мені завжди подобався, і колись ми з ним часто виходили в море. Але його не впізнати, відколи він втратив руку, та ще й позбувся човна: митники відібрали човен, бо той вашінгтонський цабе, який тут у нас гостював, написав заяву, що бачив, як з нього вивантажували спиртне. Коли Гаррі мав човен, йому сам чорт був не страшний, але без човна він став якийсь сам не свій. Певно, він зрадів, що має привід викрасти свій катер. Він знав, звісно, що його знову відберуть, але сподівався перед тим трохи підробити. Мені |роші теж вкрай потрібні, але я не хотів через них устрявати і халепу. Тож я йому сказав:

— Я б тільки не хотів встрявати в халепу, Гаррі.

— А хіба буває халепа, гірша за ту, в яку ти вже встряв? — питає він. — Хіба конати з голоду не найгірша халепа?

— Та не конаю я з голоду, — кажу. — Чого це ти в дідька зарядив — «конаєш, конаєш». — Ти, може, й ні, але дітки твої помирають з голоду.

— Ну, годі,— кажу. — Працювати з тобою я згоден, але давай без оцих балачок.

— Гаразд, — каже він. — Але ти все ж таки зваж, чи тобі воно підходить. Бо в місті охочі завжди знайдуться.

— Воно мені підходить, — відповідаю. — Я ж тобі сказав, що підходить.

— Ну, тоді вище голову.

— Сам ти — вище голову, — кажу. — Це ж ти говориш, як радикал, а не я. — Кажу тобі, вище голову, — відповідає він. — Усі ви, конки, слабаки. — Відколи це ти перестав бути конком?

— Відтоді, як уперше наївся досхочу.

Це в ньому, звісно, вже говорила злість, але він ще хлопчаком не знав ні до кого жалості. А втім, до себе теж.

— Ого, який ти, — кажу я йому.

— Аякже, — відповідає він.

Попереду я побачив освітлені вікна того шинку.

— Отут ми з ними й зустрінемось, — каже Гаррі.— Ти в роз-'Мову не встрявай.

— Йди ти знаєш куди.

— Атож, атож, — каже Гаррі, завертає на подвір'я, і ми під'їздимо до шинку з чорного ходу.

Він був грубіян і лихослов, але він завжди мені подобався.

Ми залишили машину коло чорного ходу й увійшли до кух-*Ні. Там коло плити поралася хазяїнова дружина.

— Добривечір, Фредо, — каже їй Гаррі.— Губань у вас?

— У нас, у нас, Гаррі. Добривечір, Елберте.

— Добривечір, місіс Річардс, — відповідаю я. Я знав її, ще Коли вона промишляла в порту; з-поміж домовитих жінок у нашому місті не одна вона починала на панелі, але тепер працює, як мало хто, можете мені повірити.

— Як там дружина, діти? — питає вона в мене.

— Та нічого, дякую.

Ми пройшли з кухні до кімнати за баром. Там за столом си-,Дів отой адвокат Губань, а з ним четверо кубинців.

Сідайте, — каже по-англійському один з них, мордатий громило, що мав голос, як із бочки, і був уже добре напідпитку. — Як тебе звуть?

— А тебе як? — питає Гаррі.

— Ну гаразд, — каже цей кубинець. — Твоя взяла. Де човен?

— На яхтовій стоянці.

— А це хто? — питає в нього кубинець, дивлячись на мене.

— Мій помічник, — каже Гаррі.

Поки той кубинець придивлявся до мене, троє інших придивлялися до нас обох.

— У твого помічника голодний вигляд, — каже кубинець і ну сміятися. — Вип'єш?

— А чого ж, — каже Гаррі.

— Що? Бакарді?

— Що ви, те і я, — каже Гаррі.

— А твій помічник п'є?

— А чого ж, чарочку можна, — кажу я.

— Тобі ще ніхто не дає,— каже цей громило. — Я тільки питаю, чи ти п'єш.

— Та облиш, Роберто, — каже інший кубинець, молодий хлопчик, ще майже підліток. — Невже ти не можеш розмовляти з людиною, не сікаючись до неї?

— А я хіба сікаюсь? Я просто питаю, чи він п'є. Як береш когось на роботу, треба ж знати, п'є він чи ні.

— Налий йому, — каже той інший кубинець. — І давай до діла.

— Скільки ти візьмеш за поїздку, хазяїне? — питає в Гаррі своїм грубим голосом кубинець, якого звуть Роберто.

— Залежить, яка поїздка, — відповідає Гаррі.

— Нам треба, щоб ти перевіз нас чотирьох на Кубу.

— Куди саме на Кубу?

— У Кабаньяс. До одного місця поблизу Кабаньянса. Відразу за Маріелем. Ти знаєш, де це?

— Знаю, — каже Гаррі.— Тільки перевезти, і все?

— І все. Перевезти й висадити на берег.

— Три сотні.

— Це забагато. А якби ми найняли човен поденно, з гарантованою оплатою за два тижні?

— Сорок доларів на день і півтори тисячі застави на випадок, якщо з човном щось трапиться. Дозвіл брати треба?

— Ні.

— Бензин і мастило теж за ваш рахунок, — каже їм Гаррі.

— Ми дамо тобі дві сотні за те, щоб ти нас перевіз і висадив на берег.

— Ні.

— А скільки ти візьмеш?

— Я вже сказав.

— Це забагато.

— Зовсім не багато, — відповідає йому Гаррі.— Я не знаю, хто ви такі. Не знаю, чим ви займаєтесь, і не знаю, чи у вас не стрілятимуть. Я маю двічі перейти Гольфстрім зимової пори. Так чи так, я ризикую своїм човном. Я перевезу вас за дві сотні, але за умови, що ви внесете тисячу доларів застави на випадок, якщо з човном щось станеться.

— Що ж, слушно, — каже їм Губань. — Це більше, ніж слушно.

Кубинці заговорили між собою по-іспанському. Я не розумів їх, але знав, що Гаррі розуміє.

— Гаразд, — каже той громило Роберто. — Коли можеш відчалити?

— Завтра звечора, о будь-якій годині.

— Може, нам доведеться затриматися до післязавтра, — каже один із них.

— Мені однаково, — відповідає Гаррі.— Аби тільки вчасно мене попередили.

— Човен у вас справний?

— Аякже, — каже Гаррі.

— На вигляд він у вас гарний, — каже молоденький кубинець.

— А де ви його бачили?

— Мені його показував містер Сіммонс, ваш адвокат.

— Ясно, — каже Гаррі.

— Випий, — каже інший кубинець. — Тобі доводилося бувати на Кубі?

— Кілька разів бував.

— По-іспанському говориш?

— Так і не навчився.

Я побачив, як Губань зиркнув на Гаррі, але цей адвокат сам такий пройда, що його тільки тішить, коли люди брешуть. Сьогодні, прийшовши поговорити з Гаррі про це діло, він теж не заговорив прямо. Ні, йому треба було збрехати, ніби він шукає Хуана Родрігеса, нікчемного голодранця, який рідного батька продав би і якого сам Губань упакував, щоб потім його захищати.

— Містер Сіммонс добре розмовляє по-іспанському, — каже кубинець.

— Він людина освічена.

— Ти знаєшся на мореплавстві?

— До Куби й назад пропливу.

— Ти рибалка?

— Еге ж, — відповідає Гаррі.

— А як же ти ловиш однією рукою? — питає мордатий.

— Ж отак: вдвічі швидше, — відповідає йому Гаррі.— У вас іще є якісь питання до мене?

— Нема.

Вони заговорили між собою по-іспанському.

— То я пішов, — каже Гаррі.

— Щодо човна я тобі дам знати, — каже Губань.

— Нехай не забудуть про заставу, — каже йому Гаррі.

— Це ми завтра зробимо.

— Ну, бувайте, — каже їм Гаррі.

— До побачення, — каже наймолодший і з них усіх найсим-патичніший, а мордатий і не озивається. Двоє інших кубинців, з виду ніби індіанці, за весь час тільки перемовилися кількома словами по-іспанському з мордатим.

— Ми ще з тобою сьогодні побачимось, — каже Губань.

— Де?

— У Фредді.

Ми знову пройшли через кухню, і Фреда спитала:

— Як Марія, Гаррі?

— Та вже добре, дякую, — відповів він. — Уже виходилася.

Ми вийшли, сіли в машину й поїхали бульваром, і Гаррі весь час мовчав. Видно, щось обмірковував.

— Підкинути тебе додому?

— Підкинь.

— Ти тепер живеш на шосе?

— Еге ж. То як із цим ділом?

— Не знаю, — каже. — Я ще не знаю, чи піду на це діло. Ну, до завтра.

Він висаджує мене перед будинком, я заходжу і не встигаю ще причинити двері, як моя напускається на мене, що я такий-Сякий десь швендяв та пиячив і спізнився на вечерю. Я її питаю, як же я міг пиячити без цента в кишені, а вона каже, що я, певно, беру десь у борг. Я питаю, хто ж, по-твоєму, даватиме в борг тому, хто працює на громадських роботах, а вона каже, не дихай на мене горілкою й сідай до столу. Я й сідаю. Діти пішли дивитися бейсбол, і я сиджу за столом, а вона подає мені вечерю й не хоче зі мною розмовляти.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ГАРРІ

Не до душі мені це діло, та що поробиш? В наш час перебирати не доводиться. Ну, відмовлюся сьогодні, а де знаття, щб підвернеться завтра? Я цього діла не шукав, та якщо вже так вийшло, то так і буде. Тільки от Елберта

брати не треба було б. Він хлопець недалекий, але порядний і добрий матрос. І не з полохливих. Та все ж не знаю, чи слід брати його. Ну, а кого ж, як не його? З п'яницею на таке не Підеш, з негром теж. Тут потрібен надійний хлопець. Якщо вигорить, я перед ним у боргу не зостануся. Але розкривати йому йсі карти не можна, бо він відмовиться, а мені потрібен помічник. Було б, звісно, краще йти на це самому, самому завжди краще, але сам я тут, мабуть, не впораюсь. Так, куди краще б іти самому. А для Елберта буде краще, якщо він нічого» не знатиме. От тільки як з Губанем. Напевно, Губань знає все. Але вони не можуть не враховувати цього. Вони, ясна річ, уже взяли це до уваги. А може, Губаню бракує глузду здогадатися, що вони Тце врахували? Навряд. А втім, хтозна, може, в них зовсім інше йа думці. Може, вони взагалі не мають такого наміру. Але схоже, що вони збираються зробити саме це, і, зрештою, я виразно чув те слово. Якщо ж вони підуть на це, то, напевно, перед самим закриттям, інакше встигне прилетіти літак берегової ^хорони з Майямі. Тепер о шостій уже сутеніє. Літак менш як за годину не долетить. Як тільки стемніє, їм уже нема чого боятися. Так, але якщо я беруся везти їх, то треба подумати, рк бути з човном. Викрасти його неважко, та як я його викраду сьогодні, на базі, чого доброго, помітять, що він зник, кинуться шукати і можуть знайти. В кожному разі, зніметься галас.

І все ж викрасти його треба сьогодні. Треба вивести його, коли почнеться відплив, і десь сховати. Тоді встигну подивитися, чого там немає, чого бракує, якщо вони познімали якісь деталі. Та ще ж треба заправитися й запастися водою. Та-а-ак, нічка буде — не доведи боже. Ну, а потім, коли я з човном буду вже Десь у схові, Елбертові доведеться підвезти їх на моторці. Скажімо, на Уолтоновій. Я можу найняти її. Або нехай Губань найме. Так, краще Губань. І він же нехай допоможе мені викрасти човна. Саме Губань. Бо ясно як божий день: щодо Губа-ця вони вже все обміркували наперед. А раптом вони розміркували так само й щодо нас із Елбертом? Чи схожий хто-небудь з них на моряка? Чи хто з них може бути моряком? Давай прикинемо. Так, може. Отой, симпатичний. Наймолодший з-поміж них. Цілком може бути. Треба якось з'ясувати, бо якщо вони радумали обійтися без нас із Елбертом з самого початку, — справи наші кепські. Рано чи пізно вони, звичайно, подумають і про Яас. Але в дорозі я ще матиму час. Я ж теж весь час думаю. Треба все ой як добре обдумати. Бо тут не можна припуститися помилки. Жодної. Жоднісінької. Так, у мене є про що дукати. Є що робити і є про що думати, а не тільки сушити собі голову, чим усе скінчиться. Чим скінчиться вся ця бісова затія. Після того як вони зроблять те, що задумали. Після того як втягнуть у це й мене. Після того як я піду напропале. Замість того щоб сидіти склавши руки й дивитись, як усе котиться під три чорти. Без човна й без надії заробити на прожиток. Ох, Губаню, Губаню. Він таки не знає, у що вскочив. Тільки б не довелося довго чекати на нього у Фредді. Мені ж за ніч стільки треба зробити! А передусім не завадило б повечеряти.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Губань прийшов до бару тільки о пів на десяту. Видно, в Річардса його добряче напоїли, бо він, як вип'є, заїдається, а тут він з порога давай заїдатися.

— Ти тут, начальнику? — каже він Гаррі.

— Свиня тобі начальник, — відповів йому Гаррі.

— Я хочу побалакати з тобою, начальнику.

— Де? В твоїй приймальні за баром? — спитав його Гаррі,

— Еге ж, за баром. Там є хто-небудь, Фредді?

— Відколи вийшов той закон, ніхто туди не потикається. Скажи-но, ця хріновина з шостою годиною — надовго?

— Ти б мене найняв — я б одразу все залагодив.

— Нехай тебе чорти в пеклі наймають, — відповів йому Фредді.

І Губань з Гаррі пішли за бар, туди, де кабінети й де стоять ящики з порожніми пляшками.

Під стелею світилася тільки одна електрична лампочка. Гаррі зазирнув у всі неосвітлені кабінети й пересвідчився, що там нікого немає.

— Ну, викладай, — сказав Гаррі.

— Човен буде їм потрібен післязавтра надвечір, — сказав Губань.

— Що вони надумали?

— Ти ж розумієш по-іспанському, — відповів йому Губань.

— Сподіваюсь, ти їм цього не ляпнув?

— Отакої. Я тобі друг, ти ж знаєш.

— Ти б і рідного батька заклав.

— Не мели. Я тебе на таке діло навів, а ти…

— Відколи це ти став таким героєм?

— Мені потрібні гроші, щоб ушитися звідси. Бо тут я вже горю. Ти ж знаєш, Гаррі.

— Та хто цього не знає.

— Ти пам'ятаєш, як вони роздобували гроші на ту революцію — викрадали людей заради викупу й таке інше.

— Пам'ятаю.

— А тепер — знову те саме. Кажуть, що це, мовляв, заради ідеї.

— Нехай так. Але це ж уже тут. У твоєму рідному місті. 'Адже ти знаєш усіх, хто там працює.

— Вони нікому не зроблять поганого.

—: А по-моєму, вони здатні на все.

— Не будь бабою.

— Я не баба. Можеш бути певен, що не баба. Але я хочу і далі тут жити.

— А я ні.

«Господи, — подумав Гаррі.— Він саме це сказав».

— Я вшиюся звідси, — сказав Губань. — Коли ти збираєшся вивести човен?

— Уночі.

— Хто тобі допомагатиме?

— Ти.

— А де ти збираєшся його поставити?

— Де завжди.

Човен вони викрали дуже просто. Все вийшло саме так, як і розраховував Гаррі. Нічний сторож обходив причали щогодини, а решту часу стояв коло брами колишньої бази підводних човнів. Гаррі з Губанем підпливли в ялику до бона, перерізали чалки й узяли катер на буксир; хвилі відпливу підхопили катер і допомогли їм вивести його із затоки. Потім, коли катер уже дрейфував у протоці, Гаррі перевірив двигуни й пересвідчився, що вони справні — тільки роз'єднані контакти розподільника. В баках лишалося близько півтораста галонів пального. Пальне не викачували, тож його лишилося стільки, скільки й було, коли він повернувся з останньої ходки. Назад він вирушав з повними баками, а витратив зовсім небагато, бо штормило і йти довелося на малих обертах.

— Вдома в мене є бензин, — сказав він Губаню. — Я переллю його в бутлі й візьму стільки, скільки вміститься в машині, а буде треба, Елберт привезе ще. Човен я поставлю в гирлі річки під шосейним мостом. Вони можуть під'їхати на машині.

— Вони хочуть, щоб ти їх чекав на товарній пристані.

— В усіх перед очима на викраденому човні?

— Воно, звісно, не годиться. Але навряд чи їм сподобається ця ідея з машиною.

— Гаразд, на ніч я його поставлю в гирлі, заправлю, зроблю все, що треба, а потім пережену кудись-інде. До речі, ти міг би найняти моторку й підвезти їх до мене. А зараз я — під міст і до діла. Ще ж до біса роботи. А ти веслуй тим часом до берега, а години за дві під'їдь у машині до мосту. Я чекатиму тебе на узбіччі. Дам лад човну й вийду на шосе.

— Я приїду по тебе, — відповів йому Губань, і Гаррі, збавивши газ так, що човен поплив зовсім тихо, розвернув його і з яликом на буксирі підвів ближче до берега, орієнтуючись на якірний вогонь кабельного судна. Потім заглушив двигун і допоміг Губаню перелізти в ялик.

— То години за дві,— сказав він.

— Гаразд, — сказав Губань.

Сидячи за штурвалом, повільно ведучи катер у темряві, на безпечній відстані від портових вогнів, Гаррі думав про те, що Губань заробляє зараз гроші що називається в поті чола: «Цікаво, скільки він сподівається заробити? І як він узагалі злигався з цією гоп-компанією? Такий був здібний хлопець, і майбутнє йому віщували блискуче. Зрештою, і адвокат він непоганий. Але мені аж мороз по спині пішов, коли він сам сказав оте. Дивно, як людина вміє сама собі напророчити. Коли він сам сказав оте, мені аж моторошно стало».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Удома він не ввімкнув світла, роззувся в передпокої і в шкарпетках піднявся незастеленими сходами. Він роздягся, ліг у ліжко в самій спідній сорочці, й тільки тоді його дружина прокинулась.

— Гаррі? — озвалася вона в темряві, і він сказав:

— Спи, стара, спи.

— Що сталося, Гаррі?

— Виходжу в море.

— З ким?

— Ні з ким. Може, візьму Елберта.

— На чиєму човні?

— Я забрав свій.

— Коли?

— Годину-дві тому.

— Тебе посадять, Гаррі.

— А ніхто не знає, що я його забрав.

— І Де ж він?

— Стоїть схований.

Лежачи нерухомо в ліжку, він відчув, як губи її в темряві знайшли його обличчя, як торкнулась його тіла її рука. Він повернувся й присунувся до неї.

— Ти хочеш?

— Так. Зараз.

— Я спала. Ти пам’ятаєш, як ми робили це уві сні?

— Скажи, тобі не заважає кукса? Тобі не гидко?

— Дурненький. Я люблю її. Я люблю в тобі все. Приклади її сюди. Ні, сюди. Отак. Я люблю її, справді.

— Вона як ласт у морської черепахи.

— Ти зовсім не черепаха. А правда, що вони це роблять аж три дні? Кохаються цілих три дні?

— Правда. Слухай, ти трошки тихше. Бо розбудимо дівчат.

— Вони не знають, як мені з тобою. І їм ніколи не буде, як мені з тобою. Ох, Гаррі. Отак, отак. Ох, коханий мій.

— Зачекай.

— Я не хочу чекати. Ну, ще. Отак. І отак. Послухай, ти це робив з негритянкою?

— Атож.

— І як воно було?

— Як з акулою.

— Ні, справді. Ох, Гаррі, мені так не хочеться, щоб ти їхав. Мені так не хочеться відпускати тебе. Скажи, з якою жінкою тобі було найкраще?

— З тобою.

— Дуриш. Ти завжди мене дуриш. Ох, отак. Отак. Отак.

— Не брешу. Ти найкраща.

— Я вже стара.

— Ти ніколи не будеш старою.

— І я мала оту хворобу.

— Як жінка добра, то це дурниця.

— Ще, Гаррі. Ще, ще. Приклади куксу сюди. І тримай її. Тримай. Тримай.

— Ми розійшлися.

— Ми говоримо пошепки.

— Мені треба буде, вдосвіта виїхати.

— Ти спи. Я тебе розбуджу. А коли повернешся, ми гульнемо. Подамося до Майямі. Зупинимося в готелі, як колись. І все робитимемо, як колись. У готелі, де нас ніхто не знає. А може, гайнемо в Новий Орлеан?

— Може, — сказав Гаррі.— Ну, гаразд, Маріє, мені треба спати.

— То гайнемо в Новий Орлеан?

— А чого ж. Тільки зараз мені треба поспати.

— Ну, спи. Ти моє золотко. Засинай. Я тебе розбуджу, не бійся.

Він заснув, одкинувши на подушці обрубок ампутованої руки, а вона ще довго лежала й дивилася на нього. Вона бачила його обличчя в світлі вуличного ліхтаря, що падало у вікно. «Як мені пощастило, — думала вона. — Ті дівчатка не знають, що в них буде. А я знаю, що в мене є й що в мене було. Мені випало щастя. Він каже — як ласт черепахи. Добре все-таки, що рука, а не нога. Я б не хотіла, щоб він утратив ногу. І треба ж, щоб він втратив руку. Але мейі це не заважає, дивно, але не заважає. Я в ньому все люблю. Мені випало таке щастя. У світі не знайти іншого такого чоловіка. Хто не пробував, той не знає. В мене їх було багато. Яке щастя, що він дістався мені. Цікаво, чи ті черепахи відчувають те саме, що й ми? Невже вони весь час відчувають це? Чи, може, самиці робиться боляче? Ну й думки ж лізуть у голову. Дивись, він спить зовсім як дитина. Певно, мені краще не спати, щоб вчасно розбудити його. Господи, я могла б це робити цілу ніч, якби чоловіки були інакше створені. Я б погодилася, щоб цілу ніч і ні хвилини не спати. Ні хвилини-хвилинки-хвилиночки. Ані єдиної хвилечки. Ні, ти послухай. Це ж у моєму віці. Але я ще не стара. Він сказав, що я ще для нього підходжу. Сорок п'ять років — не так уже й багато. Я тільки на два роки старша від нього. Дивись, як він спить. Ну, зовсім як мала дитина».

За дві години до світанку вони вже були в гаражі, наповняли бутлі бензином, закорковували їх і ставили в багажник машини.

— Ти не снідатимеш?

— Поснідаю, як повернуся.

— Навіть кави не вип'єш?

— А ти заварила?

— Авжеж. Поставила, коли ми виходили.

— Тоді неси.

Вона принесла кави, і він випив її у темряві, сидячи за кермом машини. Вона взяла в нього чашку й поставила на полицю в гаражі.

— Я поїду з тобою, допоможу носити бутлі,— сказала вона.

— Гаразд, — відповів він, і вона сіла поряд з ним, рослява жінка з довгими ногами, широкими долонями, широкими стегнами, все ще вродлива, в капелюсі, низько насунутому на фарбоване біляве волосся. Вони виїхали на шосе в холодній досвітній імлі, крізь густий туман, що завис над низиною.

— Тебе щось тривожить, Гаррі?

— Та нічого особливого. Просто на душі неспокійно. Послухай, ти надумала відпустити волосся?

— Та, мабуть, відпущу. Дівчата вже проходу не дають.

— Пошли їх до дідька. Нехай лишається таке, як є.

— Ти справді так хочеш?

— Справді,— сказав він. — Мені так найбільш подобається.

— А ця зачіска не старить мене?

— Та ти гарніша за їх усіх.

— Ну, тоді я підстрижуся. І коли хочеш, пофарбуюсь у ще світліший колір.

— А чого це дівчата розкомандувалися? — сказав Гаррі.— Ти на них цитькни, щоб відчепились.

— Ти ж знаєш, які вони. Ти ж знаєш, дівчата завжди такі. Слухаій, якщо ти з'їздиш вдало, давай гайнемо в Новий Орлеан, га?

— У Майямі.

— Гаразд, хоч у Майямі. А дівчат залишимо вдома.

— Спершу мені треба зробити це діло.

— Тебе все-таки щось тривожить, так?

— Ні.

— Знаєш, я цілих чотири години лежала, не спала й думала про тебе.

— Ти диво, а не жінка.

— Тільки я подумаю про тебе — і відразу тебе хочу.

— Ну, бери бутлі — й гайда заправляти баки, — сказав їй Гаррі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

О десятій ранку Гаррі та ще кілька завсідників стояли біля стойки в барі Фредді, а щойно звідти вийшли двоє митників. Вони розпитували Гаррі про човен, і він сказав, що нічого не знає.

— Де ви були вчора ввечері? — спитав один з них.

— Тут, а потім удома.

— До котрої години ви тут були?

— До закриття.

—: Хто-небудь бачив вас тут?

— Та його всі бачили, — сказав Фредді.

— У чому річ? — спитав їх Гаррі.— Ви гадаєте, що я вкрав власного човна? А що б я з ним робив?

— Я тільки спитав, де ви були, — сказав митник. — Не гарячкуйте.

— А я не гарячкую, — сказав Гаррі.— Я вже відгарячкував, коли його відібрали, хоч не було ніяких доказів, що ниМ перевозили спиртне.

— Ми мали письмове свідчення, дане під присягою, — сказав митник. — Не я його писав. Ви самі знаєте, хто його пис&б.

— Ну гаразд, — відповів Гаррі.— Тільки не кажіть, ніби я гарячкую через те, що ви спитали мене про це. Як на мййй, 1*6 краще б він стояв, де стояв. Тоді я принаймні мав би ІадіКИ, іцо мені його колись повернуть. А якщо його вкрали, 1*0 йкі може бути надія?

— Мабуть, що ніякої,—погодився митник.

— А коли так, то полотном дорога.

— Ну, ви не заривайтеся, — сказав митник. — Бо як я за вас візьмуся, вам буде непереливки.

— Це по п'ятнадцяти роках знайомства, — сказав Гаррі.

— Досі ви не заривались.

— І, між іншим, у тюрмі теж не сидів.

— То ще сядете за свій язик.

— Ну, ша, ша, — сказав Гаррі. І саме цієї миті до бару зайшов той пришелепуватий таксист-кубинець, і з ним якийсь пасажир з аеродрому, і здоровило Роджер спитав у кубинця:

— Хесусе, в тебе, кажуть, дитина народилася?

— Так, сер, — відповів Хесус гордо-прегордо.

— А коли ж це ти одружився? — спитав у нього Роджер.

— Місяць тому. Місяць перед місяць, що тепер. Ти був на весіллі?

— Ні,— сказав Роджер. — Я не був на весіллі.

— Ти багато втратив, — сказав Хесус. — Ти втратив до дідька веселий весілля. Чому ти не був?

— Бо ти мене не запросив.

— А, так, — сказав Хесус. — Я забував. Я тебе не запросив… Ви знайшов, що хотів? — спитав він свого пасажира.

— Начебто знайшов. То, кажете, цей бакарді найкращий?

. — Так, сер, — відповів йому Фредді.— Це справжній марочний.

— Слухай, Хесусе, а звідки ти взяв, що це твоя дитина? — спитав Роджер. — Це ж зовсім не твоя дитина.

— Як так не моя дитина? Як так? Чорт забирай, я тобі покажу таке казати! Як так. не моя дитина? Хто купив корову, того й теля! Це моя дитинаї Так, чорт забирай! Моя дитина. Належить мені. Так, сер!

