Твори в 4-х томах. Том 2

ВАЙОМИНЗЬКЕ ВИНО

Було пополудні, і у Вайомінгу пекло сонце; гори височіли ген оддалік, і видно було сніг на їхніх вершинах, але вони не давали затінку, і в долині жовтіли хліба, на дорозі стояла курява, збита колесами машин, і дерев'яні будиночки край міста смажились на гарячому осонні. Над задньою верандою будинку Фонтенів нависало гілля тінястого дерева, і я сидів там біля столика, і мадам Фонтен принесла з погреба холодного пива. Одна машина звернула з шосе на бічну дорогу й спинилася перед будинком. З машини вилізли двоє чоловіків і зайшли у хвіртку. Я сховав пляшки під стіл. Мадам Фонтен підвелася.

— А де Сем? — спитав один з чоловіків крізь сітчасті двері.

— Його нема. Він на роботі, в копальні.

— Пиво є?

— Ні. Пива вже нема. Ото остання пляшка. Все скінчилося.

— А він що п'є?

— То остання пляшка. Більше нема.

— Та ну ж бо, дайте нам пива. Ви ж мене знаєте.

— Нема пива. То остання пляшка. Скінчилося.

— Ходім, поїдемо десь далі, де можна купити ще й кращого пива, — мовив другий, і вони пішли до машини. Один з них злегка похитувався. Машина рвонулася з місця, круто повернула й поїхала геть.

— Поставте пиво на стіл, — сказала мадам Фонтен. — Чого це ви, боже мій, все гаразд. Що таке сталося? Не треба ховатись.

— Я не знав, що то за люди.

— Та п'яні,— сказала вона. — Оце й погано. Десь потім поїдуть, а скажуть, що купували тут. А може, й самі не пам'ятатимуть. — Вона говорила по-французькому, але тільки почасти, бо в її мові було багато англійських слів і суто англійських зворотів.

— А де Фонтен?

— Il fait de la vendange. Боже мій, il est схибнутий pour le vin [23]

— A ви любите пиво?

— Oui, j'aime la bière [24], a Фонтен, il est просто-таки схибнутий pour le vin.

МадаМ Фонтен була огрядна літня жінка з приємним рум'яним обличчям і сивим волоссям. Вона відзначалася великою охайністю, і в домі у неї все аж блищало. Родом вона була з Ланса.

— Де ви обідали?

— У готелі.

— Харчуйтесь у нас. Недобре їсти по готелях та ресторанах. Харчуйтесь тут.

— Я не хочу завдавати вам клопоту. Та й годують у готелі непогано.

' — Не знаю, в цьому готелі я ніколи не їла. Може, там і непогано годують. За все своє життя в Америці я тільки раз була у ресторані. І знаєте, що мені подали? Сиру свинину!

— Невже?

— Правду вам кажу. Та свинина була зовсім не просмажена! А мій син одружений з американкою, то він тепер не їсть нічого іншого, крім консервованих бобів.

— Давно він одружений?

— Та боже мій, я й не знаю. Його дружина важить двісті двадцять п'ять фунтів. Вона не працює і куховарити теж не хоче. Годує його консервованими бобами.

— А що ж вона робить?

— Весь час читає. Нічого знати не хоче, крім тих книжок. Цілий день не вилазить з ліжка і читає книжки. Уже й дітей більше мати не може, така гладенна стала. Місця не лишилося.

— Щось із нею негаразд?

— Та от весь час читає книжки. А він добрий хлопець, працьовитий. Раніше робив у копальні, а тепер на ранчо. Він ніколи не мав діла з худобою, але власник того ранчо сказав Фонтенові, що такого справного робітника в нього ще не було. А коли він повертається з роботи, вона його не годує.

— То чого він не розлучиться з нею?

— У нього нема грошей на розлучення. І потім, il est аж сам не свій з любові pour elle [25].

— Вона дуже гарна?

— Йому так здається. Коли він привів її, я думала, що помру з горя. Він такий добрий хлопець, і так тяжко працює, і ніколи ніде не вештається, не бешкетує. Аж раптом подався ото на нафторозробки й привіз додому цю індіанку. Вона вже тоді важила сто вісімдесят п'ять фунтів.

— Вона індіанка?

— Та індіанка ж, індіанка. Боже мій, тільки й чуєш від неї: «сучий син» та «бісова душа». І нічого не робить.

— А де вона зараз?

— Дивиться картину.

— Яку картину?

— В кіно. Кінокартину. Тільки й знає читати книжки та ходити в кіно.

