Твори в 4-х томах. Том 2

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ми сиділи в засідці, яку мисливці з племені вандеробо злаштували з гілок та галуззя поблизу солонцю, коли почулося гурчання автомашини. Спершу воно долинало здаля, тому важко було визначити, що то за шум. Потім гудіння урвалося, й ми вже подумали, що нам воно просто вчулося або ж то тільки прошумів вітер. Але гурчання все виразніше поступово наближалось, ставало дедалі гучнішим, і нарешті з надсадним оглушливим дирчанням та брязкотом машина проїхала дорогою позаду нас. Один з наших двох слідопитів — той, що із акторськими замашками, — рвучко підхопився.

— Ну, все пропало! — мовив він.

Я прикрив долонею рота і знаком звелів йому сісти.

— Ну, все пропало! — повторив він і широко розвів руками.

Мені він і так не подобався, а зараз — і поготів.

— Зачекай, — прошепотів я.

Та М'Кола похитав головою. Я дивився на його голий чорний череп, а потім він повернув голову, і я побачив ріденькі китайські вусики біля кутиків рота.

— Нічого не вийде, — сказав він. — Хапана м'узурі.

— Та зачекай, — повторив я, і він знову пригнувся, щоб голова не виглядала над сухими гілками. Отак ми просиділи в курній ямі аж до смерку, коли вже не можна було побачити навіть мушку на рушниці, а дичина не йшла. Слідопита-артиста брала нетерплячка, й він сидів як на голках. Перед тим, як загасло останнє світло, він шепнув М'Колі, що, мовляв, уже надто темно, щоб стріляти.

— Помовч, — сказав йому М'Кола. — Бвана [53] може стріляти, коли тобі вже нічого не видно.

Другий слідопит, письменний, ще раз показав свою освіченість— надряпав гострим сучком на чорній шкірі ноги своє ім'я — Абдулла.

У мене це захвату не викликало, а М'Кола дивився на те слово без ніяких почуттів. Трохи згодом слідопит стер літери.

Я востаннє спробував прицілитись у присмерку, але побачив, що то марна справа, навіть якщо широко розсунути гілки.

М'Кола спостерігав за мною.

— Нічого не вийде, — сказав я.

— Атож, — погодився він мовою суахілі.— Вертаємо до табору?

— Так.

Ми повставали, повилазили із засідки й пішли між дерев до шляху, розминаючи ногами зашкарублий пісок, навпомацки просуваючись у кущах, пригинаючись під гіллям. Наш автомобіль стояв за милю звідти. Коли ми підійшли ближче, Камау, наш водій, ввімкнув фари.

Автомашина зіпсувала нам усе. Того полудня ми залишили стій автомобіль на дорозі і обережно підкралися до солонцю. Напередодні пройшов невеликий дощ, який, проте, не залив солонцю — звичайнісінької галявини з клаптем голої, поритої глибокими круглими борознами землі, подовбаної виїмками скраю — де тварини лизали солону грязюку. Ми побачили тут свіжі й довгасті серцевидні сліди чотирьох досить великих самців куду [54], що навідувалися на сіль минулої ночі, та чимало свіжіших і дрібніших слідів, теж куду. Побував тут і носоріг, який, судячи по слідах та розтоптаній купці посліду, приходив сюди щоночі. Засідку ми влаштували на відстані лету стріли від солонцю; сиділи, відхилившись назад, високо піднявши коліна та пригнувши голови в цій повній попелу й сміття ямі, коли крізь сухе листя я зненацька помітив, як із заростів на галявину з солонцем вийшов невеликий самець куду; він застиг, вигнувши могутню шию, сірий і гарний, кручені роги чітко вирізнялись проти Сонця, а я тим часом прицілився йому в груди, але не стріляв, щоб не наполохати більших самців, котрі напевно мали смерком надійти сюди. Куду зачув шум мотора раніше від нас і помчав між дерева, та й інша звірина, що прямувала до солонцю через кущі по рівнині або спускалась із порослих лісом пагорбів, миттю позастигала на те несамовите гурчання й брязкіт. Вони напевно прийдуть потім, у темряві, але то вже не полювання.

А тепер ми їхали піщаною дорогою, і світло фар вихоплювало з пітьми очі нічних птахів, що вперто сиділи, припавши до землі; лише коли машина мало не наїжджала на них, вони наполохано злітали; їхали повз багаття подорожніх, які завидна рухалися цією дорогою на захід, далі від голодного краю, куди лежав наш шлях; я сидів, поставивши приклад рушниці на носок черевика, цівка лежала в згині лівої руки і, затиснувши фляжку між коліньми, відкручував ковпачок, потім влив із фляжки віскі в бляшаний кухоль і в темряві простяг його через плече М'Ко-лі, щоб долив туди води з фляги; і після першого ковтка за день, найсмачнішого ковтка з усіх, я сидів і дивився на густі темні зарості обабіч, підставляв обличчя прохолодному нічному вітерцеві, вдихав такі приємні пахощі Африки й почував себе цілком щасливим.

Попереду горіло велике багаття, і, коли ми проїжджали повз нього, я помітив на узбіччі автомашину. Я звелів Камау спішитись і здати назад, і коли ми отак під'їхали до вогнища, та побачили там кривоногого коротуна в тірольському капелюсі, шкіряних шортах і сорочці з відкритим коміром; він стояв перед піднятим капотом, оточений натовпом тубільців.

— Може, чимось допомогти? — спитав я.

— Та ні,— відказав він. — Якщо ви, звісно, не механік. Ця машина мене не злюбила. Всі механізми мене не люблять.

— Може, щось із запалюванням? Коли ви проїжджали повз нас, це видно було по бахканню мотора.

— Гадаю, що все куди гірше. Коли б часом не якась серйозна неполадка.

— Якщо ви можете доїхати до нашого табору, у нас є механік.

— А далеко туди?

— Та миль із двадцять.

— Вранці спробую. А зараз боюсь їхати через оце недобре хрипіння двигуна. Він хоче зламатися, бо ненавидить мене. Що ж, т^ак само ненавиджу його і я. Бо якби я вийшов з ладу, йому було б однаковісінько.

— Хочете випити? — Я простягнув йому фляжку. — Моє прізвище Хемінгуей.

— А я — Кандіскі,— відповів він і вклонився. — Прізвище Хемінгуей я вже десь чув. Тільки де? Де ж це я його чув? А-а, згадав. Це Dichter [55] Ви знаєте поета Хемінгуея?

— А де ви читали його вірші?

— В «Квершнітті».

— То це я, — сказав я потішений. «Квершнітт» — то німецький журнал, в якому я надрукував кілька поганеньких віршів та ще одне оповідання — задовго до того, як почав друкуватися в Америці.

— От дивина! — зауважив чоловічок у тірольському капелюсі.— А скажіть-но, якої ви думки про Рінгельнаца?

— Чудовий письменник.

— Ага. То Рінгельнац. вам до вподоби. Гаразд. А якої ви думки про Генріха Манна?

— Не дуже високої.

— Ви певні?

— Принаймні читати його я не можу.

— Атож, зовсім нікудишній письменник. Бачу — в дечому наші думки сходяться. Що ви тут поробляєте?

— Полюю.

— Сподіваюсь, не на слонову кістку.

— Ні. На куду.

— А от навіщо полюють на куду? Ось хоча б ви, розумна людина, поет, а вбиваєте куду.

— Досі я не вбив жодного, — відказав я. — А проте ми вперто полюємо на них ось уже десять днів. І були б уполювали одного сьогодні, якби не ваша автомашина.

— Знову вона, бідолаха? А вам слід пополювати бодай рік. На кінець чого тільки не настріляєш і починаєш жалкувати. Полювати на якусь одну тварину — безглуздя. Навіщо ви це робите?

— Бо мені так іїодобається.

— Ну, якщо подобається… А скажіть щиро, як вам Рільке?

— Я читав тільки одну його річ.

— Яку саме?

— «Корнет».

— І вона вам сподобалась?

— Так.

— А мені не вистачає терпіння читати його. Суцільний снобізм. От Валері — зовсім інше. Я розумію Валері, хоч і в нього чимало снобізму. Добре, що ви хоч слонів не стріляєте.

— А я б охоче вбив якого-небудь здоровецького.

— Якого саме?

— Та з бивнями фунтів на сімдесят. Чи й трохи меншого.

— Бачу, в дечому наші думки розходяться. Однак мені приємно познайомитись з представником великої плеяди старого доброго «Квершнітта». Скажіть, а як пише Джойс? Я не такий — багатий, щоб купити його книжку. А Сінклер Льюїс — нікчема. Його я купив. Ні, ні, поговоримо про це завтра! Ви не проти, якщо я отаборюся поруч? Ви тут з друзями? У вас компаньйон з білих мисливців?

— Я тут з дружиною. Будемо дуже вам раді. Є ще один білий мисливець.

— А чого він зараз не з вами?

— Він вважає, що на куду треба полювати наодинці.

— Краще на них не полювати зовсім. А хто він? Чи не англієць?

— Так.

— Якийсь мерзотник?

— Ні, дуже хороша людина. Вам він сподобається.

— Гаразд, вам треба їхати. Тож не буду затримувати. Сподіваюсь, що завтра прбачимось. Аж дивно, що ми отак зустрілися.

— Справді,— мовив я. — Завтра механік огляне вашого ваговоза. Постараємось допомогти вам.

— На добраніч, — сказав він. — Щасливої дороги.

— На добраніч, — відповів я. Ми рушили, і я бачив, як він ішов до багаття, махаючи рукою до тубільців. Я не спитав його, ні чому це при ньому два десятки тубільців із Центральної Африки, ні куди він їде. За всю розмову я в нього нічого не спитав. Не люблю розпитувати: там, де я виріс, це вважається нечемним. Але ж ми не бачили білої людини ось уже два тижні, відколи виїхали з Бабаті на південь, і ось на цій дорозі, де тільки випадково зустрінеш торговця-індійця, а то все безперервні валки тубільців, біженців з голодного краю, та здибати чоловіка, який у своєму тірольському костюмі нагадує персонаж із карикатури Бенчлі, знає моє прізвище, величає мене поетом, читає «Квершнітт», шанує Йоахіма Рінгельнаца і готовий поговорити про Рільке — то вже щось дивовижне! І саме тут, на довершення цього, фари вихопили з темряви три високі, конічні купи, що парували на дорозі попереду. Я знаком звелів Камау спинитись, і машина загальмувала просто перед тими купами. Бони були два чи три фути заввишки, і коли я торкнувся однієї,— вона була ще зовсім тепла.

— Тембо, — сказав М'Кола.

То був послід слонів, які щойно перейшли дорогу, і було видно, як він парує в прохолодному вечірньому повітрі. А невдовзі ми дісталися до табору.

Удосвіта я встав і поїхав на інший солонець. Добувшись туди через ліс, ми застали там самця куду; він кинувся навтіки з голосним гавкотом, схожим на собачий, тільки більш високим і горловим, втікав він спершу нечутно, а потім з тріском ламаючи кущі, коли відбіг досить далеко, і тільки ми його й бачили. ^\о солонцю важко було підійти непомітно. Його звідусіль обступали дерева, тож дичина ніби сама сиділа в засідці, а нам доводилось підбиратись до неї відкритою місциною. Єдиний вихід — підповзти поодинці, але й тоді стріляти далі, ніж за двадцята ярдів, заважало густе гілля. Звісно, всередині цієї смуги дерев місце для засідки чудове: дичина, щоб дістатись до солонцю будь-звідки, мала пройти по відкритій місцині ярдів двадцять п'ять. Та хоч ми просиділи там до одинадцятої години, жоден куду так і не з'явився. Ми ретельно розрівняли ногами землю на солонці, щоб бачити нові сліди, коли повернемось сюди, і пройшли назад дві милі до дороги. Як дичина, куду навчились приходити на солонець тільки поночі й іти геть удосвіта. Один самець загаявся, і ми злякали його, тож це тільки погіршило нам справу.

Минав десятий день, як ми полювали на великих куду, а я ще жодного разу не бачив дорослого самця. Нам залишались іще три дні, бо з півдня, з Родезії, чимраз ближче насувалися дощі,

І, щоб не пережидати їх тут, треба було дістатись бодай до Хан-дені, перш ніж вони почнуться. Ми вирішили, що пробудемо тут до сімнадцятого лютого. Тепер щоранку минала година або й більше, поки прояснялось затягнуте кудлатими хмарами небо, і ми відчували наближення дощів, їхнє неухильно розмірене посування на північ так певно, наче стежили за ними по карті.

Полювати на дичину, якої давно жадаєш, яку всіляко силкуєшся перехитрити, гарно тоді, коли — хоч і вертаєш щовечора з порожніми руками — ти гориш мисливським завзяттям, коли знаєш, що все ще попереду, що рано чи пізно тобі неодмінно поталанить і ти досягнеш бажаної мети. І зовсім нікуди не годиться, коли в тебе обмаль часу і ти знаєш, — якщо не вполюєш куду зараз, то, може, і не вполюєш зовсім, ба навіть не побачиш. То вже не полювання. Тут мисливець нагадує тих хлопців, що їх батьки посилають на два роки до Парижа, щоб вони за цей час стали відомими письменниками або художниками; після чого, нічим не прославившись, хлопці повертаються додому й беруться за батьківське ремесло. Полювання існує, поки на світі ё мисливці і водиться якась дичина, як ото й мистецтво живопису — поки живуть художники і є фарби та полотно, як і література — поки живуть письменники, є олівець, папір, чорнило чи друкарська машинка, поки письменник має про що писати і знає, що буде дурнем — і таки стане дурнем, — якщо не писатиме. Та хоч там як, а нас настигла негода, звичайна о цій порі року, та й грошей залишалось обмаль, тож те, що мало б приносити мені неабияку втіху щодня — байдуже, вполював би я щось чи ні — силою обставин обернулось у найприкрішу річ у житті— необхідність робити щось за куди коротший, ніж потрібно, час. Сьогодні я встав за дві години до світанку, свідомий того, що в нас лишається тільки три дні, тож, під'їжджаючи десь під, обід до табору, я добряче нервував. А там, за столом під кухон-’ ним навісом, сидів Кандіскі у своїх тірольських штанях і без угаву просторікував. Я вже був зовсім забув про нього.

— Хелло! Хелло! — привітався він. — Не пощастило? Знов без нічого? То де ж ваш куду?

— Гавкнув раз і втік, — відповів я. — Добрий день, мала.

Вона всміхнулась. Вона потерпала за мене. Удвох із Джексоном вони від самого досвітку прислухались, чи не лясне постріл. Дослухались навіть тоді, коли прибув наш гість, слухали, читаючи, і весь час, поки теревенив Кандіскі.

— І ви його не застрелили?

— Ні. Бо тільки його й бачили.

Я помітив, що Старий, як ми прозвали Джексона, теж непокоїться і сидить як на голках.

Певно, його вже втомила ота безугавна балаканина.

'—: Випийте пива, полковнику, — мовив він до мене.

— Одного ми сполохали, — вів я далі.— Але стріляти було нерозважно. Там сила слідів. Та більше не з'явився жоден. Вітер підвів. Хай скажуть провідники. — ^

— Як я вже казав полковникові Філіпсу, — озвався Кандіскі, вмощуючи зручніше своє обтягнуте шкіряними шортами озаддя і кладучи дебелу й голу волохату ногу на другу, — вам аж ніяк не можна затримуватись тут. Зрозумійте: наближаються дощі. Коли вони почнуться_і то смугу в дванадцять миль довкола годі буде перейти. Сидіти тут не можна.

— Так, він казав це, — підтвердив Старий. — До речі, називайте мене «містер». У нас ці військові звання замість прізвиськ.

І не ображайтесь на нас, якщо ви сам полковник. — І повернувся до мене: — Нехай вони западуться, ці солонці. Киньте їздити на них, і ви відразу вполюєте куду.

— Атож, це — марне діло, — погодився я. — Тільки сподіваєшся, що от-от щось уполюєш.

— Пополюйте на пагорбах.

— Гаразд, пополюю, Старий.

— Далися вам ті куду, — сказав Кандіскі.— Не беріть цього-так близько до серця. Подумаєш — куду! Та за рік їх можна вбити штук двадцять.

— Тільки не кажіть такого при мисливській інспекції,— зауважив Старий.

— Ви мене не так зрозуміли, — сказав Кандіскі.— Я тільки мав на увазі, що за рік це можна зробити. Звичайно, ніхто не захоче робити такого.

— Безумовно, — погодився Старий. — Житель країни куду міг би це зробити. Адже великі антилопи цієї породи зустрічаються найчастіше саме тут. Але якраз коли вам потрібні куду, їх немає.

— Як бачите, я не мисливець, — сказав Кандіскі.— Чому б вам натомість не зацікавитись життям тубільців?

— А нас воно якраз цікавйть, — запевнила його моя дружина.

— Тубільці тут справді цікаві. Ось послухайте… — І Кандіскі став щось жваво розповідати їм.

— Уся біда в тім, — сказав я Старому, — що коли я полюю на пагорбах, мене не полишає думка, що ці бестії внизу, на солонці. Самиці зараз на пагорбах, але не думаю, щоб з ними були й самці. Приходжу ввечері на солонець, а там сліди! Таки справді навідувались на кляту сіль. Певно, вони ходять туди в будь-який час.

— Може, й так.

— Я певен, що там щоразу нові самці. Видно, вони навідуються до солі раз на кілька днів. Деякі, безперечно, вже полохані: адже Карл застрелив одного. Якби ж то він був убив його відразу, а не ганявся по всій окрузі. Господи, хоч би раз поклав щось першою кулеюі Дарма, найдуть нові куду. Нам лишається тільки чекати: не могли ж вони геть усі дізнатись про нас. Проте він добряче-пополохав тутешню дичину.

— Він щоразу так хвилюється, — сказав Старий. — Але хлопчина хороший. Пам'ятаєте, як гарно він тоді поклав леопарда? Кращого пострілу годі й бажати. Нехай вони трохи заспокояться.

— Атож. Я не маю на нього ніякого зла,» хоч і лаюсь.

— А якби вам засісти біля солонцю на цілий день?

— Таж почав кружляти клятий вітер і порозносив наш запах на всі боки. Тепер уже нема сенсу сидіти там, хіба що далі поширювати його. Може, вітер ущухне. Сьогодні Абдулла прихопив із собою відро попелу.

— Так, я бачив, як він ніс.

— Отож коли ми підібрались до солонцю, — вітер ані дмухне, та й розвиднілось досить, щоб стріляти. Абдулла вже перевіряв попелом, чи немає вітру. Я наказав тубільцям спинитись — і з Абдуллою тихо став пробиратися вперед. На мені були черевики¹ на повстяній підошві, а земля там пухка й чорна. І все ж наполохали поганця ярдів за п'ятдесят.

— А вуха в куду-ви коли-небудь бачили?

— Чи бачив я вуха в куду? Та якби побачив у якогось поганця, його б давно вже оббілували.

— Так, це хитрі бестії! — погодився Старий. — Щось мені не до вподоби оце полювання на солонцях. А вони не. такі й хитрі, як воно здається. Вся біда в тім, що ви полюєте на них якраз т, ам, де вони особливо сторожкі. Адже їх стріляють на солонцях споконвіку.

— Саме в цьому й весь смак, — відказав я. — Я ладен полювати так і місяць. Люблю полювати з засідки. Не треба гасати, пріти. Бо нічого не треба робити. Сиди собі, лови мух і годуй ними мурашиних левів у пилюці. Приємно! Тільки якби ми мали час…

.— Отож-бо й воно. Часу мало.

— Так от, — казав тим часом Кандіскі моїй дружині,— ви неодмінно мусите подивитися оці великі нгоми — танці на тубільних святах. Це справжні національні танці.

— Послухайте, — сказав я Старому. — Отой другий солонець, Де я був звечора, найкращий, якби тільки 'не та клята дорога поблизу.

— А слідопити кажуть, що туди йдуть лише дрібні куду. Та й надто він далеко. Вісімдесят миль туди й назад.

— Знаю. Але ж там були й сліди чотирьох великих самців. Сам бачив. Та якби не вчорашній ваговоз, А що, як засісти там'

сьогодні звечора? Просиджу ніч і ранок, а тоді й кину цей солонець. Туди заходив і велетенський носоріг. В усякому разі, сліди величезні.

— Що ж, гаразд, — погодився Старий. — Пристукніть заразом і гемонського носорога. — Старий був проти вбивства всього того, на що ми не полювали, вбивства першого-ліпшого звіра, вбивству задля ефекту, вбивства задля вбивства, за винятком тільки тих випадків, коли мисливський запал брав гору над відразою до вбивства або коли вбити було вкрай необхідно, щоб здобути першість у мисливському ремеслі. Я бачив, що він пропонує мені носорога, аби зробити мені приємне.

— Я не вбиватиму його, якщо він не виявиться надто вже хорошим.

— Гаразд, убийте вже цього пройдисвіта, — мовив Старий, підносячи його мені в дарунок.

— Ой Старий…

— Атож, убийте його, — вів далі Старий. — Дістанете задоволення, порішивши його самотужки. А ріг продасте, якщо він вам не потрібен. У вас є ліцензія ще на одного носорога.

— То як, — спитав Кандіскі,— виробили план? Вирішили, як перехитрити бідолашних тварин?

— Так, — відповів я. — А як там ваш ваговоз?

— Ваговозові прийшов кінець, — відповів австрієць. — Та я й радий. Надто багато чого з ним пов'язано. Він — це все, що зосталось у мене від моєї шамби. Тепер усе пішло прахом і жити стало значно простіше.

— А що таке «шамба»? — спитала моя дружина. — Я вже не вперше чую це слово. Але чомусь незручно питати, що значить те чи інше тутешнє слово.

— Шамба — це плантація, — пояснив Кандіскі.— Її вже немає, і єдине, що від неї зосталось, — це ваговоз. Цим ваговозом я вожу робітників на шамбу одного індійця. То дуже багатий індієць: вирощує сізаль. А я в нього управителем. Індієць уміє мати зиск із сизалевих шамб.

— І взагалі з нічого, — мовив Старий.

— Так. Там, де ми банкрутуємо, де ми пропадаємо від голоду, він робить гроші. Проте мій індієць дуже інтелігентний чоловік. Він цінує мене. Для нього я уособлюю європейську організованість. Я оце саме їздив організовувати пункти по вербуванню тубільців. А це забирає час. Треба справити враження. Я не бачив сім'ї три місяці. Усі пункти вже організовано. Усе можна легко зробити й за тиждень, але враження буде далеко не те.

— А де ж ваша дружина? — спитала його моя дружина.

— Вона з донькою чекає на мене вдома, на плантації, де я працюю управителем.

і— Вона вас дуже любить? — спитала моя дружина.

— Мабуть, бо інакше давно б пішла від мене.

— Скільки років вашій доньці?

— Пішов чотирнадцятий.

— Мабуть, гарно мати доньку.

— Ви навіть не уявляєте собі, як це гарно. Це ніби друга дружина. Розумієте, моя дружина знає все, що я думаю, що кажу, в що вірю, що можу зробити й чого не можу зробити та ким не можу стати, одне слово, все. Так само і я знаю все про дружину, геть усе. Але тепер в сім'ї є нове створіння, якого ви не знаєте, яке не знає вас, яке любить вас, хоч не знає, і незнайоме вам обом. Таке чудове створіння, ваше і водночас чуже, дякуючи якому всі ваші розмови… як би це краще пояснити? Ну, воно, так би мовити… для вас… для вас обох як ото кетчуп [56] Хейнца до страви, щодня.

— Це чудово, — зауважив я.

— У нас є книжки, — провадив він далі.— Тепер я не спроможний купувати нових книжок, але ми завжди можемо поговорити. Порозмовляти, обмінятись думками — це так цікаво. Ми обговорюємо все. Геть усе. У нас широкі інтереси. Раніше, коли в нас була шамба, ми передплачували «Квершнітт». Це створювало враження приналежності до дуже блискучої плеяди людей. Людей, з якими ми хотіли б спілкуватись, якби це було можливо. А ви знайомі з цими людьми? Адже ви, мабуть, з ними зустрічались?

— З декотрими, — відповів я. — 3 одними в Парижі. З іншими в Берліні.

Я не хотів розбивати ілюзії цього чоловічка, тож і не став наводити подробиць про цих блискучих людей.

— То чудові люди, — збрехав я.

— Як я заздрю вам, що ви їх знаєте, — мовив він. — А хто, на вашу думку, великий письменник в Америці?

— Мій чоловік, — відповіла моя дружина.

— Ні, це в вас говорить сімейна гордість. Справді — хто? Звісно, не Ептон Сінклер і не Сінклер Льюїс. Хто ваш Томас Манн? Хто ваш Валері?

— У нас немає великих письменників, — відповів я. — Усім нашим хорошим письменникам завжди в певному віці щось робиться. Я міг би пояснити, але довго слухати і надокучить вам.

— Поясніть, прошу, — аж стрепенувся він. — Для мене це велика втіха. Це ж бо найкращі хвилини життя. Життя духовноґо. Це вам не полювання на куду.

— Ви ж іще нічого не почули, — сказав я.

— Але зараз почую. Тільки випийте ще пива, щоб розв'язався язик.

— А він у мене й так розв'язаний, — сказав я. — Завжди розв'язаний, так що далі нікуди. Проте ви самі щось нічого не п'єте.

— А я взагалі не п'ю. Шкідливо для інтелекту. Та й не відчуваю потреби. Але поясніть мені. Поясніть, прошу.

— Гаразд, слухайте, — почав я. — У нас, американців, були свої талановиті письменники. Єдгар По був талант. То був митець слова, майстер композиції, але він уже помер. Були в нас і майстри риторики, котрим удавалось узнати — з чужих біографій або під час власних мандрівок — певні невигадані подробиці про деякі справжні речі, скажімо, про китів, але всі ці подробиці тонули в риториці, як ото родзинки в плум-пудингу. Часом з'являються автори, котрі не вдаються до пудинга — і воно добре. Такий Мелвілл. Однак люди хвалять його за риторику, хоч вона не має в нього особливої ваги. Вони вкладають містику в його твори, а її там немає.

— Так, — мовив він, — розумію. Але ж риторика — це наслідок роботи інтелекту, його здатність працювати. Риторика — це голубі іскри, якими сипле динамомашина.

— Буває й так. Але часом це тільки голубі іскри — а що крутить сама динамомашина?

— Так. Кажіть далі.

— А я вже й забув, про що говорив.

— Е ні. Продовжуйте. Не вдавайте дурника.

— Вам доводилось коли-небудь вставати вдосвіта?

— Щодня встаю о цій порі,— відповів він. — Ну, ну, далі.

— Гаразд. Були й інші письменники, котрі писали, як ото англійці, вислані з старої Англії, яку ніколи не вважали своєю батьківщиною, до Нової Англії, яку вони й намагались створити. Чудові люди зі скромною, засушеною й бездоганною мудрістю унітаріїв. Літератори, квакери з почуттям гумору.

— Хто ж це такі?

— Емерсон, Готорн, Уітьєр і компанія. Всі наші класики раннього періоду, котрі не знали, що нова класика не буває схожа на ту, яка їй передувала. Вона запозичує з усього гіршого за неї, з усього, що не стало класикою. Так робили всі класики. Декотрі письменники народжуються тільки для того, щоб допомогти іншому письменникові написати одне речення. Але нова класика не повинна походити від попередньої або ж бути на неї схожою- До того ж усі ці письменники були джентльменами або силкувались ними бути. Усі вони були вкрай добропристойні. Не вживали слів, якими люди завжди послуговувались і послуговуються, слів, що й далі живуть у мові. Так само не можна сказати, що вони мали плоть. От інтелект у них був, це так. Добропорядний, сухенький, бездоганний інтелект. Нудну я завів розмову, але ж ви самі мене попросили.

— Кажіть, кажіть.

— У той час був один письменник, якого вважають справді хорошим — це Генрі Торо. Не можу нічого сказати про нього, бо й досі не спромігся прочитати його книжок. Але це ще ні про що не свідчить: я не можу читати й інших натуралістів, якщо вони не пишуть точно і вдаються в літературщину. Натуралістам слід займатись своєю справою, зосібно, а хтось інший повинен систематизувати й описувати їхні відкриття. Письменники теж повинні працювати кожен окремо. Вони можуть бачитись один з одним тільки тоді, коли роботу зроблено, та й то не надто часто. Інакше вони робляться схожі на письменників Нью-Йорка. Вони достоту як ті рибальські черви в пляшці, що намагаються увірвати знання й харч через спілкування один з одним і з самою пляшкою. Часом та пляшка — образотворче мистецтво, часом— економіка, а часом економіка, піднесена до ступеня релігії. Ті, що опинились у пляшці, залишаються там на все життя. Бо поза пляшкою вони самотні. А самотніми вони бути не хо-

¹ чуть. Бояться залишитись на самоті зі своїми переконаннями, і жодна жінка не здатна покохати когось із них так, щоб той забув свою самотність, спілкуючись із цією жінкою, або зумів поєднати її самотність зі своєю чи зазнати з нею чогось такого, в порівнянні з чим усе інше не має ніякого значення.

— Ну, а як же все-таки з Торо?

— Вам треба самому почитати його. Можливо, і я зберуся, пізніше. Пізніше можна зробити майже все.

— Випий ще пива, Тату.

— Давай.

— А що ви скажете про хороших письменників?

— Хороші письменники — це Генрі Джеймс, Стівен Крейн і Марк Твен. Не обов’язково в такому порядку. Для хороших письменників не існує рангів.

— Марк Твен — письменник-гуморист. Інших я щось не знаю.

— Уся сучасна американська література бере свій початок від книжки Марка Твена «Гекльберрі Фінн». Коли читатимете її, спиніться на тому місці, де негра Джіма викрадають у хлоп-цір. Це і є її справжній кінець. Усе, що далі,— чисте шарлатанство. Але це у нас найкраща книжка. З неї вийшла вся американська література. До «Гекльберрі Фінна» нічого не було. І нічого рівноцінного відтоді не з'являлось.

— А що ви скажете про інших?

— Крейн написав два гарних оповідання: «Шлюпка» і «Голубий готель». «Голубий готель» написано краще.

— І яка доля спіткала його?

— Він помер. І це не дивно, бо він помирав від самого початку.

— А інші два?

— Обидва дожили до похилого віку, але не стали мудрішими з літами. Не знаю, чого їм, власне, бракувало. Адже ми робимо з наших письменників невідь-що.

— Не розумію.

— Ми губимо їх, як можемо. Насамперед, економічно. Вони починають заробляти гроші. Письменник може добре заробити тільки випадком, хоча зрештою хороші книжки завжди приносять зиск. А заробивши певну суму, наші письменники починають жити розкішно і тут потрапляють у пастку. Тепер їм доводиться писати, щоб підтримувати цей спосіб життя, своїх жінок і так далі, і вони пишуть погань. У них погань виходить не навмисне, а тому що вони поспішають. Бо пишуть тоді, коли не мають чого сказати, коли, так би мовити, воду в колодязі вичерпано. Бо в них заговорило честолюбство. Далі, раз зрадивши собі, вони виправдовують це, і в них виходить ще більше погані, А ще буває: вони починають читати критику. І якщо вірити критикам, коли ті співають тобі хвалу, то доводиться вірити їм, коли вони обзивають тебе нездарою: і тоді ти втрачаєш віру в себе. Нині в нас є два хороших письменники, які не можуть писати,

бо втратили віру в себе, начитавшись критики. Коли вони ще писали, то їхні твори часом були хороші, часом посередні, а часом і зовсім погані, але все хороше залишилось би. Та вони начитались критичних статей і вважають, що треба писати тільки шедеври. Такі самі шедеври, які, як твердили критики, виходили в них раніше. Звісно, то не були шедеври. То були просто хороші книжки. А нині вони зовсім не можуть писати. Критики зробили їх нездарами.

— Хто ж це такі?

— їхні імена нічого вам не скажуть, але, можливо, за цей час вони написали щось нове, знову злякались і знов стали нездарами.

— Та що ж усе-таки відбувається з американськими письменниками? Говоріть ясніше.

— Нічого не можу вам сказати про давніші часи, бо мене тоді й на світі не було, але зараз з ними відбувається всяке. У певному віці письменники-чоловіки перетворюються на метушливих бабусь. Письменниці ж стають Жаннами д'Арк, тільки без її уміння боротися. І ті й ті вважають себе духовними вождями. Байдуже — ведуть вони кого-небудь за собою чи ні. Якщо вони не мають послідовників, то вигадують їх. І марно протестувати тим, кого вони назвали своїми послідовниками. їх звинуватять у зраді. Хай йому дідько! Чого тільки не буває з нашими письменниками! Але це ще не все. Є й такі, що намагаються врятувати свої душі писаниною. То найлегший вихід. Інших занапащають перші гонорари, перша похвала, перша критика, перша думка про те, що вони більше нездатні писати, перша думка, що вони нічого іншого не можуть робити, або ж, налякавшись, вони вступають до організацій, які думатимуть за них. Трапляється й таке, що письменник сам не знає, чого, власне, йому треба. Скажімо, Генрі Джеймс хотів розбагатіти. І, звісно, це йому не вдалося.

— А ви?

— Я маю багато інших інтересів. Я задоволений своїм життям, але мушу писати, бо якщо не напишу певної кількості сторінок, то життя втрачає для мене свою принадність.

— А чого ви хочете?

— р- Писати якомога краще і, пишучи, вчитися. А до того ж я живу й іншими інтересами й радощами.

— Полюванням на куду?

— Так, полюванням на куду й іще багато чим.

— Чим саме?

— Та багато чим.

— А ви знаєте, чого ви хочете?

— Так.

— І вам справді подобається те, чим ви займаєтесь зараз, — оце безглузде полювання на куду?

— Не менше, ніж відвідання Прадо.

— І ви вважаєте, що одне варте другого?

— Перше мені так само необхідне, як і друге. Не кажучи вже про інші речі.

— Звичайно. Інакше й бути не може. Але хіба це справді щось дає вам?

— Дає.

— І ви знаєте, що вам потрібно?

— Безперечно. І те, що мені потрібно, я маю.

— Але ж на це треба грошей.

— А я завжди можу заробити гроші, до того ж мені щастить.

— То, виходить, ви щасливий?

— Коли тільки не думаю про інших.

— Виходить, ви думаєте й про інших?

— Звичайно.

— Але нічого для них не робите?

— Нічого.

— Анічогісінько?

— Ну, може, трошки.

— Як ви гадаєте, ваша творчість варта, щоб нею займатись, вона може бути самоціллю?

— Звичайно.

— Ви певні цього?

— Цілком.

— Така певність, мабуть, дуже приємна.

’— Так, — відповів я. — Це єдина приємна річ у письменницькій роботі.

— Усе це починає звучати серйозно, — зауважила моя дружина.

— Бо це дуже серйозна тема.

— Бачите, він може серйозно дивитись на деякі речі,— сказав Кандіскі.— Я так і знав, що для нього мають існувати й інші серйозні проблеми, крім куду.

— Причина, через яку нині кожен намагається уникнути цієї проблеми, заперечити її важливість, довести, що займатися нею марно, що це вкрай важко. Необхідно поєднати багато факторів, щоб це виходило.

— Про що це ви?

— Про те, як можна писати. Про те, чого прозаїк може досягти, якщо він досить серйозний і йому щастить. Тут є четвертий і п’ятий виміри, і їх можна опанувати.

— Ви так гадаєте?

— Я це знаю.

— А коли письменник опанує їхтоді що?

— Тоді все інше не має значення. Це найзначніше з усього, що він спроможний зробити. Можливо, він зазнає невдачі. Але якийсь шанс на успіх у нього є.

— Таж це ви все говорите про поезію.

— Ні. Це куди важче за поезію. Це проза, якої ще ніхто ніколи не писав. Але її можна написати, без вивертів і шарлатанства. Без усього того, що не витримає перевірки часом.

— Чому ж її й досі не написано?

— Бо для цього потрібно надто багато факторів. Перше, потрібен талант, неабиякий талант. Такий, як скажімо, у Кіплінга. Далі потрібна самодисципліна. Самодисципліна Флобера. Далі повне усвідомлення того, якою може бути ця проза, й чисте сумління, таке саме незмінне, як, скажімо, еталон метра в Парижі, щоб не допуститися фальшу. Далі від письменника вимагається інтелект і об'єктивність, а головне — уміння вижити. Спробуйте поєднати оце все в одній особі та ще щоб вона переборола всі впливи, які тяжать над письменником. Найважче для нього — через брак часу — вижити й довести свою роботу до кінця. Як би я хотів, щоб ми мали такого письменника й могли читати його книжки. Ну, а тепер, може, поговорімо про щось інше?

— Мені цікаво вас слухати. Звичайно, я не з усім згоден,

— Ну, звичайно.

'і'ч — А може, вип'ємо по чарці? — спитав Старий. — Вам не здасться, що чарка тут зарадить?

— Ні, ви спершу скажіть мені, що саме, що конкретно за-лапащає письменників?

Я вже стомився від цієї розмови, яка перетворилась на інтерв’ю. Ну, гаразд, дам йому інтерв'ю, і кінець. Тепер, перед сніданком будувати фрази із тисячі невловних понять — це казна-що!

— Політика, жінки, спиртне, гроші, честолюбство. І так само відсутність політики, жінок, спиртного, грошей і честолюбства, — глибокодумно відповів я.

¹ — Ну, тепер воно й справді все ясно, — зауважив Старий. — Тільки-от спиртне… Ось чого я не розумію. Це завжди видавалось мені безглуздим. Як на мене, це слабкість характеру.

— Це просто спосіб завершити день. У цьому є свої переваги. Скажіть, вам ніколи не хотілось змінити свої погляди?

— Давайте по одненькій, — сказав Старий. — Агов, М’Венді!

Старий ніколи не пив до сніданку, хіба що забувшись, і я розумів, що він намагається порятувати мене,

— То давайте всі вип'ємо, — запропонував я.

— Я не п'ю, — відказав Кандіскі.— Піду до машини й принесу свіжого масла на сніданок. Щойно з Кандоа, несолоне. Чудове масло. А ввечері посмакуємо на солодке однією віденської) стравою. Мій кухар навчився добре готувати її.

Він відійшов, і моя дружина сказала:

— Ти говорив страшенно глибокодумно. Що ти там казав про жінок?

— Яких жінок?

— Ну, коли говорив про жінок.

— Нехай їм біс! — відказав я. — Це ті, з якими зв'язуєшся, коли буваєш напідпитку.

— То он що ти тоді робиш!

— Та ні.

— Я не зв'язуюсь ні з ким, коли п’яна.

— Ну годі, годі,— сказав Старий. — 3 нас ніхто ніколи не буває п'яним. Господи, як цей чоловік любить побалакати!

— Після бвани М'Кумби він ще не мав нагоди виговоритись.

— На мене напала словесна дизентерія, — мовив я.

— А як бути з його ваговозом? Чи витягнемо ми його на буксирі, не поламавши нашого?

— Та витйгнемо, — сказав Старий. — Коли наш повернеться з Хандені.

Потім, коли ми сиділи під зеленим тентом у затінку розлогого Дерева і під приємнимй повівами вітерцю уминали свіже масло, січеники з м'яса газелі й картоплянё пюре, зелену кукурудзу

та консервовані фрукти на солодке, Кандіскі сказав нам, чому в цьому краю так багато вихідців зі Східної Індії.

— Бачите, під час війни сюди було перекинуто індійські війська. їх вивезли з Індії, бо англійці боялись нового заколоту* Вони запевнили ага-хана, що оскільки індійці воюють в Африці, то можуть вільно селитися тут і приїжджати в справах. Вони не можуть порушити обіцянки, й індійці перебрали країну від європейців до своїх рук. Вони тут нічого не купують і відсилають усі гроші до Індії. Коли вони заробляють купу грошей і вертають додому, то на їхнє місце наїжджають бідні родичі І далі грабують країну.

Старий слухав мовчки. Він ніколи не став би сперечатися з гостем за столом.

— То все ага-хан, — сказав Кандіскі.— Ви американець. Так ви нічого не знаєте про ці витівки.

— Ви воювали під командуванням фон Леттова? — спитав його Старий.

— Від початку й до кінця, — відповів Кандіскі.

— То був хоробрий солдат. Я захоплювався ним.

— А ви воювали? — спитав Кандіскі.

— Так, — відповів Старий.

— А я невисокої думки про фон Леттова, — сказав Кандіскі.— Так, він воював. І краще за інших. Коли нам потрібен був хінін, він наказував здобувати його в бою. Як провіант і спорядження. Але потім перестав дбати про своїх солдатів. Після війни я був у Німеччині. їздив туди клопотатися про відшкодування збитків. «Ви австрієць, — сказали мені,— тож і дійте через австрійські інстанції». Я поїхав до Австрії. «Навіщо ж ви воювали?» — спитали мене там. — Ми не можемо брати на себе відповідальність за це. Скажімо, ви поїдете воювати до Китаю. То ваша особиста справа, і ми нічим не можемо допомогти».

«Але ж я пішов воювати як патріот, — висунув я сміховинний доказ. — Я воював, де міг, бо я австрієць і знаю свій обов'язок». — «Гаразд, — відказали мені.— Це чудово. Але ви не можете вимагати, щоб ми оплачували вам ваші благородні почуття». Отак, мене посилали від одного до другого, та врешті з цього так нічого й не вийшло. І все ж я дуже люблю Африку. Тут я втратив усе, однак маю більше, ніж будь-хто в Європі. Мене тут усе цікавить. Тубільці, їхня мова. У мене багато зошитів із нотатками. До того ж я почуваю себе тут справжнім королем, А це дуже приємно. Прокинуівшись уранці, випростую ногу, і служка надягає на неї шкарпетку. Потім випростую другу ногу* і він надягає другу шкарпетку. Вилізаю з-під москітної сітки, і мені вже наставляють штани. Ну, хіба це не казкове життя?

— Справді, казкове.

і— Коли ви приїдете сюди вдруге, ми вирядимося в сафарі, щоб вивчати життя тубільців. Зовсім не будемо полювати, хіба що заради харчування. Зараз я вам покажу один тубільний танок і проспіваю пісню.

Пригнувшись, то піднімаючи, то опускаючи лікті й зігнувши коліна, він зачовгав круг столу, співаючи. У нього те виходило справді гарно.

— Це тільки один танок із тисячі,— зауважив він. — А тепер я піду. Вам уже час поспати.

— Це не спішна справа. Побудьте ще.

— Ні. Вам треба поспати. Та й я перепочину. Масло я заберу, а то геть розтане.

— Побачимось за вечерею, — сказав Старий.

— А тепер — спати. Бувайте.

Коли він пішов, Старий сказав:

— Знаєте, мені щось не віриться в те, що він наговорив про ага-хана.

— Та ніби схоже на правду.

— Звісно, він почуває себе скривдженим, — сказав Старий. — Кожен почував би себе так на його місці. Фон Леттов був диявол, а не чоловік.

— Він дуже розумний, — озвалась моя дружина. — Так гарно говорить про тубільців. Однак ставиться неприхильно до американських жінок.

— Я теж, — відгукнувся Старий. — Взагалі він славний чоловік. А вам, видно, таки треба подрімати. Адже виїздити доведеться десь о пів на четверту.

— То скажеш їм, щоб розбудили мене.

Моло підняв задній край намету, підперши його потім палицями, щоб продимав вітер, і я ліг з книжкою. Свіжий вітер прохоплювався всередину під нагріту парусину.

Коли я прокинувся, час було виїздити. По небу повзли дощові хмари, й стояла задуха. Провідники запакували в ящик з-під віскі кілька бляшанок з консервованими фруктами, шматок смаженого м’яса фунтів на п'ять, хліб, чай, маленький чайник, кілька бляшанок згущеного молока та чотири пляшки пива. Окрім того, прихопили брезентовий мішок з водою і підстілку, що мала правити нам за тент. М'Кола поклав у машину дубельтівку.

— Не кваптесь вертатись, — мовив Старий. — Ми чекатимемо вас, скільки буде треба.

— Гаразд.

— Ми привеземо цього славного чоловіка машиною до Хан-дені. А своїх людей він пошле вперед пішки.

— А ви певні, що машина витримає? Сподіваюсь, ви чините Так не тільки тому, що Кандіскі — мій знайомий?

Треба ж щоб він вибрався звідси. Машина повернеться сьогодні ввечері.

— А мемсаїб [57] і досі спить, — сказав я. — Може, вона захоче прогулятись і постріляти цесарок?

— Я тут, — озвалась моя дружина. — Про нас не турбуйся. Як мені хочеться, щоб сьогоднішнє полювання було вдале!

— До післязавтра не висилайте людей на дорогу виглядати нас. Якщо знайдемо добру місцину, то затримаємось.

— Щасти вам!

— Щасливо залишатись, люба. До побачення, містере Джексон.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Покинувши холодок нашого табору, ми поїхали звивистою, схожою на піщану річку, дорогою вслід за вечірнім сонцем повз густий чагарник обабіч дороги, повз зелені пагорби, що височіли над чагарями, обганяючи групи тубільців, що простували на захід. Одні були зовсім голі, коли не брати до уваги ганчірки, зав'язаної вузлом на плечі, і несли луки та сагайдаки зі стрілами. Інші несли списи. Заможніші йшли під парасольками й були вбрані в білу тканину, що спадала широкими складками; за ними пленталися жінки з горщиками та сковорідками. То там, то там попереду, на головах інших тубільців видніли паки та в'язки шкур. Увесь той люд тікав від голоду.

Виставивши ноги з кабіни далі від нагрітого двигуна, низько насунувши капелюха на очі від сліпучого сонця, я дивився на дорогу, на людей та жадібно заглядав у прогалини серед чагар-ника, чи не видно там якої дичини, а машина тим часом рухалася на захід. "

Раз в одній прогалині, де було виламано чагарник, ми помітили трьох невеликих самиць куду. Сірі, череваті, довгошиї з довгими вухами на дрібних головах, вони метнулись у хащу й зникли з очей. Ми вийшли з машини й уважно оглянули землю на тому місці, однак слідів не виявили.

Трохи далі дорогу перебігав табун прудконогих цесарок, вони дріботіли, високо задерши нерухомі голови, як рисаки. Коли я вистрибнув з машини й помчав навздогін, вони шугнули вгору, притиснувши ноги до важких тіл, і, ляпаючи короткими крилами та пронизливо кудкудакаючи, полетіли до дерев попереду. Я двічі вистрелив, і два птахи важко гупнули додолу, де й залишились лежати, тріпочучи крилами. Підбіг Абдулла й за мусульманським звичаєм повідрізав їм голови, щоб м’ясо годилось для їжі. Він поклав їх у машину, Де сидів, М'Кола й сміявся добродушним старечим сміхом з мене й з тих дурнів, що стріляють птахів, — так він завжди сміявся, відколи я, ганебно схибивши кілька разів підряд, неабияк посмішив його. Дарма що сьогодні я не схибив, йому однаково було смішно, як і тоді, коли ми вбивали гієну, — останнє смішило його найбільше. М'Кола завжди сміявся, коли падав убитий птах, а коли я хибив, він аж надривався з реготу й голова його тряслась.

— Спитайте його, якого він дідька регоче? — спитав я якось у Старого.

— З бвани, — відповів М'Кола, замотавши головою. — І з пташок.

— Це ви йому смішні,— сказав мені Старий.

— Казна-що! Я — смішний! Дідько б його взяв!

— Ви йому видаєтесь дуже смішним, — повторив Старий. — «А от мемсаїб і я ніколи б не стали з вас сміятись.,

— Стріляйте їх самі.

— Е ні, це ти у нас пташиний стрілець. Адже ти сам себе ним визнав, — сказала мемсаїб.

Отак полювання на птахів стало у нас своєрідним приводом для жартів. Якщо я влучав, усе глузування переходило на птахів, М'Кола тряс головою, сміявся й, крутячи руками, показував, іяк птах перекидався в повітрі. Якщо ж я хибив, то сам ставав блазнем цієї вистави: М'Кола тільки дивився на мене й трясся від сміху.

