Твори в 4-х томах. Том 2

ЧИСТА, ЯСНО ОСВІТЛЕНА МІСЦИНКА

Година була пізня, усі вже порозходились по домівках, і в кав'ярні лишився тільки один старий, що сидів у затінку дерева, куди не сягало електричне світло. Удень на вулиці було курно, та на ніч роса прибивала куряву, і старий любив посидіти допізна: він був глухий, проте добре відчував тишу, що западала вечорами. Двоє офіціантів у кав'ярні бачили, що старий уже напідпитку, і хоч то був непоганий клієнт, вони знали, що, хильнувши зайвого, він може піти й не заплатити, отож і не спускали його з очей.

— Того тижня він ледь не вкоротив собі віку, — сказав один.

— Чого?

— Тоскно стало жити,

— А що йому таке?

— Та нічого.

— Звідки ти знаєш, що нічого?

— Таж грошей має до біса.

Вони сиділи вдвох за столиком під стіною, біля самих дверей кав'ярні, й дивилися на терасу, де всі місця були вільні — тільки старий ще сидів у затінку дерева, листя якого ледь ворушилось од вітру. Вулицею пройшов солдат з дівчиною. У світлі ліхтаря блиснули мідні цифри в нього на комірі. Дівчина була простоволоса, вона квапливо дріботіла поряд.

— Заскочить його патруль, — сказав перший офіціант.

— Ну то й що? Аби йому тільки свого домогтися.

— Забирався б з вулиці хутчій. Не минути йому патруля. Оце хвилин п’ять, як тут пройшли.

Старий, що сидів у затінку, постукав чаркою у блюдечко. Молодший віком офіціант пішов туди.

— Чого вам?

Старий зиркнув на нього.

— Ще один коньяк.

— Зовсім уп'єтеся, — сказав офіціант.

Старий дивився на нього. Офіціант пішов.

— Знов цілу ніч сидітиме, — мовив він до товариша. — А мене вже сон бере. Ніколи не ляжеш раніше третьої. Шкода, що він не доконав себе того тижня.

Він узяв з прилавка пляшку та блюдечко і попростував до столика, де сидів старий. Поставив блюдечко на столик і налив повну чарку коньяку.

— Шкода, що ти не доконав себе того тижня, — сказав він глухому.

Старий покивав пальцем.

— Треба трохи долити, — сказав він.

Офіціант хлюпнув у чарку, так що коньяк перелився через вінця й потік по ніжці на верхнє блюдечко, а їх перед старим був уже цілий стосик.

— Дякую, — сказав старий.

Офіціант відніс пляшку назад до кав'ярні. Тоді знову сів до столика поруч товариша.

— Упився вже, — сказав він.

— Він упивається щовечора.

— Чого він хотів накласти на себе руки?

— Звідки мені знати.

— А як саме?

— Та зробив зашморг і встромив туди голову.

— Хто ж його витяг?

— Племінниця.

— Нащо це їй?

— Злякалася за його душу.

— Скільки в нього грошей?

— До біса.

— Йому вже, мабуть, років вісімдесят?

— Та певно, що не менше.

— Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж це годиться?

— Він любить тут сидіти.

— Бо він самотній. А я ні. Мене жінка в ліжку жде.

— Колись і він мав жінку.

— Ну, тепер йому жінка ні до чого.

— Хтозна. Може, при жінці йому було б краще.

— Його доглядає племінниця.

— Я знаю. Ти ж казав, що вона його витягла із зашморгу.

— Не хотів би я дожити до такого віку. Старі люди бридкі.

— Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, п'яний. Подивись-но.

— Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати.

Старий підвів очі від чарки, позирнув через площу, тоді глянув на офіціантів.

— Ще одну, — мовив він, показуючи на чарку.

Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.

— Кінець, — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недотепні люди в розмові з п'яними або іноземцями. — Сьогодні все. Зачинено.

— Ще одну, — наполягав старий.

— Ні. Кінець. — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.

Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді витяг з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпе-сети чайових.

Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю.

— Чом ти не дав йому посидіти й випити? — спитав його другий офіціант, що нікуди не поспішав. Вони спускали жалюзі на вікнах. — До пів на третю ще далеко.

— Я хочу піти додому й лягти спати.

— Що важить якась там година?

— Для мене вона важить більше, ніж для нього.

— Година — то всього лиш година.

— Ти й сам по-старечому міркуєш. Нехай би він купив собі пляшку й пив удома.

— Ні, то не однаково.

— Звісно, не однаково, — погодився офіціант, що мав жінку. Він не хотів бути несправедливим. Просто він поспішав.

— А ти не боїшся — прийти додому раніше, ніж звичайно?

— Ти що, образити мене хочеш?

— Та ну-бо, я ж просто пожартував.

— Ні, не боюся, — відказав офіціант, що поспішав, і, заклац-нувши жалюзі, випростався. — Я їй вірю. Вірю як самому собі.

— Ти молодий, маєш віру, маєш роботу, — сказав літній офіціант. — Усе, що треба людині.

— А тобі чого бракує?

— Усього, крім роботи.

— Ти маєш усе те, що й я.

— Ні. Віри я ніколи не мав, та й з літ молодих уже вийшов.

— Ходім. Годі теревені правити, будемо зачиняти.

— Яз тих, що ладні посидіти зайву часинку в кав'ярні,— сказав старший віком. — У гурті людей, що не квапляться йти спати. З усіма, кому потрібна світлинка серед ночі.

— А я хочу додому, хочу лягти спати.

— Ми з тобою різні люди, — сказав старший. Він уже одягся, збираючись іти. — Я кажу не тільки про молодість чи віру, хоч і те й те чудові речі. Кожної ночі мені шкода зачиняти кав'ярню, бо може статися, що хтось її шукатиме.

— Слухай, та є скільки хочеш пивничок, де відчинено до самого ранку.

— Ти цього не розумієш. Наша кав'ярня чиста й затишна. Тут ясне світло. Дуже приємне світло, а під деревами — затінок…

— На добраніч, — сказав молодший офіціант.

_На добраніч, — відказав його товариш. Вимкнувши електрику, він провадив розмову вже сам із собою. Передусім, звичайно, світло, але до того ще має бути чисто й затишно. І не треба ніякої музики. Атож, музика зовсім ні до чого. У нічному барі навіть посидіти спокійно нема де, а це ж єдине, що лишається в таку пору… Та чого ти, власне, боїшся? Ні, це не страх, не боязкість. Це просто ніщо, ти ж сам добре знаєш. Усе довкола — ніщо, і людина також ніщо. Ото й тільки, і потрібна лише якась світла місцинка, і щоб там було чисто й затишно. Є люди, що живуть отак і ніколи цього не відчувають, але ж ти знаєш, що все це nada у pues nada, у nada у pues nada [2]. Отче ніщо, що єси в нічому, нехай святиться ніщо твоє, нехай прийде ніщо твоє, нехай буде ніщо твоє як у нічому, так і в нічому. Нічого нашого щоденного дай нам на ніщо, і прости нам ніщо наше, як і ми прощаємо ніщо винуватцям нашим, і не введи нас у ніщо, але визволи від нічого… pues nada. Слава тобі, ніщо, сповнене нічого, і хай буде з тобою ніщо твоє…

Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.

— Що замовите? — спитав бармен.

— Nada.

— Otio loco mas [3],— сказав бармен і відвернувся.

— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.

Бармен налив йому кави.

— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.

Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.

— Ще одну? — спитав бармен.

— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.

«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».