— У вас ще лишилося пиво?

— Боже мій, ну звісно. Аякже. Приїздіть до нас увечері.

— Гаразд. Що взяти з собою?

— Нічого не беріть. Анічогісінько. Може, Фонтен уже наточить свого вина.

Той вечір я провів у Фонтенів. Ми вечеряли в їдальні, і на столі була свіжа скатертина. Скуштували й молодого вина. Воно було дуже легке, прозоре й приємне і ще зберігало смак винограду. Крім мене, за столом сиділи мосьє і мадам Фонтени та їхній найменший син Андре.

— Що ви сьогодні робили? — спитав мене Фонтен. То був невеликий на зріст, сухорлявий старий чоловік, виснажений працею в копальнях, з обвислими сивими вусами й ясними очима, уродженець Сантра, що поблизу Сент-Етьєнна.

— Працював над книжкою.

— І гарні там у вас роблять книжки? — спитала мадам Фонтен.

— Мосьє каже про книжку, яку він сам пише. Un roman [26],— пояснив Фонтен.

— Тату, можна мені піти в кіно? — обізвався Андре.

— Авжеж, — сказав Фонтен.

Андре обернувся до мене.

— Як по-вашому, скільки мені років? Ви б повірили, що чотирнадцять? — Він був малий на зріст і кощавий, але обличчям виглядав на всі шістнадцять.

— Так. З вигляду тобі чотирнадцять.

— Коли я йду в кіно, я весь зіщулююсь, отак, щоб здаватися меншим. — Голос у нього був високий і ламкий. — Як дати їм чвертьдоларову монету, то так і буде, але й за п'ятнадцять центів мене пускають.

— То я й дам тобі сьогодні тільки п'ятнадцять центів, — сказав Фонтен.

— Ні. Дай, як завжди, чверть долара. Я розміняю по дорозі.

— І щоб одразу ж після кіно йшов додому, — звеліла мадам Фонтен.

— Гаразд, одразу прийду.

Андре вийшов з їдальні. Надворі уже відчувалася вечірня прохолода. Він не зачинив за собою дверей, і в кімнату війнув свіжий вітерець.

— Mangez! [27] — сказала мадам Фонтен. — Ви ж нічого не їсте.

Я з'їв уже два шматки курчати із смаженою картоплею, три

качани кукурудзи, кілька кришених огірків і дві порції салату.

— Мабуть, мосьє хоче кексу, — мовив Фонтен.

— А таки треба було купити для нього кексу, — сказала мадам Фонтен. — Mangez du fromage. Mangez, це вершковий. Vous n'avez rien mangé [28]. І як це я не догадалася купити кексу. Американці завжди їдять кекс.

— Та я вже й так наївся, що вже нікуди.

— Mangez! Vous n'avez rien mangé. їжте все. Ми ніколи нічого не залишаємо на. потім. Треба все з'їсти.

— Візьміть ще салату, — сказав Фонтен.

— І пива я ще принесу, — сказала мадам Фонтен. — Ви ж цілий день працюєте на тій своїй книжковій фабриці, то, певно, зголодніли.

— Вона не розуміє, що ви письменник, — мовив до мене Фонтен. Він був делікатний чоловік, хоча й уживав часом жаргонні слівця і досі пам'ятав пісеньки, що їх усі співали за часів його військової служби наприкінці минулого століття. — Мосьє сам пише книжки, — пояснив він дружині.

— Ви самі пишете книжки? — спитала мадам Фонтен.

— Часом пишу.

— Ой! — вигукнула вона. — Ой, то ви ще самі їх і пишете! Ну, коли так, вам треба більше їсти. Mangez! Je vais chercher de la bière [29].

Ми чули, як вона спускається східцями в погріб. Фонтен усміхнувся. Він був дуже поблажливий до людей, яким бракувало його досвіду і знання життя.

Коли Андре повернувся з кіно, ми троє ще сиділи в кухні й розмовляли про полювання.

— На День праці ми всі поїхали до Чистої річки, — сказала мадам Фонтен. — Боже мій, от якби й ви тоді з нами були! Ми поїхали туда вантажною машиною. Tout le monde est allé в одній машині. Nous sommes partis [30] в неділю. Машиною Чарлі.

— Ми там їли, пили вино й пиво, а один француз, що був з нами, привіз полинівки, — сказав Фонтен. — Француз із Каліфорнії!

