Твори в 4-х томах. Том 2

КАРТЯР, ЧЕРНИЦЯ І РАДІО

Їх привезли десь близько півночі, І ПОТІМ цілу ніч в усіх палатах вздовж коридора було чути, як кричить росіянин.

— Куди його влучило? — спитав містер Фрейзер нічну доглядальницю.

— Здається, в стегно.

— А що з другим?

— Ой, він, мабуть, не виживе.

— А його куди влучило?

— В живіт, двічі. Знайшли тільки одну кулю.

Обидва вони працювали на буряках, один був мексіканець, другий — росіянин; вони пили собі каву в нічному ресторанчику, коли хтось зайшов знадвору і став стріляти в мексіканця. Росіянин заліз під стіл, і там його зрештою влучила сліпа куля, пущена в мексіканця, коли той уже лежав на підлозі з двома кулями в животі. Так про це написали в газеті.

Мексіканець сказав поліції, що сном-духом не відає, хто в нього стріляв. То, мовляв, просто випадково.

— Випадково вистрелив у вас вісім разів і двічі влучив?

— Si, senor [47]— відказав мексіканець, якого звали Каетано Руїс. — Він узагалі випадково в мене влучив, той cabron [48],— пояснив він перекладачеві.

— Що він каже? — спитав сержант кримінальної поліції, подивившись на перекладача з другого боку ліжка.

— Каже, то був нещасливий випадок.

— Скажіть йому, хай краще признається, бо однаково скоро помре, — звелів сержант.

— Дзуськи! — мовив Каетано. — Але скажіть йому, що я дуже погано себе почуваю і волів би менше говорити.

— Він каже, що це правда, — сказав перекладач сержантові. Тоді додав півголосом: — Він не знає, хто в нього стріляв. Стріляли ззаду.

— Атож, — мовив сержант. — Але чому тоді обидві кулі влучили в живіт?

— Може, він якраз обернувся, — сказав перекладач.

— Слухайте, ви, — сказав сержант, водячи пальцем перед самим носом Каетано, жовтим, наче віск, що гостро випинався

на помертвілому обличчі, де живі були тільки очі, пильні, мов у яструба. — Мені начхати, хто у вас стріляв, але я повинен з'ясувати справу. Ви що, не хочете, щоб того типа покарали?.. Перекажіть йому, — звелів він перекладачеві.

— Він хоче, щоб ви сказали, хто у вас стріляв.

— Mandarlo al carajo [49],— мовив Каетано, що знемагав від утоми.

— Він каже, що не бачив того чоловіка, — пояснив перекладач. — Кажу ж вам, у нього стріляли ззаду.

— Спитайте його, хто поранив росіянина.

— Бідолашний росіянин, — сказав Каетано. — Він одразу беркиць додолу й затулив голову руками. А коли в нього стрельнули, почав кричати і оце досі кричить. Бідолашний росіянин…

— Він каже, що не знає. Може, це той самий чоловік, що стріляв і в нього.

— Слухайте, — сказав сержант. — Тут вам не Чікаго. А ви не гангстер. Зовсім ні до чого вдавати з себе кіногероя. Даремно ви не хочете сказати, хто у вас стріляв. На вашому місці кожен сказав би. Нічого поганого в цьому нема. От ви не скажете, хто це такий, а він візьме та й застрелить ще когось. Якусь жінку чи дитину. Не можна, щоб він отак розгулював на волі… Перекажіть йому ви, — звернувся він до містера Фрейзера. — Я не вірю цьому бісовому перекладачеві.

— Я цілком надійний, будьте певні,— сказав перекладач.

Каетано подивився на містера Фрейзера.

— Слухайте, amigo [50],— заговорив містер Фрейзер. — Сержант каже, що ми тут не в Чікаго, а в Гейлі, у штаті Монтана. Ви не бандит, і це вам не кіно.

— Ya lo creo, — тихо промовив Каетано. — Я йому вірю.

— Це зовсім не ганьба — виказати свого напасника. Тут усі так роблять, каже він. Він питає: що буде, коли той чоловік, що стріляв у вас, застрелить жінку чи дитину?

— Я не жонатий.

— Він каже — будь-яку жінку, будь-яку дитину.

— Той тип не божевільний, — заперечив Каетано.

— Він каже, що ви повинні викрити його, — закінчив містер Фрейзер.