Він вийшов із пасажиром і пляшкою бакарді, а всі ну сміятися з Роджера. Із цим Хесусом, скажу я вам, не знудишся. Так само, як і з отим іншим кубинцем, Лимонадом.

Тут до бару заходить Губань, адвокат, і каже Гаррі:

— Митники щойно поїхали по твого човна.

Гаррі подивився на Губаня так, що всі подумали: зараз візьме й уб'є його. А Губань провадить далі таким собі байдужим голосом:

— Хтось побачив його в мангрових заростях з високого ваговоза й зателефонував митникам з будівництва в Бока-Чіка. Я щойно зустрів Германа Фредерікса — він і розповів мені.

Гаррі нічого не відповів, але очі в нього знову зробились нормальні. Потім він сказав Губаню:

— Ти завжди все знаєш, га?

— Я подумав, що тобі цікаво буде про це дізнатися, — відповів Губань тим самим рівним голосом.

— А мені це до одного місця, — сказав Гаррі.— їм би слід уже навчитися пильнувати свого господарства.

Обидва вони стояли коло стойки, не озиваючись один до одного, поки здоровань Роджер і решта не забралися геть. Аж тоді вони перейшли до кімнати за баром.

— Ти зараза, — сказав Гаррі.— До чого б ти не доторкнувся, все обертається лайном.

— А я винен, що його помітили з ваговоза? Ти ж сам обирав місце. І сам ховав свого човна.

— Заткнися, — сказав Гаррі.— Хто ж міг подумати, що ті кляті ваговози тепер такі високі? Для мене це була остання можливість чесно заробити гроші. Остання можливість заробити як слід на човні.

— Не міг же я не попередити тебе.

— Ти як стерв'ятник — там, де падло.

— Ну, годі,— сказав Губань. — _: У них щось змінилось, і вони хочуть відчалити сьогодні ввечері.

— Господи, цього тільки бракувало.

— Вони щось учули.

— Якщо ввечері — то о котрій?

— О п'ятій.

— Гаразд, я дістану човна. І повезу їх — хоч би до дідька в пекло.

— А це непогана ідея.

— Уже закаркав? Не каркай, бо знову все піде шкереберть.

— Ах ти ж хаме, — сказав Губань. — Я стараюся, хочу тобі допомогти…

— І переводиш усе на лайно. Не каркай, чуєш? Я б тебе, заразу, обходив десятою дорогою.

— Заткнися, бандюго.

— Ну, все, ша, — сказав Гаррі.— Мені треба подумати. Цілісіньку ніч сушив собі голову над тим, і вже коли все, здається, продумано — на тобі: починай усе з початку.

— А я допомогти не можу?

— Ти приходь сюди о дванадцятій із заставою на човен.

Коли вони ввійшли в бар, туди саме зазирнув Елберт. Побачивши Гаррі, він підійшов до нього.

— Вибач, Елберте, але я не можу тебе взяти, — сказав Гаррі. Це він уже встиг обдумати.

— Я б тобі недорого обійшовся, — сказав Елберт.

— Вибач, — сказав Гаррі,— але мені вже просто не потрібно.

— Я б із тебе взяв менше, ніж будь-хто.

— Я поїду сам.

—: Хто ж іде в таку ходку сам, — сказав Елберт.

— Помовч, — сказав Гаррі.— Що ти знаєш про цю ходку? І де ти навчився лізти не в своє діло? На громадських роботах?

— Ет, іди ти до дідька, — сказав Елберт.

— Може, й піду, — сказав Гаррі. Кожному, хто на нього подивився б, стало ясно, що він напружено думає і не хоче, щоб йому заважали.

— Візьми мене, Гаррі,— сказав Елберт.

— Не можу я тебе взяти, — сказав Гаррі.— І дай мені спокій.

Елберт пішов, а Гаррі стояв біля стойки й дивився на п'яти-

центовий автомат, на. два десятицентові автомати й двадцяти-п'ятицентовий автомат і на літографію «Останній бій Кастера» на стіні так, наче бачив усе це вперше в житті.

— А добре Хесус відбрив здорованя Роджера, правда? — сказав йому Фредді, опускаючи брудні склянки у відро з мильною водою.

— Дай-но мені пачку «Честерфілда», — сказав йому Гаррі. Він притис пачку куксою, розірвав з одного боку, вийняв сигарету, встромив у рот, потім опустив пачку в кишеню й прикурив.

— Твій човен на ходу, Фредді? — спитав він.

— Кілька днів тому пройшов технічний огляд, — сказав Фредді.— Він у мене як новенький.

— Ти б його здав комусь?

— Дивлячись для чого.

— Для поїздки на Кубу.

— Тільки під заставу повної ціни.

— А скільки він коштує?

— Тисячу двісті доларів.

— А якби я його найняв, — сказав Гаррі,— ти повірив би мені на слово?

— Ні,— відповів йому Фредді.

— А якби я дав під заставу свій будинок?

— Твій будинок мені не потрібен. Мені потрібні тисяча двісті доларів готівкою.

— Гаразд, — сказав Гаррі.

— То давай неси їх, — сказав йому Фредді.

— Прийде Губань, нехай зачекає мене, — сказав Гаррі й вийшов.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Вдома Марія й дівчата сиділи за обідом.

— Добридень, тату, — сказала старша дочка. — Тато прийшов!

— Що в нас на обід? — спитав Гаррі.

— Біфштекс, — сказала Марія.

— Тату, кажуть, хтось украв твій човен?

— Його вже знайшли, — сказав Гаррі.

Марія глянула на нього.

— Хто знайшов? — спитала вона.

— Митники.

— Ох, Гаррі,— сказала вона засмучено.

— А хіба погано, що його знайшли, тату? — спитала молодша дочка.

— Не розмовляй з повним ротом, — відповів їй Гаррі.— Де мій;©бід? Чого ти чекаєш?

— Зараз даю.

— Я поспішаю, — сказав Гаррі.—Дівчата, їжте швидше й ідіть гуляти. Мені треба побалакати з матір'ю.

— Ти не даси нам на кіно, татку?

— Ідіть краще купатися. За це грошей не беруть.

— Ой татку, купатися холодно, а нам так хочеться в Кіно.

— Ну, гаразд, — сказав Гаррі.— Гаразд.

Коли дочки вийшли, він сказав Марії:

— Поріжеш мені?

— Зараз, любий.

Вона порізала м'ясо на малі шматочки, як для дитини.

— Дякую, — сказав Гаррі.— Ох, і завдаю ж я тобі клопоту. А наші дочки зірок з неба не хапають, правда?

— Правда, любий.

— Дивно, що в нас так і не з'явився хлопчик.

— Це тому, що ти такий. Від таких чоловіків завжди народжуються дівчата.

— Можна подумати, що я вже сякий та перетакий, що далі й нікуди, — сказав Гаррі.— Слухай, я йду на діло сяке та пере-таке, що гірше й не придумаєш.

— Розкажи, що там вийшло з човном.

— Його помітили з ваговоза. З високого ваговоза.

— Прикро.

— Прикро? Прямо скажемо — хріново.

— Гаррі, не лайся вдома.

— Ти в ліжку іноді й не таке кажеш.

’ — Так то ж у ліжку, а це за столом.

— Один хрін.

— Ой, любий, тобі, видно, зовсім кепсько, — сказала Марія.

— Та ні,— сказав Гаррі.— Просто я думаю.

— То думай, думай. В тебе добра голова на в'язах.

— Це хіба єдине, що я маю.

— Ти не хочеш розповісти мені, про що йдеться?

— Ні. Але хоч би ти що почула — не тривожся, гаразд?

— Я не буду тривожитися.

— А тепер ось що, Маріє. Піднімися на горище й принеси зі схованки мого «томпсона». Відчини дерев'яну скриньку з патронами й заряди всі магазини.

— Не бери автомата.

— Треба.

— І коробки з патронами принести?

— Ні. Я не можу набивати магазини. В мене їх там чотири.

— Любий, невже ти йдеш у таку ходку?

— Я йду в препаскудну ходку.

— О господи! — сказала вона. — О господи, як би я хотіла, щоб ми не залежали від таких заробітків.

— Іди принеси автомат. І дай мені чашку кави.

— Зараз, — сказала Марія. Вона перехилилася через стіл і поцілувала його в уста.

— Не чіпай мене, — сказав Гаррі.— Мені треба думати.

Він сидів за столом і дивився на піаніно, буфет і радіоприймач, на картину «Вересневий ранок» і літографії з купідонами, що ціляться з луків, на лакований дубовий стіл і лаковані дубові стільці, на занавіски на вікнах і думав: «Чи зможу я коли-небудь тішитися домашнім затишком і не тривожитися за завтрашній день? Чому мені тепер гірше, ніж було, коли я починав? І навіть це все піде прахом, якщо я не впораюсь із цим ділом, як належить. Але я впораюсь. Окрім будинка, в мене за душею хіба півсотні доларів, але я поставлю на карту все. Дідько б узяв тих дівчат. Як це ми із старою не спромоглися на щось краще. Може, всі хлопці, які в ній сиділи_г вийшли до того, як я з нею спізнався?»

— Ось, принесла, — сказала Марія, кладучи на стіл зачохлений автомат. — Всі магазини повні.

— То я пішов, — сказав Гаррі. Він підняв і зважив у руці масивний автомат у зашкарублому брезентовому чохлі.— Поклади його в машину, під переднє сидіння.

— До побачення, — сказала Марія.

— До побачення, старенька.

— Я не буду тривожитись.

— Будь розумною.

— Ох, Гаррі,— сказала вона й міцно притислася до нього.

— Ну, пусти. Мені треба бігти.

Він поплескав її по спині обрубком руки.

— Ти, морська черепахо, — сказала вона. — Ох, Гаррі, шануйся.

— Я пішов. До побачення, старенька.

Дивлячись, як він виходить з дому, високий, широкоплечий, ставний, з вузькими стегнами, вона думала, що в нього й досі хода, як у хижого звіра, легка й швидка, і він ще зовсім не старий; він так вільно й плавно рухається, думала вона, і коли він сідав у машину, вона побачила його світле, споловіле від сонця волосся, його обличчя із широкими монгольськими вилицями й вузькі очі, перебитий ніс, широкі уста й кругле підборіддя; сідаючи в машину, він усміхнувся до неї, й вона заплакала. «Бісове обличчя, — думала вона. — Щоразу, як бачу це бісове обличчя, мені хочеться плакати».

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

У барі Фредді сиділо троє туристів, і Фредді їм прислуговував. Один був дуже високий, худорлявий, широкоплечий чоловік у шортах і в окулярах із товстими скельцями, з вузенькими світлими вусиками на засмаглому обличчі. Його супутниця мала по-чоловічому обстрижене біляве кучеряве волосся, землисту шкіру, обличчя й фігуру жінки-борця. Вона також була в шортах.

— Ет, кузька вам у пуську, — сказала вона третьому туристові, в якого були рудуваті вуса, одутле червоне обличчя, а на голові — білий полотняний кашкет із зеленим целулоїдним козирком. Він мав дивну манеру говорити, відкопилюючи губи, — наче їв щось гаряче.

— Чарівно, чарівно, — сказав чоловік із зеленим козирком, — я ніколи не чув такого виразу в розмовній мові. Гадаю, це застарілий зворот, що вживається тільки в… хм… специфічних літературних текстах.

— Дві кузьки вам у пуську, — сказала схожа на борця дама, раптово сповнюючись грайливості й даруючи йому нагоду помилуватися своїм прищуватим профілем.

— Браво, — сказав чоловік із зеленим козирком. — У ваших устах це звучить надзвичайно мило. Де ви вперше почули цей зворот? Не в Брукліні?

— Не звертайте на неї уваги. Це моя дружина, — сказав високий турист. — Ви вже познайомились?

— Ет, кузька йому в пуську й дві кузьки в наше знайомство, — сказала жінка. — Як вам живеться-можеться?

— Непогано, — сказав чоловік із зеленим козирком. — А вам?

— їй можеться за двох, — сказав високий. — Ви б подивилися.

Саме цієї миті ввійшов Гаррі, й дружина високого туриста

сказала:

— Ах, який екземпляр! Якраз те, що мені треба. Купи його Мені, татку.

— Можна тебе на кілька слів? — звернувся Гаррі до Фредді.

— Авжеж. Починай, не бійся, я що хоч стерплю, — сказала дружина високого туриста.

— Заткнися, ти, хвойдо, — сказав Гаррі.— Давай вийдемо туди, Фредді.

У задній кімнаті за столом сидів Губань.

— Привіт, начальнику, — сказав він Гаррі.

— Заткнися, — сказав Гаррі.

— Послухай, — сказав Фредді,— щоб я цього більше не чув. Я не дозволю тобі обзивати моїх клієнтів такими словами. В пристойному закладі жінок не обзивають хвойдами.

— А хто ж вона, як не хвойда, — сказав Гаррі.— Ти чув, що вона мені цвірінькала?

— Все одно це не привід, щоб казати їй таке у вічі.

— Ну, гаразд. Гроші при тобі?

— Аякже, — сказав Губань. — Де ж їм іще бути? Я ж сказав, що прийду з грошима.

— Діставай.

Адвокат подав йому гроші. Гаррі порахував: десять банкнотів по сто доларів і чотири по двадцять.

— Мусить бути тисяча двісті.

— Мінус мої комісійні,— сказав Губань.

— Ану, давай сюди решту.

— Не дам.

.— Даси.

— Помиляєшся.

— Ах ти ж, паскуда.

— Слухай, ти, хаме, — сказав Губань, — ти й силоміць їх у мене не відбереш, бо вони не при мені.

— Ясно, — сказав Гаррі.— Ясно, що я дав маху. Послухай, Фредді. Ми ж з тобою свої люди. Я знаю, що твій човен коштує тисячу двісті доларів. Тут бракує ста двадцяти. Візьми й ризикни цими ста двадцятьма доларами й платою за найми.

— Це ж разом виходить триста двадцять доларів, — сказав Фредді. Йому страшно було ризикувати такою сумою, і він аж спітнів, подумавши, що може втратити її.

— Бери під заставу машину й радіоприймач. Вони коштують не менше.

— Я можу оформити це на папері,— сказав Губань.

— Навіщо мені твої папери, — невпевнено відповів Фредді. Та нарешті, знову вкриваючись потом, він сказав: — Що ж, де наше не пропадало. Тільки дуже прошу тебе, Гаррі, бережи човна. Обіцяєш?

— Берегтиму, як свій власний.

— Власного ти не вберіг, — сказав Фредді і, жахнувшись цього спогаду, спітнів іще більше.

— Можеш бути спокійний, Фредді.

— Гроші я покладу до свого сейфа в банку, — сказав Фредді.

Гаррі глянув на Губаня.

— Що ж, надійне місце, — сказав він і посміхнувся.

— Бармене! — гукнув хтось із бару.

— Це тебе, — сказав Гаррі.

— Бармене! — гукнули знову.

Фредді повернувся за стойку.

— Той чоловік образив мене.

Гаррі чув верескливий голос жінки, але він уже розмовляв з Губанем:

— Я стоятиму на Товарній пристані. Це за півкварталу звідти.

— Гаразд.

— Оце й усе.

— Гаразд, начальнику.

— Свиня тобі начальник.

— Ну, гаразд, гаразд.

— Стоятиму я там з четвертої.

— Так. Кажи далі.

— Вони повинні захопити човен силоміць, ясно? Я нічого не знаю. Я просто перевіряю двигун. Човен ще навіть не готовий до виходу в море. Я найняв його у Фредді, бо нагодилися. клієнти на риболовлю. Вони повинні під дулом револьвера змусити мене завести двигун і самі повинні перетяти чалки.

, — А як же Фредді? Ти ж не казав йому, що наймаєш човен йа риболовлю.

— Фредді я скажу правду.

— Не раджу.

— Скажу.

— Не раджу.

— Слухай, ми з Фредді підсобляємо один одному ще з війни. Двічі були компаньйонами і не жалкували. А хіба ти не знаєш, (СКІЛЬКИ. спиртного я йому перевіз? Ні, з-поміж усієї нашої тутешньої братії він — єдиний, на кого я поклався б.

— А я б ні на кого.

; — Так то ж ти. Бувши тобою, я б на самого себе не покладався.

— Відчепися.

. — Гаразд. Іди вже до своїх приятелів. А як ти будеш вибріхуватись?

— Вони кубинці, отже, нетутешні. Познайомилися ми в шинку. Один із них попросив допомогти йому одержати гроші за посвідченим чеком. Переконливо?

, — І ти не помітив за ними нічого підозрілого?

— Ні. Я домовився зустрітися з ними в банку.

— Хто їх туди підвезе?

— Перше-ліпше таксі.

— А що подумає про них водій? Що це квартет скрипалів?

— Візьмемо такого, що взагалі не думає. В нашому місті таких — повно. Таких, як Хесус.

— У Хесуса казанок варить. Він тільки вдає дурника.

— Я скажу їм, щоб знайшли найдурнішого.

_— І такого, що не має дітей.

— Вони всі мають дітей. Ти коли-небудь бачив бездітного таксиста?

— Ох і гад же ти.

— Зате я ще нікого не вбивав, — відповів йому Губань.

— І не вб'єш. Ну, ходімо звідси. З тобою п'ять хвилин посидів — і вже наче воші по тілу повзають.

— Може, ти й так вошивий.

— Невже вони й зі словами передаються?

— Якщо не заклеїти рота.

— То й заклей свого. А я піду вип'ю, — сказав Гаррі.

Перед стойкою бару на високих стільцях сиділи троє туристів. Коли Гаррі підійшов до стойки, жінка демонстративно відвернулася від нього.

— Що п'є ця дама? — спитав Гаррі.

— «Куба лібре».

— То дай мені чистого віскі.

Високий турист в окулярах із товстими скельцями нахилив до Гаррі своє широке обличчя з рівним носом і вузенькими світлими вусиками й сказав:

— Послухайте, хто вам дав право так розмовляти з моєю дружиною?

Гаррі оглянув його з голови до ніг і сказав Фредді:

— Що тут у тебе робиться?

— Ви чули мене? — спитав високий.

— Дихайте носом, — відповів йому Гаррі.

— Зі мною такі номери не проходять.

— Послухайте, — сказав Гаррі.— Ви приїхали сюди відпочити й оздоровитися, так? А коли так, то дихайте носом.

І він вийшов.

—; Мабуть, треба було зацідити йому, — сказав високий турист. — Треба було, га, люба?

— Шкода, що я не мужчина, — сказала його жінка.

— З такими плечима ви б кого завгодно скрутили, — сказав у свій кухоль пива турист із зеленим козирком.

— ! Що ви сказали? — спитав високий.

— Я сказав, що ви могли б з'ясувати його ім'я й адресу й написати йому все, що ви про нього думаєте.

— Послухайте, ви, як вас там. Ви що, насміхаєтеся з мене?.

— Звіть мене просто професор Макуолсі.

— Моє прізвище Лафтон, — сказав високий. — Я письменник.

— Дуже приємно;—сказав професор Макуолсі.— І часто ви ^ пишете?

Високий турист озирнувся довкола.

— Ходімо звідси, люба, — сказав він. — Тут усі або грубіяни, або психи.

— Це дивна місцинка, — сказав професор Макуолсі.— Просто-таки екзотична. Її називають американським Гібралтаром, і лежить вона за триста сімдесят п'ять миль на південь від Каїра. На жаль, крім цього бару, я ще не встиг тут нічого побачити. Але бар, скажу вам, цілком пристойний.

— Я бачу, ви справді професор, — сказала дружина. — Знаєте, ви мені подобаєтеся.

— І ви мені, золотко, — сказав професор Макуолсі.— Але мені вже треба йти.

Він підвівся й пішов шукати свій велосипед.

— Тут усі до одного психи, — сказав високий турист. — Вип'ємо ще по одній, люба?

— А мені професор сподобався, — сказала дружина. — Він такий культурний.

— Зате отой, інший…

— Ах, він такий вродливий, — сказала дружина. — Схожий на татарина. Шкода, що він такий грубіян. Обличчям він, по-моєму, нагадує Чінгісхана. А яка фігураї

— Він однорукий, — сказав її чоловік.

— Правда? А я не помітила, — сказала дружина. — Замов іще по одній. Цікаво, кого ще ми тут побачимо?

— Напевно, Тамерлана, — сказав її чоловік.

— Іч, який ти вчений, — сказала дружина. — Зрештою, я б і Чінгісханом задовольнилася. А чому професорові так подобалося, коли я казала «кузька в пуську»?

— Не знаю, люба, — відповів Лафтон, письменник. — Мені це ніколи не подобалося.

— По-моєму, я йому сподобалася саме як особистість, — сказала дружина. — Який же він симпатичний!

— Мабуть, ти ще зустрінеш його.

— Зустрічатимете щоразу, як заходитимете сюди, — сказав Фредді.— Він тут днює й ночує ось уже два тижні.

— А отой другий, отой грубіян — хто він такий?

— Той? О, той наш, тутешній.

— А чим він займається?

— Та всім потроху, — відповів їй Фредді.— Він рибалка.

— Чому в нього немає руки?

— Не знаю. Певно, десь ушкодив.

— Ах, він такий вродливий, — сказала дружина.

Фредді засміявся:

— Про нього у нас тут різне кажуть, але такого я ще не чув.

— По-вашому, в нього не вродливе обличчя?

— Та що ви кажете, мадам, — відповів Фредді.— В нього обличчя, як шинка, та ще й ніс перебитий.

— Ах, нічого ви, чоловіки, не розумієте, — сказала дружина. — Він герой моїх снів.

— Вам сняться кошмари, — сказав Фредді.

Письменник тим часом сидів з якимсь отупілим виразом на обличчі, який сходив тільки тоді, коли він захоплено дивився на свою дружину. «Тільки в письменника чи в дармоїда з бюро громадських робіт може бути така дружина, — думав Фредді.— Господи, ну й страховисько».

Тут до бару увійшов Елберт.

— Де Гаррі?

— На пристані.

— Дякую, — сказав Елберт.

Він вийшов. Письменник з дружиною сиділи й пили собі, а Фредді стояв за стойкою, занепокоєно думаючи про човен та про те, що від цілоденного стояння ноги болять дедалі дужче. Він уже й дерев'яну решітку настелив на цементну підлогу, але не допомогло. Ноги однаково нили весь час. Зате справи йшли добре, будь-хто в місті міг би йому позаздрити, та й на накладних витратах він заощаджував. «А цьому бабиськові справді бракує однієї клепки в голові. Яким же треба бути придурком, щоб з такою жити. Та я з такою не міг би навіть із зав'язаними очима, — думав Фредді.— Навіть якби мені платили. А п'ють вони коктейлі. І найдорожчі. Що ж, пийте, пийте».

— Зараз, сер, — сказав він. — Хвилиночку.

До бару ввійшов засмаглий, русявий, ставний чоловік у тільнику й зеленкуватих шортах і з ним гарненька смаглява молода жінка в білому вовняному светрі й синіх штанах.

— Кого я бачу! — сказав Лафтон, підводячись. — Сам Річард Гордон з прекрасною Гелен!

— Вітаю, Лафтон, — сказав Річард Гордон. — Ви тут часом не бачили п'яного професора?

— Він щойно вийшов, — сказав Фредді.

— Вип'єш вермуту, серденько? — спитав Річард Гордон у своєї дружини.

— Якщо з тобою, — відповіла та. Потім сказала Лафтонам: — Добридень, — і звернулася до Фредді: — Будь ласка, дві третини французького й третину італійського.

Вона вмостилася на високому стільці, поставила ноги на обніжок і задивилась у вікно. Фредді захоплено поглянув на неї. Він вважав, що вона найвродливіша з усіх жінок, які тієї зими приїхали на відпочинок у Кі-Уест. Вродливіша навіть за уславлену красуню місіс Бредлі. Місіс Бредлі вже трохи розплив-лася. У цієї молодої жінки було обличчя ірландської красуні, чорне хвилясте волосся майже до плечей і гладенька, чиста шкіра. Фредді замилувався її засмаглою рукою, що тримала склянку.

— Як вам працюється? — спитав Лафтон у Річарда Гордона.

— Непогано, — відповів Гордон. — А вам як?

— Джеймс не працює,— сказала місіс Лафтон. — Він тільки п'є.

— Поясніть мені, хто він такий, цей професор Макуолсі? — спитав Лафтон.

— Якщо не помиляюсь, професор економіки, зараз начебто в річній відпустці. Він приятель Гелен.

— Він мені подобається, — сказала Гелен Гордон.

— І мені,— сказала місіс Лафтон.

— Але мені він першій сподобався, — весело заявила Гелен Гордон.

— Ну і забирайте його собі,— сказала місіс Лафтон. — Такі бездоганні дівчата, як ви, завжди домагаються всього, чого хочуть.

— Через те ми й такі бездоганні,— сказала Гелен Гордон.

— Я вип'ю ще чарку вермуту, — сказав Річард Гордон. — А ви? — спитав він у Лафтонів.

— Можна, — сказав Лафтон. — Скажіть, ви йдете завтра на вечірку до Бредлі?

— Авжеж, він іде, — сказала Гелен Гордон.

— Знаєте, вона мені подобається, — сказав Річард Гордон. — Бона мене цікавить і як жінка, і як соціальний феномен.

— Ого, які слова ви знаєте, — сказала місіс Лафтон. — Де там тому професорові!

— Не хизуйся своїм неуцтвом, люба, — сказав Лафтон.

— А із соціальним феноменом сплять? — спитала Гелен Гордон, дивлячись на вулицю крізь відчинені двері.

— Не мели дурниць, — сказав Річард Гордон.

— Мені просто цікаво, чи не входить це в завдання письменника? — спитала Гелен.

— Письменник повинен знати все, — сказав Річард Гордон. — (Він не може обмежувати свій досвід рамками буржуазної моралі.

— Он як, — сказала Гелен Гордон. — А що повинна робити дружина письменника?

— Чого тільки вона не повинна робити, — сказала місіс Лаф-тон. — Ех, прийшли б ви сюди раніше — побачили б того дикуна, що нагрубіянив мені й Джеймсові. Ото був тип!

— Я мав би зацідити йому, — сказав Лафтон.

*- Усім типам тип, — сказала місіс Лафтон.

ч-! Я йду додому, — сказала Гелен Гордон. — Ти йдеш, Діку?

— Та я, мабуть, побуду ще трохи в місті,— сказав Річард Гордон.

— Так? — сказала Гелен Гордон, дивлячись у дзеркало за головою Фредді.

— Так, — сказав Річард Гордон.

Зиркнувши на неї, Фредді вирішив, що вона зараз заплаче. «Тільки б не тут», — подумав він.

— Вип'єш іще чогось? — спитав її Річард Гордон.

— Ні.— Вона похитала головою.

— Чого це ви раптом? — спитала місіс Лафтон. — Невже вам тут не весело?

— Страшенно весело, — сказала Гелен Гордон. — Та все ж я, мабуть, піду додому.

— Я скоро прийду, — сказав Річард Гордон.

— Можеш не квапитись, — відповіла вона. Вона вийшла. І так і не заплакала. І Джона Макуолсі так і не знайшла.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Гаррі Морган зупинив машину на пристані над тим місцем, де стояв човен, озирнувся і, переконавшись, що поблизу нікого нема, підняв переднє сидіння, витяг плаский брезентовий, зашкарублий від мастила чохол і кинув його в кокпіт.