Боже мій, а потім nous avons chanté [31] Якийсь тамтешній фермер прийшов глянути, що воно робиться, то ми і йому налили випити, і він трохи побув з нами. А то ще прийшли італійці і теж хотіли пристати до нас. Ми заспівали пісеньку про макаронників, та вони нічого не зрозуміли. Їм невтямки було, що ми їх не хочемо, але ми просто не стали звертати на них увагу, і вони пішли собі.

— А риби ви багато наловили?

— Très peu [32],— відповів Фонтен. — Ми пішли були ловити, але скоро повернулись і знову взялися співати. Nous avonz chanté, розумієте?

— А вночі,— сказала мадам Фонтен, — усі жінки полягали спати в машині. А чоловіки залишилися коло вогнища. Раптом серед ночі чую — Фонтен прийшов узяти ще вина, а я й кажу йому: «Боже мій, Фонтене, та залиш хоч трохи на завтра. А то завтра не буде чого випити і всім стане сумно».

— Та ми однаково все випили, — сказав Фонтен. — І на завтра нічого не лишилося.

— Що ж ви робили?

— Рибалили, вже по-справжньому.

— Та й доброї ж форелі наловили. Що правда, то правда. Одна в одну: по півфунта з унцією.

— Яка завбільшки?

— По півфунта з унцією. Саме смажити. Всі як одна.

— Ви любите Америку? — спитав мене Фонтен.

— Це моя рідна країна, ви ж розумієте. І я її люблю як рідну країну. Але їдять у нас не дуже добре. Колись їли добре. А тепер — ні.

— Таки ні,— докинула мадам Фонтен. — On ne mange pas bien. — Вона похитала головою. — А ще тут il у a trop de Ро-lacks [33]. Коли я була маленька, мати часто казала мені: «Ти їси, як поляки». Я тоді ніяк не могла зрозуміти, що то за поляки, а от тепер, в Америці, зрозуміла. Il у a trop de Polacks. Боже мій, а які вони брудні, ті поляки!

— Зате тут чудові місця для полювання і риболовлі,— сказав я.

— Oui. Ça, c’est le meilleur. La chasse et la pêche [34] — погодився Фонтен. — У вас яка рушниця?

— Пневматична, дванадцятого калібру.

— То добра зброя, — схвально кивнув Фонтен.

— Я теж хочу на полювання, — мовив Андре своїм тонким, наче в малого хлопчика, голосом.

— Тобі не можна, — відказав Фонтен і знов обернувся до мене. — Ви знаєте, ці хлопчиська просто дикуни. Справжні дикуни. Вони ладні перестріляти один одного.

— А я ходитиму на полювання сам! — збуджено й пронизливо вигукнув Андре.

— Не можна, — сказала мадам Фонтен. — Ти ще малий.

— Я ходитиму сам! — не вгавав Андре. — Я хочу полювати на водяних пацюків.

— А що то за водяні пацюки? — спитав я.

— Хіба ви не знаєте? Не може бути. їх ще звуть ондатрами.

Андре уже встиг дістати з шафи рушницю двадцять другого калібру і тепер тримав її в руках проти світла.

— Вони просто дикуни, — повторив Фонтен. — Дай їм волю, то перестріляють один одного.

— Я полюватиму сам! — зойкнув Андре. Тоді, все ще збуджений, прицілився з рушниці.— Я хочу стріляти водяних пацюків. Я знаю місця, де вони живуть.

— Дай мені рушницю, — сказав Фонтен. І знову пояснив мені: — Справжні дикуни. Їм аби тільки стріляти.

Андре міцніше стиснув рушницю.

— Я ж тільки подивитися взяв. Що, уже й цього не можна? Тільки подивитися.

— U est просто схибнутий pour la chasse, — озвалася мадам Фонтен. — Mais il est trop jeune [35].

Андре поставив рушницю назад у шафу.

— Ось як ще трохи виросту, то стрілятиму і ондатр, і зайців, — сказав він. — Одного разу я ходив з татом, то він тільки поранив зайця, а я стрельнув і вбив його.

— То правда, — кивнув головою Фонтен. — Він убив того зайця сам.

— Але тато влучив перший, — додав Андре. — А я хочу ходити зовсім сам і стріляти сам. На той рік мені вже дозволять.

Він пішов у куток і сів читати книжку. Я вже погортав її, коли ми після вечері перейшли до кухні. То була бібліотечна книжка — «Френк на канонерському човні».

— Він любить книжки, — мовила мадам Фонтен. — Але це краще, ніж вештатися до ночі з якоюсь ватагою і красти.

