Твори в 4-х томах. Том 2

П'ЄСА

1938

Переклав Map Пінчевський

(g) Український переклад,

видавництво «Дніпро"і 1980 р

ДІЯ І СЦЕНА І

Сьома тридцять вечора. Коридор на другому поверсі готелю «Флоріда» в Мадріді. На дверях номера 109 — великий білий аркуш паперу з написом друкованими літерами: «Працюю. Не заважати». Дві дівчини й двоє бійців у формі Інтернаціональної бригади йдуть коридором. Одна з дівчат зупиняється й дивиться на напис.

Перший боєць. Ходімо. Часу й так обмаль.

Дівчина. Що тут написано?

Друга пара проходить коридором, не зупиняючись.

Боєць. Тобі не однаково?

Дівчина. Ну, прочитай мені. Будь ласка. Прочитай мені по-англійському.

Боєць. От халепа. Грамотну запопав. До дідька. Не буду читати.

Дівчина. Ти недобрий.

Боєць. А хто сказав, що я маю бути добрим?

(Відступає на крок і, заточуючись, дивиться на неї).

Знайшла доброго! Та ти знаєш, звідки я оце щойно прийшов?

Дівчина. Мені байдуже, звідки ти прийшов. Усі ви приходите з казна-якого пекла й вертаєтеся туди ж. Я тільки попросила тебе прочитати напис. Не хочеш — не треба, ходімо. Боєць. Гаразд, читаю: «Працюю. Не заважати».

Дівчина заходиться різким, верескливим сміхом.

Дівчина. Треба й собі завести такий напис.

Завіса

ДІЯ І СЦЕНА 2

Завіса зразу ж піднімається. Інтер'єр номера 109. Ліжко, біля нього туалетний столик, два оббитих кретоном крісла, висока дзеркальна шафа, стіл, на ньому друкарська машинка. Поряд з машинкою патефон. Електричний камін випромінює яскраве червоне світло. В одному з крісел, спиною до лампи, що стоїть на столі поряд з патефоном, сидить із книжкою в руках висока вродлива русява д і в ч и — н а. За нею — два великих завішених вікна. На стіні висить карта Мадріда, перед

картою стоїть чоловік років тридцяти п'яти, в шкіряній тужурці, вельветових штанах і дуже брудних чоботях. Не підводячи очей від книжки, дівчина, яку звуть Дороті Бріджес, каже спроквола.

Д о р о т і. Любий, ти все-таки міг би почистити чоботи, перше ніж заходити до кімнати.

Чоловік, якого звуть Роберт Престон, пильно дивиться на карту.

І прошу тебе, любий, не води пальцем по карті. Ти заялозиш її.

Престон далі дивиться на карту.

Любий, ти не бачив Філіпа?

Престон. Якого Філіпа?

Дороті. Нашого Філіпа.

Престон (усе ще дивлячись на карту). Коли я проходив Гран-віа, наш Філіп сидів у барі Чікоте з тією марокканкою, що вкусила Вернона Роджерса.

Дороті. І що він робив? Що-небудь жахливе?

Престон (усе ще дивлячись на карту). Начебто ні.

Дороті. Ну то ще зробить. В ньому стільки завзяття, стільки чару.

Престон. Між іншим, у тих чарах, що їх наливають в Чікоте, вже не віскі, а якась отрута.

Дороті. Любий, твої дотепи завжди такі несмішні. От якби Філіп завітав. Мені нудно, любий.

Престон. Тільки не вдавай із себе знуджену вассарську самицю.

Дороті. Ой не треба грубощів. Я не в бойовому настрої. До того ж від Вассара я взяла небагато. Я не зрозуміла анічогісінько з того, що нам викладали там.

Престон. А те, що тут відбувається, ти розумієш?

Дороті. Ні, любий. Цебто — щодо університетського містечка ще сяк-так розумію. Але Каса-дель-Кампо для мене вже цілковита загадка. А Карабанчель, а Усера! Кошмар якийсь, та й годі.

Престон. Господи, іноді я дивуюся, чому я тебе кохаю.

Дороті. А я дивуюся, любий, чому я кохаю тебе. Боюся, що логіки в цьому нема. Скоріше — просто погана звичка. Той же Філіп — наскільки він веселіший за тебе, наскільки жвавіший.

Престон. Жвавіший — це точно. Знаєш, що він робив учора в Чікоте перед самим закриттям? Ходив з плювальницею і кропив присутніх. Бризкав з неї на людей, розумієш? Його тільки дивом не застрелили.

Дороті. Ніхто його не застрелить. От якби він завітав.

Престон. Завітає. Тільки-но Чікоте зачиниться — буде тут.

У двері стукають.

Д о р о т і. Це Філіп. Любий, це Філіп.

Двері відчиняються, й заходить адміністратор готелю — чорнявий опецькуватий чоловічок, завзятий філателіст; його мова рясніє дивовижними зворотами.

Ах, це адміністратор!

Адміністратор. Як справи, добре, містере Престон? Як ваще здоров'я, чудове, міс? Я оце просто заскочив спитати, чи нема у вас нічогб такого, чого б ви не хотіли з'їсти. Все гаразд, геть усім цілком задоволені?

Дороті. Відколи полагодили рефлектор, усе чудово.

Адміністратор. З отими рефлекторами завжди весь час постійна морока. Електрика — це наука, ще не опанована робітниками. До того ж наш монтер упивається до цілковитої нетямущості.

Престон. Цей ваш монтер взагалі, по-моєму, хлопець недалекий.

Адміністратор. Ні, він далекий. Але впивається. З раннього ранку. І відразу забуває всі закони електрики.

Престон. Нащо ж ви тримаєте його?

Адміністратор. Його прислала профспілка. Щиро й од-верто кажучи, це не монтер, а стихійне лихо. Зараз він у сто тринадцятому, п'є з містером Філіпом.

Дороті (радісно). Отже, Філіп уже вдома?

Адміністратор. І не тільки.

Престон. Цебто?

Адміністратор. Незручно казати при дамі.

Дороті. Подзвони йому, любий.

Престон. І не подумаю.

Дороті. Тоді я сама подзвоню. (Знімає телефонну трубку й каже). Ciento trece [84] Алло, Філіп? Ні. Краще ви зайдіть до нас. Будь ласка. Так. От і чудово. (Кладе трубку). Зараз прийде.

Адміністратор. Було б неймовірно краще, якби не прийшов.

її р е с т о н. Невже аж так?

Адміністратор. І навіть гірше. Не піддається уяві.

Дороті. Філіп — чудо. Якби ще він не знався з усіма тими жахливими людьми. Не розумію, навіщо це йому.

Адміністратор. Я заскочу іншим разом. Якщо випадково зненацька вам дістанеться забагато такого, чого ви не в змозі

з'їсти, то вам скаже велике спасибі родина, яка постійно потерпає від голоду й не хоче нічого чути про нестачу харчів. Дякую наперед і заздалегідь. (Виходить і за дверима в коридорі мало не зіштовхується з Філіпом. Каже за сценою). Добривечір, містере філіп.

Філіп. (за сценою, веселим басом). Salud [85], товаришу філателісте. Якими цінними марками збагатилася ваша колекція?

Адміністратор. Ніякими, містере Філіп. Публіка пішла не та — із нецікавих країн. Злива й потоп п'ятицентових із Сполучених Штатів, а також французьких по три франки п'ятдесят. Потрібні товариші з Нової Зеландії — і щоб листувалися повітряною поштою.

Філіп. Вони ще з'являться, будьте певні. Тепер просто тимчасовий спад. Артилерійські обстріли зіпсували туристський сезон. Та тільки-но стане спокійніше, делегації не забаряться. (Стишивши голос, цілком серйозно). Вас щось непокоїть?

Адміністратор. Завжди і весь час маленькі турботи.

Філіп. Не турбуйтеся. Все залагоджено.

Адміністратор. Все одно так чи так турбуюсь.

Філіп. І даремно.

Адміністратор. Будьте обережні, містере Філіп.

На дверях з'являється Філіп, кремезний, гомінкий, у гумових чоботях.

Філіп. Баїисі, товаришу Бевзень Престон. Баїисі, товаришко Бридлива Бріджес. Як живете? Дозвольте відрекомендувати вам нашого товаршпа по лінії електрики. Заходь, товаришу Марконі. Чого ти ховаєшся за дверима?

Заходить щуплявий і зовсім п'яний монтер у брудному синьому комбінезоні,

сандалях і синьому береті.

Монтер. Баїші, сатага<іа8.

Д о р о т і. Гм. Так-так. Заіисі.

Філіп. А це товаришка марокканка. Певно, слід було б казати: ота сама товаришка марокканка. Чи не єдина в своєму роді товаришка з Марокко. Вона страшенно сором'язлива. Заходь, Аніто.

Заходить повія-марокканка з Сеути. Вона кучерява, дуже смаглява, але зграбна, і вигляд у неї не сором'язливий, а, навпаки, вельми зухвалий.

По вія-марокканка (насторожено). Salud, camarades.

Філіп. Це та товаришка, що вкусила Вернона Роджерса. Три тижні оклигував. Мало не загризла.

Д о р о т і. Філіпе, любий, може, на час, поки ця товаришка тут, ви б наділи на неї намордник?

Повія-марокканка. Защо ображати?

Філіп. Товаришка марокканка навчалась англійської в Гібралтарі. Чудове місто — Гібралтар. Я втрапив там колись в одну неймовірну пригоду.

Престон. Залиште ці спогади при собі.

Філіп. Навіщо ж так похмуро, Престоне. Ви порушуєте партійну лінію. Курс на урочисту серйозність скасовано. Настала пора нестримного оптимізму.

Престон. Бувши вами, я не казав би того, чого не знаю.

Філіп. Не бачу підстав хнюпити носа. Зробіть ласку, почастуйте чим-небудь цих товаришів.

Повія-марокканка (до Дорогі). У вас гарний кімната.

Д о р о т і. Я рада, що вам тут подобається.

Повія-марокканка. Як ви уник евакуація?

Д о р о т і. Просто не їду, та й по всьому.

Повія-марокканка. А що ви їсти?

Д о р о т і. Не завжди те, що хотілося б, але нам надсилають консерви з Парижа — з дипломатичною поштою.

Повія-марокканка. Що з дипломатичною поштою?

Д о р о т і. Корсерви, розумієте? Civet de lièvre. Foie gras. Недавно одержали смачнющий poulet de Bresse. Від Бюрро.

Повія-марокканка. Ви смієшся з мене?

Д о р о т і. Ні, що ви. Ми справді все це їмо.

Повія-марокканка. Я їм суп сама вода. (Визивно дивиться на Дорогі). Ану, кажи. Я тобі не подобався? Ти гадаєш, ти кращий за мене?

Дороті. Анітрохи. Я, напевно, гірша. І набагато. Престон скаже вам, що я стократ гірша. Але ці порівняння, зрештою, ні до чого, правда? Цебто, я хочу сказати, тепер, коли точиться війна й таке інше й усі ми працюємо в ім'я спільної справи.

Повія-марокканка. Як ти гадаєш, що я гірша, я тобі очі відряпаю.

Дороті (благально, але спроквола). Філіпе, будь ласка, приділіть увагу своїм друзям, розважте їх якось.

Філіп. Аніто, послухай.

Повія-марокканка. Ну, кажи.

Фі л і п. Аніто, Дороті чарівна жінка…

Повія-марокканка. В нашому ділі нема чарівна жінка.

Монтер (підводячись). Camaradas, me voy*

Д о p о т і. Що він каже?

Престон. Він каже, що йде.

Філіп. Не вірте йому. Він завжди це каже. (Монтерові). Товаришу, залишайся.

Монтер. Camaradas, entonces me quedo.

До рот і. Що?

Престон. Він каже, що залишиться.

Філіп. Правильно, друже. Ти ж не такий, щоб отак раптом узяти й покинути нас, га, Марконі? Ні, ти не такий. Наш товариш електрик стоятиме з нами до останнього.

Престон. До останньої краплі віскі.

Д о р о т і. Любий, якщо ти й далі так жартуватимеш, я покину тебе. Слово честі.

Повія-марокканка. Слухайте. Весь час балакати. Нічого, крім балакати. Нащо ми тут? (До Філіпа). Ти зі мною? Так чи ні?

Філіп. Ти ставиш питання руба, Аніто.

Повія-марокканка. Хочу відповідь.

Філіп. Що ж, Аніто, відповідь буде негативна.

Повія-марокканка. Ти про що? Фотографія?

Престон. Вхопили зв'язок?^- Апарат, фотографувати, негатив… Правда, вона чарівна? Дитя природи!

Повія-марокканка. До чого фотографія? Гадаєш, я шпигун?

Філіп. Ні, Аніто. І не гарячкуй. Я просто хочу сказати, що я більше не з тобою. Відтепер. Що на даний час ми ставимо крапку. Так би мовити.

Повія-марокканка. Тож ні? Ти не зі мною?

Філіп. Ні, красуне моя.

Повія-марокканка. Ти з нею? (Киває на Дорогі).

Філіп. Може, так, а може, й ні.

Д о р о т і. Атож, це ще треба обговорити.

Повія-марокканка. О'кей, зараз я видряпаю їй очі. (Підходить до Дорогі.).

Монтер. Camaradas, tengo que trabajar.

Д о p о т і. Що він каже?

Престон. Каже, що йому треба йти працювати.

Філіп. Ет, не звертайте на нього уваги. Йому весь час спадають на думку всілякі нісенітниці. Це його ідея фікс.

Монтер. Camaradas, soy analfabético.

Престон. Він каже, що він неписьменний.

Філіп. Та що ти, товаришу, ну, що ти, їй-богу. Та якби їли не ходили до школи, то теж були б неписьменні. Викинь це з голови, друже.

Повія-марокканка (до Дорогі). О'кеЙ- ^ ' нехай гаразд. Не будемо сваритись. Бувайте. Бажаю Щ^а О'кей. Тільки одна річ.

Дороті. Яка, Аніто? __

Цовія-марокканка. Треба знімати той ^наі™

Дороті. Який напис? _пра.

Повія-марокканка. Напис на дверях. ^Ве

цюю — негарно., зі студент-

Дороті. Господи, я цей напис вішаю на дверя> ⁰¹ ських років. Він анічогісінько не означає.

Повія-марокканка. Ти будеш знімати? «оті? Філіп. Ну, звісно, вона його зніме. Правда» Д°Р Дороті. Так-так, неодмінно зніму. _а_

П р е с т 6 н. Тим більше, що ти й справді

цюєш., ню статтю

Дороті. Так, любий. Але весь час збираюсь. * ч _то_

для «Космополітен» я таки допиту — як тільки Р°³ **

му, що тут коїться.

і ЗНОВУ вибух.

За вікном на вулиці розлягається вибух, потім свист, що нар0^стає^-_{ите С}кло. Чути, як гуркочуть, обвалюючись, цегла й метал, дзвенить ро?

Філіп. Знову стріляють. (Каже це спокійно, твеР^ез° ^{и зосе} реджено).

Престон. Сволота! (Каже це люто й нервов°Ь вікна

Філіп. Бріджес, любонько моя, ви б краще відч® _зима Шибок тепер удень з вогнем не знайдеш, а незабар "

Повія-марокканка. Ти будеш знімати,_{акоЛутіочи} Дороті (підходить до дверей, знімає ^напи?'..^в г>сь беріть кнопки пилочкою для нігтів, і віддає його Аніу) _С™.' _СВітло Собі. І кнопки беріть. (Підходить до вимикача й г&

Потім відчиняє вікна).

Чути звук, наче хтось ударив по струнах велетенського банджо, ^й.^дотуяашй^™ стугін, немов з тунелю вихоплюється поїзд підземки. Потім Іреп* бух і дзенькіт розтрощеного скла.

Повія-марокканка. Ти добра товариш.

Дороті. Та де там. Я б хотілй бути добрив Р Повія-марокканка. Як на мене, ти о'і^й-

бони стоять поряд у промінні світла, що вихоплюється з кориА°Р^{а К}Р^{13Ь В1}А^ЧИЯЄН1

двері.

Філій. Якби вікна були зачинені, шибки повилітали б. А ви чуєте, як наближається снаряд? Зараз вони знову бабахнуть. Престон. Нема нічого гіршого за ці нічні обстріли.

Д о р о т і. Скільки тривав минулий?

Філій. Понад годину.

Повія-марокканка. Дороті, може, краще йти підвал?

Знову бренькає банджо — якусь мить тиша, потім дедалі гучніше завивання і оглушливий вибух, цього разу набагато ближче; кімната наповнюється димові

і цегляниим пилом.

Престон. Ні, до дідька! Я йду вниз.

Філіп. А знаєте, ця кімната дуже вдало розташована. Без жартів. Я вам потім покажу знадвору.

Дороті. Я, мабуть, залишуся тут. Яка різниця, де чекат Монтер. Camaradas, no hay luz! (Говорить це гучно, майже пророчо, раптом підвівшись і широко розпростерши руки).

Філіп. Він каже, що немає світла. Знаєте, в цьому дивакові вже вчувається велич. Він мов хор у грецькій «Електрі». Чи радше електрик у грецькому хорі.

Престон. Я йду звідси.

Дороті. То, може, любий, ти візьмеш із собою Аніту й мон* тера?

Престон. Ходімо.

Вони виходять. Знову лунає вибух — вже зовсім близько.

Дороті (стоїть поряд із Філіпом і прислухається до брязкоту каміння і скла після вибуху). Філіпе, тут справді без» печно?

Філіп. В усякому разі, не гірше, ніж деінде. Ручуся. До того ж безпека — не зовсім те слово; хто в наш час думає прб безпеку?

Дороті. З вами я почуваюся в безпеці.

Філіп. Думайте, що кажете. Це жахливі слова.

Дороті. Це правда.

Філіп. А все-таки подумайте. Будьте розумною дівчинок?.

Він підходить до патефона й ставить мазурку Шопена сі-мінор, Opus 33, № 4* Вони слухають музику, освітлені відблисками рефлектора.

Наче й невиразно, і дуже старомодно, а як гарно.

Лунає залп з гори Гарабітас. Снаряд, ревучи, наближається й вибухає на вулиці під вікном, освітлюючи кімнату яскравим спалахом.

Д о р о т!. Ой, любий, любий, любий.

Філій (пригортаючи Ті до себе). Слухай, ти називала так Ефи мені кого завгодно. Називай мене якось інакше.

Чути сирену карети швидкої допомоги. Потім за вікном западає тиша, й чути лише

мазурку»

Завіса

ДІЯ І, СЦЕНА З

Номери 109 і 110 у готелі «Флоріда». Крізь відчинені вікна ллється яскраве сонячне світло. Двері в стіні, між цими двома номерами, відчинені, й над ними до одвірка пришпилено великий воєнний плакаті коли двері відчинені, цей плакат запинає прохід. Але відчинити двері все-таки можна. Тепер вони відчинені, й плакат править за паперову ширму між кімнатами. Він на два-три фути не дістає до підлоги. В ліжку в номері 109 спить Дороті Бріджес. На ліжку в номері 110 сидить, дивлячись у вікно, Філіп Ролінгс. З вулиці долинає голос газетяра, що вигукує назви ранкових газет: «Е1 Sol»! «Libertad»! «Е1 ABC de Ноу»! Чути, як сигналить, проїжджаючи, машина, потім десь далеко цокотить кулемет.

Філіп (знімає телефонну трубку). Надішліть, будь ласка, ранкові газети. Так, усі. (Роззирається довкола, виглядає у вікно. ПбТім дивиться на плакат на дверях, крізь який просвічує яскраве вранішнє сонце). Ні. (Хитає головою.) Не буду. Надто рано.

У двері стукають.

Adelante.

Знову стукають.

Та заходьте, заходьте!

Двері відчиняються. Заходить адміністратор з газетами.

Адміністратор. Доброго ранку, містере Філіп. Щиро Красно дякую. Доброго ранку вам від усього серця. Вчорашній бечір страшно згадати, еге ж?

Філ іп. Тепер кожен вечір страшно вгадувати. (Усміхається). Давайте газети.

Адміністратор. Погані вісті з Астурії. Там схоже, ніби майже кінець.

Філіп (переглядаючи газети). Тут про це нічого не сказано. Адміністратор. Так, але я знаю, що ви знаєте.

