Твори в 4-х томах. Том 2

СТОЛИЦЯ СВІТУ

У Мадріді повно хлопців на ймення Пако, — це здрібнене Франсіско, — і там можна почути історійку про. те, як один батько, приїхавши до Мадріда, вмістив на приватній шпальті «Ліберала» таке оголошення: «Пако! В четвер опівдні приходь до готелю «Монтана». Я все простив. Тато», — і як потім довелося викликати загін кінної поліції, щоб розігнати вісімсот юнаків, які з'явилися на це оголошення. Але той Пако, котрий прислужував у їдальні пансіону «Луарка», не мав ані батька, що міг би його простити, ані гріхів, що потребували батьківського прощення. Він мав двох старших сестер, що були покоївками в «Луарці», діставши цю роботу завдяки попередній тамтешній покоївці, своїй землячці, яка показала себе працьовитою й чесною і тим зажила доброї слави рідному селу та його людям; оті-то сестри й купили йому квиток на автобус до Мадріда і допомогли влаштуватися помічником подавальника в пансіоні. Він приїхав з невеликого села в Естремадурі, де люди жили в страшній нужді, майже надголодь, не маючи й гадки про якісь вигоди, і з самого малечку, скільки себе пам'ятав, не знав нічого іншого, крім тяжкої щоденної праці.

Пако був ставний хлопчина, з чорним, як смола, кучерявим Чубом, блискучими зубами та ніжною шкірою, що на неї заздрили його сестри, і завжди мав напоготові щиру, ясну усмішку. Був роторний, працьовитий, любив сестер, що здавались йому вродливими й розумними, любив Мадрід, ще повний незбагненних для нього див, любив і свою роботу: яскраве світло в їдальні, сніжно-білі скатертини й серветки, чорні фраки подавальників та ситна їжа в кухні,— усе це надавало їй романтичної принадності.

В «Луарці» звичайно проживало й збиралося за столом чоловік десять-дванадцять, та для Пако, наймолодшого з трьох подавальників, що прислуговували в їдальні, існували тільки тореро.

Другорядні матадори вподобали цей пансіон, бо він містився У пристойному кварталі Сан-Херонімо, годували там добре і за Зкитло та харч брали недорого. Кожний тореро мусить зберігати подобу коли не достатку, то принаймні статечності — адже показна пишнота й гідність важать в Іспанії куди більше від хоробрості та інших чеснот, — отож вони й жили в «Луарці», Поки мали в кишені хоч песету. Не було ще випадку, щоб якийсь тореро перебрався звідти в кращий або дорожчий готель — другорядні матадори ніколи не стають першорядними, — а от падіння з «Луарки» були швидкі; та доки пожилець заробляв хоч що-небудь, його не турбували рахунками, і таке траплялося лише тоді, коли господиня пансіону переконувалась, що справи його безнадійні,

На той час у «Луарці» жило трос професіональних матадорів, а також два дуже досвідчених пікадори і один чудовий бан-дерильєр. Для пікадорів та бандерильєрів, яким доводилося жити в Мадріді цілий весняний сезон, покинувши свої родини в Севільї, «Луарка» була надто розкішна, але платили їм добре, вони мали постійну роботу в матадорів, законтрактованих до кінця сезону, і кожен з цих трьох підручних заробляв чи не більше за будь-якого з трьох матадорів, що жили в «Луарці». Один з тих матадорів був недужий і намагався це приховати, другий давно вже пережив скороминущу славу здібного новачка, а третій був боягуз.

Колись, на початку своєї кар'єри, той боягуз був надзвичайно хоробрий і навдивовижу вправний матадор, аж поки дістав страшну рану в живіт; та деякі хвацькі звички від тих днів минулої слави зберіг і дотепер. Веселощі буяли в ньому нестримно, і він завжди сміявся — з будь-якого приводу й без жодного приводу. Раніше, коли був у шані, він дуже полюбляв жартувати з інших, але тепер облишив ці штуки. Вони потребували впевненості, а він її вже не відчував. Цей матадор мав розумне щире обличчя і поводився з великою гідністю.