— Книжки — діло добре, — докинув Фонтен. — Ось мосьє сам пише книжки.

— Це правда, авжеж. Але забагато книжок теж погано, — сказала мадам Фонтен. — Ici, в Америці, c'est une maladie [36], ті книжки. C'est так само, як і церкви. Ici il у a trop церков. У Франції, там тільки католики і протестанти, та й то протестантів зовсім мало. А тут стільки всяких церков, що й не злічити. Коли приїхали сюди, я не раз казала: «Боже мій, і що то все за церкви?»

— Що правда, то правда, — погодився Фонтен. — Церков тут багато.

— А оце недавно, — провадила мадам Фонтен, — у нас тут була одна дівчинка, француженка, приїздила в гості зі своєю матір'ю, Фонтеновою двоюрідною сестрою. То вона мені каже: «En Amérique il ne faut pas être catholique [37]. Недобре бути католиком. Американці католиків не люблять. Це для них як сухий закон». А я її питаю: «Ким же ти хочеш бути, га? Коли вже ти католичка, то треба нею і залишатися». — «Ні,— каже, — в Америці погано бути католиком». Та як на мене, то католик має залишатися католиком. C'est не діло — de changer sa religion [38]. Боже мій, аж ніяк не діло.

— Ви ходите до меси?

— Ні. В Америці не ходжу, хіба що коли-не-коли, дуже рідко. Але я залишаюся католичкою. C'est не діло — de changer sa religion.

— Кажуть, ніби Сміт теж католик, — мовив Фонтен.

— Кажуть, але ніхто цього не знає,— заперечила мадам Фонтен. — Навряд чи він католик. В Америці католиків мало.

— Ось ми католики, — озвався я.

— Так, але ви живете у Франції,— сказала мадам Фонтен. — Je ne crois pas [39], що Сміт католик. Хіба він жив колись у Франції?

— Поляки теж католики, — сказав Фонтен.

— Це правда, — погодилась мадам Фонтен. — Вони ходять до костьолу, зате потім, по дорозі додому, кидаються один на одного з ножами й цілу неділю тільки те й роблять, що ріжуться. Та вони не справжні католики. Вони польські католики.

— Усі католики однакові,— сказав Фонтен. — І ті, і ті католики.

— Je ne crois pas, що Сміт католик, — повторила мадам Фонтен. — C'est просто смішно, якщо він католик. Ні, je ne crois pas.

— Він справді католик, — сказав я.

— Сміт — і католик, — мовила мадам Фонтен, немовби міркуючи вголос. — От ніколи б не повірила. Боже мій, він — католик.

— Марі, принеси ще пива, — сказав Фонтен. — Мосьє хоче пити, і я теж.

— Так-так, зараз, — озвалася мадам Фонтен уже з-за дверей. Вона спускалася в погріб, і ми чули, як риплять східці. Андре сидів у кутку і читав. Ми з Фонтеном сиділи біля столу, і він налив у наші склянки пива з останньої пляшки, залишивши трохи на денці.

— Тут справді чудові місця pour la chasse [40],— сказав Фонтен. — Особливо я люблю стріляти качок.

— Та й у Франції є де добре пополювати, — мовив я.

— Ваша правда, — погодився Фонтен. — У нас там дичини вистачає.

Мадам Фонтен повернулась із погреба з пляшками в руках.

— Він — католик, — мовила вона. — Боже мій, Сміт — католик.

— Як ви гадаєте, він стане президентом? — спитав Фонтен.

— Ні,— відказав я.

Другого дня’ по обіді я поїхав до Фонтенів — тінястими вулицями міста, потім курним шосе, а там звернув на бічну дорогу і, зупинившись на узбіччі, залишив машину під огорожею. День знову випав гарячий. Мадам Фонтен вийшла із задніх дверей. Вона була вся наче. Санта-Клаус, тільки жіночого роду, — чепурна, рожевощока, з білою головою, і йшла так само перевальцем.

— А, добридень, — мовила вона. — Боже ж ти мій, ну й пече! — І пішла назад у будинок принести пива.

Я сів на веранді й крізь сітчасті двері та листя дерева подивився на осоння і на гори ген удалині. Гори були темні, порізані глибокими борознами, а над ними здіймалися три шпилі і вкритий снігом льодовик, що виднів крізь гілля. Сніг видавався дуже білим, чистим і аж наче несправжнім. Мадам Фонтен вийшла на веранду й поставила на стіл пляшки.

— Що ви там бачите?

— Сніг.

— C'est joli [41], сніг.

— Випийте і ви скляночку.

