Твори в 4-х томах. Том 2

ІЗ КНИГИ «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»

Переклала Людмила Гончар

… Пригадую, як Гертруда Стайн в розмові про кориду захоплено говорила про Хоселіто й показала мені кілька фотографій з Валенсії: він із своїм братом Галло внизу, на арені, а вона та Еліс Токлас сидять у першому ряду; я тоді щойно повернувся з Близького Сходу, де греки, залишаючи порт Смірну, перебивали ноги своїм в'ючним та тягловим тваринам, а потім скидали їх з причалу просто в воду, і я, пригадую, обмовився, що не люблю кориди саме через нещасних коней. На той час я вже брався писати, і найскладніше для мене (окрім усвідомлення того, що ти почуваєш насправді, а не того, як годиться і як тебе навчили почувати) було передати все, що відбувається в житті; описати явища й події, які викликали пережиті тобою почуття. Коли пишеш для газети, то розповідаєш про щось і в той чи інший спосіб передаєш свої почування; це підсилюється злободенністю, яка надає певної емоційності будь-якому повідомленню про те, що сталося в той день; але зобразити саму подію, послідовність життєвих явищ, їхній рух, те первинне, що викликало в тобі почуття, зобразити так, щоб воно звучало переконливо і через рік, і через десять років, а то й завжди, якщо тобі пощастить і ти зробиш це вправно, — мені було не під силу, і я напружено працював, намагаючись домогтися цього. Побачити життя і смерть, тобто насильницьку смерть тепер, коли війни скінчилися, можна було тільки на арені для бою биків, і я страшенно прагнув поїхати в Іспанію, де б міг спостерігати це сам. Я тоді саме вчився писати й починав з найпростішого, а чи не найпростіше і найсуттєвіше з усього — насильницька смерть. Вона позбавлена ускладнень, які супроводжують смерть від хвороби, чи так звану природну смерть, або ж кончину друга або будь-кого, кого ти любив чи ненавидів, — однаково це смерть, одне з явищ, про які варто писати. У багатьох книжках я читав, як автор силкувався описати смерть, а виходила невиразна пляма, — на мою думку, через те, що автор або ж ніколи не бачив смерті, або в останню мить подумки чи й насправді заплющував очі, як ото коли хтось бачить дитину на рейках, яку от-от зіб'є поїзд, а добігти й допомогти вже не може. В цьому випадку;, гадаю, можна пробачити авторові, що він заплющує очі, бо той простий факт, що дитину от-от зіб’є поїзд, він і може передати, а сам наїзд сприйматиметься менш напружено; отож мить Перед загибеллю дитини — це, можливо, найважливіше, що йому по силі описати. І так само було б неправдиво зображати розстріл підрозділом солдатів або страту через повішення, і якщо автор прагне увічнити ці вкрай прості речі, як-от хотів Гойя у своїх «Los Desastros de la Guerra», тоді заплющувати очі аж ніяк не годиться. Я дещо бачив, бачив деякі прості речі, і воно закарбувалось у моїй пам'яті, але я або сам був учасником того, або ж одразу мусив писати про це, а отже, вирізняти деталі, найсуттєвіші для репортажу; отож я не мав змоги уважно придивитися до цих подій, як, скажімо, той, хто бачить смерть свого батька чи повішення когось зовсім чужого, і йому не треба відразу ж давати матеріал про це для сьогоднішньої газети.

І от я вирушив до Іспанії подивитися на бій биків і спробувати описати його для самого себе. Мені здавалося, що то буде примітивне, дике й жорстоке видовище і що мені воно не сподобається; але я сподівався побачити і певне, чітко визначене дійство, що мало принести мені відчуття життя й смерті,— його я тоді саме й намагався відтворити. Чітко визначене дійство я знайшов; проте бій биків виявився таким не схожим на примітивне видовище і я так вподобав його, що годі було й намагатися зобразити йото в усій повноті при моєму тодішньому письменницькому хисті; і за п'ять років мені нічого не вдавалося написати про це, крім чотирьох коротеньких нарисів; тепер я думаю, варто було почекати десять років. А втім, якби я чекав довше, то чи й взагалі щось написав би, бо існує певна закономірність: коли по-справжньому поринаєш у щось, то скоріше прагнеш не описувати, а вивчати його далі й далі, без кінця; і якщо тільки ти не надто самозакоханий (а саме цим можна пояснити появу багатьох книжок), то ніколи не скажеш собі: отепер я вже знаю все про це і неодмінно опишу його. І, звісно, зараз я, коли пишу ці рядки, так сказати не можу; з роками я бачу, як мало ще знаю, хоч дещо, вже відоме мені, саме сьогодні становить інтерес; і якщо станеться, що мені довго не випаде бути в Іспанії, я все одно напишу про бій биків те, що знаю. Та й не завадило б мати книжку про кориду англійською мовою; може, серйозна книжка, присвячена такій неморальній темі, буде чогось і варта.