— Дякую, — сказав Каетано. — Перекладач з вас чудовий. Я й сам можу говорити по-англійському, але кепсько. А розумію все добре. Як це ви зламали ногу?

— Упав з коня.

— Не пощастило вам. Співчуваю. Дуже болить?

— Тепер уже ні. Спершу боліло.

— Слухайте, amigo, — почав Каетано. — Я зовсім охляв. Ви вже мені даруйте. Та й болить мені сильно, таки добряче болить. Може, я й помру. Зробіть мені ласку, заберіть звідси цього поліцая, бо я страх як утомився. — Він ворухнувся, немов хотів повернутись на бік, і далі лежав тихо.

— Я переклав йому все дослівно, як ви сказали, і він попросив переповісти вам, що справді не знає, хто в нього стріляв, і що він дуже ослаб, то, може б, ви допитали його потім, — сказав містер Фрейзер.

— А потім він візьме та помре.

— Цілком можливо.

— От через те я й хочу допитати його тепер.

— Я ж кажу: хтось стріляв йому в спину, — озвався перекладач.

— Ой дайте спокій, — сказав сержант кримінальної поліції і сховав у кишеню записник.

У коридорі сержант з перекладачем спинилися біля крісла на колесах, в якому сидів містер Фрейзер.

— Ви, мабуть, теж вважаєте, що йому стріляли в спину?

— Так, — відказав містер Фрейзер. — Йому стріляли в спину. А чого ви питаєте?

— Не гнівайтеся, — сказав сержант. — Добре, якби я міг говорити по-іспанському.

— То чого ж не навчитесь?

— Не треба гніватись. Я не маю ніякої охоти допитувати того іспанця. От якби я знав його мову — тоді інша річ.

— Вам не треба знати мову, — сказав перекладач. — Ви можете цілком звіритись на мене.

— Ой дайте спокій… — сказав сержант. — Ну що ж, бувайте. Колись навідаю вас іще.

— Дякую. Я весь час тут.

— Сподіваюся, вам уже не так погано. Ото не пощастило. Страшенно не пощастило.

— Тепер уже легше, коли почало зростатися.

— Так, але вам ще довго лежати. Дуже довго.

— Будьте обережний, щоб ніхто не стрельнув вам у спину.

— Авжеж, — сказав сержант. — Авжеж. Ну, я радий, що ви більше не гніваєтесь.

— До побачення, — сказав містер Фрейзер.

Після того містер Фрейзер довго не бачив Каетано, але сестра Сесілія щоранку приносила звістку про нього. Він такий терплячий, казала вона, ніколи не ремствує, хоч як йому зараз погано.

, У нього перитоніт, і всі думають, що він не виживе. Сердешний

Каетано, казала вона, в нього такі гарні руки й таке приємне обличчя. І він ніколи не ремствує. А дух від нього тепер — ну просто жахливий. Він сам часто показує пальцем собі на ніс, усміхається й хитає головою, казала вона. Той дух страшенно йому дошкуляє. Йому аж самому ніяково, казала сестра Сесілія. їй-право, він такий приємний пацієнт. Завжди усміхається. Він не схотів сповідатись, але пообіцяв, що молитиметься, і за весь цей час, відколи його привезли, ніхто-з мексіканців не прийшов його, провідати. Росіянин — той на кінець тижня уже вийде з лікарні! От за росіянина вона зовсім не вболіває, казала сестра Сесілія. Хоч він, бідолаха, теж мучився. Куля була замащена й брудна, і рана почала наривати, але він так кричав… До того ж їй подобаються нечестивці. А той Каетано, він таки нечестивець. Напевно, що нечестивець, та ще й неабиякий: такий уже він делікатний, такий тендітний, а руки його ніколи не знали роботи. І зовсім він не працює на буряках. Вона певна, що ні. Руки в нього гладенькі, без жодної мозолі. Вона таки певна, що він якийсь нечестивець. Ось вона зараз піде вниз, помолиться за нього. Сердешний Каетано, як він мучиться, та хоч би тобі словечко зронив. І чого це в нього, стріляли? Ох, бідолаха він сердешний, той Каетано! Ось вона вже йде вниз і помолиться за нього…

І вона пішла вниз, і помолилася за нього.