Потім сам зійшов на човен, відчинив дверцята машинного люка й сховав туди автомат. Підкачавши пальне, він запустив обидва двигуни. Правий двигун працював рівно, але в лівому другий і четвертий циліндри давали перебої. Виявивши тріщини в свічках, Гаррі пошукав заміну, але не знайшов.

«Треба дістати нові свічки й заправити баки», — подумав він.

Нахилившись, він розстебнув чохол і зібрав автомат. Потім знайшов два шматки приводного паса й чотири гвинти і, зробивши в пасах прорізи, закріпив їх у вигляді двох петель, на яких і підвісив автомат під самою палубою, ліворуч від люка, якраз над лівим двигуном. Широкі петлі надійно тримали автомат, і Гаррі вийняв з бокової кишені чохла один із чотирьох магазинів і вставив його. Стоячи навколішках між двигунами, він сягнув рукою по автомат. Вистачало, власне, двох рухів. Спершу відчепити пасок, що проходив під прикладом, потім

витягти автомат із другої петлі. Він легко зробив це однією рукою. Пересунувши важілець з одиночних пострілів на стріль-, бу чергами й перевіривши запобіжник, він знову підвісив автомат. Якусь хвилину він вагався, не знаючи, куди сховати чохол із запасними магазинами, а потім сунув його під один із баків з пальним, магазинами вгору, так, щоб легко можна було дістати рукою. «Коли вийдемо в море, я при першій нагоді опущуся сюди й покладу два до кишені,— подумав він. — Краще б, звісно, не носитися з ними, але від вібрації їх там може заклинити абощо».

Він підвівся. День був досить теплий, світило сонце, й повівав легенький північний бриз. Справді погожий день. Уже почався відплив, два пелікани сиділи на палях при виході з протоки. Темно-зелений рибальський човен пропахкав повз причал у бік рибного ринку; негр-рибалка сидів на кормі, тримаючи румпель. Гаррі подивився на воду, гладеньку під вітром, що Віяв за відпливом, сіро-блакитну під полуденним сонцем, і на піщаний острівець, що його намили, коли поглиблювали протоку, в тому місці, де кублились акули. Над острівцем ширяли білі чайки.

«Нічка буде тиха, — подумав Гаррі.— Гарна нічка для переводу». Порпаючись коло двигунів, він трохи спітнів і тепер, випроставшись, витер чоло жмутком клоччя.

На причалі стояв Елберт.

— Слухай, Гаррі,—: сказав він. — Зроби ласку, візьми мене з собою.

— Чого раптом тебе знову принесло?

— Громадські роботи переводять на триденний тиждень. Так нам сказали сьогодні вранці. Мені тепер хоч вішайся.

— Гаразд, — сказав Гаррі. Подумки він уже зважив нові можливості.— Гаразд.

— От спасибі,— сказав Елберт. — А я вже думав — пропав, стара додому не пустить. Вона мені сьогодні в обід такий гвалт' учинила, наче то я сам скоротив робочий тиждень.

— Що це із твоєю старою? — весело сказав Гаррі.— Ти б узяв та й усипав їй бобу.

— їй усиплеш, аякже, — сказав Елберт. — Вона знаєш яку пащеку роззявить! Її тільки зачепи.

— Послухай, Еле, — сказав йому Гаррі.— Ось тобі гроші, бери мою машину й поганяй на військовий склад — купиш там шість свічок запалювання, таких, як оця. Потім купи льоду на двадцять центів і півдесятка риб на наживку. Купи дві бляшанки кави, чотири бляшанки тушонки, дві хлібини, півфунта цукру й дві бляшанки згущеного молока. Заїдь до Сінклера й скажи, Щоб сюди привезли й залили в баки півтораста галонів пального.:

Потім чимхутчіш вертайся сюди й заміни другу й четверту свічки в лівому двигуні від маховика. Сінклерові скажи, що за пальне я потім заплачу сам. Нехай або почекають, доки я повернусь, або шукають мене у Фредді. Ти все запам'ятав? Завтра ми виходимо з клієнтом на тарпона.

— Хіба тарпон братиме в таку холоднечу, — сказав Елберт.

— Клієнт вважає, що братиме, — відповів йому Гаррі.

— То, може, взяти більше наживки? — спитав Елберт. — На випадок, якщо її розклюють окуні? їх тут зараз скрізь повно.

— Гаразд, бери більше. Але постарайся обернутися за годину й головне простеж, щоб дозаправили баки.

— Навіщо тобі стільки пального?

— Може, клієнтові заманеться виходити вдосвіта, повертатися поночі,— встигни тоді заправитися.

— А де поділися ті кубинці, що хотіли переправитись?

— Більше не озивалися.

— Ото вигідне діло було б.

— Це теж вигідне. Ну, не барися, рушай.

— Скільки ти мені кладеш?

— П'ять доларів на день, — сказав Гаррі.— Якщо тебе не влаштовує, можеш відмовитися.

— Влаштовує,— сказав Елберт. — Котрі, ти казав, свічки?

— Друга й четверта, рахуючи від маховика, — відповів йому Гаррі.

Елберт кивнув головою.

— Здається, все запам'ятав, — сказав він.

Він сів у машину, розвернувся й від'їхав.

Стоячи в човні, Гаррі добре бачив цегляну будівлю й гранітний портал Першого державного кредитно-ощадного банку. Банк стояв на розі, за якийсь квартал від стоянки човна. Бічного входу Гаррі не бачив. Він глянув на годинник. Кілька хвилин на третю. Він зачийив дверцята машинного люка й виліз на пристань. «Ну, тепер чому бути, того не минути, — подумав він. — Все, що міг, я зробив. Піду тепер побалакаю з Фредді, а потім повернуся й сяду чекати».

Перейшовши пристань, він звернув праворуч і попрямував далі завулком, щоб не проходити повз банк.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Він хотів розповісти Фредді, але не міг. У барі нікого не було, і Гаррі сидів на стільці перед стойкою й поривався все розповісти, та де там. Коли він уже зовсім був набрався духу, то раптом зрозумів, що Фредді нізащо не згодиться. За давніших часів, може, і згодився б, але тепер — нізащо. А може, й тоді не згодився б. Лише тепер, коли він надумав розповісти про все Фредді, йому стало ясно, на що він наражається. «Я міг би залишитися тут, — подумав він, — і тоді нічого не було б. Просто залишитися тут, перепустити кілька чарок, захмеліти — і привіт, ми з вами не знайомі. Щоправда, там, на човні, мій автомат. Але, окрім моєї старої, ніхто не знає, що він мій. Купив я його на Кубі, коли возив туди ці штучки. Ніхто не знає, що я його купив. Можна було б залишитися тут, та й квит. Але як же тоді в дідька жити? На що годувати Марію й дочок? Я не маю грошей, не маю човна, не маю освіти. І хто візьме на роботу однорукого каліку? Все, що в мене є,— це пара отих самих, що без них чоловік стає бабою. Можна залишитися тут, перепустити ще п'ять-шість чарок — і вже буде по всьому. Вже буде запізно. Можна просто пересидіти тут і перечекати, поки все воно прокотиться мимо».

— Налий мені,— сказав він Фредді.

— Хвилиночку.

«Можна було б продати будинок і жити у найманому, доки не підшукаю якоїсь роботи. Але якої? Ніяка робота тобі не світить. Можна зараз піти до банку й попередити, але що я з того матиму? Спасибі. Атож. Спасибі. Спершу кубинські лягаві стріляють у мене тільки через те, що я везу спиртне, стріляють без усякої потреби й відстрілюють мені руку, а потім наші, американські, лягаві одбирають у мене човен. Невже я мушу ще й від дому відмовитися — за спасибі? Ні, дякую. Хай йому біс, — подумав він. — У мене немає вибору».

Йому кортіло розповісти Фредді, щоб бодай одна душа знала, на що він іде. Але розповісти він не міг, бо Фредді затявся б. Він тепер добре заробляє. Дарма, що вдень народу негусто, зате ввечері яблуку ніде впасти, й сидять до другої години ночі. Фредді тепер живе, лиха не знає. Ясна річ, він затнеться. «Доведеться мені впоратися з цим самому, — думав він, — з тим сердегою Елбертом за помічника. Боже, таким нещасним і голодним, як оце сьогодні на пристані, я його ще зроду не бачив. Є конки, котрі скоріше здохнуть з голоду, аніж украдуть. Скільки їх тепер у місті — таких, що в них кишки марш грають. Але ніхто з них сам за себе не постоїть. Вони воліють Щодня потроху здихати з голоду. Вони тільки це й уміють — відколи народилися. Принаймні декотрі».

— Слухай, Фредді,— сказав він. — Я візьму в тебе дві пляшки.

— Чого?

— Бакарді.

— Гаразд.

— Тільки відкоркуй їх. Знаєш, я найняв човен, щоб перевезти на той бік кубинців.

— Так, ти мені казав.

— Я тільки не знаю, коли вони надумають відчалювати — сьогодні ввечері, чи коли. Вони мені не сказали.

— Човен на ходу, — відчалюй хоч зараз. Нічка сьогодні буде добра, море спокійне.

— Я так зрозумів, що їм ще сьогодні, може, заманеться половити рибку.

— На човні є снасть, якщо не потягли пелікани.

— Є, не потягли.

— То щасливої тобі дороги.

— Дякую. Налий-но мені ще одну.

— Чого?

— Віскі.

— Я думав, ти п'єш бакарді.

— Це я питиму, якщо змерзну в дорозі.

— Ти весь час ітимеш за вітром, — сказав Фредді.— Я б і сам залюбки сплавав сьогодні на Кубу.

— Так, нічка має бути гарна. Налий-но мені ще.

Тут до бару ввійшли високий турист і його дружина.

— Ах, кого я бачу! Мій кумир! — сказала вона й сіла на стілець поряд з Гаррі.

Він скинув на неї оком і підвівся.

— Я ще зайду, Фредді,— сказав він. — Піду на пристань, подивлюся, чи не зібралися мої клієнти рибалити.

— Ах, не йдіть, — сказала дружина. — Будь ласка, не йдіть.

— Ви мене смішите, — сказав їй Гаррі й вийшов.

Вулицею ішов Річард Гордон; він простував до великого особняка подружжя Бредлі. Він сподівався, що місіс Бредлі вдома сама. Вона й справді була сама. Місіс Бредлі колекціонувала письменників так само, як їхні книжки, але Річард Гордон цього ще не знав. Що ж до його дружини, то вона простувала понад пляжем додому. Вона так і не зустріла Джона Макуолсі. А втім, може, ще й зустріне, коли той проходитиме повз її будинок.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Елберт був уже на човні, баки були дозаправлені.

— Я запущу двигуни, перевірю, як ті два циліндри, — сказав Гаррі.— Ти сховав харчі?

— Атож.

— Тоді йди готуй наживку.

— Ти хочеш, щоб була велика чи дрібна?

— Велика. На тарпона.

Елберт краяв на кормі наживку, а Гаррі, сидячи коло штурвала, розігрівав двигуни, коли раптом над пристанню розлігся звук, наче мотоциклетні вихлопи. Глянувши в глиб вулиці, Гаррі побачив, як з банку вибіг чоловік. У руці в нього був пістолет. Він перетнув вулицю і зник з поля зору. Потім з дверей вискочили ще двоє з шкіряними портфелями й пістолетами в руках і побігли в тому ж напрямку. Гаррі озирнувся на Елберта. Той краяв наживку. Четвертий, отой здоровило, з'явився в дверях банку, задкуючи, з автоматом Томпсона напереваги, і цієї миті з банку вихопилося несамовите, моторошне виття сирени. Гаррі побачив, як ствол автомата дрібно-дрібно застрибав і почув «тра-та-та-та», притишене й приглушене виттям сирени. Кубинець обернувся й побіг, потім зупинився й ще раз вистрелив у двері банку, й коли Елберт підхопився й сказав: «Господи, вони грабують банк! Господи, що ж нам робити?» — Гаррі почув, як у завулку заревів фордівський мотор, і побачив, як на пристань мало не на двох колесах вимчало таксі.

Троє кубинців сиділо на задньому сидінні,— один поряд з водієм.

— Де човен? — загорлав один із них по-іспанському.

— Та ось він, йолопе, — сказав другий.

— Це не той човен.

— Але той капітан.

— Ну, швидше, швидше, ради бога!

— Вилазь, — сказав водієві той, що сидів спереду. — Руки вгору.

Коли водій став перед машиною, кубинець застромив йому за пояс ніж і, шарпнувши до себе, розрізав пояс і штани мало не до колін. Потім одним рухом здер штани вниз.

— Стій і ні з місця, — сказав він.

Ті двоє кубинців, що були з портфелями, кинули їх у кок-піт, і всі четверо пострибали в човен.

— Ну, гайда, — сказав один із них. А той, мордатий, що з автоматом, тицьнув Гаррі дулом між лопаток.

— Давай, капітане, — сказав він. — Рушай.

— Тихше, тихше — сказав Гаррі.— Відверни від мене свого пугача.

— Віддавай кінці,— сказав мордатий Елбертові.— Чуєш!

— Гаррі, чекай! — вигукнув Елберт. — Не запускай двигуни. Це ж бандити, вони пограбували банк.

Мордатий крутнувся й наставив автомат на Елберта.

— Ой, не треба! Не треба! — сказав Елберт. — Не треба!

Випущені майже впритул, кулі вдарили так, наче хтось

тричі ляснув його по грудях. Елберт — очі вирячені, рот роззявлений — повільно осів на коліна. Здавалося, він ще раз хотів сказати: «Не треба!»

— Обійдешся без. помічника, — сказав мордатий.-^ Ти, падло одноруке. — Потім по-іспанському: — Візьміть отой рибний ніж і перетніть канати. — І по-англійському: — Ну, давай. Поїхали. — А тоді знову по-іспанському: — Ану, приставте йому пістолета між лопаток! — І по-англійському: — Давай. Поїхали. Поки не дістав кулю в лоб.

— Зараз поїдемо, — сказав Гаррі.

Один із кубинців — тих двох, що були схожі на індіанців, — приставив йому пістолет під ребра, з боку, де була ампутована рука. Ствол мало не торкався гачка на протезі.

Відчаливши й розвертаючи човен, розкручуючи штурвал здоровою рукою, він озирнувся назад, щоб не зачепити паль, і побачив Елберта, вкляклого на кормі, в калюжі крові, тепер уже з похиленою набік головою. На пристані, поряд із таксі, стояв гладкий водій у кальсонах, штани в нього сповзли до кісточок, руки все ще були підняті, а рот роззявлений майже так само широко, як і в Елберта. На вулиці й досі не з'явилося жодної живої душі.

Палі пристані залишилися за кормою, Гаррі вивів човен із гавані й повів протокою повз причал під маяком.

— Давай, газуй, — сказав мордатий. — Тисни на всю котушку.

— Нехай він забере пістолет, — сказав Гаррі. І подумав: «Можна посадити човен на піщану косу, але ж цей гад ураз порішить мене».

— Повний вперед, — сказав мордатий. Потім по-іспанському: — Всім лягти. Капітана тримати на мушці.

Сам він ліг на кормі, зіштовхнувши Елберта в кокпіт. Решта троє вляглися на дні кокпіта. Гаррі сидів за штурвалом. Дивлячись уперед, він вивів човен із протоки, а потім провів його повз вхід до бази із щитом оголошень для яхтсменів і зеленим сигнальним ліхтарем на молі і, нарешті, повз форт; проминувши червоний сигнальний ліхтар, він озирнувся. Рослявий кубинець вийняв з кишені зелену коробку з патронами й набивав магазин. Автомат лежав поряд, і він набивав магазин навпомацки, а сам дивився назад, за корму. Двоє інших теж дивилися назад, і тільки один пильнував Гаррі. Цей кубинець — з виду схожий на індіанця — зробив йому знак пістолетом, мовляв, дивись уперед. Погоні ще не було. Двигуни працювали рівно, а відплив додавав швидкості. Проминаючи буй, Гаррі помітив, як низько він нахилився в бік відкритого моря й як збурює собою швидкий плин води.

«Тільки дві моторки можуть наздогнати нас, — думав Гаррі.— Одна — Реєва — возить пошту з Матекумбё. А де ж зараз друга? Я бачив її кілька днів тому на стапелі в Еда Тейлора, — згадав він. — Це та, яку я хотів найняти, пославши по неї Губаня. Ні, є ще дві — виправив він себе. — Одна — це та, що возить інспекторів дорожнього управління, вона зараз снує десь між островами. Друга стоїть на ремонті в Гаррісон-Байт. Скільки ж це ми пройшли? — Він озирнувся й побачив, що форт уже далеко позаду, й червона цегляна споруда старого поштамту вже виринає з-поза будов бази, а над короткою ламаною лінією міських дахів здіймається жовта брила готелю. Він бачив і затоку під фортом, і маяк над вулицею, що впиралась у великий зимовий готель. — Щонайменше чотири милі,— подумав він. — А онде й погоня, — подумав він. Два білі рибальські човни обійшли хвилеріз і тепер переслідували їх. — Вони й десяти вузлів не роблять, — подумав він. — Це ж курям на сміх».

Кубинці залопотіли по-іспанському.

— Яка у нас швидкість, капітане? — спитав мордатий, дивлячись з корми назад.

— Близько дванадцяти, — , сказав Гаррі.

— А в отих човнів?

— Щонайбільше десять.

Вони тепер усі стежили за погонею, навіть той, що мав пильнувати Гаррі. «Та що ж я можу вдіяти? — думав Гаррі.— Зараз я ще нічого вдіяти не можу».

Два білих човни не збільшувалися на тлі моря.

— Ти бачив, Роберто? — сказав молоденький кубинець, най-чемніший з-поміж них.

— Що саме?

— Он, дивись!

Далеко, так далеко, що ледве видно було, з моря знявся фонтанчик.

— Вони стріляють по нас, — сказав чемний. — Це ж безглуздя.

— Тьху, — сказав мордатий. — 3 відстані трьох миль!

«Чотирьох, — подумав Гаррі.— Повних чотирьох».

Гаррі бачив, як з гладенької поверхні моря здіймаються фонтанчики, але пострілів не чув.

«Ці конки тільки жаль викликають, — думав Гаррі.— Ба навіть гірше — сміх».

— Чи є тут військові судна, капітане? — обернувся до Гаррі мордатий.

— Є катер берегової охорони.

— І на що він здатен?

— Та хіба на дванадцять вузлів.

— То, виходить, ми вискочили?

Гаррі мовчав. Ліворуч виростала, більшаючи, вежа маяка на Сенд-Кі, і жердяний знак на малій обмілині Сенд-Кі був тепер майже на правому траверсі. Ще хвилин десять — і вони вийдуть за рифи.

— Що з тобою? Заціпило?

— Що ти питав?

— Чи можуть нас ще наздогнати?

— Можуть. Літаком берегової охорони, — відповів Гаррі.

— Перше ніж вирушити до банку, ми перерізали телефонні дроти, — сказав чемний кубинець.

— А радіо ви теж перерізали? — спитав Гаррі.

— Гадаєте, літак може ще прилетіти?

— Доки не стемніє — може, — сказав Гаррі.

— А ти як гадаєш, капітане? — спитав Роберто, отой мордатий.

Гаррі не відповів.

— Ну, кажи, як ти гадаєш?

— Чому ви дозволили цьому падлюці вбити мого помічника? — спитав Гаррі в чемного, який стояв поряд з ним і стежив за стрілкою компаса.

— Заткнися, — сказав Роберто. — Я і тебе вб'ю.

— Скільки грошей ви взяли? — спитав Гаррі в чемного.

— Ще не знаємо. Ще не порахували. Так чи так, це ж не наші гроші.

— Воно справді, що не ваші,— сказав Гаррі. Він проминув уже маяк і взяв курс двісті двадцять п'ять, як завжди, коли йшов на Гавану.

— Я хотів сказати, що ми взяли їх не для себе, а для нашої організації.

— А помічника мого вбили — теж для вашої організації?

— Мені дуже прикро, — сказав хлопець. — Я навіть висловити не можу, як мені прикро.

— А ви й не пробуйте, — сказав Гаррі.

— Розумієте, — хлопець притишив голос, — цей Роберто — лиха людина. Революціонер він добрий, а людина — лиха. За Мачадо він стільки вбивав, що вже звик до цього. Йому навіть подобається вбивати. Звісно, він убиває заради благородної справи. Найблагороднішої справи. — Він озирнувся на Роберто, який сидів тепер на одному з рибальських стільців на кормі, з автоматом на колінах, і дивився на білі човни, що, як помітив Гаррі, тим часом поменшали.

— У тебе тут є щось випити? — гукнув Роберто з корми.

— Ні. Немає,— відповів Гаррі.

— І нехай. Питиму своє,— сказав Роберто.

Один із кубинців лежав на сидінні над паливними баками. Його вже явно захитало. Другого теж діймала хитавиця, але він ще кріпився.

Озирнувшись назад, Гаррі побачив сіре судно, яке проминуло форт і тепер наздоганяло білі човни.

«Катер берегової охорони, — подумав він. — На нього теж смішно дивитися».

— Гадаєте, гідроплан усе ж може прилетіти? — спитав чемний.

— За півгодини стемніє,— сказав Гаррі. Він зручніше вмостився на своєму сидінні.— Що ви збираєтеся робити зі мною? Теж уб'єте?

— Я б не хотів, — сказав хлопець. — Я проти вбивства.

— Ти що там робиш? — спитав Роберто, який тримав тепер пляшку віскі.— Заграєш із капітаном? Хочеш, щоб він запросив тебе на обід до свого столу?

— Беріть штурвал, — сказав Гаррі хлопцеві.— Бачите курс? Двісті двадцять п'ять. — Він підвівся зі стільця й перейшов на корму.

— Дай-но мені ковтнути, — сказав він Роберто. — Бачиш отой човен? Це берегова охорона, але їй нас уже не наздогнати.

Він відкинув гнів, ненависть, почуття власної гідності як зайву розкіш і почав обмірковувати план.

— Авжеж, — сказав Роберто, — їм нас не наздогнати. А як тобі ці двійко заколисаних немовлят? Що ти сказав? Хочеш випити? Чи маєш іще якісь передсмертні бажання, капітане?

— А ти, я бачу, жартівник, — сказав Гаррі. Він добряче ковтнув.

— Гей, куди розігнався! — загорлав Роберто. — В мене більше немає.

— Нічого, в мене ще є,— відповів йому Гаррі.— То я просто пожартував.

— Зі мною краще не жартуй, — злісно сказав Роберто.

— Більше не буду.

— А що в тебе є?

— Бакарді.

— Давай його сюди.

— Тихо, — сказав Гаррі.— Навіщо ж так грізно?

Щоб перейти на ніс, йому довелося переступити через Ел-берта. Проходячи повз штурвал, він глянув на компас. Хлопець збочив з курсу майже на двадцять п'ять градусів, і стрілка компаса бігала. «Ні, він не моряк, — подумав Гаррі.— Отже, я матиму трохи більше часу. А тепер подивимось на слід за кормою».

Слід вигинався двома пінявими кривими в напрямку маяка — коричневої, гостроверхої, ажурної вежі, що бовваніла тепер ген на обрії за кормою. Човнів уже майже не можна було розрізнити, а там, де мали б виднітися міські радіощогли, розпливалася темна пляма. Двигуни працювали мірно. Гаррі нахилився, дістав одну з пляшок бакарді й перейшов з нею на корму. Там спочатку випив сам, потім подав пляшку Роберто. Стоячи на кормі, він подивився вниз, на Елберта, і серце в нього стис-лося. «Ех, бідолахо ти, бідолахо», — подумав він.

— Що з тобою? Ти його боїшся? — спитав мордатий кубинець.

— Може, скинемо його за борт? — сказав Гаррі.— Навіщо возити його з собою.

— Ай справді,— відповів Роберто. — ;Це ти діло кажеш.

— Бери його під пахви, — сказав Гаррі.— А я візьму за ноги.

Роберто поклав автомат на широкому фальшборті корми й,

нахилившись, підняв труп за плечі.

— Немає в світі нічого, важчого за мертвяка, — сказав він. — Тобі коли-небудь доводилося піднімати дохлого чоловіка, капітане?

— Ні,— відповів Гаррі.— А тобі коли-небудь доводилося піднімати велику дохлу жінку?

Роберто витяг труп на корму.

— А ти, я бачу, зубатий, — сказав він. — Може, вип'ємо?

— А чого ж, — сказав Гаррі.

— Знаєш, я жалкую, що вбив його, — сказав Роберто. — А як уб'ю тебе, жалкуватиму ще більше.

— Та кинь ти ці балачки, — сказав Гаррі.— Чого б ото я базікав таке, справді.

— Ну, раз-два, — сказав Роберто, — і у воду.

Коли вони, нахилившись, перекидали через борт труп, Гаррі ногою зіштовхнув автомат, і він шубовснув у воду разом з тілом Елберта. Але тіло, перше ніж потонути, двічі перевернулося в білій піні, збитій гвинтами, а автомат відразу пішов на дно.

— Ну от, — сказав Роберто. — Тепер повний порядок. — А тоді побачив, що автомат зник. — Де він? Що ти з ним зробив?

— З ким?

— З атеїхаїїасіога! — Від хвилювання він перейшов на іспанську.

— Про що ти?

— Ти знаєш, про щоі

— Я його і не бачив.

— Ти зіпхнув його за борт. Я уб'ю тебе, я зараз тебе вб'ю!

— Ну тихо, тихо, — сказав Гаррі.— Якого це ти дідька надумався мене вбивати?

— Дай мені пістолет, — сказав Роберто по-іспанському одному з кубинців. — Зараз же дай мені пістолет!

Гаррі стояв на кормі, відчуваючи, що зроду не був таким високим і таким широким, відчуваючи, як піт виступає під пахвами, відчуваючи, як він скочується по боках.

— Ти забагато вбиваєш, — почув він голос кубинця, що лежав. — Ти вбив помічника. Тепер ти хочеш убити капітана. Хто ж довезе нас до Куби?

— Не чіпай його, — сказав другий. — Уб'єш, коли приїдемо.

— Він зіпхнув за борт мій автомат, — сказав Роберто.

— Гроші ми вже маємо. Навіщо тобі тепер автомат? На Кубі цього добра скільки хоч.

— Затямте мої слова, ми будемо дурнями, якщо не вб'ємо його зараз. Затямте. Дайте мені пістолет.

— Ет, заткнися. Ти п'яний. П'яному тобі завжди хочеться кого-небудь убити.

— Випий, — сказав Гаррі, дивлячись понад сірими хвилями Гольфстріму туди, де червона куля сонця торкнулася води. — Он дивись. Коли сонце зовсім сховається, вода зробиться ясно-зеленою.

— Ти мені зуби не заговорюй, — сказав мордатий кубинець. — Гадаєш, це тобі зійде з рук?

— Я куплю тобі новий автомат, — сказав Гаррі.— На Кубі він коштує всього-на-всього сорок п'ять доларів. Не гарячкуй. Вам тепер нема чого боятися. Літак берегової охорони вже не прилетить.

— Я вб'ю тебе, — сказав Роберто, міряючи Гаррі поглядом. — Ти зробив це навмисно. Ти для цього й затіяв оту мороку з трупом.

— А яка тобі користь убивати мене, — сказав Гаррі.— Як уб’єш, хто ж довезе вас до Куби?