Щодо моральності, то я певен в одному: моральне те, після чого почуваєш себе добре, і аморальне — після чого почуваєшся погано; з цих моральних засад, які я аж ніяк не збираюсь відстоювати, бій биків для мене — явище високоморальне, бо, коли я спостерігаю його, мені напрочуд добре, я відчуваю життя і смерть, тлін і безсмертя, а після бою стає невимовно сумно і водночас невимовно легко на душі…

…Наскільки я помітив, людей можна поділити на дві основні категорії: ті, як кажуть психологи, хто відносить себе до тварин, іншими словами, може поставити себе на їхнє місце, і ті, хто відносить себе до людських істот. Досвід і спостереження підказують мені, що перші, тобто найпалкіші обожнювачі собак та іншої звірини, іноді куди жорстокіші до своїх ближніх, аніж ті, хто не так палко визнає свою спорідненість з чотириногими. Як на мене, саме в цьому найсуттєвіша відмінність між людьми; хоч іноді й люди другої категорії, байдужі до тварин взагалі, здатні пережити щире почуття до якоїсь одної собаки, чи кішки, чи, приміром, до коня. Але в них почуття викликає певна якість, притаманна тварині, чи якась спорідненість із нею, а не те, що всі живі істоти самим своїм існуванням заслуговують на нашу прихильність…

…Ці рядки не виправдання бою биків, а спроба показати його в усій цілісності, і щоб досягти цього, необхідно розкрити не тільки його привабливі сторони, а й те, що прихильники його воліли б обійти, замовчати…

…Як і в будь-якому мистецтві, чим глибше вивчаєш його, тим більшу відчуваєш насолоду; проте вже з першого виступу людина напевне знає, до душі їй бій биків чи ні; це за умови, що дивитиметься вона неупереджено і дослухатиметься лише до своїх справжніх почуттів, а не до тих, які, на її думку, годилося б переживати. Декому, мабуть, бій биків анітрохи не сподобається, вдалим буде виступ чи не дуже, і марно тут переконувати, адже й справді, в кориді є щось відверто несправедливе й жорстоке; так дехто відмовляється від вина і, отже, від насолоди, бо гадає, що насолода ця аморальна.

Порівняння з вином не настільки штучне, як може здатися. Вино — одне з найцивілізованіших надбань людства, одне з природних багатств, доведених до досконалості; воно дарує більше можливостей для насолоди й тонкого розуміння, аніж будь-що інше в матеріальному світі, що діє на наші суто плотські відчуття. Розвивати смак до вин і вивчати їх можна з превеликим задоволенням все життя, а що смак стає тоншим і вишука-нішим, то й насолода зростає, нехай і починають боліти нирки, нити великий палець на нозі, а суглоби заклякати; і от, врешті-решт, саме тоді, коли по-справжньому добереш смаку, лікарі забороняють тобі навіть краплину до рота взяти. Точнісінько, як ото з оком; по суті своїй око — один з добрих, корисних органе. а з часом (це стосується і не дуже зірких очей, ба й зовсім слабких, які втратили свою гостроту через всілякі надмірності) набуває здатності передавати нашому мозкові дедалі більше Рясних емоцій, в міру досвіду людини та її вміння бачити, а не лише дивитись. Наші тіла рано чи пізно старіють, і ми вмираємо; але я волів би мати піднебіння, яке дало б мені уповні відчути принади Шато Марго чи О'Бріону (хоч і надмірне захоплення цими напоями не дозволить моїй печінці вживати Рішбург, Кортон чи Шамбертен), а не затерпле, жерстяне піднебіння моєї ранньої юності, коли всі червоні вина, окрім портвейну, гірчили, а пити вино означало влити в себе побільше, байдуже чого, аби тільки відчути себе безтурботно. Головне, звісно, в тому, щоб не довелось відмовитися від вина взагалі, як і з очима головне — намагатись не втратити зору. Але в таких випадках багато залежить від долі, і ніхто не може ані уникнути смерті, хоч би як він опирався, ані сказати, яка користь від того чи іншого органа тіла, доки не відчує цього на власному досвіді.

Здавалося б, а при чому тут бій биків? Річ у тім, що людина, яка поглиблює свої знання та вдосконалює смак, здатна діставати насолоду від вина нескінченно; так і любов до бою биків може зростати, поки не перетвориться на непереборну пристрасть. Все ж коли п'єш вино вперше, саме п'єш, а не смакуєш або насолоджуєшся ним, — зразу відчуваєш, хоч і не розкуштував його до пуття, — чи воно тобі до вподоби, і як впливає, приємно чи ні. Більшість новачків віддає перевагу солодким марочним винам, як Сотерн, Грав або Барсак, та ще іскристим — напівсухому шампанському та бургундському, що приваблюють оригінальним зовнішнім виглядом; з часом усі їх віддав би за гарну пляшечку легкого і водночас такого густого Гран Крю, хоч сама пляшка може бути скромна й непоказна, — без етикетки, пилу й павутиння; залишається тільки неповторний смак вина на язиці, витончений і ніжний, прохолодний в роті й теплий, коли вип'єш його. Так само і в бою биків — спочатку приваблює екзотичність пасео, барви арени, мальовничість фарол та молінет, захоплює рух тореро, яким він торкається морди бика й злегка погладжує його роги, — вся ця надмірна екзотика дуже подобається глядачам. їм приємно бачити коней в захисних стьобаних жилетах, — це щадить їхні нерви, позбавляє деколи ніяковості, і тим-то вони захоплено вітають ці та інші нововведення. З роками, з досвідом, коли вже розберешся в справжніх вартостях, від кориди чекаєш правдивості та справжньої, ненаграної пристрасті й, певно ж, сподіваєшся класичної довершеності та чистоти виконання всіх суерте; і як з плином часу міняється смак до вин, так і в бою биків — вже не хочеш підсолодженого видовища, а волієш бачити незахищених коней, бачити їхні рани, і краще смерть, аніж заплановане, умисне страждання. І як з вином, тут відразу зрозуміло, підходить тобі це чи ні. Є різні види кориди, на будь-який смак, а якщо жоден із них вас не хвилює або ви взагалі проти цього явища, — що ж, тоді воно не для вас…

…Сонце — це дуже важливо. Теорію, практику й видовйіце бою биків створювали, розраховуючи на сонце, і коли воно не сяє, втрачаєш майже половину вражень. Іспанці кажуть: «Е1 sol es el mejor torero». Сонце — найкращий тореро, і без сонця найкращого тореро не видно. Він як людина без тіні.