І тільки гієни здавались йому смішнішими. Дуже смішила його гієна, коли вона серед білого дня нахабно і вистрибом, біжить із повним черевом по рівнині і раптом дістає кулю в зад, Тоді щодуху кидається вперед і летить сторчголов. М’Колі весело було дивитись на гієну, коли та, спинившись оддалік біля солоного озера, щоб озирнутися, й поранена в груди, перекидалась на спину, догори повним черевом і всіма чотирма лапами. І ніщо не смішило його так, як гієна, гостроморда й смердюча, яка вискакує з високої трави просто перед вами й, підстрелена десяти кроків, несамовито крутиться на місці, ніби ганяючись за своїм хвостом, поки не впаде мертва.

М'Кола тішився, коли бачив, як гієну вбивали майже впритул. Тоді весело ляскала куля й кумедно було дивитись, як гієна з тривожним подивом зненацька відчувала смерть усередині себе. Ще цікавіше було йому спостерігати, як у гієну стріляли віддалік і вона, підскочивши з несподіванки, починала шалено крутитися круг себе, в спечному мареві, навислому над рівниною, — З тією блискавичною швидкістю, яка свідчила, що вона ганяється за маленькою нікельованою смертю, що засіла в ній. Та найбільшою втіхою М'Коли, — тоді він починав махати руками, тряс головою, сміявся й відвертався, ніби соромлячись за гієну, — межею його веселощів було, коли гієна, майстерним пострілом поранена на бігу в зад, починала скажено крутитися, кусаючи й рвучи саму себе, поки витягала власні нутрощі, а тоді спинялась, висмикувала їх і жадібно пожирала!

«Фізі», — казав тоді М'Кола й тряс головою, глузливо побиваючись, що от, мовляв, існують же такі бридкі тварюки. Фізі, гієна, двостатева саможерка, пожирачка стерва, страшний ворог корів з телятами, хижак, що перегризає жижки, завжди готова вчепитися зубами в обличчя людини, що спить, із жалібним виттям ходить вона назирці за подорожніми, смердюча, гидка, своїми міцними щелепами перекушує кістки, які не під силу навіть левові, бігає вистрибом з одвислим черевом по рівнині, все озираючись своєю нахабною мордою дворняги; постріл із маленького манліхера — і починається жахливе кружляння на місці. «Фізі,— сміявся М'Кола, соромлячись за гієну і трясучи своєю чор-ною лисою головою: — Фізі. Сама себе жере. Фізі».

Гієна викликала в нього зловтішні, а птахи — добродушні жарти. Моє віскі теж викликало в нього добродушні жарти. А було їх у нього чимало. Про деякі з його витівок я розповім пізніше. Іслам і всі інші релігії теж викликали веселі жарти. Він кепкував з тих, хто вірив у такі речі. Чаро, мій другий зброєносець, маленького зросту чоловічок, був поважний і дуже побожний. На рамадан він навіть слини не ковтав до заходу сонця, і я бачив, як він нетерпляче поглядав на захід. Він мав при собі пляшку з якимсь чаєм і все торкався до неї пальцями, поглядаючи на сонце, а М'Кола непомітно стежив за ним, удаючи, ніби дивиться в інший бік. Йому було смішно, та він цього не показував. Адже то було щось таке, над чим він не міг сміятись відверто, тож, почуваючи себе вище цього, він тільки дивувався, які ж бо люди дурні. Магометанство тут було модне, і всі інші провідники з вищих верств сповідували саме його. Воно вважалось ознакою знатності, справді авторитетною вірою, яка давала могутнього бога й ставила людину вище інших, а за це можна трошки й потерпіти, дотримуючись дещо складніших приписів щодо їжі. Я це розумів, а М'Кола — ні, та й не намагався зрозуміти; він стежив, як Чаро поглядав на призахідне сонце, з отим байдужим виразом, який його обличчя прибирало щоразу, коли йшлося про речі, котрих він не сприймав. Чаро конав від спраги, однак, як людина побожна, не смів порушити заборони, а сонце сідало страшенно повільно. Якось я подивився на його червоний диск над деревами й штовхнув Чаро ліктем, і він усміхнувся. М'Кола урочисто простяг мені фляжку з водою. Я похитав головою, і Чаро усміхнувся знову. Обличчя М'Коли байдуже застигло, Нарешті сонце зайшло, й Чаро жадібно приклався спраглими устами до перехиленої пляшки; його борлак швидко заходив угору і вниз. М'Кола глянув на нього й відвів погляд.

Раніше, перш ніж ми заприятелювали, Чаро зовсім не довіряв мені. Хоч що там ставалось, він прикривався своєю байдужістю. Тоді Чаро подобався мені куди більше. Ми розуміли один одного, коли йшлося про віру; Чаро був у захваті від моїх влучних пострілів, завжди тиснув мені руку й усміхався, коли вдавалося підстрелити особливо рідкісну дичину. Мені це лестило й було приємно. М'Кола вважав ці перші успіхи простою випадковістю. Мовляв, побачимо далі. Ми тоді ще не вполювали чогось вартого уваги, та М'Кола, власне, й не був моїм зброєносцем. Він був зброєносцем містера Джексона Філіпса, а до мене його приставили тимчасово, тож я для нього нічого не означав. До мене він не виявляв ні прихильності, ні неприязні. А до Карла ставився з чемною зневагою. Кого він любив, то це Маму — мою дружину.

Того вечора, коли було вбито першого лева, ми вертали до табору вже зовсім поночі. Полювання вийшло невдале, сталося непорозуміння. Ми заздалегідь домовилися, що першою вистрелить Мама, та оскільки ми вперше вийшли на лева, а вже був вечір, надто пізня пора для полювання на лева, то після першого влучного пострілу по ньому могли стріляти всі підряд. Задум був розумний: сонце вже заходило, і, якби поранений лев сховався в хащах, ми б мали з ним клопоту в темряві. Пригадую, яким жовтим, головатим і здоровенним видався мені лев проти маленького деревця, схожого на садовий кущ, і коли Мама, ставши на коліно, звела рушницю, мене так і поривало сказати, щоб вона прицілилась певніше. Ляснув короткий постріл з манліхера, й лев підтюпцем побіг ліворуч, широко й водночас легко та тихо перебираючи лапами, мов велетенський кіт. Я вистрелив із спрінгфіл-да, лев упав і завертівся, я вистрелив удруге, але надто поспішно, і куля тільки збила біля нього хмарку пилу. Лев уже лежав, розпластавшись, на животі; сонце щойно торкнулося вершечків дерев, яскраво зеленіла трава, а ми підступали до лева, як ото Каральний загін чи якась банда, з рушницями напоготові, не знаючи, чи він убитий, чи тільки приголомшений. Коли ми підійшли близько, М'Кола жбурнув у нього каменем і влучив левові в бік, і з того, як камінь ударився об непорушне тіло, можна було визначити, що звір неживий. Я був певен, що вбила його Мама, але знайшов тільки одну дірочку від кулі в задній частині тулуба під самим хребтом: куля пройшла майже наскрізь і застрягла в грудях. Вона промацувалась під шкурою, і М'Кола, зробивши надріз, витяг її. То була чотирнадцятиграмова куля від мого спрінгфілда, саме вона й звалила його, пробивши легені й серце.

Мене так вразило, що лев упав мертвий від одного пострілу, коли ми чекали нападу, героїчного двобою й трагічного кінця, що я відчував скоріше розчарування, ніж радість. То був наш перший лев, ми були зовсім не досвідчені мисливці й сподівались чогось іншого. Чаро і М'Кола потисли руку Мамі, потім Чаро підійшов до мене і теж потис мені руку.

— Гарний постріл, бвана, — мовив він на суахілі.— Піга м’узурі.

— Ви стріляли, Карле? — спитав я.

— Ні, тільки збирався, коли вистрелили ви.

— А ви не стріляли, Старий?

— Теж ні. Ви б почули. — Він відкрив затвор і вийняв два патрони сорок п'ятого калібру.

— Я певна, що не влучила, — сказала Мама.

— А я був певен, що це ти вбила його. Я й зараз так вважаю, — заперечив я.

— Мама влучила, — сказав М'Кола.

— Куди саме? — спитав Чаро.

— Влучила, — повторив М'Кола. — Влучила.

— Це ви поклали його, — сказав мені Старий. — І він перекинувся як кролик.

— Щось мені не віриться.

— Мама піга, — наполягав далі М'Кола. — Піга сімба.[58]

Коли ми, поночі вертаючц до табору, побачили багаття, М'Кола раптом зайшовся зливою швидких співучих, на високій ноті слів мовою вакамба, скінчивши словом «сімба». І з табору гукнули щось у відповідь.

— Мама! — закричав М'Кола. Тоді знов полився потік слів. Потім: — Мама! Мама!

Із темряви вигулькнули носії, кухар, білувальник, слуги й старший провідник.

— Мама! — не переставав вигукувати М'Кола. — Мама піга сімба!

Увесь гурт пританцьовував, в такт приплескуючи долонями, із грудей вихоплювались протяглі, хрипкі, ніби рикання лева, крики, які означали приблизно: «От так Мама! От так Мама! От так Мама!»

Швидкоокий білувальник підняв Маму вгору, велет-кухар і слуги підхопили її, інші товпилися довкола, випростуючи руки, щоб бодай підтримати її; пританцьовуючи, всі обійшли довкола багаття й попрямували до нашого намету, співаючи:

— От так Мама! Ха! Ха! Ха! От так Мама! Ха! Ха! Ха!

Вони виконували танок і‘ пісню про лева, наслідуючи його глухий задишливий рик."Біля намету вони опустили Маму на землю і кожен соромливо потис їй руку, провідники й слуги казали: «М'узурі, мемсаїб», а М'Кола й носії — «М'узурі, Мама»«вимовляючи це з особливим почуттям.

Пізніше, коли ми сиділи на стільцях біля вогню зі склянками віскі, Старий сказав моїй дружині:

— Це ви застрелили лева. М'Кола вб'є кожного, хто скаже, що не ви.

— Знаєте, мені вже здається, ніби його й справді застрелила я, — відповіла Мама. — Не уявляю, як би я почувала себе, коли б справді сталося так. Запишалася б далі нікуди. Як чудово почувати себе переможцем!

— Добра наша Мама! — мовив Карл.

— А я певен, що його застрелила саме ти, — сказав я.

— Ну, годі про це! Мені приємно навіть від того, що всі так думають. Знаєте, мене вдома ніколи ще не носили на руках.

—' В Америці дуже невихований народ, — сказав Старий. — Просто дикуни.

— Ми відвеземо вас на острів Кі-Уест, — мовив Карл. — Бідолашна наша Мама!

— Годі вже про це, — попросила Мама. — Я надто розчулена. Може, їх слід щедро винагородити?

— Вони старались не для цього, — відказав Старий. — Однак, мабуть, непогано б дати їм щось із нагоди свята.

— Я ладна дати кожному купу грошей, — сказала Мама. — Адже ж це так приємно почувати себе переможницею!

— Добра наша Мама, — мовив я. — Та ти ж справді вбила лева.

— Ні, я схибила. Навіщо ти дуриш мене? Дай мені просто втішатися перемогою.

У всякому разі, М'Кола довго не визнавав мене. Поки Мама не використала свою ліцензію цілком, вона була його улюблениця, а ми просто люди, що лізуть не в своє діло, заважаючи Мамі полювати. Та коли її ліцензія вийшла і вона вже більше не ходила на полювання, М'Кола зовсім втратив цікавість до неї. А коли ми почали гасати за куду й Старий щоразу залишався в Таборі, посилаючи Чаро з Карлом, а М'Колу зі мною, то М'Кола втратив повагу до нього. Звичайно, тільки на якийсь час. М'Кола був зброєносцем Старого, його почуття до нас були сьогодні такі, а завтра інші і тільки після довгого часу спільних; переживань могли стати більш постійними. Однак у наших стосунках щось уже змінилося.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Це було ще тоді, коли з нами полював Дру-пі, невдовзі після того як я, перехворівши, вернувся з Найробі і ми з Друпі вирядились пішки до лісу пополювати на носорогів. Друпі був справжній дикун з важкими повіками, що майже закривали очі, з досить-таки величною поставою, гарний мисливець і досвідчений слідопит. Йому будо десь так років тридцять п'ять, з одежі він носив тільки шматок тканини, зав'язаний на плечі, та ще подаровану якимсь мисливцем феску. І завжди мав при собі списа. М'Кола носив старий американський військовий кітель кольору хакі з двома рядами гудзиків — цей кітель призначався Друпі, але той довго не з'являвся, і кітеля йому не дісталось. Старий двічі привозив його Друпі, аж поки М'Кола сказав: «Віддай його мені».

Старий віддав йому кітеля, і відтоді М'Кола не знімав його. Той кітель, пара шортів, пухнаста вовняна шапочка й плетений армійський светр, який він надягав, коли прав кітель, — ото була й уся одежа М'Коли, поки він не прибрав до рук мою непромокальну куртку. Взутий він був у сандалі, вирізані зі старих автомобільних покришок. У нього були стрункі, гарні ноги з міцними литками, як у Бейба Рута, і пригадую, як же я здивувався, коли він зняв кітель і я побачив його старече тіло. Воно виглядало, як ото на фотографіях Джефріза й Шаркі в літньому віці: потворні в'ялі біцепси й запалі груди.

— Скільки ж років М'Колі? — спитав я Старого.

— Та, певно, за п'ятдесят, — відповів Старий. — У нього в тубільній резервації дорослі діти.

— А які в нього діти?

— Самі ледарі. Він не може дати їм ради. Ми якось узяли одного носієм, але той ні на що не здатний.

М'Кола не йочував заздрощів до Друпі. Він розумів, що йому далеко до нього: Друпі куди вправніший мисливець, спритніший і догадливіший слідопит, і взагалі на все мастак. М'Кола захоплювався Друпі, як і всі ми, й ніколи не забував, що дістав його кітель. Він був носієм, перш ніж став зброєносцем і почав полювати з нами; він вважав, що ми з ним полюємо як рівні, а Друпі керує ловами.

Гарне то було полювання. Першого дня ополудні ми відійшли милі з чотири від табору по глибокому сліду носорога, що тягнувся серед трав'янистих пагорбів між невисокими, схожими на занехаяні садові, деревами, прямому та рівному, наче його прсь клав інженер, із фут завглибшки. Ми звернули зі сліду, де він пірнув в улоговину між пагорбами, схожу на висохлий зрошувальний рів, видерлись, обливаючись потом, на невеликий, але крутий пагорб, сіли перепочити, прихилившись спинами до схилу, й заходилися оглядати в бінокль місцевість. То була гарна зелена рівнина, під узгір'ям густо поросла лісом, вкрита пагорбами й поперетинана руслами кількох річок, що витікали з лісу на горі. Де-не-де смуги лісу спускалися до підніжжя, і ми сподівались, що саме десь там і вийде носоріг. Якщо дивитись з порослої лісом гори вниз, то видно було річки й горбастий схил, що поступово переходив у рівнину, вкриту бурою, випаленою сонцем травою, а ген через рівнину темніла долина Ріфт та виблискувало озеро Маньяра.

Ми лежали на схилі пагорба, пильнуючи, чи не з'явиться носоріг. Друпі сидів навпочіпки на протилежному схилі, пильно вдивляючись у далину, а М'Кола присів нижче нас. Зі сходу віяв прохолодний вітрець, женучи по траві хвилі. Небом густо пливли великі білі хмари, а високі лісові дерева на схилі гори стояли так щільно і були такі ряснолисті, що, здавалося, можна ходити по їхніх кронах. За горою зяяла ущелина, далі синіла лісом ще одна гора.

До п’ятої години ніде нічого не було видно. Потім простим оком я нагледів темну цятку, що пересувалася краєм долини до смуги лісу. В бінокль я побачив, що то носоріг; маленький здаля, але чіткий, весь червоний у променях надвечірнього сонця, він швидко біг схилом, нагадуючи рухами жука-плавунця. Далі з’явилося ще три, темні в тіні дерев; два з них стали битися біля кущів, йдучи один на одного з низько нахиленими головами. У бінокль вони здавалися зовсім малими, і поки ми на них дивилися, почало смеркати. До ночі ми б не встигли зійти з пагорба, перетнути долину й видертися по крутому схилу, щоб підійти до них на рушничний постріл. Тож ми повернули до табору, обережно ступаючи, зійшли схилом у темряві, намацали ногою слід і рушили ним, кривуляючи між темних пагорбів, поки серед дерев побачили багаття.

Весь той вечір ми були вкрай збуджені: ще б пак, адже бачили аж трьох носорогів укупі! А рано-вранці під час сніданку прийшов Друпі й сказав, що менше ніж за дві милі від табору на узліссі пасеться стадо буйволів. Ми мерщій подалися туди, ще відчуваючи в роті смак кави та лососини, перейняті отим ранковим хвилюванням, від якого сильніше калатає серце. Тубілець, якого Друпі залишив наглядати за буйволами, показав, де вони перейшли глибокий яр і дісталися до лісової галявини. Він сказав, що в стаді з дванадцять голів, і серед них — два великісамці. Ми обережно пішли звіриними стежками, розсуваючи! ліанй; там і тут траплялися сліди та купи свіжого посліду, але хоч ми заходили все далі в ліс, надто густий для полювання, і зробили велике коло, буйволів не було видно. Тільки раз ми почули крики кліщоїдів і побачили, як вони пролетіли, — ото й усе. В лісі було багато носорожачих слідів та куп посліду, але ми бачили тільки зелених лісових голубів і мавп; коли ми вибралися з хащів, то були по пояс зарошені, а сонце вже підбилося високо. День стояв жаркий, вітер іще не знявся, і ми розуміли, що носороги та буйволи, які поночі виходили з лісу, тепер знов позаходили в хащу перепочити в холодку.

Мої супутники повернулися до табору, де лишалися Старий і М'Кола. У нас вийшло м’ясо, і я вирішив походити трохи з Дру-пі, сподіваючись щось уполювати. Я вже одужав від дизентерії, й мені було приємно блукати серед невисоких пагорбів, блукати просто так, навмання, а принагідно й пополювати, щоб роздобути м’яса. До того ж мені подобався Друпі, подобалося дивитись, як він ходить. А він ходив перевальцем, легко переставляючи ноги, й мені подобалося дивитись на нього, відчувати траву під м'якими підошвами черевиків та приємну вагу рушниці, яку я тримав за шийку приклада, поклавши ствол на плече; сонце тим часом припікало, зрошуючи мене потом і швидко висушуючи росу на траві. Та ось війнув прохолодний вітрець; здавалось, ми йшли покинутим садом десь у Новій Англії. Я відчував, що знову можу влучно стріляти, і чекав нагоди, щоб здивувати Друпі своєю вправністю.

З вершини пагорба за якусь милю від нас ми побачили двох конгоні [59], жовтих на тлі узгірка, і я знаком показав Друпі, що треба йти за ними. Ми рушили вниз і в видолинку вигнали водяних козлів — самця і двох самиць. Як я вже знав, водяний козел — єдина місцева дичина, не придатна для іркі, та й перед тим я вполював куди кращого представника цієї породи. Я прицілився, але оскільки пам'ятав про його неїстівне м'ясо, то не вистрелив, і він зник з очей.

— Не стріляєш, куро? — спитав Друпі мовою суахілі.— Думі суна — хороший звір.

Я, як міг, пояснив йому, що вже вбив раніше кращого за цього і що його м'ясо не годиться їсти.

Він усміхнувся.

— Піга конгоні м’узурі.

«Піга», — гарне слово. Воно звучить так само, як «вогонь!» або ж вигук «влучив!». «М'узурі», що означає «добре», «чудово», «краще», спершу звучало для мене, як назва одного з наших штатів, і не раз під час переходів я складав речення на суахілі зі словами «Арканзас» і «М'узурі»; тепер це слово стало звичним, не вирізнялось, як чужомовне, стало таким самим простим і звичайним, як і інші слова мови суахілі, і мені вже не здавалися дивними й потворними розтягнені мочки вух, племінні шрами чи то воїни зі списами. Племінні шрами й татуювання видавалися мені природними, ба навіть гарними прикрасами, і я жалкував, що не маю таких. Мої шрами не йшли ні в яке порівняння з їхніми: були неправильні, невиразні, а то й просто нагадували рубці! Одного я мав на лобі, і часом мене питали, чи я, бува, не вдарився об щось головою. Зате Друпі мав показні шрами під вилицями та інші, рівні й гарні, на грудях і на животі. Я саме думав, що один тільки шрам у мене ще так-сяк: на підошві правої ноги, що нагадував вирізьблену різдвяну ялинку, і об нього швидко протиралась шкарпетка. Аж тут ми зігнали пару болотних антилоп. Ці відбігли ярдів на шістдесят, спинившись під деревами, і тільки-но стрункий граційний самець повернувся, я вистрелив і влучив йому в бік якраз над лопаткою. Він підстрибнув і дременув геть.

— Піга, — зауважив Друпі, усміхнувшись. Ми обидва чули, як ляснула куля.

— Куфа, — мовив я. — Він убитий.

Коли ми підійшли до нього, він лежав на боці, серце його шалено стукотіло, хоч з усього видно було, що він мертвий. Друпі не прихопив мисливського ножа, а я мав тільки складаного. Я намацав пальцями серце біля передньої ноги, чуючи, як воно б'ється під шкурою, й устромив туди ножа, але лезо було коротке й лише відштовхнуло серце. Я відчував під пальцями пружне й гаряче биття серця, відчував, як лезо впирається в нього, повернув ножа, навпомацки перерізав артерію, й гаряча кров бризнула мені на пальці. Випустивши кров, я заходився потрошити антилопу своїм складаним ножем, хизуючись перед Друпі: дочиста вибрав нутрощі, вийняв печінку, обережно вирізав жовчний міхур, поклав печінку на жмуток трави, а поряд — нирки.

Друпі попросив у мене ножа: тепер він хотів показати свій хист. Вправно розрізав і вивернув шлунок, викинув із нього траву, добре витрусив його, тоді поклав у нього печінку та нирки й, відтявши ножем гнучкий прутик з дерева, під яким лежала антилопа, зшив ним шлунок і то так, що вийшла гарна торбинка, куди можна було класти й усі інші ласощі. Потім вирізав палицю, почепив на її кінець торбинку за шов і перекинув палицю через плече — точно так, коли я ще був малий, носили в носовику свій скарб волоцюги, зображувані на рекламі мозольного пластиря «Блу Джей». То був чудовий спосіб, і я вже уявляв, як покажу його колись Джонові Стайбу у Вайомінгу, а він усміхатиметься своєю ніяковою усмішкою глухого (в Джона доводилося жбурляти камінням, щоб спинити його, коли зареве олень), і я знав, що він скаже. А скаже він ось що: «їй-богу, Ернсте, це діло».

Друпі вручив мені палицю, зняв із себе шмат тканини, що заміняв йому одежу, обв'язав ним тушу антилопи й завдав собі на спину. Я хотів допомогти йому, пропонуючи на мигах зрізати гілляку, почепити на неї антилопу й понести вдвох, але Друпі волів нести сам. Отак ми й вирушили до табору — я з торбинкою з шлунка антилопи на кінці палиці через плече й рушницею за спиною, а Друпі, весь зрошений потом, заточуючись під тушею, попереду. Я став умовляти його підвісити антилопу на дереві, а потім прислати по неї носіїв, і ми вже були поклали її в розвилку дерева. Та коли Друпі зрозумів, що я ладен навіть кинути антилопу, аби тільки він не підірвався, то знову завдав тушу на плечі, і отак ми дістались до табору, де тубільці довкола багаття голосно зареготали, побачивши у мене через плече торбинку зі шлунка.

Саме таке полювання було мені до вподоби. Ніяких поїздок у машині — скрізь тільки пішки, нерівна місцевість замість гладеньких рівнин, тож я був цілком задоволений. Я тяжко перехворів і тепер з радістю відчував, як щодень прибуває сила. Я був дуже схуд, зголоднів за м'ясом, а зараз без усякої шкоди для себе міг їсти все, що завгодно. Щодня з мене потом виходило все, що я випивав з друзями біля вечірнього багаття, в спеку я лежав у затінку дерев під повівами прохолодного вітерцю, читав книжку і радів, що не треба нічого писати і що о четвертій годині знову йдемо на полювання. Я навіть листів не писав. Єдина справді люба мені істота — не рахуючи дітей — була тут зі мною, тому мені не хотілось ділитися враженнями з тими, що були далеко, хотілося просто жити цим життям, бути цілком щасливим і відчувати приємну втому. Я знав, що влучно стріляю, і пишався цим, почував себе добре, безтурботно і впевнено, що набагато приємніше переживати самому, аніж чути від когось.

Ми вирушили одразу ж після третьої години, щоб на четверту дістатись до нашого пагорба. Але тільки близько п'ятої ми нарешті побачили першого носорога, коли він, вайлувато перевалюючись на своїх куцих ногах, перейшов пагорб саме там, де ми вперше помітили його звечора. Потім він зайшов у ліс неподалік від місця, де вчора билися два носороги. Ми рушили туди; спустившись з пагорба й перетнувши зарослий видолинок, ми пішли вгору крутим схилом до акації з жовтим цвітом, що була нам за позначку місця, де носоріг зайшов у ліс.

Ідучи отак на акацію проти сильного вітру, що гуляв схилом, намагався ступати якомога повільніше і підклав під капелюх носовичок, щоб піт не заливав окулярів. Я знав, що, можливо, за мить треба буде стріляти, й тому сповільнював крок, щоб не викликати надмірного серцебиття. При полюванні на великого звіра, — якщо мисливець бачить, куди стріляє, і стріляє влучно, — похибки бути не може, хіба що засапається від бігу чи сходження на крутий схил, або ж у нього розіб'ються чи запітніють окуляри, а напохваті немає ганчірки чи паперу, щоб їх протерти. З окулярами найбільше мороки, і я звичайно мав при собі чотири носовички, і перекладав їх з лівої кишені до правої, коди вони просякали потом.

Ми обережно наближались до акації з жовтим цвітом, як ото мисливець наближається до перепелиного виводка, перед яким собака зробив стійку, але носорога там уже не було. Обходили все узлісся, там видніло повно слідів і свіжого посліду, та носорога не було. Сонце сідало, почало сутеніти, а ми ходили вздовж і вшир лісистим схилом, сподіваючись знайти носорога на якійсь галявині. Коли геть споночіло, щоб стріляти, Друпі раптом зупинився й припав до землі. Пригнувшись, він показував рукою вперед. Підповзши до нього, ми побачили двох носорогів, великого й маленького, що стояли по груди в кущах навпроти, по той бік неглибокого видолинка.

— Самиця з малям, — пошепки мовив Старий. — Стріляти не можна. Дайте я хоч роздивлюся на її ріг. — І з цими словами він узяв у М’Коли бінокль.

— Вона бачить нас? — спитала Мама.

— Ні.

— Далеко від нас?

— Ярдів за п'ятсот.

— Боже, ну й велика! — прошепотів я.

— Так. Велика самиця, — погодився Старий. — Цікаво, а де ж самець? — Старого охопило радісне збудження. — Тільки надто темно, стріляти можна хіба що зовсім зблизька.

Повернувшись до нас задом, носороги спокійно паслися. Здається, ці тварини ніколи не ходять повільно. Вони або біжать, або непорушно стоять на місці.

— Чого це вони такі червоні? — спитала Мама.

— Бо викачались у глині,— пояснив Старий. — Нам треба квапитися, поки ще не зовсім смеркло.

Сонце вже зайшло, коли ми вийшли з лісу й побачили внизу під схилом пагорб, звідки в бінокль спостерігали за носорогами. Треба було зійти вниз, перетнути долину й вертати додому шляхом, яким і прийшли, однак з дурного розуму ми вирішили пройти узліссям по схилу. І ось так поночі, тримаючись цього прямого маршруту, ми рушили через глибокі підступні виярки, що здаля видавалися гайками, ковзались, чіплялися за ліани, спотикалися, лізли вгору і знову сповзали дедалі нижче, потім з неймовірним зусиллям знов видиралися по схилу, а ліс повнився нічними звуками, чувся хрипкий рик леопарда, що полював на бабуїнів, я боявся змій і в пітьмі з острахом торкався кожного підозрілого корінця чи гілочки.

Навкарачки ми перетнули дві глибокі ущелини, а тоді при місяці перебралися через довгу й страшенно круту відногу гори; ми рухалися вервечкою, здиралися обережно й повільно, крок за кроком чіпляючись за виступи й підтягуючись на високому стрімкому схилі, страшенно потомлені, насилу тягнучи важкі рушниці — і так аж до гребеня, де полегшено зітхнули. Перед нами розкинулась залита місячним сяйвом рівнина; потім ми знову йшли вниз, угору й прямо через невисокі пагорби; ми падали від утоми, але попереду вже блимали вогні, й нарешті ми вступили до табору.

І ось я сиджу біля вогню, кулюся від вечірньої прохолоди зі склянкою віскі з содовою і чекаю, коли брезентова ванна на чверть наповниться гарячою водою.

— Купасі, бвана.

— Чорт забирай, більше я вже не зможу полювати на гірських баранів, — озиваюсь я.

— А я і досі не могла, — відказує Мама. — Це все ви мене силували.

— А ти дряпаєшся по горах краще за будь-кого з нас.

— Як ви гадаєте, Старий, ми зможемо ще коли-небудь полювати на гірських баранів?

— Не знаю, — відповів Старий. — То вже, мабуть, як вийде.

— їзда на оцих клятих машинах просто нестерпна.

— Якби робити такий перехід щовечора, то й незчулися б, як днів за три пройшли б весь шлях.

— Атож. Але я все одно боятимуся змій, хоч ми ходитимемо отак щовечора цілісінький рік.

— Згодом твій страх мине.

— Ніколи, — відповів я. — Я їх боюся нестямно. Пам'ятаєте, коли я, не помітивши вас за деревом, торкнувся вашої руки?

— Ще б пак, — відповів Старий. — Тоді ви відскочили ярдів на два. То ви справді т&к боїтеся змій чи тільки вдаєте?

— Страшенно боюся. Відколи пам'ятаю себе.

— Та що це з вами сьогодні, хлопці? — спитала Мама. — Поговоріть краще про війну.

— Ми вкрай потомилися. А ви воювали, Старий?

— Куди мені воювати, — відповів Старий. — Де ж той лобуряка з віскі.— І блазнювато загукав тоненьким фальцетом: — Кей-ті! Агов, Кей-ті!

— Купасі,— тихо, але наполегливо повторив Моло.

— Я дуже стомився.

— Мемсаїб купасі,— з надією мовив Моло.

— Зараз іду, — сказала Мама. — А ви швидше допивайте своє віскі. Я зголодніла.

— Купасі,— суворо мовив Кейті до Старого.

— Сам купасі,— огризнувся Старий. — Одчепись.

Кейті відвернувся, і на його осяяному вогнищем обличчі майнула посмішка.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Старий. — То вип'ємо по одненькій? — спитав він мене.

— Можна й ще по одненькій, — відповів я, — а тоді вже будемо купасі.

— Купасі бвана М'Кумба, — сказав Моло.

Мама підійшла до вогню в своєму голубому халаті й високих протимоскітних чоботях.

— То йдіть уже, — сказала вона. — А коли скупаєтесь, вип'єте ще. Тут гарна тепла й мулиста вода.

— От причепились, — зауважив Старий.

— Пам'ятаєш, як ми полювали на баранів, а в тебе злетів капелюх і мало не впав на барана? — спитав я у Мами: під дією віскі я перенісся думками у Вайомінг.

— Іди вже купасі,— відповіла вона, — а я тим часом перехилю чарочку.

Назавтра ми встали вдосвіта, поснідали й подалися нишпорити по узліссю та глибоких видолинках, де до схід сонця Друпі бачив буйволів. Але їх уже не було й сліду. Ми ще довго ходили, та так і повернулись до табору ні з чим і вирішили послати автомашини по носіїв, а самі йти пішки туди, де сподівались знайти воду в руслі річки, що витікала десь на гірському схилі — трохи далі від місця, де звечора ми бачили носорогів. Там, ближче до гори, ми думали стати табором, щоб звідти обстежувати нові місця на узліссі.

Ваговози мали привезти Карла, який досі самотньо полював на куду. На нього, здається, напала нудьга, чи відчай, чи те й те «разом; наступного дня він міг би вирушити в долину Ріфт — роздобути м'яса й пополювати на сернобика. А якби ми вистежили гарного носорога, то відразу б сповістили його. Вирішили в дорозі стріляти в носорогів тільки при зустрічі з ними, щоб передчасно не сполохати їх, до того ж у нас кінчалося м'ясо. Носороги, видно, страшенно полохливі,— я ще у Вайомінгу пересвідчився, як ляклива дичина кидає зручні для полювання місця — невелику або й середніх розмірів рівнину чи то смугу пагорбів — після перших же пострілів. Старий порадився з Друпі, ми розробили план дій і послали Дена з ваговозами — вербувати носіїв.

Під вечір вони привезли Карла, його спорядження і сорок мбулусів, гарних тубільців з пихатим вождем — єдиним серед них у шортах. Карл змарнів, зблід, у очах проглядали втома й майже розпач. Він вісім днів полював на куду, вперто вистежував дичину серед пагорбів і не міг ні до кого й озватися по-англійському; за всі ці дні вони бачили тільки двох самиць куду та ще сполохали одного самця, не досяжного для кулі. Провідники казали, що бачили й другого самця, але Карл подумав, що то конгоні, чи то йому здалося, ніби вони сказали йому, що то конгоні, й не вистрелив. Він неабияк лютився на них через це, а взагалі полювання вийшло невдале.

— Я не бачив у нього рогів. Не вірю, що то був самець, — казав Карл. Полювання на куду стало тепер для нього болючою темою, тож ми її більше не зачіпали.

— Нічого, в долині він уполює сернобика й заспокоїться, — зауважив Старий. — Невдача гнітюче подіяла на нього.

Карл схвалив наш задум, за яким ми мали перебратись на нове місце, а він вирядитись по м'ясо.

— Як скажете, — відповів він. — Згоден геть з усім.

— Трохи постріляє — повеселішає,— мовив Старий.

— Ми вб'ємо носорога. А потім ви. Хто вб'є перший, вирушить у долину на сернобика. А може, вполюєте сернобика ще завтра, коли підете по м'ясо.

— Як скажете, — повторив Карл. Він з гіркотою згадував оті нещасливі вісім днів, коли в спекоту видирався на пагорби, вставав удосвіта, а вертав уже поночі, полюючи на дичину, що її суахільську назву ніяк не міг запам'ятати, ходив із слідопитами, котрим не довіряв, їв наодинці, не мав співрозмовника, а дружина, з якою не бачився вже три місяці, була за дев'ять тисяч миль; цікаво, як там його собака та як там на роботі, і де вони в дідька подівались, ті антилопи, невже він схибив, коли стріляв, але ні, не могло такого бути, ніколи не схибиш у справді відповідальну мить, певно, що ні — він у це твердо вірив, а що, коли він розхвилювався і все-таки схибив, і чому це хто-зна-відколи немає листів, тільки ж провідник сказав, що то конгоні, атож, усі вони так сказали… Але нам він і словом не прохопився про це, а тільки мовив: «Як скажете» — якимсь аж розпачливим голосом.

— Ну ж бо, веселіше, хлопче, — мовив я.

— А я і так веселий. З чого це ви взяли?

— Випийте.

— Не хочу пити. Хочу куду, — дідько б його вхопив!

Згодом Старий зауважив:

— А я гадав, він упорається сам, якщо ніхто не буде квапити й смикати його. Але все обійдеться. Він молодець.

— Треба, щоб хтось чітко вказував йому, що саме робити, й водночас не заважав йому, не сіпав його, — сказав я. — Для нього найбільша мука — стріляти при людях. Він не такий задавака, як я.

— Він звалив леопарда на диво гарним пострілом, — докинув Старий.

— Двома, — уточнив я. — Другий був такий же влучний, як і перший. Чорт забирай, він чудово стріляє. Утре носа будь-кому з нас. Але він нервує, а я його підганяю і дратую цим ще дужче.

— Так, часом ви до нього надто прискіпливі,— погодився Старий.

— Але ж він добре знає мене. Знає моє ставлення до нього. Він не ображається.

— І все ж, гадаю, з нього будуть люди, — сказав Старий. — Головне бути впевненим у собі. Адже він справді влучний стрілець.

— Ще б пак! Він поклав найкращого буйвола, найкращого водяного козла й найкращого лева, — визнав я. — Йому нема чого нарікати.

— Найкращого лева вбила мемсаїб, друже. Затямте собі.

— Радий це чути. Проте й він убив чудового лева й здоровенного леопарда. Усе, що він уполював, гарне. У нас іще вдосталь часу. Тож йому нема чого журитися. Якого дідька він такий похмурий?

— На полювання треба вийти рано-вранці, поки не надто спечно для маленької мемсаїб.

— Вона краще себе почуває, ніж усі ми.

— Вона просто чудова! Ходить коло нас, як маленький тер'єр.

Ополудні ми ходили на пагорби й довго оглядали місцевість у бінокль, але нічого вартого уваги не побачили. Після вечері ми всі сиділи в наметі. Маму неабияк обурило порівняння з тер'єром. Якщо вже бути схожою на собаку, — чого вона, звісно, не бажала, — то вже на вівчарку, породисту, сухорляву, довго-^ ногу й гарну. Її хоробрість була така природна й така простодушна, що вона зовсім не думала про небезпеку; та й від усіх небезпек нас оберігав Старий, а до нього вона почувала цілковиту довіру й щиро обожнювала його. Старий був для неї взірцем справжнього чоловіка: хоробрий, великодушний, розумний, з почуттям гумору, терплячий і чуйний, він ніколи не втрачав самовладання, не хвалився, не скаржився, — хіба що жартома, — полюбляв хильнути, як і личить справжньому чоловікові, і, на її Думку, був напрочуд вродливий.

— Як ти вважаєш — Старий гарний?

— Ні,— відповів я. — От Друпі гарний.

— Друпі красивий. То ти справді не вважаєш, що Старий гарний?

— Та ні ж бо. Він мені подобається так само, як і будь-хто з чоловіків, яких я знаю, але який же з нього в біса красень!

— А по-моєму, він гарний. Адже ти розумієш моє ставлення до нього?

— Звичайно. Я і сам люблю цього поганця.

— І ти справді не вважаєш, що Старий гарний?

— Ні.— І, помовчавши, спитав — А хто, по-твоєму, гарний?

— Бельмонте, Старий і ти.

— Не будь такою патріоткою, — відказав я. — А от скажи, хто в нас вродлива жінка?

— Гарбо.

— От і ні. Вродлива Джозі. І Марго.

— Так, вони вродливі. А я — ні.

— Ти чудова.

— Давай краще поговоримо про містера Джексона. Мені не подобається, коли ти називаєш його Старим. Це зневажливо.

— А ми з ним завжди попросту, коли разом.

— Бачу, а от я його дуже поважаю. Правда ж, він чудовий?

— Так, але йому не доводиться читати книжок, написаних жінкою, якій він допомагав друкуватись і яка закидала йому, що він заздрісний.

— Сама вона заздрісна й зловмисна. Тобі ні в якому разі не слід було допомагати їй. Дехто такого ніколи не простить.

— Просто прикро, що весь талант пішов на злобу, безглуздя й самовихваляння. Справді, страшенно прикро. І прикро, що ти не здогадувався, яка вона, поки вона не зійшла на пси. А знаєш, що найцікавіше: вона не вміла писати діалогів. То було жахливо. Вона вчилася цього з моїх книжок і використала в своїй книжці. Так вона доти ніколи не писала. Вона не могла простити мені, що навчилася цього в мене, і боялася, що помітять, звідки воно в неї, тож і стала на мене нападати. Смішні то були наскоки. Але, слово честі, вона була-таки чудова, поки не стала честолюбною. Отоді вона б тобі сподобалася.

— Можливо, але навряд, — відказала Мама. — А нам весело, скажи? Без усіх отих людців.

— Ще й як, чорт забирай! Відколи себе пам’ятаю, у мене що не рік, то веселіший.

— І хіба ж не чудовий містер Джексон?

— Так, він чудовий.

— О, як приємно чути, що ти це кажеш. Бідолашний Карл.

— Чому?

— Бо він тут без своєї дружини.

— Справді,— погодився я. — Бідолашний Карл.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Назавтра вранці ми знову вирушили попереду носіїв угору і вниз через пагорби глибокою, зарослою лісом долиною, потім угору і вниз через довгий схил, порослий густою, чіпкою травою, усе вперед, угору і вниз, час від часу перепочиваючи в холодку під деревами і знов крокуючи вперед, угору і вниз, насилу прокладаючи стежку крізь високу траву під пекучим сонцем. Обливаючись потом, ми всі п'ятеро йшли вервечкою: Друпі й М'Кола з важкими рушницями, обвішані торбами, баклагами й фотоапаратами, Старий і я, теж з рушницями, а за нами — мемсаїб, що наслідувала ходу Друпі, в капелюсі набакир, страшенно задоволена прогулянкою і рада, що чоботи не муляють. Нарешті ми добулися до акацієвого гайка над ущелиною, що тягся смутою від гребеня далі схилом до води; тут ми поприставляли рушниці до дерев і прилягли в холодку під їхнім густим шатром. Мама витягла з торби книжки, й поки вона й Старий читали, я пішов ущелиною до струмка, що стікав зі схилу, де знайшов свіжі лев'ячі сліди й чимало проходів, прокладених носорогами в густій траві, що була тут вище людського зросту. Знемагаючи від спеки, я піднявся назад піщаним дном ущелини й, з полегкістю прихилившись спиною до стовбура, почав читати «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. То одна з його ранніх книжок, у ній гарно описувався бій, де французи беруть редут, і я замислився про Толстого й про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід. Війна — одна з найважливіших тем і, звичайно, така, коли найважче писати правдиво, і письменники, котрі не бачили війни, із заздрості до своїх досвідченіших колег, прагнуть применшити важливість теми, виставити її, як щось потворне, ба навіть як плід хворобливої уяви, а тим часом це справді незамінний досвід, якого вони не набули. І тут у мене зринули спогади про Севастопольський бульвар у Парижі, про те, як я їхав додому велосипедом зі Страсбурга в дощ та які слизькі були трамвайні колії, як було їхати по маслянистому слизькому асфальті та бруківці серед вуличного руху; згадав, як ми тоді мало не оселилися на бульварі Тампль, — перед очима постала та квартира, умеблювання, шпалери, — але натомість найняли мансарду в павільйоні на вулиці Нотр-Дам-де-Шан у дворі, де був тартак (і раптові завивання циркулярок, запах тирси, крона каштана над дахом, а на нижньому поверсі — божевільна жінка, як ми цілий рік сиділи без грошей, оповідання одне за одним верталися поштою назад крізь щілину в воротях тартака разом з короткими відмовами, в яких їх ніколи не називали оповіданнями, а тільки анекдотами, нарисами, contes [60] тощо, їх уперто не хотіли брати й ми харчувалися цибулею і пили кагор з водою), і я згадав, які були гарні фонтани на площі Обсерваторії (переливчаста рябизна на бронзових кінських гривах, бронзових торсах і плечах, зеленавих під тоненькими струменями води) та як у Люксембурзькому саду — там, де найкоротша алея до вулиці Суффло, — поставили погруддя Флобера, того, в кого ми вірили, кого любили беззастережно, тепер важкого, камінного, як і личить кумирові. Він не бачив війни, зате бачив революцію і Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою. І громадянська війна — найкраща з воєн для письменника, най-довершеніша. Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився. Достоєвський став Достоєвським після заслання до Сибіру. Несправедливість виковує письменників, як кується меч. Я питав себе: а от якби Тома Вулфа було заслано до Сибіру або на острів Тортугас, чи з нього вийшов би письменник і чи стало б це для нього достатньою спонукою, щоб він позбувся свого багатослів'я і засвоїв почуття пропорції? Може, так, а може, й ні. Він завжди видавався сумним, як і Карнера. Толстой був невисокого зросту. Джойс середнього, і він довів себе до сліпоти. Я згадав той останній вечір, — я п'яний з Джойсом, і він цитує з Едгара Кіне «Fraîche et rose, comme au jour de bataille» [61]. Ні, я, здається, щось плутаю: коли ми бачились, він продовжував розмову, перервану за три роки перед тим. Приємно було бачити в наш час великого письменника.

Я прагнув тільки одного: працювати. Мене не дуже обходило, як воно все вийде. Я більше не сприймав свого життя серйозно, будь-чиє життя — так, а тільки не своє. Інші прагнули того, чого я не хотів, але я знав, що всього того доб'юсь, якщо працюватиму. Праця — ось те одне і єдине, що давало мені задоволення, а як я живу — то діла не стосується, я житиму, де і як мені заманеться. Тут, де я живу тепер, мені дуже подобається. Тут, в Африці, небо краще, ніж в Італії. Дідька лисого! Найкраще небо в Італії, Іспанії і в Північному Мічігані восени, і восени ж — над Мексіканською затокою поблизу Куби. Краще небо ще можна знайти, але не країну.

Чого я зараз хотів — то це знову повернутися до Африки. Ми ще не покинули її, але, прокинувшись уночі, я лежав, слухав її — звуки й уже тужив за нею.

От і зараз, дивлячись через прогалини між верховіттям дерев на небо, де вітерець гнав білі хмари, я так палко любив Африку, що був невимовно щасливий, ніби після обіймів коханої, коли, спустошений, ти відчуваєш, що воно ось-ось знову наповнить Ігебе, і ось воно знову полонило тебе, і ти ніколи не зможеш володіти всім до решти, але те, що є,— твоє, а тобі хочеться більшого, жадаєш мати його й жити ним, володіти знову й довіку жити цим нібито тривким завжди, яке кінчається так раптово; і спиняється час, іноді зовсім завмирає, ти знову чекаєш, ₄їюки він почне свій плин, а він усе бариться. Але ж ти не самотній: якщо ти коли-небудь справді кохав жінку щиро й не-вдавано, то й вона тебе завжди кохатиме; байдуже, куди вона піде від тебе й кого покохає,— тебе вона кохатиме найдужче. *Гож якщо ти коли-небудь так любив жінку або країну, то ти іцасливий, а що ти колись помреш — те байдуже. Зараз, в Африці, я прагнув пізнавати її дедалі більше, мене цікавило все: зміна пір року, дощі, коли нема як мандрувати, невигоди, якими розплачуєшся за те, що ти справді тут, назви дерев, тварин і птахів, аж до найдрібніших; я хотів вивчати мову й неквапом блукати по країні. Я любив природу змалку: природа завжди краща від людей. Я здатен відчувати прихильність лише до небагатьох людей водночас.

Мама спала. На неї, сплячу, приємно було дивитися; вона спала спокійно, згорнувшись клубочком, як тваринка, і нічим не виказувала отієї безживної закляклості, як Карл, коли спав. І Старий спав спокійно, але я відчував, що його душі тісно в тілі. Тіло вже ніби було не по ньому. З літами воно змінилося — трохи потовщало, трохи втратило попередні обриси, трохи обрезкло, під очима віддимались капшуки, але всередині він залишався молодий, стрункий, ставний і міцний, як і в ті дні, коли Полював на левів під Вамі; тепер уві сні він лежав переді мною такий, яким Мама бачила його завжди. М'Кола і вві сні лишався старим — без минулого і без таємниць. Друпі не спав: він сидів цавпочіпки і виглядав наших носіїв.

Ми побачили їх ще вдалині. Спершу над високою травою виткнулись ящики, тоді вервечка голів, потім носії зійшли в уло-гощійу, і тільки де-не-де проти сонця виблискував кінчик списа; далі вони піднялися на плоскогір'я, і я побачив вервечку людей, Що наближалися до нас. Вони взяли надто ліворуч, і Друпі помахав їм рукою. Коли вони підійшли і почали ставати табором, Старий попередив їх, щоб не здіймали шуму, й ми зручно розташувались у кріслах під тентом і розмовляли перед обідом. Надвечір пішли на полювання, але ніякої дичини не побачили. Назавтра вранці пішли знову і знов нічого не побачили, надвечір— те саме. То були цікаві прогулянки, однак — без наслідку. Вітер уперто віяв зі сходу, місцевість перетинали, підступаючи до самого лісу, коротенькі пасма пагорбів, і якби ми тільки перейшли через них, вітер відразу поніс би наш запах, насторожуючи дорогою всіх тварин. Надвечірнє сонце засліплювало очі, а коли воно врешті сідало за пагорби, на рівнину по цей бік спадала густа тінь і то якраз тоді, коли носороги виходили з лісу: отож уся місцевість на захід була ввечері не придатна для полювання, а там, де ми могли полювати, не траплялося дичини. М'ясо принесли носії, яких ми послали до Карлового табору. Вони доставили розрубані на шматки туші газелей і антилоп-гну; припале пилом м'ясо висохло на сонці, і носії збуджено метушились біля багать, смажачи м'ясо на прутиках. Старий дивувався, куди подівалися всі носороги. Що не день вони траплялися рідше, і ми розмірковували, чого б це: може, вони пасуться вночі при повному місяці й вертають до лісу вдосвіта чи, може, до них дійшов наш запах, або вони почули нас і тому ховаються? Я висловлював усілякі припущення. Старий піддавав їх сумніву з властивою йому дотепністю, часом вислуховуючи їх із чемності, а часом з цікавістю — як, скажімо, припущення щодо місяця вповні.