— Я мав би застрелити тебе на місці.

— Тихо, заспокойся, — сказав Гаррі.— Я тим часом гляну на двигуни.

Він відчинив люк, заліз досередини, підкрутив маслянки на двох сальникових коробках, перевірив долонею, чи не перегріваються двигуни, а тоді доторкнувся рукою до приклада «томпсона». «Ще рано, — подумав він. — Так, зарано. А з отим мені здорово пощастило. Елбертові однаково, Елберт мертвий. Принаймні його старій не доведеться витрачатись на похорон. А з тобою, падло мордате, я поквитаюсь. Мордате падло, катюго. Господи, що б я з ним зараз зробив! Ну, та нічого. Ще зроблю».

Він випростався, виліз і зачинив дверцята.

— То як воно? — спитав він Роберто. Він поклав руку на його гладке плече. Мордатий кубинець подивився на нього, але промовчав.

— Бачив, як позеленіла вода? — спитав Гаррі.

— Котися ти, — сказав Роберто. Він і п'яний був підозріливий і якимось тваринним чуттям відчував, що сталося щось лихе.

— Давайте-но тепер я посиджу, — сказав Гаррі хлопцеві, що сидів за штурвалом. — Як вас звуть?

— Звіть мене Еміліо, — сказав хлопець.

— Якщо хочете їсти, зайдіть до каюти, — сказав Гаррі.— Там є хліб, консерви. Можете й каву зварити.

— Кави мені не хочеться.

— Тоді я сам потім зварю, — сказав Гаррі.

Він сидів за штурвалом і, поглядаючи на вже освітлений лампочкою компас, тримав човен точно по курсу на легких попутних хвилях і дивився, як на море спадає ніч. Ходових вогнів він не вмикав.

«Гарна була нічка, — думав він. — Такої нічки добре переправлятися. Як тільки споночіє, треба буде взяти трохи на схід. Бо інакше за годину побачимо вечірню заграву над Гаваною. Як не за годину, то щонайбільше за дві. А тільки цей сучий син помітить заграву, то знову захоче порішити мене. Добре все-таки, що вдалося скинути автомат. Це мені неабияк пощастило. Цікаво, що там Марія зготувала на вечерю. Уявляю, як вона хвилюється. Певно, й їсти не може. Цікаво, скільки ж грошей хапнули ці бандюги. Дивно, що вони й досі їх не полічили. Гарненький мені спосіб здобувати гроші на революцію. От і зрозумій цих кубинців.

Ото вже гад цей Роберто. Ну нічого, я йому сьогодні покажу. Покажу будь-що. Хоча бідоласі Елберту цим уже, звісно, не зарадиш. Страшно згадати, як я його перекидав через борт. Сам не знаю, як таке спало мені на думку».

Він запалив у темряві сигарету.

«Поки що все складається нівроку, — думав він. — Все складається краще, ніж я сподівався. А хлопчик цей і справді непоганий. От якби вдалось отих двох умостити рядочком. Якби вдалося їх усіх зібрати в одному місці. Що ж, тепер головне — не ловити гав. Чим несподіванішим воно для них буде, тим краще. Чим спокійніше вони себе тим часом почуватимуть, тим краще.

— Хочете бутерброда? — спитав хлопець.

— Дякую, — сказав Гаррі.— А своєму приятелеві дали?

— Він п'є. їсти не буде, — сказав хлопець.

— А ті двоє?

— У них морська хвороба, — сказав хлопець.

— Сьогодні гарна нічка для переправи, — сказав Гаррі. Помітивши, що хлопець не дивиться на компас, він і далі відхилявся від курсу на схід.

— Все було б чудово, — сказав хлопець, — якби не те, що сталося з вашим помічником.

— Він був добрий чоловік, — сказав Гаррі.— В банку хто-небудь постраждав?

— Так. Адвокат. Як же його звали… Ага, Сіммонс.

— Убитий?

— Здається.

«Так, — подумав Гаррі.— Містер Губань. На що він в дідька сподівався? Невже гадав, що на нього ще не вилито кулі? Ось як виходить, коли людина переоцінює себе. Ось як буває, коли людина пробує пошити в дурні відразу всіх. Ех, містере Губань. Прощавай, містере Губань».

— Як же це його вбили?

— Ви й самі можете здогадатися, — сказав хлопець. — Це зовсім не те, що з вашим помічником. Його мені справді жаль. Розумієте, Роберто в душі зовсім не зла людина. Просто на даному етапі революції не можна інакше.

— Та, мабуть, він непоганий хлопець, — сказав Гаррі, а сам подумав: «Послухай, як у тебе язик повертається? Твій язик не має совісті. Але мені треба прихилити до себе цього хлопця, на випадок, якщо…»

— А яку, власне, революцію, ви зараз готуєте? — спитав він.

— Ми єдина справді революційна партія, — відповів хлопець. — Ми хочемо покінчити з усіма старими політичними діячами, з американським імперіалізмом, який нас душить, з тиранією вояччини. Ми хочемо розпочати все з початку й надати всім однакові можливості. Ми хочемо визволити з рабства диаргов — наших селян — і поділити великі цукрові плантації між тими, хто їх обробляє. Але ми не комуністи.

Гаррі перевів погляд з компаса на нього.

— І що ж ви вже встигли?

— Ми саме збираємо гроші на боротьбу, — відповів хлопець. — Для цього нам доводиться вдаватись до методів, яких ми потім не будемо застосовувати. І користуватися послугами людей, з якими потім не матимемо нічого спільного. Але мета виправдовує засоби. В царській Росії теж доводилося робити таке.

«Радикал, — подумав Гаррі.— їй-богу, справжній радикал».

— Що ж, мені подобається ваша програма, — сказав він. — Бо бачу, що ви хочете допомогти робочій людині. Я он сам скільки разів страйкував, коли в нас у Кі-Уесті ще були сигарні фабрики. Я був би все для вас зробив, якби знав, хто ви такі.

— Нам багато хто хотів би допомогти, — сказав хлопець. — Але на даному етапі нашого руху ми ще не можемо нікому довіряти. Мені дуже прикро, що без теперішнього етапу не обійтися. Я ненавиджу терор. І мені страшенно неприємно, що доводиться роздобувати гроші отак-от. Але вибору в нас немає. Ви не уявляєте собі, яке тяжке становище тепер на Кубі.

— Чого ж, уявляю, — сказав Гаррі.

— Ні, уявити собі це неможливо. Над усім островом, аж до найглухішого закутня, панує кривава тиранія. Трьом чоловікам не можна збиратися разом на вулиці. Куба не має зовнішніх ворогів, їй непотрібне військо, а проте вона утримує двадцятип'ятитисячну армію, і ця армія, від капралів і вище, висмоктує з народу кров. Навіть кожен рядовий, і той тільки й думає, щоб урвати собі шмат. А ще ж створено і резервний корпус, до якого прийнято всіх шахраїв, бандитів та, донощиків, що залишилися від часів Мачадо. І те, чим гребує регулярна армія, підмітають вони. Наше найперше завдання — позбутись армії. Раніше нами правили за допомогою кийків. Тепер нами правлять за допомогою гвинтівок, пістолетів, кулеметів та багнетів.

— Так-так, справи кепські,— сказав Гаррі, тримаючи руку на штурвалі й ще трохи збочуючи на схід.

— Кепські — не те слово, — сказав хлопець. — Я люблю свою нещасну батьківщину й ладен на все, аби визволити її від цієї тиранії. Я знаю, те, що я роблю, — страшне. Але я ладен робити і стократ страшніше.

«Піду вип'ю, — подумав Гаррі.— Яке мені в біса діло до його революції? Чхав я на його революцію. Щоб допомогти робочій людині, він грабує банк і вбиває спочатку того, хто йому в цьому підсобляв, а потім убиває ще й бідолаху Елберта, який зроду мухи не скривдив. Він убиває того ж робітника, та хіба думає про це? Хіба думає, що сиротить дітей? Кубою правлять такі самі кубинці. Вони всі там ладні одне одного купити, продати і з багном змішати. Тож і дістається їм по заслузі. І нехай вони котяться зі своїми революціями. Я знаю одне: на руках у мене родина, і я не можу її прогодувати. А він мені торочить про революцію. Котися ти зі своєю революцією».

— Так, справи кепські,— сказав він хлопцеві.— Потримайте-но штурвал. Я на хвилинку, — піду вип’ю.

— Давайте, — сказав хлопець. — А курс який?

— Двісті двадцять п’ять, — відповів Гаррі.

Вже споночіло, і тепер, коли вони ввійшли в Гольфстрім, почалася справжня хитавиця. Він пройшов повз обох кубинців, що лежали на сидіннях, і перейшов на корму, де на рибальському стільці сидів Роберто. За кормою, невидима в темряві, вирувала вода. Роберто сидів, поклавши ноги на другий стілець, який повернув сидінням до себе.

— Дай-но мені ковтнути, — сказав Гаррі.

— Згинь, — хрипко відповів мордатий. — Це моє.

— Гаразд, — сказав Гаррі й пішов по другу пляшку. Внизу, в темряві кокпіта, він затис пляшку під пахвою обрубком пра-бої руки, вийняв корок, що його Фредді витяг і знову вставив, і випив.

Ну, мабуть, уже час, сказав він собі. Далі зволікати не можна. Хлопчик висповідався. Мордатий зшився. Решта двоє лежать пластом. Так, мабуть, пора.

Він знову випив, ром зігрів і підбадьорив його, але він усе 'ще відчував холод і порожнечу під грудьми. Всередині у нього все захололо.

— Вип'єте? — спитав він у хлопця, що сидів за штурвалом.

— Ні, дякую, — відповів хлопець. — Я не п'ю.

При світлі компасної лампочки Гаррі побачив, як він усміхнувся. Гарний хлопчик, що й казати. І такий чемний.

— А я вип'ю, — сказав Гаррі. Він добряче ковтнув, але ром не розтопив відчуття пронизливого холоду, що ширилося всередині й уже заповзало в груди. Він поставив пляшку на підлогу кокпіта.

— Ідіть весь час тим самим курсом, — сказав він хлопцеві.— Я огляну двигуни.

Він розчинив дверцята люка й зійшов униз. Потім зачинив дверцята за собою й замкнув ізсередини довгим гаком, що утоплювався в отворі в настилі. Схилившись над моторами, він здоровою рукою помацав труби водяного охолодження й циліндри, поклав долоню на один сальник, потім на другий і на обох підкрутив на півтора оберта маслянки. Ну, годі зволікати, сказав він собі. Годі зволікати, чуєш? Де твої оті самі, що в них твоя сила? Мої оті самі аж під горло підкотило, подумав він.

Він виглянув з люка. До обох сидінь над паливними баками, на яких лежали кубинці, він міг би, напевно, доторкнутися рукою. Хлопець сидів спиною до нього на високому стільці, чітко окреслений у світлі компасної лампочки. Гаррі повернув голову і на кормі, на чорному тлі води, побачив Роберто; той сидів, розкинувшись, на стільці.

«У магазині двадцять один патрон — це щонайбільше чотири черги по п'ять, — думав він. — Тобто натиснув — і палець з гачка. Ну, гаразд. Гайда. Візьми себе в руки, слинько нещасний. Ет, ще б один ковточок, га? Ні, тепер уже обійдешся». Він потягся лівою рукою вгору, відстебнув петлю, підставив долоню під спускову скобу, великим пальцем пересунув у бойове положення запобіжник і витяг автомат. Присівши навпочіпки між двигунами, він старанно прицілився в потилицю хлопця, чітко окреслену над освітленим компасом.

У темряві з дула вихопився яскравий сніп вогню, й гільзи застукотіли, відскакуючи від стулки дверцят на корпус двигуна. Перше ніж обм'якле тіло хлопця звалилося зі стільця, Гаррі напівобернувся й випустив чергу в постать на лівому сидінні, наставивши тремтяче, вогнеметне дуло автомата майже впритул, — аж запахло паленим сукном; потім крутнувся і різонув праворуч, у кубинця, що, звісившись на лікті, намагався витягти пістолет. А тоді, низько пригнувшись, подивився на корму. Мордатого там уже не було. Гаррі побачив тільки обриси двох порожніх стільців. Хлопець за його спиною лежав нерухомо. Щодо нього можна не сумніватись. Один із кубинців сіпався на своєму сидінні. Другий — Гаррі бачив краєчком ока — лежав долілиць, напівперехилившись через борт.

Гаррі видивлявся у темряві мордатого. Човен почав кружляти на місці, і на мить у кокпіті стало трохи світліше. Затамувавши подих, він напружив зір. Ото, мабуть, він, ота тінь на підлозі в кутку. Гаррі придивився пильніше; тінь ворухнулася. Так, це він.

Мордатий повз до нього. Ні, до того вбитого, який лежав, перевалившись через борт. По його пістолет. Низько пригнувшись, Гаррі підпустив його, поки не відчув певності, що вже не схибить. А тоді вгатив у нього чергу. При спалаху Гаррі побачив його — він підповзав навкарачки, й коли те «тра-та-та» урвалося і спалах погас, стало чути, як він тіпається в корчах на дні кокпіта.

— Отож-бо, сучий сину, — сказав Гаррі.— Отож-бо, падло мордате.

Холод більше не стискував серце, і, відчуваючи знайомий лункий гул у грудях, він присів навпочіпки й сунув руку під квадратне дерев'яне гніздо паливного бака, по новий магазин. Магазин він дістав, але відчув на руці вологу, що швидко висихала й холодила шкіру.

Продірявив бак, сказав він собі. Треба заглушити двигуни. Але ж я не знаю, де перекривається бензопровід від цього бака.

Він натиснув на вигнутий важілець, викинув порожній, магазин, вставив новий і виліз із машинного відділення.

Коли він випростався на весь зріст із «томпсоном» у лівій руці і, перше ніж зачинити люк гачком протеза, озирнувся довкола, кубинець на лівому сидінні, який дістав три кулі в ліве плече (четверта й п'ята пробили паливний бак), сів, старанно прицілився й вистрелив йому в живіт.

Гаррі хитнувся назад і важко осів. Йому здалося, що його вдарили у живіт кийком. Спина його вперлася в пригвинчену сталеву ніжку палубного рибальського стільця, й коли кубинець вистрелив удруге, розщепивши спинку стільця над його головою, Гаррі пошукав рукою, намацав автомат, обережно підняв його, притримуючи гачком передню рукоятку, і вгатив половину магазина в кубинця, що сидів, подавшись уперед, і холоднокровно стріляв у нього. Кубинець безформною масою обм'як на сидінні, а Гаррі почав обмацувати рукою дно кокпіта, доки не натравив на мордатого. Той лежав долілиць, і Гаррі гачком протеза знайшов його голову, притяг до себе, приставив до неї дуло автомата й натис на гачок. Звук був такий, як ото був би, ма-’буть, якби хтось бив кийком по гарбузу. Гаррі поклав автомат і витягся на боці на дні кокпіта.

— Я фраєр, — сказав він, мало не торкаючись губами настилу. — Я фраєр, і тепер мені кінець.

«Треба заглушити двигуни, поки ми всі тут не згоріли, — Подумав він. — Ще є надія. Ще є крихітна надія. Господи боже. Одна похибка, і все пішло прахом. Одна-єдина похибка звела все нанівець. Ех, туди й розтуди. Туди й розтуди того клятого кубинця. Хто б міг подумати, що він ще живий?»

Він звівся навкарачки і, затріснувши одну стулку дверцят над люком, переповз через неї вперед, до штурвального сидіння. Вхопившись за нього, підтягся, дивуючись, що ще так вільно рухається, та коли став і випростався, йому раптом запаморочилося в голові і він нахилився вперед, важко зіперся протезом на компас і повернув обидва вимикачі. Двигуни замовкли, Й він почув, як хлюпочуть хвилі об човен. То був тепер єдиний звук, який він чув. Човен завернуло бортом до хвиль — невеликих хвиль, знятих північним вітром, — і почало хитати.

Гаррі постояв, навалившись на штурвал, потім осунувся на стілець і сперся на дашок під компасом. Він відчував, як сили залишають його, як їх витісняє тупа нудота. Він розстебнув сорочку і обмацав рану, спочатку низом долоні, потім пальцями. Рана майже не кровоточила. «Вся кров іде всередину, — подумав він. — Краще лягти, тоді, може, менше натече».

Зійшов місяць, і Гаррі побачив, що робиться в кокпіті.

«Побоїще, — подумав він. — Справжнє побоїще».

«Краще лягти самому, поки не впав», — подумав він і поволі осунувся на дно кокпіта.

Він ліг на бік, а хвилі тим часом завернули човен так» що місячне сяйво залило його, освітивши все всередині.

«Повен човен, — подумав він. — Просто-таки повнісінький. — Потім подумав: —Що ж вона тепер робитиме? Що ж Марія тепер робитиме? Може, їй виплатять винагороду? Туди й розтуди того кубинця. Та ні, вона не пропаде. Вона жінка розумна. Певно, якби я залишився вдома, ми б теж не пропали. Певно, мені ум за розум зайшов. Поласився на завеликий шмат — от і подавився. Не треба було встрявати в це діло. Але ж я продумав усе від початку до кінця. Ніхто не дізнається, як це сталося. Якби ж то я міг зробити щось для Марії. На човні сила-силенна грошей. Я навіть не знаю скільки. З такими грошима можна б жити, як у бога за пазухою. Певно, берегова охорона тут поживиться. Хоч трохи, а урве. Якби ж то можна було розповісти моїй старій, як усе сталося. Що ж вона все-таки робитиме? Не знаю. Мабуть, мені треба було влаштуватись на автозаправну станцію чи на якусь роботу. Треба було забути про човен. Човном тепер чесних грошей не заробиш. Ох, якби ж це корито перестало хитати. Якби ж воно перестало хитатися. Бо в животі все хлюпає й переливається. Я, містер Губань і Елберт. Геть усі, хто був причетний до цього. І ці всі бандюги. Всім це діло принесло нещастя. Нещасливе діло, та й годі. Певно, такому, як я, судилося тримати автозаправну станцію чи щось таке — і нікуди не потикатися. Пхе, дідька лисого я тримав би автозаправну станцію! От Марія. — зовсім інше, вона, мабуть, чимсь таким і займеться. На панель вона не піде, бо вже застара. Якби ж це бісове корито не хиталося. Треба розслабитись. Постарайся зовсім розслабитися. Кажуть, якщо не пити води й лежати спокійно… Головне, кажуть, якщо не пити води».

Він обвів поглядом залитий місячним світлом кокпіт.

«Що ж, принаймні не доведеться все це прибирати, — подумав він. — Треба розслабитися. Більше нічого не треба. Розслабитися. Постараюся зовсім розслабитися. Все-таки надія ще є. Якщо лежати спокійно й не пити води».

Він ліг на спину й наказав собі дихати рівно. Човен хитало на хвилях Гольфстріму, і Гаррі Морган лежав горілиць у кокпіті. Спершу він ще впирався здоровою рукою в настил, щоб менше відчувати хитавицю. Та потім перестав боротися й затих.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку в Кі-Уесті Річард Гордон повертався на велосипеді додому з бару Фредді, куди він їздив, щоб розпитати, як було пограбовано банк. По дорозі він проминув високу тілисту блакитнооку жінку з фарбованим білявим волоссям, що куйовдилося з-під старого чоловічого фетрового капелюха; жінка мало не бігла вулицею, й очі в неї були червоні від сліз. «Ну й корова, — подумав він. — Цікаво, про що таке бабисько може думати? Цікаво, на що вона здатна в ліжку? І що має відчувати чоловік, коли його жінку так розносить? З ким він зраджує її в цьому закутні? Не жінка, а одоробло якесь. Махина на двох ногах. Жах господній».

Так він думав до самого дому. Залишивши велосипед на ганку, він увійшов до передпокою й зачинив за собою поточені термітами двері.

— То що ти дізнався, Діку? — гукнула з кухні його дружина.

— Потім розповім, — відповів він. — Я сідаю працювати. В мене в голові вже все готове.

— Гаразд, гаразд, — сказала вона. — Я не заважатиму тобі.

Він сів за великий стіл у вітальні. Він писав роман про страйк

на текстильній фабриці. В сьогоднішній розділ він хотів ввести образ тієї тілистої жінки з червоними від сліз очима, яку побачив по дорозі додому. Її чоловік, повертаючись увечері додому, дивиться на неї з ненавистю, він ненавидить її за те, що вона так розтовстіла й обрезкла, йому гидке її фарбоване волосся, її величезні груди, її байдужість до профспілкової роботи. Цодумки він порівнює її з молодою вродливою єврейкою з тугими персами й соковитими вустами, що сьогодні ввечері виступала на зборах. Так, це те, що треба. Це можна подати так, що пальчики оближеш, і головне — правдивої В миттєвому спалаху прозріння він осягнув увесь внутрішній світ жінки такого типу.

Її рання байдужість до чоловікових пестощів. Прагнення материнства й забезпеченого існування. Брак інтересу до чоловікових ідеалів. Жалюгідна симуляція під час статевого акту, який насправді вже давно викликає в неї огиду. Так, це буде блискучий розділ.

Жінка, яку він зустрів по дорозі, була Марія, дружина Гаррі Моргана; вона поверталася додому з приймальної шерифа.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», зареєстрований під номером серії «Тампа V», мав тридцять чотири фути завдовжки, і корпус його був пофарбований у білий колір; носова палуба човна була ясно-зеленого кольору, і кокпіт усередині був ясно-зелений. Дах рубки теж був ясно-зелений. Назва човна й порту приписки — Кі-Уест, Флоріда, — була намальована чорними літерами на кормі. Човен не мав щогли. Штурвал захищали переднє вітрове скло й два бокових; переднє скло було розбите. У свіжопофарбованій обшивці корпуса зяяло кілька кульових пробоїн. Кулі попробивали обидва борти, за якийсь фут нижче від планшира в передній частині кокпіта. Ще кілька таких пробоїн було майже на ватерлінії в правому борті, навпроти заднього стояка, що підтримував рубку — власне, дашок над штурвалом. Якась темна рідина витекла з найнижчих пробоїн і налипла глейкими гронами на свіжій білій фарбі.

Човен дрейфував бортом до легкого північного вітру, миль за десять від маршрутних ліній танкерів, що йдуть на північ, — весела біло-зелена пляма на тлі темно-синіх вод Гольфстріму. Жмутки пожовклих від сонця саргасових водоростей повільно пропливали під бортами, а вітер трохи пригальмовував дрейф човна, спрямований на північний схід, до головної течії Гольфстріму. На човні не помітно було ніяких ознак життя, хоч з-поза планшира виглядало трохи роздуте тіло чоловіка, що лежало на сидінні над лівим паливним баком, а з довшого сидіння над правим баком інший чоловік, здавалося, перегнувся через борт, щоб умочити руку в воду. Голову й плечі його освітлювало сонце, і там, де його пальці майже торкалися води, зібралася зграйка дрібних — дюйм-два завдовжки — рибок, овальних, золотавих, з фіолетовими смужками на боках; покинувши гущавину водоростей, ці рибки ховалися в затінку дрейфуючого човна, й щоразу, як з нього щось крапало у воду, ці рибки накидалися на краплю і тислися та метушилися навколо неї, аж поки вона не зникала без сліду. Дві сірі риби-причепи, дюймів зо двадцять завдовжки, кружляли в затінку під днищем човна, то розтуляючи, то стуляючи довгасті присоски на своїх пласких головах; але вони, видно, не могли пристосуватися до ритму крапель, якими живилися дрібні рибки, і коли крапля падала, нерідко опинялися десь по той бік човна. Вони давно вже пообривали яскраво-червоні згустки й нитки, що звисали у воді з найнижчих пробоїн у корпусі — ковтаючи їх, вони шарпали бридкими головами й звивалися довгастими, звуженими до хвоста тілами. Тепер їм не хотілося кидати місця, де пощастило так добре й так несподівано поживитися.

В кокпіті було ще троє чоловіків. Один, мертвий, лежав на спині під штурвальним сидінням, на якому його застала смерть. Скоцюрблений труп другого лежав, привалившись до шпігату, під заднім стояком рубки. Третій, ще живий, але давно знемо-жений маренням, лежав на боці, підклавши під голову руку.

Під настил кокпіта натекло повно бензину, і він хлюпав щоразу, як човен перевалювався з борту на борт. Цьому чоловікові, Гаррі Моргану, марилося, що то хлюпоче у нього в животі, і йому здавалося, що живіт у нього як велике озеро, в якому хвилі плещуться водночас об два береги. Відчуття це виникало тому, що він лежав тепер, підігнувши ноги й відкинувши назад голову. Вода в тому озері — в його животі — була страшенно холодна; така холодна, що, коли він занурився в неї коло берега, в нього заклякло тіло, і тепер йому було нестерпно холодно, і в роті був присмак бензину, неначе він щойно посмоктав гумовий шланг, щоб спорожнити паливний бак. Він знав, що ніяких баків не спорожняв, а проте відчував холод гумового шланга, що немов заповз йому в рот і тепер згорнувся, холодний, довгий і важкий, у нього всередині. За кожним його віддихом шланг скручувався все холоднішими й твердішими витками в його нутрощах, і Гаррі вже здавалося, що то під хлюпіт

Озера заповзає в нього велика слизька змія. Він боявся її, та хоч вона була в ньому, він знав, що вона водночас і десь дуже далеко, а по-справжньому дошкуляв йому тепер тільки холод.

Холод проймав його наскрізь, болючий холод, відчуття якого не притуплялось, і він лежав тепер нерухомо, прислухаючись до цього відчуття. Перед тим якийсь час йому здавалося: якби можна було прикрити себе самим собою, то він зігрівся б, як під ковдрою, а потім ненадовго йому здалося, що він і справді лежить прикритий і зігрівається. Але то було тепло від крововиливу, що почався, коли він підтяг коліна, і, відчувши, як воно зникає, він зрозумів, що неможливо прикрити себе самим собою, що цього холоду не позбутися й лишається тільки терпіти його. І він лежав і всім єством своїм опирався смерті ще довго після того, як втратив здатність мислити. Дрейфуючий човен повернувся на хвилях, Гаррі лежав уже в затінку, і йому робилося дедалі холодніше.

Катер дрейфував з десятої години попереднього вечора, а тепер знову наставав вечір. На водах Гольфстріму не видно було нічого, крім саргасових водоростей, кількох рожевих, роздутих, перетинчастих медуз, що безтурботно гойдалися на хвилях, і далекого димку танкера, що йшов з вантажем із Тампіко на північ.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

— Ну? — сказав Річард Гордон своїй дружині.

— У тебе на сорочці губна помада, — сказала вона. — І під вухом.

— А що ти про це скажеш?

— Про що про це?

— Про те, що я побачив, коли ввійшов. Ти лежала на кушетці з тим п'яним телепнем.

— Не вигадуй.

— Ти ще й заперечуєш?

— Ми сиділи на кушетці.

— В темряві.

— А ти де був?

— ! У Бредлі.

— Авжеж, — сказала вона. — Я знаю. Не підходь до мене. Від тебе тхне тією жінкою.

— А чим тхне від тебе?

— Нічим. Я просто сиділа й розмовляла із своїм приятелем.

— Ти його цілувала?

— Ні.

— А він тебе?

— Так, і мені було приємно.

— Ти сучка.

— Якщо ти мене так обзиватимеш, я піду від тебе.

— Ти сучка.