У

У тій лікарні радіо було добре чути, тільки коли наставав вечір. Казали — чи то через великі поклади руди в окрузі, чи то від якогось впливу навколишніх гір, та хоч там як, а чути було зовсім погано, аж поки надворі западала темрява; зате цілу ніч звук був чудовий і, коли кінчала роботу одна станція, можна було посунутись далі на схід і піймати іншу. Останній припиняв передачі Сіетл, у штаті Вашінгтон, і, коли о четвертій ранку він замовкав, у лікарні завдяки різниці в часі була вже п'ята, а о шостій починалася ранкова музична програма з Міннеаполіса. Її також було чути через різницю в часі, і містер Фрейзер любив думати про тих музикантів, що приходили рано-вранці до студії, і уявляти собі, як вони ще вдосвіта виходять з трамвая, несучи свої інструменти. А може, все було й не так: може, вони зали-, шали інструменти там, де грали; проте він завжди уявляв їх з інструментами. Він ніколи не був у Міннеаполісі й не сподівався колись туди потрапити, але виразно уявляв собі, як там усе виглядає в ту вранішню годину.

З вікна палати було видно поле, де з-під снігу стирчали сухі бур'яни, та голий глинястий узгірок. Одного ранку лікар хотів показати містерові Фрейзеру двох фазанів, що походжали по снігу, і, коли він присував ліжко до вікна, із залізного узголів'я впала нічна лампа й влучила містера Фрейзера по голові. Тепер

'у/цьому нема нічого смішного, але тоді було смішно. Всі дивились у вікно, і лікар — то був дуже тямущий, поважний лікар, — показуючи на фазанів, посував ліжко до вікна, і тут, наче в ’якійсь комічній сценці, містера Фрейзера торохнуло обважненою свинцем підставкою лампи прямісінько в тім'я. Ця пригода аж ніяк не в'язалася з лікуванням, та й загалом з лікарняною обстановкою і здалася всім страшенно смішною, мов дотепний жарт щодо містера Фрейзера та лікаря. У лікарні все набагато простіше, навіть жарти.

З другого вікна, коли повернути ліжко, було видно містечко, над яким висіла хмарка диму, та Доусонові пагорби, що тепер, укриті снігом, скидалися на справжні гори. Ото й усе, що він бачив, відтоді як лікар сказав, що їздити в кріслі на колесах Йому ще зарано. Та воно й краще лежати в ліжку, коли ти вже в лікарні: два краєвиди, які неквапливо спостерігаєш із кімнати З регульованою температурою, куди приємніші від будь-яких інших, що на них трапляється глянути мимохідь із жарко натоплених порожніх палат, які чекають на нових хворих або щойно звільнились і куди тебе завозять на коротку часинку. Коли довго лежиш в одній кімнаті, краєвид, хоч би який він був, набирає особливої привабності, стає для тебе надто важливим, і ти вже не схочеш його міняти, навіть і дивитись на нього з іншої перспективи. Ото так і з радіо: є речі, що припадають тобі до душі і ти залюбки ними тішишся, а нових і слухати не хочеш. Найкращі мелодії, що їх передавали тієї зими, були «Проста пісенька», «Дівчина-соловейко» та «Маленькі.небилиці». Жодну іншу мелодію містер Фрейзер не слухав з такою приємністю. Непогана була ще «Школярка Бетті», але містера Фрейзера не-" відчепно діймали інші, перекручені слова, щораз непристойніші, ¹ якими й поділитися там не було з ким, тож урешті він облишав цю пісню й повертався до футболу.

Десь близько дев'ятої години ранку в лікарні вмикали рентгенівський апарат, і тоді радіоприймач, що на той час брав тільки Гейлі, зовсім виходив з ладу. Багато жителів Гейлі, що мали приймачі, нарікали на той лікарняний рентгенапарат, бо він забивав ранкові передачі, але їх’ нарікання так ні до чого й не призвели, хоч багато хто вважав, що лікарня чинить негоже, користуючись апаратом саме в ті години, коли люди хочуть слухати радіо.

Десь під той час, коли треба було вимикати приймач, до палати зайшла сестра Сесілія.

— Ну, як там Каетано, сестро Сесіліє? — спитав містер Фрейзер.

— Ой, йому зовсім погано.

— Він непритомний?

— Ні, але, мабуть, скоро помре.

— А як ви себе почуваєте?

— Я так тривожуся за нього… І ви знаєте, жодна жива душа так і не прийшла його провідати. Нехай собі конає, мов собака, — тим мексіканцям хоч би що. Жахливі вони люди.