Філіп. Припустимо. До речі, коли я перебрався до цієї кімнати?

Адміністратор. Як, ви не пам'ятаєте, містере Філіп? Ви не пам'ятаєте вчорашнього вечора?

Філіп. Уявіть собі, ні. Ану, підкажіть що-небудь, може, я й згадаю.

Адміністратор (з непідробним жахом). Ви справді нічого не пам'ятаєте?

Філіп (весело). Анічогісінько. Десь надвечір — короткий обстріл. Потім у Чікоте. Пам'ятаю ще — привів сюди Аніту, просто так, задля сміху. Сподіваюся, вона тут нічого не накоїла?

Адміністратор (хитає головою). Ні, ні. Аніта — пусте. Містере Філіп, невже ви не пам'ятаєте про містера Престона?

Філіп. Ні, а що утяв цей понурий йолоп? Не вкоротив же він собі віку?

Адміністратор. Вам забулось, як ви викинули його на вулицю?

Філіп, Звідси? (Сидячи в ліжку, визирає у вікно). І він і досі там?

Адміністратор. Ні, не звідси, з вестибюля, пізно вночі, коли ви повернулися з Міпівіегіо після вечірньої прес-конференції.

Філіп. Сильно покалічив?

Адміністратор. Йому наклали кілька швів.

Філіп. Чому ж ви не втрутились? Як можна дозволяти такі неподобства в пристойному готелі?

Адміністратор. А потім ви зайняли його номер. (Засмучено й докірливо). Містере Філіп, містере Філіп.

Філіп (весело, але й трохи збентежено). Гарний день сьогодні, правда?

Адміністратор. О, чудовий, чудовий день. День для прогулянок за містом.

Філіп. Ну, а що ж Престон? Йому, по-моєму, сили не позичати. І він такий затятий. Певно, теж махав кулаками?

Адміністратор. Він тепер в іншому номері.

Філіп. Якому?

Адміністратор. У вашому — сто тринадцятому.

Філіп. А я, виходить, тут?

Адміністратор. Атож, містере Філіп.

Філіп. А то що за гидота? (Дивлячись на плакат, що його просвічує сонце в дверній проймі).

Адміністратор. Це неабияк гарний і прекрасний патріотичний плакат. Він викликає благородні почуття, тільки ви бачите його навиворіт.

Ф і л і п. А що він затуляє? Що за цими Дверима?

Адміністратор. Кімната леді, містере Філіп. Тепер, коли ви маєте подвійний люкс, як і належить молодятам медового місяця, я прийшов пересвідчитися, чи все гаразд, чи вам щось треба, і як чогось забажаєте, прошу дзвонити о будь-якій годині й викликати мене. Поздоровляю вас, містере Філіп, цілком і повністю, від щирого серця й навіть більше!

Філіп. Ці двері замикаються звідси?

Адміністратор. Цілком і повністю.

Філіп. То замкніть їх і йдіть собі. І звеліть, щоб мені принесли кави.

Адміністратор. Слухаюсь, сер, містере Філіп. Не треба гніватися такого чудового дня (Далі скоромовкою). А ще прошу вас, містере Філіп, не забувайте нестачу харчів у Мадріді; коли часом, випадково зайвий харч, будь-який, хоч би там заваляща бляшаночка нікчемних консервів — удома весь час вимагають того, чого нема, однаково, чого саме. Родина семеро душ, включаючи, містере Філіп, ви ніколи не повірите, яку розкіш я собі дозволяю, включаючи серед них і тещу. А їсть вона геть усе, що завгодно. І все перетравлює. А також син сімнадцяти років, колишній чемпіон з плавання. Того, що називається брас. Будова— отакенська (жестом окреслює могутні груди й плечі.) А як, він їсть! Містере Філіп, ви не повірите. І тут чемпіон. Ви б подивились. А це ж тільки двоє із сімох.

Філіп. Я подивлюся, що в мене є. Треба ж іще перенести все з мого номера. Якщо хтось мене питатиме, нехай дзвонять сюди.

Адміністратор. Дякую, містере Філіп. У вас велика душа, у вас душа завбільшки, як вулиця. В коридорі вас чекають двоє товаришів.

Філіп. Скажіть їм, щоб зайшли.

Тим часом Дороті Бріджес міцно спить у сусідній кімнаті. Вона не прокинулася під час розмови Філіпа з адміністратором, лише поворушилась уві сні. Тепер, коли двері зачинені й замкнені, звуки не проникають з однієї кімнати до другої. Заходять двоє бійців у формі Інтернаціональної бригади.

Перший боєць. Так от, він утік.

Філ і п. Тобто як це — утік?

Перший боєць. Утік, та й по всьому.

Філіп (швидко). Як саме?

Перший боєць. Може, ви мені скажете — як саме? Філіп. Це що за тон? (Обертаючись до другого бійця, сухо). Доповідайте, що сталось.

Другий боєць. Він утік.

Філ і п. А ви де були?

Другий боєць. Між ліфтом і сходами.

Ф і л і п (до першого бійця). А ви?

Перший боєць. У коридорі перед дверима.

Ф і л і п. І о котрій ви покинули пост?

Перший боєць. Я його не покидав.

Ф і л і п. Раджу вам обмірковувати кожне своє слово. Ви знаєте, чим це для вас пахне?

Перший боєць. Мені дуже прикро, але що тут удієш? Він утік, та й по всьому.

Філіп. Ні, не по всьому, хлопче, зовсім не по всьому. (Знімає трубку й називає номер). Noventa у siete сего сего сего. Так. Антоніо? Покличте його. Ще не приходив? Ясно. Пришліть людей забрати двох з готелю «Флоріда», номер сто десятий. Так. Будь ласка. Так. (Кладе трубку).

Перший боєць. За що? Ми ж тільки…

Філіп. Не поспішайте, бо там ви простою брехнею не відбудетесь.

Перший боєць. Ніхто ж не бреше, я розповів вам усе, як було.

Філіп. Не поспішайте. Не гарячкуйте. Сідайте й обміркуйте все як слід. Пам'ятайте: ви пильнували його тут, у готелі. Де він не міг прослизнути повз вас. (Переглядає газету).

Обидва бійці похнюплено стоять перед ним.

(Не дивлячись на них). Чого стоїте. Сідайте.

Другий боєць. Товаришу, ми…

Філіп (не дивлячись на нього). Не вживайте цього слова.

Бійці перезираються між собою.

Перший боєць. Товаришу…

Філіп (відкладаючи газету й беручи іншу). Я заборонив вам вживати це слово. Воно споганюється у ваших устах.

Перший боєць. Товаришу комісар, ми хочемо сказати…

Філіп. Помовчіть.

Пе рший боєць. Товаришу комісар, вислухайте мене.

Філіп. Ще вислухаю, хлопче. Можете бути певні, що вислухаю. Коли ви зайшли сюди, тон у вас був інший.

Перший боєць. Товаришу комісар, будь ласка, вислухайте мене. Я хочу сказати вам…

Ф і л і п. Ви дали втекти людині, яку я так довго вистежував. Ви дали втекти людині, яка мені конче потрібна. Ви дали втекти людині, яка тепер убиватиме.

Перший боєць. Товаришу комісар, будь ласка…

Ф і л і п. Будь ласка? Дивно чути ці слова від солдата.

Перший боєць. Я не професійний солдат.

Ф і л і п. Якщо на вас військова форма, ви солдат.

Перший боєць. Я приїхав сюди битися в ім'я ідеалу.

Ф і л і п. Браво, браво. Але послухайте, що я вам скажу. Ви приїжджаєте битися в ім'я ідеалу, вас посилають в атаку, і вам стає страшно. Ну, там, гуркіт вам не до вподоби чи щось іще, й до того ж довкола багато вбитих — а вам неприємно дивитися на них, та й взагалі не хочеться помирати, — і що ви робите? Ви прострелюєте собі руку чи ногу, аби тільки вибратися звідси, бо ви не можете витримати. Так от — за це вас ставлять до стінки, й ніякі ідеали, хлопче, вас врятувати не можуть.

Перший боєць. Я воював чесно. І дезертирувати не збирався.

Ф і л і п. А я цього і не казав. Я просто намагався вам дещо пояснити. Та, видно, не досить ясно висловився. Розумієте, я весь час думаю, що тепер робитиме людина, якій ви дали втекти, і як би мені знову заманути її в таке надійне, зручне місце, як цей готель, перше ніж вона почне вбивати. Розумієте, вона була мені конче потрібна, і то живцем. А ви її випустили.

Перший боєць. Товаришу комісар, якщо ви не вірите мені…

Ф і л і п. Так, я не вірю вам, і я не комісар. Я поліцейський. Я не вірю нічому з того, що чую, і майже нічому з того, що бачу. Якого дідька я маю вам вірити? Майте на увазі, ваші справи кепські. Мені доведеться зайнятися вами, щоб з'ясувати, чи не зробили ви це навмисне. Мене особисто ця перспектива не тішить. (Наливає собі віскі). І якщо ви не дурень, вас вона теж не потішить. А втім, навіть коли це зроблено ненавмисне, різниці немає. Обов'язок є обов'язок. Його треба виконувати. А наказ є наказ. І йому треба коритись. Якби я мав час, то пояснив би вам, що в основі дисципліни лежить доброта; а втім, я щось не дуже добре вмію пояснювати.'

Перший боєць. Будь ласка, товаришу комісар…

Філ і п. Скажіть це ще раз — і я розсерджусь.

Перший боєць. Товаришу комісар…

Ф і л і п. Мовчати! І не сподівайтеся, що я буду панькатися з вами — ясно? Я вже напанькався донесхочу. Набридло. Я повинен допитати вас у присутності мого начальника. І не називайте мене комісаром. Я поліцейський. Нічого з того, що ви наговорите мені тут, до уваги взяте не буде. Бо і я відповідаю за те, що сталось, ясно? Якщо у вас це вийшло ненавмисно — боятися нема чого. Але я повинен в цьому пересвідчитись, ясно? Я вам навіть от що скажу. Якщо у вас це вийшло ненавмисно, я візьму половину провини на себе.

У двері стукають.

Adelante.

Двері відчиняються, й заходять двоє штурмгвардійців у синіх уніформах, кашкетах, з гвинтівками.

Перший штурмгвардієць. A sus ôrdenes, mi coman-dante [86]

Філіп. Відведіть цих двох в Управління безпеки. Я прийду потім допитати їх.

Перший штурмгвардієць. A sus ôrdenes [87].

Другий боєць іде до дверей. Другий штурмгвардієць зупиняє його й обмацує, перевіряючи, чи він озброєний.

Філіп. Вони обидва озброєні. Відберіть у них зброю й ведіть. (До першого і другого бійців). Щасливої дороги. (Іронічно). Сподіваюсь, ви не заплямуєте своєї честі.

Всі четверо виходять, чути, як їхні кроки віддаляються коридором. У сусідній кімнаті Дороті бріджес ворушиться в ліжку, прокидається, позіхає і, потягуючись, смикає шнур дзвоника. Чути дзвінок. Філіп теж чує його. В його двері стукають.

Adelante.

Заходить адміністратор, він дуже схвильований.

Адміністратор. Заарештовано двох товаришів. Філіп. Це погані товариші. Принаймні один із них. Другий, може, й ні.

Адміністратор. Містере Філіп, довкола вас щось забагато коїться-трапляється. Кажу вам як друг. Постарайтеся жити спокійніше. Бо коли весь час так багато коїться-трапляється, добром це не скінчиться.

Філіп. Так-так. Ваша правда. А день сьогодні гарний, правда? Чи не дуже?

'Адміністратор. Знаєте, щд я éatâ {эадзку Зробити? Зробіть сьогодні прогулянку за місто!

У сусідній кімнаті Дороті Бріджес надягає халат і взуває пантофлі. Вона зникає у ванній кімнаті й виходить звідти, розчісуючи волосся. Волосся в неї дуже гарне; вона сідає на край ліжка перед рефлектором і розчісує його далі. Без косметики вона виглядає зовсім юною. Вона знову смикає шнур дзвоника, і двері відчиняє покоївка — маленька жінка років шістдесяти в синій кофті й фартушку.

П о к о ї в к a. Se puede? [88]

Дороті. Доброго ранку, Петро.

Петра. Buenos dfas [89], сеньйорито.

Дороті знову лягає, й Петра ставить на ліжко тацю із сніданком.

Дороті. Яєць немає?

Петра. Ні, сеньйорито.

Дороті. Вашій матері краще, Петро?

Петра. Ні, сеньйорито.

Дороті. Ви снідали, Петро?

Петра. Ні, сеньйорито.

Дороті. Принесіть собі чашку й випийте зі мною кави. Ну, мерщій.

Петра. Я вип’ю, коли ви поснідаєте, сеньйорито. Як вам учора — страшно було під час обстрілу.

Дороті. Вчора було чудово.

Петра. Бійтеся бога, сеньйорито, що ви кажете?

Дороті. Але ж справді, Петро, мені вчора було чудово.

Петра. У нас на вулиці Прогрессо в одній квартирі вбило шістьох. Уранці їх виносили. І на всій вулиці не лишилося жодної цілої шибки. Тепер так і зимуватимемо без шибок.

Дороті. Ну, тут у нас не вбило нікого.

Петра. Сеньйорові вже можна подавати сніданок?

Дороті. Сеньйора тут більше немає.

Петра. Він поїхав на фронт?

Дороті. Та ні. Він ніколи не їздить на фронт. Він тільки пише про нього. Тут тепер інший сеньйор.

Петра (засмучено). Хто ж це, сеньйорито?

Дороті (радісно). Містер Філіп.

Петра. Ох, сеньйорито. Це жахливо! (Виходить, плачучи).

Дороті (гукає їй услід). Петро! Петро!

Петра (покірно). Слухаю, сеньйорито?

Д о р о т і (радісно). Подивіться-но, чи містер Філіп уже встав.

Петра. Гаразд, сеньйорито. (Підходить до Філіпових'дверей і стукає).

Філіп. Увійдіть!

Петра. Сеньйорита питає — ви встали?

Філіп. Ні.

Петра (біля дверей Дорогі). Сеньйор каже, що він ще не встав.

Д о р о т і. То будь ласка, Петро, скажіть йому, нехай іде сюди снідати.

Петра (біля Філіпових дверей). Сеньйорита запрошує вас зайти поснідати, хоч там того сніданку як кіт наплакав.

Філіп. Скажіть сеньйориті, що я ніколи не снідаю.

Петра (біля дверей Дорогі). Він каже, що ніколи не снідає. Але я знаю, що він снідає за трьох.

Д о р о т і. Петро, з ним так важко. Скажіть йому, нехай не впирається й заходить, я чекаю його.

Петра (біля Філіпових дверей). Вона каже, що чекає.

Філіп. Чекає! Яке слово! Яке слово! (Надягає халат і взуває пантофлі). Трохи замалі. Певно, Престонові. А халат нічогенький. Треба спитати в нього, може, продасть. (Збирає і складає газети, відчиняє двері, підходить до дверей Дорогі, стукає і, не чекаючи відповіді, заходить).

Д о р о т і. Увійдіть. Ну, нарешті!

Філіп. Тобі не здається, що ми порушуємо правила пристойності?

Д о р о т і. Філіпе, любий мій дурнику, де ти був?

Філіп. У якійсь незнайомій кімнаті.

Д о р о т і. А як ти потрапив туди?

Філ і п. Хоч убий — не знаю.

Д о р о т і. Невже нічого не пам'ятаєш?

Філіп. Пригадую щось несосвітенне — ніби я викинув когось на вулицю.

Д о р о т і. А знаєш, кого? Престона!

Філіп. Та невже?

Д о р о т і. Атож, саме його!

Філіп. Треба повернути його на місце. Не годиться так кривдити людину.

Д о р о т і. Та ні, Філіпе. Ні. Він пішов назавжди.

Філіп. Назавжди — страшне слово.

Д о р о т і (рішуче). Назавжди і без вороття.

Філіп. Ну, це вже зовсім жахливий вираз. У мене від нього дрижажаки починаються.

Д о р о т і. Як це — дрижажаки, любий?

Ф і Л і п. Це дрижаки, але такі, що аж-аж-аж. Як ото бувають, коли щось верзеться. Щось таке зелене. З ріжками. Ти його струсив з одного плеча, а воно вже сидить на другому.

Д о р о т і. З тобою таке буває?

Філіп. Ще б пак. Зі мною що хоч буває. Найстрашніше — це сорок морських піхотинців. Коли сорок морських піхотийців починають раптом один за одним заходити до кімнати.

Д о р о т іі Філіпе, сідай отут.

Філіп обережно сідає на край ліжка.

Філіпе, я хочу взяти з тебе слово. Мені не подобається, що ти так багато п'єш, і живеш без мети, і не робиш нічого справжнього. Пообіцяй, що ти покінчиш із цим життям мадрідського гульвіси, добре?

Філіп. Мадрідського гульвіси?

Д о р о т і. Так. І з кафе Чікоте. І з баром «Майямі». І з посольствами, і з Міпівіегіо, і з отими вечірками у Вернона Роджерса, і з тією жахливою Анітою. Хоча найгірше тут, по-моєму, — посольства. Пообіцяй, що ти більше не будеш, Філіпе!

Філіп. А що ж мені лишається робити?

Д о р о т і. Господи, та все, що завгодно. Роби що-небудь серйозне і пристойне. Що-небудь сміливе, розумне й гарне. Бо якщо ти й далі будеш вештатися по барах і водитися з отими жахливими людьми, знаєш, чим це скінчиться? Тебе застрелять. Як ото кілька днів тому застрелили одного в Чікоте. То було так страшно.

Філіп. Когось із наших знайомих?

Д о р о т і. Ні. Просто якийсь бідолашний п'яничка, що бризкав на всіх з пульверизатора. Він не задирався, а робив це просто так, для жарту. А хтось розлютився й застрелив його. Я сама все бачила, і в цьому було щось таке моторошне. Раптом хтось вистрелив у нього, і він лежав на спині, і обличчя в нього зробилося сіре-сіре, а ще ж за хвилину до того він був такий веселий. Потім нас дві години не випускали звідти, й поліцейські нюхали в усіх пістолети, й випивку відразу ж перестали подавати. А він лежав неприкритий, і нам довелося підходити з документами до поліцейського, що влаштувався за столиком якраз над трупом, і все те було страшенно тяжко, Філіпе. Шкарпетки в нього були такі брудні, а черевики стоптані до дірок, і він був у самій тільки сорочці на голому тілі.

Філіп. Бідолаха. Знаєш, там тепер подають не вино, а справжню отруту. Зовсім забиває памороки.

Д о р о т і. Але ж, Філіпе, чоЬгу ти маєш бути таким? Навіщо тобі вештатися там, де тебе можуть застрелити? Ти ж можеш зайнятися політикою чи військовою справою, взагалі чимось, гідним себе.

Філіп. Не спокушай мене. Не воруши мого честолюбства. (Пауза). Не малюй мені райдужних перспектив.

Дороті. А що то за вихватка з плювальницею в Чікоте? Ти просто наривався на скандал. Усі кажуть, що ти просто наривався.

Філіп. На скандал? І з ким же?

Дороті. Не знаю. Та й чи не однаково? Не треба тобі скандалити взагалі ні з ким.

Філіп. Атож. Твоя правда. Певно, й так не довго вже чекати кулі.

Дороті. Любий, нащо ж так песимістично — та ще й на початку нашого спільного життя.

Філіп. Нашого чого?

Дороті. Нашого спільного життя. Філіпе, невже тобі не хотілося б оселитися в якому-небудь затишному містечку, як от Сен-Тропез, — цебто такому, як колишній Сен-Тропез, — і жити там мирно й щасливо, і ходити на прогулянки, і плавати, і мати дітей, і радіти життю, і таке інше? Ні, я серйозно. Невже тобі не хочеться, щоб усе це скінчилося? Оця війна, оця революція?

Філіп. І щоб до сніданку нам подавали «Контінентал дейлі мейл»? І булочки, і свіжий суничний джем?

Дороті. Ні, любий, нам подаватимуть яєчню з шинкою, і можеш, коли схочеш, замовляти «Морнінг пост». І всі казатимуть нам «мосьє» і «мадам».

Філіп. «Морнінг пост» оце щойно перестала виходити.