Ми лягли рано, вночі випав дощ, а скоріше не дощ, а коротка злива з гір; назавтра ми встали до світу, перетнули високе пасмо над нашим табором, зійшли в річкову долину й видерлися на крутий протилежний берег, звідки видно було всі пагорби та узлісся. Над нами пролетів табун диких гусей; але ще не настільки розвиднілось, щоб можна було чітко вирізняти узлісся в бінокль. На вершинах трьох різних пагорбів у нас сиділи дозорці, і ми чекали, поки досить розвидніє, щоб бачити їхні сигнали.

Раптом Старий вигукнув:

— А гляньте на цього поганця! — й звелів М'Колі подати рушниці.

М'Кола вистрибом подався схилом униз, а ми побачили на протилежному боці потічка, просто перед собою, носорога; він риссю біг понад берегом, потім прискорив біг і, взявши навпростець, повернув до води. Носоріг був бурий, з досить довгим рогом, і його швидкі точні рухи здавалися напрочуд легкими. Я схвильовано дивився на нього.

— От перейде потік, — мовив Старий, — і можна стріляти.

М'Кола тицьнув мені спрінгфілда, і я відкрив затвор, щоб

упевнитись, що рушниця заряджена кулями. Носоріг зник з очей, але шлях його було видно за коливанням високої трави.

— Як ви гадаєте, далеко до нього?

— Та ярдів триста.

— Зараз покладу цього поганця.

Я вдивлявся в траву, а сам зусиллям волі узяв себе в руки, приборкав хвилювання, мовби закрив якийсь клапан, прибираючи отієї незворушності, необхідної для пострілу.

Ось він знову з’явився, збіг на мілке, всипане галькою дно ііотічка. Думаючи» тільки про те, що він досяжний для влучного пострілу, я прицілився, взявши трошки наперед носорога й натис на спуск. Я чув, як ляснула куля, і бачив, як носоріг хитнувся Н£ бігу. З голосним форканням він кинувся вперед, розбризкуючи воДу. Я вистрелив знову, і позад нього знявся невеличкий фонтанчик, потім іще раз, коли він заходив у траву — і, видно, знову яе влучив.

— Піга! — вигукнув М'Кола. — Піга!

Друпі теж підтвердив цю думку.

— То ви влучили в нього? — спитав Старий.

— Не інакше, — відповів я. — Гадаю, він мій.

Друпі вже біг за носорогом, а я, перезарядивши рушницю, теж кинувся слідом. Півтабору бігло через пагорби, галасуючи й розмахуючи руками. Носоріг пробіг перед ними й подався понад берегом туди, де ліс спускався до самої долини.

Надійшли Старий і Мама. Старий ніс свою дубельтівку, а М'Кола — мою рушницю.

— Друпі розшукає слід, — сказав Старий. — М’Кола присягає, що ви влучили.

— Піга! — сказав М'Кола.

— Він чмихав, як паровик, — озвалась Мама. — А який він був гарний, коли біг, правда?

— Поспішав додому з молоком для своїх діток, — докинув Старий. — А ви певні, що влучили? Адже він був страшенно далеко.

— Знаю точно, що влучив. Більш ніж певен, що смертельно поранив його.

— Але краще про це нікому не кажіть, — сказав Старий. — Вам все одно не повірять. Дивіться! Друпі знайшов сліди крові.

Внизу під нами Друпі зірвав серед високої трави якусь стеблинку й показував нам. Потім нагнувся й швидко пішов по кривавому сліду.

— Піга! — сказав М'Кола. — М'узурі!

— Підемо горою; звідти буде видно, якщо Друпі втратив слід, — мовив Старий. — Ви тільки гляньте на нього!

Друпі зняв з голови феску й тримав її в руці.

^— Оце й усі перестороги, потрібні йому, — зауважив Старий. — Ми йдемо з важкими рушницями, а Друпі тільки з головним убором.

Друпі йшов по сліду з одним тубільцем. Раптом обидва спинилися. Друпі підняв руку.

— Вони почули його, — сказав Старий. — Швидше!

Ми подалися до них. Друпі пішов нам назустріч і щось сказав Старому.

— Він тут, — пошепки пояснив Старий. — Води чують кліщо-їдів. Один з тубільців каже, що чув і фаро. Ми зайдемо проти вітру. Ви з Друпі йдіть уперед, а мемсаїб хай іде за мною. Візьміть дубельтівку. Отак.

Носоріг сховався серед високої трави, десь за кущами. Коли ми підійшли, то почули щось ніби низький протяглий стогін. Друпі глянув на мене через плече й усміхнувся. Звук повторився— цього разу носоріг зітхнув, ніби захлинався кров'ю. Друпі сміявся.

— Фаро, — прошепотів він і приклав долоню до щоки: мовляв, заснув. Потім ми побачили, як знялась і швидко затріпотіла крильми, летячи геть, зграйка гостродзьобих пташок-кліщо-їдів. Тепер ми вже напевне знали, де носоріг, і поволі рушили в той бік, розсуваючи високу траву. Носоріг лежав на боці мертвий.

— Про всяк випадок стрельніть у нього ще раз, — порадив мені Старий.

М'Кола подав мені спрінгфілд. Я побачив, що курок зведено, люто глянув на М'Колу, став на коліно й вистрелив носорогові в шию. Він не ворухнувся. Друпі потис мені руку. Те саме зробив і М'Кола.

— Уявляєте собі — він звів курок, — мовив я Старому.

Думка, що М'Кола ніс за моєю спиною рушницю зі зведеним

курком, лютила мене.

А М'Колі хоч би що. Він радісно погладжував ріг носорога, міряв його розчепіреними пальцями і шукав дірку від кулі.

— Вона в тому боці, на якому він лежить, — сказав я.

— Бачили б ви, як він охороняв Маму, — мовив Старий. — Тому й звів курок.

— А він уміє стріляти?

— Ні,— відповів Старий. — Але вистрелив би.

— І прострелив би мені штани! Екзотичний поганець!

Підійшли інші, і ми гуртом перевернули носорога, поставили

його так, що здавалося, ніби він стоїть на колінах, і позрізали довкола нього траву, щоб зробити кілька знімків. Куля влучила під лопатку, трохи позаду легенів.

— Надзвичайно влучний постріл, — визнав Старий. — Надзвичайно влучний. Тільки не думайте хвалитися ним.

— Доведеться вам видати мені свідоцтво.

— І ми обидва вславимось як брехуни. А ці носороги дивні тварини, га?

Ось воно, довге, незграбне, важенне створіння, схоже на доісторичну істоту; шкура, як вулканізована гума й аж якась наче прозора, а на ній погано загоєна рана від суперникового рога, яку роздзьобали птахи; товстий* круглий, гострий на кінці хвіст;

0о тілу повзали багатоногі пласкі кліщі; волохаті з країв вуха, маленькі свинячі очиці, а на носі — ріг, нахилений уперед, порослий біля основи мохом. М'Кола подивився на нього й похитав головою. Я з ним погодився: тварина справді-таки дивна.

— То як вам його ріг?

— Непоганий, — відповів Старий. — Але нічого надзвичайного, Д от постріл надзвичайно влучний.

— М'Кола неабияк задоволений носорогом, — сказав я.

— Та ти й сам не натішишся, — озвалася Мама.

— Я просто не тямлюсь від нього, — сказав я. — Але краще облишмо про це, бо як розбалакаюсь! Хіба вам не однаково, що Я думаю? Я можу все це обміркувати, прокинувшись якоїсь ночі, коли ви спатимете.

— Та й слідопит ви гарний і напрочуд влучно стріляєте птахів у повітрі,— мовив Старий. — То що ви нам іще скажете?

— Відчепіться! Я обмовився про це тільки раз, і то напідпитку.

— Тільки раз! — вигукнула Мама. — Та хіба він не торочить нам це щовечора?

— Коли на те пішло, то я й справді влучно збиваю птахів на льоту.

— Дива, та й годі! — сказав Старий. — Ніколи б не подумав. А що ви ще вмієте?

— Ідіть к бісу!

— Краще не згадувати йому про той постріл, а то він стане нестерпним, — порадив Старий Мамі.

— Ми з М'Колою знаємо це й без вас, — відказав я.

М'Кола підійшов до нас.

— М'узурі, бвана, — промовив він. — М'узурі сана.

— Він вважає, що у вас це вийшло не випадково, — переклав Старий.

— І не переконуйте його, що це не так.

— Піга м'узурі,— провадив далі М'Кола. — М'узурі.

— Здається, він тієї ж думки, що й ви, — зауважив Старий.

— Бо він мій друг.

— Та вже бачу, — сказав Старий.

Дорогою до табору я знічев'я застрелив болотну антилопу ярдів з двохсот, перебивши їй шию біля голови. М'Кола був дуже задоволений, а Друпі не тямився від захвату.

— Треба вже спинити його, — мовив Старий до Мами. — Признайтеся, куди ви цілились?

— У шию, — збрехав я. Хоч цілився в лопатку.

— Вийшло просто чудово! — визнала Мама. Справді куля ляснула, як бейсбольна бита об м'яч, і антилопа звалилась, мов підтята.

— Здається, він несусвітенний брехун, — сказав Старий.

— Жоден з нас, великих стрільців, не дістає визнання за життя. Побачите, що буде, коли ми повмираємо.

— Для нього визнання — це щоб нести його на плечах, — сказав Старий. — Цей влучний постріл остаточно запаморочив його.

— Гаразд, побачите далі. Я таки завжди влучно стріляв.

— Та ніби пригадую одну газель, — підкусив мене Старий.

Я теж пам'ятав цю газель. Я гасав за цією красунею цілісінький ранок, не раз підкрадався, але, очманівши від спеки, те й робив, що хибив, а потім забрався на мурашник, щоб вистрелити по іншій, куди непоказнішій газелі, перепочив, не влучив з п'ятдесяти ярдів, але вона стояла і дивилася на мене, задерши голову, і я вистрелив їй у груди. Вона присіла на задні ноги, та щойно я рушив до неї, підхопилась і, заточуючись, побігла. Я сів і зачекав, поки вона спиниться, бо, видно, не могла вже бігти далі; не підводячись, просунувши руку за ремінь рушниці, я став стріляти їй у шию, неквапно, старанно, і не влучив вісім разів підряд, однак у пориві нестримної, дедалі шаленішої люті стріляв у одне й те саме місце і в той же спосіб; зброєносці сміялись, а тут іще під'їхав ваговоз з тубільцями, які теж здивовано стежили за мною. Мама й Старий не мовили й слова, а я все сидів, намагаючись у холодній упертій затятості перебити антилопі шию, замість підійти до неї ближче й прогнати її з цієї маревної розжареної сонцем рівнини. Усі мовчали. Я простяг руку до М'Коли по нову обойму, ретельно прицілився, вистрелив і знову не влучив; тільки десятим пострілом перебив ту кляту шию. І відвернувся, навіть не дивлячись на антилопу.

— Бідолашний Тато, — сказала Мама.

— Сліпить сонце та й вітер заважає,— зауважив Старий. Тоді ми з ним іще не були добре знайомі.— Всі кулі били в одне місце. Я бачив, як вони здіймали пилюку.

— Я поводився, як дурень, — сказав я.

Принаймні відтоді я навчився стріляти. Досі мені майже завжди везло, та й сприяли щасливі випадки.

Показався табір, ми спинились і стали кричати. На наш крик ніхто не з'явився. Та ось зі свого намету вийшов Карл. Побачивши нас, він відразу пірнув усередину, потім вийшов знову.

— Агов, Карле! — гукнув я.

Він помахав мені рукою й знов зник у наметі. Тоді вийшов і рушив нам назустріч. Карл тремтів від хвилювання, і я побачив, — що він оце тільки змивав з рук кров.

— То що у вас? — спитав я.

— Носоріг, — відповів він.

— Щось негаразд?

— Ні. Ми вбили його.

— Чудової І де ж він?

— Он за тим деревом.

Ми пішли туди. Там лежала щойно відрізана голова носорога. Він був удвічі більший за мого. Маленькі очиці були заплющені, і в кутику одного ока червоніла крапелька крові, мов та сльоза. Голова вражала розмірами, ріг вигинався гарною лінією. Шкура в дюйм завтовшки брижами звисала позаду голови й біліла на місці зрізу, як щойно покраяний кокосовий горіх.

— Якої довжини ріг? Дюймів тридцять?

— Та ні, тридцяти не буде, — заперечив Старий.

— І все ж гарний носоріг, містере Джексон, — сказав Ден.

— Та непоганий, — погодився Старий.

— Де ви його підстрелили?

— Просто біля табору.

— Він стояв у кущах, — додав Ден. — Ми почули, як він форкав.

— Ми були навіть подумали, що то буйвіл.

— Гарний носоріг, — повторив Ден.

— Я страшенно радий, що ви його вклали, — сказав я Карлові.

Отак ми й стояли втрьох, щиро бажаючи повітати товариша, похвалити його носорога, — менший ріг якого був довший за великий ріг у нашого [62],— цього велетенського диво-носорога з кривавою сльозою в оці, цю обезглавлену омріяну тварину, але натомість розмовляли, як пасажири на кораблі, що відчували перші ознаки морської хвороби, або люди, які зазнали чималих фінансових збитків. Нам було соромно за себе, але ми' нічого не могли з собою вдіяти. Я хотів сказати Карлові щось приємне, щире й натомість спитав:

— Скільки разів ви стріляли в нього?

— Не знаю. Не лічили. Разів п'ять чи шість.

— По-моєму, п'ять, — уточнив Ден.

Бідолашний Карл, слухаючи кислі поздоровлення трьох друзів, відчував, що його радість від гарної здобичі потроху розвіюється.

— Ми теж убили носорога, — сказала Мама.

— Чудово! — мовив Карл. — Більшого, ніж мій?

— Та де там! Жалюгідний недоросток.

— Я дуже жалкую, — сказав Карл просто і щиро.

— Чого ще вам шкодувати після такого носорога? Та це ж справжній красень. Чекайте, я зараз принесу фотоапарат і сфотографую його.

Я пішов по апарат. Мама йшла поряд, узявши мене під руку.

— Тату, тільки постарайся поводитися по-людськи, — сказала вона. — Бідолашний Карл! Ви зіпсували йому весь настрій.

— Знаю. Я, як можу, намагаюсь так не поводитись.

Нас наздогнав Старий. Він похитав головою на мої слова.

— Ніколи ще не почував себе так по-дурному, — мовив він. — Мені оцей його носоріг — як удар під груди. Звісно, я в захваті від його успіху.

— Я теж, — сказав я. — І навіть хотів, щоб він мене перевершив. Справді, та й ви це самі знаєте. Але чому він не застрелив хорошого носорога з рогом на один, два або вже нехай на три дюйми довшим, ніж у мого? Чому він неодмінно мусив виставити мене на посміх? Проти його носорога наш просто жалюгідний.

— Зате ви можете пишатися таким пострілом.

— К бісу той постріл! Клята доля. Боже, який же гарний його носоріг.

— Ну, гаразд, а зараз візьмімо себе в руки й поводьмося з ним, як цивілізовані люди.

— Ми поводилися просто жахливо! — сказала Мама.

— Атож, — підтримав я. — А втім, я весь час намагався поводитись люб'язно. Ви ж знаєте, я щиро радий за нього.

— Так, ви поводилися люб'язно, — сказала Мама й докинула: — Обидва.

— А ви бачили, як повівся М’Кола? — спитав Старий. М'Кола похмуро подивився на носорога, похитав головою й пішов геть.

— А носоріг таки чудовий, — сказала Мама. — Нам тільки треба поводитись пристойно, і в Карла відразу поліпшиться настрій.

Але було вже пізно. Настрій у Карла так і не поліпшився, та й нам самим досить довго було невесело. Наші носії повернулись до табору з ношею, і ми бачили, як вони, та й усі інші, пішли туди, де в холодку лежала голова носорога. Всі мовчали. І тільки білувальник радів, побачивши в нашому таборі такий трофей.

— М'узурі сана, — мовив він до мене, міряючи ріг розчепіреними пальцями. — Кубва сана!

— Н'діо. М'узурі сана, — погодився я.

— Це бвана Кабор убив його?

— Так.

— М'узурі сана.

— Так, — підтвердив я. — М'узурі сана.

Білувальник виявився єдиним джентльменом серед нас. Ми намагалися ніколи не змагатись на полюванні. Карл і я поступались один одному найкращими нагодами, які траплялися. Я щиро любив його, а він був зовсім позбавлений себелюбства і завжди готовий до самопожертви. Я знав, що стріляю краще за нього, та й витриваліший на ноги і все ж проти його трофеїв моя здобич видавалася мізерною. На моїх очах він зробив кілька дуже невдалих пострілів, а я за весь час ганебно хибив тільки двічі,— ртріляючи в оту газель та ще в дрохву на рівнині,— і все ж Карл завжди перевершував мене в здобичі. Спершу ми кепкували з нього, і я був певен, що надолужу своє. Але щось воно не надолужувалось. І ось тепер, полюючи на носорога, я хотів досягти успіху на новому місці. Ми послали Карла по м'ясо, а самі вирушили туди. Карла ми не кривдили, але й не панькалися з ним, ї все ж він знову мене перевершив. І якби тільки перевершив — то ще півбіди. Проти його носорога мій видавався таким миршавим, що я не міг виставляти його голову у містечку, де ми з ним жили. Карл просто перекреслив мій успіх. Мені залишалося тільки згадувати свій чудовий постріл, цього вже ніхто не міг відібрати, тільки ж знов-таки той постріл був такий чудовий, що я знав: рано чи пізно я почну сумніватися, чи не був то просто щасливий випадок, який не давав ніяких підстав для моєї самовпевненості. Атож, цим носорогом друзяка Карл примусив неабияк замислитися нас усіх. Тепер у своєму наметі він писав листа, а ми зі Старим сиділи під тентом, обговорюючи наші подальші дії.

— Хай там як, а він уже вбив носорога, — сказав Старий. — Це заощадить нам час. Тільки ж тепер ви не зможете вдовольнитися своїм носорогом.

— Аж ніяк.

— Тим-то нам краще тікати звідси. Тут щось негаразд. Дру-пі каже, що знає гарну місцину — туди зо три години їхати ваговозом та ще з годину йти пішки. Ми можемо вирушити туди сьогодні надвечір впорожні, потім відішлемо ваговози назад, а Карл із Деном поїдуть до Муту-Умбу, отам хай і полює на свого сернобика.

— Чудово.

— До того ж у нього є нагода сьогодні ввечері або ж завтра вранці принадити леопарда на тушу носорога. Ден каже, що чув рйк. Ми постараємось убити носорога в тому місці, про яке каже Друпі, а далі ви всі троє почнете полювати на куду. Треба на це залишити якомога більше часу.

— Гаразд.

— Не страшно, якщо і не вб'єте сернобика. Згодом десь та вполюємо.

— А якщо й не вполюємо — не страшно. На це ще є час. А- куду я хочу вполювати.

— Уполюєте. І то неодмінно.

— Мені б одного, бодай одного, зате гарного! А на носорогів 'Мені начхати: на них тільки полювати приємно, а так вони ні

до чого. Проте хотілося б убити такого, який не виглядав би мізерним проти Карлового.

— Атож.

Ми виклали план дій Карлові, й він сказав:

— Гаразд, як скажете. Бажаю вам убити носорога вдвічі більшого за мого.

Він говорив від щирого серця. І настрій його поліпшився так само, як і у всіх нас.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Місце, розхвалене Друпі, куди ми дістались надвечір і куди довго їхали під пекучим сонцем поміж червонястих, порослих миршавим чагарником пагорбів, видалося нам препоганим. Усі дерева поблизу були окільцьовані, щоб знищити муху цеце. Ми розбили табір проти курного й брудного тубільного селища. Грунт тут був червоний і такий вивітрений, аж здавалося, він от-от розвіється без сліду. Наш табір стояв на пагорбі, відкритий усім вітрам, під кількома засохлими, майже без тіні, деревами; нижче біг потічок, а за ним стояли глиняні хижки тубільців. Ще завидна ми з Друпі та двома місцевими провідниками зробили вихід за село на невисоке кам'янисте пасмо, за яким пролягала глибока долина, майже каньйон. В нього з протилежного боку ламаними кривулями спадали бічні долини. По них росли густі гаї, поміж ними зеленіли травами пагорби, а ще вище, на гірському пасмі, розкинувся рясний бамбуковий ліс. Каньйон спускався до долини Ріфт, звужуючись у своєму дальньому кінці, де розтинав стіну цієї ущелини. А ген далі, за порослими травою пасмами та схилами, зводилися вкриті густим лісом узгір'я. Це місце видавалося зовсім не придатним для полювання.

— Якщо ми побачимо якусь тварину на тому боці, доведеться спускатись аж на дно каньйону. А потім добиратись до лісу через оті кляті виярки. А тим часом дичина зникне з очей, і ми поскручуємо собі в'язи на якомусь схилі. Надто вже тут стрімко. Оці нібито такі міленькі та положисті виярки схожі на той, у який ми влізли, коли того вечора вертали до табору.

— Мабуть-таки, справа кепська, — погодився Старий.

— Достоту в такому самому місці я полював на оленів. Було це на південь від Лісової річки у Вайомінгу. Усі схили тут надто круті. Просто жах! Завтра ми поплатимося за свою нерозважливість.

Мама мовчала й була спокійна: Старий привів нас сюди, він нас звідси і виведе. Її непокоїло лиш одно: щоб чоботи не натерли ніг. Вони вже й зараз трохи терли, і її обходило тільки це.

Я собі розводився, як важко полювати в цій місцевості, і ми повернулись до табору, похмурі й люті на Друпі. Багаття яскраво горіло на вітрі, а ми сиділи проти нього і спостерігали, як сходить місяць, та слухали виття гієн. Але після кількох склянок віскі місцевість уже не видавалася такою безнадійною.

— Друпі присягається, ще це гарне місце, — сказав Старий. — Щоправда, каже, вів нас не сюди, а кудись далі. Але запевняє, що й тут непогано.

— Я люблю Друпі,— сказала Мама. — І цілком йому довіряю.

До багаття підійшов Друпі, а з ним два тубільці зі списами.

— То що він ще скаже? — спитав я.

Тубільці щось заджерготали, а потім Старий переклав:

— Один із цих вояків запевняє, що сьогодні за ним гнався велетенський носоріг. Звісно, будь-який носоріг видасться в таку хвилину велетенським.

— Спитайте його, який завдовжки був ріг?

Тубілець показав, що ріг був завдовжки з його руку.

Друпі посміхнувся.

— Гаразд, ідіть, — сказав Старий.

— А де це було? — спитав я.

— Ет, десь отам, — відповів Старий. — Там. Десь аж отам. Та ви й самі знаєте. Там, де завжди трапляються такі випадки.

— Ну й чудово. Саме туди зібралися й ми.

— Добра ознака, що Друпі не занепадає духом, — сказав Старий. — Він, здається, цілком певен, що все буде гаразд. Зрештою, то його витівка.

— Так, але видиратись на гори доведеться нам!

— Підбадьоріть його, — мовив Старий до Мами, — а то він навіть мені може зіпсувати настрій.

— Може, поговорімо про те, як він влучно стріляє?

— Е ні, зарано. Та і я ще не засмучений. Просто такі місця для мене не первина. Нічого, це все піде нам на користь. Тож трохи менше крутіть носом, Татусю.

Назавтра я пересвідчився, що був хибної думки про нове місце.

Ми поснідали вдосвіта й вирушили перед сходом сонця, піднімаючись вервечкою на пагорб за селом. Попереду виступав місцевий провідник зі списом, за ним Друпі з моєю рушницею й флягою, далі я зі спрінгфілдом, Старий з манліхером, Мама, радіючи, що вона, як завжди, йде впорожні, М'Кола з дубельтівкою Старого й другою флягою і, нарешті,— двоє місцевих жителів зі списами, брезентовими мішками з водою та Скриньками з харчем. Ми вирішили переждати денну спеку десь у холодку й повернутись до табору, коли стемніє. Приємно було сходити на пагорб за ранкової прохолоди, зовсім інакше, ніж надвечір, коли каміння й пилюка аж пашать від денної спеки. Доти курна стежка, що нею постійно ходила худоба, була зараз прибита росою. Кругом рясніли сліди гієн, і коли стежка дійшла до сірого кам'янистого пасма, звідки було видно глибоку ущелину, а далі протяглася понад її краєм, ми побачили на одному з курних виступів свіжий слід носорога.

— Він щойно пройшов, — сказав Старий. — Певно, бродять тут уночі.

Внизу, в ущелині, видніли вершечки високих дерев, а в просвітках між ними зблискувала вода. Навпроти височів стрімкий пагорб і зяяли вже обстежені нами звечора виярки. Друпі й місцевий провідник, — отой, за котрим гнався носоріг, — про щось перешіптувались. Потім рушили вниз крутою стежиною, що довгими кривулями спускалась на дно ущелини.

Ми спинились. Досі я не помічав, що Мама кульгає. І зненацька спалахнула сімейна суперечка: кожен з нас пошепки доводив свою правоту в питанні про ті давні зношені черевики та чоботи, які не можна вже було носити, — а тепер причиною були її тісні чоботи. Щоб чоботи менше тисли, обрізали спереду короткі вовняні шкарпетки, надягнені на прості шкарпетки, а то й зовсім знімали шкарпетки, і чоботи ставали просторіші. Але на крутому спуску ці іспанські мисливські чоботи знову зробились закороткими в носку, і знову зайшла давня суперечка про розміри чобота та про те, чи чоботар, — на той бік я спершу став несвідомо, як перекладач, коли ми їх купували, а потім став палким прибічником його теорії,— вчинив слушно, подовживши, як того й вимагала логіка, за рахунок носка п'яту. Але тепер чоботи знову тисли, і це було сильніше за всяку логіку, і тут уже не допомагав аргумент, що нові чоботи завжди тиснуть перші кілька тижнів, поки добре розносяться. І от товсті шкарпетки знято, Мама обережно ступила кілька кроків по схилу вниз, пробуючи, чи не тисне цупка шкіра носка в пальці, і наша суперечка вщухла, і їй зовсім не хотілось видаватись страдницею, а навпаки, хотілося триматись бадьоро, щоб сподобатись Старому, а мені було соромно, що я поводився, як останній негідник, через оці чоботи, висловлюючи свої слушні міркування, коли їй було боляче, і взагалі було соромно за всі мої слушні міркування, висловлені будь-коли, і я, спинившись, шепнув їй про це, і ми обоє розтягли обличчя в усмішці; усе знов стало гаразд, і з чобітьми також: без товстих шкарпеток вони стали набагато зручніші, і я тепер ненавидів усіх тих поганців, що міркують слушно, а надто одного свого, відсутнього тут, американського приятеля — я сам щойно позбувся цієї звички міркувати слушно і вже напевно більше так не міркуватиму. Слідом за Друпі ми сходили вниз крутою, що спускалась довгими кривулями, стежкою на дно ущелини, яке згори видавалося вузьким порізом, там росли товсті й високі дерева, а між лісистих берегів в'юнився потічок.

Ми спинилися в затінку дерев з велетенськими гладенькими стовбурами, від яких низом, мов артерії, розходилися круглі товсті корені; жовтава зелень цих дерев нагадувала французький ліс після дощу зимового дня. Але тут дерева були гіллясті, вкриті пишним листям, а під ними з дна потічка, мов той папірус, ріс очерет футів дванадцять заввишки й густий, як пшениця на лану. Травою понад потічком пройшла якась дичина, й Друпі нахилився, щоб роздивитися слід. До нього підійшов М'Кола і теж став розглядати; обидва пройшли трохи вперед, низько нагинаючись до землі, потім повернулися до нас.

— Нюаті,— пошепки мовив М'Кола. — Буйвіл.

Друпі щось шепнув Старому, а той мовив до нас своїм низьким, хрипким од віскі голосом:

— Униз понад річкою пройшло стадо буйволів. Друпі каже, що серед них є кілька великих. Назад вони не вертали.

— Вистежмо їх, — запропонував я. — Я б охочіше вбив ще одного буйвола, ніж носорога.

— Так само ми можемо зустріти й носорога, — сказав Старий.

— Боже, який дивний край! — вигукнув я.

— Чудовий! — погодився Старий. — І хто б міг подумати!

— Дерева, як на картинах Андре, — сказала Мама. — Яка ж бо краса! Ви тільки погляньте он на ту галявку. То ж Массон. От би сюди доброго художника.

— Як чоботи — не тиснуть?

— Та ні, все гаразд.

Ми йшли слідами буйволів повільно і обережно. Вітру не було, але ми знали, що коли він почнеться, то віятиме зі сходу, вгору ущелиною, нам в обличчя. Ми йшли по сліду вздовж потічка, і трава дедалі вищала. Двічі доводилося лягати й повзти, а очерет тут стояв такий густий, що вже за два фути нічого не було видно.

Друпі нагледів у багнюці свіжий слід носорога. Я вже думав, що буде, коли нам назустріч цим вузьким проходом посуне но* соріг, що тоді робитиме кожен із нас. Хвилююча зустріч, але мені вона була не до вподоби. Це вже скидалось на пастку, та й треба було подумати про Маму.

Невдовзі, коли струмок звернув убік і ми вийшли на берег з високої трави, я чітко відчув запах дичини. Я не палю, і під час полювання ще вдома кілька разів я чув носом лосів у їхню Шлюбну пору перш ніж бачив їх. Я легко міг знайти за запахом і лігво старого самця в лісі. Лось-самець пахне мускусом; це особливий, але приємний запах, добре мені знайомий, проте запах, що його я відчув тут, був для мене незвичний.

— Я чую їх, — шепнув я Старому, і він мені повірив.

— Кого саме?

— Не знаю, але запах дуже гострий, ви чуєте?

— Ні.

— Спитайте в Друпі.

Друпі кивнув і всміхнувся.

— Тут усі нюхають тютюн, — сказав Старий. — Тож я не певен, що вони можуть почути дичину.

Ми знов заглибилися в очерет, що стояв вище людського зросту; ступали повільно, обережно, тихо, крок по кроку, як уві сні або в уповільнених кінокадрах. Тепер я впевнено чув невідомий мені запах, то дужче, то слабше, і це мені не подобалось. Ми стояли біля самого берега, а слід вів далі в болото, поросле ще вищим очеретом, ніж той, крізь який ми щойно продирались.

— Я їх чую зовсім близько, — шепнув я Старому. — І я не жартую, повірте.

— Вірю, — відповів Старий. — А може, краще піднятись на берег і обійти це місце горою?

— Гаразд. — А вже на горі я сказав: —Цей очерет лякас мене. Мені б не хотілося полювати в ньому.

— Навіть на слонів?

— Навіть на слонів.

— Невже й слона полюють серед таких заростей? — спитала Мама.

— Так, — відповів Старий. — А щоб стріляти, вилазиш кому-небудь на плечі.

«Є ж люди, — подумав я. — Куди мені до них!»

І ми рушили правим берегом понад болотом з високим сухим очеретом. На тому боці росли високі могутні дерева, а за ними височіла стрімка стіна ущелини. Самого струмка не було видно. Над нами праворуч купчилися пагорби, де-не-де порослі чагарями. Спереду, за болотом, русло потічка звужувалось, і гілля дерев майже сходилося над ним.

Зненацька Друпі схопив мене за плече, і ми обидва присіли. Він тицьнув мені дубельтівку, а сам узяв спрінгфілда. Потім показав уперед, і за поворотом я побачив голову носорога з чудовим довгим рогом. Голова поверталася з боку в бік, я бачив нашорошені, що посіпувались, вуха й маленькі, як у свині, очиці. Я зняв запобіжника й порухом звелів Друпі лягти. Але тут М'Ко-ла озвався: «Тото! Тото!» — й схопив мене за руку. Друпі й собі швидко зашепотів: «Манамукі! Манамукі! Манамукі!» — обидва благали мене не стріляти. То була самиця з малям. Я опустив рушницю, й самиця, форкнувши, побігла очеретом геть. Носоро-женяти я так і не побачив. Якийсь час очерет хитався і шурхотів там, де обоє продирались крізь нього, потім усе затихло.

— Шкода, дідько б його взяв, — прошепотів Старий. — Гарний був ріг!

— А я мало не вколошкав її,— сказав я. — Не додивився, що то самиця.

— М'Кола бачив маля.

М’КоЛа шепотів щось Старому й завзято кивав головою.

— Він каже, що там є ще один носоріг: він чув форкання, — переклав Старий.

", — Давайте піднімемося вище, звідти буде видно, якщо вони вилізуть, і кинемо туди чим-небудь, — запропонував я.

— Ай справді,— погодився Старий. — Може, там і самець.

Ми пройшли берегом трохи вище, звідки було видно високі

зарості очеретів. Старий тримав напоготові рушницю, я зняв на своїй запобіжника, а М'Кола жбурнув палицю в очерет, де, як казав, чув форкання. І відразу щось гучно форкнуло, але очерет стояв рівно й непорушно. Потім очерет трохи далі захитався, почувся тріск, — якийсь великий звір продирався до того берега, але який саме, не було видно. А за хвилину я розглядів чорну спину й широко розставлені гострі роги буйвола, що ліз на крутий берег. Він швидко здирався вгору дужими ногами, витяппи шию й високо піднявши рогату голову, його загривок напружився, як у розлюченого бика. Я прицілився йому вище лопатки, в місце, де починалася шия, але Старий спинив мене.

— Надто дрібний, — тихо мовив він. — Не варто його вбива-ш — хіба що на м'ясо.

А мені буйвіл видався велетенським; він саме став боком до Час, повернувши задерту голову в наш бік.

— У мене дозвіл ще на трьох, а там, куди ми їдемо, вони не водяться, — відказав я.

— А м'ясо в нього смачнюще, — прошепотів Старий. — Гаразд, стріляйте. Але будьте насторожі: пострілом ви можете вигнати носорога.

Я присів, відчуваючи в руках незвичну вагу дубельтівки, прицілився буйволові під лопатку і, приготувавшись до віддачі, на-тис на гачок, але пострілу не було. У спрінгфілда спуск легкий, Плавний і безвідмовний, а тут мені здалося, що гачок уперся в «Жабу: його ніби заклинило. Це скидалось на жахливий сон, коли то марно силкуєшся вистрелити. Тоді я відпустив палець, розслабився і, затамувавши подих, знову натис на гачок. Ударило в плече, гримнув оглушливий постріл, і я побачив, що буйвіл не тільки не впав, а кинувся ліворуч, схилом угору; я вистрелив; із другого ствола, але тільки збив кам'яні скалки та пилюку біля його задніх ніг. І перш ніж устиг перезарядити дубельтівку, він уже зник з очей. Отут ми й почули форкання й тріск — ще один носоріг вискочив із протилежного кінця очеретяних заростей і помчав під високі дерева на нашому боці, тільки на мить промайнувши перед нашими очима.

— Ото й був самець, — зауважив Старий. — Подався вниз понад потічком.

— Ндіо. Думі! Думі! — настирливо торочив Друпі, підтверджуючи, що то був самець.

— А я таки поранив клятого буйвола, — сказав я. — Щоправда, не знаю куди. Хай їм грець, тим дубельтівкам! Ну й спуск!

— Зі спрінгфілда ви б напевне вбили його, — сказав Старий.

— Я б принаймні знав, куди влучив. Гадаю, що з дубельтівки такого калібру або вкладу його, або не влучу, а бачите — тільки поранив.

— Нехай трохи побігає,— сказав. Старий. — Дамо йому час.

— Боюсь, що я поранив його в живіт.

— Важко сказати. Хоч він щодуху і помчав геть, але міг перекинутись уже за сто ярдів.

— От клята дубельтівка! — бідкався я. — Не вмію я стріляти з неї. Гачок ходить так, як ото консервний ключ на останніх обертах, коли відкриваєш бляшанку з сардинами.

— Рушаймо далі,— сказав Старий. — Тут бозна-скільки тих носорогів.

— А буйвіл?

— Ніде він не дінеться. Нехай втрачає сили, поки не звалиться.

— Уявіть собі, якби ми зостались внизу й оця тварюка посунула з очерету.

— Атож, — притакнув Старий.

Усе це мовилося пошепки. Я глянув на Маму. У неї був вигляд, наче вона втішалася гарною музичною виставою.

— Ти не помітила, куди влучила куля?

— Ні, не помітила, — пошепки відповіла вона. — Як ти гадаєш, там іще є буйволи чи носороги?

— Там їх тисячі. То що далі, Старий?

— Ваш буйвіл міг перекинутись десь за поворотом, — відповів Старий. — Ходімо туди.

І ми пішли берегом, украй напружені, а коли наблизились до вузької смуги очерету, то зачули, що крізь її високі зарості продирається якась велика тварина. Я звів рушницю, дожидаючи того, що мало вийти звідти. Але воно не з'являлось, тільки очерет хитався. М'Кола робив мені знак рукою не стріляти.

— Бісове маля, — сказав Старий, — т Видно, їх двоє. Але куди ж це зашився чортів буйвіл?

— Як ви в біса бачите, що там маля?

— Визначаю за тріском в очереті.

Ми стояли і дивилися на воду, на берег, затінений гіллям високих дерев, на русло струмка, що в'юнився в далечину, аж раптом М'Кола показав на пагорб праворуч.

— Фаро, — прошепотів він і простяг мені бінокля.

Там, на схилі пагорба, піднявши голову, нашорошивши вуха й поводячи носом, дивився у наш бік носоріг; у бінокль він здавався велетенським. Старий розглядав його в свій бінокль.

— Не кращий за того, якого ми вбили, — тихо мовив він.

— Зараз я можу влучити йому просто в шию, — шепнув я.

— У вас за ліцензією зостався тільки один, — відказав Старий. — І вам потрібен гарний носоріг.

Я простяг бінокля Мамі.

— Я і так бачу його, — відмовилася вона від бінокля. — Ох же й великий!

— Він може кинутися на нас, — сказав Старий. — Отоді вже вам доведеться стріляти.

Тим часом, поки ми дивилися на цього, з-за великого дерева з кучерявою верхівкою з'явився ще один носоріг, трохи менший.

— їй-богу, маля, — мовив Старий. — А то самиця. Добре, що ви не вистрелили. Вона б напевно кинулася на нас.

— Та сама самиця? — пошепки спитав я.

— Ні. У тієї був здоровенний ріг.

Нас охопило нервове збудження, якась хмільна веселість, як ото завжди при надмірі дичини. Таке почуття з'являється, коли рідкісна дичина або риба раптом трапиться в такій неймовірній кількості.

— Подивіться лишень на неї. Вона відчуває, що щось негаразд. Дарма що не бачить і не чує нас.

— Але ж вона чула постріли.

— Вона здогадується, що люди поблизу, тільки ще не зрозуміла, де саме.

Самиця, така велика й така смішна, що нею можна було за-милуватися, стояла просто перед нами, і я прицілився їй у груди.

— Чудова мішень!

— Кращої годі й шукати! — погодився Старий.

— То що будемо робити? — спитала Мама. Вона була практична жінка.

— Обійдемо її,— відповів Старий.

— Якщо ми пройдемо низом, вона навряд чи нас почує.

— Хтозна, — відказав Старий. — Головне, щоб не напала.

Але вона на нас не напала, а тільки похилила голову й побрела вгору схилом разом із своїм майже дорослим малям.

— А тепер, — мовив Старий, — нехай Друпі йде вперед і пошукає сліди самця. А ми поки що почекаємо тут.

Ми посідали в холодку; Друпі пішов одним берегом струмка, а місцевий провідник — другим. А коли повернулись, то повідомили, що носоріг пішов понад струмком униз.

— Чи не помітив котрийсь із вас, який у нього ріг? — спитав я.

— Друпі каже, що великий.

М'Кола пройшов кілька кроків угору по схилу. Раптом він пригнувся й помахав нам рукою.

— Нюаті,— сказав він, приставивши руку дашком до лоба.

— Де? — спитав Старий.

М'Кола показав, пригнувся ще нижче, і, коли ми підповзли до нього, простяг мені бінокля. Буйволи були нижче за течією, далеко від нас, на верхньому виступі одного із схилів у кінці ущелини: спершу ми нарахували шість, а тоді й вісім буйволів, чорних, з дебелими шиями й лискучими рогами. Одні паслись, інші стояли, піднявши голови й озираючись.

— Он той — самець, — сказав Старий, дивлячись у бінокль.

— Котрий?

— Другий праворуч.

— А мені вони всі видаються самцями.

— Бо далеко. А той справа — гарний бик. А тепер давайте перейдемо струмок і спробуємо підібратися до них згори.

— А вони не підуть геть?

— Ні. Найімовірніше, зійдуть до води, коли зробиться спечно.

— То ходімо.

Ми перебралися через струмок, перестрибуючи з одного поваленого стовбура на другий, і на протилежному березі побачили добре протоптану звірину стежку, яка понад берегом ішла дещо вище по схилу в холодку під густим шатром дерев. Ми крокували нею швидко й тихо; струмок під нами майже ховався за запоною листя. Був ранній ранок, але вже зривався вітер, і над нашими головами шелестіло листя. Ми перебралися через виярок, що спускався до струмка, й заглибились у густий чагарник, щоб не помітили буйволи, потім вийшли за деревами на галявку і поза широкою скелею зійшли на пагорб, щоб наблизитись до череди згори. Ми спинилися за цією скелею; я, обливаючись потом, заткнув носовичка під капелюха й послав Друпі на розвідку. Невдовзі він повернувся й сказав, що буйволи зникли. Нам не було їх видно згори, отож ми перетнули виярок і схил пагорба, щоб перейняти їх на шляху до води. Наступний схил був випалений, і на його підніжжі стирчав обгорілий чагарник. На попелі видніли сліди буйволів, що вели в густі зарості. Тут хаща була непрохідна та ще й переплетена ліанами. Слідів униз понад струмком не було видно, з чого ми зробили висновок, що буйволи вже на березі струмка, на тому місці, яке ми бачили зі звіриної стежки. Старий сказав, що тут у нас нічого не вийде. Дерева росли так густо, що коли б ми і вигнали буйволів, стріляти однаково було б марно. Бо не можна буде «відрізнити самців від самиць, сказав він. Буде видно тільки суцільну чорну масу. Старий самець сірий, а хороший стадний самець чорний, як і самиця. Тож, вигнавши їх тут, ми тільки зашкодимо справі.

Була вже десята година, й на відкритій місцині ставало жарко, сонце пекло згори, а вітер здіймав довкола хмари попелу. Усе живе забирається в такий час у гущавину. Отож і ми вирішили знайти затінок, де б можна було полежати й почитати в холодку, далі поснідати й так перебути жарку пору дня.

Минувши пожарище, ми зійшли до струмка й спинилися, геть мокрі, під високими тінистими деревами. Подіставали з тюків шкіряні куртки й дощовики, порозстеляли їх на траві під деревами, щоб можна було сидіти, спершись спинами об стовбури. Мама дістала книжки, а М'Кола розпалив невеличке багаття й заходився кип'ятити на чай воду.

Вітер шумів високо в листі. В затінку було прохолодно, та досить було виткнутися на сонце чи виставити руку або ногу, як сонце давалося взнаки. Друпі пішов на розвідку вниз понад струмком; ми лежали й читали, і я чув, як насувається спека, сушить росу, нагріває листя, а сонце прогріває воду струмка.

Мама читала книжку, яка їй не подобалась, — «Іспанське золото» Джорджа А. Бірмінгема. У мене все ще були «Севастопольські оповідання» Толстого, і в тому самому томі я прочитав чудову повість «Козаки». У ній розповідалося про літню спеку, комарів, ліс — такий різний у різні пори року — та річку, що її переходили татари, вчиняючи набіги, одне слово, я знову опинився в тодішній Росії.

Я думав, яка ж реальна для мене Росія часів нашої Громадянської війни, така сама реальна, як будь-яке інше місце, скажімо, Мічіган або прерія на північ від міста та ліси довкола пташиного розплідника Еванса, думав, як ото, завдяки Тургеневу, я сам Жив у Росії, як жив у родині Будденброків або лазив до неї у Ьікно в «Червоному й чорному», а одного ранку, коли ми ввійшли в Париж через міську браму, у нас на очах на Гревській площі кіньми четвертували Сальседа. Все це я бачив сам. І це ж Мене так і не прив'язали до диби, бо я був вишукано чемний з Катом, коли нас з Кокона страчували; я згадував Варфоломіївську ніч, як ми ловили гугенотів, і я потрапив тоді в засідку & її будинку, і як я почував себе, пересвідчившись, що ворота Лувру справді зачинені, або, дивлячись на його тіло під водою, Коли він упав зі щогли, згадував Італію — завжди кращу за будь-яку книжку, як я лежав у каштановому гайку, а восени в туман ходив через місто повз собор до Ospedale Maggiore, стукаючи гвіздками чобіт по бруківці; згадував раптові зливи навесні в горах та армійський дух, як ото присмак мідяка в роті. В спеку поїзд спинився в Дезенцано, поблизу озера Гарда, і оті війська виявилися чеським легіоном, а наступного разу йшов дощ, а ще наступного це було вночі, а ще я проїздив повз те озеро у ваговозі, а потім бачив його, вертаючись звідкись, а ще раз підходив до нього поночі з боку Серміоне. Бо ж ми були там і в книжках, і не в книжках — а там, де бува один, може побувати й буд;ь-хто інший. Земля врешті вивітрюється, і пил летить геть за вітром, люди вмирають, зникаючи безслідно, крім хіба тих, що займаються мистецтвом, але й вонід тепер хочуть кинути свою роботу, бо надто вона самотня, надто важка й не модна. Економіка тисячолітньої давності дивує нас своєю примітивністю, а мистецький витвір живе вічно, тільки ж творити вкрай важко, а тепер до того ж і не модно. Люди не хочуть більше займатися мистецтвом, бо їх вважатимуть не модними, і воші, що повзають по літературі, їх не похвалять. До того ж творити вкрай важко. То як же бути. А ось так. І я читав далі про річку, через яку переправлялися татари, вчиняючи набіги, про п'яного старого мисливця, про дівчину і про те, як по-різному там буває в різні пори року.

Старий читав «Річарда Карвелла». Ми купили все, що тільки могли знайти в Найробі, і вже дочитували книжки.

— Це вже я читав, — сказав Старий. — Хороша книжка.

— Я пам'ятаю зміст. Книжка справді хороша.

— Дуже хороша книжка, тільки шкода, що я читав її раніше.

— А в мене жахлива, — озвалась Мама. — Ти б її не подужав.

— Хочеш почитати цю?

— Ти справжній лицар, — відказала вона. — Ні, я вже дочитаю свою.

— Ну ж бо, бери.

— Я відразу ж віддам її тобі.

— Агов, М’Коло! — гукнув я. — Пива!

— Н'діо, — з притиском відповів він і дістав із ящика, якого один із тубільців увесь час ніс на голові, обплетену соломою пляшку німецького пива, одну з отих шістдесяти чотирьох пляшок, що їх Ден закупив на німецькому торговельному складі. Шийку було обвито срібною фольгою, а на чорно-жовтій етикетці намальовано вершника в обладунку. Пиво було ще холодне після ночі, і коли М'Кола відкрив пляшку, воно повільно полилося в три кухлі, пінисте й густе.

— Ні,— сказав Старий. — Шкідливо для печінки.

— Пийте, нічого не буде.

— Ет, гаразд.

Ми випили, та коли М'Кола відкрив другу пляшку, Старий рішуче відмовився:

— Пийте самі. Вам воно смакує більше. А я піду подрімаю.

— А тобі налити, Мамо?

— Одну крапельку.

— Мені буде більше, — сказав я.