— Прийдете сьогодні надвечір слухати футбол?

— Ой ні,— відказала вона. — Я надто хвилююся. Краще я молитимусь у каплиці.

— Напевне, й чути буде добре, — сказав містер Фрейзер. — Вони грають на західному узбережжі, отже, на той час у нас буде досить пізня година, щоб послухати без перешкод.

— Ой ні, я не можу. Отой бейсбольний чемпіонат мало не вкоротив мені віку. Коли бив «Атлетік», я просто вголос молилася: «О боже, проясни йому очії О боже, нехай він влучить!

О боже, нехай заб'є!» А потім, коли грали третій раз — ви пам'ятаєте? — була вже зовсім сама не своя. «О боже, ну зроби так, щоб він поцілив! О боже, аби тільки він забив!» А коли мав бити «Кардинал», то був просто жах. «О боже, нехай їм в очах потемніє! О боже, відверни їхні удари! О боже, нехай вони не влучать!» А сьогодні буде ще гірше. Грає ж «Нотр-Дам». Цебто «Богородиця». Ні, краще я буду в каплиці. Молитимусь за бого-родицю. Вони ж гратимуть на її честь. Ви б написали колись що-небудь на честь богородиці, містере Фрейзер. Ви ж можете. Напевне можете…

— Я не знаю про неї нічого такого, що міг би написати. Мабуть, усе вже написано, — сказав містер Фрейзер. — Та й не сподобається вам, як я пишу. І її теж воно навряд чи потішить.

— Колись ви про неї напишете, — сказала сестра Сесілія. — > Я певна, що напишете. Ви неодмінно повинні написати про бо-городицю.

— А ви все-таки приходьте послухати матч.

— Ні, це понад мої сили. Я буду в каплиці, допомагатиму їм як зможу.

Надвечір, коли від початку гри минуло заледве п'ять хвилин, до палати зайшла послушниця.

— Сестра Сесілія питає, як іде гра.

— Скажіть їй, що наші вже попереду.

За якийсь час послушниця з'явилася знову.

— Скажіть, що наші дають їм доброго чосу, — повідомив містер Фрейзер.

Незабаром він подзвонив черговій доглядальниці.

— Зробіть ласку, спустіться до каплиці або пошліть кого-небудь до сестри Сесілії, нехай скажуть їй, що «Нсітр-Дам» зигр^ає чотирнадцять — нуль на кінець першої чверті і що все, йде гаразд. Вона може більше не молитися.

Через кілька хвилин до палати прийшла сама сестра Сесілія. Вона була страшенно збуджена.

— Що означає «чотирнадцять — нуль»? Я зовсім не знаю цієї гри. У бейсболі це чимала перевага. А от на футболі я зовсім не розуміюся. Може, це ще нічого й не означає. Я піду назад у каплицю й молитимусь, аж поки скінчиться гра.

— Вважайте, що їх уже побито, — сказав Фрейзер. — Можете мені повірити. Залишайтесь, послухаймо разом.

— Ні, ні, ні, ні, ні,— відказала вона. — Я йду до каплиці й молитимусь.

Щоразу, як «Нотр-Дам» здобувала очко, містер Фрейзер по-силав звістку вниз, а потім, коли давно вже посутеніло, сповістив і про остаточний рахунок.

— Ну, як там сестра Сесілія?

— Вони всі в каплиці,— відказала послушниця.

Наступного ранку з'явилася сестра Сесілія. Вона була дуже

вдоволена і впевнена в собі.

— Я знала, що їм не здолати «Богородиці», — сказала вона. — От вони й не здолали. І Каетано полегшало. Справді полегшало. Сьогодні його прийдуть навідати. В палату до нього ще не можна, але вони прийдуть сюди, і він почуватиме себе краще, бо знатиме, що земляки його не забули. Я ходила в поліцію до отого О'Брайєна, сказала йому, щоб прислав когось із мексі-канців провідати сердешного Каетано. Він пообіцяв прислати сьогодні по обіді. Тоді нашому бідоласі відразу стане веселіше. Куди ж то воно годиться, щоб ніхто до нього не приходив!

Надвечір, десь близько п'ятої, до палати зайшли три мексі-канці.

— Можна? — спитав найвищий з них, губатий гладун.

— Авжеж, прошу, — відказав містер Фрейзер. — Сідайте, панове. Може, по чарці?

— З превеликою охотою, — відказав здоровань.