Формально корида — не спорт, а трагедія, в якій убивство бика визначене наперед. Якщо Ж матадорові не вдається забити бика, а п'ятнадцять хвилин, відведених для підготовки та самого акту вбивства, вже минули, — то бика, на ганьбу матадорові, виводять з арени живим і, згідно з правилами, вбивають у загоні. Сто проти одного за те, що тореро-професіонал лишиться живим після бою; це коли він досвідчений, розумний, у хорошій формі, спритний і не надто старий. Матадор, що знає свою справу, може свідомо збільшувати небезпеку власної смерті практично до межі, яку сам собі встановить. Однак при цьому він повинен діяти за правилами власної безпеки. Іншими словами, якщо він вправно виконає суерте в надзвичайно небезпечній і все ж геометрично правильній манері, то це робить йому честь. І сором, якщо через власне невміння й нехтування основними правилами бою або через фізичну чи розумову млявість він боїться ризикувати.

…Слід пам'ятати ще й таке. Якщо письменник висловлюється достатньо ясно, то кожен помітить, де він каже неправду. Якщо ж він умисне все ускладнює, інтригує читача, аби лише не висловлюватися чітко (це зовсім інше, аніж порушувати так звані правила синтаксису та граматики, щоб досягти наслідку, якого не можна досягти іншим шляхом), то обман його розкривається не відразу, і письменники, уражені тією самою вадою, з почуття самозбереження вихвалятимуть його. Не треба плутати справжню таємничість з фальшивим містицизмом, в якому немає жодної таємниці і до якого вдається нездара, марно сподіваючись приховати своє невігластво та неспроможність писати правдиво. Справжній містицизм несе в собі таїну, а в світі чимало таємничого; та годі шукати якоїсь таємничості там, де немає хисту; і ходульна журналістика не стане літературою, навіть якщо їй влити дозу псевдоепічного тону. І запам'ятайте ще одне: всі поганенькі письменники захоплюються епосом.

…Колись бики, як правило, були більші, ніж тепер; вони були лютіші, норовистіші, важчі й старіші. їхній вік не обмежували на догоду матадорові, і на арену їх випускали, коли їм було від чотирьох з половиною до п'яти років, а не від трьох з половиною до чотирьох з половиною, як тепер. Тореро часто починали як бандерильєро та новільєро, набували майстерності від шести до дванадцяти років, і аж потім їх посвячували в матадори. То були мужні люди, які бачили биків наскрізь і не боялись ні їх, ні труднощів та небезпек свого фаху. А за тих часів бики досягали неймовірної фізичної сили й добряче послуговувались своїми рогами. Кінцевою метою бою був завершальний удар шпагою, справжній двобій людини й тварини, що його іспанці називають «моментом істини». І кожен рух на арені являв тільки підготовку до цієї миті. З такими биками важко було заохочувати матадора підступитися до тварини якнайближче й дратувати її плащем. Плащ матадори використовували, щоб водити бика й відволікати його увагу від пікадорів, а суерте з плащем, за нашими сучасними уявленнями, викликали захват тому, що були смертельно небезпечні, зважаючи на розміри, силу, вагу та жорстокість тварини, а не тому, що виконувалися красиво та граційно. Начебто неймовірно, що людина взагалі може наблизитись до такого звіра на відкритій арені, та ще й скорити його своїй волі; це хвилювало більше, аніж математично вивірені спроби сучасних матадорів торкнути вістря рогів бика, не сходячи з місця. Сучасна корида існує якраз завдяки виродженню биків. Це мистецтво, безумовно, занепадає і, як більшість явищ декадансу, найбуйніше розквітає саме зараз, перед своїм остаточним виродженням…

…Стара пані. Однак у сьогоднішній виставі я не помітила нічого звироднілого чи занепадницького.

Автор. Я також, пані. Але ж сьогодні на арені були доблесний Никанор Вільяльта з Арагону, відважний та преславний майстер Луїс Фуентес Бехарано й Щасливчик Дієго Мазкіаран, сміливець з Більбао.

Стара пані. Як на мене, це люди надзвичайної мужності й витримки. Тож як зрозуміти, сер, ваші слова про декаданс?

— Так, пані, всі вони дуже мужні люди, хоча у Вільяльти голос часом буває трохи писклявий; що ж до декадансу, я мав на увазі не якогось певного матадора, а занепад мистецтва бою биків у цілому, через гіпертрофію деяких його аспектів.

Стара пані. Сер, вас важко зрозуміти.

— Докладніше я поясню згодом; проте справді, пані, «декаданс» не просте слово, — адже тепер воно звучить майже як лайка, критики чіпляють його до всього, чого самі не можуть зрозуміти або що не зовсім відповідає їхнім уявленням про мораль.

Стара пані. Я завжди вважала, що це слово означає щось прогниле, скажімо, придворні звичаї.

— Всі наші слова стираються, пані, через недбале вживання, але ви, з вашою вродженою кмітливістю, вхопили найсуттєвіше.

Стара пані. Перепрошую, сер, та' мене мало обходить це просторікування про слова. Хіба ми тут не для того, щоб більше взнати про биків і тих, хто виходить з ними на бій?