М'Кола тільки всміхався й хитав головою, дивлячись, як ми п’ємо. Я сидів, прихилившись спиною до дерева, дивився, як вітер жене хмари, й пив пиво просто з пляшки. Так воно довше було холодним та й взагалі краще смакувало. За якусь хвилину Старий і Мама вже спали, а я знов узявся за Толстого, став перечитувати «Козаків». Чудова повість!

Коли вони прокинулися, ми поснідали хлібом з холодним м'ясом та гірчицею, відкрили банку консервованих слив і випили третю — останню — пляшку пива. Потім почитали знову, й усі троє лягли спати. Я прокинувся, бо захотів пити, й почав відкручувати ковпачок на флязі з водою, коли раптом почув форкання носорога і тріск кущів біля струмка. Старий не спав і теж зачув шум; ми схопили рушниці й мовчки кинулися туди, звідки чувся шум. М'Кола розшукав слід. Носоріг ішов угору понад, струмком, а потім, почувши нас десь ярдів за тридцять, побіг геть. Ми не могли йти по сліду, бо вітер був би нам в спину, тому зробили гак від струмка й повернулися до згарища, заходячи звірові спереду, згори, а вже звідти, проти вітру, обережно густим чагарником рушили до струмка. Але носоріг уже зник. Нарешті Друпі знайшов слід: носоріг перебрів на другий берег і подався в пагорби. Судячи зі сліду, він був не дуже великий.

До табору було ще далеко, щонайменше чотири години ходу, ї то здебільшого вгору по схилу, але спершу треба було вибратися з глибокої ущелини, до того ж ми мали вистежити поране-його буйвола. Тим-то, повернувшись до згарища, ми вирішили забрати з собою Маму й рушати далі. Спека ще не спадала, але сонце вже стояло на вечірньому прузі, тож добру частину дороги ми мали пройти звіриною стежкою високим, добре затіненим берегом струмка. Коли ми повернулися, Мама вдавано обурилась: мовляв, пішли отак, а її покинули. Але то вона тільки дражнила нас.

Ми вирушили: Друпі й тубілець зі списом повели нас затіненою звіриною стежкою, яку сонце, пробиваючись крізь листя, Цяткувало яскравими плямками. Та, замість свіжого ранкового лісового запаху, в ніс ударив гидкий сморід, наче десь нагидили коти.

— Що це так смердить? — спитав я пошепки Старого.

— Бабуїни, — відповів він.

Цілий гурт цих мавп пройшов перед нами, і їхній послід був скрізь. Ми прийшли туди, де з очерету повискакували носороги та буйвіл, і я визначив місце, де, на мою думку, стояв буйвіл, коли я вистрелив. М'Кола й Друпі нишпорили довкола, мов ті собаки-шукачі, і мені здавалося, що вони зайшли принаймні на п'ятдесят ярдів вище, ніж треба, коли Друпі підняв із землі й показав нам якийсь листок.

— Він побачив кров, — сказав Старий.

Ми підійшли туди. На траві було багато крові, вже почорнілої, і чітко вирізнявся слід. Друпі й М'Кола рушили обабіч слі-ду, урочисто вказуючи довгими стеблинками на кожну пляму крові. Я завжди вважав, що краще одному слідопитові рухатися повільно, а другому піти вперед, але вони ступали поряд, нахиливши голови, вказуючи на кожну висохлу крапельку своїми стеблинками, і щоразу, коли, згубивши слід, знову знаходили його, то нахилялися зірвати травинку або листок із темною плямкою. Я йшов за ними з спрінгфілдом, за мною — Старий, а за ним — Мама. Друпі ніс мою дубельтівку, а Старий тримав свій карабін. М'Кола ніс за спиною Мамин манліхер. Ніхто не мовив і слова, як люди, заклопотані серйозною справою. Там, де буйвіл пробирався у високій траві, на травинках обабіч видніли плями крові. Отже, куля пройшла навиліт. Тепер уже важко було визначити колір, свіжої крові, тож напочатку я тішив себе сподіваннями, що прострелив буйволові легені. Але згодом ми побачили на камінні послід із кров'ю, а далі буйвіл залишав такий кривавий послід усюди, де тільки видирався по схилу. Скидалося на те, що куля пробила кишки або шлунок. І я відчував сором.

— Якщо він кинеться на нас, то не турбуйтеся за Друпі та інших, — тихо мовив Старий. — Вони встигнуть врятуватися. Спиніть його кулею.

— Бабахну йому просто в морду, — відповів я.

— Тільки без фокусів, — сказав Старий.

А слід ішов усе вище, потім двічі зробив коло, тоді безладно закривуляв між скелями. В одному місці він сходив до річки, перетинав одну з її приток, потім знову вертався на той самий берег і вився поміж дерев.

— Мабуть, ми знайдемо його мертвим, — шепнув я Старому.

Побачивши цей безцільний гак, що його зробив буйвіл, я

уявив собі, як він плентав тут, тяжко поранений, готовий от-от упасти.

— Сподіваюсь, — відповів Старий.

Але слід вів далі й далі, трава все рідшала, й шукати буйвола ставало дедалі важче. Тепер я вже не бачив відбитків ра-'тяць, а вгадував його шлях тільки за темними блискучими висохлими бризками крові на камінні. Кілька разів ми зовсім губили слід, і тоді всі троє починали нишпорити довкола; врешті хтось віднаходив його, кидав пошепки: «Даму», — і ми йшли да-ді. Нарешті слід, спускаючись по осяяному останніми променями сонця скелястому схилу, привів нас на берег до довгої і широкої смуги сухого очерету. Тут очерет був ще вищий і товщий, ніж навіть на болоті, звідки буйвіл вискочив уранці, і ми помітили кілька звіриних стежок, що пірнали в нього.

— Краще мемсаїб туди не ходити, — сказав Старий.

— Нехай лишається тут із М'Колою, — погодився я.

— Краще мемсаїб туди не ходити, — повторив Старий. — Не знаю, навіщо ми її взяли з собою.

— Вона може зачекати тут. Друпі хоче йти вперед.

— Правда ваша. Треба подивитися, що там далі.

— Зачекай тут із М'Колою, — шепнув я дружині через плече.

Ми рушили за Друпі через густий і височенний, вищий від

нас футів на п'ять, очерет, сторожко ступаючи стежкою, затамувавши подих. І я згадав того буйвола, коли мй вбили аж трьох за один раз: тоді старий самець вискочив із чагарів, заточуючись, мов п'яний, і я миттю помітив його роги, виступ на голові, витягнуту вперед морду, маленькі очиці, побачив, як на сірій, ніби лускатій шиї пЦ рідкою шерстю перекочуються м'язи та грудки жиру, виказуючи його силу й лють; я дивився на нього захоплено, ба навіть із повагою, але він біг повільно, по кожному пострілі я відчував, що куля влучила й що він уже наш. Але зараз усе складалось інакше; не лунало частих пострілів, ніхто не вганяв кулю за кулею в приголомшеного буйвола, він навіть не вискакував; і я твердо пам'ятав, що тільки він з'явиться, я повинен холоднокровно стріляти в нього. Він, звісно, нахилить голову, наставить роги, як ото завжди роблять бики, і відкриє найвразливіше місце, а я вистрелю йому туди, а тоді відскочу вбік, в очерет, і якщо не втримаю в руках рушниці, то має стріляти Старий. Все ж я був певен, що встигну вистрелити й відскочити, якщо мені не забракне терпцю діждатися, поки з очерету виткнеться голова буйвола. Я знав, що зможу зробити все Де і постріл буде для нього смертельним; але ж скільки чекати? В цьому все й полягало. Скільки ще чекати? І ось тепер, ідучи вперед, я був певен, що буйвіл тут, і переймався найприємнішим почуттям — піднесенням перед рішучим двобоєм, де я мав діяти справді рішуче, вчинити щось без вагань і без страху, а' саме: вбити й вийти переможцем, нікого не засмутивши, без усякого почуття відповідальності,— залишалося тільки здійснили те, на що я, безперечно, був спроможний. Тож я тихо ступав уперед, втупившись у спину Друпі й не забуваючи раз у раз

протирати окуляри. Та раптом позаду почувся шум, і я озирнув-' ся. За нами йшли Мама і М'Кола. і

— Боже! — вигукнув Старий, знетямлений від люті.

Ми відвели Маму на берег і пояснили їй, що вона повинна залишатися там. Виявилося, вона спершу не зрозуміла, що їй було сказано. Не зрозуміла, що їй треба чекати нас на березі. Почула, як я прошептав щось, і подумала, що їй треба йти за М'Ко-лою.

— І налякала ж вона мене! — мовив я до Старого.

— Вона бігає за нами, як вірний тер'єрчик, — відповів він. — А це вже не годиться.

Ми виглянули з-за очерету.

— Друпі хоче йти далі,— сказав я, — і я йтиму, скільки й він; коли він скаже «годі», ми припинимо переслідування. Врешті-решт я прострелив черево цій тварюці.

— Тільки не наробіть дурниць.

— Я покладу цю тварюку першим пострілом. Аби тільки вона виткнула носа.

Усе ще відходячи від переляку, якого нагнала на нас Мама, я заговорив надто голосно.

— Ходімо, — сказав Старий.

Ми пішли за Друпі, а зарості дедалі густішали; не знаю, як почував себе Старий, але я на півдорозі взяв у М'Коли дубельтівку й, знявши запобіжника, тримав палець на гачку; мої нерви були напружені до краю, коли Друпі врешті спинився, похитав головою й промимрив: «Хапана». Очерет став такий густий і переплутаний, що не було нічого видно вже на відстані фута. Виходило справді кепсько, а сонце освітлювало тепер тільки схил пагорба. Але нас обох тішило те, що Друпі сам припинив переслідування, і я полегшено зітхнув. У заростях, куди ми забрели, мій план полювання виявився б просто безглуздим, і лишалося тільки сподіватись, що Старий добив би буйвола зі свого чудового карабіна, якби я схибив з моєю поганючою дубельтівкою сорок сьомого калібру, за якою я визнавав єдине достоїнство — громоподібний постріл.

Ми ступали стежкою назад, коли з пагорба долинули крики носіїв; тож ми, продираючись крізь очерет, кинулись туди, де було вище й зручніше стріляти. Носії розмахували руками й кричали, що буйвіл вискочив з очерету й пробіг повз них; тоді М'Кола й Друпі стали показувати кудись, а Старий ухопив мене за рукав і потяг туди, звідки краще було видно. І тут у променях надвечірнього сонця майже на вершині пагорба, на тлі кам'янистого схилу я побачив двох буйволів. їх чорні шкури вилискували проти сонця, один був набагато більший за другого, і,

пригадую, я подумав, що то наш буйвіл, він зустрів самицю, і вона повела його за собою.

Друпі простяг мені спрінгфілд, я просунув руку в ремінь і, звівши рушницю, побачив у прорізі буйвола. Я внутрішньо завмер і прицілився йому під лопатку, але щойно хотів натиснути на гачок, як буйвіл кинувся навтіки; я ривком узяв перед нього й вистрелив. Я бачив, як він нагнув голову й здибився, мов той кінь, а тоді кинувся схилом угору; я викинув гільзу, подав затвор уперед і ще раз вистрелив навздогін, певний, що він тепер мій. Ми з Друпі побігли за ним, і я, поки біг, чув глухий рев. Я спинився й гукнув Старому:

— Чуєте? Він мій!

— Ви поранили його, — відказав Старий. — Це справді так.

— Чорт забирай, я вбив його. Ви що — не чули, як він ревів?

— Ні.

— То послухайте. — Ми стояли, дослухаючись, і ось знову почувся протяглий жалібний рев.

— Ай справді,— зауважив Старий, зачувши те сумне ревіння.

М'Кола схопив мене за руку, а ДрупЬплеснув по спині, і всі ми, сміючись, подались бігцем на пагорб, обливаючись потом, пробираючись попід деревами й перелазячи через скелі. Серце в мене несамовито калатало, і я спинився, щоб перевести дух, витер піт з обличчя, протер окуляри.

— Куфа! — сказав М’Кола, і слово «мертвий» гримнуло в його устах, мов постріл. — Н'діо! Куфа!

— Куфа! — усміхнувшись, підтвердив Друпі.

— Куфа! — повторив М’Кола; ми знову потисли один одному руки й подерлися далі. І ось ми побачили попереду буйвола: він лежав на спині, витягнувши шию й майже повиснувши на рогах, які загнались у дерево. М'Кола встромив пальця у дірку від кулі біля лопатки й радісно закивав головою.

Підійшли Старий і Мама з носіями.

— Він навіть кращий, ніж ми гадали, — мовив я.

— Це не той. Оце-то буйвіл! А з ним, видно, був наш.

— А я думав, що з ним була самиця. Здаля я міг і не роздивитись.

— Так, до них було ярдів чотириста. Ні, ви таки вмієте стріляти з цієї пукавки.

— Коли я побачив, як він нахилив голову і став дибки, то зрозумів, що йому кінець. Освітлення було чудове.

— Я бачив, що ви влучили й що це інший буйвіл. І подумав, Що тепер доведеться мати справу з двома підранками. Алё спершу не почув реву.

— Дивно було слухати цей рев, — сказала Мама. — Він такий сумний. Як ото звук рога в лісі.

— А,мені він видався страшенно веселим, — заперечив Старий. — Ні, таки не завадить випити з цієї нагоди.‘Оце-то пострілі Послухайте, чому ви ніколи не казали нам, що вмієте стріляти?

— Ідіть к бісу!

— А чи ви знаєте, що він неабиякий слідопит і збиває птахів на лету? — звернувся Старий до Мами.

— А буйвіл гарний, правда ж? — спитала Мама.

— Еге ж, чудовий. Дарма що молодий.

Ми спробували сфотографувати буйвола, але при нас був тільки маленький апарат-коробка, до того ж заклинило затвор, що викликало сердиту суперечку; а, тим часом сутеніло, і я почав нервувати, дратувався, вичитував усім за фотоапарат, лаявся з досади, що не можна сфотографувати здобич. Бо не може людина довго перебувати в такому збудженні, яке я пережив сьогодні в очереті; убивши, хоч і буйвола, ви якось втрачаєте свій попередній запал. Однак то таке почуття, що ним не станеш ділитися з ближніми, тож я випив склянку води й тільки попросив у дружини пробачення за свої слова. Вона відповіла, мовляв, пусте, і все обійшлося: ми стояли поряд, дивлячись, як М'Кола робить надрізи, щоб зняти шкуру з голови, й відчували ніжність одне до одного, й починали все розуміти — як воно вийшло з фотоапаратом і всё інше. Я випив віскі, але воно видалося мені несмачним і не досить міцним.

— Налийте мені ще, — попросив я. І друга чарка подіяла.

До табору нас повів тубілець, за яким гнався носоріг, а Друпі

залишився: він мав зняти шкуру з голови буйвола, а тоді він та інші мали, розрубавши тушу, підвісити шматки на деревах, щоб не дістали гієни. Тубільці боялися йти в темряві, і я залишив Друпі свою дубельтівку: він сказав, що вміє стріляти. Я вийняв патрони, поставив затвор на запобіжник і подав йому рушницю: мовляв, вистрели. Він приставив рушницю до плеча, приплющив замість лівого праве око' і натис на спуск, потім ще й ще. Тоді я показав йому, як діє запобіжник, звелів кілька разів поставити й зняти запобіжник і клацнути затвором. Поки Друпі марно намагався вистрелити з поставленої на запобіжник рушниці, М'Кола зверхньо дивився на нього, а Друпі аж якось знітився. Я залишив йому дубельтівку й два патрони, й тубільці заходились коло туші, а ми вирушили в пітьмі за провідником по сліду другого буйвола, не заплямованому кров'ю, до вершини пагорба, а звідти до табору. Ми здиралися на схили, переходили ущелини та виярки й урешті добулися до головної гряди, де було темно й холодно; місяць їще не зійшов, і ми плентали в пітьмі, падаючи від утоми. Одного разу М'Кола з важкою рушницею Старого, флягами, біноклями й сумкою з книжками, крикнув провідникові, який швидко крокував попереду, щось схоже на лайку.

— Що то він сказав? — спитав я Старого.

— Та щоб той не дуже задавався своєю швидкою ходою, бо серед нас є і старі люди.

— Кого він мав на увазі — вас чи себе?

— Обох.

Урешті над рудими пагорбами зійшов димчасто-червоний місяць, і ми пройшли через село, що блимало тьмяними вогниками, повз щільно позачинювані глиняні хижки, де пахло гноєм, потім перейшли струмок і побралися вгору по голому схилу, де перед нашими наметами горіло багаття. Ніч була холодна й вітряна.

Вранці ми знову вирядилися на полювання, біля джерела виявили слід носорога й перетнули по сліду всю схожу на фруктовий сад місцевість, аж до долини, що стрімко сходила в ущелину. Стояла задуха, й тісні чоботи, як і напередодні, муляли Мамі ноги. Бона не скаржилась, але я бачив, що їй боляче. Ми почували солодку, заспокійливу втому.

— Нехай їм біс, — сказав я Старому. — Стрілятиму, тільки коли трапиться дуже великий. А за таким можна марно ганятися цілий тиждень. Вистачить того, що я вбив, кидаймо це місце і розшукаймо Карла. На рівнині можна пополювати на сернобика, роздобути шкури зебр, а там узятися й до куду.

Ми сиділи під деревом на вершині пагорба, звідки було видно довколишню місцевість — ущелину, що спускалася в долину Ріфт, і озеро Маньяра.

— От би взяти носіїв з легким вантажем і пополювати по цій долині та на берегах озера, — сказав Старий.

— Було б чудово! А машини поїдуть уперед і зачекають нас в… як то пак зветься те місце?

— Майя-Мото..

— А чом би нам і справді не зробити так? — сказала Мама.

— Спитаймо в Друпі, яка та долина.

Друпі не знав, але провідник зі списом сказав, що долина кам'яниста і майже непрохідна там, де потік спадає в ущелину. На його думку, з вантажем ми там не пройдемо. Тож ми відмовилися від свого задуму.

— І все ж саме так треба мандрувати, — мовив Старий. — Носії обходяться дешевше, ніж бензин.

А чи не можна буде зробити кілька піших походів, повернувшись із цього полювання? — спитала Мама.

— Можна, — відповів Старий. — Але по великого носорога тре-а буде йти аж на гору Кенія. Отам ви вполюєте такого як слід. ^КУДУ тут рідкість. Вони знову-таки водяться в Кенії, в Калалі, тож їдьмо туди. А тоді, якщо все буде гаразд, ще встигнемо' спуститися в Хандені й пополювати чорних антилоп.

— Ну, час рушати, — мовив я, не рухаючись з місця.

Ми вже давно змирилися з Карловим носорогом. І раділи, що він убив такого, і все стало на своє місце. Може, він уже вполював і сернобика. Мабуть, думав я. Славний хлопець цей Карл, і добре, що він настріляв більше за мене.

— Як ти себе почуваєш, моя бідолашна Мамо?

— Чудово. Звісно, я б охоче перепочила, бо дуже стомилися ноги. Але мені подобається таке полювання.

— То давайте вернемось, поїмо, а тоді підемо на рівнину,

Ввечері ми спинилися на місці нашого старого табору в Муту-Умбу, під великими деревами, неподалік від дороги. Тут ми колись уперше стали табором в Африці, і дерева були такі самі височезні, гіллясті й яскраво-зелені, струмок — такий самий чистий і швидкий, а місцина — така сама гарна, як і того першого разу. Хіба тільки ночі стали задушливіші, дорога вкрилася товстим шаром пилу, а ми вже встигли побачити чимало нових місць.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

До долини Ріфт ми добувалися червонястою піщаною дорогою через високе плато, потім угору і вниз через порослі чагарником пагорби й далі лісистим схилом аж до краю ущелини, звідки видно було рівнину внизу, темний ліс і довге, мілке при берегах озеро Маньяра, всипане в своєму дальньому кінці безліччю рожевих цяточок — то стояли у воді фламінго. Далі дорога стрімко збігала лісом униз, ішла по рівному дну долини повз оточені лісом оброблені ділянки, на яких зеленів маїс, банани та якісь не знайомі мені дерева, повз індійську крамничку й численні хижки, через два містки над прозорими бистрими потічками й знову лісом, тепер уже рідшим, із широкими галявинами, поки ки не звернули на бічну дорогу, курну й вибоїсту, — вона привела нас крізь чагарники до тінистого табору Му-ту-Умбу.

Увечері, коли ми попоїли й смеркло, фламінго знялися в повітря. Зачувся шум, схожий на посвист качиних крил, коли зграя летить вдосвіта, тільки більш голосний, протяглий і розмірений.

Ми зі Старим трошки хильнули, Мама була стомлена, а Карл знову ходив похмурий. Ми зіпсували йому радість від носорога, а тепер, коли це вже минуло, він боявся, що йому не пощастить у полюванні на сернобика. Та й тоді вони зустрілися не з леопардом, а з левом, здоровенним, чорногривим, який ніяк не хотів іти від туші носорога, коли назавтра вони прийшли туди — стріляти ж у нього не виходило, бо то був якийсь лев'ячий заповідник.

— От прикрість! — мовив я і спробував засмутитися, однак почував себе надто весело, щоб поділяти чийсь кепський настрій; тож ми зі Старим, украй стомлені, сиділи, попивали віскі з содовою і розмовляли.

Другого дня ми вистежували сернобиків у сухій і курній ДОЛИНІ Ріфт, аж ось помітили далеко за пагорбами табун, — трохи вище масайського села. Сернобики були схожі на масайських ослів, якби не гарні й прямі, поставлені навскіс чорні роги, і всі, як один, видавались чудовими. Та, придивившись уважніше, я помітив, що два чи три самці виглядали краще за інших; сидячи на землі, я вибрав, як мені здавалося, найгарнішого, і, коли табун розтягся вервечкою, прицілився й вистрелив. Я чув, як ляснула куля, бачив, як сернобик відбіг від інших і став дедалі швидше кружляти, й зрозумів, що влучив. І більше не стріляв.

Як потім виявилось, Карл вибрав собі того самого. А я не знав і вистрелив, корисливо прагнучи бодай цього разу вполювати кращу здобич; усе ж Карл, перш ніж тварини втекли, збивши за собою хмару сірої куряви, убив і іншого сернобика, не гіршого від мого. Якби не їхні чудові роги, то полювання на них було б не більш захоплюючим, аніж на свійських ослів. Коли під'їхав ваговоз і М'Кола з Чаро зняли шкури з голів та розібрали туші, ми поїхали до табору в хмарах куряви, від якої наші обличчя посіріли, а долина перетворилася на нескінченне спечне марево.

Ми пробули в тому таборі два дні. Ще мали здобути кілька зебрячих шкур, що їх обіцяли друзям в Америці,'а білувальникові потрібен був час, щоб обробити їх як слід. Полювання на зебр вийшло нецікавим; тепер, коли трава повигоряла, рівнина за пагорбом здавалась одноманітною, жаркою й курною; пригадую, ми сиділи біля мурашників: ген удалині, в сіруватій імлі біг табун зебр, збиваючи куряву, а по жовтій рівнині, де кад якоюсь білою плямою кружляли птахи, мчав до нас ваговоз із тубільцями, що мали розібрати тушу й відвезти м'ясо до селища; через цю кляту спеку я зробив кілька невдалих пострілів по газелі, яку тубільці попросили вбити їм на м'ясо, — після трьох-чо-тирьох пострілів я поранив її, потім аж до обіду ганявся за нею по рівнині, поки не підібрався до неї на рушничний постріл і не вбив.

Того дня ми проїхали через село повз крамничку індійця — він провів нас запобігливою усмішкою, що поєднувала в собі Дружню прихильність і боязке сподівання крамаря-невдахи, — звернули ліворуч вузькою, серед чагарів, стежиною в густий ліс, переїхали через струмок по хисткому дерев'яному містку і по-

котили далі; згодом ліс порідшав і ми опинилися на трав'янистій савані, що тяглася аж до порослого очеретом озера — майже висохлого, тільки ген в дальньому кінці поблискувала вода та рожевіли фламінго. На узліссі під тінистими деревами тулилося кілька рибальських куренів, а Далі хвилювалися під вітром їра-ви савани; дно висохлого озера здавалося білувато-сірим від безлічі тварин, які стривожено заметушились, помітивши нашу машину. То були — болотні антилопи, котрі здаля, коли рухались, видавалися на диво незграбними, а зблизька, коли стояли, — стрункими й граційними.

Ми виїхали з густої невисокої трави на сухе дно озера; праворуч і ліворуч від нас текли струмки, утворюючи >поросле очеретом, поперетинане потічками болото аж до озера, що відступило; літали качки, ми бачили великі зграї гусей на трав'янистих купинах серед болота. Дно було щільне й тверде, і ми їхали, поки воно не зробилося вологим і м'яким; ми повиходили з машини й вирішили, що Карл і Чаро та я і М'Кола підемо понад болотом, стріляючи і зганяючи птахів, а Старий і Мама подадуться до високого очерету на березі озера, де струмок також утворював болітце, що на нього, як ми сподівалися, мали перелітати качки.

Ми бачили, як вони перетинали відкриту місцину — висока дебела постать у вилинялій вельветовій безрукавці й маленька — в штанах, куртці кольору хакі, похідних черевиках і крислатому капелюсі; коли, пригнувшись, вони зникли в сухому очереті, вирушили й ми. Та ледве дісталися до найближчого струмка, як виявилося, що наш задум нікуди не годиться. Навіть обережно вибираючи, де б ступити, ми по коліна провалювались у прохолодний мул, а коли твані поменшало й стало більше купин серед води, я кілька разів провалився по пояс. Качки* й гуси не підпускали нас близько, а щойно перша зграя перелетіла на болітце, де в очереті засіли наші мисливці, як почувся різкий короткий дублет із Маминої рушниці; качки шугнули вбік і полетіли до озера, інші дрібніші зграйки, а так само й усі гуси теж перебралися на відкриту воду. Зграя чорних ібісів, схожих своїми загнутими донизу дзьобами на велетенських коровайок, знялася з болота по той бік струмка, де йшов Карл, покружляла високо над нами й знову сіла в очерет. Скрізь зустрічалися бекаси, чорні й білі кулики, і, втративши надію підкрастися до качок, я почав стріляти бекасів, чим викликав невдоволення М'Коли. Ми перейшли болото, потім я перебрів потічок, де вода сягала мені до пліч і довелося тримати над головою рушницю й мисливську куртку з патронами в кишенях; по дорозі до очерету, в якому засіли Мама й Старий, я зустрів іще один глибокий бистрий потічок, над яким літали чирки, і вбив трьох.

Уже майже споночіло, коли я знайшов Старого й Маму на другому березі, біля самого озера. Скрізь потічок був глибокий, щоб іти вбрід, а дно багнисте, але я все-таки знайшов розмитий слід бегемота, що вів у воду. Тут дно було досить тверде, дроте вода сягала мені під пахви. Коли я перебрів потічок, видобувся на берег і став обтрушуватись, наді мною просвистіла зграя чирків; я вистрелив навмання в пітьмі, те саме зробив і Старий — і три чирки важко впали у високу прибережну траву. Пошукавши, ми знайшли всіх трьох: з розгону вони залетіли набагато далі, ніж ми сподівались. Тим часом зовсім посутеніло, і ми побрели по сірому засохлому мулу до машини; я був мокрий як хлющ, в черевиках хлюпала вода. Мама раділа, що ми настріляли качок — уперше після полювання в Серенгеті: ми всі пам'ятали, яке в них смачне м'ясо. Попереду вже видніла машина, що здаля здавалася зовсім маленькою, а за нею смуга багна, потім трав’янисту савана, а ще далі — ліс.

Назавтра ми повернулися до табору з полювання на зебр, вкриті сірим шаром пилу й поту після їзди машиною по рівнині. Мама й Старий зосталися в таборі — їм не було чого робити на полюванні, хіба що ковтати пилюку, ми ж із Карлом цілісінький день пеклися на сонці в хмарах куряви, й між нами спалахнула суперечка, яка звичайно починається так:

— Чого ж це ви!

— Та вони ж були надто далеко.

— Ви їх просто прогавили.

— А я кажу: вони були надто далеко.

— Тільки наполохали їх…

— Стріляли б самі!

— З мене досить. Нам потрібно всього дванадцять шкур. Ну-бо, ворушіться.

Потім хтось умисне стріляє раніше, щоб показати, що його кв&пили, підводиться з-за мурашника і, сердито відвертаючись, підходить до товариша. А той самовдоволено питає:

— Ну, то що там ще?

Та вони хтозна-як далеко — казав же вам, — відповідає той безнадійно розпачливим голосом.

Самовдоволений зневажливо кидає:

— Та ви гляньте на них!

Зебри, які були забігли хтозна-куди, помітили ваговоз із тубільцями, зробили коло й тепер стоять боком до мисливців, і то зовсім близько.

Розпачливий дивиться, мовчить, надто вже розлючений, щоб стріляти. Потім буркає:

— То стріляйте!

Але самовдоволений — принциповий, як ніколи, — відмовлявся:

— Стріляйте самі.

— Е ні, з мене досить, — заперечує той, не тямлячися з люті. Він розуміє, що В' такому стані стріляти марно, і всюди вбачає підступ. Завжди щось підводить! Усе робиться в незвичних умовах, поради дають абиякі, не зважають на обставини, а стріляти доводиться привселюдно або похапцем.

— У нас поки що одинадцять шкур, — каже самовдоволений, уже жалкуючи. Бо бачить, що не слід було підганяти товариша, а дати йому спокій, бо, кваплячи, тільки дратуєш його. Знов він повівся негарно через свою впертість.

— Тепер ми напевно вб'ємо ще одну зебру. Вертаймо до табору. Агов, Бо, під'їжджай сюди!

— Е ні, полюватимемо далі. Стріляйте ви.

— Ні, вертаємо до табору.

Під'їжджає автомашина, і ви котите курною рівниною; роздратування минає, й ви знову відчуваєте, що часу обмаль.

— Про що ви думаєте? — питаєте в товариша. — Про те, який я сучий син, еге?

— Та про сьогоднішній вечір, — відповідає він, зморщуючи в усмішці запилене обличчя.

— Я теж, — кажете ви.

Та ось надходить вечір, і ви знову вирушаєте в дорогу.

Цього разу на вас високі брезентові чоботи, їх легко витягнути з болота; ви перестрибуєте з купини на купину, пробираєтеся через болото протоками, борсаєтесь у воді, а качки відлітають собі до озера, але ви робите чималий гак праворуч і теж виходите до озера; пересвідчившись, що дно щільне й тверде, ви по коліна в воді підкрадаєтесь до великих табунів; гримить постріл, ви пригинаєтесь, М'Кола теж; простір довкола повниться качками, ви збиваєте двох, ще двох, іще одну високо над головою і не влучаєте ще в одну, яка проноситься над самою водою; усі вони, свистячи крильми, вертаються так швидко, що ви не встигаєте заряджати й стріляти; невдовзі, вирішивши використовувати поранених як підсадних, стріляєте тільки на вибір, знаючи, що можна набити їх стільки, скільки піднесете; стріляєте по качці, яка високо летить просто над головою, — це справжній coup de roi [63],— і великий чорний птах падає в воду біля М'Коли, він сміється, а тим часом чотири підранки пливуть геть, і ви вирішуєте добити їх. Мусите бігти по коліна в воді, щоб наздогнати останню; послизнувшись, падаєте долілиць, тоді сідаєте просто в багні і тішитесь, що вимокли до нитки, що брудна вода приємно холодить, протираєте окуляри, виливаєте з рушниці воду, прикидаючи, чи вистріляєте патрони, перш ніж порозбухають картонні гільзи, а М'Кола знай хихотить: йому смішно, як ото ви впали. З мисливською курткою в руках, повною битих качок, він раптом припадає до землі, і табун диких гусей пролітає зовсім низько, а ви гарячково силкуєтесь загнати в ствол мокрий патрон. Нарешті вам це вдається, ви стріляєте, але гуси вже далеко, ви запізнились; після пострілу в повітря злітає така хмара фламінго, що небо над озером рожевіє. Потім вони сідають. Але тепер щоразу після пострілу ви обертаєтесь і бачите миттєвий. зліт Цієї казкової хмари та її повільне осідання.

— М'Кола! — кажете ви, показуючи рукою поперед себе.

— Н'діо, — відповідає він, дивлячись на птахів. — М'узурі.— І подає вам нову пачку патронів.

Ми й доти гарно полювали, але найвдалішим було полювання на озері, а потім у дорозі три дні поспіль ми їли холодних чирків, найсмачніших з усіх диких качок — їхнє м'ясо соковите Й ніжне. Ми їх їли з гострою приправою й запивали червоним вийом, купленим в Бабаті, їли, сидячи при дорозі, чекаючи автомашин, їли на тінистій веранді маленького готелю в Бабаті і пізно вночі, коли машини врешті прибули й мй вечеряли в будинку приятеля одного з наших друзів, на високому пагорбі,— ніч була холодна, ми сиділи за столом у теплих куртках, а оскільки довго чекали на машину, що поламалася в дорозі, то хильнули 'зайвого й страшенно хотіли їсти; Мама танцювала під грамофон з управителем кавової плантації і з Карлом, а мені дошкуляли нудота й нестерпний головний біль, і я топив свої прикрощі у віскі з содовою разом зі Старим на терасі. Було темно, і віяв рвучкий вітер; невдовзі на стіл подали паруючих чирків зі свіжими овочами. Цесарки теж чудовий наїдок, і в багажнику машини я приберіг одну на вечір, однак чирки виявилися куди смачнішими.

З Бабаті ми проїхали через пагорби й залісену смуту на рівнині до підніжжя гори, де тулилися маленьке сільце й місіонерська станція. Тут ми стали табором, щоб пополювати на куду, які, нам казали, водяться на узгір’ях і в лісистих низинах.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Ми отаборились на відкритій сонцю місцині — під усохлими деревами, окільцьованими, щоб прогнати мух ЦеЦе, а на порослих чагарями, нерівних узгір'ях полювалося важко: доводилося долати стрімкі схили. Зате на залісених низинах полювати було легко — тут ми ніби гуляли по оленячому парку. Та скрізь було повно мух цеце: вони роїлися довкола, боляче кусали руки, потилицю, за вухами, шию і тіло крізь сороч-®У* Я носив із собою густу гілку і відганяв мух; отак ми проходили тут цілих п'ять днів від світання до смеркання, вертали додому поночі, страшенно стомлені, але раді прохолоді й пітьмі, коли не надокучали мухи. Ми полювали по черзі по пагорбах і на рівнині, й Карл дедалі хмурнішав, дарма шо вбив гарну чалу антилопу. Полювання-на куду викликало в нього складні особисті переживання, і він, як завжди, коли розгублювався, винуватив у своїх невдачах когось або щось: провідників, пагорби, низини. Пагорби не виправдали його сподівань, а низинам він не вірив. Я щодня чекав, що він от-от підстрелить куду і заспокоїться, однак що не день його переживання ускладнювали лови. Карл показав себе кепським альпіністом, і узгір'я були для нього справжньою мукою. Щоб якось полегшити йому полювання, я брав на себе більшу частину облав у пагорбах, але бачив, що він, стомлений марними ловами, вже почав думати, що куду водяться саме на пагорбах і він даремно полює по низинах.

За ці п'ять днів я бачив понад десяток самиць куду і одного молодого самця з табунцем самиць. Великі сірі антилопи зі смугастими боками, кумедно маленькими голівками, великими вухами й круглими' животами швидко й нечутно зникли в хащах. У самця на рогах уже видніли перші кривулі, але самі роги були короткі й недоладні, і коли він у пітьмі промчав повз нас краєм галявини, третій у вервечці з шести самиць, то був схожий на справжнього самця не більше, ніж лосеня на великого старого лося з могутньою шиєю, темною гривою, чудовими рогами і темно-рудою шерстю — усім, що личить цьому лісовому сурмачеві зі статурою коня ваговоза.

Іншого разу надвечір, коли долиною між крутих пагорбів ми вертали до табору, провідники показали нам двох тварин: вони промчали в промінні надвечірнього сонця по вершині пагорба, тільки на мить майнувши сірими в білі смуги боками між дерев; зі слів провідників, то були самці куду. Ми не роздивилися їхніх рогів, а поки вибралися на пагорб, сонце вже сіло й важко було знайти якісь сліди на кам'янистому грунті. Однак ми помітили, що ноги в них довші, ніж у самиць, тож, можливо, то й справді були самці. Ми нишпорили серед кам'яних гряд до сутінків, але марно, так само нічого не знайшов назавтра й Карл, коли ми послали його туди.

Ми часто виганяли водяних антилоп, а якось, блукаючи кам'янистою грядою над глибоким виярком, підійшли до антилопи, що зачула наші кроки, але не запах. М'Кола схопив мене заі руку, й ми застигли, розглядаючи антилопу футів за десять від нас, гарну, з темним коміром круг шиї; вона наставила вгору роги, дрижала й роздимала ніздрі. М'Кола всміхався, стискаючи пальцями мій зап'ясток, і ми стояли й дивилися, як дрижала антилб-па, відчуваючи небезпеку, що загрожувала невідь-звідки. Потім десь удалині важко гримнула старовинна рушниця- тубільного дасливця, антилопа зірвалася й, майже перестрибнувши через яас, помчала грядою вгору.

Назавтра ми з Мамою полювали на порослій лісом рівнині і, діставшись до її кінця, де росли тільки купки кущів, зачули тихий хрипкий рик. Я запитливо глянув на М'Колу.

— Сімба, — невдоволено відповів він.

— Вапі? — пошепки спитав я. — Де?

Він показав.

— Лев, — шепнув я Мамі.— Мабуть, той самий, що рикав уранці. Вертайся он під ті дерева.

Ми чули лев'ячий рик іще вдосвіта, коли прокинулись.

— Краще я піду з тобою.

' — Та негарно буде перед Старим, — сказав я. — Зачекай там.

— Гаразд. Тільки будь обережний.

— Я стрілятиму стоячи й тільки напевно.

— Гаразд.

— Ходімо, — мовив я М'Колі.

Вйгляд у нього був зосереджений і невдоволений.

— Вапі сімба? — спитав я.

— Там, — похмуро відповів він і вказав на острівці густої колючої зелені. Порухом руки я наказав одному з провідників вернутися разом з Мамою. Ми зачекали, поки вони відійшли ярдів на двісті, до узлісся.

— Вперед! — звелів я.

М'Кола похитав головою, навіть не всміхнувшись, однак пішов слідом. Ми повільно пбсувались уперед, вдивляючись у зарості, але нічого не бачили. Потім знову зачувся рик, уже трохи далі й праворуч.

— Ні! — прошепотів М'Кола. — Хапана, бвана!

— Вперед! — відказав я, а тоді приставив вказівний палець до шиї, а великий скерував донизу й шепнув: «Куфа»: мовляв, ужену поганцеві кулю в шию і порішу його.

М'Кола знов захитав головою, його обличчя було налякане й зрошене потом.

— Хапана! — шепотів він.

Попереду громадився мурашник, ми видряпалися на його верхівку стрімким глиняним боком і роззирнулися довкола. Але серед зелених кактусоподібних чагарів не можна було щось розгледіти. Моє сподівання побачити лева звідси виявилось марним, тож ми злізли з мурашника й пройшли ще кроків двісті через зарості схожих на кактуси чагарів. Спереду знову зачулося бурчання, а згодом і далі,— рик, басистий і промовистий. Відколи ^я зліз із мурашника, мій запал уже пропав. Спершу я сподівався зробити влучний постріл зблизька — адже якби я вбив лева сам, без Старого, то довго тішився б такою перемогою. Я твердо вирішив стріляти тільки напевне, бо вже здобув трьох і мав певний досвід, але цього разу хвилювався дужче, ніж будь-коли досі в Африці. Я відчував, що нічим не завинив би перед Старим, убивши лева, коли трапилася така нагода, та зараз ми ще й неабияк ризикували. Лев відходив у міру того, як ми наближалися, однак відходив надто повільно. Видно, рухався він неохоче: певно, наївся вранці, коли ми його чули, і збирався полежати з повним черевом. М'Колі все те не подобалось. Важко сказати, що мучило його дужче — відповідальність за мене перед Старим чи гостре відчуття своєї безпорадності в цьому небезпечному полюванні,— хай там як, а він був сам не свій. Та ось він поклав руку мені на плече, наблизив своє обличчя до мого й тричі завзято хитнув головою,

— Хапана! Хапана! Хапана, бвана! — заперечував, нарікав та благав він.

Зрештою, не було чого тягти його за собою далі, якщо стріляти однаково неможливо, та й сам би я відчув велику полегкість, повернувши назад.

— Гаразд, — погодився я.

Ми рушили назад тією ж дорогою, перетнули відкриту рівнину й добулися до дерев, де нас чекала Мама.

— То ви хоч бачили його?

— Ні,— відповів я. — Але кілька разів чули рик.

— А не було страшно?

— Трішечки, та й то наприкінці,— відповів я. — Але я б уко-лошкав його куди охочіше, аніж будь-яку іншу дичину.

— Яка ж я рада, що ви повернулись! — мовила вона.

А я тим часом дістав з кишені словника й склав фразу каліченою мовою суахілі. Для цього мені довелося знайти слово «подобатись».

— М'Колі подобається сімба?

До М'Коли знову повернулася здатність усміхатись, і від цього його китайські вусики по кутиках рота заворушились.

— Хапана, — відповів він і замахав рукою перед своїм носом. — Хапана!

«Хапана» означало «ні».

— Стріляти куду? — запропонував я.

— Добре, — палко погодився М'Кола. — Краще. Набагато краще. Тендалла, так. Тендалла.

Проте ми ще не бачили жодного самця куду довкола нашого табору й через два дні вирушили до Бабаті, потім до Кондоа, а звідти через увесь той край аж до Хандені, на узбережжя.

Мені не подобався ні цей табір, ні провідники, ні сам край.

Складалося враження, що він сходжений уздовж і впоперек і все тут давно виполюване. Ми знали, що тут є куду і принц Уельський застрелив таку антилопу якраз за цим табором, проте нинішнього сезону тут уже ходили три мисливські експедиції, та й тубільці полюють — вони буцімто охороняють свої посіви ' від бабуїнів, однак коли зустрічаєш тубільця, озброєного кованим міддю мушкетом, то трохи дивно, що той ганяє бабуїнів миль за десять від своєї шамби, ба навіть серед пагорбів, де водяться куду. Я рішуче виступав за те, щоб рушати далі й пополювати на новому місці, неподалік від Хандені, де ніхто з нас доти не був.

— Гаразд, їдьмо, — погодився Старий.

Нове місце було як знахідка. Куду знай вибігали на галявини, а ми сиділи, дожидаючи найбільших, і били кращих з них. До того ж поблизу водилися чорні антилопи, і ми постановили: хто перший уб'є куду, той піде полювати на чорних. Я страшенно радів, Карл так само повеселішав у цій новій дивній країні, де нелякані тварини були такі довірливі, аж нам незручно було вбивати їх.

Ми вирушили, як тільки розвидніло, без носіїв, котрі ще мали зняти табір і наздогнати нас на двох автомашинах. В Бабаті ми спинились у маленькому готелі над озером, де докупили консервів і холодного пива. Потім подалися на південь дорогою Каїр — Кейптаун. Дорога була добра, рівна і пролягала через лісисті пагорби над безкраїми і жовтими масайськими степами й далі, навпростець через плантації, де старі жінки з висхлими мішкуватими грудьми й сухоребрі діди обробляли мотиками маїсові поля; ми долали одну за одною курні милі й нарешті, проминувши випалену сонцем долину, де вітер здіймав хмари дрібного піску, під'їхали до гарного німецького гарнізонного міс-течійа Кандоа-Іранджі.

Ми сказали М'Колі дожидати автомашини на перехресті, поставили свою машину в холодку й пішли на військове кладовищі. Хотіли зробити візит представникам місцевої влади, але саме був час сніданку, й ми, не бажаючи турбувати їх, обійшли мальовниче, чисте, доглянуте кладовище, де лежати мертвому Йе краще й не гірше, ніж будь-де, випили пива в холодку від Дерева: тут тебе огортала вогка прохолода після нестерпної спекоти; яка ніби аж давила на шию та плечі. Перепочивши, завели Машину й виїхали на дорогу, щоб разом з автомашинами рушити на схід, у нові краї.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

То були нові для нас місця, але й тут раз у раз зустрічалися уже знайомі прикмети. Ми їхали дорогою, протоптаною караванами й чередами худоби по скелястих виступах, яка вище губилася серед камінних осипів, потім — між двома шерегами дерев і врешті заглибились у пагорби. Край цей дуже нагадував Арагон, і тільки тоді я подумав, що ми не в Іспанії, коли, замість в'ючних мулів, ми зустріли по дорозі гурт босоногих тубільців без головних уборів, за одяг яким правили шматки білої тканини, зав'язаної біля плеча на взірець тоги. Та коли вони пройшли, мені знову здалося, ніби я їду верхи через Іспанію гірською дорогою з високими деревами обабіч; по крупу переднього коня снує невідчепна мошва, та сама, що тут, в Африці, заїдає левів. Якщо така мошка залізе під сорочку в Іспанії, то мусиш роздягатися, щоб убити її. Бо інакше вона перебігає від коміра по спині, залазить під пахви, повзає по животу, понад поясом, — 1 якщо не спіймати відразу, то вона почне гасати так швидко й спритно, не даючи себе піймати, що хоч-не-хоч скинеш із себе все, тільки б спёкатися її.

Того дня, бачачи, як під хвостом у коня роїться мошва, і сам неабияк терплячи від неї, я зазнавав таких жахливих мук, яких доти зазнав тільки раз: коли лежав у лікарні зі зламаним правим передпліччям, — рука безживно звисала, гострий кінець кістки врізався в м'яз, де потім утворився опух із гнійником, що згодом прорвав. П'ять тижнів я майже не спав і якось уночі, на самоті зі своїм болем, раптом подумав, що так, певно, почуває себе лось, коли рятується з перебитою лопаткою від мисливця. Тієї ночі я пережив усе те, що й він від миті, коли був поранений кулею, й до кінця, і, мабуть, марив, що то мені кара за лихі вчинки всіх мисливців. А згодом, коли видужав, то подумав, якщо то й справді була кара мені, то я її відбув і принаймні віднині усвідомлюю, що чиню. Я поводився так, як повелись зі мною. Я був підстрелений, покалічений, але вижив. Я завжди сподівався, що мене вб'ють не сьогодні, то завтра, і, щиро кажучи, був готовий до цього. А оскільки я любив полювати, то вирішив, Що полюватиму доти, поки вбиватиму на смерть, а коли не зможу, тоді й ловам кінець.

Якщо ти ще замолоду відбув повинність перед суспільством, демократією і таким іншим і, не даючи себе більше вербувати, визнаєш відповідальність тільки перед самим собою, то на зміну приємному заспокійливому духові товариства до тебе приходить таке, що ти здатний відчувати, тільки перебуваючи на самоті. Цього я ще не можу визначити точно, однак це відчуття з'являється тоді, коли гарно й чесно напишеш про щось і без-

сторонньо оціниш написане, а тим, кому платять за читання та рецензії, ця тема не до вподоби, і вони кажуть, що все-це висмоктано з пальця, але ти все ж упевнений у цінності свого витвору; або ж коли ти робиш щось, що звичайно вважається не серйозним, а ти все ж певен, що то винятково важлива справа і вона завжди була важлива, як і всі узвичаєні речі; і коли в морі ти залишаєшся з ним наодинці і бачиш, щЬ цей Гольфстрім, з яким ти зжився, який ти знаєш і знову пізнаєш, тече, як тік іще до появи людини на землі, і омиває цей довгий, гарний і нещасливий острів із давніх-давен, перш ніж Колумб побачив його береги, і все, що ти можеш довідатись про Гольфстрім, про те, що завжди жило в ньому, вічне й вартісне, бо ж ця течія тектиме й після того, як усі індіанці, всі іспанці, англійці, американці, кубинці і всі устрої, багатство, бідність, мучеництво, самопожертва, продажність і жорстокість — усе це попливе й зникне, мов вантаж баржі, на якій вивозять покидьки в море — смердючі, усіх кольорів веселки упереміш із білим, — перехилившись набік, вона вивертає все це у синю воду, і вода стає» блідо-зеле-ною футів на двадцять — двадцять п'ять углиб; усе, що тоне, йде на дно, а на поверхню спливають пальмові гілки, корки, пляшки, перегорілі електричні лампочки, зрідка презерватив або набряклий корсет, аркуші з учнівського зошита, собака зі здутим черевом, здохлий пацюк, напівзгнилий кіт; і ганчірники, котрі не поступаються історикам зацікавленістю, проникливістю й точністю, кружляють довкола на човнах, виловлюючи здобич довгими жердинами. У них своя точка зору. І коли в Гавані гарно йдуть справи, то невидима течія Гольфстрім забирає п’ять барж цього вантажу щодня, а миль на десять далі вздовж берега вода чиста, синя й спокійна, як і до зустрічі з буксиром, що тягне баржу; а пальмові віти наших перемог, перегорілі лампочки наших відкриттів і використані презервативи наших палких кохань пливуть, такі малі, нікчемні на хвилі єдино неминущого Гольфстріму.