— Ну що ж, — сказала вона. — Між нами все скінчено. Якби ти не був такий самозакоханий, якби я не жаліла тебе, ти б уже давно зрозумів, що між нами все скінчено.

— Ти сучка.

— Ні,— сказала вона. — Я не сучка. Я намагалася бути доброю дружиною. Але ж ти самозакоханий і марнославний, як півень. Ти з ранку до вечора кукурікаєш: «Дивись, який я розумний. Дивись, як я тебе ощасливив. Тож бігай круг мене й кудкудакай». Так от, знай: ти мене зовсім не ощасливив, і з мене досить. Я своє відкудкудакала.

— А тобі нема чого кудкудакати. Чим ти порадувала світ, щоб кудкудакати?

— А хіба це моя провина? Хіба я не хотіла мати дітей? Але ми чомусь не могли їх собі дозволити. Зате ми могли дозволити собі їздити на мис Антіб купатись і в Швейцарію кататися на лижах. З мене досить. Ти мені остогид. Ця твоя Бредлі сьогодні переповнила чашу.

— Ет, не вплутуй її сюди.

— Подивися на себе — ти прийшов весь у губній помаді. Невже не можна було хоч умитися? Он, і на лобі теж.

— Ти цілувала того п'яного нікчему.

— Ні. Але цілувала б, якби знала, що ти робиш у цей час.

— Чому ти дозволила йому цілувати себе?

— Бо вже не тямила себе від люті. Ми чекали, чекали, чекали, а тебе все немає. Як пішов з нею, так і пропав до вечора. Джон провів мене додому.

— Он як. То він для тебе вже Джон?

— Так, Джон. Джон. ДЖОН.

— А прізвище в нього яке? Томас?

— Його прізвище Макуолсі.

— І ти навіть знаєш, як воно пишеться?

— Ні,— сказала вона й засміялась. Але того вечора вона сміялася востаннє.— Тільки не думай, що коли я сміюся, то все залагодилося, — сказала вона, і губи її затремтіли, а очі наповнилися слізьми. — Ні. Це не звичайна сварка. Все скінчено. Я не відчуваю ненависті до тебе. Я не відчуваю до тебе нічого, крім звичайнісінької огиди. Ти мені страшенно огидний, і з мене досить.

— Що ж, гаразд.

— Ні. Не гаразд. Усе скінчено. Невже ти не розумієш?

— Та начебто розумію.

— Давай уже без «начебто»!

— Не розігруй мелодрами, Гелен.

— Помиляєшся, це не мелодрама. Я йду від тебе.

— Ні, ти не підеш.

— Я вирішила остаточно.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Ще не знаю. Може, вийду заміж за Джона Макуолсі.

— Не вийдеш.

— Вийду, якщо захочу.

— Він з тобою не одружиться.

— Ще й як одружиться. Він мене сьогодні просив вийти за Нього заміж.

Річард Гордон промовчав. У тому місці, де в нього було серце, утворилася порожнеча, і йому здавалося, що хтось підслуховує все, що він чує чи каже.

— Що він тебе просив? — спитав він, і власний голос долинув до нього ніби з далекої відстані.

— Вийти за нього заміж.

— Чого раптом?

— Бо він кохає мене. Бо хоче, щоб я з ним жила. Він заробляє досить, щоб прогодувати мене.

— Але ж ти замужем за мною.

— Не по-справжньому. Ми з тобою не вінчані. Ти не хотів вінчатися в церкві, і ти знаєш, що це розбило серце моєї бідолашної мами. А я так тебе кохала, що ладна була заради тебе розбити будь-чиє серце. Боже, яка ж я була дурна. І своє серце я теж розбила. Воно розбите, і в мене вже немає серця. Усім найдорожчим, усім найсвятішим я пожертвувала заради тебе, бо ти був такий чудовий і так мене кохав, що тільки коханням я і жила. Поза коханням для нас не існувало нічого, правда? І так, як кохали ми, не кохав ще ніхто, та й ніхто й не міг так кохати, правда? І ти був генієм, а я була всім твоїм життям. Я була твоїм другом, я була твоєю чорною квіточкою. Яка бридня! Кохання — це звичайнісінький підлий обман. Кохання — це пілюлі ер-гоапіолу, без яких ми не обходилися, бо ти не хотів мати дитину. Кохання — це хінін, хінін і ще раз хінін, аж доки я не глухла від нього. Кохання — це те жахіття абортів, на яке ти мене посилав. Кохання — це мої понівечені нутрощі. Це катетери впереміш із спринцюванням. Я тепер знаю, що таке кохання. Кохання завжди висить у ванній за дверима. Воно пахне лізолом. Під три чорти кохання! Кохання — це коли ти «задовольняєш» мене й відразу засинаєш із роззявленим ротом, а я цілу ніч лежу, і не сплю, і боюся навіть помолитися, бо знаю, що більше не маю права молитися. Кохання — це всі ті гидкі штучки, яких ти мене навчав і які, напевне, вичитав у якійсь книжці. Ні, край. Я покінчила з тобою, покінчила з коханням. З твоїм мерзенним коханням. Ех, ти, письменник!

— А ти шльондра. Набожна шльондра.

— Не обзивай мене. Бо я теж знаю для тебе певне слово.

— Ну гаразд, гаразд.

— Ні, зовсім не гаразд. Погано, і то дуже. Якби ти був добрим письменником, я б, можливо, терпіла те все. Але я бачила, який ти заздрісний, дріб'язковий, як ти міняєш свої переконання залежно від моди, як ти людей у вічі вихваляєш, а позаочі гудиш. Я на все це надивилася, і з мене досить. І сьогодні ще, на довершення всього, — ця Бредлі, ця багатійка, ця хтива, розпусна відьма. О ні, з мене досить. Я все робила — і доглядала тебе, і догоджала тобі, і дбала про тебе, і готувала для тебе, і мовчала, коли ти цього хотів, і сміялася, коли ти цього хотів, і віддавалася тобі, як ти хотів, та ще й удавала, ніби мені це подобається, і терпіла всі твої лютощі, і сцени ревнощів, і підлі вихватки, але тепер я ставлю крапку.

— Отже, тепер ти хочеш розпочати все з початку з п'яничкою професором?

— Він справжня людина. Він добрий і чуйний, і мені з ним хороше. Ми належимо до одного кола, ми маємо спільні інтереси, яких тобі не зрозуміти. Він схожий на мого батька.

— Він п'яниця.

— Він п'є. Але мій батько теж пив. І мій батько ходив у вовняних шкарпетках і ввечері влаштовувався в кріслі, клав ноги у вовняних шкарпетках на стілець і читав газету. А коли ми хворіли на дифтерію, він нас доглядав. Він був котлярем, і руки в нього були порепані, й він любив битись, як був напідпитку, й умів битись, як був тверезий. Він ходив до церкви, щоб втішити матір, і на Великдень причащався заради неї і заради господа бога, але більше заради неї, і він був членом профспілки, і якщо він коли й зраджував матір, вона про це не знала.

— Можеш бути певна, що зраджував — і не раз.

— Може, й зраджував, але признавався в цьому не їй, а священикові, і якщо зраджував, то тільки тому, що не міг перебороти себе, і потім він жалкував і розкаювався. Він не робив цього із цікавості, чи з півнячого марнославства, чи для того, щоб потім похвалитися перед дружиною своїми амурними перемогами. Якщо це й траплялося, то лише тому, що мати на ціле літо вивозила нас за місто, а він гуляв із приятелями й напивався. Він був справжня людина.

— Шкода, що ти не письменниця. А то б написала про нього книжку.

«— Я написала б краще за тебе. А Джон Макуолсі людина ' добра. На відміну від тебе. Ти добрим бути не можеш. І справа тут не в політичних переконаннях і не в релігії.

— Для мене релігії не існує.

— Як і для мене. Але колись існувала й існуватиме знову, 1 ти вже не зможеш відняти її в мене, як відняв усе інше.

— Так-так.

— Ти будеш у ліжку з якою-небудь багатою жінкою на зразок Елен Бредлі. Як вона, задоволена тобою? Вже сказала, що ти незрівнянний коханець?

Дивлячись на її засмучене, розгніване обличчя, якому сльози тільки додали краси, на її уста, розпухлі, мов бруньки після дощу, на скуйовджені чорні кучері, що обрамляли її обличчя, Річард Гордон зрозумів, що остаточно втратив її,

— І ти мене вже не кохаєш?

— Я ненавиджу саме це слово.

— Гаразд, — сказав він і раптом навідліг ляснув її по обличчю.

Вона скрикнула, тепер уже від болю, а не від гніву, й припала чолом до столу.

— Даремно ти це зробив, — сказала вона.

— Ні, недаремно, — сказав він. — Ти знаєш усе, але ти не знаєш, як треба було мені це зробити.

Сьогодні вдень вона не помітила, як він прочинив двері. Вона бачила тільки білу стелю з ліпними, наче глазурованими купідонами, голубками й візерунками, що раптом набули рельєфності в світлі, яке проникло крізь прочинені двері.

; Річард Гордон повернув голову й побачив його, опасистого й бородатого, на порозі.

— Не зупиняйся, — сказала Елен Бредлі.— Будь ласка, не зупиняйся. — Її золотаве волосся розсипалося на подушці.

Але Річард Гордон завмер; дивлячись на двері.

— Не думай про нього. Ні про що не думай. Не зупиняйся, чуєш? — з гарячковою наполегливістю казала жінка.

Бородань тихенько причинив двері. Він посміхався.

— Та що з тобою, любий? — спитала Елен Бредлі, тепер уже в темряві.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш зараз піти, як ти не розумієш?

— Той чоловік…

— Та це ж Томмі,— сказала Елен. — Він усе знає, і вже давно. Не думай про нього. Ну, любий. Прошу тебе,

— Я не можу.

— Ти мусиш, — сказала Елен. Її трусило, він відчував плечем «як тремтить її голова. — Господи, невже ти нічого не розумієш? Невже тобі байдуже, що відчуває жінка?

— Мені треба йти, — сказав Річард Гордон.

У темряві він відчув удар по обличчю, — аж іскри посипалися з очей. Потім ще удар. Цього разу по губах.

— Виходить, ти ось що, — сказала вона. — А я думала, ти світська людина. Забирайся геть.

Ось що сталося сьогодні. Ось чим скінчився його візит до Бредлі.

Тепер його дружина сиділа, похнюпивши голову, затуливши обличчя руками. Обоє мовчали. Річард Гордон чув, як цокає годинник, і всередині в нього було так само порожньо, як тихо було в кімнаті. Нарешті його дружина сказала, не дивлячись на нього:

— Шкода, що так вийшло. Але ти, мабуть, і сам розумієш, що між нами все скінчено.

— Розумію — якщо все було так, як ти кажеш.

— Не завжди було так, але вже давно.

— Я жалкую, що вдарив тебе.

— Ет, пусте. Це різні речі. Вважаймо, що то така форма прощання.

— Облиш.

— Мені треба збиратися, — сказала вона дуже втомлено. — Ти вже вибач, але мені доведеться забрати велику валізу.

— Зберешся вранці,— сказав він. — Можна ж зібратись і вранці.

— Ні, краще зараз, Діку. Так буде легше. Але я так втомилася. Все це мене страшенно стомило, й голова розболілася.

— Що ж, роби як знаєш.

— Боже, — сказала вона, — як прикро, що все так вийшло. Та нічого не вдієш. Я постараюся все для тебе тут улаштувати. Доведеться найняти служницю. Якби я не наговорила того всього та якби ти мене не вдарив, — хто знає, може, воно ще й залагодилося б.

— Ні. Все скінчилося ще до того.

— Мені жаль тебе, Діку.

— Не жалій мене, бо я тебе ще раз ударю.

— Може, мені полегшало б, якби ти мене знову вдарив, — сказала вона. — Мені так жаль тебе.

— Іди ти к бісу.

— Даремно я сказала, що ти кепський коханець. Я ж на цьому не знаюся. Напевно, тобі ціни не складеш.

— Та й ти не перший сорт, — сказав він.

Вона знову заплакала.

— Це гірше, ніж ляпас, — сказала вона.

— А ти що про мене казала?

— Не знаю. Не пам'ятаю. Я була така люта, і ти мене так скривдив.

— Вже можна без емоцій. Адже все скінчилось.

— Я не хочу, щоб усе скінчилось. Але так вийшло, і вже яе зарадиш.

— Тобі залишився твій п'яниця професор.

— Не треба, — сказала вона. — Не будемо більше про це, краще помовчимо, гаразд?

— Гаразд.

— То більше не будемо?

— Так.

— Я ночуватиму тут.

— Ні. Влаштовуйся в ліжку* Тобі треба відпочити. А я ще піду пройдуся.

— Ой, не йди.

— Мені треба, — сказав він.

— До побачення, — сказала вона, і він побачив її обличчя, яке завжди так кохав, таке гарне навіть у сльозах, і її чорні кучері, і обтягнуті светром тугі маленькі груди, що торкалися краю столу; йому не видно було всього її тіла, яке він так кохав, думаючи, що й воно жадає його, і яке насправді не вмів навіть задовольнити. Він озирнувся з порога: вона дивилася на нього поверх столу, спершись піДборіддям на руки, і плакала.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Він не взяв велосипед, а пішов пішки. Місяць уже зійшов, дерева стояли чорні на тлі неба, і він ішов повз розділені тісними подвір'ями дерев'яні будинки із зачиненими віконницями, крізь шпарини в яких пробивалося світло; небрукованими вузькими вуличками між двома рядами будинків; кварталами конків, де все було запнуте й ретельно прикрите віконницями — цнота, невдачі, зубовний скрегіт і п'яна маячня, недоїдання, забобони, праведність, кровозмішення, молитовний екстаз; повз яскраво освітлені кубинські «боліто» — жалюгідні халупи із завжди розчиненими навстіж дверима, романтичність яких зводилася тільки до назв «Червоний особняк», «Вілла Чічі»; повз церкву із штучного мармуру, з бридкими трикутними шпилями, встромленими у місячне небо; повз розлогий сад і масивну, увінчану чорною банею споруду монастиря, гарну на тлі місячного неба; повз автозаправну станцію і яскраво освітлену закусочну поряд із пустирем, на якому був маленький майданчик для гри в гольф; залитою світлом головною вулицею, де стояли три аптеки-закусочні, магазин музичних інструментів, п'ять єврейських крамниць, три більярдні, дві перукарні, п'ять пивниць, три павільйони з морозивом, п’ять поганеньких і один першокласний ресторан, два газетних кіоски, чотири крамнички лахмітників (у одній із них виготовляли ключі), фотоательє, будинок, на першому поверсі якого були контори, а на другому — чотири зуболікарських кабінети, магазин дешевих товарів, готель на розі, а навпроти — стоянка таксі; проминувши готель, він звернув і пішов вулицею, що вела до портового кварталу, повз великий непофарбований дерев'яний будинок, з освітлених вікон якого долинали звуки піаноли й у дверях якого стояли дівчата, а перед дверима, на тротуарі, сидів матрос; а потім знову звернув, проминув цегляний будинок муніципалітету з освітленим годинником, що показував пів на одинадцяту, в'язницю, вибілені мури якої поблискували в світлі місяця, і ввійшов у алею, на якій тісним рядом стояли автомобілі й яка вела до входу в «Бузкову ніч».

«Бузкова ніч» була яскраво освітлена й повна людей. Увійшовши, Річард Гордон побачив, що гральна зала переповнена; рулетка оберталась, і маленька кулька лунко брязкотіла об металеві перегородки, рулетка оберталася дедалі повільніше, а кулька дзижчала, кружляючи, потім лунко підстрибувала і, нарешті, зупинялася, й тоді чути було тільки шурхіт кола, що оберталося, й стукіт фішок.

У барі хазяїн, що стояв за стойкою з двома барменами, сказав:

— Вітаю, вітаю, містере Гордон. Що будете пити?

— Не знаю, — сказав Річард Гордон.

— Мені не подобається ваш вигляд. Що з вами? Занедужали?

— Ні.

— Я придумаю для вас що-небудь гарненьке. Таке, щоб вас розворушило. Ви коли-небудь куштували іспанський абсент — оеп?

— Давайте, — сказав Гордон.

— Вип'єте — відразу повеселішаєте. І вам сам чорт буде запанібрата, — сказав хазяїн. — Зробіть-но для містера Гордона оіеп екстра.

Стоячи коло стойки, Річард Гордон випив три чарки ojen екстра, але краще йому не стало; каламутний, солодкавий, холодний напій, що пахнув локрицею, на нього не подіяв.

— Дайте мені що-небудь інше, — сказав він барменові.

— Що я чую? Невже вам не сподобався ojen екстра? — спитав хазяїн. — Він вас не розворушив?

— Ні.

Після <цеп треба пити обачно.

— Дайте мені чистого віскі.

Віскі розігріло йому язик і гортань, але думок не змінило, І раптом, дивлячись на себе в дзеркало над стойкою, він зрозумів, що пиття вже ніколи не даватиме йому полегкості. Те, що засіло в ньому, сидітиме в ньому завжди, і навіть якщо він уп'ється донестями, прокинувшись, він однаково відчує, що воно в ньому сидить.

Високий, дуже худий молодий чоловік з рідкою світлою щетиною на підборідді, який стояв коло стойки поряд З ним, спитав:

— Пробачте, ви не Річард Гордон?

— Так.

— Мене звуть Герберт Спелмен. По-моєму, ми з вами познайомилися на одній вечірці в Брукліні.

— Можливо, можливо, — сказав Річард Гордон.

— Мені дуже сподобалася ваша остання книжка, — сказав Спелмен. — Мені всі ваші книжки подобаються.

— Приємно чути, — сказав Річард Гордон. — Вип'єте зі мною?

— Ні, дозвольте я вас пригощу, — сказав Спелмен. — Ви куштували цей оіеп?

— Він мені не допомагає.

— А що з вами?

— Кепський настрій.

— То, може, ще чарку?

— Ні. Я перейшов на віскі.

— Знаєте, для мене зустріч з вами — велика подія, — сказав Спелмен. — Певно, ви не пригадуєте, як ми з вами познайоми-. лися на тій вечірці?

— Ні. Але то була, певно, вдала вечірка. А про вдалі вечірки спогадів майже не лишається, правда?

— Правда, — сказав Спелмен. — Ми були в гостях у Маргарет Ван-Брант. Пригадуєте? — спитав він з надією в голосі.

— Намагаюсь.

— Це я тоді підпалив будинок, — сказав Спелмен.

— Невже, — сказав Гордон.

— Так, так, — радісно сказав Спелмен. — Саме я. Мені ніколи в житті не було так весело, як тоді.

— А що ви тепер робите? — спитав Гордон.

— Та нічого особливого, — сказав Спелмен. — Живу — не тужу. Стараюся нічого не брати в голову. А ви пишете нову книжку?

— Так. Половину вже написав.

— Чудово, — сказав Спелмен. — А про що вона?

— Про страйк на текстильній фабриці.

— Так це ж чудово! — сказав Спелмен. — Знаєте, мене хлібом не годуй — тільки подавай що-небудь на соціальну тему,

— Що?

— Страх як люблю про це читати, — сказав Спелмен. — Як на мене, то кращого чтива немає. І з вами тут ніхто не зрівняється. Скажіть, а в цій книжці буде образ вродливої єврейки-агітатора?

— А що? — підозріливо спитав Річард Гордон.

— Бо це була б роль для Сільвії Сідні. Я закоханий у неї. Показати вам її фото?

— Я бачив її,— сказав Річард Гордон.

— То вип'ємо, — радісно сказав Спелмен. — Хто б подумав, що я вас тут зустріну. Знаєте, мені завжди щастить. Страшенно щастить.

— Чому? — спитав Річард Гордон.

— Бо я божевільний, — відповів Спелмен. — А це ж блаженство! Це все одно, що бути закоханим, тільки все завжди закінчується добре.

Річард Гордон трохи відсунувся від нього.

— Ну, навіщо так, — сказав Спелмен. — Я не буйний. Цебто я рідко коли буваю буйний. Давайте вип'ємо.

— І давно ви збожеволіли?

— Та я, по-моєму, таким і вродився, — сказав Спелмен. — Повірте, в наш час це єдиний спосіб бути щасливим. Що мені до того, скільки коштують акції «Дуглас Ейркрафт»? Що мені до того, скільки коштують акції Американської телефонно-телеграфної компанії? Все це мене не обходить. Я читаю одну з ваших книжок, чи п’ю, чи дивлюся на фотографію Сільвії, і я щасливий. Я — мов птах. І не просто птах. Я… — На мить він завагався, підшукуючи слово, а тоді скоромовкою випалив: — Я гарненьке лелеченя. — І почервонів. Він утупився очима в Річарда Гордона, губи його сіпалися, і тут дужий на вигляд молодий блондин відокремився від компанії в глибині бару, підійшов до Спелмена й поклав руку йому на плече.

— Ходімо, Гарольде, — сказав він. — Час уже додому.

Спелмен дико дивився на Річарда Гордона.

— Він кепкує з лелеки, — сказав він. — Він цурається лелеки. Лелеки, що кружляє поза хмарами…

— Ходімо, Гарольде, — сказав дужий блондин.

Спелмен простяг руку Річарду Гордону.

— Не ображайтеся, — сказав він. — Ви добрий письменник. Пишіть і далі в тому ж дусі. Пам'ятайте, що я завжди щасливий. Не звертайте уваги на критиканів. До побачення.

Дужий блондин обняв його за плечі, й вони вдвох рушили крізь натовп до виходу. Спелмен озирнувся й підморгнув Рі* чардові Гордону.

— Симпатичний хлопець, — сказав хазяїн. Він постукав себе пальцем по лобі.— Дуже освічений. Певно, завчився. Любить, бити склянки. Але то в нього не від злості. Він платить за все, що розіб'є.

— І часто він до вас заходить?

— Щовечора. Як він вам казав, хто він? Лебідь?

— Лелека.

— Вчора він був конем. Із крилами. Таким, як на пляшці віскі, тільки з крилами. Дуже симпатичний хлопець. Грошей — повні кишені. Тільки несповна розуму. Родичі тримають його тут з опікуном. Він мені дуже хвалив, ваші книжки, містере Гордон. Чого вам налити? Я пригощаю.

— Віскі,— сказав Річард Гордон. Він побачив, що до нього підходить шериф — довжелезний, худий, як скелет, і надзвичайно привітний чоловік. Річард Гордон уже бачив його сьогодні в гостях у Бредлі й розпитував про пограбування банку.

— Якщо маєте вільний час, — сказав йому шериф, — трохи згодом я можу взяти вас з собою. Катер берегової охорони веде в порт човен Гаррі Моргана. Його помітив танкер неподалік від Матакумбе. І в тому човні — вся банда.

— Та невже? — сказав Річард Гордон. — Невже вдалося всіх захопити?

— Передали, що тільки один із них живий, а решта — трупи.

— А хто живий — сказали?

— Ні. Один тільки бог відає, що в тому човні відбулося. '

— Гроші при них?

— Невідомо. Та якщо вони не допливли до Куби, то гроші мусять бути в човні.

— Коли вони будуть тут?

— О, години за дві-три, не раніше.

— А куди приведуть човен?

— Мабуть, на стару базу. На причал берегової охорони.

— Де ми з вами зустрінемося?

— Я заїду по вас сюди.

— Сюди або до Фредді. Я тут довго не висиджу.

— У Фредді сьогодні буде жарко. Понаїжджало ветеранів з островів — зібралися в нього й пиячать. Вони завжди здіймають бучу.

— Я піду подивлюся, що там робиться, — сказав Річард Гордон. — У мене сьогодні щось кепський настрій.

— Дивіться ж, щоб вам не нам'яли боки, — сказав шериф. — За дві-три години я заїду по вас. Може, підкинути вас туди?

— Так, будь ласка.

Вони протовпилися до виходу, і Річард Гордон вмостився в машині поряд із шерифом.

Як ви гадаєте, що сталося в Моргановім човні? — спитав він.

— Хтозна, — відповів шериф. — В усякому разі, щось страшне.

— Ніяких подробиць вони не передали?

— Жодної,— сказав Шериф. — Гляньте-но туди. Як вам це подобається?

Вони саме під'їхали до яскраво освітленого входу в бар Фред-ді. Бар був переповнений. Чоловіки в матроських робах, декотрі простоволосі, інші в безкозирках, старих військових кашкетах і картонних шоломах, у три ряди тиснулися до стойки, з музичного автомата линули звуки «Острова Капрі». В ту мить, коли шериф загальмував машину, з розкритих навстіж дверей вивалилися двоє чоловіків. Один гепнувся спиною на тротуар, другий осідлав його й, ухопивши обіруч за волосся, почав бити головою об бетон. Чути було моторошні глухі удари, але ніхто в барі навіть не дивився на них.

Шериф вийшов із машини й схопив за плече того, що був зверху.

— Припини, — сказав він. — Вставай.

Той випростався, встав і подивився на шерифа.

— Якого біса ти лізеш не в своє діло?

Другий чоловік теж підвівся — волосся в нього злиплося від крові, кров юшила з вуха, цівка крові текла по веснянкуватій щоЦі — і посунув на шерифа.

Ану відчепися від мого друга, — сказав він хрипко. — Чого ти втручаєшся? Думаєш, я не витримав би?

— Ні, ти все можеш витримати, Джоє,— сказав той, що духопелив його. — Слухай, — звернувся він до шерифа, — в тебе не знайдеться позичити долара?

— Ні,— відповів шериф.

— Тоді котися звідси. — Він обернувся до Річарда Гордона. — А в тебе, братухо?

— Можу поставити по кухлю.

— То гайда, — сказав ветеран і взяв Гордона під руку,

— Я заїду пізніше, — сказав шериф.

— Гаразд. Я чекатиму.

Поки вони протовплювалися до стойки, рудий, веснянкуватий ветеран із закривавленим вухом 1 щокою підхопив Гордона під другу руку.

— От хто мені друг!

— Ти за нього не бійся, — сказав другий ветеран. — Він будь-що витримає.

— Я будь-що витримаю, зрозумів? — сказав закривавлений. — Ось де я їм усім даю фори.

— А здачі дати не можеш, — сказав хтось із черги. — І кін->* чай штовхатися.

— Пропустіть нас, — сказав закривавлений. — Дорогу моєму другові! — І прошепотів Річардові Гордону у вухо: — А мені й не треба давати здачі: я ж будь-що витримую, ясно?

— Слухай, — сказав другий ветеран, коли вони добралися на-‘ решті до заляпаної пивом стойки, — ти б на нього подивився сьогодні в обід, коло продовольчої крамниці в П'ятому таборі. Я його збив з копит і гамселив пляшкою по голові. Бух-бух-бух, як ото в барабан, уявляєш? Разів п'ятдесят тарахнув,

— Більше, — сказав закривавлений.

— А йому — хоч би що.

— Я все витримую, — сказав другий. І зашепотів Річардові Гордону на вухо: — Тут є один секрет.

Річард Гордон передав їм два кухлі пива з трьох, що їх наточив і підсунув до нього череватий негр-бармен у білій курточці.

— Секрет? Який? — спитав він.

— Мій, — сказав закривавлений. — Мій власний секрет.

— У нього й справді є секрет, — сказав другий ветеран. — Він не бреше.

— Хочеш, я його тобі розкрию? — шепнув закривавлений у вухо Річардові Гордону,

Гордон кивнув.

— Мені не боляче.

Другий кивнув.