— Гаразд. — Вона сіла на стілець поруч мене. — А той Сміт, — мовила вона, — якщо він стане президентом, то знову буде вільно з вином і пивом, як ви гадаєте?

— Авжеж, — відказав я. — Смітові можна вірити.

— А то ми й так уже сплатили сімсот п'ятдесят п'ять доларів штрафу, коли ото Фонтена заарештували. Нас двічі заарештовувала поліція, а один раз урядовці. Всі ті гроші, що ми призбирали, поки Фонтен працював у копальнях, а я наймалася прати, пішли на сплату. Геть усе віддали. А вони ще посадили Фонтена у в'язницю. Il па jamais fait de mal à personne [42].

— Він добрий чоловік, — мовив я. — Це просто неподобство.

— Ми ж недорого беремо. За вино — по долару за літр. Пиво— десять центів пляшка. І ніколи не продаєм пива, доки воно не вистигне. А багато хто як тільки зварить, так одразу й продає, а потім у людей голова болить. То що ж вони до нас мають? Посадили Фонтена у в'язницю та ще й сімсот п'ятдесята п'ять доларів узяли.

— Ганьба, — сказав я. — А де це Фонтен?

— Та все коло вина. Тепер треба пильнувати, щоб не прогавити часу, — всміхнулася мадам Фонтен. Вона вже не думала про ті гроші.— Vous savez [43], il est схибнутий pour le vin. Ото вчора увечері він приніс трохи додому того, що ви пили, і ще трішечки молодого. Зовсім молодого. Воно ще не достигло, але він покуштував, а вранці влив трохи собі до кави. До кави, vous savez! Il est просто схибнутий poul le vin! Il est comme ça. Son pays est comme ça [44]. Там, звідки я родом, на півночі, вина не п'ють. Усі п'ють тільки пиво. Ми жили поряд з великою броварнею. У дитинстві я дуже не любила запаху хмелю, коли його везли до броварні. І в полі теж не любила. Боже мій, ну просто терпіти не могла. А господар тієї броварні якось сказав мені й моїй сестрі: от ви, мовляв, приходьте до броварні та покуштуйте пива, тоді й запах хмелю полюбите. І правду сказав. Ми таки полюбили той запах. Він дав нам попити пива, і після того ми вже не кривилися від запаху хмелю. А от Фонтен, il est схибнутий pour le vin. Одного разу він уполював зайця і загадав мені приготувати його під винним соусом. Це такий чорний соус до зайця, з вина, масла, грибів, цибулі і всякого там ще. Боже мій, зробила я той соус, а Фонтен з'їв його весь та й каже: «Соус смачніший за самого зайця». У його краях саме так і їдять. Там багато дичини й багато вина. А я люблю картоплю, ковбасу і пиво. C'est bon, la bière. C'est très bon pour la santé [45].

— Пиво добра річ, — погодився я. — І пиво, і вино теж.

— Ви як Фонтен. Але тут у нас таке було, чого я ще зроду не бачила. Та, певно, й ви такого не бачили. Приїхали якісь американці й почали наливати в пиво віскі.

— Не може бути, — сказав я.

— Так. Боже мій, правду кажу. А одна жінка виблювала просто на стіл!

— Та що ви?

— Правда, правда. Наблювала на стіл. І потім ще собі на ноги. А тоді вони повернулись і кажуть, що наступної суботи хочуть ще приїхати до нас погуляти, то я сказала: ні-ні, боже мій. Ні! І коли вони приїхали, замкнула двері на ключ.

— Люди бридкі, коли п'яні.

— Зимової пори, коли хлопці збираються на танці, вони під'їжджають машинами, чекають надворі й кажуть Фонтенові: «Гей, Семе, продай нам пляшку вина», — або ж купують пиво, а тоді витягають з кишені пляшку самогону, наливають у пиво і п'ють. Боже мій, ніколи ще в житті своєму такого не бачила. Наливати в пиво горілку! Ні, помилуй боже, цього я не розумію!

— Вони самі хочуть, щоб їх занудило, бо тоді тільки й знають, що п'яні.

— А іншим разом приїхав до мене один хлопець, що частенько тут буває, і попросив приготувати добру вечерю й вина: вони, мовляв, привезуть з собою дівчат, вип'ють пляшку чи дві, а тоді поїдуть на танці. Гаразд, кажу. Приготувала я вечерю, і вони приїхали, уже добре напідпитку. А тоді почали лити віскі у вино. Боже мій, правду вам кажу. Я до Фонтена: «їм же стане погано!» А він мені: «Та певно ж». Потім тих дівчат занудило, а такі гарненькі були дівчата, дуже милі. І вони теж блювали просто на стіл. Фонтен хотів був узяти їх попід руки та провести до вбиральні, де їм було б зручніше, але один із хлопців сказав: нехай собі, добре буде й за столом.