— Може, й так, але якщо вже письменник заговорив про слова, він не зупиниться, поки вам не увірветься терпець і ви не побажаєте йому вживати їх більш майстерно, а не тільки розводитись про їхнє значення.

Стара пані. То, може, вам краще припинити це, сер?

— Чи чували ви, пані, про Раймона Радіге?

Стара пані. Боюсь, що ні.

— Це був молодий французький письменник, якому вдалося пробити собі дорогу не лише пером, а й олівцем. Ви розумієте, що саме я маю на увазі?

Стара пані. Та невже?

— Не зовсім, але майже так, пані.

Стара пані. Ви хочете сказати, що він?..

— Атож. Коли Радіге був ще живий, то частенько, знудьгувавшись у плаксивому, манірно-екзальтованому товарйстві свого літературного наставника Жана Кокто, тікав від нього й весело проводив ночі в готелі поблизу Люксембурзького саду з однією з двох сестер, відомих в Латинському кварталі натурниць. Кокто прикро вразила така його поведінка, і він казав, що це «декаданс». Він говорив про Радіге з гіркотою та гордістю водночас: «Beeé est vicieuse — il aime les femmes» [1]. Отже, як бачите, пані, термін «декаданс» слід вживати вкрай обережно, бо для різних людей він означає не одне й те саме.

Стара пані. Я одразу відчула неприязнь до цього слова.

— В такому разі повернімося до биків.

Стара пані. Охоче, сер. Але що ж врешті-решт сталося з Радіге?

— Він захворів на черевний тиф після купання в Сені й помер.

Стара пані. Бідолашний.

— Так, і справді бідолашний.

…— А в Іспанії от іще що дивує. З усіх прибуткових справ, з якими мені доводилося стикатись, корида, в суто грошовому розумінні,— явище найбрудніше. Престиж матадора залежить від того, скільки він отримує за один бій. Проте іспанець, чим менше грошей заплатить своїм підлеглим і чим дужче поневолить їх, тим більше почуває себе справжнім мужчиною. Це особливо помітно в середовищі матадорів, які майже завжди— вихідці з найбідніших верств. Вони дружелюбні, щедрі, шанобливі й приязні до тих, хто стоїть вище на суспільній драбині, і водночас безжально визискують своїх найманих помічників.

Стара пані. Це стосується всіх матадорів?

— Ні, пані; і я гадаю, що матадорові, оточеному з усіх боків улесливими паразитами, все ж можна простити це гірке бажання вберегти свій заробіток. А взагалі, повторюю, нема людини більш нечесної в розрахунках зі своїми підлеглими, ніж іспанський матадор.

Стара пані. І ваш друг Маера теж був нечистий на руку?

— Маера ні. Він був щедрий, веселий, гордий, злий, він любив міцне слівце й добру чарку. Маера не нітився перед інтелектуалами і не ганявся за багатими нареченими. Йому було любо змагатися з биками, і жив він пристрасно, весело, хоч останні шість місяців свого життя і був дуже нещасливий. Маера знав, що в нього туберкульоз, проте аніскілечки не піклувався своїм здоров'ям; не почуваючи страху перед смертю, він волів краще згоріти до кінця. І то був свідомий вибір, а не бравада. Маера навчав свого молодшого брата й вірив, що той стане видатним матадором. А брат, який, до речі, теж хворів на легені, виявився боягузом. Для всіх нас то було сильне розчарування…

…Розмірковуючи про все це, ви мусите неодмінно пристати до чиєїсь точки зору: або матадора, або глядача. Питання смерті — ось що тут незвичайне. Бій биків — єдине в світі мистецтво, де артист наражається на смертельну небезпеку і де виконавський блиск цілковито залежить від почуття честі матадора. В Іспанії честь — поняття реальне. Рипсіопог по-іспанськи, це слово означає все: честь, порядність, відвагу, почуття власної гідності й гордість. Гордість — визначальна риса цього народу, і питання честі для іспанця — ніколи не виявляти легкодухості. Один-єдиний раз покажи себе слабодухом, і все — ти назавжди позбудешся честі; і тоді буває, що матадор дає безсоромні видовиська, в яких ощадливо відміряє свої зусилля, а ризикує лише тоді, коли його грошові справи кепські і йому потрібен новий контракт. Від матадора в Іспанії не чекають безконечного успіху, від нього вимагається тільки одне: завжди викладатися до краю…

…у кожній кориді три дії, що по-іспанському називаються los tres tercios de la lidia, тобто три третини бою. Дія перша, коли бик нападає на пікадорів — це suerte de varas, тобто випробування зі списами. Suerte — важливе слово в іспанській мові. Словник дає такі його значення: випадок, ризик, жереб, щастя, доля, удача, випадковість; стан, становище, фатум, талан, неминучість, сорт, вид; рід, метод, спосіб, побит, спритний рух; вправність, майстерність, хитрий фокус та ділянка землі, відокремлена межею. Отже, те, що ми називаємо суерте, тобто кожен рух, виконаний тореро на арені,— це просто довільний переклад з іспанської. Але це найлегший та найкоротший термін для вживання.

У першій дії кориди пікадори верхи виїжджають на арену і, за наказом матадора, намагаються вразити бика списами, а якщо хтось із них падає з коня, матадор зобов'язаний захистити його своїм плащем. Коли президент подає знак про закінчення першої дії і звучить сурма, пікадори залишають арену, і розпочинається друга дія. Далі коней на арені не буде, окрім хіба що мертвих, яких прикривають брезентом. В першій дії основне— це плащі, списи та коні. Саме тут бик може найбільше виявити свою хоробрість чи боягузтво.