— Кажи вже йому всю правду.

Рудий мало не торкався закривавленими губами Гордоново-го вуха.

— Часом мені' навіть приємно, — сказав він. — Що ти на це скажеш?

Поряд із Гордоном стояв високий худий чоловік із шрамом на щоці від кутика ока до підборіддя. Він подивився на рудого й посміхнувся.

— Спочатку це був фокус, — сказав він. — А тепер уже — на-> солода. Добре, що я не вмію блювати, а то зараз блюнув би через тебе, Рудий.

— Через тебе самого можна блюнути, — сказав перший ветеран. — Ти в яких військах служив?

— Ти однаково не зрозумієш, п'янюго, — відповів високий.

— Вип'єте? — запропонував високому Річард Гордон.

— Дякую, в мене є,— відповів той.

— Ти ж про нас не забувай, — сказав один із тих двох, що ввійшли разом з Гордоном,

— Ще три пива, — сказав Річард Гордон, і негр наточив і підсунув ще три кухлі. Перед стойкою було так тісно, що й кухля не підняти, і Гордона притисли до високого ветерана.

— Ви з пароплава? — спитав високий.

— Ні, я тут живу. А ви з островів?

— Ми приїхали сьогодні з Тортутас, — сказав високий. — Ми там зняли таку бучу, що начальство побоялося затримувати нас.

— Він червоний, — сказав перший ветеран.

— Ти б теж був червоний, якби мав олію в голові,— сказав високий. — Уряд загнав нашого брата в табори, щоб здихатися нас, але ми зняли таку бучу, що аж небу жарко. — Він усміхнувся Річардові Гордону.

— Ану, вріж йому! — загорлав хтось, і Річард Гордон побачив, як кулак ударив в обличчя, що вигулькнуло поряд із ним. Двоє ветеранів схопили того, кого вдарили, й відтягли від стойки. Коли вони витягли його на вільне місце, один знову щосили вгатив його в обличчя, а другий — у живіт. Він упав на цементну підлогу й затулив голову руками, й тоді перший копнув його ногою в куприк. За весь цей час той, кого били, не вимовив і слова. Перший з нападників ривком підняв його на ноги й пхнув до стіни.

— Остуди сучого сина, — сказав він, і коли той, сполотнілий, притиснувся до стіни, другий став у стойку, трохи зігнувши коліна, розмахнувся правим кулаком мало не від підлоги й ударив того, що стояв під стіною, у щелепу. Той упав навколішки, а потім повільно осунувся на підлогу, й під його обличчям роз-пливлася калюжа крові. Двоє ветеранів залишили його там і повернулися до стойки.

— І удар же в тебе! — сказав перший.

— Цей сучий син приїздить до міста, відносить усю свою платню на книжку, а тоді приходить сюди й під шумок краде зі стойки наповнені чарки, — сказав другий. — Це я його вже вдруге остуджую.

— Цього разу ти його таки добре остудив.

— Коли я йому врізав, щелепа в нього хруснула, як мішечок з льодяниками, — задоволено сказав другий.

Побитий лежав під стіною, й ніхто не звертав на нього уваги.

— Пхе, якби ти мене так вдарив, я б і бровою не ворухнув, — сказав другий ветеран.

— Заткнися, недоумку, — сказав остуджувач. — У тебе ж сифіліс.

— А от і брешеш.

— Мені на вас, алкоголіків, дивитися гидко, — сказав охолоджувач. — А тим більше — руки об вас бруднити.

— Отож-бо, що тільки б руки й забруднив, — сказав рудий. — Слухай, друже, — звернувся він до Річарда Гордона, — може, поставиш іще по одному?

— От де герої, га? — сказав високий. — Війна очищає й облагороджує людину. Питання тільки в тому, чи всі ми тут народилися солдатами, чи це нас поробила такими військова служба?

— Не знаю, — сказав Річард Гордон.

— Я ладен закластися: в цьому натовпі не знайдеться й трьох, що пішли на війну по мобілізації,— сказав високий. — Це добірна братва. Вершки з-поміж покидьків І Саме завдяки таким Веллінгтон переміг під Ватерлоо. Що ж, містер Гувер вигнав нас з Анакостії, а містер Рузвельт сплавив сюди, щоб здихатися нас. У таборі все влаштовано так, щоб викликати епідемію, але цих бідолах смерть не бере. Цілий пароплав наших перевезли на Тортугас, але виявилося, що в тому пеклі вже можна жити. А до того ж ми там збунтувалися. Отож довелося привезти нас назад. Що вони тепер придумають? Адже їм треба якось позбутися нас. Ви розумієте, так?

— Але чому — позбутися?

— Бо ми — відчайдушні,— сказав високий. — Нам нема чого втрачати. І нижче опускатися вже нема куди. Ми гірші за ту голоту, яку піднімав Спартак. І з нас іще важче зробити щось, бо ми затуркані настільки, що наша єдина втіха — це спиртне, а наша єдина гордість — це вміння одержувати по пиці. Але не всі ми такі. Дехто з нас іще вміє давати здачі.

— У вас у таборі багато комуністів?

— Чоловік сорок, щонайбільше, — сказав високий. — На дві тисячі. Щоб бути комуністом, потрібні дисципліна й самозречення. П'яниця не може бути комуністом.

— Та не слухай ти його, — сказав рудий ветеран. — Це ж хиренний радикал.

— Послухай краще, що я тобі розповім, — сказав другий ветеран, що пив з ними, — про те, як було у нас на флоті. І ти слухай, радикале хиренний.

— Так, ти нас слухай, а не його, — сказав рудий. — Коли флотилія заходить у нью-йоркський порт і моряки сходять на берег, увечері коло Ріверсайд-драйв завжди чекають дідки з довгими бородами, і за долар ти можеш кожному з них помочитися в бороду. Що ти на це скажеш?

— Давай так: я ставлю тобі пиво, а ти забудь цю історію, гаразд? — сказав високий. — Не можу я слухати цієї історії.

— Я ніколи нічого не забуваю, — сказав рудий. — Що з тобою, братухо?

— Це правда — про бороди? — спитав Річард Гордон. Його злегка занудило.

— Присягаюся богом і рідною мамою, — відповів рудий. — " Я й не таке ще можу розповісти.

Біля них за стойкою якийсь ветеран засперечався з Фредді щодо рахунку.

— От скільки ти випив, — сказав Фредді.

Річард Гордон подивився на ветерана. Той був зовсім п'яний, очі в нього налилися кров'ю, й він наривався на бійку.

— Ти брешеш, як собака, — сказав він Фредді.

— З тебе вісімдесят п'ять центів, — сказав йому Фредді.

— Дивіться, зараз буде, — сказав рудий ветеран.

Фредді сперся руками на стойку. Він не зводив очей з п'яного.

— Ти брешеш, як собака, — сказав той і схопив пивний кухоль. У ту мить, коли його пальці зімкнулися на кухлі, права рука Фредді описала над стойкою півколо й тарахнула ветерана по голові важкою сільницею, замотаною в рушник.

— Чиста робота, га? — сказав рудий ветеран. — Перший клас, га?

— Ти б подивився, як він їх дубасить по головах відпиляним кінцем більярдного кия, — сказав другий.

Двоє ветеранів, що стояли обабіч збитого з ніг, визвірилися на Фредді.

— Нащо ти його?

— Тихо, тихо, — сказав Фредді.— Ось, пийте, я пригощаю. Гей, Уоллесе, — гукнув він, — відтягни-но цього до стіни.

— Чиста работа, га? — допитувався в Річарда Гордона рудий. — Досконала, правда?

Дужий паруб'яга витяг оглушеного сільницею з гурту й поставив на ноги. Той подивився на нього безтямним поглядом.

— Іди гуляй, — сказав він йому. — Провітрися трохи.

Під стіною сидів, обхопивши голову руками, той, кого остудили раніше. Дужий паруб'яга підійшов до нього.

— І ти йди гуляй, — сказав він йому. — 3 тобою тут сама морока.

— Мені зламали щелепу, — хрипко сказав остуджений. Кров текла в нього з рота й спливала по підборідді.

— Дякуй богові, що живий лишився після такого бухана, — сказав дужий паруб'яга. — Ну, йди гуляй.

— Мені зламали щелепу, — тупо повторив той. — Вони мені зламали щелепу.

— Кажуть тобі, йди гуляй, — сказав паруб'яга. — 3 тобою тут сама морока.

Він допоміг чоловікові зі зламаною щелепою підвестися, і той, заточуючись, вийшов на вулицю.

— Пригадую, одного вечора тут, під стіною, чоловік десять

лежало. Ото був вечір! — сказав рудий ветеран. — А іншим разом, уранці, я бачив, як цей чорнопикий кабан ходив тут із відром і шваброю — змивав з підлоги кров. Бачив я тебе, як ти тут кров змивав? — спитав він у гладкого негра-бармена.

— Авжеж, сер, — відповів бармен. — Не раз. Авжеж, сер. Але ви ніколи не бачили, щоб я з кимось бився.

— Чули? — сказав рудий ветеран.-^ Шваброю — кров з підлоги!

— Сьогодні, видно, теж нічка буде нічогенька, — сказав другий ветеран. — То що, старий, — звернувся він до Річарда Гордона, — може, ще по одному?

Річард Гордон відчував, що хмеліє. Власне обличчя в дзеркалі за стойкою вже почало здаватися йому чужим.

— Як вас звуть? — спитав він високого комуніста.

— Джеке, — відповів високий. — Нельсон Джекс.

— Де ви побували, перше ніж потрапили сюди?

— Де тільки не побував, — відповів той. — У Мексіці, на Кубі, в Південній Америці, де я тільки не побував.

— Я вам заздрю, — сказав Річард Гордон.

— Заздрите? Чому? Ви можете працювати так само, як я,

— Я написав три книжки, — сказав Річард Гордон. — А зараз пишу четверту, про гастонський страйк.

— Це добре, — сказав високий. — Це чудово. Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Річард Гордон.

— А! — сказав високий.

— Що значить це «а»?

— Нічого, — відповів високий.

— Ви читали мої книжки? — спитав Річард Гордон.

— Читав.

— І вони вам не сподобалися?

— Ні,— сказав високий.

— Чому?

— Не хочеться й казати.

— Скажіть.

— По-моєму, ваші книжки — лайно, — сказав високий І відвернувся.

— Ну, сьогодні, здається, моє свято, — сказав Річард Гордон. — Сьогодні я, здається, іменинник. Що ви будете пити? — і спитав він у рудого ветерана. — В мене ще є два долари.

— Пиво, — сказав рудий. — Слухай, я тебе поважаю. По-моєму, всі твої книжки — перший клас. А цей радикал хиренний нехай котиться к бісовій матері.

— У тебе з собою немає часом якоїсь твоєї книжки? — спитав другий ветеран. — Я б залюбки почитав. Скажи, а тебе в журналах друкують? В «Оповіданнях про Дикий Захід» чи в «Воєнних пригодах»? «Воєнні пригоди» я б, ну, щодня читав.

— Цей довгий, що він за один? — спитав Річард Гордон.

— Кажу ж тобі: хиренний радикал, — сказав другий ветеран. — У таборі їх повно розвелося. Ми б їх повикурювали, але кажу ж тобі: більшість хлопців не пам'ятає.

— Чого не пам’ятає? — спитав рудий.

— Анічого не пам'ятає,— відповів другий.

— От скажи, ти мене бачиш? — спитав рудий.

— Бачу, — сказав Річард Гордон.

— А ти віриш, що дружина в мене — найгарніша жіночка в цілому світі?

— А чого ж.

— Можеш мені повірити, — сказав рудий. — І закохана в мене безтямно. Вона як рабиня. «Дай-но мені,— кажу, — ще чашечку кави». А вона: «Зараз, татусю». І несе каву. І так у всьому. Вона мене просто обожнює. Будь-яка моя примха для неї — закон.

— От тільки де вона? — спитав другий ветеран.

— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — Отож-бо й воно, друже. Де вона?

— Він не знає, де вона, — сказав другий ветеран.

— Більше того, — сказав рудий, — я не знаю, де бачив її востаннє.

— Він не знає навіть, у якій країні вона живе.

— Але можеш не сумніватися, брате, — сказав рудий. — Хоч би де вона була, ця дівчинка вірна мені.

— Свята правда, — сказав другий ветеран. — Даю голову на відріз, що це так.

— Іноді,— сказав рудий, — мені здається, що вона — Джін-джер Роджерс і тепер знімається в кіно.

— Цілком може бути, — сказав другий.

— А іноді заплющу очі й бачу, як вона сидить тихесенько вдома й чекає мене.

— Пильнує домашнє вогнище, — сказав другий.

— Атож, — сказав рудий. — Вона в мене — найгарніша жіночка в цілім світі.

— Тільки от що, — сказав другий ветеран. — Моя мати теж гарна жінка.

— Авжеж.

— Вона померла, — сказав другий ветеран. — Не будемо балакати про неї.

— А ти одружений, брате? — спитав рудий у Річарда Гор-дона.

— Одружений, — відповів він.

Вія дивився вбік — там, перед стойкою, за кілька чоловік від себе, він бачив червоне обличчя, блакитні очі й рудуваті, мокрі від пива вуса професора Макуолсі. Професор Макуолсі дивився просто себе, і Річард Гордон бачив, як він допив свій кухоль і, відкопиливши нижню губу, зняв піну з вусів. Річард Гордон помітив, які в нього яскраво-блакитні очі.

Річард Гордон раптом відчув, що йому важко дихати. І він уперше зрозумів, що відчуває чоловік, коли дивиться на іншого чоловіка, заради якого його кидає дружина.

— Що з тобою, старий? — спитав рудий ветеран.

— Нічого.

— Ні, з тобою щось зробилось. Я бачу, що тобі погано.

— Ні,— сказав Річард Гордон.

— У тебе вигляд, наче тобі щось привиділось.

— Ви бачите он того ферта з вусами? — спитав Річард Гордон.

— Отого?

— Еге ж.

— Що він зробив? — спитав другий ветеран.

— Нічого, — відповів Річард Гордон. — Біс із ним. Нічого.

— Він тобі заважає? Ми можемо його остудити. Навалимося з трьох боків — і гуляй ногами.

— Ні,— сказав Річард Гордон. — Це нічого не дасть.

— Ми з ним поговоримо, як він вийде на вулицю, — сказав рудий ветеран. — Мені не подобається його пика. В цього гада на пиці написано, що він — штрейкбрехер.

— Я ненавиджу його, — сказав Річард Гордон. — Він спаскудив мені життя.

— Нічого, ми з ним поквитаємося, — сказав другий ветеран. — У, гад повзучий. Чуєш, Рудий, прихопи-но пару пляшок. Угробимо паскуду. А ти, старий, розкажи, як же це він устиг? Може, візьмемо ще по кухлю?

— Я маю ще долар і сімдесят центів, — сказав Річард Гордон.

— То, може, візьмемо краще пляшку чогось міцнішого? — сказав рудий ветеран. — Бо від пива в мене вже очі на лоба лізуть.

— Ні,— сказав другий. — Тобі корисно пити пиво. Бочкове шво. Тільки це пиво й будемо пити. Гайда, поквитаємося з фертом, а потім повернемося й перепустимо ще по кухлику.

— Ні. Не чіпайте його.

— Ні, братухо. Ми цього так не залишимо. Ти ж сказав, Що цей гад спаскудив тобі жінку.

— Життя. Життя, а не жінку.

— Тьху, пардон. Не ображайся, старий.

— Він розтратник і шахрай, — сказав рудий ветеран. — Ладен закластися, що за нього обіцяно винагороду. Слухайте, їй-богу, я ж бачив сьогодні його фото на пошті!

— А що ти робив на пошті? — підозріливо спитав другий,

— Одержував листа. Маю я на це право чи ні?

— А табір що — не має адреси?

— Може, ти ще скажеш, що я туди ходив класти гроші на книжку?

— Що ти робив на пошті?

— Нічого. Зазирнув туди по дорозі, і край.

— То ось тобі за це, — його приятель розмахнувся і, наскільки це можна було в такій тисняві, вдарив його.

— Ну, знову завелися друзі-приятелі,— сказав хтось. А ті, зчепившись, молотили один одного кулаками, копали ногами, буцалися, аж поки їх випхнули за двері.

— Нехай б'ються надворі,— сказав дужий паруб'яга. — Ці паразити б'ються по кілька разів на вечір.

— Вони, п’янюги, зовсім дійшли до ручки, — сказав один із ветеранів. — Рудий колись умів битися, але тепер у нього пранці.

— У них обох пранці.

— Рудий заразився від одного хлопця на рингу, — сказав низенький, опецькуватий ветеран. — У того хлопця були пранці, й уся спина й плечі вкриті висипом. Щоразу, як вони заходили в клінч, він терся плечем об ніс чи об туби Рудого.

— Та що ти брешеш. Нащо Рудому було притуляти обличчя до його плеча?

— А Рудий у ближньому бою завжди нахиляв голову. Отак, униз. А той хлопець підбивав його плечем.

— Ет, брехня все це. Вигадують казна-що. Ніхто ще ні від кого не підчеплював пранців у боксі.

— Це ти так гадаєш. А я тобі ось що скажу: коли Рудий прийшов в армію, на нього любо-дорого було давитися — такий він був чистенький і гарненький. Я знав його, ми з ним в одній частині служили. І боксером він був непоганим, можеш мені повірити. І дружину мав гожу, можеш мені повірити. А отой Бенні Семпсон нагородив його пранцями, і це факт такий самий, як і те, що я стою тут перед вами.

— Тоді — сідай, — сказав інший ветеран. — А де Мурло підчепив їх?

— У Шанхаї,

А ти свої де?

У мене немай.

— А Кухоль де їх підчепив?

— У Бресті, йбго там одна шльондра заразила, як вертався додому.

— Ви ні про що інше вже балакати не можете. Все пранці та пранці. А яка різниця — є вони в людини чи немає?

— Як на нас тут — то ніякої,— сказав один із ветеранів. — Нам що з пранцями, що без них — один біс.

— Мурлові навіть краще, бо він уже не знає, на якім світі живе.

• — Цікаво, звідки походить слово «пранці», — сказав професор Макуолсі.

— Не знаю, — відповів його сусід. — В армії сифіліс тільки так і називають.

— Цікаво, цікаво, — сказав професор Макуолсі.— Такі слова здебільшого мають дуже давнє походження.

— Слухай, чому його називають пранці? — спитав сусід професора Макуолсі в іншого ветерана.

— Не знаю.

Виявилося, що цього не знає ніхто, але всім приємно було вести поважну розмову на філологічну тему.

Річард Гордон стояв тепер коло стойки поряд з професором Макуолсі. Коли Рудий з Мурлом завелиіся між собою, черга поволі почала відтісняти його в той бік, і він не опирався.

— Вітаю, — сказав йому професор Макуолсі.— Вип'єте чарочку?

— Тільки не з вами, — відповів Річард Гордон.

— Що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказав професор Макуолсі.— Чи доводилося вам уже бачити щось подібне?

— Ні,— сказав Річард Гордон.

— Такого ніде не побачиш, — сказав професор Макуолсі.— Це дивовижний народ. Я щовечора приходжу сюди.

— І вам жодного разу не перепадало?

— Ні. З якої причини?

— Ну, в п'яних бійках.

— Мене чомусь ніколи не чіпають.

— Кілька хвилин тому двоє моїх друзів ладні були віддухопелити вас.

— Он як?

— Я шкодую, що завадив їм.

— Навряд чи це щось змінило б, — сказав професор Макуолсі, вимовляючи слова у свій дивний спосіб. — Якщо моя присутність дратує вас, я мозЛу піти.

— Ні,— сказав Річард Гордон. — Мене, знаєте, навіть тішить, що ми опинилися поряд.

— Он як, — сказав професор Макуолсі.

— Ви вже були одружені? — спитав Річард Гордон.

— Так.

— І чим же воно скінчилося?

— Моя дружина померла від іспанки під час епідемії тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року.

— А навіщо ви одружуєтеся знову?

— Бо сподіваюся, що цього разу буду щасливіший. Сподіваюся, що тепер з мене буде кращий чоловік.

— І для цього ви обрали мою дружину?

— Так.

— Сволота, — сказав Річард Гордон і вдарив його в обличчя.

Хтось схопив його за руку. Він висмикнув її і відчув оглушливий удар по голові, за вухом. Він бачив перед собою червоне обличчя професора Макуолсі; той усе ще стояв коло стойки і кліпав очима. Професор Макуолсі простяг руку по другий кухоль, замість того, що його перекинув Гордон, і тоді Річард Гордон розмахнувся знову. І знову щось вибухнуло за його вухом, а вогні в барі яскраво спалахнули, закружляли й згасли.

Потім він усвідомив, що стоїть на порозі бару Фредді. В голові у нього гуло, його нудило, а наповнена людьми кімната хиталася й повільно кружляла. Натовп дивився на нього. Перед ним стояв широкоплечий паруб'яга.

— Слухайте, — казав він, — ще не вистачало, щоб ви тут бушували. Мало того, що ці пияки тут цілий день бешкетують.

— Хто мене вдарив? — спитав Річард Гордон.

— Я вас ударив, — сказав дужий паруб'яга. — Той чоловік — наш постійний клієнт. Я вам раджу заспокоїтися. Я вам не раджу затівати тут бійки.

Похитуючись на нетвердих ногах, Річард Гордон побачив, що професор Макуолсі відокремився від натовпу коло стойки й наближається до нього.

— Вибачте, — сказав він. — Я зовсім не хотів, щоб вас били. Я розумію ваш душевний стан.

— Сволота! — сказав Річард Гордон і ступив крок назустріч. Більше він нічого не пам'ятав, бо дужий паруб'яга приготувався, злегка опустивши плечі, й ударив його знову, і він знову впав, цього разу ницьма на цементну долівку.

Дужий паруб'яга обернувся до професора Макуолсі.

— От і все, док, — сказав він лагідним тоном. — Більше він вам не докучатиме. А чого він, власне, поліз на вас?

— Я мушу відвезти його додому, — сказав професор Макуолсі.— 3 ним нічого не буде?

— Авжеж, нічого.

— Допоможіть мені перенести його в таксі,— сказав професор Макуолсі. Вдвох вони винесли Річарда Гордона й за допомогою водія вмостили його на сидіння старенького «форда» моделі «Т».

— Ви певні, що з ним нічого не буде? — спитав професор Макуолсі.

— Коли схочете, щоб він опритомнів, смикніть його добряче за вуха. Хлюпніть в обличчя водою. Тільки ж майте на увазі— він може знову кинутися на вас. Будьте обачні, док.

— Гаразд, — сказав професор Макуолсі.

Голова Річарда Гордона лежала на спинці сидіння безживно відкинута, дихав він з натужним хрипом. Професор Макуолсі підсунув йому руку під голову, щоб вона не билась об край спинки.

— Куди їхати? — спитав водій.

— На той кінець міста, — відповів професор Макуолсі.— Повз парк до рибної крамниці, а там звернути.

— Отже, на Рокі-роуд? — сказав водій.

— Так-так, — відповів професор Макуолсі.

Коло першого кафе, повз яке вони проїздили, професор Макуолсі попросив водія зупинитися, бо хотів купити сигарет. Він обережно опустив голову Річарда Гордона на спинку сидіння й зайшов до кафе. Коли він повернувся, Річарда Гордона в машині не було.

— Де він подівся? — спитав він у водія.

— Он, шкандибає попереду, — відповів водій.

— Наздоженіть його.

Коли таксі порівнялося з Річардом Гордоном, який, заточуючись, брів вулицею, професор Макуолсі вийшов і підійшов до нього.

— Сідайте, Гордон, — сказав він, — поїхали додому.

Річард Гордон подивився на нього.

— Разом? — спитав він, похитуючись.

— Я хочу, щоб ви сіли в таксі й поїхали додому.

— Іди ти к бісу.

— Прошу вас, — сказав професор Макуолсі.— Я хочу, щоб ви дісталися додому цілі й здорові.

— Де твоя банда? — спитав Річард Гордон.

— Яка банда?

— Ота твоя банда, що побила мене.

— Та це був викидайло. Я навіть гадки не мав, що він вас ударить.

— Брешеш, — сказав Річард Гордон. Він викинув кулак у червоне обличчя перед собою, але схибив, упав на коліна й повільно підвівся. Він розбив до крові коліна об тротуар, але не помітив цього.

— Ну давай, хто кого, — сказав він зривистим голосом.

— Я ніколи не б'юся, — сказав професор Макуолсі.— Сідайте в таксі, я з вами не поїду.

— Іди к бісу, — сказав Гордон ї рушив далі.

— Та нехай іде, — сказав водій. — Він уже оговтався.

— Ви так гадаєте?

— Господи, — сказав водій, — та він уже, вважайте, тверезий.

— Я все ж таки боюся за нього, — сказав професор Макуолсі.

— Без бійки ви його в машину однаково не посадите, — сказав водій. — Нехай іде собі. Тепер він уже не пропаде. Це ваш брат?

— У певному розумінні,— сказав професор Макуолсі.^

Він стежив, як Річард Гордон брів вулицею, аж поки той зник у затінку височенних дерев, чиє розлоге віття вростало в землю як коріння. Думки професора Макуолсі були цієї миті не з приємних. «Це смертельний гріх, — думав він, — тяжкий і непрощенний гріх і велика жорстокість, і хоч релігія знаходить цьому формальне виправдання, сам я собі простити цього не можу. З іншого боку, хірургові під час операції не можна вагатися від страху, що він завдасть пацієнтові болю. Але чому всі такі операції в житті робляться без наркозу? Бувши кращою людиною, я дозволив би йому побити мене. Йому б тоді полегшало. Бідолашний, дурний чоловік. Бідолашний, бездомний чоловік. Може, я даремно його відпустив, але ж для нього це нестерпнь. Мені соромно за себе, я гидкий сам собі, ненависний собі за те, що зробив. І хто зна, як воно ще обернеться. Але годі думати про це. Зараз я повернуся й прийму наркоз, який рятував мене сімнадцять років і від якого тепер уже можна відмовлятися. Хоч у мене це вже, мабуть, порок, і я тільки вигадую для нього виправдання. Як би там не було, це порок, до якого я добре пристосувався. Ех шкода: скривдив людину й нічим не можу їй допомогти».

— Везіть мене назад, до Фредді,— сказав він

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Катер берегової охорони, що вів на буксирі «Королівську мушлю», ішов вигнутою протокою між рифами й островом. Катер гойдало на хвилях, що їх несильний північний вітер здіймав назустріч припливу, але білий човен легко і плавно йшов за буксиром,

— Якщо норд не посилиться, нам з ним мороки вже не буде, — сказав командир катера. — Дивіться, як легко він іде. Старий Роббі вмів будувати човни. Ви зрозуміли що-небудь із того, що він говорив? '

— Він марить, — відповів помічник. — Він просто забалакується.

— Видно, він уже не житець, — сказав командир. — Така рана в животі, Гадаєте, це він постріляв отих чотирьох кубинців?

— Хтозна. Я питав, але від нього хіба доб'єшся.

— Може, ще раз спробуємо? Ходімо подивимось, як він там, — сказав командир.

Залишивши за штурвалом старшину-стернового — попереду саме з'явився маяк, — вони перейшли з рубки до командирської каюти. Гаррі Морган лежав там на койці з металевих трубок. Очі в нього були заплющені, але він розплющив їх, коли командир доторкнувся до його плеча.