— Коли ваша ласка, — мовив найсмуглявіший і найменший на зріст.

— Ні, дякую, — обізвався третій, худий. — Мені в голову шибає.— Він постукав себе по лобі.

Доглядальниця принесла склянки.

— Зробіть ласку, подайте їм пляшку, — сказав Фрейзер. — Це з Ред-Лоджа, — пояснив він.

— У Ред-Лоджі найкраще вино, — сказав здоровань. — Куди краще, ніж у Біг-Тімбері.

— Та звісно, — докинув найменший. — І коштує дорожче.

— У Ред-Лоджі є на всякі гроші,— сказав здоровань.

— Скільки ламп у цьому приймачі? — спитав непитущий.

— Сім.

— Ого! — мовив той. — А скільки коштує?

— Не знаю, — сказав містер Фрейзер. — Я взяв його Напрокат. А ви, панове, друзі Каетано?

— Ні,— відказав здоровань. — Ми друзі того чоловіка, що поранив його. л

— Нас прислали сюди з поліції,— докинув найменший.

— Ми тримаємо невелику пивничку, — сказав здоровань. — Ось він і я, — кивнув на непитущого. — І в цього теж пивничка. — Він показав на смуглявого коротуна. — Нам у поліції сказали прийти, то ми й прийшли.

— Я дуже радий.

— Ми теж, — сказав здоровань.

— Може, ще по одній?

— А чом би й ні? — відказав здоровань.

— З вашого дозволу, — мовив найменший.

— Я — ні,— сказав худий. — Мені в голову шибає.

— Дуже добре вино, — сказав найменший.

— Чого б вам не покуштувати? — спитав містер Фрейзер худого. — Нехай би трохи й шибнуло.

— Потім голова болітиме, — відказав той.

— А ви не могли б сказати друзям Каетано, щоб вони його провідали? — спитав Фрейзер.

— Він не має друзів.

— Кожна людина має друзів.

— А він не має.

— Хто ж він такий?

— Картяр.

— Добрий?

— Та дай боже.

— У мене, — сказав найменший, — він виграв сто вісімдесят доларів. Тепер таких грошей ніде в світі нема.

— А в мене, — докинув худий, — виграв двісті одинадцять доларів. Завважте, це вам неабищо.

— Я ніколи з ним не грав, — сказав здоровань.

— То він, мабуть, дуже багатий, — зауважив містер Фрейзер.

— Він бідніший за нас, — сказав малий мексіканець. — Тільки й має, що сорочку на плечах.

— Певно, й сорочка тепер нічого не варта, — сказав містер Фрейзер. — Адже попробивана кулями.

— Та звісно.

— А той, що поранив його, він теж картяр?

— Ні, той працює на буряках. Йому довелося виїхати з міста.

— Завважте србі,— сказав малий, — він був найкращий гітарист в усьому місті. Неперевершений.

— Який жаль!

— Ще б пак, — сказав здоровань. — Як він грав на гітарі!

— То більше й нема гітаристів?

— Жодного.

— Акордеоніст є один, той непогано грає,— докинув худий.

— Та ще кілька чоловік грають на інших інструментах, — сказав здоровань. — А ви любите музику?

— Хто ж її не любить?

— А що, як ми колись приведемо сюди музикантів? Ви гадаєте, сестра дозволить? Вона, здається, добра.

— Я певен, що дозволить, коли й Каетано зможе послухати.

— Вона що — трохи схибнута? — спитав худий.

— Хто?

— Ота сестра. ⁴,

— Ні,— відказав містер Фрейзер. — Вона добра жінка, дуже розумна й приязна.

— Я не вірю ані священикам, ані ченцям та черницям, — сказав худий.

— Він знався з ними в дитинстві,— докинув найменший.

— Я був церковним служкою, — гордо промовив худий. — Тепер я ні в що не вірю. І до церкви не ходжу.

— Чому? ІІІибає в голову?

— Ні,— відказав худий. — То алкоголь шибає мені в голову. Релігія — опіум бідняків.

— Я вважав, що опіум бідняків — це марихуана, — сказав Фрейзер.

— Ви курили колись опіум? — спитав здоровань.

— Ні.

— Я теж ні,— сказав він. — Мабуть, це дуже погана звичка. Досить лиш почати — і вже несила кинути. Справжнє лихо.

— Як і релігія, — докинув худий.

— Він у нас, — сказав малий мексіканець, — страх як проти релігії.