Сидячи на передньому сидінні, я так поринув у думки про цей край та море, що й незчувся, як ми виїхали з Арагону й з'їхали до піщаної річки з півмилі завширшки, облямованої зе-деними деревами, де по золотавому піску були розкидані лісова острівці; вода в річці текла під піском, тварини приходили на водопій поночі, вибивали гострими копитами ямки, куди швидко набігала вода. Коли ми перейшли ту річку, настав уже полудень, назустріч нам усе йшов люд, покидаючи голодний край, Що розкинувся попереду нас, а обабіч бігли назад невисокі дерева та густі кущі. Далі дорога пішла вгору, і ми опинились серед голубих пагорбів, старих, вивітрених, де росли схожі на бук Дерева, а на схилах купками стояли хижки, диміли, вогнища,

пастухи гнали додому череди худоби, отари овець і кіз, проглядали оброблені ділянки землі. І я сказав дружині:

— Як у Галісії.

— Атож, — погодилася вона. — Сьогодні ми проїхали через три іспанські провінції.

— Справді? — здивувався Старий.

— Ніякої різниці,— відповів я. — Тільки хижки не такі. А місце, куди нас привів Друпі, нагадує Наварру. Такі ж вапнякові пагорби, той же самий краєвид, ті ж дерева понад річками та джерелами.

— Дивна здатність у чоловіка — закохуватись у країну.

— Які ж бо ви філософи, — докинула Мама. — Тільки ж де ми станемо табором?

— Тут, — відповів Старий. — Чи будь-де. Аби тільки біля води.

Отаборились у затінку дерев, біля трьох великих джерел, куди тутешні жінки ходили по воду; й ми з Карлом кинули жереб, де кому полювати, і пішли бродити довкола двох пагорбів неподалік, по той бік дороги від табору, над тубільним селищем.

— Це країна куду, — казав Старий. — Тут вони трапляються де завгодно.

Однак у лісі я зустрів тільки череду масайської худоби і, розходивши ноги після цілоденної їзди в машині, вернувся ввечері до табору; ніхто ще не спав: Мама й Старий у піжамах сиділи проти вогню, а Карла не було досі.

Він повернувся чомусь пригнічений — певно, не зустрів жодного куду, — блідий, похмурий і мовчазний.

Пізніше, біля багаття, він поцікавився, куди ходили ми, і я сказав, що ми полювали біля підніжжя нашого пагорба, поки наші провідники не зачули Карла з його супутниками; тоді ми перейшли через пагорб і повернулися до табору.

— Що значить «зачули»?

— Та він сказав, що чує вас. І М'Кола теж.

— Здається, ми кинули жереб, кому де полювати!

— Атож, кинули, — підтвердив я. — Але ж ми не знали, що, обійшовши пагорб, забралися на вашу територію, поки провідники не зачули вас.

— А ви самі чули нас?

— Та чув ніби якийсь шум, — відповів я. — А коли приклав долоню до вуха, провідник щось сказав М'Колі, і той відповів: «Бвана». Я спитав: «Який бвана?», і він відповів: «Бвана Кабор», тобто ви. Тут ми зрозуміли, що далі йти нам не можна, перетнули пагорб і вернулися в табір.

Він нічого не сказав, але обличчя його було сердите.

— Не сердьтеся, — мовив я.

і— Та я не серджуся. Просто я дуже стомився, — відказав він.

Я повірив йому, бо ж рідко зустрінеш великодушнішу, чуйнішу й самовідданішу людину, ніж Карл; однак захоплений думкою про куду, він був сам не свій.

— Швидше б він уполював свого куду, — сказала Мама, коли Карл п?шов до свого намету купатись.

• — То ви зайшли на його ділянку? — спитав Старий.

— Та ні,— відповів я.

— Він ще вб'є куду там, куди ми їдемо, — сказав Старий. — А може, йому поталанить на самця з рогами в п'ятдесят дюймів.

— Хай щастить, — сказав я. — Хоч і я, справді, не проти підбити такого.

— Підіб'єте, хлопче, — сказав Старий. — Я і не сумніваюся.

— Де там в біса! Зосталось усього десять днів.

— Ще й чорних постріляємо — ось побачите. Хай-но тільки нам почне щастити.

— А довго вам доводилось підстерігати їх у гарному місці?

— Буває, просидиш тижнів зо три, та так і не побачиш жодного. А часом підстрелиш першого ж ранку. Це ж полювання, і тут важко щось визначити заздалегідь, як і завжди, коли полюєш на велику дичину.

— А мені таке полювання до вподоби, — відказав я. — І не хочу, щоб цей хлопчина перевершив мене. Адже, Старий, він убив найкращого буйвола, найкращого носорога, найкращу водяну

і антилопу…

— А ви вб'єте найкращого сернобика, — сказав Старий.

— Сернобик — то хіба дичина?!

— Його голова прикрасить ваш дім.

— Та я жартую.

— У вас краща палу, краща газель. Ви здобули першосортну водяну антилопу. Ваш леопард нічим не гірший від Карлового. Але він перевершує вас там, де все залежить від удачі. Цьому хорошому хлопцеві — неймовірно — везе. Здається, він втратив апетит,

— Ви ж знаєте, як добре я до нього ставлюся. Не гірше, ніж До будь-кого іншого. Але хотілося б, щоб він звеселів. То вже не полювання, коли брати все так близько до серця.

— Нічого, він іще вполює куду в наступному таборі й не тя-митиметься від щастя.

— Я просто нестерпний зануда, — мовив я.

— Авжеж, — сказав Старий. — То вихилимо по одненькій?

— Можна, — погодився я.

Карл вийшов з намету, спокійний, приязний, лагідний і чуйний, як завжди.

— Швидше б дістатися до нового місця, — зауважив він. — Ото було б гарно.

— Так, було б чудово, — відповів я.

— Розкажіть нам про ті місця, містере Філіпс, — попросив Старого Карл.

— Я там не бував, — відказав Старий. — Та, кажуть, полювати там приємно. Антилопи- пасуться на відкритих місцинах. Один старий голландець запевняв мене, що там зустрічаються гарні екземпляри.

— Сподіваюся, ви здобудете самця з рогами дюймів. на шістдесят, — мовив мені Карл.

— Це ви його здобудете.

— Та ні,— заперечив Карл. — Не смійтеся з мене. Я радітиму будь-якому куду.

— Ну, ви застрелите неабиякого самця, — озвався Старий.

— Не смійтеся з мене, — повторив Карл. — Мені вже досить щастило увесь цей час. Я буду радий будь-якому куду, навіть наймиршавішому.

Він, звісно, вгадував наші думки, однак, як добра й лагідна людина, міг усе те зрозуміти й вибачити.

— Хороша ви людина, Карле, — мовив я, підігрітий віскі, нашим взаєморозумінням і добрим самопочуттям.

— Непогано нам тут ведеться, еге ж? — вигукнув Карл. — А де ж це добра наша Мама?

— Я тут, — озвалася Мама з темного закутка. — Я ж у вас тихенька.

— Таки так, — підтвердив Старий. — Проте відразу ставите свого чоловічка на місце, коли він часом розійдеться.

— Саме за це й люблять жінок у всьому світі,— відповіла Мама. — Скажіть мені іще щось приємне, містере Джексон.

— Будь' ласка: ви відважні, як маленький тер'єр. — Старий, як і я того вечора, здається, хильнув зайвого.

— Ой як гарно! — Мама відхилилась у кріслі, обхопивши руками коліна над халявками чобіт. Глянувши на неї, я побачив проти багаття її блакитну фланелеву піжаму та відблиски вогню на чорному волоссі.— Люблю, коли ви починаєте порівнювати мене з тер'єром. Тоді я певна, що от-от зайде розмова про війну. До речі, панове, ніхто з вас не був на війні?

— Щоб хтось із нас'та не був! — відповів Старий. — Із нас, сміливців, що будь-коли жили на світі, а ваш чоловік ще й непе-ревершений мисливець на птахів і найдосвідченіший слідопит.

— Тепер, коли він п'яний, ми хоч чуємо святу правду, — зауважив я.

— Нумо вже вечеряти, — запропонувала Мама. — Я таки страшенно зголодніла.

; Удосвіта ми сіли в машину й вибралися на дорогу, проминули селище, проїхали через густі чагарі й дісталися до кінця рівнини, оповитої туманом, який не встигло розсіяти сонце; і тут зне-нацька далеко попереду побачили антилопу, яка паслася, велика й сіра в непевному ранковому світлі. Ми спинили машину край чагарника, вийшли, присіли на землю й у бінокль побачили ще ближче до нас цілий табун конгоні, а серед них єдиного серно-бика, схожого на гладкого масайського осла, з темною шерстю й чудовими чорними, відігнутими назад рогами, які вистромлялися над травою щоразу, коли він підводив голову.

— Хочете пополювати на нього? — спитав я Карла.

— Ні. Йдіть ви.

Я знав, як він боїться підкрадатись і стріляти привселюдно, тож погодився. Мене владно спонукало себелюбство, а Карл зовсім не був себелюбний. Та й у нас давно вийшло свіже м'ясо.

Я пішов дорогою, не дивлячись на тварин, нібито байдуже;

з рушницею на лівому плечі, де ті не могли її бачити. Вони, здавалося, не звертали на мене уваги й паслися собі спокійно. Та я знав, що досить мені ступити бодай крок до них, як вони кинуться навтіки. Тим-то, помітивши краєчком ока, що сернобик похилий голову й знову став пастися, я вирішив, що час стріляти, присів, просунувши руку крізь ремінь, і тільки-но сернобик підняв голову й кинувся тікати, я прицілився йому в загривок і натне курок. Звичайно пострілу не чуєш, і я тільки почув, як ляснула куля; сернобик відразу метнувся праворуч, і вся осяяна першим сонячним промінням рівнина відразу ожила: мов ті іграшкові конячки-гойдалки, помчали чвалом довгоногі сміптні конгоні; захитавшись із боку в бік у важкому клусі, перейшла в чвал антилопа, а за нею й другий сернобик, якого я спершу не помітив. Серед цієї рухливої наполоханої маси вирізнявся мій сернобик, що біг дрібним клусом, високо задерши роги; я підвівся, щоб підстрелити його на бігу, — в прорізі прицілу він видався мені зовсім крихітним, — прицілився в шию й, узявши трохи вперед, натис на спуск; сернобик упав, дригаючи ногами, перш ніж я встиг почути удар кулі, що роздробила йому кістку. Цим другим і більш вдалим пострілом я здаля перебив йому задню ногу.

Я кинувся бігти, потім пішов повільно, щоб сернобик не збив Меде з ніг, якби підхопився, щоб тікати; та він уже затих навіки. Він упав так раптово й з таким тріском, аж я був злякався, що вЛучив у ріг, але, підступивши ближче, побачив, що смертельно поранив його першою кулею в хребет, а впав він, коли я перебив йому ногу. Підійшли всі інші, й Чаро вгородив у сернобика ніж, щоб можна було правовірним їсти м'ясо. -

— Куди ви цілились удруге? — спитав Карл.

— А нікуди. Взяв трохи вище і вперед.

— Гарний постріл, — зауважив Ден.

— Увечері він запевнятиме, що перебив йому задню ногу навмисне; мовляв, це його улюблений спосіб, — озвався Старий. — Ви ще не чули, як він розводиться про такі речі?

Поки М'Кола порав голову, а Чаро розбирав тушу, підійшов довготелесий худий масай зі списом, побажав доброго ранку й постояв якийсь час на одній нозі, спостерігаючи за роботою. Потім заговорив до мене, і я покликав Старого. Масай повторив усе Старому.

— Він питає, чи ви ще полюватимете, — переклав Старий. — Йому потрібні шкури, тільки не сернобика, бо вона нічого не варта. Він питає, чи ви не збираєтесь убити зо два конгоні або антилопу. їхні шкури йому до вподоби.

— Скажіть, що я полюватиму на них, як будемо вертатися назад.

Старий урочисто переклав мої слова. Масай потис мені РУКУ-

— Скажіть йому, що він завжди може знайти мене в «Нью-йоркському барі» у Гаррі,— провадив я далі.

Масай сказав іще щось і почухав одну ногу другою.

— Він питає, навіщо ви стріляли в сернобика двічі,— переклав Старий.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, вранці ми завжди вбиваємо двічі; вдень убиваємо тільки один раз, а ввечері самі вже напівмертві. Скажіть йому, що він може завжди знайти мене в Нью-Стенлі або у Торра.

— Він питає, що ви робите з рогами.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, ми даруємо роги найбагатшим друзям. Скажіть також, що це вкрай хвилююча подія і що часом за декотрими нашими співплемінниками ганяються люди з незарядженими пістолетами. Скажіть, що він може знайти мене в моїй книжці.

Старий сказав щось масаєві, ми знов потисли один одному руки й розійшлися, мов найкращі друзі. Крізь туман ми помітили далеко на рівнині ще кількох масаїв. Вони йшли дорогою, дуже згинаючи коліна, з коричневими шкурами на плечах і списами, що видавалися тоненькими в ранковому світлі.

І ось ми знов у машині; голова сернобика в полотняному мішку, шматки туші висять під щитом, кров сохне, м'ясо вкривається порохом, ми вже їдемо по червоному піску: рівнина закінчилася, і чагарі підступають упритул до самої дороги; ми перетинаємо пагорби й маленьке сільце Кібайя з готелем, крамницею і багатьма обробленими ділянками. Тут Ден сидів якось на копиці сіна, дожидаючись, чи не прийде часом куду пастися на маїсове поле, коли нагодився лев і мало не злапав Дена. Відтоді сільце Кібайя стало для нас славним пам'ятним місцем, а що було прохолодно й сонце ще не висушило роси, я запропонував, — щоб сільце запам'яталось дужче й залишило ще кращі спогади, — випити пляшку німецького пива зі срібною фольгою круг шийки та чорно-жовтою етикеткою, де зображено вершника. Віддавши отак данину Кібайї, ми дізналися, що дорога далі Придатна для їзди, попросили перегнати водіям їхати слідом за нами на схід і рушили до узбережжя, в країну куду.

Увесь той- час, поки сонце підбивалось усе вище й ставало дедалі жаркіше, ми їхали місцевістю, що її Старий, коли я запитав, назвав «мільйоном миль клятої Африки». Низенькі чагарі підступали впритул до дороги, утворюючи непрохідні зарості.

— Тут трапляються величезні слони, — сказав Старий. — Тільки ж не можна на них полювати. Тим-то вони такі велетенські. Просто, еге ж?

Після довженної «країни мільйона миль» почалися сухі, піщані, облямовані чагарями степи; під палючим сонцем вони перетворилися на справжню пустелю з латочками рослинності біля води і, як докинув Старий, нагадували північну прикордонну смугу Кенії. Ми виглядали геренуків [64] цих довгошиїх антилоп, дуже схожих поставою й порухами на комах-богомолів, та дрібніших куду, котрі, як ми знали, водяться в цьому пустельному краї; проте сонце вже підбилося височенько і ми не бачили жодної тварини. Врешті дорога стала поступово підійматися на низькі, сині від лісу пагорби, між якими на милі тягся рідкий чагарник, а попереду, мов гори, височіли два велетенські й стрімкі лісисті пагорби. Вони стояли обабіч дороги, і, виїхавши туди, де червона піщана дорога звужувалась, ми зустріли череду в кількасот голів, що її гнали до узбережжя скупники худоби з Сомалі. Попереду йшов головний скупник, показний, у білому тюрбані й національному вбранні; в руці він ніс парасольку, мов символ своєї влади. Ми насилу вибралися з тієї череди, минули мальовничі зарості, проїхали між двома височенними узгір'ями і за півмилі, на невеличкому плато, побачили глиняні, криті очеретом хижки тубільного села. З цього боку узгір'я видавались напрочуд гарними, їхні схили поросли лісом, а вище видніли вапнякові відслонення, відкриті галявини та луки.

— Це тут?

— Так, — відповів Ден. — Треба відшукати старий табір.

Старезний, зморщений і побляклий дідуган із сивою щетиною на підборідді, у брудному, колись білому клапті полотна, зібраному на плечі на взірець римської тоги, вийшов з-за хижки й повів нас дорогою назад, згодом звернув ліворуч, до дуже зручної табірної стоянки. У дідугана був жалюгідний вигляд, і коли Старий і Ден поговорили з ним, він з іще жалюгіднішим виглядом подибав по провідників, чиї імена були записані в Дена на папірці — їх радив один голландський мисливець, Денів приятель, який побував тут рік тому.

Ми повиймали з машини сидіння, що правили за стіл і стільці, розстелили куртки в затінку високого дерева, поснідали й випили пива, потім хто дрімав, а хто просто лежав, чекаючи, поки над'їдуть автомашини. Перш ніж вони прибули, повернувся дід із худющим, голоднющим і страшенно жалюгідним представником племені вандеробо: той увесь час стояв на одній нозі й шкріб потилицю; він був озброєний луком, сагайдаком зі стрілами та списом. Коли ми стали допитуватись, чи це той провідник, ім'я_чякого записано в нас, дід признався, що не той, і подався по потрібних провідників з винуватим і ще жалюгіднішим виглядом.

Коли ми прокинулись, дід стояв поряд з двома провідниками, зодягненими з ніг до голови в хакі, та ще двома мешканцями села,_имайже голими. Після довгих переговорів старший з двох провідників у хакі показав папір для пред'явлення «всім зацікавленим особам», який засвідчував, що його пред'явник добре знає місцевість, надійна людина й досвідчений слідопит. Посвідчення було підписане якимось мисливцем. Провідник у хакі називав цього мисливця Бвана Сімба, — Нищитель Левів, — і це прізвисько страшенно розлютило нас.

— Напевно-, якийсь пройда, що всього раз у житті вбив лева, — сказав Старий.

— Скажіть йому, що я Бвана Фізі,— Нищитель Гієн, — попросив я Дена. — Що Бвана Фізі душить їх голими руками.

Ден сказав тубільцеві, але, видно, щось зовсім інше.

— Спитайте їх, чи не хочуть вони бачити Бвану Жабу, батька всіх жаб, і Маму Тзіггі, володарку всієї сарани.

Ден пустив це повз вуха. Розмова, здається, зайшла про гроші. Коли домовилися про денну платню, Старий пообіцяв провідникам за кожного вбитого нами куду по п'ятнадцять шилінгів.

— Ви маєте на увазі фунт? — спитав старший провідник.

— Здається, ці собі ціну знають, — зауважив Старий. — Мушу сказати, мені щось не до вподоби цей провідник, хоч хай там що пише про нього Бвана Сімба.

До речі, як ми дізналися згодом, Бвана Сімба був чудовий мисливець і здобув якнайкращу славу на узбережжі.

—. Поділімо їх на дві групи й киньмо жереб, — запропонував Сїарий. — У кожній групі має бути один голий і один у штанях. 0собисто я волію голих провідників.

; Та коли ми запропонували двом провідникам у штанях і з' рекомендаціями вибрати собі по голому напарникові, то побачили, що з цього нічого не вийде. Горлопан, неперевершений фінансист і — як виявилось — не менш геніальний актор, котрий доказував на мигах, як Бвана Сімба убив останнього куду, урвав СВОЮ пантоміму й заявив, що полюватиме тільки з Абдуллою. дбдулла, його низенький, носатий і освічений напарник, ходив У нього по сліду. Вони, мовляв, завжди полюють удвох. А сам рін по сліду не ходить. Потім він знову вдався до пантоміми, де Дійовими особами були Бвана Сімба, ще один персонаж, Бвана Доктор та рогаті тварини.

— г- Тоді поділімо їх інакше — на двох голих слідопитів і цих двох учених-оксфордців — і киньмо жереб.

— Мені гидкий оцей задавакуватий лицедій, — сказав я.

А моЖе, він здає своє діло, — заперечив Старий, однак у його словах бриніла непевність. — Та й ви самі гарний слідопит. Дід запевняє, що два інші — добрі провідники.

— Красненько дякую. Але дідько з вами: нехай буде жереб. Беріть соломинки.

Старий затис у кулаці дві соломинки.

— Хто витягне довшу — забирає Девіда Герріка і його прш £вля, — пояснив він. — А хто коротшу — двох голяків.

— Хочете потягти перший?..

Тягніть ви, — відповів Карл.

Я витяг Девіда Герріка й Абдуллу.

— Мені все ж дістався клятий трагік.

— А може, він чудовий провідник, — заспокійливо мовив Карл.

— Поміняємось?

— Ні. Та все ж він може виявитися справжньою знахідкою.

— А зараз розіграємо місця полювання. Хто витягне довшу соломинку, вибирає перший, — сказав Старий.

— Гаразд, тягніть.

Карл витяг коротшу соломинку.

То що ми беремо? — спитав я Старого.

Почались довгі переговори. Актор брехав, як він убив з півдесятка куду з різних засідок, або підкрадаючись через відкрите місце чи то виганяючи з кущів.

Врешті Старий сказав:

— Кажуть, тут десь є щось на взірець солонцю, куди антилопи приходять лизати сіль, і там їх убивають тисячами. А часом Навколо пагорба можна стріляти бідолашних тварин майже впритул. Якщо у вас міцне здоров'я, то можна «здряпуватись на скелі і стріляти їх звідти, коли вони виходять Жіпастись.

— Я вибираю солонець.

— Але стріляти тільки найбільших, — попередив Старий.

— Коли ж вирушаємо? — спитав Карл.

— На солонець треба виходити рано-вранці,— пояснював Старий. — Але приятель Хем може оглянути його й сьогодні ввечері. До нього п'ять миль дорогою, а далі вже доведеться йти пішки. Беріть машину й вирушайте перший. А ви, Карле, можете іти в пагорби будь-коли, хай тільки сонце сяде нижче й трохи спаде спека.

— А як мемсаїб? — спитав я. — їй теж їхати зі мною?

— Я б не радив, — серйозно відказав Старий. — Коли полюєте на куду, то чим менше людей, тим краще.

Того вечора М'Кола, Актор, Абдулла і я повернулися пізно, коли вже стало прохолодно, і підійшли до багаття вкрай схвильовані: грунт на солонці був поколупаний глибокими свіжими слідами, серед яких ми виявили сліди кількох великих самців куду. Там стояв гарний курінь для засідки, і я був певен, що вже наступного ранку вб'ю куду, як ото коли стріляв качок із гарного куреня, при багатьох підсадних та ще й у прохолодну погоду, знаючи, що качки неодмінно мають прилетіти.

— Гарна пастка. Звідси не вислизнеш. Аж соромно за таке полювання. А цей лицедій, — як там його дражнять? — Бут, Бер-рет, Мак Коллоф — одне слово, ви знаєте, кого я маю на увазі…

— Чарльз Лафтон, — підказав Старий, попахкуючи люлькою.

— О! О! Фред Астер, місцева і всесвітня знаменитість. То знайте — він неперевершений мастак. Повів нас просто на солонець. Відразу знайшов курінь і все інше. Миттю визначив напрямок вітру, підкинувши в повітря жменю пилюки. Він справжнє чудо. Видйо, їх навчав Бвана Сімба. Вважайте, Старий, що куду вже в нас. Головне — вибрати найбільших і не зіпсувати м'ясо. Завтра на цьому солонці я вб'ю вам аж двох куду. Любі мої земляки, я цілком задоволений.

— Чого це ви вже встигли лизнути?

— їй-богу, не мав у роті й крапельки. Покличте-но Герріка. Скажіть, що я беру його в фільм. У мене є для нього роль. Я дещо продумав по дорозі до табору. Може, ще нічого й не вийде, але сюжет мені подобається. Отелло, або Венеціанський Мавр, То як? Чудова думка! Оцей молодець, якого ми назвемо Отелло, закохується в дівчину, якої ніколи не було і яку ми назвемо Дездемоною. Подобається? Мене вже не один рік просять написати про них, але я поставив питання руба. Нехай він спершу вийде в люди й здобуде собі славу, сказав я їм. Як Гаррі Уїлс, чорт забирай! Пауліно побив його. Шаркі побив його. Демпсі побив Шаркї. Карнера нокаутував його. Байдуже, що ніхто не бачив удару. А де були ми з вами, Старий? А знаєте, Гаррі Греб номер.

— Ми саме заходили в містечко, — сказав Старий. — Хлопчаки кидали в вас усякий непотріб, і ми ніяк не могли збагнути чому.

— Пам'ятаю, — озвалася Мама. — Чому ви не поставили тоді перед ним питання руба, містере Джексон?

— Я був страшенно стомлений, — відповів Старий.

— Принаймні вигляд у тебе вже гордий, — мовила до мене Мама. — То що ми робитимемо з цим балакуном, містере Джексон?

— Увіллємо скляночку йому в горлянку — може, замовкне.

— Я вже мовчу, — сказав я. — Але, їй-богу, я з радісним сподіванням чекаю завтрашнього дня.

І хто, гадаєте, цієї миті з'явився в таборі? Хто ж, як не друзяка Карл із двома голими тубільцями й своїм курдупелем, правовірним мусульманином, зброєносцем Чаро. Проти вогню його обличчя видавалось жовтим, аж сірим. Він спинився й зняв свого крислатого капелюха.

— То вполювали що-небудь? — спитав він.

— Ні. Але дичина там є. А ви що робили?

— Тинявся вздовж клятої дороги. Звідки ж візьмуться куду біля дороги, де, куди не глянь, худоба, люди та хижки.

Карл був не схожий сам на себе, і я подумав, що він хворий. Він з'явився, як череп на бенкеті, тієї миті, коли ми блазнювали, тож я мимоволі ущипливо зауважив:

— Але ж ми потягли жереб.

— Так, — скрушно підтвердив Карл. — І отже, я мушу полювати біля дороги. Чого вже тут сподіватися? Але хіба ж так полюють на куду?.

— Завтра вранці ви вб'єте куду на солонці,— вдавано весело запевнила його Мама.

Я випив склянку віскі з содовою і почув свій власний веселий голос:

— Атож, уранці ви неодмінно вб'єте куду на солонці.

— Вранці там полюватимете ви, — заперечив Карл.

— Ні, ви. Я вже навідався туди сьогодні ввечері. Ми полюватимемо там по черзі. Як і домовлялися. Адже так, Старий?

— Атож, — відповів Старий.

Ми уникали дивитись у вічі один одному.

— Випийте віскі, Карле, — запропонувала Мама.

— Дякую.

Ми вечеряли мовчки. Вже в постелі, в наметі, я докірливо спитав дружину:

— Боже милий! І що тебе смикнуло сказати, що він завтра полюватиме на солонці?

— Сама не знаю. Я нібито хотіла сказати щось інше. Усе переплутала.' Давай більше не будемо говорити про це.

— Мені неабияк пощастило з жеребом. А проти жереба виступати не можна. Адже це єдиний спосіб зрівняти шанси.

— Гаразд, годі про це.

— Мені здається, Карл хворий: він сам на себе не схожий. Він так ошалів від невдач, що може розполохати всю дичину.

— Ну, годі вже про це.

— Не буду.

— От і добре.

— Що ж, у всякому разі, ми його заспокоїли.

— Не знаю. Але годі, перестаньмо про це.

— Не буду.

— От і гаразд.

— На добраніч, — мовила вона.

— Не думай про цю чортівню, — мовив я. — На добраніч.

— На добраніч.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Уранці Карл зі своїм супроводом вирушив на солонець, а Геррік, Абдулла, М'Кола і я, перетнувши дорогу й пройшовши вгору по сухому кривулястому річищу навскоси від села, стали підніматися на оповиту туманом гору. Ми здиралися по всипаному галькою сухому дну, так порослому лозами та чагарником, що доводилось іти нагинці своєрідним стрімким тунелем з гілок і ліан. Я так упрів, аж промокла білизна й сорочка, і коли ми вибралися на високий гірський виступ і спинилися, лишивши Е(низу навислі над долиною громаддя хмар, я змерз від свіжого ранкового вітерцю й накинув на плечі дощовика — на час, поки ми мали роздивитись місцевість у бінокль. Я не міг усидіти на місці й зробив Геррікові знак іти далі. Ми обійшли гору. по схилу й, піднявшись вище, повернули назад, потім перевалили на затінений бік, — де сонячні промені не діставали до моєї мокрої сорочки, — зупиняючись над кожною долиною, щоб уважно роздивитись її в польовий бінокль. Врешті ми добулись до чашовидної, ніби амфітеатр, долини; посеред яскраво-зеленої трави в'юнився струмочок, а далекий схил і весь нижній край поросли лісом. Ми посідали в тіні під скелями, що захищали нас від вітру, і, обдивляючись у бінокль освітлені ранковим сонцем два протилежні схили, побачили двох самиць куду, а з ними маля — вони паслися на узліссі, квапливо зриваючи траву, і час від часу піднімали голови й насторожено вдивлялися в далину, як це роблять усі тварини, коли пасуться в лісі. На рівнині вони бачать далеко, і почувають себе впевнено, й пасуться спокійно — зовсім не так, як у лісі. Ми змогли роздивилися навіть білі поперечні смуги на сірих боках; приємно було спостерігати «їх, сидячи високо в горах рано-вранці. Раптом ми зачули гуркіт, мов від обвалу. Спершу я подумав, що то впала іркеля, але М'Кола тихо сказав: — Бвана Кабор! Піга!

Ми прислухались, чи не буде другого пострілу, але ніхто не стріляв, і я був певен, що Карл нарешті вбив свого куду. Самиці, яких ми спостерігали, на той постріл завмерли, насторожено дослухаючись, потім знову почали пастися. Я згадав старе прислів'я індіанських мисливців: «Один постріл — м'ясо. Два подгрі-ди— навряд. Три' постріли — лайно», — і дістав словника, щоб перекласти М'Колі. Прислів'я в моєму перекладі потішило М'Ко-лу, він засміявся й похитав головою. Ми оглядали долину, поки сонце не‘дістало нас, потім ходили по протилежному схилу гори і в іншій гарній долині бачили місце, де якийсь бвана, якого тубільці величали Бвана Доктор, уполював чудового самця куду. Поки ми дивилися в долину, там з'явився якийсь масай, і я вдав, ніби збираюсь вистрелити в нього. Геррік захвилювався і з тра-іічними порухами почав доводити, що там людина, людина, людина!

— А хіба не можна стріляти в людину? — спитав я.

— Ні! Ні! Ні! — загукав він, прикладаючи руку до лоба.

Я вдавано неохоче опустив рушницю, — цю сценку я розіграв, щоб потішити М'Колу, який стояв і всміхався, і: Д що стало дуже жарко, то ми рушили через луку, де трава була по коліна й аж кишіла продовгуватою, червонястою, '^розорокрилою сараною, що хмарами здіймалася довкола нас дзижчала, мов косарки, тоді рушили вгору по невисоких узгір'ях, потім униз довгим стрімким схилом і, нарешті, долиною, над якою теж дзижчали хмари сарани; в таборі ми вже застали, Карла з його куду.

Коли я проходив повз намет білувальника, той показав мені антилоп'ячу голову, з якої на місці шиї капюшоном звисала Шкура, а там, де череп було відокремлено від хребта, ще капала! Кров, — то був якийсь дивний і жалюгідний куду. І тільки морда від очей до ніздрів, гладенька й сіра, з ніжно-білими позначками та великі граційні вуха були гарні. Очі вже затяглися плівкою, й на них сиділи мухи, а важкі шорсткі роги, замість закручуватиcь угору, круто позагинались і розходились прямо врізнобіч.

І була якась химерна голова, важка й потворна.

Старий сидів під тентом з книжкою і курив люльку.

— Де Карл? — спитав я.

Мабуть, у своєму наметі. То що ви поробляли сьогодні?

— Та блукали навколо пагорба. Бачили двох самиць куду. Страшенно радий, що ви здобули його, — сказав я Карлові, ставши біля входу до його намету. — То як воно було?

— Ми сиділи в засідці, тубільці зробили мені знак пригнутись, а коли я підвів голову, то побачив його просто перед собою. Він здався мені велетенським.

— Ми чули ваш постріл. Куди ви його влучили?

— Здається, спочатку в ногу. Потім ми ганялися за ним, і я стріляв іще кілька разів, поки звалив його.

— А я чув тільки один постріл.

— Ні, їх було три або й чотири.

— Видно, гори заглушали постріли, якщо ви віддалились убік, ганяючись за ним. А роги в нього масивні й розкидисті.

— Дякую, — сказав Карл. — Сподіваюся, ви вполюєте значно кращого. Провідники казали, що там був іще один, але я його не бачив.

Я повернувся до нашого тенту, де сиділи Старий і Мама. Видно, вони були не в захваті від того куду.

— Що з вами? — спитав я.

— Ти бачив голову? — замість відповіді, спитала дружина.

— Атож.

— Яка ж бо вона страшна.

А що ти хочеш: це куду. Карл каже, там бігає іще один.

— Так, Чаро й слідопити запевняють, що той був із цим. Здоровенний самець із гарнющими рогами.

— От і чудово. Цього вб'ю я.

— Якщо він ще раз прийде.

— Добре, що' він застрелив куду, — сказала Мама.

— Б'юр> об заклад, він ще вб'є найбільшого куду на світі,— зауважив я.

— Я пОшлю його з Деном по чорних антилоп, — мовив Старий. — Адже так було домовлено: перший, хто вб'є куду, йде по чорних антилоп.

— Справді.

— А тільки здобудете свого куду ви, відразу рушаємо слідом за ними.

— Чудово!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Здавалося, ніби все це відбувалося цілий рік Ірому. І ось тепер, спечного полудня, після того як я підстрелив десарку, ми їдемо на солонець, марно згаявши п'ять днів спершу на тому солонці, де поталанило Карлові, потім серед високих низьких пагорбів й, урешті, на рівнині,— на додачу до всього, Нам зіпсував полювання ваговоз отого австріяка. І я весь час пам'ятав, що до від'їзду залишається два дні. М'Кола також пам'ятав це, — тепер ми полювали як рівні й не дивились один до одного зверхньо; нас непокоїло тільки одне — брак часу — та ще досада, що не знаємо місцевості й залежимо від провідників, які всілися нам на шию.

Наш водій, Камау, був з племені кікуйю; цей тихий чоловік років тридцяти п’яти в старій коричневій сукняній куртці, ви-юйнутій якимсь мисливцем, у штанях з великими й уже протертими латками на колінах та вкрай заношеній сорочці якось умудрявся виглядати ошатним. Скромний і тихий, Камау був чудовий водій; і ось зараз, коли ми з хащів виїхали на голу пустельну рівнину, я подивився на нього, такого чепурного в старій, застебнутій англійською шпилькою куртці; скромність Камау, приязнь і вправність викликали в мене захват, і я згадав, як він мйло не вмер від пропасниці за нашої першої подорожі; мене це ЇОді злякало тільки тому, що ми могли залишитися без водія. Тепер же його смерть за будь-яких обставин була б для мене куди важчою втратою. І тут же, відігнавши цю зворушливу думку про далеку й малоймовірну смерть Камау, я почав думати про те, Що залюбки увігнав би Девідові Герріку дробу в зад, коли він корчить із себе великого слідопита, а тоді подивився б на вираз його обличчя. Саме тієї миті ми зігнали другий табун цесарок. М'Кола простяг мені рушницю, але я заперечливо похитав головою. Він завзято закивав і мовив: «Добре! Дуже добре!» — а я наказав Камау їхати далі. Це збентежило Герріка, й він виголосив Цілу промову: «Хіба нам не потрібні цесарки? Ось вам і цесарки. Кращих не знайдете!» Та я думав про інше: за спідометром до солонцю лишалося зо три милі, і я не збирався полохати антилоп стріляниною, як ото автомашина австріяка налякала КУДУ саме тоді, коли ми чигали на нього в засідці.

Ми вийшли з машини біля купки миршавих дерев милі за ®ід солонців і рушили піщаною дорогою до першого солонця Що лежав на галявині ліворуч від стежки. Десь із милю ми рухалися тихо, розтягтись вервечкою — попереду грамотій Абдулла, за ним я, а за мною М'Кола й Геррік. Далі дорога розгруз-ла. Там, де глину вкривав тонкий шар піску, стояли калюжі, і було видно, що тут пройшла злива і далі дорога така сама багниста. Я не відразу збагнув, у чому річ, але Геррік розкинув руки, глянув на небо й люто вишкірив зуби.

— Недобре, — прошепотів М'Кола.

Геррік заговорив на повний голос.

— Цить, поганцю! — просичав я й приклав пальця до губів. Та він торочив так само голосно, вказуючи то на небо, то на розгрузлу від дощу дорогу, а я тим часом шукав у словнику слово «замовкнути». Так і не знайшовши його, я затулив йому рота тильним боком долоні, й аж тоді він ошелешено замовк.

— М'Коло! — мовив я.

— Га? — озвався він.

— Що він казав?

— На солонці недобре.

— А-а.

То он воно що. А я вважав, що дощ допоможе слідопитам.

— Коли був дощ? — спитав я.

— Вночі,— відповів М'Кола.

Геррік знову заговорив, і я ще раз затулив йому рота.

— М'Коло!

— Га?

— Є другий солонець, — мовив я, вказуючи в напрямку великого лісового солонцю, що, як я знав, був значно вище, бо ж ми тільки трохи піднялися на гору крізь чагарник. — Другий солонець хороший?

— Можливо.

М'Кола щось тихо сказав Геррікові; той, видно, неабияк образився, але більше рота не розтуляв, і ми пішли, обминаючи калюжі, до глибокої западини, яка, напевне, була майже затоплена водою. Тут Геррік знов почав шепотіти, але М'Кола прицитьнув на нього.

— Уперед, — сказав я, і з М'Колою на чолі ми рушили по вогкому піску старого річища до верхнього солонцю.

Раптом М'Кола застиг непорушно, а тоді нахилився й шепнув мені.

— Людина.

На піску виднів слід.

— Шенці,— мовив він, що означало «тубілець».

Ми рушили по сліду, повільно пробираючись між деревами, обережно підійшли до солонцю й позалазили в курінь. М'Кола похитав головою.

— Недобре, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли на солонець. Усе, що тут відбулося, було ясно виписано на землі. Ми побачили сліди трьох великих куду на вологому пригірку, де вони сходили на солонець. А поряд якісь інші, глибокі, мов вирізані ножем сліди — від місця, де вони, підстрибнувши, кинулись навтіки, коли бренькнула тятива, — і нечіткі, розвезені відбитки копит там, де вони дерлись по схилу; ще далі сліди губились у заростях. Ми обдивлялись землю паралельно до слідів антилоп, але слідів людини не виявили: мисливець з луком схибив.

М'Кола люто повторив:

— Шенці!

Ми трохи пройшли по сліду мисливця, що вів назад до дороги. Потім засіли в курені й простирчали там, поки посутеніло й став накрапати дощ. Дичина так і не прийшла на солонець. Під дощем ми поплентали до машини. Отже, якийсь тубілець полював на наших куду, наполохав їх, і тепер з цього солонцю користі ніякої.

З великої брезентової підстилки Камау спорудив тент, повісив усередині мою москітну сітку й поставив розкладачку; М'Кола позаносив під тент наші продукти. Потім Геррік і Абдулла розпалили вогонь і разом з Камау і М'Колою заходились готувати вечерю. Вони збирались спати в автомашині. Мрячив дощ, я ррздягся під тентом, надяг теплу піжаму, сів на розкладачку, з'їв шмат смаженої цесарки й випив два кухлі віскі наполовину з водою.

Увійшов М'Кола, поважний, стурбований і, незграбно повертаючись під тісним тентом, узяв мій одяг, який я поклав у головах, замість подушки, розгорнув і знов згорнув його, вкрай недбало, й підсунув під ковдру. Він приніс три бляшанки й спитав, чи не треба відкрити їх.

— Ні.

— Чаю? — спитав він.

— К бісу чай!

. — Не треба чаю?

— Віскі краще.

— Так, — з почуттям погодився він. — Так.

— А чай питимемо вранці. Вдосвіта.

— Гаразд, бвана М'Кумба.

— Спи тут. Надворі дощ. — Я показав на брезент, де тихо по-рощили краплини, — то найприємніший звук для нас, що часто живемо просто неба. Так, це був приємний шум, який, однак, Віщував нам мало хорошого.

— Гаразд.

— Візьми попоїж.

— Гаразд. Не хочеш чаю?

— К бісу чай!

— А віскі? — з надією спитав він.

— Віскі скінчилося.

— Віскі,— з твердою наполегливістю повторив він.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Піди поїж.

Наливши в кухоль віскі наполовину з водою, я заліз під москітну сітку, намацав свою одежу, знов ретельно згорнув її й поклав у голови, тоді ліг на бік. Спираючись на лікоть, неквапно випив віскі, потім поставив кухля, намацав під розкладачкою спрінгфілд, поклав поруч із собою під ковдру ліхтарик і невдовзі заснув під заколисливий шум дощу. Я був прокинувся, коли зайшов М'Кола й став стелитися та вкладатися, — вдруге я пробудився вночі й почув поруч його сонне дихання. Вранці він устав і закип'ятив чай, коли я ще спав.

— Чай, — сказав він, стягуючи з мене ковдру.

— Ох, цей клятий чай, — буркнув я і сів на розкладачці, ще не зовсім прокинувшись.

Стояв сірий мокрий ранок. Дощ ущух, але над землею завис туман. На солонці ми побачили, що він затоплений водою, а довкола — хоч би слід. Ми обнишпорили мокрі чагарі й вийшли на рівнину, сподіваючись виявити слід на мокрій землі і по цьому сліду вийти на куду. Та марно. Ми перетнули дорогу й рушили вздовж кущів, обходячи відкрите болітце. Я сподівався зустріти носорога, але в той час, як нам знай траплялися великі купи свіжого кізяку носорога, після дощу не з'явилося жодного сліду. Одного разу ми почули кліщоїдів і, піднявши голови, побачили, як ці птахи, швидко лопочучи крильми, летіли на північ над густим чагарником. Ми зробили велике коло, але нічого не знайшли, крім свіжих слідів гієни й самиці куду. М'Кола показав мені невеликий Череп куду з одним чудовим і довгим крученим рогом, що застряг у стовбурі дерева. Другий ріг ми розшукали в траві, і я повернув його на місце — вставив у отвір в черепі куду.

— Шенці,— знов сказав М'Кола й зобразив, ніби натягує лука. Череп був зовсім чистий, і тільки в порожніх рогах зібрався якийсь слиз, що нестерпно смердів. Вдавши, що не чую смороду, я простяг роги Геррікові, а той незворушно передав їх Абдуллі. Абдулла зморщив свого приплюснутого носа й похитав головою. Роги й справді огидно смерділи. М'Кола і я засміялись, але з обличчя Герріка не сходив незворушний доброчесний вираз.

Я подумав, що непогано б проїхатись дорогою, виглядаючи куду й спиняючись біля кожної підозрілої галявини. Тож ми сіли в машину й поїхали. Але даремно ми обнишпорювали все. Тим часом зійшло сонце і дорога ожила: нею пішли подорожні — одні в білій одежі, інші й зовсім голі, тож ми вирішили поверну-

лгися до табору. По дорозі зробили зупинку й підкрались іще до одного солонцю. Там ми помітили антилопу-палу, її шкура здавалася червоною, де сонячні промені, пробиваючись крізь листя, рсявали її. Довкола було повно слідів куду. Ми позарівнювали їх і поїхали далі.

Біля табору ми побачили над собою хмару сарани, що летіла да захід, і все небо мерехтіло, мов кадри зі старого кінофільму, тільки не сірі, а червонясті. Нам назустріч вийшли Мама й Старий. Вони були вкрай розчаровані: на табір не впало жодної краплини дощу, тож вони сподівались, що ми повернемось не з порожніми руками.

— То мій колега-літератор поїхав?

'— Так, — відповів Старий. — Він подався до Хандені.

— Він говорив зі мною про американських жінок, — сказала Мама. — Бідний Тато, а я ж була певна, що тобі сьогодні пощастить. Клятий дощ!

— То що він говорив про американських жінок?

— Що вони жахливі.

— Він міркує досить розсудливо, — зауважив Старий. — А те-«пер розповідайте, як вам велося сьогодні.

Ми всілися під тентом, і я розповів їм про події дня.

— То був вандеробо, — зробив висновок Старий. — А вони кепські стрільці. Атож, не поталанило вам.

— А як на мене, то один із бродячих тубільців, що йдуть із дуком і стрілами дорогою. Він набачив солонець, а звідти стежкою дістався до другого.

— Навряд. Ті носять свої луки й стріли для самозахисту. Вони не мисливці.

' — Хто б то не був, а справу нам зіпсував.

— Одне слово, не пощастило. А тут іще й дощ. Я поставив Дозорців на обох пагорбах, але вони нічого не бачили.

— Ну, в нас іще є завтрашній день. То коли нам треба від'їжджати?

— Післязавтра.

— От клятий тубілець!

— А Карл, мабуть, уже порозганяв усіх чорних антилоп.

— Ми не встигнемо з'їздити до попереднього табору по роги. А знаєш новину?

— Ні.

— Я дала собі слово не курити півроку, якщо ти вб'єш ку-ДУ- сказала Мама. — І вже кинула.

Ми попоїли, а потім я подався до намету, ліг і став читати. Я знав, що в мене ще є можливість уполювати куду завтра вранці. й намагався відволікатись. Та все ж я нервував і боявся заснути, щоб не почувати себе кволим після денного сну, тим-то вийшов з намету, сів на полотняний стілець під тентом і став читати «Життєпис Карла II», час від часу підводячи голову, щоб подивитися на сарану. То було захоплююче видовище, і я ніяк не міг до нього звикнути.

Врешті я заснув на стільці, поклавши ноги на ящик від консервів, а коли пробудився, то біля мене стояв поганець Гер-рік у пишному головному уборі з чорного і білого страусового пір'я.

— Забирайся звідси, — мовив я по-англійськи.

Він не зрушив з місця, а стояв собі, гордо й самовдоволено всміхаючись, а потім повернувся, щоб я міг поглянути на нього й збоку.

Тим часом із свого намету вийшов Старий з люлькою в зубах.

— Подивіться-но! — гукнув я йому.

Він глянув, буркнув: «О господи!» — й зник у наметі.

— Куди ж ви? — мовив я. — Просто не звертайте на нього уваги, та й годі.

Старий знову вийшов, уже з книжкою, і далі ми сиділи й теревенили, ніби й не помічаючи Герріка, що все хизувався своїм пишним убором.

— Здається, цей поганець ще й хильнув, — зауважив я.

— Можливо.

— Я чую запах спиртного.

Не дивлячись на Герріка, Старий тихо мовив йому кілька слів.

— Що ви йому сказали?

— Та щоб одягся по-людськи і був готовий в дорогу.

Геррік пішов геть, метляючи страусовим пір'ям.

— Нам зараз тільки й бракує його страусового пір'я, — докинув Старий.

— А декотрим воно подобається.

— Отож-бо. І відразу хапаються за фотоапарати.

— Ото жах! — мовив я.

— Кошмар! — погодився Старий.

— Якщо ми останнього дня не вполюємо куду, я можу всадити Геррікові кулю в зад. Що мені за це буде?

— Серйозні неприємності. Тоді вже стріляйте й у мене.

— Ні, тільки в Герріка.

— То краще зовсім не стріляти. Пам'ятайте, що ви зробите неприємність насамперед мені.

— Та я жартую, Старий.

З'явився Геррік, уже без головного убору, а з ним Абдулла, і Старий поговорив з ними.

— Вони пропонують полювати біля пагорба на новому місці.

— Чудово. І коли?

.— Хоч і зараз. Але, здається, буде дощ. Тож покваптеся.