Матадор, котрий нездужав, пильно стерігся, щоб цього не помітили інші, і неодмінно куштував хоч трохи кожної страви, що її подавали до столу. Він мав безліч носовичків і прав їх сам у своїй кімнаті, а віднедавна почав спродувати свої мата-дорські костюми. Один продав за півціни ще перед різдвом, а другий — на початку квітня. То були пишні й дорогі костюми, він завжди дбайливо доглядав їх, і тепер у нього лишався ще один. Перед тим як занедужав, він був багатообіцяючий матадор, навіть викликав сенсації, і хоч сам читати не вмів, проте зберігав вирізки з газет, де говорилось, що у своєму першому виступі в Мадріді він перевершив Бельмонте. їв він у самотині, за маленьким столиком, і майже не підводив очей.

Матадор, що пережив свою першу славу, був низенький на зріст, смаглявий і статечний. Він також їв за окремим столиком, дуже рідко всміхався, а щоб засміятися — то ніколи. Походив він з Вальядоліда, де всі люди дуже поважні, і був добрий матадор, але стиль його вийшов з моди, перше ніж він встиг привернути до себе глядачів своїми найкращими якостями — сміливістю та спокійною вправністю, — і тепер його ім'я на афіші нікого не принаджувало. Колись його запримітили через малий зріст — він ледве сягав очима над бичачий карк, — але були й інші низенькі матадори, тож він так і не спромігся здобути прихильність публіки.

З двох пікадорів, що жили в «Луарці», один був худорлявий сивий чолов'яга з яструбиним обличчям, який, незважаючи на свою тендітну статуру, мав міцні, мов залізні, руки й ноги; він завжди ходив у скотарських чоботях і штанях навипуск, щовечора напивався п'яний і ласо поглядав на жінок у пансіоні. Другий був височенний смаглявий здоровань, гарний із себе, з чорним, наче в індіанця, волоссям та величезними ручиськами. Обидва мали славу добрих пікадорів, хоч перший, як казали, дуже зашкодив своєму хистові пияцтвом та розпусним життям, а другий був такий упертий і сварливий, що жоден матадор не міг працювати з ним більш як сезон.

Бандерильєр був уже в літах, із сивуватим чубом, одначе спритний, мов кішка, незважаючи на свій вік; сидячи за столиком у їдальні, він скидався на такого собі комерсанта з помірним достатком. На цей сезон він мав ще прудкі ноги, а коли вони й почнуть здавати, в нього вистачить досвіду та кмітливості, щоб зберегти постійну роботу ще надовго. Різниця буде тільки в тому, що, втративши швидкість, він відчуватиме постійний страх, тим часом як тепер він упевнений та спокійний

і на арені, і поза нею.

Того вечора усі пожильці вже пішли з їдальні, і там лишилися тільки пікадор з яструбиним обличчям, що забагато пив, мандрівний торговець годинниками, з великою родимкою на щоці,— той пив не менше, — та два священики з Галісії, що сиділи за столиком у кутку і пили, може, й не багато, але досить справно. За тих часів вино в «Луарці» йшло на додачу до житла та харчу, і подавальники щойно принесли ще по пляшці вальде-пеньясу — на столик торговця, тоді на пікадорів і, нарешті, двом священикам.

Усі три подавальники стояли в кінці кімнати. Так було там заведено: жоден не міг піти з їдальні, поки не звільняться всі його столи, — але того вечора подавальник, що обслуговував столик двох священиків, мав іти на збори анархо-синдикалістів, і Пако згодився перебрати його клієнтів на себе.

У кімнаті нагорі матадор, що приховував свою недугу, лежав сам-один долілиць на ліжку. Матадор, що пережив свою славу, Сидів і дивився у вікно, наміряючись піти до кав'ярні. Матадор, Що став боягузом, завів до своєї кімнати старшу сестру Пако й чогось від неї домагався, а вона сміючись відмовлялася.

— Та ну ж бо, мала дикунко, — казав матадор.

— Ні,— відказувала сестра Пако. — 3 якої б то речі?

— Просто зроби мені ласку.

— Повечеряли, а тепер, бач, солоденького забаглося.

— Тільки разочок. Хіба це кому зашкодить?

— Дайте мені спокій. Дайте спокій, чуєте?

— Це ж така дрібничка…

— Дайте мені спокій, чуєте?