— Кожному треба бути проти чогось, — чемно зауважив містер Фрейзер.

— Я поважаю тих, що вірять, хоч які вони невігласи, — сказав худий. і'

— Це добре, — сказав містер Фрейзер.

— Може, вам треба чогось принести? — спитав здоровань. — Вам чого-небудь хочеться?

— Я б охоче купив пива, якби дістати доброго.

•— Ми принесемо вам пива.

•— Ще по одній на дорогу?

— Вино добряче.

— Так і вам нічого не залишиться.

— Я не можу. Мені в голову шибає. А потім болить страшенно і нудота мучить.

— До побачення, панове.

— До побачення. Спасибі вам.

Вони пішли; потім була вечеря, а тоді — радіо, притишене так, щоб тільки самому чути, і різні станції, що одна по одній закінчували передачі: Денвер, Солт-Лейк-Сіті, Лос-Анджелес* Сіетл. Містер Фрейзер ніяк не міг уявити собі Денвера з тамтешніх радіопередач. Уявлення про це місто він черпав з «Денвер пост», а уточнювала картину «Рокі-Маунтін ньюс». Так само не міг він судити й про Солт-Лейк-Сіті та Лос-Анджелес із того, що доносило звідти радіо. Єдиним враженням від Солт-Лейк-Сіті було те, що місто це охайне, але нуднувате; що ж до Лос-Анджелеса, то його містер Фрейзер і уявити не міг — надто багато розводилися там про дансинги та великі готелі. За тими дансингами не відчувалося самого міста. А от Сіетл він пі* знав дуже добре і щоночі їздив великим білим лімузином місцевої таксомоторної компанії (в кожній машині — свій радіоприймач) до заміського готелю на канадському боці і слідкував, як проходять там вечірки, — по тих музичних номерах, що їх замовляли звідти телефоном. Кожної ночі, починаючи від другої години, він бував у Сіетлі, слухав мелодії, виконувані на прохання різних людей, і це місто було для нього таке саме реальне, як і Міннеаполіс, де оті вранішні музиканти день у день вставали вдосвіта і їхали до радіостудії. Містер Фрейзер дуже полюбив місто Сіетл у штаті Вашінгтон.

Мексіканці прийшли знову й принесли пиво, та воно було недобре. Містер Фрейзер прийняв їх, але розмовляти не мав настрою і, коли вони пішли, зрозумів, що більше вони не з'являться. Останнім часом у нього розладналися нерви, а в такому стані він намагався уникати зустрічей з людьми. Нерви його почали здавати на кінець п'ятого тижня, і хоч він тішився, що вони витримали так довго, проте волів не наражати себе на дальші спроби, наперед знаючи, який буде наслідок. Усе це містер Фрейзер відчував уже не раз. Єдиною новиною було для нього радіо. Він не вимикав приймача цілісінькі ночі, притишивши звук так, що ледве було чути, і привчав себе слухати, ні про що не думаючи.

Наступного ранку, десь під десяту, прийшла сестра Сесілія

і принесла пошту. Вона була напрочуд гарна, і містер Фрейзер з приємністю дивився на неї і слухав її мову, але пошта, що надходила ніби з іншого світу, була важливіша. Одначе того дня там не трапилось нічого цікавого.

— У вас уже куди кращий вигляд, — сказала сестра Сесілія. — Скоро ви од нас підете.

— Так, — відказав містер Фрейзер. — А ви сьогодні начебто дуже щаслива.

— О, я справді щаслива. Сьогодні я почуваю себе так, ніби можу стати святою.

Містер Фрейзер аж трохи знітився від її слів.

— Справді,— провадила сестра Сесілія. — Саме про це я й мрію. Стати святою. Я мріяла про це ще змалку. Коли була дівчинкою, мені здавалося, що досить зректися світу й піти в монастир, як я стану святою. А я ж так цього хотіла, тож готова була на все, аби воно справдилось. Я думала, що відразу стану святою. Навіть і сумніву не мала. А одного разу мені на мить уявилося, ніби я вже свята. Я була така щаслива, і здавалося, це так легко й просто. Щоранку я прокидалася з надією, що я вже свята, але все марно. Я так і не стала святою. А я ж так цього хочу! Це єдине, чого я завжди хотіла. І от сьогодні вранці я відчула себе так, ніби зможу стати святою. О, я дуже сподіваюся нею стати.