Тим часом прийшов Фонтен і стояв слухав.

— То коли вони приїхали знову, я замкнула двері й не пустила їх. «Ні,— кажу. — Хоч півтораста доларів давайте — ні». Боже мій, нізащо.

— Для людей, які отаке витворяють, є одне добре французьке слово, — озвався Фонтен. Він стояв, зморений спекою і ніби ще дужче постарілий.

— Яке?

— Cochons [46],— сказав він делікатно, повагавшись якусь мить перед тим, як вимовити таке різке слово. — Вони й були як свині. Це дуже грубе слово, — ніби вибачаючись, додав він, — але ж блювати на стіл… — Він скрушно похитав головою.

— Cochons, — погодився я. — Вони таки справжні свині. Salauds (Паскуди (франц)]

Брутальність цих слів була не до душі Фонтенові, і він радо перевів розмову на інше.

— Але приїздять до нас і дуже милі люди, дуже виховані. От хоч би офіцери з форту. Напрочуд приємні люди. Хлопці що треба. Всі, хто колись побував у Франції, залюбки приїздять до нас випити вина. І таки справді люблять вино.

— А то був там ще один, — сказала мадам Фонтен, — що його дружина нікуди самого не пускала. То він, було, скаже їй, що дуже втомився, і лягає спати, а коли вона піде в кіно, він давай ходу сюди, часом просто в піжамі, тільки на плечі щось накине. «Марі,— каже, — бога ради, дайте пива». Отак сяде в піжамі і п'є пиво, а потім назад у форт — і в ліжко, поки дружина ще з кіно не прийшла.

— То дивак, — мовив Фонтен — але теж дуже милий. Приємний хлопець.

— Та боже ж мій, ще й який милий, — підхопила мадам Фонтен. — Дружина прийде з кіно — а він уже в ліжку.

— Завтра мені треба виїхати, — сказав я. — До індіанської резервації. Ми їдемо туди на відкриття сезону, полювати лугових тетеруків. "

— Он як? Але перед тим, як поїдете зовсім,‘ще заїдьте до нас. Заїдете?

— Неодмінно.

— На той час і вино достигне, — сказав Фонтен. — Розіп'ємо пляшку разом.

— Три пляшки, — докинула мадам Фонтен.

— Приїду, — пообіцяв я.

— Ми чекатимем, — мовив Фонтен.

— На добраніч, — сказав я.

З полювання ми повернулися невдовзі після полудня. Від п'ятої години ранку ми були на ногах. Першого дня нам полю-валося добре, а того ранку не трапилось жодного тетерука. Їхати у відкритій машині було дуже жарко, і ми спинилися пополуднувати під деревом край дороги. Сонце стояло високо, і затінок був зовсім малий. Ми поїли бутербродів та сухого печива з бутербродною начинкою, і нам дошкуляла спрага і втома, отож ми дуже зраділи, коЛи врешті виїхали на шосе, що вело до міста. По дорозі ми натрапили на скупчення лугових собачок і, зупинившись, почали стріляти в них з пістолета. Двох собачок ми поцілили, та потім облишили стріляти, бо кулі, що не влучали в ціль, ударялися в каміння та груддя і рикошетом відлітали у поле, а за тим полем видно було дерева понад річкою та якийсь будинок, і ми не хотіли вскочити в халепу через сліпі кулі, що летіли в напрямі того будинку. Отож ми поїхали далі й нарешті опинилися на пагорбі, схилом якого дорога збігала до околиці міста. Ген за рівниною видніли гори. Того дня вони були голубі, і сніг на високих верховинах блищав, як скло. Літо кінчалося, але свіжий сніг ще не припорошив верховин, і їам лежав тільки підталий на сонці старий сніг з льодом, що яскраво сяяв удалині.

Нам хотілося затінку й чогось прохолодного. Ми попеклися на сонці, губи в нас пошерхли від спеки та солонцевого пилу. Отож ми звернули на бічну дорогу, спинилися біля будинку фонтенів і зайшли. У їдальні стояла приємна прохолода. Мадам фонтен була вдома сама.

— Тільки дві пляшки пива, — сказала вона. — Усе скінчилося. А нове ще не вистигло.