Унизу, в їдальні, найвищий зростом подавальник, що спізнювався на збори, сказав:

— Ви подивіться, як вони жлуктять, ці свині в сутанах.

— Негоже так говорити, — обізвався другий. — Вони пристойні пожильці. Та й п’ють не так уже багато.

— А я вважаю, що гоже, — сказав високий. — Іспанія має дві болячки: биків і священиків.

— Але ж ідеться не про кожного зокрема бика і не про кожного священика, — заперечив другий.

— Ні, про кожного, — сказав високий подавальник. — Не поборовши кожного зокрема, не побореш цілого класу. Треба знищити кожного бика і кожного священика. Всіх до одного. Тільки тоді їх не буде.

— Ти б це поберіг для зборів, — сказав другий подавальник.

— Ось воно, наше мадрідське варварство, — промовив високий. — Уже пів на дванадцяту ночі, а вони ніяк не надудляться.

— Вони ж тільки о десятій сіли до столу, — сказав другий. — Страв було чимало, сам знаєш. А вино дешеве, і вони за нього заплатили. До того ж воно не міцне.

— Хіба можлива солідарність трудящих, коли є такі дурні, як ти? — спитав високий.

— Слухай-но, — відказав другий подавальник, якому було років п'ятдесят. — Я все своє життя працював. І далі, скільки житиму, теж мушу працювати. А проте ніколи не нарікаю. Робота — це природна річ.

— Атож. Зате коли її немає — це загибель.

— Я завжди працював, — сказав старший літами подавальник. — Іди вже на свої збори. Нема чого тут стовбичити.

— Ти добрий товариш, — сказав високий. — Але ідеології в тебе ніякої.

— Mejor si те ialta eso que el otro [68],— відказав старший (мовляв, краще не мати ідеології, ніж роботи). — Іди собі на збори.

Пако слухав мовчки. Він ще нічого не тямив у політиці, але аж здригався кожного разу, як високий подавальник казав, що треба знищити священиків і жандармів. Високий подавальник був для нього уособленням революції, а революція також мала романтичну принадність. Сам він хотів би бути і добрим катодиком, і революціонером, і мати постійну роботу, як от тепер, а до того ще стати матадором.

— Ви йдіть на збори, Ігнасіо, — обізвався він. — Я все за вас зроблю.

— Удвох зробимо, — докинув літній подавальник.

— Та тут і одному нема чого, — сказав Пако. — Ідіть на збори.

— Pues, mе voy [69] — мовив високий. — Дякую.

Тим часом у кімнаті нагорі сестра Пако спритно випручалась із матадорових обіймів, неначе борець із лабетів супротивника, і вже з сёрцем проказувала:

— Ото ще халепа з цими ласолюбами! Матадор безталанний! Та ви ж власної тіні боїтеся. Коли вже маєте стільки пороху, показали б його на арені.

— Е, це ти вже заговорила чисто як повія.

— Повія теж людина, тільки я не повія.

— То скоро будеш.

— Але не з вашої ласки.

— Відчепись, — сказав матадор, що, діставши відкоша, відчував, як його знову охоплює ганебний страх.

— Відчепитися? А хто до вас чіпляється? — спитала сестра Пако. — Чи ви не хочете, щоб я постелила вам ліжко? Мені ж за це гроші платять.

— Відчепись, — повторив матадор, і його широке гарне обличчя скривилося, наче від плачу. — Ти повія. Нікчемна брудна потіпаха.

— Матадор, — промовила вона, причиняючи за собою двері.— Горе, а не матадор!

Лишившись сам у кімнаті, матадор сів на ліжко. З обличчя його не сходила та гримаса, яку на арені він видавав за неминущу усмішку, лякаючи нею глядачів у перших рядах, що знали їй справжню ціну.