У другій дії найголовніше — бандерильї. Це дві палиці, обгорнуті кольоровим папером, приблизно в один ярд, а точніше сімдесят сантиметрів завдовжки, зі сталевим наконечником у формі гарпуна довжиною чотири сантиметри. Бандерильї, дві одночасно, мусять влучити в клубок м’язів на загривку бика якраз тоді, коли бик кидається на бандерильєро. їхнє призначення— довершити почате пікадорами, тобто притамувати бика та досягти потрібної посадки його голови; тоді напад цієї тварини буде хоч і не такий стрімкий, зате певніший і точніший. Бандерильї,— їх звичайно чотири пари, — встромляють бандерильєро або пеони, і що головне, — це повинно робитися блискавично й бездоганно. Якщо ж матадор працює з бандерильями сам, йому дають якийсь час на підготовку, і в ці хвилини, як правило, лунає музика. Це найкрасивіша частина кориди, вона найбільше подобається глядачам, а надто тим, хто дивиться кориду вперше. Завдання бандерильєро не лише в тому, щоб влучити у клубок м'язів на загривку бика і змусити його тримати голову нижче, а й у тім, щоб вирівнювати бандерилью і не давати їй перехилятися в той чи інший бік. Дія з бандерильями мусить тривати не більше п'яти хвилин, а коли вона затягується, бик стає вкрай дратівливим, і бій втрачає потрібний Ритм…

Після того, як три, щонайбільше чотири пари бандерилій Уражають бика, президент кориди наказує починати третю, заключну дію гри зі смертю. Ця дія і собі складається з трьох частин. Спершу матадор вітає президента й шанобливо присвячує смерть бика йому або якійсь іншій особі, а потім починається дійство з мулетою. Мулета — це ясно-червоний шмат саржі на розпірці, загостреній з одного кінця і з держалном з другого. Вістря проколює тканину, прикріплену до другого кіі|і(я держална так, що та спадає складками вздовж розпірки. Мулета дослівно означає костур, проте в кориді — це загострена палиця з ясно-червоним полотнищем; мулетою матадор повинен здолати бика й підготувати його до загибелі. В завершальному етапі матадор тримає мулету в лівій руці, змушуючи бика все нижче й нижче нахиляти голову до землі, а сам тим часом ударом шпаги між лопатки заколює тварину.

Оце такі три дії в трагедії бою биків. Перша з них, дія з кіньми, визначає, якою буде решта вистави, власне кажучи, зумовлює її. Саме тоді бик виходить на арену при своїй повній силі, самовпевнений, швидкий, хижий та войовничий. Усі його перемоги здобуваються саме тоді. І наприкінці першої дії здається, що бик йереміг, бо ж він прогнав вершників і тепер один на арені. В другій дії неозброєна людина поруч із биком вкрай спантеличує його, а бандерильї завдають жорстокого болю, і тому його відвага та сліпа лють переноситься на певний предмет. У третій дії бик віч-на-віч з однією людиною, яка шматком тканини мусить підкорити і вбити його, пронісши шпагу спереду над правим рогом і поціливши у вигин між лопатками.

Коли я вперше дивився кориду, єдине, що мені не сподобалось, були бандерильї. Мені здалося, що вони викликають разючу й жорстоку переміну в бикові. З бандерильями на собі він ставав зовсім іншим, і мене обурювало, що тварина втрачає свої дикі, свавільні риси, які принесла з собою на арену; ці риси найсильніше виявляються в поєдинку з пікадорами. Бик з бандерильями вже не боєць, а приречений. Перша дія в кориді — це випробування, друга — винесення вироку, а третя — страта. Та тільки згодом я дізнався, наскільки небезпечнішим стає бик, коли починає захищатись; після того, як бандерильї протверезили його й уповільнили рухи, він напрочуд влучно б'є рогами, точнісінько як ото мисливець, що цілиться в одну-єдину пташку в зграї, замість стріляти в усіх заразом і схибити; нарешті, я побачив, як можна працювати з биком на арені з естетичної точки зору, коли він уже належно ослаблений, але все ще зберігає силу й хоробрість. Відтоді я не переставав захоплюватись биками, але почував до них жалості й співчуття не більше, ніж до полотна художника, чи до брили мармуру для скульптури, або ж до сухого крупнистого снігу під ногами, який розрізаєш лижами.

Я не знаю жодної сучасної скульптури, за винятком хіба творів Бранкузі, яка могла б хоч почасти дорівнятися до тієї пластичної довершеності, що її бачимо в теперішній кориді. Але бій з биком — мистецтво скороминуче, як співи або танці, це одне з мистецтв, яких ще Леонардо радив уникати, і коли виконавець іде від нас, його творіння залишаються жити тільки в пам'яті тих, хто бачив його, і вмирають з ними. І марно роздивлятися фотографії, читати описи чи надто часто згадувати бачене, — цим можна лиш знищити пам'ять про нього. Якби мистецтво бою з биком було тривким, воно увійшло б до ряду вічних мистецтв, але це не так, і тому зникає разом із своїм творцем; а творіння вічного мистецтва не можна навіть оцінити по-справжньому, поки тлінну, тілесну оболонку митця не буде поховано під землею. Корида — мистецтво, пов'язане зі смертю, і смерть знищує його. Але ж, скажете ви, воно не може зникнути зовсім, бо в усіх мистецтвах кожен крок уперед, кожне відкриття розвиває хтось інший; так, справді, ніщо не зникає назавжди, окрім самого майстра. І було б втішно думати, що, якби зі смертю художника ми втрачали і полотна його, то, скажімо, відкриття Сезанна не зникли б, а використовувались би його наслідувачами. Дідька лисого.