— То як ти, Гаррі? — спитав командир.

Гаррі дивився на нього, але не відповідав.

— Може, тобі чогось треба? — спитав у нього командир.

Гаррі Морган дивився на нього.

— Він вас не чує,— сказав помічник.

— Гаррі,— сказав командир, — може, дати тобі чого-небудь?

Вмочивши рушника в бачок рукомийника, він зволожив Гаррі

уста. Вони були спечені й почорнілі. Дивлячись на командира, Гаррі заговорив.

— Людина, — сказав він.

— Так-так, — сказав командир. — Кажи далі.

— Людина, — сказав Гаррі Морган дуже повільно, — не має, не може… нема в неї нічого… ніякої можливості.— Він замовк. Поки він говорив, обличчя його нічого не виражало.

— Далі, Гаррі, далі,— сказав капітан. — Розкажи нам, хто це зробив? Як усе сталося?

— Людина, — сказав Гаррі, дивлячись на нього із щілин-очей, широко розставлених на вилицюватому обличчі, намагаючись тепер щось пояснити йому.

— Четверо людей, — спробував підказати йому командир. Він знову зволожив Гаррі уста й стис рушник пальцями так, що кілька крапель потрапило в рот.

— Людина, — виправив його Гаррі. І замовк.

— Гаразд. Людина, — сказав командир.

— Людина, — сказав Гаррі знову безбарвним голосом, дуже повільно, насилу ворушачи спеченими губами, — за такого життя, як тепер, хоч би як старалася, ні.

Командир подивився На помічника й похитав головою.

— Хто це зробив, Гаррі? — спитав помічник.

Гаррі подивився на ньоґо.

— І не надійся, — сказав він. Командир і помічник схилилися над ним: може, нарешті він щось пояснить. — Це все одно, що розминутися з машиною на гребені гори. На тій дорозі на Кубі. На будь-якій дорозі. Скрізь. Це так само. В житті. В усьому. Спершу, може, виходить, усе добре, все гаразд. Коли щастить. Людина. — Він замовк. Командир глянув на помічника і знову похитав головою. Гаррі Морган дивився на нього безвиразними очима. Командир ще раз зволожив йому уста. На рушнику залишився кривавий слід.

— Людина, — сказав Гаррі Морган, дивлячись тепер на них обох. — Людина сама не може. Людина сама нічого не може. — Він помовчав. — Хоч би як старалась, людина нічого, нічогісінько, ані біса не може сама-одна.

Він заплющив очі. Він витратив багато часу на те, щоб сказати це, і витратив усе життя на те, щоб це зрозуміти.

Він знову розплющив очі.

— Ходімо, — сказав командир помічникові.— Тобі справді нічого не потрібно, Гаррі?

Гаррі Морган подивився на нього, але не відповів. Він сказав їм усе, але вони не почули.

— Ми ще зайдемо, — сказав командир. — Тримайся, старий»

Гаррі Морган провів їх поглядом.

У штурвальній рубці, дивлячись, як насувається темрява й промінь маяка на Сомбреро лягає на хвилі, помічник сказав:

— Аж моторошно слухати, як він марить.

— Шкода його, — сказав командир. — Ну, нічого, вже недалеко. Десь одразу по півночі пришвартуємось. Якщо, звісно, не доведеться стишити хід через буксирування.

— Гадаєте, він виживе?

— Ні,— сказав командир. — А втім, хтозна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Великий натовп зібрався в темній вулиці перед чавунною брамою колишньої бази підводних човнів, що була тепер стоянкою для яхт. Сторож-кубинець мав наказ не пропускати нікого, і люди напирали на браму, вдивляючись між чавунними гратами в темний відгороджений простір, де тільки обриси причалів були освітлені вогнями пришвартованих яхт. Натовп мовчав, як уміє мовчати лише натовп у Кі-Уест. Двоє яхтсменів ліктями й плечима проклали собі дорогу до брами й потіснили сторожа.

— Ви куди? Входити заборонено, — сказав сторож.

— Ще чого. Ми з яхти.

— Усім заборонено, — сказав сторож. — Вертайте.

— Не меліть дурниць, — сказав один із яхтсменів і, відштовхнувши його, рушив дорогою, що вела на пристань.

Натовп залишився, де стояв, так само, як і збентежений і зневажений маленький сторож у форменому кашкеті й з довгими вусами, який засмучено думав про те, що без замка браму однаково не допильнуєш, а двоє яхтсменів бадьоро пройшли дорогою під гору й там, коло причалу берегової охорони, побачили, а потім і проминули групу людей. Не звернувши на них уваги, вони попрямували набережною далі, повз інші причали з пришвартованими яхтами, вийшли на причал номер п'ять і дійшли до освітленого яскравим ліхтарем трапа, що сполучав грубі дошки причалу з тиковою палубою яхти «Нова Екзума II». Коли вони вмостилися у великій каюті в глибоких шкіряних кріслах, що стояли обабіч довгого журнального столика, один із них дзвінком викликав стюарда.

— Віскі з содовою, — сказав він. — А тобі, Генрі?

— Теж, — відповів Генрі Карпентер.

— Чого той йолоп на воротах не пускав нас?

— Не маю уявлення, — сказав Генрі Карпентер.

Стюард у білій курточці приніс дві склянки.

— Постав-но ті пластинки, які я вибрав по обіді,— сказав яхтсмен, якого звали Уоллес Джонстон.

— Даруйте, сер, але я відніс їх на місце, — сказав стюард.

— Хай тобі чорт, — сказав Уоллес Джонстон. — Постав тоді Баха з нового альбому.

— Слухаю, сер, — сказав стюард. Він підійшов до шафки з пластинками, вийняв альбом, перейшов до програвача й поставив «Сарабанду».

— Ти бачив сьогодні Томмі Бредлі? — спитав Генрі Карпентер. — Він був на аеродромі.

— Я його терпіти не можу, — сказав Уоллес. — Як і його хвой-ду-дружину.

— А мені Елен подобається, — сказав Генрі Карпентер. — Вона вміє тішитися життям.

— Ти пересвідчився в цьому?

— Ще й як. Вона це робить дивовижно.

— А мені вона бридка, — сказав Уоллес Джонстон. — Чому її взагалі занесло сюди?

— У них тут чудовий особняк.

— Мені подобається ця стоянка — чиста й якась затишна, — сказав Уоллес Джонстон. — А правду кажуть, ніби Томмі Бредлі — імпотент?

— Не думаю. Про кого тільки цього не кажуть. Він просто людина широких поглядів.

— Чудово сказано. В нього — широкі погляди, в неї — широке ліжко.

— Вона надзвичайно приємна жінка, — сказав Генрі Карпентер. — Тобі вона сподобалася б, Уоллі.

— Ніколи, — сказав Уоллес. — Вона втілює в собі все, що я ненавиджу в жінках, а Томмі Бредлі — уособлення всього, щб я ненавиджу в чоловіках.

— Іч, який ти сьогодні категоричний.

— А от ти ніколи не буваєш категоричним, — сказав Уоллес Джонстон. — І знаєш чому? Бо тобі бракує цілісності. Ти не вмієш приймати рішення. Ти ж навіть не знаєш, хто ти і що ти.

— Не треоа про мене, — сказав Генрі Карпентер. Він запалив сигарету.

— Цікаво чому?

— Та хоча б тому, що я плаваю з тобою на твоїй клятій яхті й майже завжди роблю те, що ти хочеш, і тим самим звільняю тебе від необхідності платити за мовчанку офіціантам і матросам і всіляким іншим шантажистам, які знають, що вони таке, і знають, що ти таке.

— Я бачу, ти сьогодні в гарному настрої,— сказав Уоллес Джонстон. — Ти чув коли-небудь, щоб я платив шантажистам?

— Ні. Для цього ти йадто скупий. Та й куди спокійніше й простіше мати таких друзів, як я.

— В мене немає інших: таких друзів, як ти.

— Не треба лестощів, — сказав Генрі.— У мене сьогодні не той настрій. Утішайся своїм Бахом, знущайся із стюарда, а коли вп'єшся — йди спати.

— Яка тебе муха вкусила? — спитав Джонстон, підводячись. — Чого ти визвірився? Не думай, будь ласка, що на тобі світ клином зійшовся.

— Я і не думаю, — сказав Генрі.— І завтра я знову буду і веселим, і слухняним. Але сьогодні якийсь поганий вечір. Ти не помічав, що вечори бувають різні? А втім — для багатого різниці, мабуть, не існує.

— Ти розмовляєш, як школярка.

— На добраніч, — сказав Генрі Карпентер. — Я не школярка і не школяр. Я йду спати. Завтра вранці я знову буду веселий, і життя буде казково гарним,

— Скільки ти програв? Чи не тому ти такий смутний?

— Три сотні.

— Тоді все ясно.

— Тобі завжди все ясно, цравда?

— Ні, послухай. Ти програв три сотні, так?

— Я програв більше.

— Скільки ж іще?

— Я упустив свій головний виграш, — сказав Генрі Карпентер. — І лишився з носом. Я тепер граю в гру, в якій не виграють. Тільки сьогодні я нарешті збагнув це. Раніше я над ттим чомусь не замислювався. А тепер я йду спати, щоб більше не набридати тобі.

— Ти не набридаєш мені. Але, будь ласка, не будь таким брутальним,

*— Тут уже нічим не зарадиш. Я брутальний, І ти мені набрид. На добраніч. Завтра все буде гаразд.

— Ти жахливий грубіян.

— Що ж, звикай, — сказав Генрі.— Я все життя тільки те й роблю, що звикаю.

— То — на добраніч? — сказав Уоллес Джонстон з надією в голосі.

Генрі Карпентер не відповів. Він слухав Баха.

— Не лягай спати в такому настрої,— сказав Уоллес Джонстон. — Яка все-таки в тебе палка вдача!

— Дай мені спокій!

— Не дам. Я вже не раз бачив тебе в такому настрої, і він минав без сліду.

— Дай мені спокій.

— Випий віскі, і тобі полегшає.

— Не хочу я віскі, і мені від нього не полегшає.

— Ну, то йди спати.

— Іду, — сказав Генрі Карпентер.

Отак воно було того вечора на яхті «Нова Екзума II», команда якої складалася з дванадцяти чоловік, на чолі з капітаном Нільсом Ларсоном, і на борту якої перебували її власник Уоллес Джонстон — тридцяти восьми років, магістр мистецтв, випускник Гарвардського університету, джерело прибутків — шовкоткацькі фабрики, неодружений, interdit de séjour [81] у Парижі, добре знаний від Алжіра до Біскри, — і один гість, Генрі Карпентер— тридцяти шести років, магістр мистецтв, випускник Гарвардського університету, джерело прибутків — двісті доларів на місяць довічно з фонду, відписаного матір'ю в розпорядження банку, а раніше — чотириста п'ятдесят на місяць, аж доки банк, в чиєму розпорядженні цей фонд перебував, не обміняв одні добрі цінні папери на інші добрі цінні папери, потім на трохи гірші папери і, нарешті, на нерухоме майно — конторський будинок, який ліг на плечі банківської адміністрації важким тягарем і не давав ніяких прибутків. Задовго до того, як прибутки Генрі Карпентера отак зменшилися, про нього казали: якщо Генрі скинути без парашута з висоти п’яти з половиною тисяч футів, він щасливо приземлиться за столом якого-небудь багатія. Щоправда, він добре розважав тих, хто його утримував, і тим самим сповна віддячував за гостинність. Та Хоч він рідко, і то лише останнім часом поринав у такий настрій і висловлювався так, як сьогодні, його приятелі давно вясе зійшлися на Тому, ще Генрі підупадає. Якби ці багатії не Відчували, що він підупадає — з властивим Для них усіх умінням інстинктивнорозпізнавати в своїй зграї того, хто заслаб, і здоровим прагненням відкинути його, якщо вже не можна його знищити — Генрі Карпентер не мусив би гостювати в Уоллеса Джонстона. Власне, Уоллес Джонстон, з його досить своєрідними уподобаннями, був останнім пристановищем Генрі Карпентера, який, всупереч власному щирому бажанню покласти цій дружбі край, обрав найкращий спосіб самозахисту: не властива йому раніше брутальність мови, непевність, що переходила у відчай, збуджували й вабили до нього Джонстона, якому б він — зважаючи на вік — давно б, йапевно, набрид, якби виявляв саму тільки беззаперечну поступливість. Так Генрі Карпентер відсував своє неминуче самогубство якщо не на місяці, то принаймні на тижні.

Його щомісячний прибуток, який, на його думку, позбавляв життя будь-якого сенсу, на сто сімдесят доларів перевищував суму, на яку рибалка Елберт Трейсі утримував сім'ю, доки його не вбили три дні тому.

На інших яхтах, пришвартованих до причалів, були інші люди й інші клопоти. На одній з найбільших — гарному чорному трищогловому судні — лежав без сну шістдесятирічний хлібний маклер, занепокоєний надісланим з контори листом про ревізію, з якою наскочили агенти Податкового управління. Раніше о цій порі він заглушив би неспокій кількома склянками віскі з льодом і довів би себе до того стану, коли сам чорт тобі запанібрата — стану, знайомого всім давнім піратам, з якими він, до речі, мав багато спільного як вдачею, так і поведінкою. Але лікар заборонив йому пити протягом місяця, власне, протягом трьох місяців, цебто йому сказали, що він не проживе й року, якщо не кине пити бодай на три місяці, і він вирішив зробити місячну перерву. А тепер він з тривогою думав ще й про телефонний дзвінок з Податкового управління напередодні його виїзду з міста: його розпитували, куди саме він збирається їхати й чи не має наміру залишити територіальні води Сполучених Штатів.

Він лежав у піжамі на своєму широкому ліжку, під головою в нього були дві подушки, лампа в узголів'ї світилася, але він не міг зосередитися на книжці — розповіді про подорож на Галапагоські острови. Він ніколи не приводив сюди жінок. Він брав жінку в її каюті, а потім приходив сюди й лягав у це ліжко. Це була його особиста каюта, свята святих — як і його кабінет у конторі. Йому ніколи й на думку не спадало привести сюди жінку. Якщо йому потрібна була жінка, він ішов до неї, і як було по всьому, то було по всьому, і тепер, коли було по всьому вже назавжди, свідомість його працювала з тією ж холодною ясністю, яка колись завжди з'являлася після близькості з жінкою. І він лежав тепер без надії на благодатне запаморочення, розбавлений тієї штучно створюваної відваги, що стільки років заспокоювала його розум і зігрівала серце, й думав про те, які докази мають ревізори, які факти їм відомі й які вони підтасують, що не викличе в них заперечень, і в чому вони побачать порушення закону, і він не боявся їх, а тільки ненавидів їх і ту владу, яку вони тепер застосовуватимуть так зухвало, що його власне запекле, визивне, напористе зухвальство — єдина раз і назавжди набута і справді вартісна риса його вдачі — дасть тріщину, а якщо він дозволить себе залякати, то й розлетиться на друзки.

Його розум не знав абстрактних категорій, а оперував лише такими поняттями, як контракт, продаж, кредит, хабар. Він мислив такими категоріями, як акції, поставки, тисячі бушелів, опціони, акціонерні товариства, трести й дочірні підприємства і, перебираючи все це в пам’яті, він бачив, що ревізори можуть знайти чимало, досить для того, щоб на кілька років позбавити його спокою. Якщо вони не підуть на компроміс, буде дуже погано. Раніше він не тривожився б, але здатність до боротьби вичерпувалася в ньому разом з тією іншою здатністю, й він почував себе самотнім перед тим, що насувалося, й він лежав на своєму великому широкому ліжку й не міг ні читати, ні спати.

Дружина розлучилася з ним десять років тому, а перед тим вони двадцять років були подружжям тільки про людське око, і йому ніколи не бракувало її, і він ніколи її не кохав. Свою кар'єру він почав на її гроші, й вона народила йому двох синів, таких же убогих на розум, як і вона. Він ставився до неї добре, аж доки нажите ним не перевищило вдвоє її первісний капітал, а тоді дозволив собі на неї більше не зважати. Відколи його банківський рахунок досяг цієї суми, його вже більше не обходили її мігрені, її скарги та її плани. Він просто ігнорував їх.

Він був ніби створений для кар'єри спекулянта, бо відзначався незвичайною статевою енергією, яка додавала йому самовпевненості, такої необхідної гравцеві; він відзначався, крім того, здоровим глуздом, блискучим математичним розумом, постійним, але стриманим скептицизмом — скептицизмом, що попереджав його про можливі небезпеки, як барометр попереджає про зміну погоди; та ще загостреним відчуттям часу, яке утримувало його від надто ризикованої гри.

Все це, в поєднанні з цілковитим браком моральних засад і умінням прихиляти до себе людей, не переймаючись до них ці прихильністю, ні довірою і водночас запевняючи їх, палко й задушевно, в своїй дружбі; не просто дружбі, а й такому великому бажанні посприяти їхнім успіхам, що вони несамохіть ставали його спільниками; і, нарешті, в поєднанні з невмінням зазнавати гризоти чи співчуття, — все це зробило його тим, чим

він тепер був. А був він тепер старим чоловіком у смугастій шовковій піжамі, що прикривала його груди, одутле черевце, непомірно великий, але тепер безсилий орган, яким він колись так пишався, і кволі ніжки; він лежав на ліжку й не міг заснути, бо нарешті в ньому прокинулася гризота.

Він картав себе, що пішов на ту хитрість п'ять років тому. Він міг би тоді сплатити податки, не шахруючи, І, якби тоді сплатив їх, то тепер не мав би клопоту. Отож він лежав, думаючи про це, аж поки заснув; та що гризота вже знайшла тріщинку й почала заповзати крізь неї, то він не знав, що спить: його мозок працював і далі. Звідси ж випливало, що він уже більше не матиме спокою і що тепер, у його віці, гризота легко доконає його.

Раніше він любив казати — нехай слабаки тривожаться, на те вони й слабаки, а тепер він так уперто гнав від себе тривоги, що втратив сон. Він ще міг опиратись їм, поки не спав, та тільки-но засинав, вони починали точити його, а що він був старий, то їм легко було робити своє.

Йому не треба' було бідкатися з приводу того, як він поводився з іншими людьми, до чого він їх довів, і як вони скінчили— хто з них перебрався з фешенебельних апартаментів на Лейк-Шор-драйв до третьорядного пансіону в Остіні; в кого дочка, на руку якої було стільки претендентів у вищому світі, працювала тепер асистенткою зубного лікаря, коли щастило знайти роботу; хто в шістдесят три роки наймався нічним сторожем, бо залишився ні з чим; хто застрелився одного ранку перед сніданком, і хто з його дітей знайшов його, і яке то було видовище; хто тепер їздив поїздом на роботу, якщо тільки він її мав, бо раніше роботою був продаж акцій, потім — автомобілів, а тепер— ходіння від дверей до дверей з дрібним товаром — господарчими речами (ми в бродячих гендлярів не купуємо, йдіть геть звідси, і двері грюкають перед носом) і, нарешті, наслідуючи свого батька — хоч у трохи інший спосіб, бо той кинувся із сорок другого поверху, як орел, тільки без шуму пір'я, що супроводить вільне падіння орла — ступив на колію, під поїзд «Оро-ра — Елджін», маючи в кишенях пальта нерозпродані, не потрібні нікому збивачки для яєчних білків, скомбіновані з соковижималками. Дозвольте тільки продемонструвати вам, мадам. Ви вставляєте цю штучку сюди й прикручуєте її оцим гвинтиком. А тепер дивіться. Мені воно не потрібне. Ну, чом би вам не випробувати. Кажу вам — мені не треба. Ідіть собі.

Отож він вийшов на вулицю, і та вулиця — голі дерева, безживні подвір'я, стандартні будиночки, де ніхто нічого не хотів купувати — вивела його просто на залізничну колію, якою наближався поїзд «Орора — Елджін»,

Були такі, що обирали падіння з вікна свого помешкання чи контори; і такі, що робили це тихо, запустивши двигун машини в зачиненому гаражі; і такі, що, цілком у дусі національної традиції, обирали кольт або сміт-і-вессон, ці досконалі знаряддя, що кладуть край безсонню, розвіюють муки сумління, лікують рак, рятують від банкротства і пробивають вихід із найбезвихіднішого становища — варто лише натиснути пальцем; ці чудові американські вироби, такі легкі у вжитку, такі надійні, так добре пристосовані до того, щоб покласти край американському' рожевому сну, коли він стає кошмаром, і єдина незручність " яких полягає в тому, що після їх застосування родичам доводиться прибирати й чистити.

Люди, яких він розорив, ішли з життя в такі-от різні способи, але його це не обходило. Хтось же мусить програвати, а тривожаться тільки слабаки.

Ні, йому не треба було думати ні про них, ні про інші побічні наслідки успішних спекуляцій. Хтось виграє, хтось мусить програти, і тільки слабаки тривожаться.

Йому досить було думати тільки про те, наскільки краще все було б, якби він не пішов на оту хитрість п’ять років тому — і в ірго віці прагнення змінити те, чого вже не зміниш, пробивало шлях тривозі. Тільки слабаки тривожаться. Але тривогу можна втопити у склянці віскі з содовою. Під три чорти лікарів з усіма їхніми порадами. Отож він натискає на дзвоник, і заспаний стюард приносить віскі, і спекулянт випиває, і він уже не слабак; ні перед ким, окрім смерті.

А на сусідній яхті спить симпатична, нудна й добропристойна родина. Батькове сумління чисте, й він спить спокійно, лежачи на боці, кліпер бореться зі штормом у рамці над його головою, лампочка при ліжку світиться, книжка впала на підлогу. Мати спить міцно, й сниться їй її садок. їй уже п'ятдесят, але вона миловида, здорова, пещена жінка, і вона ще приваблива, коли спить. Дочці сниться наречений, який завтра має прилетіти літаком, і вона перевертається в ліжку, усміхається вві сні і, не прокидаючись, підтягує коліна мало не до підборіддя й скручується клубочком, як кошеня. У неї кучеряве світле волосся, гарне личко, гладенька шкіра, й уві сні вона схожа на свою матір замолоду.

Це щаслива родина, і всі в ній люблять одне одного. У батька розвинене почуття громадянського обов'язку і неабиякі заслуги перед суспільством, він виступав проти сухого закону, він не святенник, він щедрий, чуйний, справедливий і майже ніколи не гнівається. Команда яхти має добру платню й добрий харч і живе в зручних кубриках. Усі вони не нахваляться хазяїном і люблять його дружину й дочку. Наречений — член товариства «Че-

реп і кістки» [82], і всі провіщають йому блискуче майбутнє, всі люблять його; він усе ще думає про інших більше, ніж про себе, і ніяка інша дівчина, крім чарівної Френсіс, не гідна його руки. Мабуть, Френсіс теж не зовсім гідна його руки, але спливуть роки, перше ніж Френсіс усвідомить це; а як доля буде до неї ласкава, то, може, й не усвідомить ніколи. Як правило, чоловік, що відзначається активністю в «Черепі й кістках», не відзначається нею в ліжку; але для таких чарівних дівчат, як Френсіс, намір важить не менше, ніж його виконання.

Хоч би там як, всі вони сплять спокійно, але звідки ж беруться гроші, які забезпечують їм добробут і які вони з такою користю й приємністю витрачають? Гроші беруться з продажу мільйонів пляшок одного вельми поширеного напою, собівартість якого три центи літр, а продажна ціна — долар за велику пляшку (півлітра), півдолара за середню й двадцять п'ять центів за малу. Але вигідніше купувати велику, і якщо ви заробляєте десять доларів на тиждень, то беруть з вас стільки ж, скільки брали б, якби ви були мільйонером, а продукт і справді гарний. Він робить з вами все те, що обіцяє реклама, і навіть більше.

З усіх кінців світу надходять листи від вдячних споживачів, які відкривають усе нові способи його застосування, а давні клієнти так само віддані йому, як Гарольд Томкінс, наречений, «Черепу й кісткам», або Стенлі Болдуїн — своїм шкільним друзям. Коли гроші заробляють у такий спосіб, самогубств не буває, а тому всі сплять спокійно на яхті «Альзіра III» (капітан Ион Якобсон; команда: чотирнадцять чоловік; пасажири: власник з родиною).

На четвертому причалі стоїть двощоглова яхта завдовжки тридцять чотири фути, на борту якої перебувають двоє з трьохсот двадцяти чотирьох естонців, що плавають по всіх морях та океанах на вітрильниках від двадцяти восьми до тридцяти шести футів завдовжки й звідусіль надсилають кореспонденції в естонські газети. Ці кореспонденції в Естонії дуже популярні й приносять своїм авторам від одного долара до одного долара й тридцяти центів за шпальту. їм надається місце, яке в американських газетах займають бейсбольні та футбольні репортажі, й друкують їх під заголовком «Саги наших безстрашних мандрівників». У південних водах немає, мабуть, жодної пристойної яхтової стоянки, де не було б щонайменше двох засмаглих, просолених білявих естонців, що чекають переказу за свою останню кореспонденцію. Отримавши гроші, вони пливуть до нової стоянки і пишуть нову сагу. Вони теж щасливі. Щасливі майже так само, як пасажири «Альзіри III». Гарна то річ — бути безстрашним мандрівником.

У ліжку на «Ірідії IV» лежить власник, за фахом зять багатія, і його коханка Дороті, дружина високооплачуваного голлівуд-ського режисера Джона Голліса, мозок якого настільки пережив печінку — не кажучи вже про інші, безнадійно прогнилі органи, — що він у своєму прагненні врятувати душу кінець кінцем проголосить себе комуністом. Зять, вродливий здоровань, що ніби зійшов з рекламного плаката, лежить на спині й хропе, але Дороті Голліс, дружині режисера, не спиться, і вона, вдягнувши халат, виходить на палубу й дивиться на темні води затоки, туди, де чорніє лінія хвилеріза. На палубі холодно, вітер куйовдить її волосся, вона відгортає його із засмаглого чола, щільніше закутується в халат — соски отверділи від холоду — і помічає вогні судна, що наближається з моря до хвилеріза. Вона стежить, як вони швидко й неухильно наближаються до входу в затоку, й перед самим входом на судні засвічується прожектор, яскравий промінь ковзає по воді і, на мить засліпивши її, вихоплює з темряви причал берегової охорони, групу людей на ньому й блискучу чорну санітарну машину поховального бюро, яка часом править і за катафалк.

«Доведеться, мабуть, прийняти люмінал, — думає Дороті.— Скільки ж можна не спати. Бідолашний Едді п'яний як чіп. Він так. жадає мене, й він такий палкий, але завжди напивається і зразу ж засинає. Ах, він милий. Звісно, якби я вийшла за нього заміж, він би закрутив роман з іншою. Але він милий, милий. Бідолашка, так напився. Тільки б йому не було погано вранці. Ну, піду накручусь — і спати. Зачіска в мене страшна. А я хочу бути гарненькою для нього. Він такий милий. Шкода, що я не взяла з собою покоївки. Не можна було. Навіть Бейте, і ту не можна було. Якби ж то ще знати, як почуває себе бідолашний Джон. Ах, він теж милий. Сподіваюсь, йому краще. Такі муки від цієї нещасної печінки. Була б я зараз з ним, я б його доглядала. Треба таки лягти й спробувати заснути, бо інакше я вранці виглядатиму страховиськом. Едді такий милий. І Джон теж, навіть із своєю нещасною печінкою. Ах, бідолашна, бідолашна печінка. Едді милий. Шкода тільки, що він так напився. Він такий дужий і веселий, він просто чудо. Може, завтра він так не нап'ється».