Я поділився з нею дичиною.

— Оце добре, — зраділа вона. — Дякую. Що добре, то добре. — І вийшла, щоб покласти птицю на холод.

Ми допили пиво, і я встав.

— Нам треба їхати.

— Ви приїдете сьогодні ввечері, правда ж? Фонтен принесе вина.

— Ми приїдемо попрощатися.

— Ви уже від'їжджаєте?

— Так. Завтра вранці маємо вирушити.

— Який жаль, що ви їдете. То неодмінно приїздіть увечері. Фонтен приготує вина. Ми влаштуємо вам проводи.

— Приїдемо попрощатися.

Але того дня ще треба було послати телеграми, привести до ладу машину, — одну камеру продірявило гострим камінцем, і вона потребувала вулканізації,— і, лишившись без машини, я пішки подався до міста у всіляких справах, що їх належало залагодити перед від'їздом. До вечора я так натомився, що де, там було кудись їхати. Та й не хотілося нам балачок чужою мовою. Хотілося тільки одного: скоріш лягти спати.

Уже лежачи в ліжку, перед тим як заснути, — довкола купчилися речі того нашого літа, наготовлені до пакування, а крізь розчинені вікна долинав прохолодний вітрець з гір, — я подумав, як недобре ми вчинили, що не поїхали до Фонтенів, але одразу ж і заснув. Другого дня ми з ранку до обіду пакувалися й завершували всі свої літні справи. Потім пообідали й «десь на Другу готові були вирушити.

— Треба заїхати до Фонтенів попрощатися.

— Атож, треба.

— Мабуть, вони чекали нас учора.

— Як по правді, то ми могли поїхати.

— Шкода, що не поїхали.

Ми попрощалися з портьє в готелі, і з Ларрі, і з іншими знайомими в місті, а тоді поїхали до Фонтенів. Обоє — і мосьє, і мадам — були вдома. Вони радо зустріли нас. Фонтен мав постарілий і втомлений вигляд.

— Ми сподівалися, що ви приїдете вчора, — сказала мадам Фонтен. — Фонтен приготував три пляшки вина. А коли ви не приїхали, випив усе сам.

— Ми тільки на хвилину, — пояснив я. — Заїхали попрощатися. Ми хотіли приїхати вчора. Так і думали, що приїдемо, але надто стомилися після полювання.

— Принеси вина, — мовив Фонтен до дружини.

— Нема вина. Ти ж усе випив.

Фонтен засмутився.

— То я піду наточу, — сказав він. — Тут недалеко, за кілька хвилин обернуся. А те я вчора випив. Ми приготували його для вас.

— Я знала, що ви стомилися. Ще й казала йому: «Боже мій, куди ж вони поїдуть такі стомлені», — мовила мадам Фонтен. — Іди, Фонтене, принеси ще вина.

— Я підвезу вас машиною, — сказав я.

— Оце добре, — зрадів Фонтен. — Так буде швидше.

Ми виїхали на шосе і десь за милю звернули на путівець.

— Вам сподобається це вино, — сказав Фонтен. — Добре вино вийшло. Візьмете з собою до вечері.

Ми зупинилися перед рубленим будинком. Фонтен постукав у двері. Ніхто не. озивався. Ми пішли до задніх дверей. Вони теж були замкнені. Біля дверей валялися порожні бляшанки. Ми зазирнули у вікно. Ніде нікого. В кухні було брудно й незатишно, але всі двері й вікна міцно зачинено.

— От бісова жінка. Де ж це вона поділася? — мовив Фонтен. У голосі його бринів розпач. — Ага', я знаю, де взяти ключ, — раптом сказав він. — Ви почекайте тут.

Я спостерігав, як він пройшов дорогою до сусіднього будинку, постукав у двері, поговорив із жінкою, що вийшла на поріг, і нарешті повернувся. В руці у нього був ключ. Ми спробували відімкнути чільні двері, потім задні, але ключ не брав.

— Бісова жінка, — мовив Фонтен. — Десь її понесло.

Зазирнувши ще раз у вікно, я побачив, де він зберігав свій

запас вина. Біля самого вікна відчувався дух, що стояв у домі. Він був солодкавий і нудотний, як ото в індіанській хатині.

Раптом Фонтен схопив якусь дошку і заходився копати нею землю під задніми дверима.

— Я таки добудуся туди, бісова жінко, — сказав він. — Таки добудуся.

На задвірку сусіднього будинку якийсь чоловік морочився з переднім колесом старого «форда».