Дороті. Ах, Філіпе, з тобою так тяжко. Ну, хіба ми не можемо жити щасливо? Невже ти не хочеш мати дітей? Вони гратимуться в Люксембурзькому саду, й ганятимуть обруч, і пускатимуть кораблики.

Філіп. І ти будеш показувати їм карту. Ні, навіть не карту, а глобус. «Дивіться, діти»; хлопчика ми назвемо Дерек — гіршого імені я не знаю. Ти скажеш: «Дивися, Дереку, це річка Вампу. А тепер стеж за моїм пальцем, і я тобі покажу, де наш татусь». А Дерек скаже: «Добре, матусю. А я коли-небудь бачив татуся?»

Дороті. Ні, ні, буде зовсім не так. Ми оселимося в якомусь райському куточку, й ти писатимеш.

Філіп. Що?

Дороті. Що тобі заманеться. Романи й статті, а може, і книжку про цю війну.

Філіп. Гарненька ж то буде книжечка. Надто як видати її з ілюстраціями.

Дороті. Або ти міг би підучитись і написати книжку про політику. Я чула, що на книжки про політику завжди величезний попит.

Філіп (смикаючи шнур дзвоника). Не сумніваюсь.

Дороті. Ти міг би підучитись і написати книжку про діалектику. Нові книжки про діалектику ніколи не залежуються.

Філіп. Та невже?

Дороті. Але, Філіпе, любий, передусім ти мусиш уже тепер узятися за розум і відмовитися від цього безглуздого, розгульного життя.

Філіп. Я про це десь читав, але зіткнувся вперше. Скажи, це таки правда, що американка, вподобавши собі чоловіка, насамперед змушує його від чогось відмовитися? Скажімо, від чарки, чи від звички палити віргінські сигарети, чи носити гетри, чи полювати, чи від бозна ще чого?

Дороті. Ні, Філіпе. Просто ти становиш дуже складну проблему для будь-якої жінки.

Філіп. Сподіваюсь.

Дороті. І я зовсім не хочу, щоб ти щось кидав. Навпаки, я хочу, щоб ти до чогось узявся.

Філіп. Гаразд. (Цілує її). Візьмусь. Ну, а тепер снідай. Я піду до себе: мені треба декому подзвонити.

Дороті. Не йди, Філіпе.

Філіп. Я зразу ж повернуся, люба. І буду страшенно поважним.

Дороті. Ти знаєш, що ти сказав?

Філіп. Авжеж.

Дороті (дуже радісно). Ти сказав — люба.

Філіп. Я знав, що це слово причепливе, але не здогадувався, що воно ще й заразливе. Вибач, дорога.

Дороті. Дорога — теж непогане слово.

Філіп. То до побачення, — мм — кохана.

Дороті. Кохана, — ох ти, любий.

Філіп. До побачення, товаришко.

Дороті. Товаришко? А раніше казав — люба.

Філіп. Товариш — гарне слово. Певно, його не можна кидати на вітер. Забираю його назад.

Дороті (захоплено). Ой Філіпе! Ти вже починаєш розвиватися політично!

Філіп. Не доведи боже, чи дияволе, чи хто там є,— не доведи!

Дороті. Не блюзнірствуй. Це приносить нещастя.

Філіп (квапливо й досить похмуро). До побачення, люба-дорога-кохана.

Дороті. А де «товаришка»? Ти не назвав мене товаришкою.

Філіп (виходячи). Так. Розумієш, я починаю розвиватися політично. (Заходить до сусідньої кімнати).

Дороті (викликає дзвоником Петру. Розмовляє з нею, зручно відкинувшись на подушки). Ой, Петро, він такий чарівний, і такий жвавий, і такий веселий! Але нічого не хоче робити. Він вважається кореспондентом якоїсь дурної лондонської газетки, але в цензурі кажуть, що за весь час він не послав і десяти рядків. З ним спочиваєш душею після Престона з його нескінченними розмовами про дружину й дітей. Нехай він повертається до своєї дружини й дітей, як він їх так любить. Тільки він не повернеться, ні. Я вже знаю, чого варті ці чоловічі розмови про дружину й дітей під час війни. Це така собі відмичка до жіночого серця. А коли ти піддалася, тебе тією самою відмичкою й ошелешать. Достоту як кийком по голові. Не збагну, чому я досі терпіла цього Престона. А який він понурий! Дивиться знай на карту і бубонить, що місто от-от упаде. Як на мене, гіршої звички, ніж ото весь час дивитися на карту, в чоловіків немає. Правда ж, Петро?

Петра. Я не розумію, сеньйорито.

Дороті. Цікаво, Петро, що Філіп зараз робить?

Петра. Нічого путнього.

Дороті. Не кажіть так, Петро. Ви пораженка.

Петра. Отакої, сеньйорито. Я не тямлю в політиці. Я собі працюю, та й годі.

Дороті. Ну, гаразд, можете йти. А я, мабуть, ще трохи посплю. Мені сьогодні так хороше, і так хочеться спати.

Петра. То й поспіть на здоров'ячко, сеньйорито. (Виходить і зачиняє за собою двері).

У сусідній кімнаті дзвонить телефон.

Філіп (знімає трубку). Так. Гаразд. Нехай заходить.

У двері стукають, і заходить боєць у формі Інтернаціонально! бригади — вродливий смаглявий хлопець років двадцяти трьох. Він хвацько віддає честь.

Salud, товаришу. Заходьте.

Боєць. Мене прислали з бригади. Я мав з'явитися до номера сто тринадцятого.

філіп. Я перемінив кімнату. Наказ у вас при собі?

Боєць. Я отримав усний наказ.

Філіп знімає телефонну трубку й називає номер.

Філіп. Ochenta — dos сего uno cinco. Алло, Геддок? Ні. Дайте Геддока. Говорить Гейк. Так. Гейк. Добре. Це Геддок? (Обертається до бійця). Ваше прізвище, товаришу?

Боєць. Вілкінсон.

Ф і л і п. Алло, Геддок, ви посилали товариша на ім'я Вілкінсон до рибної крамниці Бута? Чудово. Дякую. Баїїкі. (Кладе телефонну трубку. Потім обертається до бійця й простягає йому руку). Радий вас бачити, товаришу. То що у вас?

Боєць. Я прибув у ваше розпорядження.

Ф і л і п. Так-так. (Вагається, на обличчі його відбивається внутрішня боротьба). Скільки вам років, товаришу?

Боєць. Двадцять.

Ф і л і п. Як ви тут? Дівчину собі знайшли?

Боєць. Я приїхав сюди не для того, щоб шукати дівчат.

Філіп. Так-так. Авжеж. Я просто собі спитав. (Пауза. Потім, відкинувши вагання, говорить уже твердо, по-військовому). Я хочу попередити вас ось про що. Виконуючи це завдання, ви повинні бути при зброї — так воно вагоміше. Але не вдаватися до зброї за жодних обставин. За жодних обставин. Ви мене зрозуміли?

Боєць. Навіть для самозахисту?

Ф і л і п. За жодних обставин.

Боєць. Ясно. Яке моє завдання?

Філіп. Ви зійдете вниз і прогуляєтеся вулицею. Потім повернетеся до готелю, наймете номер і зареєструєтесь у портьє. Одержавши ключ, зайдете сюди і скажете, який у вас номер, а я поясню вам, що робити далі. Сьогодні майже цілий день вам доведеться провести в своєму номері. (Пауза). Поспішати вам нема куди. Можете десь випити пива. В «Агвілар» сьогодні буде пиво.

Боєць. Я не п'ю, товаришу.

Філіп. І добре робите. Хвалю. Ми, старше покоління, несемо на собі каїнову печать певних згубних нахилів, позбутись яких нам навряд чи вже пощастить. Але ми повинні брати приклад з вас. Ну, можете йти.

Боєць. Єсть, товаришу. (Віддає честь і виходить з кімнати).

Філіп (коли він вийшов). Ех, шкода! Ех, шкода, чорт забирай!

Телефонний дзвінок.

Слухаю. Так, це я. Гаразд. Ні. На жаль, не можу. Пізніше. (Кладе трубку).

Знову дзвінок.

Алло! Так. Мені дуже соромно, але я не можу. Я винен, винен. Неодмінно. Так. Але трохи пізніше. (Кладе трубку).

Знову дзвінок.

Алло! Ох, їй-богу, мені страшенно соромно. Може, все-таки трохи пізніше? Наполягаєте? Ну, гаразд. Заходьте сюди й залагодимо цю справу.

В двері стукають. '

Заходьте, заходьте.

Заходить Престон. Вигляд у нього вкрай кепський, на оці — пов'язка.

Мені, їй-богу, страшенно соромно.

Престон. Мені від цього не легше. Ви поводились обурливо.

Філіп. Згоден. Але що я тепер маю робити? (Безвиразним голосом). Я ж сказав: мені дуже соромно.

Престон. Насамперед скиньте мій халат і пантофлі. Філіп (скидаючи). Прошу. (Подає халат і пантофлі Престону. З жалем у голосі). Послухайте, а ви не продали б мені цей халат? Така приємна тканина.

Престон. Ні. А тепер забирайтеся геть із моєї кімнати. Філіп. Невже ви хочете почати все спочатку?

Престон. Якщо ви негайно не заберетесь, я подзвоню, щоб вас викинули звідси.

Філіп. Он як. Що ж, дзвоніть.

Престон дзвонить. Філіп заходить до ванної. Звідти чути плюскіт води. В двері стукають, і заходить адміністратор.

Адміністратор. Щось негаразд?

Престон. Прошу вас викликати поліцію й вивести цю людину з моєї кімнати.

Адміністратор. Містере Престон. Я звелю покоївці перенести ваші речі. Вам буде розкішно в сто тринадцятому. Містере Престон, навіщо вам, з вашим розумом, викликати до готелю поліцію? Що поліція перш за все і передовсім скаже? А чиї це бляшанки згущеного молока? А чиї це банки тушонки? А хто це переховує в готелі стільки кави? А навіщо тут повна шафа цукру? А чиї це три пляшки віскі? А що тут взагалі діється-коїться? Містере Престон, ніколи не викликайте поліцію в приватних питаннях. Містере Престон, я волаю до вас!

Ф і л і п (з ванної). А чиї це три куски мила?

Адміністратор. От бачите, містере Престон. Представники влади завжди і весь час тлумачать приватні питання неправильно. Є закон, що всіх цих речей не можна тримати. Є суворий закон, що забороняє запасатися харчами. Тож поліція вас не зрозуміє.

Філіп (з ванної). А хто це переховує тут три флакони одеколону?

Адміністратор. От бачите, містере Престон. При всьому моєму величезному бажанні я не можу звернутися до поліції.

Престон. Ет, ідіть ви обидва… достобіса. Нехай мої речі перенесуть до сто тринадцятого. Ролінгсе, ви справжній хам. Затямте собі, це вам сказав я.

Ф і л і п (з ванної). А чиї це чотири тюбики крему для гоління?

Адміністратор. Містере Престон. Чоти-и-ири тюбики, містере Пре-е-естон!

Престон. Ви тільки й умієте, що канючити харчі. Від мене вам он скільки дісталося. Зберіть і перенесіть мої речі.

Адміністратор. Буде зроблено, містере Престон, але дозвольте одне слово. Коли всупереч власній волі я звертаюся до вас із маленькими проханнями щодо харчів, маючи при цьому на увазі тільки і виключно надлишкові кількості…

Філіп (з ванної, захлинаючись від сміху). Як? Як ви сказали?

Адміністратор. Я сказав, що звертався до містера Престона виключно щодо надміру харчів, і то лише з огляду на родину із семи душ. Слухайте, містере Престон, у моєї тещі — а вона єдина розкіш, яку я собі дозволяю, — залишився тільки один зуб. Розумієте? Тільки один зуб. І з його допомогою вона їсть геть усе і з превеликим задоволенням. Коли цей зуб випаде, мені доведеться придбати повний комплект зубів, як верхніх, так і нижніх, пристосованих перетирати будь-яку їжу. Пристосованих для біфштекса, і для баранячих котлеток, і для цього — як воно зветься? — ваіотіїїо. Щовечора — запевняю вас, містере Престон, — я питаю в неї, як твій зуб, старенька? Щовечора я засинаю з однією думкою: що буде з нами, коли той зуб випаде? Та коли вона матиме повний комплект верхніх і нижніх зубів, у Мадріді не залишиться коней для армії. Запевняю вас, містере Престон, ви не уявляєте собі, що то за жінка. Така розкіш! Містере Престон, чи не могли б ви поділитися бляшаночкою будь-яких консервів, що становлять надлишок?

Престон. Просіть у свого приятеля Ролінгса.

' Філіп (виходячи з ванної). Товаришу філателісте, в мене саме виявився надлишок у вигляді однієї бляшанки тушонки.

Адміністратор. О містере Філіп! У вас душа більша за цей готель.

Престон. І вдвічі брудніша. (Виходить).

Філіп. Ач, як образився.

Адміністратор. Ви відібрали в нього юну леді. Авжеж, він лютує. Він повен, як це зветься, жовчі.

Філіп. Атож. Він аж захлинається жовчю. Вчора я спробував вибити з нього трохи. Та щось мало допомогло.

Адміністратор. Слухайте, містере Філіп. Скажіть мені правду. Довго ще триватиме ця війна?

Філіп. Боюся, що дуже довго.

Адміністратор. Містере Філіп, мені страшенно неприємно чути це від вас. Війна триває вже цілий рік. Це дуже невесело, знаєте.

Філіп. А ви не думайте про це. Бережіть себе, і все буде гаразд.

Адміністратор. І ви бережіть себе, ви теж будьте обережні. Будьте обережні, містере Філіп. Я знаю. Ви не думайте, що я не знаю.

Філіп. Не раджу вам знати надто багато. І хоч би що ви там знали — тримайте язика на припоні, гаразд? Так воно буде краще для нас із вами.

Адміністратор. Але будьте обережні, містере Філіп.

Філіп. Не хвилюйтесь, я обережний. Вип'ємо? (Наливає в склянку віскі й додає води).

Адміністратор. Спиртного не вживаю. Але послухайте, містере Філіп. Будьте обережніші. В номері сто п'ятому — дуже лихий. В номері сто сьомому — дуже лихий.

Філіп. Дякую. Я знаю. Тільки отой зі сто сьомого вислизнув у мене з рук. Його прогавили.

Адміністратор. У сто чотирнадцятому — просто дурень.

Філіп. Атож.

Адміністратор. Учора ввечері він намагався ввійти до вашого номера, сто тринадцятого. Удав, ніби помилився. Я знаю.

Філіп. Тому я й не повернувся туди. За дурнем стежили мої люди.

Адміністратор. Містере Філіп, пильнуйтеся. Хочете, я звелю поставити на ці двері англійський замок? Великий замок. Найміцнішого гатунку.

Філіп. Ні, замок нічого не дасть. У нашому ділі на замки не покладаються.

Адміністратор. Може, дасте мені якесь доручення, містере Філіп? Я міг би вам чимось прислужитись?

Філіп. Жодних доручень. Дякую, що ви не поселили тут цього дурня-журналіста з Валенсії. Тут і без нього вистачає дурнів, включаючи і нас з вами.

Адміністратор. Якщо він вас цікавить, його можна буде влаштувати. Я сказав йому, що вільних місць немає, і що Я сповіщу, коли з'являться. Як стане спокійніше, його можна буде влаштувати. Містере Філіп, ви ж таки будьте обережніші. Прошу вас. Ви розумієте.

Ф і л і п. Та я обережний, будьте спокійні. Просто мені часом буває тоскно.

Дороті Бріджес тим часом встала; вона заходила до ванної, вдяглася, повернулася до кімнати, сіла за друкарську машинку, потім підвелась і завела патефон. Філіп чує музику — баладу Шопена As-dur op. 47.

(До адміністратора). Вибачте — на хвилинку. Ви зараз будете переносити його речі? Якщо мене хтось питатиме, скажіть, будь ласка, щоб почекав.

Адміністратор. Я перекажу покоївці, що займеться речами.

Філіп підходить до дверей Дороті й стукає.

Дороті. Заходь, Філіпе.

Філіп. Ти дозволиш мені випити тут склянку віскі? Дороті. Авжеж. Будь ласка.

Філіп. У мене до тебе два прохання.

Пластинка скінчилась. Видно, як із сусіднього номера виходить адміністратор, потім заходить покоївка й починає збирати і складати на ліжку речі Престона.

Дороті. Які ж, Філіпе?

Філіп. Одне, щоб ти виїхала з цього готелю, а друге — щоб повернулася до Америки.

Дороті. Який ти безсовісний, який недобрий! Ти ще гірший за Престона!

Філіп. Я не жартую. Тобі зараз не місце в цьому готелі. Я не жартую.

Дороті. Мені було так хороше з тобою. Філіпе, не треба цих дурниць. Будь ласка, любий, я дуже тебе прошу, не треба.

Видно, як на порозі сусідньої кімнати з'являється боєць Вілкінсон у формі

Інтернаціональної бригади.

Вілкінсон(до покоївки). А де товариш Ролінгс? Покоївка. Заходьте й сідайте. Він просив почекати.

Вілкінсон сідає в крісло, спиною до дверей. У сусідній кімнаті Дороті поставила нову пластинку. Філіп піднімає адаптер, і пластинка беззвучно крутиться на диску.

Дороті. Ти казав, що хочеш випити. Ось, пий.

Філіп. Вже не хочу.

Дороті. Що з тобою, любий?

Ф і л і п. Ти добре знаєш, що я не жартую. Вертайся до Америки.

Д о р о т і. Я не боюсь обстрілів. Ти вже переконався в цьому.

Ф і л і п. Не про обстріли йдеться.

Д о р о т і. Тоді про що ж, любий? Я тобі не подобаюсь? Я робитиму все, щоб ти був мною задоволений.

Ф і л і п. Як мені змусити тебе поїхати?

Д о р о т і. Ти ніяк не змусиш. Я не поїду.

Філіп. Давай я хоч перевезу тебе до «Вікторії».

Д о р о т і. Нічого не вийде.

Філіп. Якби ж то я міг поговорити з тобою відверто.

Д о р о т і. А чому ти не можеш?

Філіп. Я ні з ким не можу говорити відверто.

^У Д о р о т і. Але ж, любий, це в тебе просто заскок. Тобі треба звернутися до психоаналітика, й він одразу вилікує тебе. Це дуже просто й навіть цікаво.

Філіп. Ні, ти безнадійна. Але прекрасна. Доведеться просто вивезти тебе звідси силоміць. (Опускає голку на пластинку й підкручує патефон). Вибач, якщо я псую тобі настрій.

Д о р о т і. Певно, це в тебе від печінки, любий.

Поки патефон грає, за дверима сусіднього номера, де покоївка збирає речі, а Віл-кінсон сидить у кріслі, зупиняється чоловік у шинелі й береті. Він прихиляється до одвірка, щоб легше було цілитись, і стріляє хлопцеві в потилицю з довгоствольного маузера. Покоївка скрикує — «Ой!» — а тоді заходиться плачем, затуливши обличчя фартушком. Філіп, почувши постріл, штовхає Дороті на ліжко й підходить до дверей з пістолетом у правій руці. Прочинивши двері й тримаючи пістолет напоготові, він дивиться в один, потім у другий бік, а тоді виходить у коридор і заходить до сусідньої кімнати. Побачивши його з пістолетом, покоївка

знову скрикує.

Філіп. Припиніть! (Підходить до Вілкінсона, піднімає його голову, голова знову падає). Сволота. Ах, сволота.

Дороті вийшла за ним і зупиняється на порозі.

Штовхає її). Іди звідси.

Дороті. Філіпе, що сталось?

Філіп. Не дивися на нього. Він мертвий. Хтось застрелив його.

Дороті. Хто застрелив?

Філіп. Може, він сам застрелився. Тебе це не стосується. Іди звідси. Ти що, ніколи не бачила трупів? Ти ж, здається, військова кореспондентка, га? Іди звідси, іди дописуй свою статтю. Це тебе не стосується (До покоївки). Ану, мерщій виносьте

звідси всі ті бляшанки й пляшки. (Починає викидати речі з шафи на ліжко). Все згущене молоко. Всю тушонку. Весь цукор. Усю лососину. Весь одеколон. Усе мило. Виносьте все це геть. Треба викликати поліцію.