Я послав Моло по мої чоботи й дощовик, М'Кола виніс мені З намету спрінгфілд, і ми пішли до машини. Цілий день було хмарно, і тільки вранці та ще по обіді сонце ненадовго визира-до крізь хмари. Насувалися дощі. От і зараз почало мрячити, і сарана більше не літала в повітрі.

— Мене долає сон, — сказав я Старому. — Давайте вип'ємо.

Ми стояли біля кухонного вогнища під великим деревом; у

листі шелестів дрібний дощик. М'Кола приніс флягу з віскі й урочисто вручив мені.

— Хочете? — запропонував я Старому.

— Що ж — випити не завадить.

Ми випили, й Старий буркнув:

— Хай їм чорт!

— Хай їм чорт! — повторив я.

— А може, все ж надибаємо які сліди?

— Ми обнишпоримо все довкола.

Ми звернули праворуч, на дорогу, проїхали повз хижі тубільців, потім взяли ліворуч на щільно втоптану червону глинясту стежку, що бігла попід пагорбами, щільно затиснена деревами, рбабіч. Дощ уже лив щосили, і ми їхали повільно. Певно, в глині було багато піску, бо колеса не буксували. Раптом Абдулла на задньому сидінні захвилювався й попросив Камау спинитись. Той 'Загальмував, ми вийшли з машини й пройшли трохи назад. На мокрій глині виднівся свіжий слід куду. Антилопа пройшла тут Хвилин за п'ять до нас; відбитки мали гострі краї, і зроблені копитами заглибини ще не розмив дощ.

— Думі,— сказав Геррік, відкинувши назад голову й широко розставивши руки, щоб показати, які величезні роги в того ку-Ду. — Кубва сана!

Абдулла підтвердив, що то справді самець та ще й здоровенний.

— Ходімо! — сказав я.

Іти по сліду було легко, й ми знали, що куду десь недалеко. У дощ або в сніг підходити до дичини значно легше, тому я був певен, що сьогодні ми вже пополюємо. Через густий чагарник СЛІД вивів нас на галявину. Я спинився, щоб протерти мокрі окуляри та продмухати задній приціл спрінгфілда. Лило як з відра, і довелося насунути капелюха на самісінькі очі, щоб не залива-ло окуляри. Щойно ми обійшли галявину, як попереду зачувся тріск, і я побачив сіру з білими смугами тварину — вона продиралася крізь чагарі. Я скинув рушницю, та М'Кола схопив мене заруку.

— Манамукі! — прошепотів він. То була самиця куду. Ми пі-А™пли туди, де вона щойно пройшла, та не виявили ніяких

інших слідів. Не могло бути сумніву: від самої дороги ми йшли слідом цієї антилопи.

— Думі кубва сана! — сказав я Геррікові уїдливо і на мигах показав величезні роги, які, мовляв, ростуть у нього на голові,

— Манамукі кубва сана! — мовив він засмучено й сумирно. — Яка здоровенна самиця!

— Вошивий дженджик у страусовому пір'ї! — сказав я йому по-англійському. — Манамукі! Манамукі! Манамукі!

— Манамукі,— кивнув М'Кола головою.

Я видобув словник, але не знайшов потрібних слів і на мигах пояснив М'Колі, що ми повернемося в обхід і подивимось, чи немає інших слідів. Ми побрели назад, під дощем, змокли до рубця, але нічого не знайшли й повернулися до машини; а що дощ почав ущухати, а дорога не розгрузла, то вирішили їхати далі, доки не стемніє. Хмари клубочилися над схилами пагорбів, з дерев капотіло, але ми ніде не бачили антилоп — ні на галявинах, ні серед рідких чагарів на рівнині, ні на зелених пагорбах. Нарешті стемніло, і ми повернулися до табору. Мій спрінгфілд був весь мокрий, і коли ми повиходили з машини, я звелів М'Колі гарненько почистити й змастити його. М'Кола відповів, що зробить, і я, зайшовши до намету, де горів ліхтар, роздягся, помився в брезентовій ванні і вийшов до багаття в піжамі, халаті й про-тимоскітних капцях, вдоволений, з полегкістю в усьому тілі.

Мама й Старий уже сиділи біля багаття. Мама встала, щоб налити мені віскі з содовою.

— М'Кола все нам розповів, — мовив Старий, не змінюючи зручної пози на стільці.

— Атож, самиця була чималенька, — сказав я. — Я мало не вколошкав її. То куди нам, на вашу думку, податися завтра вранці?

— Та, мабуть, на солонець. Наші дозорці стежать за обома пагорбами. До речі, пам'ятаєте отого старого з села? Він, мов несамовитий, шукає куду десь ген поза пагорбами. Він та ще один вандеробо. Вирядились туди три дні тому.

— А чому б нам не пополювати на тому солонці, де пощастило Карлові? Може, й для мене випаде такий щасливий день.

— Звичайно.

— Погано одне: що цей день останній, та й солонець можуть затопити дощі. Коли земля намокне, сіль пропадає. Зостається сама тільки багнюка.

— Отож-бо.

— Скоріше б мені побачити куду.

— А побачите, то зачекайте, поки підійде ближче. Зачекайте й стріляйте напевно. >

— Це мене обходить найменше.

— Поговорімо краще про щось інше, — сказала Мама. — Бо ці ваші розмови вже дратують мене.

, — От якби з нами був Шкіряні Штани, — сказав Старий. — Чорт забирай, ото балакун. При ньому навіть ваш чоловік ставав балакучий. Ну ж бо виголосіть тираду про сучасних письменників.

. — Ідіть к бісу!

.— Чому ми зовсім не живемо інтелектуальним життям? — спитала Мама. — Чому ви, чоловіки, ніколи не зачіпаєте світових проблем? Чому я ніколи не знаю, що коїться в світі?

— В світі коїться чортзна-що, — зауважив Старий.

— Жах, та й годі.

— Що тепер робиться в Америці?

— Звідки в дідька я знаю! Якісь торжества АМХ [65]. Шахраї іскристими очима тринькають гроші, а комусь потім доведеться розплачуватись. Всі в нашому місті покидали роботу й живуть на грошову допомогу. Рибалки поробились теслярами. Мов у біблії, тільки не зовсім.

— А як справи в Туреччині?

— Просто жах. Поскидали фески. Повісили силу людей. Однак Ісмет поки що ціленький.

— Ви, здається, нещодавно були у Франції?

— Мені там не сподобалось. Похмура країна — далі нікуди. Нещодавно там були негарні події.

— Еге ж, — мовив Старий. — Це факт, якщо тільки можна вірити газетам.

— Якщо вже французи зчиняють скандал, то справжній. Чорт вибирай, у них давня традиція.

— А ви були в Іспанії під час революції?

— Ні, я спізнився. Потім ми чекали ще двох, а вони так і не почались. А потім одну прогавили.

— А ту, що на Кубі, ви застали?

— 3 самого початку.

— І як вона вам?

— Чудова. А потім огидна. Ви й не уявляєте собі, яка огидна.

— Годі,— спинила нас Мама. — Все це я і сама знаю. Коли в Гавані почалась перестрілка, я сховалась під мармуровий столик. Вони їздили на машинах і стріляли в усі боки. Я забрала з собою склянку з віскі й неабияк пишалася тим, що не забула її і не розхлюпала й краплі. Діти питали: «Мамо, а можна вийти ввечері подивитися, як стріляють?» Вони були в такому захваті від революції, що ми мусили припинити всі розмови на цю тему. Бембі так жадав крові містера М., що його почали мучити кошмари.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Старий.

— Не смійтеся. Я навіть чути не хочу про революції. Усе, що ми чуємо або бачимо довкола, — самі тільки революції. Мене вже нудить від них.

— А вашому чоловікові вони, видно, подобаються.

— Мене від них теж нудить.

— А я ще не бачив жодної,— сказав Старий.

— Вони прекрасні. Слово честі. Але тільки якийсь час. А потім — немає гірше.

— Вони дуже захоплюють, — сказала Мама. — Це слід визнати. Але мені вони набридли. А тепер я до них геть збайдужіла.

— А я цим трохи цікавився.

— І яких ви дійшли висновків? — спитав Старий.

— Усі вони дуже різні, однак мають і певні спільні риси. Я збираюсь написати про це книжку.

— Може бути страшенно цікаво.

— Якщо достатньо матеріалу. Треба вивчити силу фактів. Дуже важко дошукатись правди про те, чого не бачив на власні очі, дуже важко, бо переможеним не до розмов, а переможці брешуть. Тому доводиться простежувати події на місці, і то тільки в тих країнах, мову яких знаєш. Це, звичайно, велика перешкода. От чому я ніколи не поїхав би в Росію. То вже не діло, коли не можеш сам підслухувати розмови. Почуєш тільки офіційні версії та обдивишся визначні місця. Житель будь-якої країни, що знає іноземну мову, може намолоти вам сім мішків гречаної вовни. Найцікавіше дізнаєшся з розмов із людьми, а якщо не можеш поговорити з ними або ж підслухати, то не дізнаєшся нічого вартого, хіба що нашкрябаєш матеріалу на газетну статейку.

— У такому випадку вам доведеться добре взятись за суахілі.

— Та берусь.

— І то ви не зможете нічого підслухувати, бо тут вони розмовляють мовами різних племен.

— Але коли я і напишу щось про Африку, то це будуть хіба що описи краєвидів, адже я так мало знаю. Перше враження від країни винятково цінне. Мабуть, найперше для вас самих, аніж для будь-кого іншого. Але все одно треба написати про нього, висловити свою думку на папері. А далі можна й викинути.

— Оті книжечки про сафарі здебільшого нестерпно нудні.

— Просто жах.

— Мені сподобалася тільки одна — Стрітера. Як же пак називається його книжка? А-а, «Цивілізована Африка». Залишає глибоке враження. Це найкраща, яку я читав.

— А мені подобається книжка Чарлі Кертіса. Описує все правдиво й яскраво.

— Цей Стрітер пише дуже смішно. Пам'ятаєте, як він підстрелив конгоні?

— Так, це в нього описано напрочуд смішно.

— Але жоден автор не спромігся викликати в мені почуття до цієї країни, яким перейнявся сам. Усі вони смакують гультяйське життя в Найробі або розписують полювання на дичину, де один убив антилопу з рогами на півдюйма довшими, ніж другий. Або ж нудно торочать про всілякі небезпеки.

— Мені хочеться написати про країну, її тваринний світ і таке інше для читача, який нічого не знає про неї.

— Що ж, спробуйте. Може вийти непогано. А знаєте, я і.сам вів щоденник своєї подорожі по Алясці.

— Хотіла б почитати його, — мовила Мама. — Я й не знала, що ви письменник, містере Джексон.

— Та який там письменник, — відказав Старий. — Але, якщо ви справді хочете почитати, то я пошлю по нього. Просто описується все, що ми робили щодня, якою видалася Аляска англійцеві з Африки. Геть знудитеся читаючи.

— Тільки не від вашого щоденника, — відповіла Мама.

— Ваша жіночка робить нам компліменти, — сказав Старий.

— Мені — ні, тільки вам.

— Його я вже читала, — мовила вона. — Тепер мені цікаво поглитати містера Джексона.

— А хіба він і справді письменник? — спитав Старий. — Щось не бачу. А може, він заробляє на прожиття полюванням?

— Так, він пише. Коли в нього гарно посувається робота, з ним дуже легко жити. Та поки він не розійдеться, до нього краще не підходь. Перш ніж почати писати, він повинен розлютитися. А коли він заводить мову про те, що, мовляв, більше не візьме в руки перо, я знаю: справа піде.

— То хай поговорить з нами про літературу, — сказав Старий. — Шкіряні Штани — ото був балакун. Ну ж бо, розкажіть нам кілька літературних анекдотів.

— Гаразд, слухайте. Це було останнього вечора перед нашим від'їздом з Парижа. Напередодні я гостював у Бена Галлахера в Солоні, і він влаштував fermeé — знаєте, коли кролики виходять попоїсти, ставлять отаку низеньку загорожу. Вранці ми стріляли кроликів, а по обіді виїжджали на полювання і стріляли фазанів; тоді ж таки я підстрелив chevreuil [66].

— Який це має стосунок до літератури?

— Стривайте. Останнього вечора у нас обідали Джойс із дружиною. На обід був фазан, та ще стегно chevreuil. Джойс і я напилися, бо я назавтра від'їздив до Африки. Ото вечірка була, господи!

— Оце так літературний анекдот, — сказав Старий. — А хто такий Джойс?

— Дивакуватий хлопець, — відповів я. — Написав «Улісса», «Улісса» написав Гомер, — заперечив Старий.

— А хто написав «Есхіла»?

— Теж Гомер, — відповів Старий. — Ви мене не зловите. Розкажіть іще якийсь літературний анекдот.

— Ви коли-небудь чули про Паунда?

— Ні,— відповів Старий. — Зроду не чув.

— Можу розповісти кілька непоганих анекдотів про Паунда.

— Певно, ви з ним з'їли якусь дичину зі смішною назвою, а потім напилися.

— Бувало й таке, — підтвердив я.

— Видно, веселе життя у вашої братії. А як ви гадаєте, з мене вийшов би письменник?

— А чому б і ні.

— Ну, тепер ми кинемо полювати, — мовив Старий до Мами;—і обидва будемо письменниками. Розкажіть нам іще якийсь анекдот.

— Знаєте, хто такий Джордж Мур?

— Це той, про кого писано: «Скоро в дорогу! За Джорджа Мура я прощальний келих п'ю»? [67].

— Той.

— То що ви розкажете про нього?

— Він уже помер.

— Надто невеселий анекдот. Ви можете розповідати куди кращі.

— Якось я зустрів його в книгарні.

— Це вже щось веселіше. Бачите, як цікаво він уміє розповідати.

— Якось і я завітала до нього в гості у Дубліні,— сказала Мама. — Разом із Кларою Данн.

— І що ж потім?

— Не застали вдома.

— Ні, скажу я вам, літературне життя — таки штука! — зауважив Старий. — Кращого годі й пошукати.

— Я ненавиджу Клару Данн, — мовив я.

— І я, — сказав Старий. — А що вона написала?

— Багато листів, — відповів я. — А Дос Пассоса знаєте?

— Не чував про такого.

— Ми з ним звичайно пили взимку гарячий кірш.

— І що було далі?

— Іншим це було не до вподоби.

— Єдиний письменник, з яким я зустрічався, — це Едвард Стюарт Уайт, — сказав Старий. — Я завжди зачитувався його книжками. Знаєте, гарні. А згодом і познайомився з ним. І він мені не сподобався.

— Ви робите успіхи, — мовив я. — Як бачите, літературний анекдот — не така вже хитра штука.

— А чому він вам не сподобався? — спитала Мама.

— А навіщо розвозити? Хіба не вийшов анекдот? Ваш чоловік 'теж так розповідає.

— Ну ж бо, скажіть.

— Надто вже корчив із себе бувалого. Очі звикли до неозорих просторів і таке інше. Буцімто забив силу левів. Не віриться, щоб він настріляв стільки. Ну, міг поганяти їх. А набити стільки не міг. Його б давно вже порішив котрийсь із них. Пише шикарні Статті до «Сетурдей Івнінг Пост» про того, як же пак його прізвище? А-а, Енді Бернет. Та ще як! А сам він мені страшенно не — Сподобався. Бачив його в Найробі — знай втуплював очі в неозорий простір. Коли бував у місті, одягався в найгіршу одежу. Влучний стрілець, кажуть.

— А ви теж, виявляється, з літературної братії,— сказав я. — Бач, якого анекдота розповіли!

— Він просто чудовий, — мовила Мама. — Ми коли-небудь будемо їсти чи ні?

— Господи, я думав, що ми вже поїли, — сказав Старий. — Тільки почни ці анекдоти. їм не буде кінця.

Після вечері ми ще трохи посиділи біля багаття, а потім пі-йли спати. У Старого, видно, було на думці одне, бо перш ніж Я пішов до намету, він сказав:

— Ви так давно чекаєте нагоди для влучного пострілу, тож Коли ця нагода випаде, не хвилюйтесь. Стріляєте ви добре, тож зачекайте й не хвилюйтесь.

— Гаразд.

— Я накажу розбудити вас якомога раніше.

— Гаразд. Я з ніг падаю, так хочу спати.

— На добраніч, містере Джексон! — гукнула Мама з намету.

— На добраніч, — відповів Старий. Він попрямував до свого намету з якоюсь кумедною скутістю, ступаючи в темряві обережно, наче був відкоркованою пляшкою.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вранці мене розбудив Моло, потягши за ковдру. Я довго вдягався, потім вийшов з намету, промив очі, що злипалися від сну, і аж тоді по-справжньому прокинувся. Ще не займалося на світ, а біля багаття вже бовваніла темна спина Старого. Я підійшов до нього, зі своєю ранковою чашкою гарячого чаю з молоком у руці, чекаючи, поки чай трохи прохолоне.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відповів він хрипким шепотом.

— Як спалося?

— Дуже добре. Як себе почуваєте?

— Нічого, тільки ще спати хочеться.

Я пив чай і випльовував чаїнки у вогонь.

— Можете поворожити на них, — запропонував Старий.

— Немає потреби.

Ми поснідали при світлі ліхтаря холодними слизькими абрикосами, підігрітим січеним м'ясом з гострим томатним соусом, яєчнею з двох яєць і теплою живодайною кавою. Після третьої чашки Старий сказав, замислено дивлячись поперед себе й посмоктуючи люльку:

— Рано мені ворушитися після вчорашнього.

— То ви перебрали?

— Трошки.

— А я ворушуся, — відказав я. — І мені нічого.

— То все через ті кляті анекдоти, — сказав Старий. — Мемсаїб, мабуть, думає, які ж бо ми дурні базіки.

— Я згадаю ще кілька.

— Нема кращого, ніж хильнути. Не знаю, чого часом буває погано.

— То вам погано?

— Не зовсім.

— Ковтніть краплину.

— Це я, видно, натрясся в отій клятій машині.

— Отже, сьогодні — вирішальний день.

— Пам'ятайте: головне — спокій.

— Це ви так за мене потерпаєте?

— Трошки.

— Зайве. Я цілком спокійний. Слово честі.

— От і гаразд. Тоді їдьте.

— Спершу треба кудись завітати.

Стоячи біля нашої похідної вбиральні, я дивився, як і щоранку, на яскраве сузір'я, що його романтики-астрономи назвали Південним Хрестом. Кожного ранку в той самий час я споглядав його, і це стало для мене якимсь урочистим ритуалом.

Старий уже стояв біля машини. М'Кола подав мені спрінг-філда, і я сів на переднє сидіння. Трагік і його слідопит сіли позаду. М'Кола примостився біля них.

— Ну, щасти вам! — сказав Старий.

Хтось ішов до нас від наметів. То була Мама в голубому халаті й протимоскітних чоботях.

— Щасти вам, — сказала й вона. — Щиро бажаю вам успіху.

Я помахав рукою, й машина з засвіченими фарами рушила до дороги.

Залишивши машину милі за три від солонцю, ми обережно підкралися До нього, але там було порожньо. Минав ранок, а дичина не з'являлась. Ми сиділи, позгинавшись, в засідці, кожен стежив крізь гілки за своєю дільницею, і я чекав, що от-от з'явиться казковий самець куду, вийде, величний і прекрасний, з кущів на сіру курну галявину й підступить до солонцю, зритого, потоптаного копитами. Сюди поміж деревами збігалося баго-то стежок, і будь-якою з них міг нечутно надійти куду. Проте ВІН не з'являвся. Коли зійшло сонце і ми зігрілися після холодного й туманного ранку, я пересунувся нижче в брудну яму й прихилився спиною до стіни — так я і далі міг дивитися в просвіт між гілками. Поклавши спрінгфілд на коліна, я раптом помітив на цівці іржу. Я підняв рушницю й уважно оглянув дуло. Воно було вкрите свіжою іржею.

«Цей поганець і не збирався чистити її вчора після дощу», — подумав я і розлючено висмикнув затвор. М'Кола спідлоба стежив за мною. Двоє інших тубільців дивилися на солонець. Однією рукою я підняв рушницю так, щоб М'Кола міг заглянути досередини, потім знову вставив затвор, обережно подав його вперед, притискуючи спуск вказівним пальцем. Так він був готовий до дії і не на запобіжнику.

М'Кола бачив іржавий ствол. Вираз його обличчя не змінився, а я промовчав, хоч і вкрай обурений; отож було виголошено звинувачення, показано речовий доказ і зачитано вирок — і то без жодного слова. Так ми й сиділи, він — похиливши голову, тільки видніла лиса маківка, я — відхилившись назад і дивлячись на солонець. Ми більше не були товариші й добрі друзі, а дичина все не йшла.

О десятій годині вітер, який досі віяв зі сходу, почав мінятися, і ми побачили, що сидіти далі — марна справа. Наш запах рознісся на всі боки, і безперечно розполохав усіх тварин, — все одно, що ми посвітили б у пітьмі довкола себе потужним прожектором. Ми повилазили з засідки й пішли на солонець шукати слідів. Дощ намочив, але не порозмивав землю, і ми побачили Кілька дрібних слідів куду, залишених, видно, ще звечора, й один вузький, серцевидний слід великого самця, чіткий і глибокий.

Цим слідом на вологій червонуватій землі ми й ішли години дві через густі чагарі, що нагадали мені наш американський підлісок. Врешті-решт ми мусили кинути його, бо зайшли в непрохідні хащі. Я лютився на М'Колу за непочищену рушницю і водночас з радісним хвилюванням сподівався, що от-от виженемо з заростів куду й підстрелимо його. Але його не було видно, день стояв жаркий, і ми, тричі обійшовши якісь пагорби, вийшли врешті на луку, де паслася велика череда низькорослої масай-ської худоби; залишивши позаду тінисті зарості, ми під палючим полуденним сонцем попрямували назад до машини.

Камау, який сидів у кабіні, сказав нам, що бачив самця куду ярдів за сто від себе. Той ішов до солонцю десь близько дев'ятої години — саме коли вітер почав мінятися; зачувши, певно, наш запах, він подався назад у пагорби. Стомлений, спітнілий і, скоріше, пригнічений, аніж злий, я сів поряд з Камау, і ми поїхали до табору. Залишився тільки один вечір, і не було надії, що пощастить більше, ніж досі. Коли ми дісталися до табору й поринули, ніби в озеро, в прохолодну тінь дерев, я вийняв затвор із спрінгфілда і простяг рушницю М'Колі, без жодного слова, навіть не глянувши на нього. Затвор я кинув через двері намету на свою розкладачку.

Старий і Мама сиділи під тентом.

— Не пощастило? — лагідно спитав Старий.

— Анітрохи, нехай йому біс. Самець пройшов повз машину, прямуючи до солонцю. Мабуть, його злякали. Ми обходили бо-зна-скільки.

— І справді нічого не бачили? — спитала Мама. — А нам раз вчувся ніби постріл.

— Та то Геррік торохтів язиком. А спостерігачі помітили що-небудь?

— Нічогісінько. А ми ж спостерігаємо за обома пагорбами.

— А що чути від Карла?

— Ніякої звістки.

— Бодай одного побачити! — мовив я. Я був виснажений, і в мені накипала гіркота. — Хай воно горить! І надало ж йому зіпсувати нам усе полювання на солонці першого ж ранку, коли прострелив черево паршивому куду, а потім ганявся за ним усюди, полохаючи дичину!

— Поганець! — мовила Мама, що завжди ставала на мій бік, навіть коли я не мав рації.— Сучий син!

— Добра ти в мене, — сказав я. — Але не турбуйся: я зовсім спокійний. Або ж скоро буду.

— Мені так прикро, — мовила вона. — Бідолашний Тато.

— Випийте чогось, — запропонував Старий. — Зараз вам це вкрай потрібно.

— їй-богу, Старий, я неабияк старався. Втішався полюванням і не /турбувався до сьогоднішнього дня. І був певен в успіхові. Адже весь час ми бачили стільки слідів! А раптом мені не трапиться жодного куду? Де в дідька знаття, що коли-небудь ми повернемося сюди знову?

— Повернетесь, — утішив мене Старий. — Тож не занепадайте духом. Краще візьміть ось випийте.

— Я просто жалюгідний скиглій, але, слово честі, сьогодні вони подіяли так на мої нерви.

— Скиглити не годиться, — зауважив Старий. — Тож краще позбуватися цього.

— Як ви щодо сніданку? — спитала Мама. — Невже й досі не голодні?

— К бісу сніданок. Лихо в тому, Старий, що ми жодного разу не бачили антилоп увечері на солонці, а самця — в пагорбах. У мене залишається один тільки вечір. Тож схоже на те, що все дропало. Тричі вони були в мене майже в руках, а Карл, австрієць і вандеробо усе нам псували.

— Ніхто нам нічого не псував, — заперечив Старий. — Вихиліть іще одненьку.

Щойно ми поснідали, і то добряче, як з'явився Кейті й доповів, що до Старого прийшли якісь люди. Спочатку на стіні намету з'явилися дві тіні, потім люди підійшли до нас. Один був той самий старий тубілець, що зустрів нас першого дня, тільки тепер він постав перед нами не як землероб, а як мисливець, з довгим луком і сагайдаком зі стрілами.

— Він виглядав іще старішим, змученішим і викликав навіть мевше довіри, ніж доти, а своїм вбранням він, певно, хотів нас вразити. З ним був худющий, брудний вандеробо з розрізаними й закрученими вгору мочками вух; схиливши голову набік, він стояв на одній нозі, а пальцями другої чухав у себе під коліном. Обличчя в нього було вузьке, дурнувате й неприємне.

Дід, дивлячись Старому в вічі, щось говорив йому статечно й повільно, без ніякої міміки.

— Що це він надумав? Вирядився отак, щоб показати себе Дозорцем і злупити з нас гроші? — спитав я.

— Зачекайте, — відмахнувся Старий.

— Ви тільки подивіться на цих двох — цього вандеробо й старого паршивого ошуканця! — не вгавав я. — Що він там торочить, Старий?

— Він ще не скінчив, — відповів Старий.

Нарешті Дід умовк і очікувально стояв, спираючись на свій ^лУк-експонат. Обидва виглядали дуже стомленими, але, пригадую, тоді я вбачав у них тільки шахраїв.

— Він каже, — почав Старий, — що вони знайшли місце, де є куду й чорні антилопи. Вони пробули там три дні. Вони знають, де ховається великий самець куду, і залишили там дозорця, щоб стежив за ним.

— І ви вірите? — Я відчув, як хміль і втома зникають, а їх заступає збудження.

— Хтозна, — відповів Старий.

— А далеко звідси?

— Один день пішки. Певно, машиною можна дістатись туди години за три-чотири, якщо вона там пройде.

— А як він гадає, машина пройде?

— Каже, що ніхто ще там не їздив, але проїхати можна.

— Коли вони залишили дозорця стежити за куду?

— Сьогодні вранці.

— А чорні антилопи де?

— Там само, в пагорбах.

— Як же туди добутись?

— Ніяк не придумаю. Хіба, може, перетнути рівнину, обминути оту гору і їхати на південь. Він каже, що там іще ніхто ніколи не полював. Тільки він замолоду там полював.

— І ви цьому вірите?

— Звісно, тубільці — несосвітенні брехуни, але цей нібито каже правду.

— То їдьмо!

— Атож, вирушайте негайно. їдьте машиною, поки можна, а далі залишите її, як табір, і починайте полювати. Мемсаїб і я вранці знімемось і з провідниками поїдемо до Дена й містера Т. Коли перетнемо ті чорні землі, дощ нам уже не страшний, хоч і захопить нас. А ви нас доженете. Якщо десь застрягнете, то в гіршому випадку завжди можна відіслати легкову машину назад через Кондоа, а ваговози до Танга й далі кружним шляхом.

— А ви не хочете поїхати з нами?

— Ні. Тут вам краще їхати одному. Чим більше людей, тим менше дичини. На куду треба полювати самому. Я перевезу табір і наглядатиму за маленькою мемсаїб.

— Гаразд, — погодився я. — То Герріка й Абдуллу теж не брати?

— Звичайно, ні. Беріть М'Колу, Камау й оцих двох. Я накажу Моло запакувати ваші речі. Поїдете з легким вантажем.

— І все ж, Старий, як, на вашу думку, — вони не дурять?

— Хтозна, — відповів Старий. — Треба ризикнути.

— Як по-їхньому «чорна антилопа»?

— Тарагалла.

— Схоже на «Валгалла» — це я запам'ятаю. А у самиць теж Є. роги?

— Звичайно, але їх легко розрізнити: самці чорні, а самиці коричневі. Помилитися неможливо.

— А М'Кола коли-небудь бачив цю антилопу?

— Не думаю. У нас ліцензія на чотирьох. Тільки трапиться щось, варте уваги, дійте.

— А їх важко вбивати?

— Так, вони живучі. Це не куду. А підстрелите таку, то підходьте обережно.

— Скільки в мене часу?

— Та треба вже їхати. Вертайтеся завтра надвечір, якщо зможете. А втім, дійте на власний розсуд. Однак мені здається, що надходить вирішальна хвилина. Ви вб'єте куду.

— Знаєте, що це мені нагадує? — спитав я. — Коли ми ще були хлопчаками, то прочули, що в чорничних заростях за Стердже-ном і Підженом є річка, де ще ніхто не вудив риби.

— І як вам повелося?

— Слухайте далі. Ми добиралися туди страшенно довго, прийшли аж надвечір, майже поночі, й побачили глибоке плесо, яке звужувалось у довгу пряму смугу. Вода була така холодна, до не можна було вдержати руку, а коли я кинув недокурок, до нього кинулася велика форель, а за нею ще кілька; вони хапали й знов випльовували недокурок, поки не розскубли його.

— А великі були форелі?

— Таких я ще не бачив.

— Боже праведний! — мовив Старий. — І що ж ви робили далі?

— Я розмотав і закинув вудку, а вже ж споночіло, над нами літав козодой, було нестерпно холодно, і я спіймав три рибини підряд — вони хапали наживку, як тільки вона торкалась води.

— І повитягували їх?

— Усіх трьох.

— Брехун несосвітенний!

— Присягаюсь, що правда.

— Гаразд, вірю. Докажете, коли повернетесь. То форелі були великі?

— Дуже великі, більших я ніколи не бачив.

— Боже праведний, — сказав Старий. — В такому разі ви підстрелите куду. Ну, в дорогу!

В наметі я розповів усе Мамі.

— То ти справді вирішив їхати?

— Так.

— Тоді поквапся, — сказала вона. — Менше балакай і збирайся.

Я взяв дощовик, запасні черевики, купальний халат, коробочку з хініном, цитронелеву олію проти москітів, записник, олівець, обойми з патронами, фотоапарат, аварійний набір інструментів, ніж, сірники, чисту сорочку, спідню білизну, книжку, дві свічки, гроші, флягу…

— Що ще?

— Мило взяв? Візьми гребінець і рушник. А носовики?

— Візьму.

Моло повкладав усе в рюкзак, а я тим часом знайшов свій бінокль. М'Кола взяв великий польовий бінокль Старого і флягу з водою, а Кейті виніс ящик з провіантом.

— Наберіть чим більше пива, — порадив Старий. — Ви можете залишати його в машині. Віскі в нас обмаль, але пляшку беріть.

— А ви як?

— Не турбуйтесь. У тому таборі є ще. Ми послали туди дві пляшки з містером К.

— Мені вистачить і однієї фляги. Давайте розіллємо цю пляшку.

— Тоді візьміть більше пива. У нас його вистачає.

— А куди нарихтувався цей поганець? — спитав я, показуючи на Герріка, що сідав у машину.

— Каже, що ви з М'Колою не порозумієтесь із тамтешніми жителями. Що вам потрібен перекладач.

— От причепа!

— Вам і справді буде потрібен хтось, щоб перекладати на суахілі те, що казатимуть вам тамтешні жителі.

— Гаразд, нехай їде. Але скажіть йому, щоб не командував і не розпускав свого язика.

— Ми проведемо вас до вершини пагорба, — сказав Старий. Вандеробо скочив на підніжку, і машина рушила. — Заїдемо по Діда в село.

Усі в таборі вийшли з наметів провести нас.

— А солі ми взяли досить?

— Так.

У селі нам довелося чекати, поки Дід і Геррік вийдуть із своїх хижок. Щойно настав полудень, але небо затягли хмари; я дивився то на Маму, таку любу, спокійну, елегантну в своєму костюмі кольору хакі, чоботях і ширококрисому капелюсі набакир, то на Старого, високого, дебелого у вилинялій вельветовій жилетці, що побіліла від сонця.

— До побачення! Шануйся.

— Не турбуйтесь. Шкода, що я не їду з тобою.

— Це полювання наодинці,— пояснив Старий. — Треба налетіти зненацька, вколошкати дичину й мерщій забратися. А у вас і так чималий вантаж.

Вийшов Дід і заліз на заднє сидіння поряд з М'Колою, котрий надяг мою стару куртку кольору хакі, що в ній я колись ходив на перепелів.

— А М'Кола надяг вашу куртку, — сказав Старий.

— Та то він любить носити всяку всячину в кишенях, тому й надяг, — відповів я.

М'Кола здогадався, що мовиться про нього. Я вже геть забув про непочищену рушницю, а зараз згадав і сказав Старому:

— Спитайте його, де це він роздобув нову куртку.

М'Кола усміхнувся і відповів щось.

— Та каже, що це його власна.

Я теж усміхнувся, а М'Кола потряс лисою головою, і отак стало зрозуміло, що про рушницю забуто.

— Але де ж це клятий Геррік? — спитав я.

Нарешті той вийшов з ковдрою в руці і вмостився поряд з М'Колою і Дідом на задньому сидінні. Вандеробо сів на переднє, Між мною і Камау.

— У тебе хороший друг, — зауважила Мама. — Тож дивись, будь і ти хорошим.

Я поцілував її, і ми пошепки перемовилися кількома словами.

— Усе вуркочуть, — мовив Старий. — Феї

— До побачення, старе.

— До побачення, нищителю антилоп.

— До побачення, люба!

— До побачення. Щасти тобі!

— У вас багато бензину, але ми й тут залишили трохи! — гукнув нам Старий.

Я помахав рукою, і ми рушили через село пагорбом униз і виїхали на вузьку дорогу, яка вела через суху, порослу чагарником, рівнину, що слалася між двох високих голубих пагорбів.

Коли ми з'їжджали вниз, я озирнувся: дві постаті в крислатих капелюхах — одна висока й дебела, а друга маленька й граційна — ішли назад до табору. Потім перевів. погляд на висохлу, порослу чагарником, рівнину попереду.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дорога, якою ми їхали, була скоріше стежкою, а рівнина довкола навіювала сум. Тільки одного разу ми нагледіли кількох тоненьких газелей, що постали білими плямками на тлі жовтої, випаленої сонцем трави та сірих дерев. Мій веселий настрій де й подівся серед цієї просторої рівнини, видно, бідної на дичину, і весь задум почав здаватися нездійсненним, химерним, ба навіть безглуздим. Від вандеробо тхнуло: я став розглядати кінчики його вух, розтягнуті й ретельно закручені, та його дивне, зовсім не негритянське обличчя з тонкими губами. Помітивши, що я поглядаю на нього, він приязно всміхнувся й пошкріб собі груди. Я озирнувся. М'Кола спав. Геррік сидів випростаний, трагічно підкреслюючи свою пильність, а Дід, витяіши шию, силкувався розглядіти дорогу.

А її, вважай, і не було, — тільки протоптана худобою стежка, та, на наше щастя, ми вже добулися до краю рівнини. Згодом вона лишилась позаду, а попереду завидніли високі дерева: ми в'їжджали в місцевість, найчарівнішу з усіх, які я бачив будь-де в Африці. Трава тут росла рівна й така свіжа та зелена, наче молода отава на недавно скошеній луці, а вікові дерева — крислаті, високі, без підліска; під ними тільки яскраво зеленів дерн, як в оленячому парку, і ми їхали в тіні, де-не-де поперетинаній сонячними смужками, тримаючись ледь помітної стежини, яку нам показував вандеробо. Мені аж не вірилось, що ми потрапили в такий дивний край. Така чарівна країна може тільки приснитися, і я, щоб пересвідчитись, що це не сон, простяг руку й доторкнувся до вуха вандеробо. Той аж скинувся від несподіванки, а Камау пирснув зо сміху. Ка-мау торкнув мене за плече й показав на відкриту галявину, де, ярдів за двадцять від машини, піднявши голову й сторожко втупившись у нас іскристими очицями, настовбурчився велетенський вепр із загнутими довженними могутніми іклами. Я подав Камау знак спинити машину, і якусь мить звір і ми пильно дивилися один на одного. Я підняв рушницю й прицілився кабанові в груди. А він стояв непорушно й тільки дивився на нас. Тоді я подав знак Камау їхати далі; машина рушила й звернула праворуч, у бік від кабана, що так і не зворухнувся й не виявив ніякого страху перед нами.

Я помітив, що Камау збуджений, а М'Кола позаду схвально киває головою. Ми вперше побачили кабана, який не дреме-дув щодуху від нас. То був закуток, де ще не ступала нога ідасливця, незаймана місцина, що загубилася серед безкраїх просторів Африки. Я вже був ладен спинитись і стати тут табором.

Довкола розкинувся чудовий край, а ми їхали далі, кривуляли між велетенськими деревами, через степ, де тихо погойдувалася трава. Аж ось попереду праворуч завиднів високий частокіл масайського села. Село було велике, і на околицю, нам назустріч, посунув натовп цибатих, темношкірих, озброєних списами чоловіків; усі вони, на перший погляд, видавались одного віку, їхнє пряме волосся було заплетене в товсті коси, що теліпалися на спині. Вони оточили машину, сміючись і розмовляючи без угаву. Всі високі, з міцними білими зубами, пофарбоване в червонясто-коричневий колір волосся спадало чубчиком на лоб, усі красені, як один, привітні й веселі, на відміну від похмурих і погордливих північних масаїв. Кожен тримав у руці списа. Вони хотіли знати, що ми збираємося тут робити. Ван-деробо, очевидно, пояснив їм, що ми приїхали полювати на куду й поспішаємо. Але вони щільно обступили машину, не даючи йам проїхати. Один із них щось сказав, його слова підтвердили кілька інших, і Камау пояснив мені, що сьогодні опівдні вони бачили на стежці двох самців куду.

«Не може того бути, — подумки казав я собі.— Не може того бути».

Я звелів Камау рушати, й ми повільно рушили крізь натовп тубільців, що зі сміхом і вигуками заступали дорогу, ризикуючи потрапити під колеса. Так, це були найвищі, найкраще збудовані, найгарніші, та ще й найжиттєрадісніші й найвеселіші люди, яких я зустрічав у Африці. Коли ми врешті виїхали з натовпу, тубільці побігли поряд з машиною, так само голосно сміючись і, мабуть, показуючи, як вони легко бігають, а коли машина набрала швидкості й поїхала вгору рівною долиною потічка, поїлося справжнє спортивне змагання; та бігуни один за одним відставали, махали нам навздогін, широко всміхалися, і тільки двоє з них, довгоногі бігуни, все ще легко й гордовито мчали поряд з машиною, як добрі скакуни, і не випускали з рук спи-<іІв. Далі нам довелося узяти праворуч, і рівна зелена долина йёрейшла в горбисту місцевість; а коли ми на першій швидкості поповзли вгору, вся ватага знову наздогнала нас; бігуни ’сміялися, вдаючи, ніби анітрохи не засапались. З-за куща вискочив маленький кролик і злякано закривуляв; масаї, що гналися за нами, впіймали кролика, і найвищий із них, підбігши до Машини, простяг його мені. Я взяв звірятко й, відчувши, як калатає серце в м'якому і теплому пухнастому тільці, погладив його, а масай приязно поплескав мене по плечу. Я взяв кролика за вуха й простяг його назад масаєві. Але він тільки завзято хитав головою. То був подарунок. Я подав кролика М'Колі, але той усе сприйняв за жарт і повернув його одному з масаїв. Ми їхали далі, а масаї знову бігли навздогін. Той, що взяв кролика, нахилився, посадив його на траву, а коли кролик дременув, усі засміялись. М'Кола тільки похитав головою. Нам усім неабияк сподобалися ці масаї.

— Хороший масай, — зворушено мовив М'Кола. — Масай — багато худоби. Масай не вбиває, щоб їсти. Масай убиває ворога.

Вандеробо вдарив себе в груди.

— Вандеробо-масай! — гордо виголосив він, намагаючись довести свою спорідненість із масаями. Його вуха були закручені достоту так, як і їхні. Дивлячись, як біжать ці гарні й щасливі люди, і ми почували себе щасливими. Ще ніколи я не зустрічав такої безкорисливої приязні, таких щирих людей.

— Хороший масай, — повторив М'Кола, енергійно киваючи головою. — Хороший, хороший масай.

І тільки на Герріка, видно, ця зустріч подіяла інакше. Я відчув, що незважаючи на його одяг кольору хакі і лист від Бвани Сімби, ці масаї навіть налякали його. Вони були наші друзі, а не його. Атож, вони були наші друзі. З такими людьми ви зустрічаєтесь, як з братами, вони відразу й щиросердо приймають вас як свого, хоч звідки ви родом. Таке ставлення до людей властиве тільки найкращим з англійців, найкращим з угорців і найкращим з іспанців; воно було характерною рисою аристократів у часи, коли ще не існувало аристократії. Це ставлення щире й простодушне, таких людей мало, і немає нічого приємнішого, ніж спілкуватися з ними.

Знов поряд з машиною залишилися тільки два бігуни, але й вони починали відставати. Вони бігли все ще швидко й легко, але змагатися з машиною їм було не під силу. Врешті я наказав Камау збільшити швидкість, певний, що цей ривок не образить бігунів, гордих своєю витривалістю. Вони й собі прискорили біг, але, не наздогнавши нас, тільки засміялись; тоді ми по-вихилялись із машини й помахали їм руками, а вони стояЛи, зіпершись на списи, й махали нам. Ми розсталися хорошими друзями й знов їхали через безлюдний край, по бездоріжжю, все вперед, зеленою долиною, минаючи купки дерев обабіч.

Невдовзі дерев побільшало, вони росли густіше, чарівна країна залишилася позаду, і ми вже їхали ледь помітною стежкою через густий молодий ліс. Часом спинялися, щоб прибрати з дороги якусь колоду, а то й зрубати дерево, яке заважало проїхати. Подеколи доводилося здавати назад із заростів і шукати кружного шляху, щоб знову виїхати на стежку, розчищаючи шлях довгими мисливськими ножами «панга». Вандеробо працював абияк, та й Геррік не старався. А от М'Кола працював спритно, як і всюди, де треба було вдаватися до ножа; він ру-«бав швидко, хоч надто сильно й аж якось мстиво. Я користувався пангою невміло. Тут потрібна гнучкість зап'ястя й до ножа важко звикнути відразу: рука скоро стомлюється й лезо видається важчим, ніж воно є. Я жалкував, що не прихопив своєї мічманської двосічної, гострої, як бритва, сокирки, якою справді рубаєш, а не стинаєш гілля, як ото кавалерійською шашкою.

Отож прорубуючи собі проїзд, коли вже проїхати не було як, та ще з таким водієм, як Камау, який вправно вів машину й чудово орієнтувався, ми подолали цю важку ділянку шляху й знов опинилися на відкритій рівнині з пагорбами праворуч. Але тут нещодавно пройшла злива, тому ми мусили бути дуже обережними в низинах, де колеса розривали дерен, грузли в рідкій багнюці й буксували. Ми рубали кущі й двічі бралися до лопат, а згодом, навчені не довіряти низинам, вибралися на високий край рівнини й знову заїхали в ліс. Покружлявши довгенько в пошуках проїзду, ми виїхали на берег потічка саме «там, де русло перегородила загата, що нагадувала бобрячі греблі. На протилежному боці ми побачили маїсове поле, обнесене живоплотом колючої акації, поряд кілька занедбаних краалів — обгороджених ділянок з ліплянками, а праворуч, над цією живою загорожею, видніли конусовидні стріхи хижок. Ми повиходили з машини: передбачалася важка переправа, та й піднятися на той берег можна буде тільки через маїсове поле, утикане пеньками.

Дід запевняв, що дощ почався тільки сьогодні. Вранці, коли вони з вандеробо проходили тут, вода ще не переливалася через загату. Я почував себе пригніченим. Покинути чудовий незайманий ліс, де на стежці масаї бачили куду, і тільки для того, щоб стати на березі маленького струмка біля чужого маїсового поля! Я зовсім не сподівався побачити тут оброблену землю і лютився, що все так склалося. Доведеться просити дозволу проїхати через маїс, якщо ми взагалі переберемося через струмок і піднімемось на той берег. Я роззувся й побрів, щоб обстежити дно. Звалені кущі й деревця утворили на дні щільний настил, і я подумав, що з розгону машина може проскочити. М'Кола й Камау погодилися зі мною, і ми пішли глянути ще нагору. Земля була пухка, але під вологим шаром виявилась сухою, і я вирішив, що ми розчистимо шлях лопатами, «ЯКЩо машина пройде серед пеньків. Однак спершу, звичайно, Треба було її розвантажити.

Від хижок до нас ішли двоє чоловіків і хлопчик. Коли вони Наблизились, я сказав: «Джамбо». «Джамбо», — відповіли тубільці, а Дід і вандеробо заговорили з ними. М'Кола похитав головою і глянув на мене: він не розумів жодного слова. «Мабуть, просять дозволу проїхати через маїсове поле», — подумав я. Дід скінчив говорити, і двоє чоловіків підійшли до нас. Ми потисли один одному руки.

Вони не були схожі на негрів, яких я зустрічав досі. Шкіра в них була сіро-коричнева; старший, років п'ятдесяти, мав тонкі губи, майже грецький ніс, високі вилиці та великі розумні очі. Тримався він з гідністю й здавався дуже розважливим. Другий, помітно молодший, років тридцяти п'яти, був рисами майже схожий на першого, і я вирішив, що вони брати. Хлопчик, гарненький, мов дівчинка, виглядав боязким і дурнуватим. Першої миті, побачивши його, я взагалі подумав, що то дівчинка, бо ж усі вони носять щось на взірець римської тоги з невибіленої тканини, сколотої на плечі, яка приховує лінії тіла.

Вони розмовляли з Дідом, і тепер, коли всі троє стояли поряд, я зауважив деяку схожість між зморщеним Дідовим обличчям і класичними рисами господаря шамби; достоту отак нам вандеробо-масай видавався просто карикатурою на красенів ма-саїв, яких ми зустріли в лісі.

Ми гуртом зійшли до потічка, я допоміг Камау обв'язати шини вірьовками, замість ланцюгів, а старший — Римлянин — і решта тим часом розвантажили машину й винесли найважчі речі на стрімкий берег. Ми з розгону перескочили струмок, піднявши хмару бризок, потім, завзято підштовхуючи машину, подолали половину схилу, і машина застрягла. Ми рубали чагарник, копали землю й нарешті витягли машину нагору, але попереду ще було маїсове поле, і я не знав, куди їхати далі.

— То куди поїдемо? — спитав я старшого, Римлянина.

Геррік переклав, але Римлянин нічого не зрозумів, і запитання

йому розтлумачив Дід.

Римлянин показав ліворуч, в бік суцільної загорожі на узліссі.

— Таж ми там не проїдемо.

— Табір, — мовив М'Кола, маючи на увазі, що ми станемо там на ніч.

— Погане місце, — заперечив я.

— Табір, — твердо повторив М'Кола, й усі закивали головами.

— Табір! Табір! — і собі озвався Дід.

— Там стоятиме наш табір, — урочисто виголосив Геррік.

— Іди к бісу, — незлостиво сказав я йому.

Я попрямував туди разом з Римлянином, який без угаву говорив щось не зрозумілою мені мовою. М'Кола пішов слідом за мною, інші повантажили речі в машину й наздогнали нас.

Я десь читав, що поблизу покинутих Тубільних поселень не варто ночувати через кліщів та інших паразитів, і вирішив будь-що змінити місце. Ми пролізли через пролом в загорожі й побачили всередині споруду з колод і молодих дерев, увіткнутих в землю й переплетених гілками. Оселя скидалася на ве-дикий курник. Римлянин вказав рукою на будинок і подвір'я,

> ніби запрошуючи нас розташовуватись, і балакав далі.