Уявіть собі, що картини художника щезають разом з ним, а книги письменника після його смерті відразу знищують, і вони лишаються тільки в пам'яті тих, хто їх читав. Саме так воно і є у бою з биком. Майстерність, метод, технічні новинки, відкриття залишаються; але сам майстер, той, хто винайшов усе це, хто був пробним каменем, першопричиною, зникає, і поки не з'явиться інший, не менш видатний митець, мистецтво першого руйнується епігонами, спотворюється, розтягується, вкорочується, знекровлюється і втрачає найменшу схожість з оригіналом. Кожне мистецтво створюють тільки видатні особистості. Особистість — єдине, що має значення, а всі школи й напрями в мистецтві лише класифікують нездар. Коли ж приходить справді великий митець, він послуговується усім тим, що відкрили й осягли в його мистецтві попередники, у нього є виняткова здатність приймати або відкидати усталені цінності так блискавично, що здається, ніби знання народилося разом з ним, — бо ж як відразу Осягнути все, на що звичайній людині потрібне ціле життя; а потім великий художник переступає створене й відкрите до нього І народжує щось своє, власне. Але іноді видатний майстер Довго не приходить, а коли він нарешті з'являється, люди, які йнали колишніх великих, рідко визнають нового. Вони не хочуть зміна, а прагнуть зберегти все так, як за старих митців, як підкaзyє їм пам'ять. Проте інші,— сучасники, зрештою і старші,— визнають нових видатних художників за їхній дар осягнути все так неймовірно швидко. Старшим можна вибачити, що не відразу розпізнали справжнього майстра, бо вони, поки чекали, бачили стільки підробок, що стали дуже обачливі й навчилися не покладатись на свої почуття; вони довіряють тільки своїй пам'яті. А пам'ять, безумовно, річ ненадійна…

— Всі історії, пані, які тривають досить довго, завершуються смертю, і поганий оповідач з того, хто хотів би це замовчати. А надто історії про одношлюбність — всі вони неодмінно кінчаються смертю, і часто чоловік, що прожив щасливе подружнє життя, помирає страшенно самотнім. Окрім хіба самовбивці, немає самотнішої людини перед лицем смерті, ніж чоловік, який звікував з доброю дружиною і пережив її. Якщо двоє кохають одне одного по-справжньому, щасливого кінця не буває.

— Не знаю, сер, що ви розумієте під словом «кохання». У вас воно звучить якось недобре.

— Це старе слово, пані, проте кожна людина бере його собі новеньким і сама зношує до краю. Слово це наповнюється змістом, як куля повітрям, і так само швидко втрачає значення. Його можна проколоти, залатати й знову надути, мов ту кулю, і якщо ви самі не пережили кохання, цього слова для вас просто не існує. Всі говорять про кохання, але тільки на тих, хто спізнав його, лежить особливий карб, і я волів би мовчати про нього, бо що може бути безглуздішого, аніж теревенити про кохання… Як на мене, краще підхопити сифіліс, ніж закохатися в іншу жінку й розлюбити свою.

— А яке це має відношення до кориди, сер?

— Ніякого, пані, аніякісінького, це просто діалог: треба ж мені якось відробляти гроші.

— А мене зацікавило. Чи справді на людях, що спізнали кохання, лежить якийсь особливий карб, чи це ви сказали заради красного слівця?

— На кожного, хто пережив велике кохання, коли воно минає, лягає карб смерті. Я говорю це як натураліст, а не як романтик.

— Не дуже ви мене потішили.

— І не збирався, пані; мені лише хотілося чесно відробити свої гроші.

— А часом ви мене добре розважаєте.

— Сподіваюсь, пані, мені ще пощастить розважити вас.

…Стара пані. А як же воно сталося, юначе, що ви стільки говорите й так давно пишете про кориду, а самі не стали матадором? Чому ви не оволоділи цим фахом, якщо він вас так захоплює і ви переконані, що багато знаєте про нього?.

— Колись я пробував, пані, але невдало. Я був старий для цього, важкий і надто незграбний. До того ж постаттю я не підходив — широко там, де має бути вузько, і на арені я виступав як мішень, чи, швидше, як тренувальне опудало для бика.

Стара пані. І вас ні разу добряче не поранило? Як це вам вдалося вціліти?

— Вістря рогів затуплювали, пані, інакше бики мене розпанахали б, мов шкатулку з нитками.

Стара пані. Отже, ви билися з биками, яким заздалегідь підпилювали роги. Я була про вас кращої думки.

— Бився — надто сильно сказано, пані. Я не бився з ними, вони просто жбурляли мене по арені туди-сюди.

Стара пані. А вам доводилося мати справу із справді небезпечними биками? Може, тоді вас тяжко поранило?

— Так, я виступав з такими биками, проте залишився не-ушкодженим, якщо не зважати на безліч синців; коли я, через свою вайлуватість, оскандалився як матадор, то раз у раз падав бикові прямісінько на морду, вчепившись йому за роги, — точнісінько як грішник за спасителя на одній старій картині; принаймні з однаковим запалом. Це завжди викликало в публіці бурю веселощів.

Стара пані. А що ж бик?

— Якщо він був досить сильний, то відкидав мене геть. А ні, то я гарцював на його голові, а бик безнастанно силкувався Мене скинути, і так доти, поки комусь із глядачів не вдавалося схопити його за хвіст.