Завіса

Кінець першої дії

ДІЯ ІІ, СЦЕНА 1

Кабінет в Управлінні безпеки. Простий стіл, на ньому тільки лампа під зеленим абажуром. Усі вікна зачинені й жалюзі опущені. За столом сидить невисокий чоловік з аскетичним обличчям — тонкі губи, гачкуватий ніс, кошлаті брови. На стільці біля столу сидить Філіп. У руці в чоловіка з гачкуваггим носом олівець. Перед столом сидить другий чоловік. Він глухо ридає, здригаючись усім тілом. А н т о н і о (чоловік з гачкуватим носом) дивиться на нього з цікавістю. То — перший боєць із третьої сцени першої дії. Він простоволосий, у спідній сорочці, підтяжки, на яких мають триматись його бахматі формені штани, розстебнуті і звисають додолу. Коли завіса піднімається, Філіп підводиться й дивиться на першого бійця.

Філіп (утомленим голосом). У мене до вас іще одне запитання.

Перший боєць. Не питайте мене. Будь ласка, не питайте мене. Я не хочу, щоб ви мене питали.

Філіп. Ви заснули?

Перший боєць (схлипуючи). Так.

Філіп (вкрай втомленим безбарвним голосом). Ви знаєте, чим це карається?

Перший боєць. Так.

Філіп. Чому ви не сказали цього зразу, чому забрали в нас стільки часу? Я б не розстріляв вас за це. Ви мене дивуєте. По-вашому, у нас розстрілюють задля потіхи?

Перший боєць. Треба було сказати. Я боявся.

Філіп. Так. Треба було сказати.

Перший боєць. Атож, товаришу комісар.

Філіп (до Антоніо, холодно). Як ви гадаєте — він справді заснув?

Антоніо. Звідки мені знати? Ви хочете, щоб я його допитав?

Філіп. Ні, mi coronel [90], ні. Нам потрібні відомості. Нам не потрібні зізнання. (До першого бійця). Скажіть, що вам приснилося, коли ви заснули?

Перший боєць (стримуючи ридання, вагається, потім каже). Не пам'ятаю.

Ф і л і п. А ви згадайте. Не поспішайте. Я просто хочу впевнитися. Тільки не брешіть. Мене не обдурите.

Перший боєць. Я вже згадав. Я стояв, прихилившись до стіни, й гвинтівка була в мене між ніг. Так, я згадав. (Схлипує). Мені… мені приснилося, що я обіймаю свою дівчину, а вона… вона зі мною щось робить. Не пам'ятаю що. То був просто сон. (Схлипує).

Ф і л і п (до Антоніо). Вас це задовольняє?

А н т о н і о. Я не зовсім розумію.

Ф і л і п. Зовсім цього, мабуть, ніхто не зрозуміє, але тепер він мене переконав. (До першого бійця). Як звуть вашу дівчину?

Перший боєць. Альма.

Ф і л і п. Гаразд. Коли писатимете їй, скажіть, що вона принесла вам щастя. (До Антоніо). Як на мене, його можна відпустити. Він читає «Уоркер». Він знає Джо Норта. У нього є дівчина Альма. У бригаді його характеризують добре, й він заснув на посту й прогавив чоловіка, який потім застрелив хлопця, на ім'я Вілкінсон, вважаючи, що стріляє в мене. Просто надалі йому треба давати міцної кави, щоб не засинав на посту в обіймах із гвинтівкою. Слухайте, товаришу, вибачте, якщо я при виконанні своїх обов'язків розмовляв з вами грубо.

Антоніо. Я хотів би поставити йому кілька запитань.

Ф і л і п. Слухайте, ті согопеї. Якби я не знався на своїй справі, ви б мене так довго не тримали. Цей хлопець чистий. Ви самі знаєте, нікого з нас цілковито чистим не назвеш. Але цей хлопець чистий. Він просто заснув, а я ж, знаєте, не суддя. Я просто працюю у вас заради ідеї, заради Республіки й такого іншого. І в нас в Америці був колись президент, на ім'я Лінкольн, який, знаєте, скасовував смертні вироки вартовим, що заснули на посту. Тож я й пропоную, якщо ви не заперечуєте, давайте, так би мовити, скасуємо вирок і йому. Тим більше, що він з батальйону імені Лінкольна — а це добрий батальйон. Це такий чудовий батальйон, він здійснює такі подвиги, що навіть вас узяло б за душу, якби я вам про них розповів. І якби я служив у цьому батальйоні, то радів би, і пишався, і я не відчував би того, що відчуваю, працюючи тут. Але я в ньому не служу. Я просто другорядний поліцейський, що вдає із себе третьорядного журналіста… Але затямте собі, товаришу Альма… (Обертаючись до заарештованого). Якщо ви ще раз заснете на посту, виконуючи моє завдання, я власноручно розстріляю вас, ясно? Ви чули? І напишіть про це Альмі.

Антоніо дзвонить. Заходять двоє штурмгвардійців.

А н т о н і о. Виведіть заарештованого. Ви висловлюєтеся дуже плутано, Філіпе. Але ми не маємо підстав не довіряти вам.

Перший. боєць. Дякую, товаришу комісар.

Ф і л і п. Ет, ніколи не кажіть «дякую» на війні. Це війна, ясно? А на війні «дякую» не кажуть. Ну, та коли ви вже подякували, то — будь ласка. І не забудьте написати Альмі, що вона принесла вам щастя.

Штурмгвардійці виходять і виводять першого бійця.

А н т о н і о. Так, тепер — далі. Цей чоловік, що втік із номера сто сьомого й застрелив замість вас отого хлопця — хто він такий?

Ф і л і п. От цього я не знаю. Може, сам чорт рогатий. У них він проходить під номером. Вони дають агентам літеру і номер— від А1 до А10, потім від В1 до В10, потім від СІ до СЮ,

і ці агенти вбивають людей, влаштовують диверсії, роблять усе те, про що ви й самі чудово знаєте. Вони дуже активні, але не дуже вправні. Вони вбивають багатьох, кого зовсім не слід було б убивати. Вся заковика в тому, що вони добре законспіровані — за системою кубинської А-В-С, — і поки ти не взяв того, хто дає їм завдання по той бік фронту, вважай, ти не домігся нічого. Це все одно, що розтинати чиряк за чиряком, замість того щоб позбутись їх усіх, п'ючи дріжджі за системою Флейшмана. Слухайте, ви мене зупиняйте, якщо я починаю висловлюватися плутано.

Антоні о. А що завадило вам узяти цього агента більшими силами?

Ф і л і п. Я не хотів здіймати галасу, щоб не сполохати інших, куди важливіших. Цей, зрештою, тільки вбивця.

А н т о н і о. Так. У цьому місті з мільйонним населенням лишилося чимало фашистів, і вони діють ізсередини. Ті, кому вистачає на це сміливості. Таких, мабуть, тисяч двадцять, не менше.

Ф і л і п. Більше. Вдвічі більше. І вони вміють тримати язика за зубами. За винятком їхніх політиканів.

А н т о н і о. Політиканів. Так, політиканів. Я бачив одного такого на підлозі он у тому кутку. Він лежав ницьма й не хотів підводитися, коли ми поставили крапку. Я бачив, як державний муж підповзає на колінах і обіймає мої ноги й цілує мої черевики. Він обслинював мої черевики, замість того щоб зробити дуже просту річ — прийняти смерть. Багато людей помирало в мене на очах, але я не бачив жодного політикана, який помер би красиво.

Філіп. Я не люблю дивитись, як помирають люди. Цебто я можу зрозуміти того, хто любить на це дивитись. Але я особисто не люблю. І часом дивуюсь, як ви це витримуєте. Послухайте, а хто помирає красиво?

Антоні о. Вий самі знаєте. Не грайте в наївність.

Ф і л і п. Так. Я й сам знаю.

А н т о н і о. Я не боюся смерті. І не вимагаю від інших, нічого неможливого.

Ф і л і п. Ви фахівець. Слухайте, Тоніко. Хто помирає гарно? Ну, не відмовчуйтеся, скажіть. Зрештою, ми говоримо про ваш фах, а фахівцеві такі розмови завжди на користь. Розкажіть мені. А потім відразу забудьте все, що казали. Це ж так просто. Розкажіть мені про перші дні війни.

А н т о н і о (не без гордості). Вам цікаво? Ви маєте на увазі якихось конкретних осіб?

Ф і л і п. Ні. Про кількох конкретних осіб я і сам міг би розповісти. Я маю на увазі, так би мовити, цілі категорії.

Антоніо. Ідейні з-поміж них, особливо молоді,— вміють помирати. Іноді навіть з шиком. Глузду у них в голові катма, але помирати вміють. Солдати — так, професійні солдати теж уміють прийняти смерть. Я все своє життя проти священиків. Церква воює проти нас, ми воюємо проти церкви. Я вже багато років — соціаліст. Належу до найстарішої революційної партії в Іспанії. Але щодо вміння помирати… (Тричі швидко стріпує кистю руки — в іспанців цей рух виражає найбільший захват). Священики — чудово. Звісно, прості священики, а не єпископи.

Ф і л і п. Ще одне, Антоніо. Іноді ви робили помилки, правда? Ну, скажімо, коли обставини змушували поспішати. Чи просто помилки, звичайнісінькі помилки, від яких ніхто з нас не застрахований. Учора я, наприклад, зробив одну маленьку помилку. Скажіть, Антоніо, у вас іноді траплялися помилки?

Антоніо. Ще б пак. Помилки. Ще й які помилки. Авжеж, траплялись. Дуже прикрі помилки. Не одна й не дві.

Ф і л і п. А як оті помилки приймали смерть?

Антоніо (гордо). Чудово — всі до однієї.

Філіп. Ах-х-х…

Такий звук вихоплюється в боксера, якому завдано сильного удару по корпусу.

Скажіть, оця наша з вами робота. З її гучною назвою — контррозвідка — вона вас ніколи не гнітить?

Антоніо (просто). Ні.

Філіп. А мене гнітить, і вже давно.

Антоніо. Але ж ви на цій роботі зовсім недавно.

Філіп. Цілих дванадцять місяців у самій тільки Іспанії. А перед тим — на Кубі. Ви бували на Кубі?

А н т о н і о. Так.

Філіп. Отам мене і втягли в це.

Антоніо. Як — втягли?

Філіп. Ну, дехто виявився настільки необачним, що почав довіряти мені. І, може, саме тому, що з їхнього боку це було необачно, мені довелось навчитися виправдувати їхню довіру. А вже потім пішло: тобі довіряють дедалі більше, й ти робиш усе як слід. А потім переймаєшся вірою в це. І зрештою, мабуть, починаєш навіть любити це. Щось я, здається, не дуже добре пояснюю.

Антоніо. Ви молодець. Ви добре працюєте. Вам дуже довіряють.

Філіп. Аж надто, чорт забирай. А я втомився, й на серці коти шкребуть. Знаєте, чого б мені хотілося? Мені б хотілося ніколи більше, повік, не вбивати жодної людини, однаково кого і за що. Мені б хотілося ніколи не брехати. Мені б хотілося знати, хто лежить поряд, коли я прокидаюсь уранці. Хотілося б бодай тиждень прокидатися щоранку в одному й тому самому місці. Хотілося б одружитися з дівчиною, на прізвище Брід-жес, ви її не знаєте. І не дивуйтеся, що я називаю її на прізвище: мені подобається, як воно звучить. Мені хотілося б одружитися з нею, бо в неї найдовші, найстрункіші й найгарніші ноги в світі, і я можу не слухати її, якщо вона верзе дурниці. Мені б дуже хотілося побачити, які в нас були б діти.

Антоніо. Це ота висока блондинка, що живе з кореспондентом?

Філіп. Не кажіть про неї так. Вона не висока блондинка, гцо живе з якимось кореспондентом. Вона моя дівчина. А якщо я забагато балакаю й відбираю у вас дорогоцінний час, то, будь ласка, зупиніть мене. Знаєте, таких, як я, шукати — не знайти. Я вмію говорити і по-англійському, і по-американському. Виріс в одній країні, освіту дістав у другій. З цього й живу.

Антоніо (заспокійливо). Знаю. Ви втомилися, Філіпе.

Філіп. Оце зараз я говорю по-американському. У Бріджес, до речі, склалося так само. Тільки я не певен, чи вона вміє говорити по-американському. Розумієте, вона вивчала мову в коледжі й за отими смішними підручниками з літературної майстерності, але знаєте, що найсмішніше? Мені подобається слухати, як вона говорить. Однаково, що б вона не казала. Я, самі бачите, зараз розслабився. Не пив нічого після сніданку, а куди п'яніший, ніж після випивки. Це погана ознака. Як ви дивитеся на те, що один із ваших оперативних працівників розслабився, ті согопеї?

А н т о н і о. Вам треба відіспатись. Ви перевтомилися, Філіпе, а роботи у вас — непочатий край.

Ф і л і п. Ваша правда. Я перевтомився, й у мене роботи — непочатий край. Я маю зустрітись у Чікоте з одним товаришем. Його звуть Макс. У мене й справді, без перебільшення, роботи аж надто багато. Макс, ви його, звісно, знаєте, фігурує у нас без прізвища — це означає, що він дуже цінний агент, а я, як Ролінгсом був, так Ролінгсом і лишивсь. Що означає,— я не дуже просунувся на цій службі. То про що пак я говорив?

А н т о н і о. Про Макса.

Ф і л і п. Про Макса. Так-так, про Макса. Тож він уже на день запізнюється. Він уже зо два тижні блукає, чи, сказати б точніше, гуляє по фашистських тилах. Це його фах. І він каже — а він не бреше. А я брешу. Але не зараз. І так чи так, я страшенно втомився, розумієте, й мені остогидла моя робота, й нерви в мене геть розшарпалися, бо на душі тривожно, а тривожусь я не так часто.

А н т о н і о. Кажіть далі. І не вкладайте в це стільки темпераменту.

Ф і л і п. Він каже, цебто Макс каже, хотів би я знати, де цього Макса чорти носять, що він виявив одне місце, спостережний пункт, розумієте? Звідти дивляться, куди лягають снаряди, й коригують вогонь. Один із таких пунктів. І він каже, що туди навідується отой німець, начальник усієї артилерії, що обстрілює місто, а з ним один класичний політикан. Знаєте, один із тих музейних експонатів. Теж туди приходить. От Макс і думає. А я думаю, що він зсунувся з глузду. Але він уміє думати краще за мене. Я думаю швидше, але він — краще. Що ми можемо захопити цих двох. А тепер, слухайте особливо уважно, ті согопеї, і як щось не так, одразу виправляйте мене. По-моєму, це надто романтично. Але Макс каже, а він німець, і то практичний, і йому піти у фашистський тил — це все одно, що вам поголитись абощо. Тож він каже, що це цілком можливо. І я подумав. Я зараз зовсім п'яний, бо так довго не пив. Чому б нам не відкласти на час усі інші заплановані операції і не спробувати привести до вас отих двох? Від німця особливої користі йам не буде, але його можна вигідно обміняти, та й Мак-сові кортить його взяти. Певно, тут домішується національний момент. Але_ той другий, той політикан — це вже неабищо, ті согопеї. Йому не складеш ціни. Просто не складеш ціни. Розумієте, він — поза містом. Але він знає всіх, хто діє в місті. Бо всі вони підтримують з ним зв'язок. Я забагато говорю, так?

А н т о н і о. Філіпе.

Ф і л і п. Слухаю.

А н т о н і о. Філіпе, рушайте-но до Чікоте, добряче там хильніть і беріться до діла. А виникне щось нове — приходьте або дзвоніть.

Ф і л і п. А по-якому мені говорити, ті согопеї,— по-американському чи по-англійському?

А н т о н і о. По-якому хочете. Аби не по-дурному. А тепер, коли ваша ласка, ідіть, бо хоч ми й добрі приятелі і я вас дуже люблю, в мене ще багато справ. Слухайте, а щодо спостережного пункту — це правда?

Філіп. Так.

А н т о н і о. Аж не віриться.

Філіп. Правда, але надто вже неймовірна. Неймовірно фан-танстична, ті согопеї!

А н т о н і о. Ну, йдіть уже, будь ласка.

Філіп. Отже, то байдуже, як я говоритиму — по-англійському чи по-американському?

А н т о н і о. Та що це ви заторочили? Йдіть.

Філіп. Тоді я краще говоритиму по-англійському. По-англійському мені куди легше брехати. Аж навіть прикро.

А н т о н і о. Ідіть. Ідіть. Ідіть.

Філіп. Слухаюсь, ті согопеї. Дякую за повчальну бесіду. Я вирушаю до Чікоте. Баїті, ті согопеї. (Віддає честь, дивиться на годинник і виходить).

Антоніо, сидячи за столом, дивиться йому вслід. Потім дзвонить. Заходять двоє штурмгвардійців і віддають честь.

Антоніо. Приведіть заарештованого, якого ви щойно вивели. Я хочу з ним побалакати віч-йа-віч.

Завіса

ДІЯ, ІІ, СЦЕНА 2

Столик у кутку в барі Чікоте. Це перший столик праворуч від дверей. Двері й вікно на три чверті закладені мішками з піском. За столиком сидять Філіп і А $ і» т а. До столика підходить Офіціант.

Філіп. Бочкове віскі ще є?

Офіціант. Зі справжніх лишився тільки джин.

Філіп. Добрий джин?

Офіціант. Жовтий, від Бута. Найкращий.

Філ і п. Дайте з тоніком.

А н і т а. Більше не кохаєш?

Філіп. Ні.

А н і т а. Робиш великий помилка з отой великий блондинка.

Ф і л і п. Великий блондинка?

Аніта. Довгий великий блондинка. Довгий, як каланча. Великий, як коняка.

Ф і л і п. Золотава, як пшеничне поле.

Аніта. Ти робиш помилка. Великий жінка. Велгікий помилка.

Ф і л і п. Звідки ти взяла, що вона велика?

Аніта. А хіба не великий? Та вона великий, як танк. Зажди, як ти зробиш їй дитина. Не великий? Як машина «студе-бекер».

Ф і л і п. У тебе гарно звучить — «студебекер».

Аніта. Так. Жоден англійський слово не люблю, як цей. «Студебекер». Гарно. Чому не кохаєш?

Філіп. Не знаю, Аніто. Розумієш, усе змінюється. (Дивиться на годинник).

Аніта. Раніше ти кохав. Я не змінився.

Ф і л і п. Знаю.

Аніта. Раніше кохав. Знову будеш кохати. Треба тільки старатись.

Філіп. Знаю.

Аніта. Як уже маєш щось добре — нащо його кидати. Великий жінка — великий морока. Я знаю. Я теж довго був такий.

Філіп. Ти гарна дівчина, Аніто.

Аніта. Може, вже не кохаєш тому, що всі мене лають, бо я кусав містер Вернон?

Філіп. Зовсім ні.

Аніта. Знай, я б усе віддав, щоб цього не робити.

Філіп. Та всі давно вже про це забули.

Аніта. Знаєш, чому я зробив? Усі знають, що я вкусив — ніхто не питав чому.

Філіп. Ну, чому?

Аніта. Він хотів узяти з мого панчоха триста песет. Що ж я мав робити? Сказати: «Так, будь ласка. Бери. Прошу»? Ні, я вкусив.

Філіп. І добре зробила.

Аніта. Ти гадаєш? Справді?

Філіп. Авжеж.

Аніта. Ти такий гарний. Слухай, не роби помилка з тим великим блондинка.

Ф і л і п. Знаєш, Аніто, боюся, що я її таки зроблю. Все лихо в тому, що мені її хочеться зробити — цю величезну помилку. (Підкликає офіціанта, дивиться на свій годинник. Офіціантові). Котра зараз на вашому?

Офіціант (дивиться на стінний годинник над стойкою й на Філіпів годинник). Ваш іде точно.

А н і т а. Буде величезний помилка, от побачиш.

Ф і л і п. Ти ревнуєш?

А н і т а. Ні. Я тільки ненавиджу. Вчора ввечері намагався полюбити. Я собі казав, гаразд, усі товариші. Буде великий стрілянина. Може, всіх повбиває. Нехай усі будуть товариш одне з одним. Не треба лаятися. Не треба думати про себе. Не треба бути егоїст. Люби ворога, як себе. Всі ті дурниці.