— То й станете. Кожна людина досягає того, чого прагне. Так мені завжди казали.

— Я вже й не знаю. У дитинстві мені здавалося, що це зовсім просто. Я була певна, що стану святою. А коли зрозуміла, що таке не може статись одразу, гадала, що потрібен тільки час. Та тепер воно видається мені майже нездійсненним.

— По-моєму, ви маєте непогані шанси.

— Ви справді так думаєте? Та ні, то ви аби тільки мене втішити. Не треба мене втішати. Я хочу стати святою. Я так хочу стати святою!

— Ви неодмінно станете святою, — сказав містер Фрейзер.

— Ні, мабуть, не стану. Ох, якби я тільки могла! Я була б така щаслива!

— Три шанси проти одного, що ви таки будете святою.

— Ні, не треба мене втішати. Але якби я тільки могла стати святою! Якби тільки могла!..

— А як там ваш приятель Каетано?

— Почав одужувати, але в нього параліч. Одна куля зачепила великий нерв, що проходить через стегно, і йому відібрало ту ногу. Це помітили аж тоді, коли він трохи оклигав і зміг рухатись.

— Може, той нерв ще відживе.

— Я молю бога, щоб віджив, — сказала сестра Сесілія. — Вам треба б з ним побачитись.

— Мені тепер не хочеться нікого бачити.

— Та ні, з ним побачитись вам було б приємно. Його могли б привезти сюди в кріслі.

— Ну гаразд.

Його привезли до палати худющого, аж наче прозорого, з давно не стриженим чорним чубом, веселими бісиками в очах та широкою усмішкою, що відкривала попсовані зуби.

— Hola, amigo! Que tal? [51].

— Як бачите, — відказав містер. Фрейзер. — А ви як?

— Та живий, от тільки ногу відібрало.

— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.

— Кажуть, ніби так.

— Болить дуже?

— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився від болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.

Сестра Сесілія потішено дивилася на них.

— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.

— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?

— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.

— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.

— Ну, навряд.

— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.

— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.

— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.

— Тут було троє ваших земляків.

— їх прислали з поліції провідати мене.

— Вони принесли пиво.

— Мабуть, погане.

— Погане.

— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.

— А той, що вас підстрелив?

— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!

— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.

— А сам голий як бубон.

— Чому?

— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для. справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.

— Ніколи?

— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.

— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.

— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.

— А чого ви самі в нього не стріляли?

— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.

— То чого ж не покинете?

— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.

— Вам не щастить в усіх іграх?

— Геть в усьому, і з жінками теж. — Він знов усміхнувся, показавши чорні зуби. <

— Справді?

— Справді.

— То що ж робити?

— Отак і жити помаленьку, чекати, поки переміниться талан.

— Аз жінками як?

— З жінками жодному гравцеві не щастить. Адже він весь час думкою в грі. Та й працювати доводиться вночі. Тоді, коли годиться бути з жінкою. Жоден чоловік, що працює вночі, не вдержить при собі жінки, коли вона чогось варта.

— Ви філософ.

— Ні, друже. Я провінційний картяр. З одного містечка до другого, тоді до третього, а там десь і до великого міста, а потім — усе з початку.

— А потім — куля в живіт.

— Це вперше в житті,— сказав мексіканець. — Такого ще ніколи не було.

— Я не стомив вас балачкою? — спитав містер Фрейзер.

— Ні,— відказав той. — Це, мабуть, я вас стомив.

— А як нога?

— Та не така вже вона мені потрібна. Про мене однаково — хоч з ногою, хоч без ноги. З місця на місце якось переберуся.

— Бажаю вам щастя, щиро й від усього серця, — сказав містер Фрейзер.

— Я вам теж, — сказав мексіканець. — І щоб біль угамувався.

— Ну, він не довго триватиме. Все минеться. Це дрібниці.

— То щоб швидше минулося.

— І вам того самого.

