Твори в 4-х томах. Том 2

ДЕНЬ ЧЕКАННЯ

Ми ще лежали в ліжку, коли він прийшов у кімнату зачинити вікно, і, ледве глянувши на нього, я побачив, що йому нездужається.

Його трусило, обличчя було бліде, і йшов він так повільно, наче все в нього боліло.

— Що з тобою, синку?

— Голова болить.

— То йди знову ляж.

— Ні, я не хворий.

— Іди в ліжко. Зараз я одягнусь і сам прийду до тебе.

Та коли я спустився вниз, він сидів одягнений біля каміна, мій малий дев'ятирічний хлопчик, нещасний і немічний на вигляд. Я приклав руку до його чола й відчув, що в нього гарячка.

— Зараз же лягай, — сказав я. — Ти занедужав.

— Я не хворий, — заперечив він.

Прийшов лікар і зміряв хлопчикові температуру.

— Скільки? — спитав я.

— Сто два.

Внизу лікар залишив мені ліки в трьох флакончиках різних кольорів і сказав, як їх давати. В одному були таблетки проти жару, в другому — проносне, а в третьому — для зниження кислотності. Мікроби інфлуенци, пояснив лікар, розвиваються тільки в кислому середовищі. Він, як видно, досконало знав цю хворобу і, йдучи, сказав, що коли температура не підніметься за сто чотири градуси, то можна не тривожитись. Епідемія не сильна, і ніякої небезпеки немає, треба тільки стерегтися запалення легень.

Повернувшись до кімнати, я записав температуру малого та час, коли які ліки давати.

— Хочеш, я тобі почитаю?

— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав малий. Обличчя його було дуже бліде, під очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.

Я почав читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро помітив, що він мене не слухає.

— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.

— Так само… поки що… — відказав він.

Я сів у нього в ногах і читав далі сам собі, щоб згаяти час, поки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.

— Чом би тобі не поспати? А коли настане час приймати ліки, я збуджу тебе.

— Ні, краще я не спатиму.

Трохи згодом він сказав мені:

— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут, коло мене.

— Чого б це мені було тяжко?

Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.

Я подумав, що в нього трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.

День був ясний і холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні проталини — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися понад замерзлою річкою, та на зледенілій дорозі важко було вдержатись на ногах, і мій рудий собака послизався й падав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладенькій кризі.

Під високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двох, перше ніж вони зникли за верхнім краєм берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалися в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. Але вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, тож поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, у п'ятьох не влучив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде відшукати іншим разом.

Удома мені сказали, що малий нікого не пускає до своєї кімнати.

— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь від мене.

Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.

Я зміряв йому температуру.

— Скільки?

— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.

— А було сто два, — сказав він.

— Хто це сказав?

— Лікар.

— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.

— Я й не боюся, — відказав він. — От тільки все думаю.

— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.

— Та я спокійний, — відказав він і знову втупив очі перед себе. Було видно, що він напружено силкується зосередитись на якійсь одній думці.

— На ось, проковтни й запий водою.

— Ти думаєш, це щось допоможе?

— Ну аякже.

Я сів, розгорнув книжку про піратів і почав читати, але, помітивши, що він не слухає, спинився.

— Як ти гадаєш, коли я помру? — спитав він.

— Що?

— Скільки ще мені лишилося жити?

— Ти не помреш. Що це ти вигадав?

— Ні, помру. Я ж чув, як він сказав «сто два».

— З температурою сто два градуси ніхто не вмирає. Не говори дурниць.

— А от і вмирають, я знаю. У Франції в школі казали, що коли в людини сорок чотири градуси, вона жити не може. А в мене сто два.

Він цілий день чекав смерті — весь час, від дев'ятої години ранку.

— Бідний мій хлопчику, — сказав я. — Малий бідолахо… Це ж так само, як милі й кілометри. Ти не помреш. Це просто різні термометри. На тому нормальна температура тридцять сім, а на цьому — дев'яносто вісім.

— Ти певен?

— Авжеж, — відказав я. — Це однаково, що милі й кілометри. Ти ж знаєш: якщо проїхати машиною сімдесят миль, то скільки це буде кілометрів?

— Ага… — мовив він.

Проте очі його, незворушно втуплені уперед, оживали повільно. Не відразу минулася й ота напружена зосередженість. А другого дня він був зовсім знесилений і раз у раз плакав через найменші дрібниці.