Філіп. Ти поводилася блискуче.

Аніта. Такий дурний думка держиться тільки до ранку. А вранці я прокинувся і давай ненавидіти цей жінка.

Ф і л і п. Це ти даремно.

Аніта. Що їй від тебе треба? їй узяти чоловіка — мов квітку зірвати. Знічев'я. Бере, як квітку, щоб прикрашати кімната. Ти їй подобався, бо ти теж великий. Слухай, мені ти подобався, навіть якби ти карлик.

Ф і л і п. Ну, Аніто, не захоплюйся.

Аніта. Слухай добре. Ти мені подобався, навіть якби ти хворий. Навіть якби ти слабкий і бридкий. Навіть якби ти горбатий.

Ф і л і п. Горбані приносять щастя.

Аніта. Ти мені подобався, навіть якби ти горбань, що не приносить щастя. Ти мені подобався, якби в тебе нема грошей. Тобі треба грошей? Я тобі даю.

Філіп. Оце хіба єдине, чого я ще не пробував на цій роботі.

Аніта. Я без жартів. Я серйозно, Філіпе, не зв'язуйся з нею. Вертайся до мене, я для тебе о'кеи.

Філіп. На жаль, не можу, Аніто.

А н і т а. А ти спробуй. Нічого не змінилось. Тобі подобався раніше, тобі подобатися знову. У справжній чоловік завжди так.

Філіп. А я от, бачиш, змінився. Воно сильніше за мене.

Аніта. Ти не змінився. Я знаю тебе добре. Я знаю тебе вже давно. Такі, як ти, — не змінюватись.

Філіп. Усі змінюються.

Аніта. Неправда. Втомитись — так. Хотіти йти геть — так. Гульнути — так. Гніватися — так, так. Кривдити — так, дуже. Змінюватись? Ні. Тільки завести новий звичка. Це просто звичка, і край. Так у всіх, однаково.

Філіп. Я розумію. Так, це правильно. Та річ у тім, що, коли зустрічаєшся з кимось із своїх, усе раптом іде шкереберть.

Аніта. Вона не свій. Не такий, як ти. Вона інший порода.

Ф і л і п. Ні, порода та сама.

А н і т а. Слухай, цей великий блондинка вже відібрав твій розум. Ти вже не думати головою. Вона схожий на тебе, як фарба на кров. На вигляд — однакові. Може, фарба. Може, кров. Гаразд. Налити фарба в тіло замість кров. Що вийде? Американський жінка.

Ф і л і п. Ти несправедлива до неї, Аніто. Нехай вона ледаща, розбещена, навіть дурна й страшенно себелюбна. Зате вона така вродлива, така приязна, така приваблива й навіть щира. І явно смілива.

А н і т а. О'кей. Вродливий? Навіщо тобі врода після того, як ти з нею спав? Я знаю тебе. Приязний? О'кей; той, хто приязний, може бути й неприязний. Привабливий? Так. Вона вабити, як удав кролика. Щирий? Ти мене смішив. Ха-ха-ха. Щирий, поки не обдурив. Сміливий? Сміливий? Я б знову сміявся, якби ще мав смішки. Сміливий? Гаразд. Я таки сміятись. Хо-хо-хо. Що ти робив весь час у цей війна, коли й досі не бачиш, хто сміливий, а хто просто не розуміти небезпека. Сміливий? Отак. (Підводиться з-за столу й ляскає себе по сідниці), От. А тепер я пішов.

Ф і л і п. Ти прискіпуєшся до неї.

А н і т а. Прискіпуюсь? Та я б кинув граната в той ліжко, де вона зараз спати. Я кажу правда. Вчора ввечері я намагався — всі оті дурниці. Піти на жертва. Поступатись. Ти знаєш. Тепер я маю тільки один почуття. Гарний і здоровий почуття. Я ненавиджу. (Виходить).

Філіп (офіціантові). Мене тут не питав один товариш з Інтернаціональної бригади? На ім'я Макс? У нього обличчя знівечене отут. (Показує рукою на рот і підборіддя). Передніх зубів немає. І ясна чорні там, де пекли розпеченим залізом. А отут рубець. (Проводить пальцем по нижній щелепі). Не бачили такого товариша?

Офіціант. Ні, такого тут не було.

Філіп. Якщо цей товариш прийде, скажіть йому, будь ласка, щоб ішов до готелю.

Офіціант. До якого готелю?

Філіп. Він знає, до якого. (Підходить до дверей, на порозі обертається). Скажіть йому, що я пішов його шукати.

Завіса

ДІЯ ІІ СЦЕНА 3

Декорація та сама, що й у сцені 3 дії І. Суміжні номери 109 і 110 у готелі «Флоріда». Надворі вже темно, і вікна запнуті. В номері 110 темно, там нікого нема. Номер 109 яскраво освітлений настільною лампою, люстрою й лампочкою на бильці ліжка. Ввімкнуті і рефлектор, і електроплитка. Дороті Бріджес у светрі під шию, суконній спідниці, вовняних панчохах і полуботках варить щось на електроплитці в каструлі з довгою ручкою. Крізь запнуті вікна долинає далека канонада. Дороті смикає шнур дзвоника. Дзвінка у відповідь немає. Вона дзвонить знову.

Дороті. А щоб йому, тому монтерові! (Підходить до дверей і прочиняє їх). Петро! Агов, Петро!

Чути, як наближаються кроки покоївки. Вона з'являється на порозі.

Петра. Слухаю, сеньйорито?

Дороті. Де монтер, Петро?

Петра. Хіба ви не знаєте?

Дороті. Ні. А що? Нехай він негайно прийде сюди й полагодить дзвоник!

Петра. Він не може прийти, сеньйорито, бо його вже немає живого.

Дороті. Що?

Петра. Він загинув учора ввечері. Вийшов на вулицю під час обстрілу.

Дороті. Вийшов на вулицю під час обстрілу?

Петра. Так, сеньйорито. Він був трохи напідпитку й саме надумав вертатися додому.

Дороті. Бідолаха!

Петра. Так, сеньйорито, це жахливо.

Дороті. А як він загинув?

Петра. Кажуть, хтось застрелив його з вікна. Не знаю. Так кажуть.

Дороті. Хто ж то стріляв з вікна — та ще й у нього?

Петра. Вони завжди стріляють з вікон уночі під час арт-нальоту. Це П'ята колона. Люди, що воюють проти нас у самому місті.

Дороті. Але чому вони вбили саме його? Адже він простий робітник.

Петра. Вони бачили, що робітник — він був одягнений по-робочому.

Дороті. Про що ж я й кажу, Петро.

Петра. Тому вони й застрелили його. Вони наші вороги. Навіть мої вороги. Якби вони вбили мене, то теж раділи б — що однією робочою людиною стало менше.

Дороті. Але ж це жахливо!

Петра. Так, сеньйорито.

Дороті. Це просто варварство. Виходить, вони стріляють без розбору, навіть не знають, у кого стріляють?

Петра. Так. Вони наші вороги.

Дороті. Вони жахливі люди!

Петра. Так, сеньйорито.

Дороті. А що ж ми будемо робити без монтера?

Петра. Завтра знайдемо іншого. Але сьогодні викликати вже пізно. Може, сеньйорито, якби ви не вмикали всю електрику водночас, то й пробки у вас не перегорали б. Залиште тільки одну якусь лампочку.

Дороті (Вимикає всі лампи, крім тієї, що на бильці ліжка). Так я не бачу навіть, що в мене там вариться. А втім, може, воно і краще. На бляшанці не було написано, в якому вигляді його їсти — холодному чи гарячому. Певно, вийде щось гидке!

Петра. А що ви варите, сеньйорито?

Дороті. Не знаю, Петро. Бляшанка була без етикетки.

Петра (зазираючи в каструлю). Схоже на кролика.

Дороті. Те, що схоже на кролика, називають котом. Тільки навіщо ото робити з кота консерви й посилати сюди аж з Парижа? Щоправда, можливо, вони приготували це в Барселоні, потім відправили морем до Парижа, а звідти приставили літаком сюди. Так, по-вашому, це котятина, Петро?

Петра. Якщо воно з Барселони, то може бути що завгодно.

Дороті. Ох, мені вже набридло морочитися. Візьміть та доваріть самі, Петро!

Петра. Гаразд, сеньйорито. А що додати сюди?

Дороті (бере книжку, підходить до ліжка й лягає). Та що хочете. Відкрийте першу-ліпшу бляшанку.

Петра. Це для містера Філіпа?

Дороті. Якщо він прийде.

Петра. Містерові Філіпу не сподобається перше-ліпше. З містером Філіпом треба бути уважною. Якось він уже кинув на підлогу тацю із сніданком.

Дороті. А чому, Петро?

Петра. Щось прочитав у газеті.

Дороті. Певно, виступ їдена. Він ненавидить їдена.

Петра. Все одно, то було негарно. Я сказала йому, що він не має права. No hay derecho, сказала я йому.

Дороті. А він що на те?

Петра. Допоміг мені все підібрати, а потім ляснув мене ось по цьому місцю, коли я стояла, нахилившись. Сеньйорито, мені не подобається, що він у сусідній кімнаті. Ви і він з різного тіста.

Дороті. Я кохаю його, Петро.

Петра. Сеньйорито! Прошу вас, не треба. Ви не прибира-ди його кімнати й не застелювали його ліжка аж сім місяців, як я. Сеньйорито, він погана людина. Я не кажу, що він злий. Але він погана людина.

Д о р о т і. По-вашому, він бридкий?

Петра. Не бридкий. Бридкий — це брудний. А він дуже охайний. Весь час приймає ванну, навіть коли немає горячої води. Навіть найхолоднішої пори миє ноги. Але, сеньйорито, він лихий. І ви з ним не будете щасливі.

Д о р о т і. Петро, я ще ні з ким не була така щаслива, як із ним.

Петра. То, сеньйорито, пусте.

Д о р о т і. Тобто як це — пусте?

Петра. У нас це кожен уміє.

Д о р о т і. Ви просто нація хвальків. Почніть іще про конкістадорів і таке інше.

Петра. Я тільки хотіла сказати, що в нас це ознака поганого чоловіка. Трапляється, звісно, що й добрий чоловік буває таким, справді добрий чоловік, як мій небіжчик старий. Але погані — всі такі.

Д о р о т і. Авжеж, на словах.

Петра. Ні, сеньйорито.

Д о р о т і (зацікавлено). Невже справді…

Петра (сумно). Так, сеньйорито.

Д о р о т і. Це просто неймовірно. І ви вважаєте, що містер Філіп справді поганий чоловік?

Петра (серйозно). Жахливий!

Д о р о т і. Ох, ну де ж його носить!

Коридором наближається тупіт чобіт. Філіп і троє бійціву формі Інтернаціональної бригади заходять до номера 110, і Філіп вмикає світло. Він простоволосий, мокрий, розхристаний. Один з бійців — М а к с, людина із спотвореним обличчям. Він весь у грязюці; зайшовши до кімнати, він сідає верхи на стілець перед столом, згортає руки на бильці й спирається на них підборіддям. Його обличчя справляє незабутнє враження. В одного з бійців через плече висить автомат. У другого на поясі — маузер у дерев'яній кобурі.

Філіп. Ваше завдання — ізолювати ці дві кімнати від коридора. Того, хто хоче мене бачити, заводите сюди ви самі. Скільки бійців унизу?

Боєць з автоматом. Двадцять п'ятеро.

Філіп. Ось вам ключі від номерів сто вісім і сто одинадцять. (Дає кожному по ключу). Двері тримайте прочиненими й стійте за ними так, щоб бачити коридор. Ні, краще візьміть по стільцю й сідайте в дверях. Усе. Можете йти, товариші.

Вони віддають честь і виходять. Філіп підходить до Макса, кладе йому руку на плече. Глядачі вже бачили, що він заснув, але Філіп не знай цього.

МаксеІ

Макс, прокинувшись, дивиться на Філіпа й усміхається.

Дуже важко було, Максе?

Макс (дивиться на нього, знову всміхається й хитає головою). Nicht zu schwer [91].

Філіп. То коли він туди приходить?

Макс. Вечорами, під час масованих артнальотів.

Ф і л і п. І куди саме?

Макс. На дах одного будинку на Естремадурському шосе. Там є невеличка башта.

Ф і л і п. А я гадав, що на Гарабітас.

Макс. І я так гадав.

Ф і л і п. Коли ж буде наступний масований артналіт?

Макс. Сьогодні.

Ф і л і п. О котрій?

Макс. Viertel nach zwölf [92].

Ф і л і п. Ти певен?

Макс. Ти б подивився на снаряди. Лежать напоготові. Та й дисципліна в них нікудишня. Якби не моє обличчя, я міг би залишитися в розташуванні якої-небудь батареї. Може, мене навіть зарахували на постачання.

Філіп. Де ти перевдягнувся в нашу форму? Я тебе скрізь шукав.

Макс. В одному з будинків на Карабанчелі. Там їх понад сотню на нічийній землі — вибирай, який хочеш. Здається, сто чотири. Між нашими і їхніми позиціями. А там, по той бік, працювати й справді неважко. Солдати — всі новобранці. Головне, щоб якийсь офіцер не побачив мого обличчя. Офіцергі знають, звідки виходять з такими обличчями.

Філіп. Ну, а тепер що?

Макс. По-моєму, нам треба йти сьогодні вночі. Навіщо зволікати.

Філіп. Дорога яка?

Макс. Суцільне багно.

Філ і п. Скільки чоловік тобі треба?

Макс. Ти і я. Чи будь-хто, кого ти пошлеш.

Філіп. Піду я.

Макс. От і чудово! А тепер непогано б залізти у ванну»

Філіп. То в чім річ? Давай.

Макс. А потім я б трохи поспав.

Філіп. О котрій ми маємо вирушати?

М а к с. О пів на десяту.

Філіп. То ще є час.

М а к с. Ти розбудиш мене? (Заходить до ванної).

Філіп виходить із кімнати, зачиняє двері й стука'є в двері номера 109.

'Дороті. (з ліжка). Заходьте!

Філіп. Добрий вечір, люба.

Д о р о т і. Добрий вечір.

Філіп. Куховариш?

Дороті. Куховарила, та потім мені набридло. Ти голодний? Філіп. Це не те слово.

Д о р о т і. То бери з отієї каструлі. Ввімкни плитку, нехай розігріється.

Філіп. Що з тобою, Бріджес?

Д о р о т і. Де ти був?

Філіп. У місті.

Д о р о т і. А що робив?

Філіп. Та нічого особливого.

Д о р о т і. Ти залишив мене саму на цілий день. Зранку, відколи застрелили того бідолашного хлопця, ти пішов і залишив мене саму. Я цілісінький день просиділа тут, чекаючи на тебе. За цілий день жодна жива душа не згадала про мене, крім Престона. Але він поводився так, що мені довелося показати йому на двері. Де ти був?

Філіп. Багато де.

Дороті. Іу Чікоте?

Філіп. Атож.

Дороті. І зустрічався там з отією гидкою марокканкою? Філіп. З ким, з Анітою? Вона передає тобі вітання. Дороті. Залиш те вітання при собі. Вона жахлива! Філіп (кладе собі на тарілку трохи страви з каструлі й пробує). Ух! Що це таке?

Дороті. Не знаю.

Філіп. Ух. Ну й смакота! Ти сама зготувала?

Дороті (грайливо). Сама. Тобі подобається?

Філіп. Я і не знав, що ти вмієш готувати.

Дороті (ніяково). Тобі справді подобається, Філіпе? Філіп. Дуже! Але чого це тобі заманулося додати сюди мариновану кільку?

Дороті. Дідько б узяв ту Петру! І надало ж їй відкрити саме кільку!

В двері стукають. За порогом стоїть адміністратор. Його міцно тримає за руку боєць з автоматом,

Боєць з автоматом. Цей товариш каже, що в нього до вас справа.

Ф і л і п. Дякую, товаришу. Нехай заходить.

Боєць з автоматом відпускає адміністратора й віддає честь.

Адміністратор. Ніякої й жодної справи, містере Філіп. Просто йдучи коридором, загострений нюх, спричинений голодом, відчув запах смаженого, й зупинився, і негайно був затриманий тим товаришем. Усе гаразд, містере Філіп. Ніякої справи. Прошу не зважати. Виеп ргоуесіїо, містере Філіп. Смачного, мадам!

Філіп. Ви з'явилися дуже вчасно. Я маю для вас дещо. Ось, беріть. (Бере обома руками каструлю, тарілку, виделку, ложку й віддає адміністраторові).

Адміністратор. Містере Філіп. Ні. Я не можу цього взяти.

Філіп. Товаришу філателісте, ви мусите!

Адміністратор. Ні, містере Філіп. (Бере). Я не можу. Я зворушений до сліз. Я не дозволю собі. Це забагато!

Філіп. Жодного слова більше, товаришу!

Адміністратор. Моє серце розчулено тане, містере Філіп, дякую, дякую від усієї його безмірної глибини. (Виходить, тримаючи в одній руці тарілку, в другій — каструлю).

Д о р о т і. Вибач, Філіпе.

Філіп. З твого дозволу, я вип'ю трохи віскі з водою з-під крана. А потім, може, відкриєш бляшанку тушонки й наріжеш цибулі?

Д о р о т і. Філіпе, любий, я не зношу запаху цибулі!

Філіп. Гадаю, цієї ночі він нам не заважатиме.

Д о р о т і. Як, тебе не буде?

Філіп. Мені доведеться піти.

Д о р о т і. Куди?

Філіп. З приятелями.

Д о р о т і. Я знаю, що це означає.

Філіп. Справді?

Д о р о т і. Так. Дуже добре знаю.

Філіп. Це жахливо, правда?

Д о р о т і. Це ганебно! Ти ганебно й безглуздо марнуєш свій час, занапащаєш своє життя.

Філіп. А ще ж і свою молодість, свій талант!

Д о р о т і. Як тобі не соромно — йти на цілу ніч після того, що було вчора, знаючи, що ми й сьогодні могли б повторити вчорашнє.

Філіп. Тварюка я, та й годі.

Д о р о т і. Філіпе, ну чому б тобі не лишитись? Можеш собі пити, можеш взагалі робити, що заманеться. Я буду весела, я заводитиму патефон. Навіть вип'ю з тобою — байдуже, нехай завтра голова розвалюється. А хочеш, щоб було людно, накличемо повну кімнату гостей. Нехай галасують, нехай курять, нехай роблять усе, що тобі до вподоби. Тільки не йди, Філіпе!

Ф і л і п. Підійди, поцілуй мене! (Пригортає її до себе).

Д о р о т і. І не їж цибулі, Філіпе. Коли ти не їстимеш цибулі, мені легше буде вірити, що ти — мій.

Філіп. Гаразд. Я не їстиму цибулі. А кетчуп у тебе є?

У двері стукають. Боєць з автоматом знову заводить адміністратора.

Боєць з автоматом. Цей товариш знову прийшов до вас.

Філіп. Дякую, товаришу. Нехай заходить.

Боєць з автоматом віддає честь і виходить.

Адміністратор. Я тільки прийшов висловити, що я розумію жарти, містере Філіп. Знаю, що таке гумор і тому подібне. (Сумно). Але харчі в наш час не можна обертати на жарт. А тим більше, мабуть, псувати. Ну, та гаразд. Я розумію жарти.

Філіп. Візьміть-но пару бляшанок оцього.

Дістає з шафи м'ясні консерви.

Д о р о т і. Чиї це консерви?

Філіп. Слід гадати, твої.

Адміністратор. Дякую, містере Філіп. Чудовий жарт. Ха-ха! Хоч, може, занадто дорогий. Але дякую, містере Філіп. Спасибі й вам, міс. (Виходить).

Філіп. Слухай, Бріджес. (Обіймає її). Не сердься, що сьогодні я все роблю по-своєму.

Д о р о т і. Любий, я хочу тільки одного — щоб ти не йшов. Я хочу, щоб у нас було бодай щось схоже на домашній затишок. Тут гарно. Я можу прибрати в твоїй кімнаті, і тобі в ній буде приємно.

Філіп. Сьогодні вранці там було не дуже приємно.