Того вечора у великій палаті мексіканці грали на акордеоні та інших інструментах; було дуже весело, і по коридору розлягалися хрипкі зітхання акордеона, звуки бубонців, цимбалів та барабана. У тій палаті лежав учасник родео, що одного жаркого й курного надвечір'я перед очима великого натовпу глядачів не вдержався на загривку свого вороного і тепер із зламаним хребтом мав намір, коли трохи одужає і вийде з лікарні, навчитися плести стільці. Був там тесляр, що звалився на землю разом з риштованням і зламав обидві ноги в кісточках та обидва зап’ястки. Він упав навкарачки, мов той кіт, але пружності котячої не мав. Його можна було вилікувати, щоб він повернувся до своєї роботи, та це потребувало багато часу. Був хлопчина з ферми, років шістнадцяти, — у нього неправильно зрослася зламана нога, і її мали знову ламати. І нарешті — Каетано Руїс, провінційний картяр з паралізованою ногою. У своїй палаті в кінці коридора містер Фрейзер чув, як вони всі сміялись і веселилися, слухаючи гру мексіканців, що прийшли з волі поліції. Та й мексіканці приємно гаяли час. Радісно збуджені, вони зайшли до містера Фрейзера привітатися й спитати, що б йому хотілось послухати, а згодом ще двічі приходили грати вечорами, уже з власного почину.

Останнього разу, коли вони грали, містер Фрейзер лежав з розчиненими дверима, слухав ту гучну безладну музику й не міг погамувати думок. Коли вони спитали, що йому заграти, він попросив «Кукарачу» — в ній була ота лиховісна легкість і облудність, притаманні багатьом мелодіям, під які люди йдуть на смерть. Мексіканці грали голосно й завзято. З погляду містера Фрейзера, ця мелодія була краща від більшості подібних, але враження справляла те ж саме.

Хоч музика й доходила до душі, містера Фрейзера не залишали думки. Звичайно він намагався думати якнайменше — хіба що коли писав, — але тепер йому з думки не йшли оті, що там грали, і слова, що їх сказав один з них — малий.

Релігія — опіум народу. Він таки в цьому переконаний, той жовчний худий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика — опіум народу. Той мудрець, котрому «шибає в голову», до цього не додумався. І економіка — опіум народу, так само як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки —, це теж опіум народу? Щодо певної частини народу — так. Щодо найкращої його частини. Але найперший опіум народу — це алкоголь. О, то неперевершений опіум! Хоч дехто віддає перевагу радіо — воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім — гра, незаперечний опіум народу, один з найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність, — це теж опіум народу, не гірший за віру в будь-які нові форми урядування. Люди завжди хочуть мінімального урядування— аби тільки якнайменше урядування. Свобода, в яку ми вірили, стала тепер лише назвою журналу, що його видає Мак-Федден. І все ж ми віримо в неї, хоч їй і досі не придумано іншого ім'я. Але що є справжній опіум народу? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Просто воно ховалося десь у закутку його свідомості, у тій частині, яка прояснювалась вечорами, по двох чи трьох добрих чарках, і в існуванні якої він не сумнівався (насправді ж такої, певна річ, не було). Що ж воно є? Він знав достеменно. То що ж це? Ну звісно ж: хліб — ось опіум народу. Чи він запам'ятає це і чи матиме воно сенс при денному світлі? Хліб — опіум народу.

— Слухайте, — попросив містер Фрейзер доглядальницю, коли вона зайшла в палату. — Зробіть мені ласку, приведіть сюди Того низенького худого мексіканця, добре?

— Вам сподобалось? — запитав мексіканець від порога.

— Дуже.

— Це історична мелодія, — сказав мексіканець. — Мелодія справжньої революції.

— Слухайте, — сказав містер Фрейзер. — Чому народ оперують без наркозу?

— Не розумію.

— Чому не кожен опіум народу має добру силу? Що ви хочете зробити з народом?

— Його треба вивести з темноти.

— Не кажіть дурниць. Освіта — опіум народу. Вам слід би це знати. Адже ви її трохи маєте.

— Ви не вірите в освіту?

— Ні,— відказав містер Фрейзер. — У знання — так.

— Я вас не розумію.

— Часто я й сам себе не розумію і дуже з того тішуся.

— Хочете ще раз послухати «Кукарачу»? — збентежено спитав мексіканець.

— Так, — сказав містер Фрейзер. — Заграйте ще раз «Кукарачу». Це краще, ніж радіо.

Революція, думав Фрейзер, це не опіум. Революція — це очи-' щення, надпорив, і тиранія тільки продовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля. Думалось йому легко, чи не занадто легко.

Ось незабаром вони підуть, подумав він, і заберуть з собою «Кукарачу». А він тоді вип'є ще чарчину і ввімкне радіо — адже радіо можна ввімкнути так, щоб ледве було чути.