— Блощиці,— несхвально мовив я до М'Коли мовою суахілі.

— Ні,— рішуче заперечив він. — Немає блощиць!

— Люті блощиці. Багато блощиць. Хвороба.

— Немає блощиць, — уперто заперечував він.

Врешті він переважив мене, і поки Римлянин говорив, — як я сподівався, — щось слушне, над'їхала машина, спинилася під великим деревом ярдів за півсотні від колючої загорожі, й тубільці заходилися вивантажувати й переносити речі, щоб стати табором. Мого намета з брезентовою підлогою стали напинати Між деревом і «курником», а я, присівши на каністру з бензином, завів з Римлянином, Дідом і Герріком розмову про полювання; тим часом Камау з М'Колою ставили табір, а вандеробо, розкривши рота, стояв на одній нозі.

— Де були куду?

— Там, — відповів Римлянин, показуючи кудись убік.

— Великі?

Римлянин розкинув руки, щоб показати, які в того куду велетенські роги, і затопив мене зливою свого красномовства.

За допомогою словника я насилу склав фразу:

— Де той куду, за яким ви стежили?

Замість відповіді — довга промова: вони, мовляв, — як я врешті зрозумів — стежили за всіма куду разом.

Стояв уже пізній полудень, і небо заволокли важкі хмари… Я змок до пояса, мої шкарпетки просякли рідкою багнюкою. До того ж я спітнів, штовхаючи машину й працюючи лопатою.

— Коли почнемо? — спитав я.

— Завтра, — відповів Геррік, навіть не потурбувавшись перекласти моє запитання Римлянинові.

— Ні,— заперечив я. — Сьогодні.

— Завтра, — не відступався Геррік. — Сьогодні пізно. Одна година світла. — І показав одну годину на моєму годиннику.

Я погортав словника.

— Полюватимемо сьогодні. Остання година — найкраща година.

Але Геррік почав доводити, що куду надто далеко. Мовляв, не встигнемо повернутись до табору. Усе це він пояснював жестами, завершуючи словами:

— Полювання завтра.

— Поганець, — мовив я по-англійськи. Увесь цей час Римлянин і Дід стояли мовчки. Я скулився: сонце зайшло за хмари, й стало холодно, незважаючи на задуху після дощу.

— Діду, — звернувся я до того.

— Що, пане? — озвався він.

Швиденько погортавши словника, я сказав:

— Полювання на куду сьогодні. Остання година — найкраща година. Куду близько?

— Може, й близько.

— Полювання зараз?

Вони порадилися між собою.

— Полювання завтра, — знов озвався Геррік.

— Помовч, Акторе, — мовив я. — Слухай, Діду, — пополюємо трохи сьогодні?

— Так, — відповів він, а Римлянин теж кивнув головою. — Тільки трохи.

— Добре, — сказав я й пішов по суху сорочку, фуфайку й шкарпетки.

— Полювання зараз, — сказав я М'Колі.

— Добре, — відповів він. — М'узурі.

З приємністю відчуваючи на собі суху сорочку, свіжі шкарпетки й черевики, я сидів на каністрі з бензином і попивав віскі з содовою, поки надійде Римлянин. Я був певен, що сьогодні стрілятиму по куду, й пив, щоб заспокоїтись. І щоб не застудитись. А ще я пив віскі просто так, бо люблю його, і хоч би який я був щасливий, а від віскі ставав ще щасливішим.

Коли повернувся Римлянин, я затяг замки-блискавки на черевиках, подивився, чи є патрони в магазині спріцгфілда, зняв з мушки захисний ковпачок і продмухав приціл. Потім допив віскі з алюмінієвого кухля біля каністри і підвівся, перевіряючи, чи лежать два носовики в кишенях сорочки.

Надійшов М'Кола з мисливським ножем і біноклем Старого.

— Залишайся тут, — сказав я Геррікові.

Він не заперечував. Він вважав дурістю виходити на полювання так пізно й був радий довести свою слушність. Вандеро-бо, навпаки, хотів іти з нами.

— Досить людей, — сказав я, зробивши Дідові знак залишитися, і ми вийшли з крааля — попереду Римлянин зі списом, за ним я, потім М'Кола з біноклем і зарядженим манліхером і останнім — вандеробо-масай із своїм списом.

Було вже по п'ятій, коли ми вирушили — перетнули маїсове поле, потім зійшли до струмка, перебрели його ярдів за сто вище загати, де русло звужувалось, далі повільно і обережно, зігнувшись у три погибелі, подерлись на крутий протилежний берег, відразу до пояса заросившись серед буйної трави та папороті. Не пройшли ми отак і десяти хвилин, як Римлянин несподівано схопив мене за руку й примусив лягти поряд із собою; я ще встиг смикнути затвор моєї рушниці. Затамувавши Нодих, Римлянин вказав на протилежний берег: там, на узліссі, я побачив велику сіру тварину з білими смугами на боках і велетенськими крученими рогами; тварина стояла боком до нас, підвівши голову й, видно, дослухаючись. Я підняв був рушницю, але мені заважав кущ попереду. А щоб вистрелити поверх нього, треба було стати на повен зріст.

— Піга, — прошепотів М'Кола.

Я посварився на нього пальцем і поповз уперед, обминаючи кущ. Я страшенно боявся наполохати тварину, перш ніж мав підповзти на постріл, але не забував і поради Старого: «Зумійте виждати». Підкравшись якомога ближче, я встав на одне коліно, взяв куду на мушку і, захоплений його розмірами, твердячи собі, що хвилюватись не треба, що це звичайнісінький випадок, ретельно прицілився трохи нижче лопатки й натис на спуск. Гримнув постріл, куду підстрибнув і кинувся в зарості, але я знав, що не схибив. Я вистрелив у сіру пляму серед дерев іще раз. М'Кола кричав: «Піга! Піга!» — тобто: «Влучив! Влучив!», а Римлянин плеснув мене по плечу, замотав свою тогу круг шиї й припустив голяка, а слідом помчали щодуху і ми четверо, мов ті хорти, через струмок, здіймаючи цілі водограї бризок, вгору по схилу. Голий Римлянин уже продирався дсрізь зарості, потім нахилився, підняв листок, забризканий кров’ю, плеснув мене по спині, а М'Кола крикнув: «Даму! Даму!» — «Кров! Кров!» Трохи далі ми знайшли глибокий слід, що вів праворуч, і я, на бігу перезаряджаючи рушницю, разом з усіма ринувся в лісові сутінки, де Римлянин, на мить згубивши слід, знову знайшов кров і смикнув мене за руку, щоб я ліг. Ми 'затамували подих: куду стояв на галявині ярдів за сто від нас, видно, тяжко поранений, нашорошивши вуха, великий, сірий, з чудовими рогами, і, повернувши галову, дивився просто на нас. Я подумав, що тепер уже треба стріляти напевно, поки ще не смерклось, затримав подих і прицілився за лопатку. Почувся «ляскіт кулі, і куду важко став дибки. М'Кола закричав: «Піга! Іїіга! Піга!», але куду пропав з очей, ми знов помчали, мов хорти, й мало не попадали, спіткнувшись об щось. Це й був наш велетенський чудовий самець куду; він лежав на боці, мертвий, і його чудові розкидисті роги вигиналися великими темними спіралями; він упав ярдів за п'ять від того місця, де його Дістав мій постріл. І ось тепер він лежав, великий, довгоногий, сірий з білими смугами, прикрашений велетенськими рогами горіхового кольору, ніби виточеними зі слонової кістки на кінцях, з великими вухами, з густою гривою на високій гарній шиї, з білими позначками між очима й на носі,— і я, нахилившись, доторкнувся до нього, пересвідчитись, що це не сон. Куду лежав на тому боці, куди ввійшла куля, вся шкура була цілісінька, й від нього поширювався ніжний приємний дух, як ото дихання телят або пахощі чебрецю після дощу.

Римлянин обійняв мене за шию, М'Кола щось кричав несподівано високим співучим голосом, а вандеробо-масай плескав мене по плечу й підстрибував від радості; потім усі по черзі потисли мені руку — і то в дивний, не відомий мені доти спосіб: хапали мене за великий палець, затискували його в кулаці, трясли й тягли, тоді знов енергійно стискували й при цьому пильно дивилися мені в вічі.

Ми знову милувалися здобиччю, а М'Кола став навколішки й пальцем провів по рогах, потім зміряв руками їх розмах, безперестанку тягнучи: «Оо-оо-ііі-ііі», час від часу захоплено повискуючи й погладжуючи то морду, то гриву куду.

Я плеснув Римлянина по спині, а він знов виконав ритуал з моїм великим пальцем; я теж потяг його за палець. Я обійняв вандеробо-масая, і він, сильно й з почуттям потягши мене за палець, ударив себе в груди й гордо виголосив:

— Вандеробо-масай — найкращий провідник!

— Вандеробо-масай — чудовий масай! — підтвердив я.

А М'Кола все тряс головою, дивився на куду й повискував. Потім сказав:

— Думі! Думі! Думі! Бвана Кабор кідого, кідого. — Це означало, що перед нами куду з усіх куду, а Карлова здобич — дрібниця, ніщо.

Ми розуміли, що вбито не того куду, в якого я стріляв спочатку, що той лежить десь, звалений першим пострілом, але це не мало значення, бо ж перед нами було справжнє диво. Однак мені хотілося подивитись і на першого.

— Ходімо, там ще один куду, — сказав я.

— Він мертвий, — відповів М'Кола. — Куфа.

— Однаково ходімо.

— Цей найкращий з усіх.

— Ходімо!

— Треба міряти! — заблагав М'Кола.

Я простяг сталеву стрічку по вигину рога, М'Кола підтримував її знизу. Ріг був набагато довший п'ятдесяти дюймів. М'Кола дивився на мене з жадібним нетерпінням.

— Великий! Великий! — сказав я. — Удвічі більший, ніж у бва-ни Кабора.

— Ііі-ііі,— затягнув він знову.

— Ну, ходімо, — сказав я.

Римлянина вже не було видно.

Ми заквапилися туди, де стояв той куду, коли я в нього стріляв, і відразу на рівні грудей помітили залите кров'ю листя. А ярдів за сто лежав і мертвий куду. Цей був трохи мен-Іііий за першого. Роги були так само довгі, але не такі розкидисті, а все ж і цей був гарний. Він лежав на боці, підім'явши під «себе кущ, на який упав.

Знов почалися потиски рук і смикання за палець, що у тубільців, видно, означало найбільший захват.

— Цей аскарі,— пояснив М'Кола, маючи на увазі, що цей куду — сторож або охоронець отого, більшого. Мабуть, останній був у лісі, коли ми побачили першого куду, кинувся бігти фазом з ним, а потім спинився, не розуміючи, чому той відстав.

Я хотів сфотографувати здобич і наказав М'Колі разом з Римлянином піти до табору й принести два апарати — Графлекс і кінокамеру, а також електричний ліхтарик. Я знав, що табір цьому ж боці потічка, нижче за течією, і сподівався, що Рймлянин пройде навпростець і повернеться до заходу сонця.

Вони пішли, а ми з вандеробо при яскравому світлі надвечірнього сонця, що визирнуло з-за хмар, обдивлялися другого куду, вдихаючи його запах, навіть приємніший, ніж запах се-рнобика, погладили шию, подивувались, які в нього великі $уха, гладенька та чиста шкура, оглянули копита, такі довгі, вузькі та пружні, що він, здавалося, ходив навшпиньки, намацали під лопаткою дірочку від кулі й знову потисли один фадтому руки, і тоді вандеробо-масай знову сказав, що він най-эдейшщй провідник, а я сказав, що ми тепер друзі, і подарував $ому найкращий складаний ніж з чотирма лезами.

— Ходімо, вандеробо-масай, подивимося на першого, — мовив Я, по-англійському.

Вандеробо-масай кивнув, чудово мене зрозумівши, і ми повернулися туди, де край галявини лежав великий куду. Ми ^бійшли навколо нього, помилувалися ним, потім я трохи підрив його, а вандеробо, підсунувши йому руку під бік, намацав крочку від кулі й устромив туди пальця. Потім приставив до деба закривавлений палець і виголосив цілу промову, мовляв, Щндеробо-масай — найкращий провідник.

— Вандеробо-масай — король провідників, — сказав я. — Ванде-ррбо-масай — мій друг.

Я весь спітнів і, надягши плащ, який М'Кола прихопив ЙАя мене, а йдучи, залишив на галявині, підняв комір. Тепер «поглядав на сонце, непокоячись, що воно зайде, перш ніж вони повернуться з фотоапаратом і кінокамерою. Та невдовзі Р кугцах почувся шум, і я крикнув, даючи їм знати, де ми. М’Кола відповів, було чути, як вони розмовляють і продираються крізь кущі, а я, перегукуючись із ними, дивився на сонце, що вже спустилося до самісінького обрію. Нарешті я побачив їх, крикнув М'Колі: «Швидше! Швидше!» — й показав на сонце, але їм уже було несила бігти. Вони й так подолали бігом крутий схил і продерлися крізь густі зарості. Коли я взяв фотоапарат, повністю відкрив діафрагму й навів на куду об'єктив, сонце осявало тільки верхівки дерев. Я зробив кілька знімків і ввімкнув кінокамеру, поки куду перетягали на більш освітлене місце; тут сонце зайшло, фотографувати вже не можна було, мої обов'язки скінчилися; я сховав кінокамеру в футляр, з настанням темряви поринувши в блаженний стан бездіяльності,— я ще тільки дав указівку М'Колі, щоб він, білуючи голову, не зіпсував комір.

М'Кола вправно орудував ножем; мені завжди подобалося дивитись, як він білує тварин, але сьогодні, показавши йому, де робити перші надрізи, — над копитами, в нижній частині грудей, майже біля черева й на холці,— я відійшов убік, бо хотів запам'ятати куду таким, яким побачив його першої миті; а тоді поплентав у темряві до другого куду. Коли слідом прийшли тубільці з ліхтарем, я подумав, що хоч завжди або сам білував свою здобич, або ж дивився, як це робили інші, та все ж пам'ятав кожну тварину такою, якою побачив її живою. Виходить, один спогад не стирає іншого. Мені було просто ліньки щось робити, тож я взяв ліхтаря й почав присвічувати М'Колі, який білував другого куду, і, навіть стомлений, як і завжди, милувався його швидкими, впевненими й точними рухами, аж поки він, відгорнувши комір, розрубав хрящ, що з'єднував череп із хребтом, а тоді, вхопившись за роги, крутнув і відокремив голову, з якої важко звисала волога шкура, поблискуючи в світлі ліхтаря, який осявав закривавлені руки й брудний, кольору хакі, кітель М'Коли. Ми залишили вандеробо-ма-сая, Герріка, Римлянина і його брата, щоб вони при світлі гасового ліхтаря розібрали тушу, а М'Кола з головою першого куду, Дід з головою другого і я з електричним ліхтарем та двома рушницями рушили до табору.

В темряві Дід упав, і М'Кола засміявся; потім шкура, що її Дід ніс на голові, розгорнулась, накрила йому обличчя, і він мало не задихнувся. Ми з М'Колою розсміялися, Дід теж. Потім упав М'Кола, й сміялися вже ми з Дідом. Трохи далі я провалився ногою в якусь яму-пастку і гепнувся долілиць, а коли вставав, то чув, як М'Кола пирскає та захлинається від сміху й тихенько хихоче Дід.

— Це вам що — комедія Чапліна? — сердито спитав я по-англійському. Але обидва тихенько сміялися позаду. Нарешті після важкого переходу через ліс ми дісталися до колючої за-ворожі й побачили табірне вогнище. М'Кола, здавалося, страшенно тішився, коли Дід упав знову, продираючись крізь колючки, а потім — коли я присвітив йому ліхтариком і показав дірку в загорожі,— підвівся, лаючись на всі заставки, ледве спроможний підняти голову куду.

Коли ми підійшли до вогню й Дід поклав під ліплянкою череп куду, я побачив, що його обличчя в крові. М'Кола теж поклав свою ношу, показав на Дідове обличчя й затряс головою, сміючись. Я подивився на Діда. Він геть знесилів, обличчя його було пошкрябане, брудне й закривавлене, проте він ве-. село хихотів.

— Бвана впав, — мовив М'Кола й показав, як я падав. Оби-, два пирснули зо сміху.

Я жартома замахнувся на нього й сказав:

— Шенці!

М'Кола знову зобразив, як я падав, аж тут з'явився Камау. Він приязно й чемно потис мені руку: «Добре, бвана! Дуже добре;!», потім підійшов до голів; очі його заблищали, він став навколішки й, погладжуючи роги куду й обмацуючи вуха, затяг ту саму одноманітну, схожу на зітхання, пісню: «О-о-о-о-о-о! І-і-і-і-і-і!», як і М'Кола.

Я зайшов до намету й у темряві — ліхтаря ми залишили білувальникам у лісі — вмився, зняв мокрий одяг, потім, подлу-бавшись у рюкзаці, дістав піжаму та купальний халат. Переодягтись, вийшов до багаття й поклав біля вогню мокру одежу й. черевики, а Камау розвісив одяг на жердинах; черевики ж, щоб не покоробилась шкіра, насадив на кілки, ввіткнуті в землю, і* Я сів біля вогню на каністру, прихилившись спиною до де-'рра, а Камау приніс пляшку й налив мені в кухоль віскі; я долив туди води з фляги й почав пити, дивлячись на вогонь, ні про, вдо не думаючи, розкошуючи й відчуваючи, як по тілу розливається тепло і все в мені розправляється від віскі, як ото ми розправляємо перед сном зім'яте простирадло на ліжку; тим часом Камау приніс бляшанки з консервами й спитав, що готувати Йй вечерю. Ми мали три бляшанки особливого «різдвяного» фаршу вищого гатунку, три бляшанки лососини й три — консервованого компоту, багато шоколаду та ще коробки різдвяного чУдингу з родзинками — так само вищого гатунку. Я звелів віднести те все назад, дивуючись, навіщо Кейті поклав нам фарш. А пудинг ми марно шукали і ніяк не могли знайти ось уже цілих два місяці.

— Де м'ясо? — спитав я.

Камау приніс товсте смажене філе газелі, яку підстрелив Старий на далекому солонці, і хліб.

— А пиво?

Він приніс одну з великих літрових пляшок і відкрив її.

Сидіти на каністрі було досить незручно, тому я розстелив дощовика біля вогнища, де земля вже підсохла, випростав ноги й прихилився спиною до дерев'яного ящика. Дід смажив на прутику м'ясо. Цей вишуканий шматок він приніс, загорнувши в полу своєї тоги. Невдовзі один за одним поприходили й інші тубільці з м'ясом та двома шкурами. Я лежав на землі, попивав пиво й дивився на вогонь, а вони жваво розмовляли й смажили м'ясо. Ставало прохолодно, ніч була ясна, пахло смаженим м'ясом, димом, вологою шкірою від моїх черевиків і до цього долучався запах нашого доброго вандеробо-масая, що сидів навпочіпки неподалік від мене. І ще досить виразно я відчував запах куду, що лежав у лісі.

Кожен тубілець настромив собі на прут великий шмат або ж кілька дрібних шматочків; вони повертали прути, і, теревенячи без угаву, стежили за м'ясом. З ліплянки вийшли ще двоє незнайомих чоловіків, а з ними і хлопчик, якого ми бачили вдень. Я їв шматок смаженої печінки, що його зняв з одного з прутів вандеробо-масая, питаючи себе подумки, де ж поділися нирки. Печінка була чудова. Я саме роздумував, чи встати, щоб узяти словника й спитати про нирки, аж М'Кола спитав:

— Пива?

— Гаразд, неси.

Він приніс пляшку, і я одним духом випив її до половини, запиваючи смажену печінку.

— Оце життя! — мовив я по-англійському.

М'Кола всміхнувся й спитав на суахілі:

— Ще пива?

Коли я забалакував до нього по-англійському, він це сприймав як лагідний жарт.

— Дивись, — я приставив пляшку до рота, вихилив її до дна. То був старий фокус, — пити не ковтаючи, — якого ми навчились в Іспанії, де пили отак вино з міхів. Римлянин був вражений. Він підійшов ближче, присів навпочіпки й заговорив. Говорив він досить довго.

— Атож, — зауважив я по-англійському. — А тепер чухрай звідси!

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Бачу, ти хочеш напоїти мене, старого.

— Н'діо, так, — відповів він, вдаючи, ніби розуміє мене.

— Дивись, Римлянине, — мовив я і почав лити пиво собі ь рот. Але помітивши, що він дивиться на мене і робить горлом ковтальні рухи, мало не захлинувся й опустив пляшку.

— Ну, годі. Більше, ніж двічі за вечір, не можу; шкідливо для печінки.

Римлянин щось говорив своєю мовою. Двічі він ніби сказав слово «сімба».

— Сімба тут?

— Ні,— відповів він. — Там, — і махнув рукою в пітьму, а я так нічого й не зрозумів. Але залюбки слухав його.

— Я вбив багато сімба, — сказав я. — Я — нищитель сімба. Це віриш — спитай у М'Коли. — Я відчував, як і завжди ввечері, бажання похвалитися, але з нами не було Старого й Мами, д хвалитися, коли тебе не розуміють, не так приємно, а все ж це краще, ніж мовчати, надто після двох пляшок пива.

— Дивовижно, — сказав я Римлянинові.

А він розповідав щось своє. На дні пляшки залишилося ще Трохи пива.

— Діду, — погукав я. — Мзі!

— Що, бвана?

— Випий пива. Ти вже старий, тож воно тобі не зашкодить. Я баічив Дідові очі, коли спорожнював пляшку, й зрозумів,

що і йому кортить пива. Він узяв пляшку, допив пиво й схилився над прутами з м'ясом, ніжно пригортаючи до себе пляшку.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Так, — відповів я. — І патрони.

А Римлянин розводився далі. Мабуть, він був ще більший ‘балакун, ніж Карлос, якого я зустрічав на Кубі.

— Усе це страшенно цікаво, — сказав я йому. — Ти, я бачу, молодець, як і я. Ми обидва молодці. А зараз послухай…

М'Кола приніс пиво і мою мисливську куртку, де в кишені, Лежали патрони. Я випив ковток, помітив, що Дід не зводить '» мене очей, і виклав перед ним шість патронів.

— Хочу похвалитися, — заявив я. — Доведеться вам трохи потерпіти. Дивіться!

Я по черзі доторкнувся до кожного патрона, приказуючи:

— Сімба, сімба, фаро, ньяті, тендалла, тендалла. То як? Хоч Нірте, хоч ні. Дивися, М'Коло! — І я знов перебрав усі шість Патронів:

— Лев, лев, носоріг, буйвіл, куду, куду.

— Ай! — схвильовано вигукнув Римлянин.

— Н'діо, — урочисто підтвердив М'Кола. — Так, це правда.

— Ай! — знову вигукнув Римлянин і вхопив мене за великого Оальця.

— Свята правда, — сказав я. — Хоч важко повірити, адже так?

— Н’діо, — повторив М’Кола і собі взявся перераховувати Патрони: — Сімба, сімба, фаро, ньяті, тендалла, тендалла!

— Можеш розповісти це всім, — мовив я по-англійському. — А, з мене на сьогодні досить.

Римлянин знову заговорив до мене, а я уважно слухав його, жуючи новий шматок смаженої печінки. М'Кола заходився коло голови куду: оббілував одну й показав Камау, що робити з другою. То була морочлива робота: вони вдвох при світлі багаття обережно очистили очі, ніс і вуха, потім, не пошкодивши шкури, вміло й ретельно відділили все м'ясо. Не пам'ятаю, коли я ліг спати і чи ми взагалі лягали спати тієї ночі.

Пригадую, я дістав словника й попросив М'Колу спитати у хлопчика, чи є в того сестра; М'Кола поважно й твердо відповів за нього:

— Ні, ні.

— Та я нічого такого не маю на думці. Просто цікаво.

Але М'Кола був невблаганний.

— Ні,— сказав він і похитав головою. — Хапана! — Так само твердо він говорив «ні», коли ми в заростях вистежували лева.

На цьому й урвалася наша світська розмова, і я став розшукувати нирки; брат Римлянина відрізав мені трохи від своєї частки, я настромив шматок нирки на прут між двома шматками печінки й почав підсмажувати.

— Гарний буде сніданок, — сказав я вголос. — Куди смачніший від фаршу.

Потім ми довго розмовляли про чорних антилоп. Римлянин не називав їх «тарагалла», він узагалі не знав такого слова. Спершу вийшла плутанина: я гадав, що він говорить про буйволів, бо все повторював «ньяті», але, як виявилося, він казав тільки, що вони чорні, як буйволи. Він почав малювати їх на попелі від вогнища, і ми зрозуміли, що йдеться саме про чорну антилопу. Роги в неї зігнуті, як східна шабля, й кінцями дістають до загривка.

— Самці? — спитав я.

— Самці й самиці.

З допомогою Діда й Герріка я з'ясував, що поблизу ходять два стада.

— То завтра?

— Так, — відповів Римлянин. — Завтра.

— М'Коло, — сказав я, — Сьогодні — куду. Завтра чорні антилопи, буйволи, сімба.

— Хапана буйволи! — заперечливо похитав він головою. — Хапана сімба!

— Я і вандеробо-масай — полювати буйволи.

— Так, так, — радісно погодився вандеробо-масай.

— Тут, поблизу, є великі слони, — озвався Геррік.

— Завтра — слони, — сказав я, дражнячи М'Колу.

— Хапана слони! — Він зрозумів, що я його дражню, але й чути не хотів про це.

— Так, слони, — сказав я. — Буйволи, сімба, леопарди.

Вандеробо-масай схвильовано кивав.

— І носороги, — докинув він.

— Хапана! — відказав М’Кола уже зі страдницьким виразом.

— На тих пагорбах багато буйволів, — переклав Дід слова Римлянина, що схвильовано підхопився на ноги й показував кудись за хижки.

— Хапана! Хапана! Хапана! — рішуче заперечував М'Кола. — Ще пива? — спитав він, відкладаючи ножа.

— Ну гаразд, гаразд, я жартував.

М'Кола присів біля мене й заговорив, намагаючись пояснити щось. Назвав ім’я Старого — мабуть, казав, що Старому це б не сподобалось, що він не дозволив би.

— То я тільки пожартував, — сказав я по-англійському й додав мовою суахілі: — Завтра на антилоп?

— Так, — радісно погодився він. — На антилоп.

А потім ми з Римлянином довго розмовляли: я говорив по-іспанськи, а він не знаю вже по-якому, і отак ми з ним, здається, виробили план дій на завтрашній день.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Не пам'ятаю, чи лягав я спати тієї ночі, пригадую тільки, що сидів проти багаття в сірих досвітніх сутінках із кухлем гарячого чаю в руці, а мій сніданок на рожні мав не дуже привабливий вигляд, бо весь був у попелі. Поряд стояв Римлянин і виголошував промову; він підкріплював її жестами, зверненими туди, де вже займалося на світ, і я, пам'я-їаю, ще подумав: невже цей балакун пропатякав цілісіньку ніч?

Шкури з голів куду лежали на землі, щедро посипані сіллю, а черепи з рогами були прихилені до дерев'яної стіни хижки. М'Кола почав згортати шкури. Камау приніс мені консерви, і я звелів йому відкрити бляшанку з компотом. Було ще холодно після ночі, і я швиденько поїв консервованих фруктів із солодким прохолодним соком. Випив іще кухоль чаю, зайшов до намету, одягся й перевзувся. Усі були готові вирушати. Римлянин сказав, що ми повернемося надвечір.

За провідника мав бути брат Римлянина. Як я зрозумів, сам Римлянин вирішив вистежити стадо чорних антилоп, а нам випало вистежити друге. Ми вирушили; попереду ступав брат Римлянина в тозі й зі списом у руці, за ним — я зі спрінгфілдом на ремені й цейсівським біноклем у кишені. А за нами М'Кола біноклем Старого через одне плече, флягою через друге, Мисливським ножем, точильним каменем, запасною коробкою

патронів і плитками шоколаду в кишенях та рушницею за спиною, Дід з фотоапаратом, Геррік з кінокамерою і вандеробо-масай зі списом, луком і стрілами.

Щойно ми попрощалися з Римлянином і вийшли за колючу загорожу, як у прогалині між пагорбів встало сонце й осяяло поле, хижки та голубі пагорби. День мав бути погідний і безхмарний.

Брат Римлянина повів нас через густі зарості, де наш одяг миттю промок, тоді через рідкий ліс, далі — по крутому схилу, аж поки ми не опинилися на вершині пагорба, що височів край того поля, де ми стали табором. Звідси ми пішли зручною рівною стежкою через інші, ще не освітлені сонцем, пагорби. Трохи сонний, я втішався вранішньою прохолодою, ступав майже машинально і вже починав непокоїтись, що нас надто багато і ми неминуче переполохаємо дичину, хоч кожен і намагався йти якомога тихіше. Раптом на стежці з'явилося двоє людей; вони йшли нам назустріч.

Попереду йшов високий, гарний чоловік, обличчям схожий на нашого Римлянина, але не такий благородний на вигляд, у тозі, з луком і сагайдаком, а за ним — його дружина, напрочуд вродлива, скромна, жіночна, в коричневій вичиненій шкурі,

з намистом із мідних кілець на шиї і з силою таких самих дротяних кілець на руках і кісточках. Ми зупинилися, привіталися, і наш провідник заговорив зі своїм, мабуть, одноплемінником, що мав вигляд людини, яка поспішає на службу. Поки вони обмінювались швидкими запитаннями й відповідями, я розглядав молоду й, видно, недавно заміжню жінку: вона стояла, напівобернувшись до нас, і я бачив її гарні видовжені груди й стрункі, шоколадного кольору ноги, але чоловік щось різко кинув їй, тоді мовив іще щось тихим, але владним голосом, і вона обійшла нас, опустивши очі, й попрямувала сама стежкою, якою ми прийшли; ми всі дивились їй вслід. Я зрозумів, що її чоловік має приєднатися до нас. Цього ранку він бачив чорних антилоп і тепер неохоче, явно невдоволений тим, що залишає без нагляду дружину-красуню, котру ми щойно пасли очима, повів нас праворуч другою втоптаною й рівною лісовою стежкою. Усе довкола нагадувало мені осінній американський пейзаж, де так і чекаєш, що ось-ось з-під ніг випурхне куріпка й, лопочучи крильми, полетить на сусідній пагорб або каменем упаде в долину.

Ми й справді вигнали зграю куріпок; я стежив за їхнім летом і думав, що природа в усьому світі та сама, а всі мисливці однакові. Невдовзі ми помітили біля нашої стежки свіжий слід куду, а трохи далі, в іще сонному ранковому лісі без підліска, де перші сонячні промені вже пробивалися крізь крони

дерев, нам трапилися слонячі сліди, величезні, в цілий обхват, і щонайменше з фут завглибшки, які завжди сприймаються, дас диво. Тут, судячи з усього, після дощу пройшов слон-самець. Дивлячись на слід, що тягся через мальовничий ліс, я додумав, що колись на землі жили й мамонти — серед пагорбів південного Іллінойсу вони залишали такі самі сліди. Та ба: Америка — стародавня країна, і велика дичина там уже попереводилась.

Якийсь час ми рухались попід пагорбом мальовничим плато, потім воно скінчилося, й почалася долина й велика відкрита лука, на протилежному кінці поросла лісом, а ще далі — кільце йагорбів, де ліворуч тяглася друга долина. Ми зупинилися на пагорбі біля узлісся, обдивляючись ближчу долину, яка біля пагорбів утворювала уривисту, порослу травою, западину. Ліворуч від нас височіли круті округлі й залісені горби з вапняковими відкладами; вони тяглись аж до долини, звідки погналася друга вервечка пагорбів. Під нами праворуч місцевість була нерівна, з безліччю горбків і галявок, а далі починалась поросла лісом западина, аж до блакитних пагорбів — отих, що їх ми бачили на заході, за хижками, де жив наш Римлянин зі бвоєю родиною. Я зрозумів, що табір унизу, просто під нами, і лісом до нього миль п'ять на північний захід.

Красунин чоловік розмовляв із братом Римлянина, пояснюючи жестами, що бачив на луці чорних антилоп, які там паслися, і що вони пішли або вгору, або ж униз долиною. Ми розташувалися під деревами й послали Вандеробо-масая в долину пошукати слідів. Він повернувся і сказав, що під нами, внизу долиною і на захід слідів немає. Отже, ми знали, антилопи пішли долиною.

Тепер нам належало, користуючись місцевістю, вистежити антилоп і непомітно підкрастися до них на постріл. Над пагорбами на початку долини сходило сонце, сліплячи нам очі, долина ще була огорнута густою тінню. Я наказав усім загашатися на місці, узяв із собою тільки М'Колу й красуниного Чоловіка, і, тримаючись за деревами, ми піднялись якомога вище Ьвшим боком долини, звідки можна було в бінокль оглянути Місцевість за поворотом.

Ви, мабуть, спитаєте, як це ми, розмовляючи різними мовами, могли все обговорити й вирішити, але, можете собі Уявити, ми обговорювали наші заходи й розуміли один одного Так легко й вільно, ніби були кінним патрулем, де всі солдати розмовляють однією мовою. Усі ми були мисливці, окрім хіба Герріка, й могли домовитися й вирішити все без жодного слова, за допомогою тільки вказівного пальця та застережних знаків.

Отож ми втрьох обережно рушили вперед, у глиб лісу, щоб піднятися якомога вище. Відійшовши досить далеко, ми поповзом забралися на кам'яний виступ і сховалися за ним; прикривши бінокль капелюхом, щоб не блищали скельця, — при цьому М'Кола кивнув і щось схвально пробурмотів, оцінивши слушність мого заходу, — я оглянув дальній кінець луки попід лісом і западину на початку долини і справді побачив антилоп. М'Кола помітив їх раніше і смикнув мене за рукав.

— Н'діо, — сказав я і, затамувавши подих, спостерігав далі.

Усі вони, здавалося, були чорні, великі, з могутніми шиями, а роги загнуті назад. Вони були далеко від нас. Кілька антилоп лежало, одна стояла. Усього ми нарахували сім голів.

— А де ж самець? — прошепотів я.

М'Кола випростав ліву руку й загнув чотири пальці. Самець був серед тих, що лежали в високій траві, й здавався дуже великим, та й розмах рогів був у нього чималенький. Але очі нам сліпило ранкове сонце, й не можна було роздивитися тварину. Позаду них попід самим пагорбом проходив яр, що замикав долину.

Тепер ми знали, що робити: треба було вернутися назад, перетнути луку в дальньому кінці, щоб нас не помітили антилопи, зайти в ліс і, ховаючись за деревами, піднятися вище того місця, де було стадо. Але насамперед треба було пересвідчитись, чи немає антилоп у лісі чи на луці, де ми мали йти.

Я послинив пальця, підняв його й відчув прохолоду. Я знав тепер, що вітер дме вниз. М'Кола підняв кілька сухих листків, подрібнив, а тоді підкинув угору. Падаючи, вони завертали в наш бік. Отже, вітер віяв, як і було треба — на нас; лишалося тільки уважно оглянути в бінокль узлісся і вирішити, як діяти далі.

— Хапана, — врешті мовив М'Кола.

Я так само нічого не нагледів, і мені вже боліли очі, бо довго дивився у восьмикратний бінокль. Тепер можна було спробувати пройти лісом. Щоправда, ми могли зігнати по дорозі якусь звірину й наполохати стадо, але іншої можливості обійти антилоп і підкрастися до них згори не було.

Ми вернулись униз і розповіли іншим про все, що бачили. Саме тут можна було перебрести долину непомітно для антилоп; я зняв капелюха, і ми, пригинаючись до землі, пробрались у високій траві через луку, а потім перетнули глибокий струмок, що протікав якраз її серединою. Далі наш шлях лежав по кам'янистому виступу, а звідти вгору протилежним берегом, понад долиною під прикриттям дерев. Звідси нам довелось іти нагинці, вервечкою: ми хотіли піднятись лісом вище антилоп.

Рухалися ми швидко, але нечутно. Мені частенько випадало підкрадатися до великих рогатих тварин, і не раз, поки я обходив гірський виступ, вони встигали відійти далеко; тим-то я й дає сподівався, що антилопи залишаться на місці, і намагався іуийти на них якомога швидше й водночас не засапатись перед стрільбою.

Фляга в кишені М'Коли стукала об патрони, і я, спинившись, Звелів йому передати флягу вандеробо-масаєві. Нас було багатенько, однак усі підкрадалися нечутно, мов ті змії, і я був девен, що антилопи не помітять і не нанюхають нас. Нарешті я вирішив, що ми вже досить високо і тепер стадо Попереду нас і позаду, де сонце яскраво освітлювало лісову Галявину, і внизу, біля підніжжя пагорба. Я перевірив, чи не запорошився приціл, витер окуляри й чоло, а мокрого носовичка поклав до лівої кишені, щоб потім не використати його вдруге. М'Кола, я і красунин чоловік стали пробиратися до узлісся: невдовзі ми підповзли до самісінького краю гряди. Між нею й лукою де-не-де ще росли дерева; ми причаїлися за кущем біля зваленого дерева й, підвівши годови, побачили антилоп ярдів за триста від нас — в тіні вони здавалися темними й великими. Нас розділяли тільки ріденький залитий сонцем лісок та відкрита улоговина. Раптом дві антилопи встали і повернули голови в наш бік. Я міг би стріляти, та вони були надіта далеко, і я не хотів ризикувати й вагався, стежачи за ними. Тут хтось доторкнувся до мого плеча — це Геррік підповз до ме-йе й хрипко зашепотів:

— Піга! Піга, бвана! Думі! Думі! тобто «Стріляй! Стріляй, $|іане! Це самець! Самець!»

Я озирнувся й побачив увесь свій загін — той лежав долічерева, інший присів навпочіпки, вандеробо-масай аж тремтів від нетерплячки, мов той хорт. Я розсердився й знаком наказав усім лягти.

Отже, там є самець, і то куди більший, ніж ми бачили нещодавно з М'Колою. А дві антилопи дивились у наш бік, І,¹: я пригнув голову, щоб мене, бува, не зрадив зблиск моїх окулярів; потім я знов обережно підвів голову, прикривши очі Долонею. Обидві антилопи заспокоїлись і мирно щипали траву. Та ось одна знову неспокійно звела голову; то була велика антилопа з кривими, як східні шаблі, рогами.

Доти я ще не бачив чорних антилоп і гадки не мав, який у-них зір: чи гострий, як у гірського барана, що бачить не гірше за мисливця, а чи слабкий, як у лося, що й за двісті ярдів «е розрізнить людини. Не знав я і справжніх розмірів цих тварин, але мені здавалося, що до них не менше, ніж триста ярдів. Я був певен, що не схиблю, якщо вистрелю сидячи або лежачи, проте сказати заздалегідь, куди саме влучу, не міг.

Геррік знову зашепотів:

— Піга, бвана, піга!

Я повернувся, ладен дати йому ляпаса, — з якою втіхою я б зробив це! Повірте, я нітрохи не хвилювався, коли побачив антилоп, та цей Геррік діяв мені на нерви.

— Далеко, — шепнув я М'Колі, що підповз до мене й ліг поряд.

— Так.

— Стріляти?

— Ні. Подивимось.

Ми почали спостерігати, обережно послуговуючись біноклями. Я побачив тільки чотирьох антилоп. А доти їх було сім. Якщо той, що показав Геррік, самець, то, виходить, і інші самці: в тіні вони здавалися одного кольору. І роги у всіх були однаково довгими. Я знав, що гірські барани звичайно тримаються вкупі й тільки проти весни приєднуються до овець, а лосі наприкінці літа, перед тічкою, ходять окремо від лосих, а опісля знову збираються в одне стадо. Нам траплялося в Сері-неї стадо самців палу щонайменше голів двадцять. Що ж, і тут могли бути одні тільки самці, однак мені був потрібен хороший самець, ба найкращий; і я намагався пригадати все, що читав про чорних антилоп; але в пам'яті зринула тільки дурна оповідка про мисливця, який щоранку бачив одну й ту саму антилопу на одному й тому самому місці й ніяк не міг до неї підкрастися. Та ще мені запам'яталася пара чудових рогів: їх ми бачили в мисливській інспекції в Аруша. А зараз переді мною були живі антилопи, і я неодмінно хотів уполювати найкращу. Ніколи б не подумав, що й Геррік зроду не бачив чорної антилопи й знав про неї не більше, ніж М'Кола чи я.

— Надто далеко, — сказав я М'Колі.

— Так.

— Тоді вперед, — мовив я і знаком звелів решті лишатися на місці, а сам з М'Колою поповз до підніжжя пагорба.

Нарешті ми залягли за деревом, і я огледівся. Тепер у бінокль я чітко розрізняв їхні роги; ми побачили й інших трьох антилоп. Та, що лежала на землі, була явно найбільша, і її роги обрисами здавалися найвищими й найдужче загнутими. Я не міг одвести од них погляду, надто схвильований, щоб радіти, коли почув шепіт М'Коли:

— Бвана.

Я опустив бінокля, повернув голову й раптом побачив Гер-ріка: він, не ховаючись, навкарачки повз до нас. Я зробив застережливий порух рукою, щоб він ліг, але він не зважав і повз далі, помітний, як ото людина серед дня, що рачкує міською вулицею. Я побачив, що одна антилопа вже дивиться в наш бік, — ^рніїйе, на Герріка. Потім підвелися ще три, а тоді й найбільша: |она стояла боком, повернувши до нас голову. Геррік тим часом дідповз ар мене й зашепотів:

— Піга, бвана! Піга! Думі! Думі! Кубва сана!

Вибору не було: антилопи стривожились. Я ліг на живіт, просунув руку крізь ремінь, поставив ліктя якомога зручніше, вперся в землю носком правої ноги й натис на спуск, прицілившись антилопі в лопатку. А коли гримнув постріл, я вже знав, що не влучив. Надто високо взяв! Антилопи скочили на ноги й застигли, не розуміючи, звідки взявся цей гуркіт. Я вистрелив удруге, куля збила землю біля самця, і стадо кинулося навтіки. Я скочив на ноги, знову вистрелив, і самець упав. Потім підвівся, я знову влучив у нього, й він кинувся у стадо. Стадо промчало повз нього, я вистрелив і схибив. Вистрелив ще раз, він поволі поплентав, і я знав, що тепер він ^гій. М'Кола подавав мені патрони, а я, запихаючи їх у цей клятий, гемонський магазин спрінгфілда, куди вони ніяк не лізли, не зводив очей із самця, що перебродив струмок, здійнявши в ньому цілу бурю. Але тепер йому однаково не втекти: я бачив, що він тяжко поранений. А стадо тікало до лісу. На протилежному березі в сонячному сяйві вони були значно світлішими, як і самець, якого я поранив. Усі вони були якісь темно-каштанові, а підстрелений майже чорний. Але не зовсім чорний,| я відчув, що тут щось не те. Я вже загнав останнього патрона, і Геррік намагався схопити мене за руку, щоб поздоровити, коли під нами, на відкриту місцину, де не видимий звідси яр перетинав долину, посунули з неймовірною швидкістю чорні антилопи.

«Боже праведний!» — подумки вигукнув я. І всі були схожі да підстреленого самця, я намагався вибрати найбільшу. Але вони були майже однакові, та й бігли стадом. Аж ось з'явився й самець. Навіть у тіні він видавався зовсім чорним, проти сонця його шерсть блищала, а великі й темні роги круто загиналися назад двома широкими дугами, майже торкаючись кінцями середини спини. Так, це справді був самець! І то який гарний!

— Думі,— шепнув мені на вухо М'Кола. — Думі!

Я вистрелив, і самець упав. Та відразу ж підхопився і кинувся навздогін за стадом, яке мчало, то розбігаючись, то збиваючись докупи. На якусь часину я згубив його з очей. Потім добачив знову: він біг долиною вгору у високій траві; я вдруге Поранив його, і він пропав з очей. Стадо мчало тепер угору по пагорбу над долиною, вище й вище, праворуч від нас, мчало стрімголов, урозсип, до лісу за долиною. Тепер, побачивши справжнього самця, я знав, що то все самиці, і поранена антилопа теж. Самець більше не з'являвся, але я був певен, що ми знайдемо його в високій траві, де, я бачив, він упав.

Усі вже попідхоплювались, тисли мені руку, тягли за палець. Потім ми щодуху кинулись униз поміж дерев через яр, до луки. Очі, мозок — усе в мене полонила чорнота того самця, вигин його довжелезних рогів, і я дякував богові, що встиг перезарядити рушницю, перш ніж він вискочив. Та все ж мало чим я міг пишатись: я розхвилювався й стріляв навмання, замість цілити у вразливе місце, тим-то мені тепер було соромно. Але інші сп'яніли від успіху. Я б охочіше йшов спроквола, однак їх не можна було втримати, вони мчали, як зграя хортів. Коли ми перебігли луку, на якій побачили стадо, й добулися до місця, де самець зник з очей, то виявилось, що трава тут вище людського зросту, і всі сповільнили біг. До струмка збігали два розмиті, зарослі яри футів десять-дванадцять завглибшки, а те, що згори нам видалося рівненьким дном порослої травою чаші, була нерівна підступна западина з травою по пояс, а подекуди й вище голови. Ми відразу помітили кривавий слід, що вів ліворуч, через струмок і далі схилом пагорба до початку долини. Я був подумав, що це слід першої пораненої антилопи, але ж вона описала нібито не таке широке коло, коли ми дивилися на неї згори. Я понишпорив довкола, але не зміг відшукати слідів самця серед безлічі інших слідів: на нерівній місцевості та ще в буйній траві важко було визначити, куди він подався.

Усі тубільці хотіли йти по тому сліду, й розраджувати їх було все одно, що примусити ненавчених собак шукати вбитого птаха, коли вони рвуться за зграєю, що полетіла геть.

— Думі! Думі! — сказав я. — Кубва сана! Самець. Великий самець.

— Так, — одностайно підтвердили вони. — Ось! Ось! — Вони вказували на кривавий слід, що вів через струмок.

Нарешті я погодився йти цим слідом, сподіваючись знайти обох антилоп і знаючи, що самиця тяжко поранена, а самець іще може протриматись. Та я міг і помилятися: а може, це й справді слід самця, може, він непомітно звернув у високій траві й перебрів струмок тут, поки ми бігли схилом униз. Адже одного разу я вже помилився.

Ми швидко видерлися на пагорб і в лісі побачили багато пролитої крові; тоді звернули праворуч, видряпуючись стрімким схилом, і тут, над долиною серед скель, вигнали чорну антилопу. Вона помчала вскач по камінню. Я відразу зрозумів, що вона не поранена, і, незважаючи на темні загнуті назад роги, за темно-каштановою мастю визначив, що то самиця. І вчасно: бо вже злегка й натис на курок, але відразу опустив рушницю.

— Манамукі,— сказав я. — Самиця.

М'Кола й два місцеві провідники погодилися. А я ж був мало не вистрелив. Кроків за п'ять ми вигнали другу антилопу. Але ця розпачливо мотала головою й не могла стрибати по камінню. Вона була тяжко поранена, і я, добре прицілившись, перебив їй шию.

Ми підійшли до антилопи, що лежала на камінні велика, темно-каштанова, майже чорна, з чорними, гарно загнутими назад рогами, з білими позначками біля очей і білим черевом. Але то був не самець.

М'Кола все ще з сумнівом обмацав коротенькі, недорозвинені соски, мовив: «Манамукі» — й сумно похитав головою.

То була та перша велика антилопа, на яку мені вказав Геррік.

— Самець там, унизу, — сказав я.

— Так, — погодився М'Кола.

Я вирішив зачекати, поки самець ослабне, — якщо він справді поранений, — а потім зійти в долину й розшукати його. Тому я звелів М'Колі зробити перші надрізи, щоб Дід міг оббілувати голову, поки ми шукатимемо самця.

Я попив з фляги води. Хотілося пити, бо набігався та нала-зився по пагорбах, та й сонце підбилося високо, й ставало жарко. Ми зійшли вниз протилежним берегом долини й, кружляючи, шукали у високій траві слід самця. Але знайти його не пощастило.