Стара пані. А де очевидці цих ваших подвигів, про які ви тут розбалакуєте? Може, це просто витвір вашої письменницької уяви?

— Та є тисячі свідків, пані. Хоча багато з них, можливо, вже повмирало від уражень діафрагми або інших внутрішніх органів, викликаних надмірним реготом.

Стара пані. І тільки тому ви відмовились від кар'єри матадора?

— Я вирішив не ставати матадором, пані, найперше через свою фізичну невідповідність, та ще зважаючи на щирі поради Друзів і на те, що з віком усе важче весело виходити на арену, хіба що після кількох чарок абсенту: це розпалює сміливість, але водночас і злегка уповільнює реакцію.

Стара пані. Я так розумію, що ви вже більше не виступаєте на арені, навіть як аматор.

Пані, остаточних рішень не існує, проте з роками я все ясніше усвідомлюю, що повинен присвятити себе письменницькому ремеслу. Я чув від своїх літературних агентів, що тепер, після виходу в світ чудових книг містера Вільяма Фолкнера,

наші видавці друкуватимуть усе і не вимагатимуть від автора викреслювати найкращі сторінки його творів; зараз я нетерпляче чекаю, коли почну описувати дні моєї юності, проведені в найкращих будинках розпусти на континенті, серед найвишука-нішого тодішнього товариства. Я приберігаю цей матеріал на старість, коли з відстані часу зрозумію і опишу все краще, ніж сьогодні.

Стара пані. А хіба той ваш містер Фолкнер так добре пише про ці заклади?

— Чудово. Містер Фолкнер пише про них просто блискуче. Найкраще з усіх письменників, кого я читав за останніх багаїо років.

Стара пані. То треба придбати собі його книжки.

— З Фолкнером, пані, ви не прогадаєте. До того ж він ще й плодовитий автор. На час, поки ви отримаєте замовлені книжки, вийде ще не один його новий твір.

Стара пані. Якщо всі вони такі, як ви запевняєте, то їх не буде забагато, скільки не видавай.

— Пані, ви висловили мою власну думку.

…Коли письменник пише роман, йому слід створювати живих людей, а не персонажі. Персонаж — це карикатура. Якщо письменникові пощастить оживити цих людей, то нехай навіть у його книжці не буде надзвичайно яскравих образів, твір цей, можливо, залишиться як одне ціле, як реальна дійсність, як роман. Коли герої, яких створює письменник, полюбляють говорити про старих митців, про музику, сучасний живопис, літературу чи про науку, то нехай і в романі вони говорять про це. Якщо ж не полюбляють, а письменник силує їх, то він шахрай; а якщо він сам розводиться про це, щоб показати свою ерудицію, то він просто хвалько. Коли автор вживає хай і точний вислів чи порівняння там, де воно не потрібне і без нього можна обійтися, то він дешевим марнославством псує свою роботу. Художня проза — це архітектура, а не оздоблювання, і часи барокко минули. Якщо спритний автор вкладає в уста своїм штучно створеним персонажам особисті інтелектуальні мудрування (не видавати ж їх як нариси, бо за це платять менше!), — то не література. Люди в творі, а не вправно зроблені персонажі, мусять виникати з життєвого досвіду письменника, з його знання, розуму, серця, з усього, що в ньому є. У серйозного письменника, якщо йому трохи пощастить, ці люди стануть живими, а не одномірними і житимуть довго. Такому письменникові слід знати по можливості все. Звичайно, цього не буває. Справжній письменник ніби народжується з глибокими знаннями. Проте насправді це не так, — природа дає йому лише хист витрачати менше часу на навчання, ніж іншим, та ще особливу здатність засвоювати знання наче несвідомо, без зусиль; його інтелект миттю сприймає або ж відкидає вже віддавна усталене. Є речі, які неможливо вивчити швидко, і час — єдине, чим ми по-справжньому володіємо, — треба відміряти на те щедро. Це найпростіші речі, а що ціле життя треба пізнавати їх, найменше зерня нового, яке людина одержує від життя, дуже цінне й становить єдиний її спадок. Кожен правдивий роман збільшує суму людських знань, що ними користується письменник наступної генерації, але й цей письменник мусить неодмінно додати певну частку свого досвіду, щоб осягнути й засвоїти все те, що він одержав у спадок, а потім і собі рухатися далі. Коли письменник-прозаїк добре знає те, про що' пише, то може випустити багато з того, що він знає, і читач, якщо книга правдива, відчує пропущене так, наче автор сам висловив це. Айсберг рухається велично саме тому, що лише восьма частина його височіє над водою. Письменник, який замовчує багато чого через своє невігластво, просто робить прогалини в творі. А письменник, котрий настільки легковажно ставиться до літератури, що горить бажанням вразити читача своєю позірною ерудицією, культурою і вишуканістю, — звичайнісінький папуга. І ось що слід пам'ятати: серйозного прозаїка аж ніяк не треба плутати з прозаїком урочистим. Серйозний письменник може бути яструбом, шулікою, ба навіть папугою, а урочистий письменник завжди — надутий сич.