Дороті. Яв ній так приберу, що ти почуватимеш себе як дома. Поставлю зручне крісло, і етажерку, і гарну настільну лампу, і картини повішу. Тобі сподобається, от побачиш. Будь ласка, лишайся сьогодні вдома. Ти не пошкодуєш.

Філіп. Я залишуся завтра.

Д о р о т і. А чому не сьогодні, любий?

Філіп. Розумієш, бувають вечори, коли вдома не сидиться, коли тобі просто треба побути з людьми, побачити інших і себе показати. Та й у мене ділова зустріч.

Д о р о т і. О котрій годині?

Філіп. О чверть на першу.

Д о р о т і. То приходь потім.

Філіп. Гаразд.

Д о р о т і. Хоч би коли повернувся — приходь.

Філіп. Хоч би коли?

Д о р о т і. Так. Будь ласка.

Він пригортає її до себе. Гладить її волосся. Відхиляє назад її голову й цілує. Знизу долинають вигуки і співи. Чути, як бійці Інтернаціональної бригади співають «Пісню партизанів». Співають усю, до кінця.

Гарна пісня.

Філіп. Ти навіть не здогадуєшся, яка це гарна пісня.

Бійці співають «Bandera rosa»

А цю знаєш? (Сидить поряд з нею на краю ліжка).

Дороті. Так.

Філіп. Найкращі люди, яких я тільки знав, помирали за цю пісню.

В сусідній кімнаті спить М а к с. Поки вони розмовляли, він вийшов із ванної, висушив одяг, струсив з нього грязь і вмостився на ліжку. Лампа освітлює його

обличчя.

Д о р о т і (поряд з Філіпом, на ліжку). Філіпе, Філіпе, ну будь ласка, Філіпе!

Філіп. Знаєш, мені сьогодні якось не до цього.

Дороті (розчаровано). Так-так. Авжеж. Але ж я тільки прошу, щоб ти лишився. Проведемо вечір по-домашньому, й більше нічого.

Філіп. Я мушу йти. Мушу.

Внизу бійці співають «Комінтерн».

Дороті. А цю завжди грають, коли ховають когось.

Ф і л і п. А співають і за інших випадків.

Дороті. Філіпе, ну не йди!

Філіп (обіймаючи її). До побачення.

Дороті. Ні. Будь ласка, будь ласка, не йди!

Філіп (підводячись). Слухай, перше ніж лягати, відчини обидва вікна, добре? Бо якщо сьогодні десь опівночі розпочнеться артобстріл, ти залишишся без шибок.

Дороті. Не йдй, Філіпе. Благаю тебе, не йди!

Ф і л і п. Баїисі, сатагасіа. (Не віддавши честі, йде до сусідньої кімнати).

Внизу бійці знову співають «Пісню партизанів».

(У номері 110 дивиться на Макса, що спить, потім підходить і будить його). Максе!

Мак с (відразу прокинувшись, роззирається довкола, мру-житься від яскравого світла, а тоді всміхається). Вже час?

Ф і л і п. Так. Хочеш випити?

М а к с (всміхаючись, підводиться з ліжка й обмацує свої чоботи, що сушилися перед електрокаміном). Ще й як!

Філіп наливає в дві склянки віскі й береться за графин з водою.

Не псуй його, не треба розводити.

Філіп. Баїші!

М а к с. Баїші!

Філіп. Ходімо.

Внизу бійці співають «Інтернаціонал». Поки завіса опускається, Дороті Брі-д ж е с у номері 109 лежить, обхопивши подушку руками; плечі її здригаються,

вона плаче.

Завіса

ДІЯ ІІ, СЦЕНА 4

Декорація та сама, що й у попередній сцені, але час — 4.30 ранку. В обох кімнатах темно. Дороті Бріджес спить у своєму ліжку. М а к с і Філіп ідуть коридором. Філіп відмикає двері номера 110 і вмикає світло. Вони дивляться один на одного. Макс знизує плечима. Обоє заляпані грязюкою так, що їх насилу можна впізнати.

Філіп. Ну що ж, іншим разом.

Макс. Дуже прикро.

Філіп. Ти не винен. Підеш до ванної перший?

Макс (сідає й опускає голову на руки). Ні, йди ти. Я надто втомився.

Філіп (заходить до ванної. Потім виходить). Немає гарячої води. Якби не гаряча вода, духу мого не було б у цій кАйтій пастці. А тепер і її немає.

Макс (зовсім сонно). Мені так прикро, що в нас нічого не вийшло. Я був певен, що вони з'являться. А вони не з’явились.

Ф і л і п. Роздягайся і лягай спати. Ти справжній, ти першокласний розвідник, і ти це знаєш. Ніхто не здатен робити те, що робиш ти. І не ти винен, що вони відмінили обстріл.

Макс (вкрай знесилено). Ох, як я хочу спати. Аж у голові паморочиться.

Філіп. Дай-но я допоможу тобі. (Стягує з Макса чоботи й допомагає йому роздягтись. Потім кладе його на ліжко).

Макс. Яке чудове ліжко. (Обіймає подушку й розкидає ноги). Я завжди сплю долілиць, щоб уранці нікого не злякати.

Філіп заходить до ванної, чути, як він там плюскочеться.

Філіп (з ванної). Влаштовуйся якнайзручніше. Я ночуватиму в іншій кімнаті. (Виходить у піжамі й халаті, відчиняє двері до сусідньої кімнати, нахилившись, проходить під плакатом, підходить до ліжка й лягає).

Дороті (в темряві). Любий, вже пізно?

Філіп. Близько п'ятої.

Дороті (дуже сонним голосом). Де ти був?

Філіп. В гостях.

Дороті (спросоння). А зустріч відбулась?

Філіп (перевертається на другий бік, і вони лежать тепер спиною одне до одного). Той чоловік не прийшов.

Дороті (хоча й сонна, прагне поділитися новиною). А обстрілу не було, любий.

Філіп. От і гаразд.

Дороті. Добраніч, любий.

Філіп. Добраніч.

Крізь відчинені вікна чути, як десь далеко цокотить кулемет. Філіп і Дороті лежать тихо, потім чути голос Філіпа.

Бріджес, ТИ спиш?

Дороті (спросоння). Ні, любий. Я не спатиму, якщо ти…

Ф і л і п. Я хочу сказати тобі щось.

Дороті (сонно). Кажи, радосте моя.

Філіп. Я хочу сказати тобі дві речі. По-перше, в мене дри-жажаки, а по-друге — я тебе кохаю.

Дороті. Бідолашненький мій Філіп.

Філіп. Я ніколи нікому не кажу, що маю дрижажаки, і я ніколи нікому не освідчуюсь у коханні. Але тебе я кохаю, розумієш? Ти чуєш мене? Ти відчуваєш? Ти чуєш, як я це кажу?

Дороті. І я, я теж кохаю тебе. І мені з тобою хороше. Ти мов сніговій, тільки не холодний і не танеш.

Філіп. Я не люблю тебе вдень… Вдень я не люблю нікого. Слухай, я хочу сказати ще от що. Хочеш вийти за мене заміж чи просто завжди бути зі мною, і їздити зі мною скрізь, і бути моєю коханою? Чуєш, це я кажу. Це я сказав, розумієш?

Д о р о т і. Любий, як на мене, то краще заміж.

Філіп. Так-так. Дивні речі я кажу вночі, правда ж?

Дороті. Яб хотіла, щоб ми одружились, і щоб багато працювали, й щоб нам добре жилося. Знаєш, я зовсім не така дурненька, як здається, інакше я б не була тут. І я працюю, коли тебе немає поряд. І що з того, що я не вмію куховарити. За звичайних умов для цього наймають куховарку. Ох, ти! Мені подобаються твої широкі плечі й хода, мов у горили, і чудне твоє обличчя.

Філіп. Поки я впораюсь із цим ділом, воно в мене зробиться ще чуднішим.

Дороті. А як твої кошмари, любий? Ще не минулися? Хочеш, розкажи мені про них.

Філіп. Ет, ну їх к бісу. Вони в мене так давно, що, якби зовсім минулися, мені б їх бракувало. Я хочу сказати тобі ще одне. (Каже дуже повільно). Я хотів би одружитися з тобою, й поїхати геть, і облишити все це. Я це сказав? Ти чула, я сказав це?

Дороті. Ми так і зробимо, любий.

Філіп. Ні, не зробимо. Навіть зараз, уночі, я знаю, що ми цього не зробимо. Але мені приємно це казати. Я кохаю тебе. Ох чорт, ох диявол, я кохаю тебе. Ні в кого в цілому клятому світі немає такого тіла, як у тебе. І я кохаю тебе до нестями. Ти чуєш, що я кажу?

Дороті. Так, серденько, але щодо мого тіла ти перебільшуєш. Тіло як тіло. Та мені приємно чути, як ти це кажеш. А якби ти розповів мені про кошмари, вони, може, минулися б.

Філіп. Ні. Вони в кожного свої, і не годиться передавати їх іншим.

Дороті. Може, спробуємо заснути, коханий? Ти мій коханий сніговій.

Філіп. Скоро розвидниться, і я знову прийду до тями.

Дороті. Будь ласка, спробуй заснути.

Філіп. Слухай, Бріджес, я тобі ще щось скажу. Поки ще не розвидніло.

Дороті (тамуючи позіх). Що, любий?

Філіп. Якщо ти хочеш, щоб я заснув, Бріджес, візьми молоток і вдар мене по голові.

Завіса Кінець другої дії

ДІЯ ІІІ СЦЕНА 1

Час: за п'ять днів після того. Ті самі два суміжні номери в готелі «Флоріда» — 109 і 110. Декорація та сама, що й у сцені 3 дії II, тільки двері між номерами відчинені. Плакат унизу надірваний, і в кімнаті Філіпа на тумбочці біля ліжка стоїть ваза з хризантемами. Праворуч від ліжка, коло стіни, — етажерка з книжками. На кріслах нові кретонові чохли, на вікнах штори з такого самого кретону, на ліжку покривало. В розчиненій шафі одяг акуратно повішено на плічка, і Петра ховає три пари начищених до блиску Філіпових черевиків у нижню шухляду шафи. В сусідній кімнаті Д о р о т і приміряє перед дзеркалом пелерину з чорнобурок.

Дороті. Петро, зайдіть-но сюди!

Петра (засунувши шухляду й випростуючи своє мале старече тіло). Іду, сеньйорито! (Виходить у коридор, стукає в двері номера 109 і заходить. Склавши долоні). Ох, сеньйорито, яка краса!

Дороті (дивлячись у дзеркало через плече). Щось не те, Петро. Не знаю, що саме, але щось не те!

Петра. Що ви, сеньйорито, це так гарно!

Дороті. Ні, комір зіпсовано. А я погано розмовляю по-іспанському й не можу нічого втовкмачити цьому йолопові хутровику. Він справжнісінький йолоп.

Чути, як хтось наближається коридором. Це Ф і л і п. Він відчиняє двері номера 110 і роззирається довкола. Знімає шкіряне пальто і жбурляє його на ліжко, потім кидає берет на вішалку в кутку. Берет падає на підлогу. Філіп сідає в одне з крісел у кретоновому чохлі і роззувається. Чоботи, навколо яких утворюється калюжа, залишає посеред кімнати й підходить до ліжка. Бере пальто з ліжка й кидає абияк на крісло. Потім лягає на ліжко, витягає подушки з-під покривала, кладе їх одну на одну під голову і вмикає світло. Рукою навпомацки відчиняє стулки дверцят тумбочки, дістає пляшку віскі, наливає трохи в склянку, якою була акуратно накрита шийка графина з водою, і додає в склянку води. Тримаючи склянку в лівій руці, правою тягнеться до етажерки по книжку. З хвилину лежить тихо, потім знизує плечима й совається, бо йому щось заважає. Врешті-решт витягає з-під спини — з-за пояса — пістолет і кладе його напохваті на покривало. Піднімає коліна, робить перший ковток і починає

читати.

Дороті (з сусідньої кімнати). Філіпе, Філіпе, любий! Філіп. Що?

Дороті. Зайди до мене.

Філіп. Ні, люба.

Дороті. Я покажу тобі щось.

Філіп (читаючи). А ти принеси сюди.

Д о р о т і. Добре любий. (Ще раз швидко оглядає себе в дзеркалі).

Вона напрочуд гарна в цій пелерині, комір яко! анітрохи не зіпсований. Вона заходить до кімнати гордовитою ходою й плавно, картинно кружляє, хизуючись, як манекенниця під час демонстрації мод.

Ф і л і п. Звідки це в тебе?

Д о р о т і. Купила, любий.

Ф і л і п. За які гроші?

Д о р о т і. За песети.

Ф і л і п (холодно). Чудово, чудово.

Д о р о т і. Тобі не подобається?

Філіп (усе ще не зводячи очей з пелерини). Чудово, чудово.

Д о р о т і. Що з тобою, Філіпе?

Філіп. Нічого.

Дороті. Ти хочеш, щоб я взагалі відмовилася від гарних речей?

Філіп. Це твоя особиста справа.

Дороті. Але ж, любий, це коштує зовсім дешево — тисячу двісті песет за шкурку.

Філіп. Це платня бійця Інтербригади за сто двадцять днів. Інакше кажучи — за чотири місяці. А я ще не знаю випадку, щоб хтось пробув чотири місяці на фронті й не був поранений чи вбитий.

Дороті. Але, Філіпе, до чого тут Інтербригади? Я купила песети в Парижі за долари — по п'ятдесят песет за долар.

Філіп (холодно). Он як?

Дороті. Так, любий. І чому я не маю права купити чорнобурку, коли мені хочеться? Хтось же мусить їх купувати — для цього вони, зрештою, існують. І шкурка, виходить, коштує мені менше, як двадцять два долари.

Філіп. Аж не віриться, правда? І скільки ж тут шкурок?

Дороті. Дванадцять. Ну, не гнівайся, Філіпе.

Філіп. Я бачу, ти непогано наживаєшся на війні. Як ти провезла свої песети?

Дороті. В бляшанці з присипкою «Таїна».

Філіп. «Таїна», авжеж, «Таїна». Цілком підходяща назва. І що ж — перестали ці гроші пахнути після присипки?

Дороті. Філіпе, я не знала, що ти такий совісний!

Філіп. Так, у питаннях економіки я совісний. І я вважаю, що твої песети з чорного ринку не посвітлішають ні від присипки «Таїна», ні від того іншого косметичного дива, яке вживають дами — амоліну, чи як його.

Дороті. Якщо ти лаятимеш мене за цю пелерину, я піду від тебе.

Ф і л і п. Зроби ласку.

Дороті (прямує до дверей, потім обертається й каже бла-гально). Ну, будь ласка, не лай мене. Забудь про високі матерії і признайся, що тобі подобається ця пелерина. Знаєш, про що я думала, коли ти прийшов? Про те, що б ми робили з'тобою в цю пору дня, якби були в Парижі.

Ф і л і п. В Парижі?

Дороті.. Вже вечоріє, і в нас з тобою побачення в барі готелю «Рітц», і на мені ця пелерина. Я сиджу й чекаю тебе. І ти заходиш у двобортному приталеному пальті, на голові котелок, а в руці стек.

Ф і л і п. Я бачу, ти начиталась оповідань з того американського журналу, «Есквайра». А його не читають, а тільки гортають заради картинок.

Дороті. Собі ти замовляєш віскі з пер’є, а для мене — коктейль із шампанським.

Ф і л і п. Мені це не подобається.

Дороті. Що саме?

Філіп. Оця твоя ідилія. Якщо ти хочеш витати в надхмарній блакиті — витай собі на здоров'я, сіле без мене.

Д о р о т і. Це ж тілька гра, любий.

Філіп. Яв такі ігри більше не граю.

Дороті. А раніше грав, любий. І нам було так добре.

Філіп. Вважай, що я з цієї гри вибув.

Дороті. Хіба ми не друзі більше?

Філіп. Друзі, авжеж, друзі, під час війни з ким тільки не заприятелюєш.

Дороті. Будь ласка, не треба, любий. Хіба ми більше не кохаємо одне одного?

Філіп. А, це. Ну, звісно. Аякже. Чого ж.

Дороті. А хіба ми не поїдемо разом, хіба не чекає на нас те веселе й щасливе життя, про яке ти завжди говориш уночі?

Філіп. Ні. Не буде цього ні завтра, ні післязавтра, ані за сто тисяч років. Ніколи не вір тому, що я кажу вночі. Вночі я брешу, як рудий собака.

Дороті. Але чому ми не можемо зробити того, про що ти говориш уночі?

Філіп. Бо фах у мене такий, що не вийде в нас поїхати кудись разом і зажити веселим і щасливим життям.

Дороті. Чому? Чому?

Філіп. По-перше, тому, що, як я помітив, ти надто зайнята. А по-друге, існують, виявляється, речі куди важливіші.

Дороті. Але ж ти ніколи не буваєш зайнятий!

Філіп (відчуває, що каже зайве, але веде далі). Так. Але коли тут скінчиться, я візьмуся за себе, спробую позбутись анархічних звичок, якщо на той час вони в мене з'являться. Мене, певно, знову пошлють працювати з піонерами чи на щось таке.

Дороті. Нічого не розумію.

Філіп. І саме тому, що ти нічого не розумієш і ніколи не зможеш зрозуміти, ми не поїдемо разом, і не заживемо веселим життям, і так далі.

Дороті. Це ще гірше, ніж «Череп і кістки».

Філіп. «Череп і кістки»? А що воно таке?

Дороті. Це таке таємне товариство, до якого належав один хлопець, за якого я мало не вийшла заміж — і слава богу, що не вийшла. Воно страшенно аристократичне, й мета його неймовірно благородна й доброчинна, й тебе приводять туди і втаємничують перед самим весіллям. Тож коли мене привели і втаємничили, я відмінила весілля.

Філіп. Чудовий прецедент.

Дороті. А хіба нам не можна бути як досі, поки ми разом, коли вже не назавжди, й радіти з того, що є, і не сваритись?

Філіп. Якщо ти хочеш.

Дороті. Хочу. (Під час розмови відійшла від дверей і тепер стоїть біля ліжка).

Філіп (дивиться на неї, потім підводиться, бере її на руки й садовить на ліжко поряд із собою). Яке шовковисте хутро.

Дороті. І від нього не тхне, правда?

Філіп (зануривши обличчя в хутро на її плечі). Ні, від нього не тхне. І так приємно відчувати тебе під хутром. І я кохаю тебе, й пропади все пропадом. І зараз тільки пів на шосту.

Дороті. І поки воно так, нехай так і буде, правда?

Філіп (уже більше не стримуючись). Дивовижне хутро. Доб-, ре, що ти його купила. (Пригортає її до себе).

Дороті. Навіть якщо ненадовго, нехай так і буде.

Філіп. Так, так. Нехай так і буде.

В двері стукають, ручка опускається і заходить М а к с. Філіп підводиться. Дороті

лишається сидіти на ліжку.

М а к с. Я завадив? Так?

Філіп. Ні. Анітрохи. Познайомся, Максе, це американська товаришка. Товаришка Бріджес. Товариш Макс.

М а к с. БаГікі, товаришко. (Підходить до ліжка, на якому все ще сидить Дороті, й простягає їй руку).

Дороті потискає її й одвертається.

Ви зайняті? Так?

Ф і л і п. Ні. Анітрохи. Вип'єш, Максе?

М а к с. Ні, дякую.

Ф і л і п. Hay novedades? [93]

Макс. Algunas [94].

Ф і л і п. Може, все-таки вип'єш?

М а к с. Ні, дякую.

Д о р о т і. Я піду. Не буду вам заважати.

Ф і л і п. Ти нам не заважаєш.

Д о р о т і. Ти потім зайдеш?

Ф і л і п. Зайду.

Коли вона проходить повз Макса, той каже дуже чемно.

М а к с. Salud, camarada.

Д о р о т і. Salud. (Зачиняє двері між кімнатами й виходить у коридор).

М а к с (коли двері за нею зачиняються). Вона — товариш?

Філіп. Ні.

М а к с. Ти так відрекомендував її.

Філіп. Це просто звичка. В Мадріді кожного називаєш товаришем. Вважається, що всі працюють на спільну справу.

М а к с. Не дуже похвальна звичка.

Філіп. Так. Не дуже. Я й сам це, здається, колись казав. М а к с. Ця дівчина, як її — Брічес?