Спочатку антилопи бігли стадом, і окремі сліди були переплутані або й стерті. Ми виявили плями крові на траві, де я вперше поранив самця, потім ці плями зникли й знову з'явилися там, де звертав убік слід пораненої самиці. Та далі сліди розходились віялом: звідси антилопи бігли вгору долиною й через пагорби врозсип, і ми знову згубили слід. Нарешті ярдів за п'ятдесят угору я помітив краплі крові на травинці, зірвав і підняв її. Це була моя помилка. Треба було привести сюди інших, адже всі, крім М'Коли, уже втрачали віру в те, Що я поранив самця.

Ми так і не знайшли його. Він щез. Пропав. А може, й зовсім не існував. Хто міг довести, що то справді був самець? Якби я не зірвав закривавленої травинки, то ще міг би затримати їх: то був би доказ. Зірвана, вона мала вагу тільки длд Мене й М'Коли. Та більше ніде я не знайшов крові, й тубільці шукали без видимої охоти.

Залишалось одне: обнишпорити кожен фут високої трави, кожен фут у ярах. Стало зовсім жарко, й тубільці тільки вдавали, що шукають.

До мене підійшов Геррік.

— Усі самиці,— мовив він. — Самця не було. Просто велика самиця. Ти вбив велику самицю. Її ми знайшли. А друга, менша, втекла.

— Послухай, сучий сину! — мовив я й провадив далі, показуючи на пальцях: — Сім самиць. Потім п'ятнадцять самиць і один самець. Самець поранений. Зрозумів?

— Усі самиці,— наполягав Геррік.

— Поранена одна велика самиця. Поранений один самець.

Я казав це з такою певністю, що вони погодились зі мною і якийсь час ретельно нишпорили в траві, але я бачив, як усі потроху втрачають надію.

«От би зараз сюди доброго пса! — подумав я. — Одного доброго пса».

Знову підійшов Геррік.

— Усі самиці,— сказав він. — Дуже великі самиці.

— Сам ти самиця, — відповів я. — Дуже велика самиця.

Мої слова розсмішили вандеробо-масая, що був сама скорбота. Брат Римлянина, видно, ще трохи вірив у самця, зате красу-нин чоловік давно вже не вірив нікому й нічому. Гадаю, не вірив навіть у те, що я напередодні вбив куду. Що ж, після цієї стрільби, я його не засуджував.

Надійшов М'Кола.

— Хапана, — похмуро кинув він. — А тоді спитав: — Бвана, ти справді влучив у самця?

— Так, — відповів я.

На мить я й сам усумнився, що самець існував. Потім знов згадав густу лискучу чорноту його шерсті й високі роги, перш ніж він відкинув їх назад, згадав, як він біг серед стада, значно вищий за всіх, чорний-пречорний, і М'Кола так само побачив його крізь туман недовіри, властивий дикунові, який вірить тільки в те, що бачить.

— Так, — погодився він. — Я бачив його. Ти його поранив.

Я знову вдався до пальців:

— Сім самиць. Я вбив найбільшу. П'ятнадцять самиць, один самець. Я поранив самця.

Вони знову повірили мені й заходилися шукати, кружляючи, але їхня віра миттю випарувалась під пекучим сонцем, серед високої колихкої трави.

— Всі самиці,— знову заявив Геррік.

Вандеробо-масай кивнув, роззявивши рота. Я відчував, як рятівничий сумнів переймає й мене. Адже куди легше було кинути ці пошуки під жарким сонцем у цій голій улоговині та на цьому крутосхилі. Я сказав М'Колі, що ми обстежимо долину з обох боків, закінчимо білувати самицю, а потім удвох зійдемо вниз і пошукаємо самця. При такій недовірі тубільців було марно провадити з ними пошуки далі: Я не міг вишколити їх, не мав влади, щоб навести дисципліну. Якби наді мною не було закону, я б застрелив Герріка, і тоді б вони або шукали, або забралися к бісу. Гадаю, що шукали б. Не те щоб Геррік був така знаменитість, він просто розкладав усіх. Тож ми з М'Колою знову спустились у долину, обнишпорили її вздовж і вшир, як мисливські пси, обдивилися й попереві-ряли всі сліди. Я знемагав від спеки й спраги. Сонце смалило не на жарт.

— Хапана, — врешті мовив М’Кола.

Пошуки виявилися марними. Чи то був самець чи самиця — ми нічого не знайшли.

«А може, то таки самиця? Може, справа не варта була й заходу», — втішав я себе, піддаючись сумнівові. Ми вирішили ще обдивитися пагорб праворуч, а вже тоді кидати пошуки, забрати голову самиці, повернутися до табору і взнати, що знайшов Римлянин. Я знемагав від спраги й спорожнив флягу: в таборі води вдосталь.

Ми рушили пагорбом угору і в кущах сполохали антилопу. Я вже мало не вистрелив, але побачив, що й це самиця. «То ось як вони вміють ховатися, — подумав я. — Треба буде скликати всіх і знову обдивитися все довкола».

Раптом почувся радісний вигук Діда.

— Думі! Думі! — верещав він.

— Де? — крикнув я й кинувся по схилу до нього.

— Там! Там! — гукав Дід, вказуючи на ліс за долиною. — Онде він! Онде! Біжить!

Ми щодуху побігли, але самець уже зник у лісі на схилі пагорба. Дід запевняв, що він, здоровенний, чорний і з довженними рогами, пробіг кроків за десять від нього: у нього дві рани — в череві і в плечі, проте біг швидко, перетнув долину, промчав повз валуни й збіг на пагорб.

Виходить, я поранив його в черево. А коли він утікав, я влучив іще в стегно. Знесилений, він упав на землю, і ми його не знайшли. Коли ж ми подалися далі, він підхопився й побіг.

— Уперед! — гукнув я. Тубільців охопив мисливський запал, І; вони були готові йти за мною. Дід, без угаву розводячись про самця, згорнув шкуру, зняту з антилоп'ячої голови, поставив цю голову на свою власну, і ми, перебираючись через каміння, почали обнишпорювати пагорб. Там, куди вказував Дід, Ми знайшли великий слід антилопи — відбитки широких ратиць, Що вели в ліс, — і кров, багато крові.

Ми швидко пішли цим слідом, сподіваючись наздогнати й Добити самця, — у затінку дерев за свіжими плямами крові вистежувати його було легко. Але самець біг наскоки через схил усе вище й вище. Ми йшли за свіжими, ще не присохлими плямами крові, але не могли наздогнати його. Я пильно вдивлявся вперед, сподіваючись побачити його, якщо він озирнеться, або впаде, або почне спускатися через ліс у долину; М'Кола й Геррік відшукували слід, і їм допомагали всі, крім Діда, що дибав позаду з черепом і шкурою антилопи на сивій голові. М'Кола почепив на нього порожню флягу, а Геррік — кінокамеру. Для старого то була нелегка ноша.

Одного разу ми знайшли місце, де самець перепочивав, і роздивилися його слід; за кущами, де він стояв, на камені розтеклася калюжка крові. Я проклинав вітер, що розносив наш запах, і знав, що не вдасться заскочити самця зненацька: наш запах порозлякує все живе на нашому шляху. Я вже хотів піти з М'Колою в обхід, а інших послати по сліду, але ми рухались швидко, свіжа кров яскраво червоніла на камінні, опалому листі й траві, а схили були надто круті, щоб піти кружним шляхом; тож я вирішив, що самець і так не втече.

Потім ми вийшли на кам'янисту потріскану височину; просуватися ставало важко: ми часто губили слід. «Отут, — подумав я, — ми зженемо його десь в улоговині». Але плями крові, вже не такі яскраві, вели нас дедалі вище повз валуни та скелі, поки не згубилися біля крутого виступу. Видно, звідси самець подався вниз. Піднятися вище, через вершину пагорба, він не міг: виступ був надто стрімкий. Іншого шляху в нього не було — тільки вниз. Але кудою він спустився, якою ущелиною? Я послав тубільців обстежити три можливі шляхи, а сам видряпався на виступ, сподіваючись помітити самця згори. Спочатку вони не виявили ніякого сліду, та ось вандеробо-ма-сай крикнув, що нижче праворуч бачить кров. Ми зійшли крутим спуском і теж побачили кров на скелі й потім знаходили трохи загуслі краплі аж до самої луки. Я підбадьорився, побачивши, що він пішов униз. А на луці, у високій, по коліна, траві вистежувати самця знову стало легко: він животом терся об травинки, і якщо самі сліди можна було побачити, тільки згинаючись у три погибелі й розсуваючи траву, то кров на траві видно було відразу. Але вона вже позасихала й позапікалася, і я зрозумів, що ми надто забарилися біля виступу, куди він нас завів.

Нарешті слід перетнув русло пересохлого струмка неподалік від місця, звідки ми вранці вперше побачили луку, і вивів нас на майже безлісу кручу протилежного берега. Небо було безхмарне, й спека добряче давалася взнаки: не просто пекло, а нестерпним тягарем давило на голову, та й страшенно хотілося пити. Нестерпна спека ще не так діймала, як отой тягар у голові.

Геррік кинув по-справжньому йти по сліду, й тільки коли ми з М'Колою зупинились, він з театральними жестами хвалився й своїми успіхами, показуючи знайдені невідь-де бризки крові. Він волів не займатися важкою працею, а відпочивав, час від часу дратуючи нас своїми нападами. З вандеробо-масая було мало пуття, і я сказав М'Колі, щоб він бодай дав тому нести важку рушницю. Брат Римлянина явно не був мисливцем, а красунин чоловік не особливо переймався цією справою: він, видно, теж навряд чи коли полював. Висушена сонцем земля була тверда, кров позапікалася чорними плямами й патьоками на низенькій траві, і поки ми повільно йшли по сліду, брат Римлянина, Геррік і вандеробо-масай один за одним поспинялись і посідали в холодку під поодинокими деревами.

Сонце пекло нестерпно, а що доводилося йти зігнувшись, то незважаючи на носовик, який прикривав потилицю, в голові мені боляче гупало.

М'Кола йшов по сліду неквапливо, зосереджено, увесь поглинутий цією справою. Його неприкрита лиса голова блищала від Поту, а коли піт заливав очі, він зривав пучечок трави і, тримаючи його то в одній, то в другій руці, зганяв ним піт з лоба і з лисого чорного тім'я.

Ми повільно плентали далі. Я завжди запевняв Старого, що я досвідченіший слідопит, ніж М'Кола, але тільки тепер зрозумів, що досі, мов Геррік, тільки корчив із себе слідопита, випадково знаходячи загублений слід, — тепер, коли сонце нещадно пекло, обдаючи нас потоками розжареного проміння, коли відшукувати слід доводилось на сухій і твердій землі, де плямка крові перетворюється на сухий чорний пухирець, майже непомітний на стеблинці, коли наступну почорнілу плямку знаходили часом ярдів за двадцять від останньої і один залишався біля попередньої, поки другий знайде наступну і по-Тім обидва йшли далі обабіч сліду, показуючи один одному кров стеблинками, щоб не говорити зайвих слів, а, втративши слід, нишпорили довкола, намагаючись не згубити з очей останньої плямки, і робили один одному знаки руками; коли й своїм пересохлим ротом не міг мовити й слова, а спечне марево тремтіло над землею і я насилу розгинався, щоб переповила затерпла шия, — я зрозумів, що М'Кола куди кращий від мене і як людина, і як слідопит. «Треба сказати про це Старому», — подумав я.

Тут М'Кола вирішив пожартувати з мене. Мені в роті так пересохло, що я ледве міг говорити.

— Бвана, — звернувся до мене М'Кола, коли я випростався й відкинув голову назад, щоб розпрямити шию.

— Що?

— Віскі? — спитав він, простягуючи мені флягу.

— Поганець! — відказав я по-англійськи, а він захихотів і потрусив головою.

— Хапана віскі?

— Лиходій! — відповів я мовою суахілі.

Ми рушили далі, і М'Кола ще довго тряс головою, вдоволений своїм жартом; а невдовзі ми знову зайшли у високу траву й знаходити слід стало легше. Ми перейшли порослу рідколіссям місцину, яку вранці бачили з пагорба й, зійшовши по сліду вниз, знову поринули в високі трави. Тут я помітив, що, коли приплющити очі, видно слід через траву, де пробивався самець, розсуваючи високі стебла, і, на подив М'Коли, швидко пішов уперед, більше не шукаючи слідів крові. Та незабаром ми знову вийшли на кам'янисту місцину, порослу низькою травою, й розшукувати слід стало ще важче.

Тут самець втрачав мало крові: певно, сонце й гаряче повітря підсушили його рани, і тільки зрідка траплялися дрібні зірчасті бризки на камінні.

Геррік наздогнав нас, зробив кілька своїх, блискучих знахідок — у вигляді кривавих плямок — і всівся під деревом. Під другим деревом притулився бідолашний вандеробо-масай, що вперше й востаннє виконував роботу зброєносця. Під третім розташувався Дід, обвішаний рушницями та іншим причандаллям; поруч нього, мов якийсь чорний символ, лежала голова антилопи. Ми з М'Колою повільно, через силу посувалися по довгому кам'янистому схилу, потім вийшли на сусідню луку, де-не-де порослу деревами, перейшли її й побачили довге поле, з купами великого каміння в кінці. Посеред цього поля слід зовсім пропав, і ми пронишпорили, кружляючи на місці, години зо дві, поки врешті знову не виявили бризки крові.

А знайшов їх Дід біля каміння, за півмилі від нас. Він пішов туди, зміркувавши по-своєму, куди міг податися самець. Атож, наш Дід показав себе справжнім мисливцем!

Ми повільно пройшли ще з милю твердим кам'янистим грунтом. І вже не бачили, куди йти далі. На твердому грунті не лишалося слідів, а крові ми ніде не знаходили. Кожен почав висловлювати своє припущення щодо того, де міг подітися самець, але край був завеликий. Одне слово, нам не щастило.

— Нічого не вийде, — сказав М'Кола.

Я випростався й пішов у холодок під великим деревом. Тут було прохолодно, як у воді, й вітерець холодив шкіру крізь мокру сорочку. Я думав про самця. Краще б я вже схибив! А то тільки поранив і не зумів вистежити його. Мабуть, він тікав усе далі й далі, геть із цієї місцини. Адже він ні разу не виказав наміру повернути назад. Увечері він сконає, і: І його зжеруть гієни або, ще гірше, накинуться на нього живого, поперегризають йому жижки, а потім повиривають нутрощі. Гієна, яка натрапить на кривавий слід, не заспокоїться, доки не наздожене жертву. А потім почне скликати інших. Я картав себе, що поранив, а не вбив антилопу. Я без гризоту вбивав усяку здобич, якщо тільки вдавалось убити відразу: адже всі вони мали померти й моя участь у сезонних убивствах, що їх кожного дня вчиняли мисливці, була зовсім незначна, і я не відчував ніяких докорів сумління. Ми з'їдали м’ясо і забирали шкури й роги. Але цей чорний самець-анти-допа завдав мені таких мук. До того ж мені неабияк хотілося добути його. Хотілося страшенно, — я навіть сам собі не признавався, як мені цього хотілось. Однак гру було програно. Нагода випала напочатку, коли він упав, а ми її втратили, не знайшли його. Зрештою ні: найкраща нагода, якої може побажати собі мисливець, випадала мені тоді, коли треба було стріляти, а я вистрелив навмання. То була найприкріша помилка. Я вчинив підло, простреливши йому черево. А все через надмірну самовпевненість, коли нехтуєш чимось, без чого не можна довершити задумане. Хай там як, а ми втратили цього самця. Я сумнівався, що в світі можна було знайти собаку, котрий вистежив би його в таку спеку. І все ж нічого більше не залишалось. Подивившись у словник, я спитав Діда, чи є на шамбі собаки.

— Немає,— відповів Дід. — Хапана.

Ми зробили велике коло, а брата Римлянина й красуниного —.чоловіка я послав на пошуки в інший бік. Та ми не знайшли нічого: ні слідів, ні крові, тож я сказав М'Колі, що час вертатися до табору. Брат Римлянина й красунин чоловік пішли вгору долиною по м'ясо вбитої самиці. Отже, ми програли.

Ми з М'Колою, а за нами решта, перетнули під пекучим сонцем відкриту рівнину, потім сухе русло й зайшли в прохолодну сутінь лісу. Ми ступали стежкою, де-не-де поцяткованою зайчиками сонячного проміння, тоді навпростець по рівному Пружинистому настилу, коли за якихось сто ярдів від себе побачили стадо чорних антилоп: вони непорушно стояли між деревами і дивилися на нас. Я відтяг затвор і почав вибирати найкращу пару рогів.

— Думі,— прошепотів Геррік. — Думі кубва сана!

Я подивився туди, куди він показував. Там стояла велика самиця, темно-каштанова, з білими позначками на морді, білим черевом, міцна, з гарно вигнутими рогами. Вона стояла боком і, повернувши голову, дивилася на нас. Я уважно оглянув антилоп: тільки самиці. Видно, те саме стадо, в якому я підстрелив самця, — перейшло через пагорб і знову зібралось тут.

— Ходімо до табору, — сказав я М'Колі.

Коли ми рушили, антилопи побігли, перескакуючи стежку попереду нас. Бачачи гарну пару рогів, Геррік щоразу повторював: «Самець, бвана, великий, великий самець! Стріляй, бвана. Стріляй, стріляй!»

— Самиці,— сказав я М'Колі, коли наполохане стадо втекло, перебігши через оббризканий сонцем ліс.

— Так, — погодився М'Кола.

— Діду! — покликав я. Той підійшов.

— Нехай Геррік несе голову антилопи, — сказав я.

Дід опустив антилоп'ячу голову на землю.

— Ні! — запротестував Геррік.

— Понесеш! — мовив я. — Понесеш, клятий!

Ми йшли через ліс до табору. Настрій у мене був чудовий. За цілий день я навіть не згадав про куду. А тепер ми верталися туди, де вони чекали мене.

Повернення до табору видалося мені довгим, хоч, звичайно, коли вертаєш іншою дорогою, час збігає швидше. Я страшенно стомився, голову мені напекло, а від спраги усе всередині пересохло. Але раптом у лісі стало прохолодніше. Сонце зайшло за хмару.

Ми вийшли з лісу, спустилися на рівнину й побачили колючу загорожу. Сонце ховалося за грядою хмар, що невдовзі геть заволокли небо, і тепер воно зловісно нависало над землею. Я подумав, що сьогодні, можливо, останній ясний і жаркий день. Така спека не часто буває перед дощами. Спершу я подумав, що якби пройшов дощ, то збереглися б сліди і ми б іще хтозна-скільки могли переслідувати самця. Та, подивившись на велетенські розкудлані хмари, які так швидко затягли небо, я подумав, що треба ще наздогнати своїх, а потім на машині десять миль труситися по чорних землях до Хандені, і вирішив, що краще виїжджати негайно. Я вказав на небо.

— Погано, — сказав М'Кола.

— Поїдемо до табору бвани М'Кубви?

— Добре, — І, енергійно схвалюючи моє рішення, докинув: — Н'діо! Н'діо!

— їдьмо! — сказав я.

Діставшись до хижки за колючою загорожею, ми швидко поздіймали намети. Нас уже дожидався гонець із попереднього табору; він приніс записку, написану Мамою й Старим перед від'їздом, і мою москітну сітку. В записці не було нічого особливого: вони тільки сповіщали, що від'їжджають, і бажали мені успіху. Я напився води з брезентового мішка і, прй'сівши на каністру з бензином, поглянув на небо. Ризикувати не можна було. Якби дощ застав нас тут, ми навряд чи вибралися б на дорогу. А якби він настиг нас у дорозі, ми б не проїхали до узбережжя до кінця дощового сезону. Про це мені не раз казали австрієць і Старий. Треба було їхати.

Отже, рішення було прийнято, і не треба було думати про те, як би хотілося залишитись. Втома сприяла моєму рішенню. Тубільці повантажили все в машину й заходилися знімати м'ясо в палиць, повтикуваних навколо вогнищ.

— Ти не хочеш їсти, бвана? — спитав мене Камау.

— Ні,— відповів я. Потім додав по-англійськи: — Я дуже стомився.

— Однаково попоїж. Ти голодний.

— Потім, у машині.

Повз нас пройшов М'Кола з вантажем, його, широке пласке обличчя знову було байдуже. Воно оживало тільки на полюванні або від жарту. Розшукавши біля вогнища кухоль, я звелів М'Колі принести віскі, і його незворушне обличчя оживила усмішка біля очей і рота, коли він діставав флягу з кишені.

— З водою краще, — зауважив він.

— Ах ти ж чорношкірий китаєць!

Тубільці працювали швидко, а з хижі вийшли дві жінки й спинились неподалік, дивлячись, як носять і складають у машину речі. Обидві були гарні, ставні, соромливі, але цікаві. Римлянин ще не повернувся. Неприємно було поїхати отак, не попрощавшись, не пояснивши йому причини від'їзду. Мені подобався цей Римлянин, і я відчував до нього велику повагу.

Я пив віскі з водою й дивився на дві пари рогів куду; прихилених до стіни курника. Роги плавними спіралями піднімались над білими, старанно вичищеними черепами й, розходячись у боки, робили вигин, потім другий, врешті плавно загиналися до гладеньких, ніби виточених із слонової кості, кінців. Одна пара мала менший розмах і була вища. Друга, майже така сама заввишки, була ширша й товща. їх темно-горіхова забарва милувала око. Я підійшов і прихилив спрінгфілд до стіни між ними, і їхні кінці сягали вище цівки. Коли мимо проходив Камау, я попросив його принести фотоапарат, а потім стати біля рогів і зробив знімок. Потім Камау по одній переніс голови до машини.

Геррік, бундючний, як півень, голосно розмовляв із жінками. Як я зрозумів, він пропонував їм наші порожні бензинові каністри в обмін на щось.

— Іди сюди, — гукнув я його.

Він підійшов, з тим же задерикувато-зухвалим поглядом.

— Послухай, — сказав я йому по-англійськи. — Якщо до кінця Цієї поїздки я не віддубашу тебе, то це буде просто диво.

А якщо вже дістану до твоєї пики, то полічу зуби, будь певен. Оце й усе.

Він не зрозумів, але мій тон був зрозуміліший за слова, взяті із словника. Я підвівся й на митах пояснив жінкам, що можуть забрати каністри і ящики. Я не міг не віддячити їм, та й не міг дозволити цьому Геррікові зробити якесь неподобство.

— Лізь у машину, — наказав я йому. — У машину! — повторив я, коли він намірився віддати жінкам одну з каністр.

Він пішов до машини.

Ми спакувались і були готові в дорогу. Роги вигиналися над заднім сидінням, прив'язані до вантажу. Я залишив хлопчикові гроші для Римлянина й одну шкуру куду. Потім ми залізли в машину. Я сів спереду, поруч з вандеробо-масаєм. Позаду сіли М'Кола, Геррік і гонець, мешканець придорожнього села, того, звідки був і Дід. Дід заліз на багаж і сидів, скоцюрбившись, під самісіньким верхом.

Помахавши всім на прощання, ми проїхали повз членів родини Римлянина, літніх, негарних тубільців, які смажили здоровезні шматки м'яса на вогнищі біля стежки, що вела через маїсове поле до струмка. Ми щасливо переправилися через струмок, вода в ньому спала, а береги підсохли; я оглянувся на хижки, на загорожу, де був наш табір, на сині пагорби, потемнілі під хмарним небом, і знову пожалкував, що не попрощався з Римлянином і не пояснив йому, чому від'їжджаємо так раптово.

Потім ми їхали через ліс, знайомою дорогою, кваплячись завидна вибратися на відкрите місце. Двічі ми загрузали, й Геррік із якоюсь безтямністю починав командувати, поки інші рубали кущі й копали землю, тож кінець кінцем мені страшенно захотілося відлупцювати його. Йому просто була потрібна тілесна покара, як ляпас дитині, що надміру розпустувалась. Камау і М'Кола сміялися з нього, а він розігрував із себе вождя, що вертає додому з щасливого полювання. Йому бракувало тільки страусового пір'я.

Коли ми ще раз загрузли і я працював лопатою, а Геррік розкерувався, що далі нікуди, й нагнувся, я буцімто несамохіть штурхнув його держаком у живіт; він присів. Я, ніби нічого не помітивши, працював собі, й ми троє — М'Кола, Камау і я — уникали глянути один на одного, щоб не розреготатись.

— Мені боляче, — здивовано поскаржився він і встав.

— А ти не підходь близько до людини, яка копає,— мовив я по-англійськи. — Це вкрай небезпечно.

— Мені боляче! — повторив Геррік, тримаючись за живіт.

— Потри його, — порадив я йому.

Та коли ми знов посідали в машину, мені стало шкода жалюгідного ледаря й лицедія. Я попросив у М'Коли пива. Він дістав ддяшку з багажу позаду, відкрив її, і я почав повільно пити. Ми їхали тепер по місцевості, схожій на оленячий парк. Я озирнувся Й Побачив, що Герріку вже непогано і він знову базікає безугаву. Вія потирав живота й, видно, хвалився, який-бо він молодець: мовляв, зовсім не відчув болю. Я зауважив, що Дід пильно сте-Ясить згори, як я п'ю пиво.

— Діду! — гукнув я.

— Що, бвана?

— Візьми. — І простяг йому пляшку. Там лишалося ще трохи дава й піни.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Авжеж, — відповів я.

При згадці про пиво в пам'яті зринула весна, коли ми гір-ською стежкою дійшли до Бен-де-Альєса, й змагалися, хто більше рип'є пива, а теля, що мало бути призом, нікому не дісталося; іодому ми верталися поночі, обходячи гору, і порослі нарцисами дуки заливало місячне сяйво; ми були п'яні й теревенили про те, як описати оцю місячну блідість і коричневе пиво, посідавши за дерев'яні столи під зеленими пагонами гліцинії в Еглі, після ігого, як перетнули долину, де ловили рибу; цвіли кінські каштани, і ми з Чінком знову говорили про літературу і про те, чй можна порівнювати їх із восковими канделябрами. Чорт забирай, ото справді була літературна балаканина; у ті часи, відразу після війни, ми тільки й думали про літературу; а потім ми щла чудове пиво у Ліппа опівночі після дискусій у «Маскар-Аеду» біля цирку, і в «Руті-Леду», і після кожної великої словесної баталії, похриплі й надто схвильовані, щоб лягати спати; |?а. найбільше пива тоді, відразу по війні, ми випили з Чінком Е горах. Прапори для стрільців, скелі для альпіністів, а для ан-рлійських поетів — пиво, причому для мене найміцніше. Пригадую, як Чінк цитував Роберта Грейвса. Ми вичерпали одні країни» вирядилися до інших, але пиво всюди залишалось справжнім дивом. І Дід теж знав це. Я зрозумів це з його погляду ще того Першого разу, коли він дивився, як я п'ю.

— Пива, — сказав М'Кола.

Він відкрив пляшку, а я дивився на ці схожі на заповідник ІЙсця й відчував жар нагрітого двигуна в себе під ногами, 1 вандеробо-масай, як і завжди, бундючився в мене за спиною, а Камау вдивлявся в сліди коліс на зеленому дерні, і я виставив ноги в чоботях назовні, щоб трохи охололи, випив пива й Пожалкував, що зі мною немає старого Чінка, капітана Еріка Едварда Дормана Сміта, кавалера Військового хреста, з п'ятого стрілецького полку його величності. Якби він був тут, ми б з Вим поговорили про те, як описати ці місця, схожі на оленячий заповідник, і чи досить просто назвати їх оленячим заповідником.

Старий і Чінк напрочуд схожі між собою. Старий старший і стерпніший, як на свої літа, а товариство у нас майже таке саме. У Старого я вчуся, а з Чінком ми відкрили для себе чимало світу. А потім наші шляхи розійшлися.

Ти ба, який клятий чорний самець. Треба було мені його вкласти, адже він біг, коли я вистрелив. Тут досить було влучити будь-куди, адже прицілитись як слід я не міг. Ет, нехай йому грець, а як же тоді самиця, в яку я двічі стріляв лежачи, хоч вона стояла до мене боком? І вона втекла? Ні. Якби я виспався напередодні, то б не схибив. А якби ще протер мокру від мастила цівку рушниці, то заряд не пішов би зависоко. Тоді б я не взяв нижче вдруге й куля не пролетіла б у неї під черевом. Ні, сучий сину, якщо ти чогось вартий, то, видно, сам винен. Я вважав собі, що чудово стріляю з дробовика, хоч це зовсім не так, викинув на вітер купу грошей, щоб підтримати в собі цю думку, і все ж, оцінюючи себе холодно й безсторонньо, я знав, що вмію стріляти з гвинтівки велику дичину не гірше від будь-кого іншого. Щоб я провалився, коли не так. І що ж? Я прострелив черево чорному самцеві й упустив його. Тож чи справді я такий стрілець, яким себе вважаю? Атож. Чому ж тоді я схибив, стріляючи по тій самиці? Біс його знає — таке може статися з кожним. Тільки ж тут не було ніяких причин. Але що ти таке, дідько б тебе вхопив? Голос мого сумління? Послухай, моє сумління чисте. Щоб я провалився, а я таки знаю, чого вартий і на що здатен. Якби мені не довелося теліпатись у таку далеч, то я мав би самця чорної антилопи. Адже я знаю, що Римлянин — справжній мисливець. I^і там було ще одне стадо. Чому ж я пробув там тільки вечір? Хіба ж так полюють? Ні, хай йому дідько! Ось я колись розживуся на гроші, й ми повернемося сюди, доїдемо на автомашинах до Дідового села, наймемо носіїв, щоб обійтися без цієї смердючої машини, потім відішлемо носіїв назад, отаборимося в лісі біля струмка, вище села Римлянина й будемо жити та полювати в цих місцях, не хапаючись, щодня ходити на полювання, а іноді я влаштовуватиму собі перепочинок і писатиму тиждень, або півдня, або через день і вивчу те місце, як вивчив місця навколо озера, куди нас привели. Я побачу, як живуть і пасуться буйволи, а коли слони підуть через пагорби, ми станемо дивитися, як вони ламають гілки, і мені не треба буде стріляти; я просто лежатиму на опалому листі й дивитимусь, як щипають траву куду, і не вистрелю, хіба вже побачу роги, кращі за ті, що їх ми веземо зараз, і замість вистежувати цілий день чорну антилопу з простреленим черевом, лежатиму собі за каменем і дивитимусь, як вони пасуться на схилі пагорба, і матиму досить часу, щоб назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Звичайно, Геррік може привезти туди свого Бвану Сім-ба, і вони розлякають дичину. Але якщо вони це зроблять, я піду далі, ген за оті пагорби, там є інші місця, де можна жити й полювати, якщо тільки є час. Вони проберуться скрізь, де пройде машина. Але там усюди мають бути долини, як оця, про які ніхто не знає, і машини йдуть дорогою мимо. Усі полюють на тих самих місцях.

— Пива? — спитав М'Кола.

— Так, — відповів я.

Звичайно, тут не прогодуєшся. Всі так кажуть. Налітає сарана й пожирає посіви, і мусон не приходить вчасно, і дощів як нема, то вже нема, і все сохне й горить. А /тут іще кліщі та мухи, від яких гине худоба, і москіти приносять малярію й пропасницю. Худоба падає, а за каву не візьмеш справжньої ціни. Треба бути індійцем, щоб уміти взяти прибуток із сізалю, а на узбережжі кожна плантація кокосових пальм означає, що хтось розорився, сподіваючись заробити на копрі. Білий мисливець працює три місяці на рік і пиячить цілісінький рік, а уряд розоряє країну на вигоду тубільцям і індійцям. Ось що тут розповідають. Усе це так. Але я не прагнув зарібку. Я тільки хотів жити тут і полювати без поспіху. Я вже перехворів на одну хворобу й узнав, що таке промивати кишки мильною водою тричі на день, а потім вправляти їх назад. Є засоби, що виліковують від цієї напасті, і варто було перетерпіти задля всього того, що я бачив і де побував. Та й підхопив я цю хворобу на брудному пароплавчику, коли плив сюди з Марселя. А моя дружина не хворіла, жодного разу. І Карл так само. Я любив Африку й почував себе тут, як удома, а коли людині добре в якійсь країні за межами батьківщини, то туди треба і їхати. За часів мого діда Мічіган був розсадником малярії. Її називали пропасницею й трясцею. А на острові Тортугас, де я пробув не один місяць, епідемія жовтої пропасниці якось скосила тисячу чоловік. Нові континенти й острови намагаються відстрахати нас хворобами, як змія — сичанням. Адже є і отруйні змії. їх убивають. А те, що сталося зі мною місяць тому, напевно б убило мене за давніх часів, коли ще не навчилися боротися з цим. Може б, і вбило, а може б, я й видужав. І все ж куди краще жити в хорошій країні, оберігаючись від хвороб найпростішими запобіжними заходами, аніл; удавати, що країна, яка геть перевелася, все ще хороша.

При нашій появі континенти швидко старіють. Місцевий люд живе з ними в злагоді. А чужоземці усе нищать і руйнують — рубають дерева, виснажують водні джерела, тому й зменшується доплив води, і невдовзі грунт — оскільки трав'яний покрив переорюють — висихає, а далі й вивітрюється, як це става-лося в усіх країнах і як почав вивітрюватись у Канаді на моїх очах. Землю стомлює культивація. Країна швидко зношується, якщо людина разом із своїми тваринами не віддає їй свого посліду. Варто людині замінити тварину машиною — і земля швидко перемагає її. Машина неспроможна ні відтворювати собі подібних, ні удобрювати землю, а на харч їй іде те, що людина не може вирощувати. Країна повинна залишатися такою, якою вона вперше постає перед нами. Ми — чужинці, і після нашої смерті країна залишиться занапащеною, а все ж залишиться, і ніхто не знає, що її жде. Чи не такий самий кінець, який спіткав Гобі в Монголії, що перетворилася на пустелю.

Я ще приїду до Африки, але не для заробітку. Щоб заробити собі на прожиток, мені потрібні два олівці і стосик найдешевшого паперу. Я повернуся сюди, бо мені подобається тут жити — жити по-справжньому, а не животіти. Наші предки їхали до Америки, бо в ті часи саме туди й треба було прямувати. Америка була гарна країна, а ми перетворили її на казна-що, тож як на мене, то я поїду кудись-інде, бо ми завжди мали право їхати туди, куди нам хотілось, і завжди так чинили. А повернутися назад ніколи не пізно. Нехай до Америки переїжджають ті, хто не знає, що вони затрималися з переїздом. Наші предки побачили цю країну в кращі її часи, і вони бились за неї, коли вона була варта того, щоб за неї битись. А я поїду тепер кудись-інде. Так ми робили за давніх часів, а гарні місця ще є і тепер.

Я вмію відрізняти хорошу країну від поганої. В Африці багато всілякої звірини, птахів, і мені подобаються тубільці. В Африці добре полювати й ловити рибу. Полювати, вудити, писати, читати книжки й бачити навколишній світ — ось чого мені хотілось. І запам'ятовувати побачене. Усе це я люблю робити сам, хоч мені цікаво і спостерігати збоку й багато чого іншого. А ще я люблю лижі. Тільки тепер ноги в мене вже не ті, та й марнувати час на пошуки гарного снігу, видно, не варто. Тепер скрізь надто багато лижників.

Машина об'їхала вигин річки, перетнула зелену луку, й попереду з'явилось масайське село.

Щойно побачивши нас, масаї висипали за загорожу й оточили машину. Тут були молоді воїни, які нещодавно бігли з нашою машиною наввипередки, були й жінки з дітьми — все село вийшло подивитися на нас. Діти були всі маленькі, а чоловіки й жінки — ніби одного віку. І не було видно жодної старої людини. Масаї зустріли нас як давніх друзів, і ми влаштували для них цілий бенкет. Почастували їх хлібом, що його спершу чоловіки, а за ними й жінки їли з веселим сміхом. Я звелів М'Колі відкрити дві бляшанки з фаршем і одну з пудингом, розподілив усе те на порції й пороздавав масаям. Я чув і читав, буцімто вони харчуються тільки кров'ю худоби, змішаною з молоком, а кров беруть із шийної вени, яку відкривають пострілом із лука майже впритул. Проте масаї їли хліб, консервоване м'ясо та пудинг з превеликим смаком, сміючись і жартуючи. Один із них, височенний і гарний, просив у мене щось не зрозумілою мені мовою, тоді до його прохання приєдналося ще п'ять чи шість голосів. Видно, вони страшенно чогось хотіли. І тут височенний масай скривив обличчя й видав звук, схожий на вереск недорізаного поросяти. Аж тепер я збагнув, у чому річ, і натис на клаксон. Дітлахи з вереском розбіглися, воїни бралися за животи від сміху, а коли Камау, на загальне прохання, ще й ще натискав на клаксон, я побачив на жіночих обличчях неймовірний захват, справжній екстаз і подумав, що, зачарована клаксоном, будь-яка з них віддала б своє серце Камау.

Час було їхати, тож, роздавши порожні пивні пляшки, етикетки й, нарешті, бляшані ковпачки від пляшок, що їх М'Кола попідбирав у машині, ми рушили в дорогу, ще раз викликавши клаксоном захват у жінок, переляк у дітей і бурхливі веселощі в чоловіків.

Воїни довго супроводжували машину, але нам треба було поспішати, а дорога через оленячий парк була хороша, тож невдовзі ми помахали на прощання останнім масаям. Ті стояли, поспиравшись на списи, ставні, високі, в коричневих шкурах, з прямими косами і дивилися нам услід, з усмішками на розмальованих червонясто-коричневою фарбою обличчях.

Сонце вже майже зайшло, а що я не знав дороги, то поступився місцем біля Камау гінцеві, а сам пересів на заднє сидіння біля М'Коли й Герріка. Ще завидна ми переїхали оленячий парк і опинилися на сухій, порослій рідким чагарником рівнині; я дістав іще одну пляшку німецького пива й, роззираючись довкола, помітив раптом, що всі дерева всіяні білими лелеками. Чи вони сіли перепочити, чи, може, полювали на сарану — хай там як, а в присмерку видовище було неповторне, й, зачарований ним, я віддав Дідові пляшку, де пива лишалося ще на добрих два пальці від денця.

Наступну пляшку я, забувши про Діда, випив сам. Лелеки ще сиділи на деревах, а праворуч паслося кілька газелей. Схожий на сірого лиса шакал продріботів через дорогу. Я звелів М'Колі відкрити ще одну пляшку, а тим часом ми перетнули рівнину й тепер положистим схилом піднімалися до села; попереду вже видніли дві високі гори, майже зовсім стемніло, й стало прохолодно. Я простяг пляшку Дідові, він забрав її до себе і, скоцюрбившись, ніжно притис до грудей.

Вже поночі ми зупинились на дорозі біля села, і я заплатив гінцеві, скільки було сказано в записці. Дідові я також дав стільки, скільки сказав Старий, та ще трохи на додачу. Потім між тубільцями зчинилася суперечка. Геррік мав поїхати з нами до головного табору і там одержати гроші. Абдулла теж хотів їхати з нами: він не довіряв Геррікові. Вандеробо-масай благав узяти і його. Він боявся, що вони обидва його обдурять і не віддадуть його частки, а я був певен, що вони так і зроблять. А тут іще треба було забрати бензин, який нам залишили, щоб ми або використали його в разі потреби, або ж привезли з собою. Одне слово, ми були перевантажені, та ще я не знав, яка дорога попереду. Але вирішив, що можна взяти Абдуллу й Герріка і втиснути кудись вандеробо-масая. Але про Діда не могло бути й мови. Він одержав гроші, був задоволений і тепер не бажав висідати з машини. Заліз під самий верх і, вхопившись за мотузки, торочив:

— Я їду з бваною!

М'Кола й Камау мусили силою стягти його звідти, щоб перекласти вантаж, а він кричав:

— Хочу їхати з бваною.

Поки вони поралися в пітьмі, він узяв мене за руку й почав тихо говорити щось.

— Ти одержав свої шилінги, — сказав я.

— Так, бвана, — відповів він. Справа була зовсім не в грошах. Платою він був задоволений.

Потім, коли ми сідали в машину, він знову став дертися нагору. Геррік і Абдулла стягли його.

— Не можна. Немає місця.

Він знову став щось казати мені жалібно й благально.

— Ні, немає місця.

Я згадав про свій маленький складаний ножик, дістав його з кишені й дав Дідові. Але він тицьнув його назад.

— Ні,— відмовився він. — Ні.

Потім він затих і сумирно стояв край дороги. Та коли ми рушили, він побіг слідом за машиною, і я чув, як він кричав у темряві:

— Бвана! Хочу їхати з бваною!

Ми їхали дорогою, яка після всіх поневірянь у світлі фар видавалася нам справжньою алеєю бульвару. Незважаючи на темряву, ми проїхали п'ятдесят п'ять миль без пригод. Я не спав, поки ми не подолали найважчий відтинок — довгу рівнину, порослу чорним бавовником, де при світлі фар доводилося відшукувати дорогу в заростях, — а потім заснув і, час від часу прокидаючись, бачив то освітлену фарами стіну високих дерев, то голий пагорб, то — коли машина на першій швидкості брала схил — майже прямовисні стовпи електричного світла попереду.

Нарешті, коли спідометр показував уже п'ятдесят миль, ми спинилися біля якоїсь хижки, і М'Кола, розбудивши господаря, спитав, як проїхати до табору. Я заснув знову, а коли пробудився, то ми вже звертали з дороги, а попереду, між дерев, видніли вогні табору. Щойно фари освітили зелені брезентові намети, я закричав, а за мною й решта, загув клаксон, я вистрелив з рушниці вгору, і спалах розітнув темряву. Машина спинилась, і я побачив Старого — він вискочив з намету, дебелий і важкий у своєму халаті, і обхопив мене за плечі:

— Ви клятий нищитель биків.

А я плескав його по спині.

Потім я сказав:

— Подивіться на роги, Старий.

— Та вже бачив! Півмашини зайняли.

Потім я міцно обійняв дружину, яка видавалася зовсім дрібненькою в просторому стьобаному халаті, і ми казали одне одному ніжні слова. Тут вийшов Карл, і я гукнув:

— Привіт, Карле!

— Я дуже радий, — мовив він. — Чудові роги.

М'Кола вже витяг роги з машини; він і Камау тримали їх в світлі багаття, щоб усі могли бачити.

— А які успіхи у вас? — спитав я Карла.

— Та вбив ще одного з оцих… як же пак вони звуться? Тен-далла.

— Чудово, — сказав я. Я був спокійний, знаючи, що більших рогів, ніж у моєї антилопи, не знайдеш, і щиро сподівався, що й у нього здобич непогана. — Скільки дюймів?

— Ет, п'ятдесят сім, — відповів Карл.

— Покажіть, — сказав я, відчуваючи, як у мене всередині все похололо.

— Онде вони, — сказав Старий, і ми підійшли ближче.

То були найбільші, найрозкидистіші, найгарніше вигнуті, най-темніші, наймасивніші й найчудовіші роги в світі! Ужалений Гострою заздрістю, я відчув, що віднині й дивитися не зможу на Ісвою здобич. Ні, ні, ніколи!

— Чудово! — хотів весело сказати я, та тільки якось хрипко Крякнув. Я знову спробував прогнати приголомшливе враження: — Молодець! Як же це ви його вполювали?

— Там їх було три, — відповів Карл. — Усі такі здоровенні, як і оцей. Я навіть не міг сказати, котрий з них найбільший. Сутужно нам довелося. Я стріляв у нього чотири чи й. п'ять разів.

с= Ваш куду — справжнє диво! — сказав я. Це звучало вже трошки краще, однак я знав, що обдурити нікого не вдасться.

— Щиро радий, що ви роздобули таких, — сказав Карл. — Вони просто красені! Вранці ви мені неодмінно все розповісте. А зараз ви, напевно, страшенно стомлені. На добраніч!

Делікатний, як завжди, він відійшов, надавши нам можливість вільно поговорити.

— Ходіть, вип'ємо! — гукнув я йому.

— Ні, дякую, я, мабуть, ляжу. Щось у' мене голова болить.

— На добраніч, Карле.

— На добраніч. На добраніч, люба Мамо!

— На добраніч, — відповіли ми всі хором.

Біля вогню за віскі з содовою я розповів їм про наші пригоди.

— Може, вони ще знайдуть цього самця, — сказав Старий. — Ми їм запропонуємо гроші за його роги. Нехай пришлють їх у мисливську інспекцію. Скільки дюймів у тих більших рогах?

— П’ятдесят два.

— Над вигином?

— Так. Може, навіть трохи більше.

— Кілька дюймів нічого не важать. У вас чудові куду.

— Звичайно. Але чому так виходить, що Карл перевершує мене?

— Просто йому щастить, — відповів Старий. — Боже, який куду! Я тільки раз у житті бачив роги довші, ніж п'ятдесят дюймів. То було в Калалі.

— Ми ще до від'їзду з попереднього табору дізналися, що Карл убив цього куду — цю новину привіз шофер його автомашини, — сказала Мама. — Я весь час молилася за тебе. Спитай у містера Джексона.

— Ви собі не уявляєте, що ми відчули, коли побачили, які роги стирчать з вашої машини, — сказав Старий. — Ох, ви ж старий пройда!

— Чудові роги, — сказала Мама. — Ходімо подивимося на них іще раз.

— Тепер вам буде що згадати, а це найголовніше, — зауважив Старий. — Гарні куду, чорт забирай.

Але мені було прикро, і я не міг заспокоїтись цілісіньку ніч. Тільки на ранок усе минулось. Минулось і ніколи вже не верталось.

Ми зі Старим встали ще до сніданку й пішли поглянути на роги. Стояв сірий, похмурий, холодний ранок. Насувалася пора дощів.

— Три чудові голови, — мовив Старий.

— А сьогодні навіть поруч із Карловим куду мої виглядають непогано, — озвався я. Атож, як не дивно, але це було так. Я примирився з Карловим куду і радів, що він його вполював. Справді, всі три пари рогів були гарні. І то які здоровенні!

— Я радий, що вам полегшало, — сказав Старий. — Мені теж легше.

— Повірте, я справді радий, що Карл уполював його, — щиро мовив я. — А з мене досить і того, що я здобув.

— У кожного з нас іще діють первісні інстинкти, — зауважив Старий. — І дух суперництва побороти просто несила. Він псує все на світі.

— А я його позбувся. Тепер уже все гаразд. Знали б ви, яка була цікава подорож.

— Ще б пак!

— Скажіть-но, Старий, а що це за звичай у тубільців, тиснучи руку, тягти за великий палець?

— Це означає, що вони ніби визнають вас кровним братом. А хто тягнув вас за палець?

— Усі, крім Камау.

— Та ви просто молодець, чорт забирай! — мовив Старий. — Ви стаєте серед них своєю людиною. Скажіть-но, а правда, Що ви такий уже неперевершений слідопит і мисливець на птахів?

— Ідіть к бісу!

— І М'Кола тяг вас за палець?

— Так.

— Ти ба! — мовив Старий. — Ходімо покличемо маленьку мемсаїб і поснідаємо. Хоч, правду кажучи, я ще ніби й не голодний.

— А я голодний, — відказав я. — Від позавчора не мав і ріски в роті.

— Ну, пиво напевно пили?

— Звичайно, пив.

— А пиво — теж їжа, — сказав Старий.

Ми покликали мемсаїб і Карла й гуртом весело поснідали.

Через місяць Мама, Карл і його дружина — вона приєднала-до нас у Хайфі — сиділи на осонні біля кам'яної стіни на іберезі Тіверіадського озера, снідали, пили вино й дивилися на Гагар. Пагорби відкидали тінь на воду, таку тиху та непорушну_е

що вона здавалася стоячою. Безліч гагар, плаваючи, залишали кола на поверхні; я намагався полічити птахів і питав себе по-думки, чому про них ніде не згадується в біблії. Врешті я дійшов висновку, що ті, хто її писав, не були натуралістами.

— Я не збираюсь ходити по воді,— мовив Карл, дивлячись на похмуре озеро. — Тут уже раз пройшли, і цього досить!

— А знаєте, — сказала Мама. — Я вже багато чого не пам'ятаю. Не пам'ятаю навіть обличчя містера Джексона. А воно таке чудове! Я думаю, думаю про нього, але не можу уявити його. Це жахливо. На фотографії він зовсім не такий. Ще трохи, і я зовсім забуду його обличчя. Уже й зараз пригадую невиразно.

— А вам не слід забувати його, — мовив Карл моїй дружині.

— А я його добре пам'ятаю, — озвався я. — Ось трохи згодом я напишу для тебе повість, де розповім і про старого Джексона.