Якщо в іспанців є якісь спільні риси характеру, то найперша з них — це гордість, друга — здоровий глузд, а третя — непрактичність. А що в них є гордість, вбивство їх не лякає,— вони відчувають себе гідними того, щоб розпоряджатися життям. Здоровий глузд підказує їм, що варто цікавитись смертю за життя, а не відганяти навіть думку про неї, у марному сподіванні, що смерті не існує, а тоді раптом довідатись про неї в свою останню годину. Цей здоровий глузд, що його мають іспанці,— твердий та сухий, як рівнини та пласкі узгір'я Кастілії, а що далі від Кастілії, то він пом'якшується. Найкращий він тоді, коли поєднується з цілковитою непрактичністю. На півдні Іспанії цей здоровий глузд набуває екзотичних рис, в узбережних районах він стає розв'язно-курортним, середземноморським, в північних провінціях Наварра й Арагон, де споконвіку особиста хоробрість — понад усе, він — романтичний; а вздовж Атлантичного узбережжя (як і в усіх краях, омитих холодним морем) життя настільки практичне, що не лишається місця для здорового глузду. Для людей, які рибалять в холодних водах Атлантики, смерть — це те, що може настати щохвилини, вона приходить Дуже часто, і її треба уникати, як нещасливого випадку на виробництві; тим-то ці люди не надто клопочуться думками про смерть, для них вона втрачає свою магічну силу.

Для того щоб країна захоплювалась коридою, необхідні дві умови. По-перше, треба розводити биків, і, по-друге, народ має цікавитися смертю. Англійці та французи живуть, щоб жити. У французів існує культ небіжчиків, проте найважливіше ДЛЯ нпт — втішатися щоденними житейськими клопотами, родиною, спокоєм, забезпеченим становищем і грошима. І англійці живуть не для потойбічного світу, вони не люблять думати, говорити чи згадувати про смерть, шукати її або наражатися на смертеЛьну небезпеку; хіба що для блага батьківщини, заради спорту чи за певну винагороду. А взагалі — це неприємна тема, її слід уникати і по можливості не заглиблюватися в неї. Не варто згадувати про втрати, кажуть вони, і я чув це на власні вуха. Англієць убиває задля спорту, француз — задля здобичі. Всі ж інші вбивства для них — жорстокість. Все воно, звісно, не так просто, як я намагався тут описати; що ж, кожне узагальнення дещо спрощує, а я і прагнув знайти певний загальний принцип, щоб обійтися без винятків…

…Кастільський селянин зовсім позбавлений тієї простакуватості, що, як правило, добре уживається з хитрістю, притаманною жителям Каталонії та Галлего. І хоч клімат у його рідній Кастілії досить суворий, проте це життєдайний край: чоловік тут має їжу, вино, дружину й дітей або ж мав їх; але вигод ніяких, та й капіталу не густо. Матеріальні блага для кастільця не самоціль, а лише якась часточка життя, а власне життя — це те, що дається нам перед смертю. Поет, у жилах якого текла англійська кров, колись написав: «Життя — реальність, життя — не жарт, і мета його — не могила». А де він сам похований?.. І де ж нині реальність та серйозність його життя? У кастільців напрочуд розвинений здоровий глузд. Ця земля не могла б народити поета, здатного написати такі рядки. Кастільці знають, що смерть — неминуча дійсність, яка неодмінно прийде до кожного, і тільки це певне на землі. Воно настільки вище від усіх найсучасніших вигод, що не зрозуміло, навіщо заводити ванну в кожній американській квартирі або, скажімо, радіо. В Кастілії багато розмірковують про смерть, і якщо люди там набожні, то їхня віра стверджує, що життя незмірно коротше за смерть. Ось чому кастільці виявляють розумний інтерес до смерті, й коли пополудні, за мізерну платню, можна побачити, як погрожують нею, уникають її, відкидають і зрештою приймають, то вони віддають свої сентімо, беруть вхідний квиток і дивляться кориду. Навіть тоді, коли часто-густо, з тих чи інших причин (я намагався їх розкрити в цій книзі), вистава не задовольняє їхнього естетичного чуття і люди почувають себе емоційно обкраденими…

…Що ж іще має бути в книжці про країну, яку дуже любиш? Рафаель твердить, що тепер усе змінилось і він уже ніколи не поїде в Памплону. «Ла Лібертад», на мою думку, стає надто схожою на паризьку «Тан». Це вже не та газета, через яку ви могли звернутися до кишенькового злодія з проханням повернути гаманця, напевне знаючи, що той помітить вашу об'яву; нині республіканці — шановані люди, і Памплона, звісно, змінилася, проте не настільки, як з роками ми самі. Я переконався, що після чарки-другої все стає майже таким, як і було завжди. Я знаю, — тепер усе змінюється — і нехай. Для мене все вже не те. Тож хай настають зміни. Всі ми залишимо цей світ раніше, аніж він зміниться надто сильно; і після нас, якщо не буде ще одного потопу, влітку так само литиме дощ на півночі Іспанії, і так само соколи витимуть гнізда під банями собору в Сантьяго та в Ла-Гранья, де ми тренувалися з плащем у затінку, на довгих стежинах, посипаних жорствою. Але вже ніколи не вертатися нам з Толедо в темряві, промиваючи фундадором горло від куряви, ніколи не повториться той липневий тиждень у Мадріді й усе, що відбулося тієї ночі. Ми бачили, як усе минало, і бачитимемо ще багато втрат. Найважче — просто жити й робити своє, дивитися, чути, вчитися та розуміти; і писати, коли по-справжньому вивчиш щось, — не зарано, але й не надто пізно. Нехай ті, хто бажає, рятують світ, якщо вони ясно й цілісно бачать його. Тоді кожна часточка, якщо вона показана правдиво, відбиватиме цілий світ. Найголовніше — працювати й навчатися цього. Ні, це ще не справжня книжка, але все ж треба було дещо сказати. Розповісти про деякі прості й потрібні речі…