— Не треба цього робити, — сказав я. — Отой чоловік побачить. Він уже дивиться сюди. '

Фонтен випростався.

— Ану спробуймо ще раз ключем, — мовив він.

Ми пробували і так, і так, але нічого не виходило. Ключ подавався лише на пів-оберта в кожний бік.

— Ми туди не нападемо, — сказав я. — їдьмо краще назад.

— Я підкопаюся під задні двері,— запропонував Фонтен.

— Ні, не треба ризикувати.

— І все-таки спробую.

— Ні,— сказав я. — Побачить той чоловік. Тоді у вас заберуть вино.

Ми вийшли до машини й поїхали назад до Фонтенів, спинившись по дорозі віддати ключ. Фонтен не озивався до мене, тільки лаявся по-англійському. Він був розгублений і прибитий. Ми зайшли в дім.

— От бісова жінка! — сказав він. — Ми не змогли доступитися до вина. До мого власного вина, яке я сам зробив!

З обличчя мадам Фонтен миттю збігла радісна усмішка. Фонтен сів у кутку й підпер голову руками.

— Нам треба їхати, — мовив я. — Ну, нема вина, то й нема. Вип'єте за нас, коли ми поїдемо.

— А де ж поділася та навіжена? — спитала мадам Фонтен.

— Не знаю, — відповів Фонтен. — Не знаю я, де її понесло. А ви поїдете без вина.

— Нічого страшного, — сказав я.

— Ой як недобре, — мовила мадам Фонтен і похитала головою.

— Ми вже поїдемо, — сказав я. — До побачення і всього вам найкращого. Дякуємо за гостинність.

Фонтен похитав головою. Він почував себе винним. Мадам Фонтен була засмучена.

— Не завдавайте собі жалю через те вино, — сказав я.

— Він так хотів, щоб ви покуштували його вина, — озвалася мадам Фонтен. — Ви приїдете на те літо?

— Ні. Можливо, через літо.

— От бачиш? — мовив до неї Фонтен.

— До побачення, — сказав я. — Не думайте більше про цю Історію. Випийте тут без нас за наше здоров'я.

Фонтен похитав головою. Навіть не усміхнувся. Він знав, коли все пішло прахом.

— От бісова жінка, — пробурмотів він сам до себе.

— А вчора ввечері у нього було три пляшки, — сказала мадам Фонтен, щоб утішити його.

Та він тільки похитав головою.

— До побачення, — мовив він.

На очах мадам Фонтен блищали сльози. '

— До побачення, — сказала вона. їй було страшенно жаль Фонтена.

— До побачення, — відказали ми. У всіх було дуже кепсько на душі.

Вони залишилися на веранді, а ми сіли в машину, і я ввімкнув мотор. Ми помахали їм руками. Вони сумно стояли поряд у дверях. Фонтен здавався дуже старим, мадам Фонтен була засмучена. Вона помахала нам, а Фонтен повернувся й пішов у дім. Ми виїхали на шосе.

— Вони так побиваються. Фонтен просто сам не свій,

— Треба було поїхати до них учора.

— Еге ж, треба було.

Ми перетнули місто і виїхали на бетоновану дорогу. По обидва боки розлягалася стерня, а ген праворуч височіли гори. Здавалося, ніби ми в Іспанії, але то був Вайомінг.

— Я бажаю їм усілякого добра.

— Не буде їм добра, — сказав я, — і Сміт не буде президентом.

Бетонована дорога скінчилася. Далі пішов гравійний путівець, потім рівнина залишилась позаду, і‘ми почали підніматися звивистою дорогою між двома узгір'ями. Земля на узгір'ях була червоняста, вкрита сизими острівцями шавлії, і, коли дорога піднялася ще вище, ми знову побачили за пагорбами та рівниною ті гори. Тепер вони були далі, і краєвид ще більше скидався на Іспанію. Дорога круто повернула й знову пішла нагору, і ми побачили попереду куріпок, що купалися в дорожній пилюці. Коли ми під'їхали ближче, вони знялися в повітря, часто лопотячи крильми, потім скісно ковзнули вбік і посідали на схилі нижче від дороги.

— Які вони великі й гарні. Куди більші за європейських.

— В Америці чудові місця pour la chasse, як каже Фонтен.

— А коли la chasse переведеться?

— На той час вони вже не житимуть.

— Хлопець житиме.

— Ніхто не знає цього напевне, — сказав я.

— Треба було поїхати до них учора.

— Еге ж, — сказав я. — Таки треба було поїхати.