Філіп. Бріджес.

М а к с. Це у вас серйозно?

Філіп. Серйозно?

М а к с. Так. Ти розумієш, що я маю на увазі.

Ф і л і п. Я б не сказав. Скоріше це, мабуть, комічно. В певному розумінні.

М а к с. Ти віддаєш їй багато часу?

Філіп. Чимало.

М а к с. Чий це час?

Філіп. Мій.

М а к с. А не час, що належить партії?

Філіп. Мій час — це час партії.

М а к с. Оце я й хотів сказати. Я радий, що ти так легко розумієш.

Філіп. О, я дуже легко розумію.

М а к с. Не треба гніватися з приводу того, що нам з тобою не належить.

Філіп. Я не гніваюсь. Але де сказано, що я маю бути ченцем?

М а к с. Філіпе, товаришу, ти ніколи не був схожий на ченця.

Філіп. Справді?

М а к с. І ніхто не вимагає, щоб ти був ченцем.

Філіп. Справді?

Макс. Йдеться тільки про те, щоб це не зашкодило роботі. А ця дівчина — звідки вона? Яке в неї походження?

Філіп. Спитай у неї.

Макс. Мабуть, доведеться.

Філіп. Хіба я погано працюю? Хтось скаржився на мою роботу?

Макс. Досі — ні.

Філіп. А тепер хто скаржиться?

М а к с. Я.

Філіп. Он як?

Макс. Так. Ми мали зустрітись у Чікоте. Я знаю: якщо тебе там нема, офіціант передасть мені від тебе записку. Я приходжу до Чікоте вчасно. Тебе там нема. Записки теж нема. Я приходжу сюди й застаю тебе в обіймах із ‘ner ganzen Menagerie [95] чорно-бурих лисиць.

Філіп. А тобі ніколи такого не хочеться?

Макс. Ще й як хочеться. Весь час.

Філіп. І що ж ти робиш?

Макс. Іноді, коли маю вільну годинку й коли не дуже втомлений, я знаходжу таку, що погоджується провести цю годинку зі мною, не дивлячись на мене.

Філіп. і тобі весь час цього хочеться?

Макс. Я дуже люблю жінок. Я не святий.

Філіп. Але ж бувають і святі.

Макс. Так. І не святі теж бувають. Та тільки я весь час зайнятий. Але годі про це. Сьогодні ми знову підемо туди.

Філіп. Гаразд.

Макс. Ти хочеш іти?

Філіп. Слухай, може, ти сто разів правий щодо дівчини, але навіщо ж ображати мене. Для мене робота важить не менше, ніж для тебе.

Макс. Ти можеш поручитися за цю дівчину?

Філіп. Цілком і повністю. Може, це й заважає мені, і, як ти кажеш, відбирає в мене час і таке інше, але за неї можеш бути спокійний.

Макс. Справді? Знаєш, я ніколи не бачив стільки лисиць.

Філіп. Вона, звісно, дурна і таке інше, але я спокійний за ке'і, як за самого себе.

М а к с. А за себе ти ще спокійний?

Ф і л і п. Та начебто. А воно видно, коли хтось за себе неспокійний?

М а к с. Ще б пак.

Філіп. Зараз подивимось. (Стає перед дзеркалом і зневажливо дивиться на себе).

Макс (дивиться на нього й дедалі ширше всміхається. Потім киває головою). Я за тебе спокійний.

Філіп. Коли хочеш, зайди до неї і розпитай, хто вона й звідки.

Макс. Ні, не треба.

Філіп. Вона нічим не відрізняється від більшості американських дівчат, що, призбиравши трохи грошей, приїздять до Європи. Всі вони однакові. Літні шкільні табори, коледж, більший чи менший достаток у родині — тепер частіше менший, аніж більший, — хлопці, побачення, аборти, рожеві мрії і нарешті одруження і власна домівка або власна домівка без одруження. Хто відкриває крамничку, хто наймається продавщицею, є такі, що пишуть, чи займаються музикою, або йдуть на сцену чи в кіно. У них є якась організація, Ліга молоді, працюють там, здається, тільки незаймані дівчата. І все — для загального добра. Ця пише. І досить добре, коли їй не ліньки. Розпитай її сам, коли хочеш. Але повір, усе це дуже нудно.

Макс. Мене це не обходить.

Філіп. Мені здалося, що обходить.

Макс. Ні. Я подумав — і полишаю все це на тебе.

Філіп. Що саме?

Макс. Все, щодо цієї дівчини. Роби, як знаєш.

Філіп. Чи не занадто ти мені довіряєш?

Макс. Я довіряю тобі.

Філіп (з гіркотою). І даремно. Іноді я відчуваю, що все це мені набридло. Вся ця клята робота. Остогидла до чортів.

Макс. Розумію.

Філіп. Авжеж, розумієш. І зараз почнеш заспокоювати мене. А я знаю, що кілька днів тому вбив отого хлопчину Віл-кінсона. Через звичайнісіньку недбалість. І не кажи мені, що я не винен.

Макс. Оце ти вже верзеш дурниці. Хоча ти й справді був не досить обережний.

Філіп. В його смерті винен я. Я залишив його в цій кімнаті, в моєму кріслі, при розчинених дверях. Він був потрібен мені зовсім не для того.

Макс. Ти залишив його тут не навмисне. Тож облиш думати про це.

Філіп. Так, не навмисне. Просто через необачність підставив хлопця під кулю.

М а к с. Мабуть, рано чи пізно його б однаково вбили.

Філіп. Так-так, звичайно. Отже, все гаразд, правда? Все вийшло просто чудово. Як же я сам про це не подумав.

М а к с. Я цей твій настрій уже знаю. Знаю, що він мине, й ти знову станеш самим собою.

Філіп. Атож, мине. Але знаєш, коли мине? Коли я перепущу десять чарок віскі й опинюся в ліжку з якою-небудь шльондрою. Отоді я буду хоч куди. Ти це називаєш стати самим собою?

Макс. Ні.

Філіп. Мені це остобісіло. Знаєш, де б я хотів опинитися? Де-небудь на Рів'єрі, ну, хоча б у Сен-Тропезі,— прокинутися вранці, й щоб не було війни, й щоб мені подали на таці каву із справжніми вершками… І булочки зі свіжим суничним джемом, і яєчню з шинкою.

Макс. І щоб поряд — ця дівчина?

Філіп. І щоб поряд ця дівчина. Так, ти вгадав, — ця дівчина. З її чорнобурками й з усім.

Макс. Я ж казав, що це тобі шкодить.

Філіп. Або навпаки — допомагає. Я так давно на цій роботі, що мені все остогидло. Геть усе.

Макс. Ти працюєш заради того, щоб у всіх був такий добрий сніданок. Ти працюєш заради того, щоб ніхто не голодував. Ти працюєш заради того, щоб люди не боялися хвороб і старості, щоб вони жили й трудилися по-людському, а не як раби.

Філіп. Так-так. Авжеж. Я знаю.

Макс. Ти знаєш, заради чого ти працюєш. Ну, а в тому, що часом у тебе трохи розходяться нерви, немає, по-моєму, нічого дивного.

Філ і п. Цього разу нерви в мене розійшлися не на жарт, і триває це давно. Відколи зустрів її. Ти не знаєш, що робить із чоловіком жінка.

Чути, як, наближаючись, завиває, а потім вибухає на вулиці снаряд. Чути крик дитини — спочатку пронизливий, потім уривчастий, жалібний- тоненький. Чути тупотіння — розбігаються люди. Наближається другий снаряд. Філіп розчинив навстіж вікна. Після другого вибуху знову чути, як розбігаються люди.

Макс. Ти працюєш заради того, щоб назавжди покласти край цьому.

Філіп. Падлюки! Вони чекали закінчення сеансу в кінотеатрах!

Вибухає ще один снаряд, чути скавучання собаки.

Макс. Чуєш? Ти працюєш заради всіх. Ти працюєш заради дітей. Іноді навіть заради собак. Іди до своєї дівчини, побудь з нею трохи. Ти зараз потрібен їй.

Філіп. Ні. їй корисно буде посидіти на самоті. З отими її чорнобурками. До дідька все це.

М а к с. Ні. Йди до неї. Ти їй зараз потрібен.

Ще один снаряд наближається з надсадним свистом і вибухає за вікном. Цього разу не чути ні криків, ні тупотіння.

Я тут ляжу, трошки перепочину. А ти йди до неї.

Філіп. Добре. Гаразд. Як скажеш. Як скажеш, так я і зроблю. (Підходить до дверей і відчиняє їх).

Знову наростає свист снаряда, а потім чути вибух, цього разу за готелем.

Макс. Це тільки маленький фейерверк. Справжній обстріл буде вночі.

Філіп відчиняє двері до сусідньої кімнати. Чути, як він, зачиняючи їх, каже безбарвним голосом.

Філіп. Це я, Бріджес. Як ти тут?

Завіса

ДІЯ III, СЦЕНА 2

Приміщення артилерійського спостережного пункту в напівзруйнованому снарядами будинку на Естремадурському шосе. Спостережний пункт розташований у вежці, що увінчувала цей будинок вельми вигадливої архітектури; замість розтрощених, покручених вибухом металевих гвинтових сходів, що висять, не дістаючи підлоги, до стіни приставлена дерев'яна драбина. Глядачеві видно драбину й тільки частину кімнати, вікна якої виходять на Мадрід. Дія відбувається вночі, і мішки з піском, якими вдень закладали вікна, вийняті, але за вікнами нічого не видно, бо в Мадріді затемнення. На стінах висять великомасштабні військові карти, на яких кольоровими прапорцями й вузькими стрічками позначено позиції; на простому столі стоїть польовий телефон. Праворуч від столу, перед вузьким отвором у стіні — великий далекомір німецького зразка, а поряд — стілець. Перед другим отвором — стереотруба й стілець. Біля стіни праворуч — іще один стіл з телефоном. Унизу, біля драбини, стоїть вартовий з гвинтівкою з примкнутим багнетом; другий вартовий стоїть у кімнаті над драбиною; багнет його гвинтівки мало не дістає стелі. Коли завіса підіймається, на сцені, крім вартових, — ще двоє зв'язківців, що сидять, схилившись над столом. Коли завісу піднято, сцену освітлюють промені автомобільних фар, вихоплюючи з напівтемряви нижню частину драбини. Автомобіль наближається, світло фар уже засліплює вартового.

Вартовий. Ану, вимкни фари!

Світло фар б'є йому просто в очі.

(Бере гвинтівку напереваги й клацає затвором). Вимкни фари, чуєш?

Він каже це повільно, чітко й погрозливо; ясно, що він зараз вистрелить. Фари гаснуть, і зліва, звідти, де, очевидно, зупинився автомобіль, на сцену виходять троє чоловіків; двоє в офіцерській формі, один високий і дебелий, другий досить худорлявий, чепурний, в кавалерійських чоботях, що виблискують у світлі кишенькового ліхтаря, яким присвічує собі дебелий. Третій — цивільний. Вони переходять сцену й наближаються до драбини.

(Проказує першу половину пароля). Перемогу…

Худорлявий офіцер (недбало, зверхньо). Здобуде гідний.

Вартовий. Проходьте.

Худорлявий офіцер (цивільному). Доведеться піднятися цією драбиною.

Цивільний. Я вже тут бував.

Всі троє вилазять нагору драбиною. Другий вартовий, побачивши знаки розрізнення на кашкеті високого дебелого офіцера, виструнчується. Зв'язківці не підводяться з-за столу. Дебелий офіцер підходить до столу; за ним ідуть цивільний

і офіцер у блискучих чоботях, очевидно, ад'ютант.

Дебелий офіцер. А ці зв'язківці що ж?

Ад'ютант (зв'язківцям). Ану, встати! Струнко! Це ще таке, га?

Зв'язківці втомлено підводяться й виструнчуються.

Вільно!

Зв'язківці сідають. Дебелий офіцер вивчає карту. Цивільний зазирає в далекомір, але нічого не бачить у темряві.

Цивільний. Початок обстрілу призначено на дванадцяту? Ад'ютант (звертаючись до дебелого офіцера). Коли почнеться артналіт, пане генерал?

Генерал (говорить з німецьким акцентом). Припиніть ці розмофи.

Ад'ютант. Вибачте, пане генерал. Може, бажаєте переглянути накази? (Подає генералові стос надрукованих на машинці й скріплених разом наказів).

Генерал (бере їх, переглядає й повертає ад’ютантові. Гортанним голосом). Мені фсе це відомо. Я сам фсе це цисаф.

Ад'ютант. Так точно, пане генерал. Я гадав, може, ви побажаєте перевірити їх.

Генерал. Я їх перевіриф.

Один з телефонів дзвонить. Зв'язківець, що сидить за столом, бере трубку й слухає.

Зв'язківець. Так. Ні. Так. Зараз. (Киває генералові). Вас, пане генерал.

Генерал (бере трубку). Слухаю. Так. Саме так. Що у вас в голові, га? Як наказано. Залпами означає залпами. (Кладе трубку й дивиться на годинник. Ад'ютантові). Скільки на вашому?

Ад'ютант. За хвилину дванадцята, пане генерал.

Генерал. Довкола самі йолопи. Як можна командувати там, де немає ніякої дисципліни? Зв'язківці не підводяться, коли заходить генерал. Командирам батарей треба розтлумачувати накази. Котра на вашому, кажете?

Ад'ютант (дивиться на годинник). За тридцять секунд дванадцята, пане генерал.

Зв'язківець. З бригади дзвонили шість разів, пане генерал.

Генерал (запалюючи сигару). Котра година?

Ад'ютант. За п'ятнадцять, пане генерал.

Генерал. Що — за п'ятнадцять?

Ад'ютант. За п'ятнадцять секунд дванадцята, пане генерал.

В цю мить починається канонада. Тут вона звучить не так, як там, де падають снаряди. Спочатку чути лунке, розложисте «бум-бум-бум», немов удари литавр перед мікрофоном, а потім «хвіть, хвіть, хвіть, хвіть, шурх, шурх, шурх, шурх, шурх… шурх» — політ снаряда й далекий вибух. Ще одна батарея відкриває вогонь, вона розташована ближче, й залпи її гучніші, й ось по всій лінії фронту гуркочуть лункі, часті залпи, й снаряди, віддаляючись, із стугоном роздирають повітря. Крізь відчинене вікно видно тепер обриси Мадріда, освітлювані спалахами вибухів. Генерал стоїть біля далекоміра. Цивільний — біля стереотруби. Ад'ютант дивиться з-за плеча цивільного.

Цивільний. Господи, яка краса!

Ад'ютант. Сьогодні миїх добре поколошкаємо. Марксистська наволоч. Так їх, нехай дохнуть у своїх норах.

Цивільний. Дивишся — і серце радіє.

Генерал. Ви задоволені?

Він питає це, не відриваючись від окуляра.

Цивільний. Яв захваті! Скільки це триватиме? Генерал. Ми обстрілюємо їх годину. Потім десять хвилин перерви. Потім ще п'ятнадцять хвилин.

Цивільний. Сподіваюся, жоден снаряд не влучить у квартал Саламанка? Адже там зосереджені майже всі наші люди. Генерал. Без цього, певно, не обійдеться.

Цивільний. Чому?

Г е н е р а л. Помилки іспанських батарей.

Цивільний. Чому саме іспанських?

Генерал. Бо іспанські стріляють не так влучно, як наші.

Цивільний мовчить, і обстріл триває, хоч залпи не такі часті. Чути, як дедалі гучніше завиває, наближаючись, снаряд. Він вибухає майже під самим спостережним

пунктом.

Це вже вони озиваються.

На сцені тепер зовсім темно, видно тільки спалахи гарматних пострілів та вибухів і вогник сигарети — то курить вартовий внизу. Потім видно, як вогник раптом описує в темряві дугу, й виразно чути грюк — це падає вартовий, — а потім два глухих удари. Наближається, звично завиваючи, ще один снаряд, спалах вибуху освітлює двох чоловіків, що лізуть драбиною.

Генерал (дивлячись в окуляр далекоміра). З'єднайте мене з Гарабітас.

Зв'язківець (крутить ручку телефону. Потім крутить ще раз). Даруйте, пане генерал, — обрив лінії.

Генерал (до другого зв'язківця). Дайте мені штаб дивізії. Зв'язківець. Зв'язок перервано, пане генерал.

Генерал. То пошліть кого-небудь налагодити! Зв'язківець. Єсть, пане генерал! (Підводиться в темряві).

Генерал. А це що таке? Вартовий курить? Ні, це не армія, а якийсь хор із опери «Кармен»!

Видно, як сигарета вартового, що стоїть нагорі, описує довгу криву, неначе він кинув її вниз, а потім чути, як гепається, впавши до підніжжя драбини, людське тіло. Промінь ліхтаря освітлює трьох чоловік біля далекоміра і стереотруби і двох

зв'язківців.

Філіп (з порога дверей над драбиною, тихим, дуже рівним голосом). Руки вгору й без геройських штучок, бо порішу всіх на місці! (У нього в руках автомат, що висів за спиною, коли він ліз по драбині). Це стосується вас усіх. Руки вгору, ти, гаде мордатий!

М а к с (в правій руці граната, в лівій — ліхтар). Тільки хто писне чи ворухнеться — покладу всіх, ясно?

Ф і л і п. Тобі хто потрібен?

Макс. Тільки товстун і цивільний. Решту зв'яжи. Липкий пластир маєш?

Ф і л і п. Да.

Макс. Чули? Ми росіяни. Всі ми в Мадріді тепер росіяни! Швидше, товаришу, і добре позаліплюй їм роти пластиром, бо мені ще треба викинути кудись цю штуковину: я вже зірвав кільце.

Завіса починає опускатись. Філіп з автоматом напереваги робить крок уперед. Ліх-тар освітлює сполотнілі обличчя ворогів. Батареї все ще ведуть вогонь. Знизу, з-за будинку, долинає вигук: «Загаси світло!»

Гаразд, друже, зараз загасимо!

Завіса

ДІЯ ІІІ, СЦЕНА З

Декорація — та сама кімната в Управлінні безпеки, що й у сцені 1 діі II. Антоніо з з Cmisario de vigilancia [96] сидить за столом. Перед ним на стільцях — Філіп і Макс, заляпані грязюкою, дуже втомлені. У Філіпа за спиною ще висить автомат. Перед столом стоїть цивільний зі спостережного пункту, без берета, плащ ззаду роздертий аж донизу, один рукав відірваний. Обабіч нього стоять двоє штурмгвардійців.

А н т о н і о (до штурмгвардійців). Можете йти.

Вони віддають честь і виходять, тримаючи гвинтівки напереваги.

(До Філіпа). А де ж другий?

Філіп. Загубили по дорозі.

Макс. Він був заважкий, а йти не хотів.

А н т о н і о. Шкода. Нам би придався такий «язик».

Філіп. На жаль, це виходить просто лише в кіно.

А н т о н і о. Шкода, шкода. Він би так нам придався. Філіп. Я можу накреслити вам схемку, пошліть туди, і його знайдуть.

А н т о н і о. Ви певні?

Макс. Він був солдат і однаково нічого б не сказав. Я б залюбки притяг його сюди, але я певен, що допит нічого не дав би.

Ф і л і п. Коли ви допитаєте оцього, я накреслю схемку. Ніхто, крім нас, його там не знайде. Місце надійне.

Цивільний (істерично) Ви вбили його!

Ф і л і п (зневажливо). Ти там помовч.

М а к с. Запевняю вас, він би нічого не сказав. Я знаю таких людей.

Філіп. Розумієте, ми не сподівалися, що обидва ці птахи попадуться нам одночасно. Той другий індик був перегодований, а йти на своїх двох не хотів. І улаштував нам щось на зразок сидячого страйку. Не знаю, чи траплялося вам переходити вночі лінію фронту на тій ділянці. Там є кілька вкрай неприємних місцинок. Тож, розумієте, вибору в нас не було.

Цивільний (істерично). І ви взяли й убили його! Я все бачив!

Ф і л і п. Та заспокойся ти, чуєш? Тебе ніхто не питає.

М а к с. Ми вам іще потрібні?

А н т о н і о. Ні.

М а к с. То я, мабуть, піду. Я не дуже люблю це. Викликає надто багато спогадів.