Вона спустилася вниз, знайшла двері своєї каюти, сіла перед дзеркалом і заходилася щіткою розчісувати волосся, рахуючи до ста. Вона всміхнулася до себе в дзеркалі, коли щітка розпушила її гарне волосся. «Едді милий. Такий милий. Шкода тільки, що він напився. В кожного чоловіка щось обов'язково мусить бути не так. Он подивись на Джонову печінку. Звісно, подивитися на неї неможливо. Виглядає вона, мабуть, жахливо. Слава богу, що її не видно. А взагалі, в чоловіків немає нічого справді бридкого. Смішно, що вони вважають бридким оте. А втім, може, печінка в них таки бридка. Або нирки. Нирки en brochette [83] Цікаво, скільки їх, нирок? Здається, в людини всього по двоє"крім шлунка і серця. Ну і, звісно, мозку. Дев'яносто дев'ять… сто. Люблю розчісувати волосся. Це хіба єдине корисне, що я роблю для себе. Цебто, звісно, коли я сама. Ах, Едді такий милий. Може, зайти до нього? Ні, він надтб п’яний. Бідолашний хлопчик. Прийму люмінал».

Вона глянула на себе в дзеркало. Вона була надзвичайно гарненька, мініатюрна, з чудовою фігуркою. «Нічого, ще годжуся, — * подумала вона. — Дечим, може, вже й не так, але загалом і в цілому ще годжуся. Але треба все ж таки поспати. Я люблю спати. Якби можна було бодай одну ніч проспати міцно, отим справжнім, здоровим сном, яким спала, коли була малою. Певно, так воно завжди, коли дорослішаєш, і одружуєшся, і народжуєш дітей, а потім починаєш забагато пити й робити різного, чого не можна робити. Якби я спала як слід, то, може, те все й не шкодило б мені. За винятком, певно, пиття. Бідолашний Джон з отією своєю печінкою, а тепер іще й Едді. Ні, що не кажи, а Едді — золото. Він просто чарівний. Доведеться все ж таки прийняти люмінал».

Вона зробила міну своєму відображенню в дзеркалі.

— Доведеться тобі все ж таки прийняти люмінал, — сказала вона пошепки. Вона запила люмінал склянкою води з хромованого термоса, що стояв на столику біля ліжка.

«Він руйнує нерви, — подумала вона. — Але ж без сну теж не можна. Цікаво, який би Едді був, якби ми одружилися. Певно, завів би собі молоденьку коханку. Певно, вони так створені, у них це в крові, так само, як у нас. Я просто не можу без цього, для мене це така насолода, а з ким я це роблю — щоразу з новим чи одним і тим самим — зрештою байдуже. Головне тільки це, і я завжди кохатиму того, хто мені це даватиме. Навіть одного й того самого. Але вони створені інакше. їм подавай щоразу нову — або молодшу, або недосяжну для них, або схожу ще на когось. Якщо ти брюнетка, їм хочеться блондинку. Якщо ти блондинка, то подавай їм руду. А якщо ти руда, вони знаходять собі іще щось. Єврейку, скажімо, а як усе вже обридне, то китаянку, чи лесбіянку, чи казна-кого ще. Всіх і не перелічиш. Або їм просто набридає. Хіба ж вони винні, що у них це в крові, хіба ж хто винен, що в Джона печінка й він допився до того, що вже нічого не може. А колись міг. Колись він був як бог. їй-богу, А Едді може. Але він п'яний. Певно, я врешті-решт зроблюся сукою. Може, вже й зробилася. Певно, жінка сама цього ніколи

не помічає, поки найближчі подруги їй не скажуть. У містера Уїнчела про це не прочитаєш. А він міг би запровадити нову рубрику в своїй світській хроніці. СУЧА-сність. «Місіс Дороті Голліс, дружина містера Джона Голліса, вкрай розсобачилася на проханому обіді в мера». Куди цікавіше, ніж хто в кого народився. Та й матеріалів більше набралося б. Але жінкам справді тяжче. Чим краще ти ставишся до чоловіка, чим палкіше виявляєш своє кохання до нього, тим швидше йому набридне. Певно, справді гарному чоловікові треба мати цілий гарем, але ж це так тяжко — одній удавати із себе цілий гарем, та й врешті-решт це йому однаково набридає, і тоді перша-ліпша шмаркачка вихоплює його в тебе з-під носа. Певно, всі ми врешті-решт робимося суками, але хто в цьому винен? Суки найбільше тішаться життям, але справді доброю сукою може бути лише зовсім дурна жінка. На зразок Елен Бредлі. Дурна й пихата егоїстка. Мабуть, і я вже добра сука. Кажуть, самій ніколи не видно, самій завжди здається, що ти не така. Але ж мусять десь бути чоловіки, яким ніколи не набридає жінка й ніколи не набридає це. Мусять бути. Але де вони? Всі ті, кого ми знаємо, зіпсовані вихованням. Ні, не треба про це, бог із ним, з вихованням. Бог із ним. І з тими автомобілями, і з тими танцями. А люмінал не діє, хоч плач. Все ж таки Едді безсовісний. Все ж він не мав права так напиватися. Це таки нечесно. Ніхто не винуватить чоловіків у тому, що вони такі, а не інакші, але пияцтво — то зовсім інше. Певно, я таки сука, але якщо я пролежу отак цілу ніч без сну, я збожеволію, а якщо наковтаюся тих клятих таблеток, то завтра цілий день буду розбита, та й вони не завжди діють, і все одно я завтра буду люта, і вередлива, і розбита. Виходить, тільки це мені й залишається. Я б не стала, та що робити? Що ж мені робити, як не це, хоч у мене і є, хоч я маю… ох, він такий ніжний, ні, не він, а я ніжна, так, ти ніжна, ти прекрасна, ти така прекрасна, так, прекрасна, я ж не хотіла цього, але роблю, по-справжньому роблю; він такий ніжний, ні, не він, його тут немає, це я тут, я завжди тут, і я та єдина, що не зрадить, не покине ніколи. Ти моя ніжна. Моя прекрасна. Так, ти. Прекрасна. Прекрасна. Прекрасна. Ох, яка ти прекрасна. І ти — це я. Отак. І нехай буде так, так, завжди отак. І край… Все, край. Ну то й Що? Мені однаково. Яка різниця? І немає нічого поганого в тому, що мені не соромно. А мені зовсім не соромно. Мені тільки хочеться спати, а як почну прокидатися, зроблю це знову, перше ніж прокинутися зовсім».

Нарешті вона заснула, не забувши останньої миті повернутися на бік, щоб не спати, уткнувшись обличчям у подушку. Хоч би яка вона була сонна, а завжди пам'ятала, що шкіра страшенно псується, коли спиш, уткнувшись у подушку.

На стоянці стояли ще дві яхти, але в них теж усі вже поснули, коли катер берегової охорони, ведучи на буксирі човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», ввійшов у темну затоку й пришвартувався коло причалу берегової охорони.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Гаррі Морган нічого не бачив і не чув, коли з причалу подали ноші й двоє моряків при світлі прожектора поставили їх на палубу сірого катера під дверима командирської каюти, а двоє інших підняли його з командирської койки, винесли, похитуючись, на палубу і обережно опустили на ноші. Відколи звечоріло, він був непритомний, і вага його тіла напнула полотно нош, коли четверо моряків піднімали їх на причал.

— Ну, разом.

— Притримуй за ноги, щоб не зсунувся.

— Ну, вгору, разом.

Ноші переставили на причал.

— Як він, лікарю? — спитав шериф, коли моряки засунули ноші до санітарної машини.

— Живий, — відповів лікар. — Це єдине, що я можу сказати,

— Відколи ми його підібрали, він то марив, то був непритомний, — сказав боцман, що командував катером берегової охорони. То був кремезний чоловік в окулярах, що блищали в світлі прожектора, з давно не голеним обличчям. — Усі покійнички кубинці там, у моторці. Ми залишили все, як було, нічого не чіпали. Тільки поклали в кокпіт тих двох, що могли випасти за борт. А так усе залишилось, як було. І гроші, і зброя. Усе.

— Ходімо, — сказав шериф. — Чи не можна якось освітити моторку?

— Я накажу, щоб освітили з берега, — сказав начальник пристані. Він пішов по ліхтар і кабель.

— Ходімо, — сказав шериф. Вони перейшли на корму моторки, присвічуючи собі кишеньковими ліхтарями. — Покажіть мені точно, де хто лежав. Де гроші?

— У тих двох портфелях.

— Скільки їх там?

— Не знаю. Я відкрив один портфель, побачив, що в ньому гроші, й закрив. Я не хотів торкатися їх.

— Правильно, — сказав шериф. — Ви правильно зробили.

— Все тут лишається точнісінько так, як було, тільки ми переклали два трупи з баків у кокпіт, щоб вони не впали за борт, і перенесли цього бугая Гаррі на катер і поклали на мою койку, Я не думав, що ми довеземо його живим. Він ледве дихає.

— Він був увесь час непритомний?

— Спочатку він марив, — сказав командир. — Плів якусь нісенітницю. Ми час від часу підходили й слухали, але так нічого й не второпали. А потім він зовсім знепритомнів. Отака вам загальна картина. Все лишилось, як було, тільки отой, що на боку, схожий на негра, лежить там, де лежав Гаррі. Він лежав на лавці над правим баком, перехилившись через борт, а оцей другий, чорнявий, що поряд з ним, лежав на другій лавці, з лівого боку, весь скоцюрблений, обличчям униз. Обережно! Не запалюйте сірників. Тут повно бензину.

— Має бути ще один труп, — сказав шериф.

— Більше не було. Гроші в оцих портфелях. Зброя лежить, як лежала.

— Треба, мабуть, запросити когось із банку, щоб був присутній, коли ми відкриватимемо портфелі,— сказав шериф.

— Правильно, — сказав командир. — Так і зробимо.

— А тим часом перенесемо портфелі до моєї приймальні й опечатаємо.

— Так і зробимо, — сказав командир.

У світлі потужного ліхтаря біло-зелений човен блищав, мов свіжопофарбований. Враження це виникало тому, що палубу й рубку вкрила роса. Від пробоїн по білій фарбі розходилися тріщини. В колі світла вода за кормою мала зелений колір, навколо паль роїлися дрібні рибки.

Розпухлі обличчя трупів у кокпіті теж блищали в промінні, немов полаковані в коричневий колір там, де засохла кров. Навколо трупів у кокпіті валялися гільзи сорок п'ятого калібру, а автомат Томпсона лежав на кормі, там, де його поклав Гаррі. Два шкіряні портфелі, в яких кубинці принесли гроші, стояли приставлені до одного із баків.

— Коли ми взяли їх на буксир, я хотів був перенести гроші на катер, — сказав командир. — Та потім вирішив — море спокійне, тож нехай лишаються, де лежать.

— Слушно, — сказав шериф. — А куди ж подівся той рибалка, Елберт Трейсі?

— Не знаю. Тут усе точнісінько, як було, тільки тих двох ми переклали в кокпіт, — сказав командир. — Усі вони зрешечені кулями, за винятком отого, що лежить під штурвалом, на спині. Цей убитий кулею в потилицю. Куля пройшла навиліт. А, як це виглядає — бачите самі.

— Це, видно, той, про якого казали, що він схожий на шмаркача, — сказав шериф.

— Тепер він ні на кого не схожий, — сказав командир.

— А цей бугай, видно, той, що був з автоматом. Це він убив адвоката Роберта Сіммонса, — сказав шериф. — Як по-вашому, що тут сталося? Як воно в біса вийшло, що всі постріляні?

— Певно, побилися між собою, — сказав командир. — Не поділили грошей.

— До ранку треба їх прикрити, — сказав шериф. — А гроші я заберу з собою.

У цей час — вони ще стояли в кокпіті — на причал вибігла жінка, вона пробігла повз катер берегової охорони, а за нею і весь натовп. Жінка була дуже худа, років сорока, простоволоса, пасма обрідного волосся вибилися з вузлика, що з'їхав їй на шию, але ще тримався на одній шпильці. Побачивши трупи в кокпіті, вона заголосила. Вона стояла на причалі й, відкинувши назад голову, голосила, а дві інші жінки тримали її за руки. Люди, що прибігли слідом за нею, оточили її і, збившись, витріщилися на човен.

— А чорт, — сказав шериф. — Який розумник відчинив браму? Несіть, що у вас є, і накрийте трупи — ковдри, простирадла, будь-що, бо інакше ми цей натовп звідси не випровадимо.

Жінка перестала кричати, зазирнула в човен, а тоді знову закинула голову й заголосила.

— Куди вони діли його? — спитала одна з жінок, що стояли поряд.

— Що вони зробили з Елбертом?

Жінка, що голосила, замовкла й знову зазирнула в човен.

— Його тут немає,— сказала вона. — Гей, Роджере Джонсон, — крикнула вона шерифові,— де Елберт? Де Елберт?

— У човні його немає, місіс Трейсі,— відповів шериф.

Жінка знову відкинула голову й заголосила, жили на її худій шиї набрякли, пальці стислися в кулаки, голова затрусилася.

Ззаду в натовпі штовхалися й натискали на передніх, кожен хотів пробратися до краю причалу.

— Пустіть! Подивилися — дайте іншим!

— їх зараз накриють.

І хтось по-іспанському:

— Пропустіть. Дайте подивитися. Hay cuarto muertos. Todos son muertos. Дайте глянути.

Тепер жінка кричала:

— Елберте! Елберте! Господи боже мій, де Елберт?

Двоє молодих кубинців, які щойно підійшли й не могли проштовхатися вперед, позадкували і з розгону врізалися в натовп. Перший ряд натовпу похитнувся, вигнувся, місіс Трейсі й дві її сусідки зависли над краєм, відчайдушно намагаючись зберегти рівновагу; сусідкам неймовірним зусиллям це вдалось, але місіс Трейсі, що все голосила, впала в зелену воду, і крик її урвався в шумі сплеску.

Двоє моряків кинулись у світло-зелену воду, де в яскравому промінні борсалася місіс Трейсі. Шериф, перехилившись з корми, простяг їй багор, і зрештою, за допомогою моряків, що підштовхували її знизу, шерифові вдалося за руки витягти її на корму моторки. Ніхто в натовпі навіть не ворухнувся, щоб допомогти їй, і вона, вся мокра, стоячи на кормі, обвела поглядом натовп і, посварившись кулаками, крикнула:

— Шволота! ІПучі діти! — а тоді, подивившись у кокпіт, закричала: — Елберте! Де Елберт?

— Його немає в човні, місіс Трейсі,— сказав шериф, беручи ковдру, щоб накинути їй на плечі.— Заспокойтеся, місіс Трейсі, Візьміть себе в руки.

— Мої жуби, — трагічно сказала місіс Трейсі.— Я жагу била жуби.

— Нічого, вранці ми їх виловимо, — сказав командир катера берегової охорони. — Неодмінно виловимо.

Обидва моряки видерлися на корму моторки й стояли мокрі, в калюжах води.

— Ну, гайда. Ходімо, — сказав один із них. — Я змерз.

— То як ви, місіс Трейсі, відійшли трошки? — спитав шериф, загортаючи її в ковдру.

— Відійшла? — сказала місіс Трейсі.— Відійшла? — І вона стисла кулаки, відкинула назад голову й заголосила ще страшніше, ніж досі. Горе місіс Трейсі було над її сили.

Натовп мовчки, шанобливо слухав її. Голосіння місіс Трейсі якнайбільше пасувало цьому видовищу — трупам бандитів, що їх шериф та його помічник саме накривали матроськими ковдрами, ховаючи від очей картину, подібної якій місто не бачило вже кілька років — відколи Ісленьйо лінчували на Каунті-роуд, а потім повісили на телеграфному стовпі при світлі фар автомобілів, що поз'їжджалися з усіх усюд.

Люди в натовпі були розчаровані, коли трупи накрили, але їх заспокоювало те, що тільки вони з усіх жителів міста бачили все. Бачили, як місіс Трейсі впала у воду, а перед тим, ще за брамою, бачили, як Гаррі Моргана відправили на ношах до морського госпіталю. Коли шериф наказав їм очистити пристань, вони пішли геть, спокійні й задоволені. Ще б пак, їм неабияк пощастило.

А тим часом у приймальні морського госпіталю дружина Гаррі Моргана Марія та її три дочки сиділи на лавці й чекали. Всі три дівчинки плакали, а Марія кусала хусточку. Від полудня у неї вже не було сліз.

— Тато поранений у живіт, — озвалась одна із сестер,

*— Який жах! — сказала інша.

— Тихо, — сказала найстарша сестра. — Я молюся за нього. Не заважайте мені.

Марія сиділа мовчки і тільки кусала хусточку й нижню губу.

Невдовзі з'явився лікар. Марія подивилася на нього, й він похитав головою.

— Мені можна зайти? — спитала вона.

— Ще ні,— відповів він.

Вона підійшла до нього.

— Він помер? — спитала вона.

— На жаль, так, місіс Морган.

— Мені можна глянути на нього?

— Ще ні. Він ще в операційній.

— О господи, — сказала Марія. — О господи. Я відвезу дочок додому і повернуся.

До горла їй раптом підкотився твердий клубок, і вона не могла ковтнути.

— Ходімо, дівчатка, — сказала вона.

Троє сестер вийшли за нею й посідали в стару' машину. Марія сіла на шоферське місце й запустила двигун.

— Як тато? — спитала одна з дівчат.

Марія не відповіла.

— Як тато, мам?

— Не розмовляйте зі мною, — сказала Марія. — Прошу вас, не розмовляйте зі мною.

— Але…

— Мовчи, люба, — сказала Марія. — Мовчи й молися за нього»

Дівчата знову заплакали.

— О чорт, — сказала Марія. — Перестаньте плакати, чуєте? Моліться за нього.

— Ми молимося, — сказала одна з дівчат. — Я весь час молюся, відколи ми приїхали до лікарні.

Коли вони завернули на брудний білий вапняк Рокі-роуд, автомобільні фари вихопили з темряви постать чоловіка, що йшов, похитуючись, дорогою.

«Якийсь бідолашний пияк, — подумала Марія. — Якийсь бідолашний нікчема пияк».

Вони проминули чоловіка і встигли помітити, що обличчя в нього закривавлене. Машина зникла, й дорогу, якою шкандибав чоловік, знов огорнула темрява. То повертався додому Рі-чард Гордон.

Марія зупинила машину перед дверима.

— Ідіть спати, діти, — сказала вона. — Ідіть лягайте спати.

— А як же тато? — спитала одна з дочок,

— Не питайте мене, — сказала Марія. — Христом-богом прошу, не розмовляйте зі мною,

Вона розвернула машину і поїхала назад, до госпіталю.

Повернувшись до госпіталю, Марія Морган стрімголов вибіг* ла на ганок. Там вона зіткнулася з лікарем, що саме виходив з дверей. Він був стомлений і йшов додому.

— Він одійшов, місіс Морган, — сказав лікар.

— Помер?

— Помер на столі.

— Можна мені глянути на нього?

— Так, — сказав лікар. — Смерть була легка. Він не мучився,

— Ох, чорт, — сказала Марія. По її щоках потекли сльози. — " Ох, — знову вихопилося в неї.— Ох, ох, ох!

Лікар поклав їй на плече руку.

— Не торкайтеся до мене, — сказала Марія. А потім: — Я хочу глянути на нього.

— Ходімо, — сказав лікар. Він повів її коридором і завів до білої кімнати, де Гаррі Морган лежав на високому столі, під простирадлом, що прикривало все його велике тіло. Світло в кімнаті було сліпуче й не давало тіні. Марія зупинилася на дверях, злякана цим світлом.

— Він зовсім не мучився, місіс Морган, — сказав лікар.

Марія, здавалося, не чула його.

— О, господи, — сказала вона і знову заплакала. — Це бісове обличчя.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Не знаю, думала Марія Морган, сидячи за столом у їдальні. Може, якщо звикати потроху — трохи вдень, трохи вночі,— то врешті-решт буде не так. Найважче вночі. Якби я любила дочок, то було б не так. Але я не люблю дочок. Хоч однаково дбати про них треба. Треба шукати якоїсь роботи. Я зовсім як нежива, але, мабуть, це минає. А навіть якщо не минає — чи не все одно? Але і без роботи не можна. Сьогодні вже тиждень. Не можна думати про нього весь час — не можна, бо забудеш, як він виглядає. Я це зрозуміла, коли раптом не змогла пригадати його обличчя. Як я злякалася! Ні, треба будь-що братися до якоїсь роботи. Якби він залишив гроші або якби мені видали якусь винагороду, то було б легше, але мені не було б легше. Насамперед треба зайнятися продажем будинку. Будь вони прокляті, оті гади, що застрелили його. Гади, гади. Тільки це я й відчуваю. Ненависть — і ще наче всередині у мене порожньо. Порожньо, як у порожньому будинку. Так, треба до чогось братися. Може-, я й погано зробила, що не пішла на похорон. Але я не могла. Треба шукати роботу. Того, хто помер, уже не вернеш.

Який він був сміливий, — і дужий, і спритний — мов породистий звір. Бувало, дивлюся тільки, як він, рухається, — і вже мене розбирає. Як мені' пощастило, що він мені дістався й що ми стільки років прожили разом. А йому вперше не пощастило на Кубі. Відтоді посипалося, мов з мішка, і от тепер якийсь кубинець убив його.

Нам, конкам, від кубинців самі нещастя. А щастя не має від них ніхто. І негрів серед них більше, ніж треба. Пам'ятаю, привіз мене Гаррі до Гавани, ще коли добре заробляв, ідемо собі парком, коли раптом один негритос у солом'яному капелюсі підходить і каже мені щось. Гаррі йому затопив так, що капелюх з нього злетів, а Гаррі підняв капелюха й так пожбурив, що він летів півкварталу, а потім його переїхало таксі. Ох і насміялася ж я, думала, лусну.

Це ж тоді я вперше перефарбувалася на блондинку, в салоні на Прадо. Вони там наді мною цілий день морочилися, бо волосся в мене взагалі таке темне, що вони не хотіли й братися, а я сиджу ні жива ні мертва — що, як вони зроблять з мене опудало? — а сама прошу: коли можна, то, будь ласка, ще трошки світліше, і перукар знову вмочує ту вату на дерев'яній паличці в банку з якоюсь рідиною — каламутною такою, що ніби парує, а тоді розділяє волосся гребінцем і паличкою на пасма й маже, а потім чекає, щоб висохло, а я сиджу, серце заходиться, і думаю, ой, що ж це буде, а сама прошу: як можна, то ще трошечки світліше.

Нарешті, той перукар сказав, світліше не можна, мадам, я не хочу ризикувати, а потім помив мені голову шампунем і почав укладати волосся, а я боялася навіть у дзеркало глянути, бо що, як з мене вийшло страховисько? Він зробив мені збоку проділ, за вухами зачесав волосся високо, а ззаду зробив тугенькі дрібні кучерики, але я ще не знала, як вийшло, бо волосся було мокре — тільки бачила, що воно вже не таке, як було, і що я сама на себе не схожа. Потім він надів на мокре волосся сітку й посадив мене під сушарку, і я сиділа й тремтіла від страху, А коли воно висохло, він зняв сітку, повиймав шпильки, розчесав волосся, і я побачила, що воно як золото.

Вийшла я на вулицю, подивилась у дзеркальце й побачила, що волосся аж сяє на сонці, і я помацала його, а воно на дотик таке м'якеньке, таке шовковисте, що аж не віриться, — мені аж дух перехопило.

Гаррі чекав на мене в кафе, і я йшла до нього по Прадо, мов уві сні, сама себе не тямлячи від хвилювання, а він, побачивши мене, підвівся, стоїть і не відірве очей. А тоді каже якимсь хрипким, наче не своїм голосом:

«Господи, Маріє, та ти ж красуня!»

А я кажу:

«Ну, подобаюсь я тобі блондинкою?»

«Ти ще й питаєш, — каже він. — Ходімо до готелю».

А я кажу:

«Гаразд. До готелю, то до готелю».

Мені було тоді двадцять шість років.

І такий він був зі мною завжди, і я завжди була з ним така. Він казав, що в нього ніколи ие було такої жінки, як я, а я знаю, що немає в світі іншого такого чоловіка, як він. Хто-хто, а я це знаю, і його більше нема.

Треба братися до чогось. Авжеж, треба. Тільки після того, як ти прожила життя з таким чоловіком, після того, як якийсь гад кубинець застрелив його, важко зразу до чогось братися, бо всередині в тебе все вмерло. Я не знаю, що робити. Це не так, як було, коли він виходив у море. Тоді я знала, що він повернеться, а тепер я маю доживати віку без нього. А я вже товста, і бридка, і стара, і він мені вже не скаже, що це не так. Певно, мені доведеться наймати собі когось за гроші, тільки навряд чи я захочу. Отож-бо. Отож-бо воно і є.

З ним я була, як у бога за пазухою, він завжди вмів заробити, і я була завжди спокійна за завтрашній день і непокоїлася тільки за нього, а тепер усьому настав кінець.

Вбитому легше. Хай би краще вбили мене. Лікар сказав, що під кінець Гаррі був просто втомлений. Він навіть не прокинувся. Добре, що хоч помер легко. Господи, як же він мучився, напевно, там, у човні. Чи думав він про мене? Про що він думав? Певно, в такі хвилини не думають ні про кого. Певно, йому було надто боляче. Але під кінець він був уже тільки втомлений. Як би я хотіла, щоб убили мене, а не його. Мало чого ти б хотіла — тепер уже нічого не зміниш.

Я не могла піти на похорон. Люди цього не розуміють. Вони не знають, що зі мною робиться. Не знають, бо справжніх чоловіків мало. І їм зовсім не траплялися. Вони не розуміють мене, бо нічого про це не знають. А я знаю. Ох, як добре знаю. Коли мені судилося прожити ще двадцять років — як я їх проживу? Ніхто мені цього не скаже, і тепер мені тільки й лишається, що животіти з днини на днину, та ще працювати. Так, це хіба єдине, що мені лишилося. Але, господи боже мій, як бути вночі, от що хотіла б я знати.

Як відбути ніч, коли не можеш заснути? Певно, врешті-решт я довідаюсь, як довідалася, що воно таке — втратити чоловіка. Певно, таки довідаюсь. Певно, це кляте життя повинно навчити людину всього. От я й навчаюся. Дістаю науку. Просто всередині все вмирає, і тоді робиться легко. Стаєш живим покійником, як більшість людей довкола тебе, що іншими так і не були. Що ж, почала я добре. Почала я добре, якщо все це так, якщо треба саме так. А так воно, певно, і є. Тим усе, певно, й скінчиться. Ну що ж. Почала я добре. Обігнала геть усіх.

Був погожий прохолодний субтропічний зимовий день, пальмове листя ворушилося під лагідним північним вітром. Кілька туристів на велосипедах проїхали повз будинок. Вони сміялися. На подвір'ї по той бік вулиці закричав павич.

Крізь вікно видніло море, воно здавалося твердим, новим і блакитним під зимовим сонцем.

Велика біла яхта заходила в порт, а на обрії, за сім миль від берега, видно було танкер, малий і чіткий на тлі блакитного моря; ідучи на захід, проти течії, він тримався якомога ближче до рифів, щоб не марнувати палива.