Ф і л і п. Я теж не потрібен?

А н т о н і о. Ні.

Ф і л і п. А щодо цього — можете бути спокійні, ви одержите від нього все: списки, адреси, геть усе. Ця гнида керувала всім підпіллям.

А ь т о н і о. Так.

Ф і л і п. Можете бути спокійні, цей забалакає. Він із породи балакучих.

А н т о н і о. Авжеж, він — політикан. Переді мною вже пройшов не один політикан.

Цивільний (істерично). Ви не примусите мене говорити! Нізащо! Нізащо! Нізащо!

Макс і Філіп перезираються. Філіп усміхається.

Ф і л і п (дуже спокійно). Та ти ж уже говориш. Хіба ти не помітив.

Цивільний. Ні! Ні!

Макс. То, коли можна, я пішов. (Підводиться).

Філіп. Та і я, мабуть, теж.

А н т о н і о. Ви не хочете залишитися, послухати?

Макс. Ні, ні, не хочу.

Антоні о. А буде цікаво.

Філіп. Ми просто втомились.

А н т о н і о. Буде дуже цікаво.

Філіп. Я прийду завтра.

Антоні о. Аяб хотів, щоб ви залишились.

М а к с. Не треба. Будь ласка. Дуже вас прошу. Цивільний. Що ви зі мною хочете зробити?

А н т о н і о. Нічого. Тільки одержати відповіді на деякі запитання.

Цивільний. Я не скажу нічого!

А н т о н і о. Скажете, скажете.

М а к с. Будь ласка. Прошу вас. Я пішов.

Завіса

ДІЯ ІІІ, СЦЕНА 4

Декорація сцени 3 дії І, але вже вечоріє. Коли завіса підіймається, в кімнаті Дорогі Бріджес темно. Філіпова кімната освітлена, вікна запнуті. Філіп лежить долілиць на ліжку. А н і т а сидить у кріслі поряд.

А н і т а. Філіпе!

Філіп (не обертаючись і не дивлячись на неї). Чого тобі? А н і т а. Послухай, Філіпе.

Філіп. Якого ще біса?

А н і т а. Де віскі?

Філіп. Під ліжком.

А н і т а. Дякую. (Зазирає під ліжко. Потім заповзає під нього так, що не видно голови й плечей). Тут нема.

Філіп. Тоді подивися в стінній шафі. Хтось уже знову тут порядкував.

Аніта (підходить до стінної шафи, відчиняє її й уважно оглядає полиці). Скрізь тільки порожній пляшка.

Філіп. З тебе вийшов би непоганий дослідник. Іди-но сюди. Аніта. Мені треба знаходити віскі.

Філіп. Зазирни до тумбочки.

Аніта підходить до тумбочки в головах ліжка, відчиняє її й дістає пляшку віскі. Потім приносить з ванної склянку, наливає в неї віскі й додає води з графина, що стоїть на тумбочці.

Аніта. Філіпе, випий цей склянка, буде краще.

Філіп (сідає й дивиться на неї). А, Чорна Красуне, це ти! Як ти сюди потрапила?

Аніта. З контрольний ключ.

Філіп. Он як?

А н і т а. Я тебе довго не бачу. Я неспокійний. Прийшов сюди, мені кажуть — ти у себе. Я стукав двері, ніхто не відповідав. Я стукав ще. Не відповідав. Тоді я казав: відчиняйте мені двері

з контрольний ключ.

Ф і л і п. І тобі відчинили?

А н і т а. Я казав, ти послав по мене.

Ф і л і п. А я посилав?

А н і т а. Ні.

Ф і л і п. Ти молодець, що згадала про мене.

А н і т а. Філіпе, ти досі з той великий блондинка?

Філіп. Не знаю. Сам не доберу. Все страшенно ускладнилося. Щоночі я прошу її вийти за мене заміж і щоранку кажу, що зовсім цього не хочу. Звісно, довго так тривати не може. Авжеж, не може.

А н і т а (сідає на ліжко, гладить його по голові, пригладжує назад чуба). Тобі погано. Я знаю.

Філіп. Хочеш, я розкрию тобі одну таємницю?

А н і т а. Так.

Філіп. Мені зроду ще не бувало гірше.

А н і т а. Оце й усе? Я гадав, ти будеш розповідати, як ти ловив усі агенти з П'ятий колона.

Філіп. Я всіх не ловив. Спіймав тільки одного. І він був, між іншим, нікчема з нікчем.

В двері стукають. Заходить адміністратор.

Адміністратор. Напередок прошу ласкаво, якщо завадив…

Філіп. Тільки добирайте висловів. Тут дами.

Адміністратор. Я з'явився єдино, аби подивитися, чи все в рамках. І запобігти можливим учинкам молодої дами в разі вашої відсутності чи недієздатності. А також керований бажанням висловити найщиріші й найтепліші привітання-поздоровлен-ня з нагоди блискучого подвига-звитяги в галузі контррозвідки, що завершився повідомленням вечірніх газет про арешт трьохсот членів П'ятої колони.

Філіп. Це є в газетах?

Адміністратор. З усіма подробицями — про арештування всіляких низькопробних елементів, замішаних в убивствах, змовах, диверсіях, зв'язках з ворогом та інших капцях.

Філіп. Капцях?

Адміністратор. Я хотів сказати капостях.

Філіп. І все це є в газетах?

Адміністратор. Цілком і повністю, містере Філіп.

Філіп. А я тут до чого?

Адміністратор. О, всім відомо, що ви провадили розслідування з метою остаточного переслідування.

Філіп. Цікаво, звідки це їм відомо?

Адміністратор (докірливо). Містере Філіп. Це Мадрід. У Мадріді кожен знає все напередок, часто навіть до того, як воно станеться. Коли вже сталося — починаються дискусії, хто що зробив. Коли ще не сталося — всі достеменно й безпомилково знають, хто що мусить зробити. Я поспішаю поздоровити вас, аби випередити претензії невдоволених елементів, які, звичайно, казатимуть: «Що? Тільки триста? А де решта?»

Філіп. Ну, так уже й казатимуть. Але я бачу, що мені тепер доведеться поїхати звідси.

Адміністратор. Містере Філіп, я теж так думаю, і я прийшов до вас з ідеєю, що може вилитися в чудову пропозицію. Якщо ви поїдете звідси — який вам сенс везти в багажі консервовані продукти?

У двері стукають. Це М а к с.

М а к с. Salud, camaradas.

Всі. Salud.

Філіп (до адміністратора). Ну, от що, товаришу філателісте. Ми з вами побалакаємо про це потім.

Макс (коли адміністратор виходить, до Філіпа). Wie geht's?

Філіп. Gut [97]. Але не надто gut.

А н і т а. Я буду приймати ванна, о'кей?

Філіп. О'кей, авжеж, о'кей, люба. Тільки зачини за собою двері, добре?

А н і т а (з ванної). Є гарячий вода!

Філіп. Це добра ознака. Зачини, будь ласка, двері.

Аніта зачиняє двері. Макс підходить до ліжка й сідає порад у крісло. Філіп сидить, спустивши ноги з ліжка.

Вип'єш, поїси?

Макс. Ні, товаришу. Ти був там?

Філіп. Був. Весь час був. До самого кінця. Вони мене викликали, бо їм потрібні були деякі відомості.

Макс. Як він поводився?

Філіп. Як послідущий нікчема. Але спочатку видавав по чайній ложечці.

Макс. А потім?

Філіп. О, потім його прорвало. Почав сипати так, що стенографістка за ним не встигала. Я, знаєш, людина не гидлива…

Макс (не звертаючи уваги на його останні слова). Газети повідомили про арешти. Навіщо вони публікують такі речі?

Філіп. Не знаю, друже. І справді, навіщо? Якби мені хтось пояснив…

М а к с. Звісно, воно підносить дух — і це добре. Але ще краще було б переловити всіх. А скажи, вони принесли цей… ну…

Ф і л і п. Ти хочеш сказати «труп»? Так. Його притягли з того місця, де ми його залишили, й Антоніо звелів, щоб його посадовили на стілець у кутку, і я встромив йому між зубів сигарету й запалив її, тільки вона, звісно, весь час гасла.

М а к с. Добре, що я не залишився.

Ф і л і п. А я залишився. Потім пішов. Потім повернувся. Потім знову пішов, але вони мене викликали ще раз. Я оце тільки годину тому прийшов звідти й більше не піду. Цебто сьогодні. Мій робочий день скінчився. Завтра, звісно, знайдеться нова робота.

М а к с. Ми з тобою добре попрацювали.

Ф і л і п. Зробили все, що могли. Операція, що й казати, блискуча, і пройшла вона як по маслу, от тільки сітка виявилася дірявою й багато риби вислизнуло. А втім, тепер її знову можна буде закинути. Але мене вам доведеться перевести кудись-інде. Тут від мене користі вже не буде. Надто багато народу знає, чим я займаюсь. І не тому, що я роздзвонюю. Просто воно склалося так.

М а к с. Роботи скрізь вистачає. Але ти ще не скінчив тут.

Філіп. Знаю. Тільки постарайтесь якомога швидше перекинути мене кудись-інде, добре? Бо тут мені вже робиться якось незатишно.

М а к с. А як буде з дівчиною із сусіднього номера?

Філіп. О, з нею я порву.

М а к с. Я зовсім не наполягаю на цьому.

Філіп. Так. Але рано чи пізно ти цього зажадаєш. Не треба панькатися зі мною. Попереду п'ятдесят років неоголошених воєн, і я підписав контракт на весь цей час. Не пам'ятаю, коли саме, але підписав.

М а к с. Не ти один. Справа тут не в контрактах. І не треба говорити з такою гіркотою.

Філіп. Я говорю без будь-якої гіркоти. Просто я не хочу дурити себе. І не хочу, щоб місце, де мусить бути лише щось одне, було зайняте ще чимось іншим. А оце почало вже закрадатися туди. Та дарма, я знаю, як вилікуватись.

М а к с. Як?

Філіп. Скоро побачиш як.

М а к с. Не забувай, Філіпе, я людина добра.

Філіп. Згода. Я теж. Ти б коли-небудь прийшов подивитися, як я працюю.

Поки вони розмовляють, двері номера 109 відчиняються, й заходить Д о р о т і Б р і д ж е с. Вона вмикає світло, скидає пальто й надягає пелерину з чорнобурок. Обертається перед дзеркалом. Вона дуже гарна цього вечора. Вона підходить до патефона, ставить мазурку Щопена, потім бере книжку й сідає в крісло під настільною лампою.

Ось вона прийшла. Повернулась, так би мовити, додому. Отже…

М а к с. Філіпе, товаришу, в цьому немає потреби. Слово честі, я не бачив жодних ознак того, що вона заважає твоїй роботі.

Філіп. Зате я бачив. А незабаром побачив би й ти.

Макс. Що ж, я можу тільки повторити: роби, як знаєш. Але пам'ятай: треба бути добрим. Для нас, людей, яким заподіяно стільки зла, нема нічого важливішого за доброту — за всіх можливих обставин.

Філіп. А я, знаєш, теж дуже добрий. Я сама доброта. Просто жах, який я добрий!

Макс. Ні, я цього не знаю. Але хотів би, щоб ти був добрий.

Філіп. Почекай мене тут, гаразд?

Він виходить у коридор, стукає в двері номера 109, зразу ж відчиняє їх і заходить.

Д о р о т і. Добрий вечір, коханий.

Філіп. Добрий вечір. То як ти?

Д о р о т і. Дуже добре, а тепер — іще краще, бо ти зі мною. Де ти був? Ти звечора так і не повернувся додому. Ох, яка я рада, що ти прийшов.

Філіп. У тебе знайдеться щось випити?

Д о р о т і. Знайдеться, любий. (Наливає йому віскі й розбавляє водою).

В сусідній кімнаті Макс сидить у кріслі, втупившись очима в електричний камін.

Де ти був, Філіпе?

Філіп. Та в різних місцях. Збирав новини.

Д о р о т і. І які вони — добрі?

Філіп. Деякі добрі. Деякі — не дуже. Порівну і того, і того. Д о р о т і. І сьогодні тобі вже не треба нікуди йти?

Філіп. Не знаю.

Д о р о т і. Філіпе, коханий, що сталось?

Ф і л і п. Нічого не сталось.

Дороті. Філіпе, давай поїдемо звідси. Мені тут уже нема чого робити. Я відіслала три статті. Давай поїдемо куди-небудь під Сен-Тропез — сезон дощів ще не почався, а публіка вже роз'їхалася, там буде так чудово. А потім можна податися в гори, покататися на лижах.

Ф і л і п (люто). Так, а потім до Єгипту, а потім тішитися коханням по всіх готелях світу й тисячу разів протягом трьох років прокидатися погожого ранку й снідати в ліжку — а може, тільки дев'яносто разів протягом трьох місяців — залежно від того, скільки часу мине, перше ніж я набридну тобі чи ти — мені. І ми не будемо думати ні про що, крім розваг. Ми наймемо номер у «Крійоні» чи «Рітці», і восени, коли з дерев у Бу-лонському лісі опаде листя й стане вітряно й холбдно, ми будемо їздити до Отейля на іподром, і грітися коло великих жаровень за трибунами, й дивитись, як коні стрибають через водяний рів і долають живопліт і кам'яний бар'єр. Так-так. А потім коктейль із шампанським у барі й назад, до міста — обідати у Ларю. А на суботу й неділю їздити в Солонь стріляти фазанів. Так-так, чудово. А потім злітати в Найробі й посидіти після сафарі в старому «Матайга-клубі», а навесні на тиждень-два у Штати— половити лосося. Так-так, чудово. І щоночі вдвох у ліжку. Чудово, га?

Дороті. Ох, любий, просто казково! Невже в тебе так багато грошей?

Ф і л і п. Було багато. Поки не пішов на цю роботу.

Дороті. А крім усіх тих місць, ми можемо побувати ще й у Сен-Моріці?

Ф і л і п. Сен-Моріц? Який несмак! Ти хочеш сказати, в Кітц-бюгелі. Сен-Моріц уподобали собі люди на зразок Майкла Ар-лена.

Дороті. Але тобі зовсім не обов'язково з ними знатися, любий. Ти можеш триматися осторонь від Майкла Арлена. А ми справді побуваємо скрізь, де ти сказав?

Ф і л і п. А ти хочеш?

Дороті. Ох, любий!

Філіп. А хочеш якось восени з'їздити ще й до Угорщини? Там можна за невеликі гроші найняти садибу, жити на всьому готовому й платити лише за те, що ти вполював. А на приду-найській рівнині водиться безліч гусей. А ти бувала в Ламу, де такий довгий білий пляж, і на березі на боці лежать рибальські човни, й пальми вночі шепочуться під вітром? Або в Малін-ді, де можна займатися серфінгом, і де дме північно-східний мусон, такий прохолодний і свіжий, і вночі не потрібні ні простирадла, ні піжами. Тобі сподобалося б у Малінді.

Д о р о т і. Авжеж, сподобалося б, Філіпе.

Філіп. А чи бувала ти коли-небудь на суботніх танцях у Гавані, в Сан-Сусі, на майдані під королівськими пальмами? Вони сірі й здіймаються, мов колони, й цілу ніч там грають у кості чи в рулетку, а вранці їдуть снідати до Хайманітас. І всі там одне одного знають, і всім весело і приємно.

Д о р о т і. І ми поїдемо туди?

Філіп. Ні.

Д о р о т і. Чому, Філіпе?

Філіп. Ми нікуди не поїдемо.

Д о р о т і. Чому ж, любий?.

Філіп. Ти можеш їхати, коли хочеш. Я складу для тебе маршрут.

Д о р о т і. Але чому ми на можемо поїхати вдвох?

Філіп. Ти можеш їхати. А я вже скрізь там побував, і все це вже лишилося позаду. Туди, куди я їздитиму тепер, я їздитиму сам або з тими, хто має зі мною спільну мету.

Д о р о т і. А мені туди не можна поїхати?

Філіп. Ні.

Д о р о т і. А чому не можна? Я б навчилась усього, чого треба, і я не боюсь.

Філіп. По-перше, тому, що я сам ще не знаю, куди маю їхати. А по-друге, тому, що я не візьму тебе з собою.

Д о р о т і. Чому?

Філіп. Бо від тебе нема ніякої користі. Ти темна, ти дурна, ти ледача й ти ні до чого не здатна.

Д о р о т і. Щодо іншого, може, ти й маєш рацію. Але не кажи, що я ні до чого не здатна.

Філіп. А до чого ж ти здатна?

Д о р о т і. Ти сам знаєш — мав би знати. (Плаче).

Філіп. А, ти про це.

Д о р о т і. Воно так мало для тебе важить?

Філіп. Це річ, за яку не слід платити надто дорого.

Д о р о т і. То я, виходить, річ?

Філіп. Так, і дуже гарна річ. У мене зроду не було кращої.

Д о р о т і. Гаразд. Я рада, що ти це сказав. І я дуже рада, що зараз день. А тепер забирайся звідси. Зухвалий, зухвалий п'яниця. Нікчемний, пустопорожній, безсовісний хвалько. Це ти річ, а не я. Тобі не спадало на думку, що сам ти — річ? Річ, за яку не слід платити надто дорого?

Філіп (сміючись). Ні. Але я ладен з тобою погодитись.

Д о р о т і. Отож-бо й воно. Ти препаскудна річ. Ніколи не буваєш удома. Цілу ніч десь вештаєшся. Брудний, задрипаний, бешкетливий. Ти жахлива річ. Мені просто сподобалась упаковка, і тільки. І я рада, що ти йдеш від мене.

Філіп. Справді?

Дороті. Так, так, справді. Річ ти нещасна. Тільки навіщо було розповідати про всі ті місця, якщо ми туди не поїдемо? Філіп. Вибач. Це я недобре зробив.

Дороті. Ох, тільки не починай виявляти доброту. Ти просто нестерпний, коли ти добрий. Тільки добрі люди мають право виявляти доброту. Ти гидкий, коли ти добрий. Ну, навіщо, навіщо ти розповідав мені про все це вдень?

Філіп. Я дуже шкодую.,

Дороті. Будь ласка, тільки не шкодуй. Ти найгірший, коли ти шкодуєш. Я тебе терпіти не можу, коли ти шкодуєш. Забирайся.

Філіп. Що ж, прощавай. (Обіймає Ті і хоче поцілувати). Дороті. І не цілуй мене. Бо поцілуєш і зразу зажадаєш тієї речі. Я тебе знаю.

Філіп міцно пригортає її до себе й цілує.

Ох, Філіпе, Філіпе, Філіпе.

Філіп. Прощавай.

Дороті. Тобі… тобі… ти не жадаєш більше тієї речі? Філіп. Вона задорога для мене.

Дороті відштовхує його.

Дороті. Тоді йди.

Філіп. Прощавай.

Дороті. Забирайся!

Філіп виходить у коридор і заходить до своєї кімнати. Макс усе ще сидить у кріслі. Дороті в своїй кімнаті дзвонить покоївці.

Макс. Ну?

Філіп стоїть, втупившись очима в електричний камін. Макс теж дивиться туди. На порозі сусіднього номера з'являється Петра.

Петра. Ви мене кликали, сеньйорито?

Дороті сидить на ліжку. Голова її піднесена, але по щоках течуть сльози. Петра

підходить до неї.

Що сталося, сеньйорито?

Дороті. Ох, Петро, ви мали рацію, він поганий. Він дуже, дуже, дуже поганий. А я, дурна, сподівалася, що ми будемо щасливі. Який же він поганий.

Петра. Атож, сеньйорито.

Д о р о т і. Але, Петро, все лихо в тому, що я кохаю його.

Петра стоїть біля ліжка, перед Дороті. В номері 110 Філіп підходить до тумбочки. Він наливає собі віскі й розводить його водою.

Філіп. Аніто.

А н і т а (з ванноі). Що, Філіпе?

_ч Філіп. Аніто, виходь, якщо ти помилась.

М а к с. Я піду.

Філіп. Ні. Залишайся.

М а к с. Ні. Ні. Ні. Прошу тебе, я піду.

Філіп (дуже сухим, безбарвним голосом). Аніто, вода гаряча?

А н і т а (з ванної). Я так добре помився.

М а к с. Я піду. Я тебе дуже, дуже прошу. Я піду.

Завіса