— Ще мені й це, — приказував він уголос. — Ще й це… Ще й це…

Він пам'ятав часи, коли був добрим матадором, усього три роки тому. Пам'ятав, як облягала його плечі важка, гаптована золотом матадорська куртка того гарячого травневого дня, коли голос його ще був однаково твердий і на арені, і в кав'ярні, і як він націлився вістрям шпаги в те місце на бичачому карку, де під запорошеною чорною шерстю випинався клубок м'язів— просто над великими, розщепленими на кінцях рогами, що похилились донизу, коли він наготувався завдати смертельного удару; і як шпага увійшла в рану — легко, наче в масло, — а він натискав долонею на руків'я, спустивши навхрест ліву руку й подавши вперед ліве плече, перенісши вагу тіла на ліву ногу. Аж раптом його тіло втратило ту підпору, і вся вага враз пере? кинулась на низ живота, і, коли бик мотнув головою догори, один ріг зник з очей, увігнавшись йому в живіт, і він двічі гойднувся в повітрі, поки його стягли з рога. І тепер щоразу, як він мав убити бика, — а це траплялося рідко, — він не міг дивитись на роги, і де там знати якійсь продажній дівці, що він відчував, готуючись до кожного бою. Хіба вони звідали щось, ті, хто сміється з нього? Всі вони продажні тварюки, хай їм лиха година!

Унизу, в їдальні, пікадор сидів і дивився на двох священиків. Коли там були жінки, він пас. очима їх. Коли жінок не було— залюбки розглядав першого-ліпшого чужинця, un ingles [70] та сьогодні не трапилось ні жінок, ні чужинців, і він тішився тим, що зухвало розглядав тих двох священиків. Поки він отак сидів, торговець з родимкою на щоці підвівся, згорнув серветку і вийшов, покинувши на столі добрих півпляшки вина, що він замовив востаннє. Якби його рахунок в «Луарці» був оплачений, він неодмінно допив би ту пляшку.

Двоє священиків не дивилися на пікадора. Один з них казав:

— Ось уже десять днів, як я тут, і все не можу до нього доступитися. З ранку до вечора сиджу під дверима, а він не хоче мене прийняти.

— Що ж робити?

— Нічого. Що тут удієш? Проти влади не станеш.

— Я тут уже два тижні, і даремно. Теж чекаю, а мене не приймають.

— Ми ж приїхали з глушини. Ось кінчаться гроші — і вертайсь назад.

— У ту ж таки глушину. Хіба Мадрідові болить Галісія? Далека, нужденна провінція.

— Хоч-не-хоч, а зрозумієш вчинок брата Базіліо.

— І все ж я не дуже вірю Базіліо Альваресові.

— У Мадріді все починаєш розуміти по-іншому. Мадрід занапащає Іспанію.

— Нехай би вже й відмовили — аби тільки прийняли.

— Е ні. їм треба принизити людину — хай попожде, вимучиться.

— Ну що ж, пождемо. Я маю терпцю не менше від інших,

В цю хвилину пікадор устав, підійшов до столика священиків і спинився поряд — сивоголовий, з яструбиним обличчям, — утупивши в них усміхнені очі.

— Це тореро, — мовив один священик до другого.

— Та й непоганий, — сказав пікадор і попростував до дверей— тонкий у талії, в сірій куртці та облиплих штанях, випущених на скотарські чоботи з високими підборами, що клацали по підлозі, коли він ішов, міцно тримаючись на дугуватих ногах і усміхаючись сам до себе. Він жив у вузькому, відокремленому світі тореро, світі індивідуального хисту, щонічних п'яних тріумфів та безоглядної похвальби. Зупинившись у вестибюлі, він закурив сигару, хвацько заломив набакир капелюха й подався до кав'ярні.

Зараз же по відході пікадора квапливо підвелися священики, помітивши, що вони останні в їдальні, і там лишилися тільки Пако та літній подавальник. Вони поприбирали на столах і віднесли пляшки до кухні.

В кухні сидів ще один хлопець, мийник посуду. Він був на три роки старший від Пако, дуже розбещений і злостивий.

— На ось тобі,— сказав літній подавальник і, наливши склянку вальдепеньясу, простяг її хлопцеві.

— А чом би й ні? — хлопець узяв склянку.

— Тобі теж, Пако? — спитав подавальник.

— Дякую, — мовив Пако.

Всі троє випили.

— Ну, я піду, — сказав літній подавальник.

— На добраніч, — озвалися хлопці.

Він пішов, і хлопці лишилися самі. Пако взяв серветку, якою втирався один із священиків, і, виструнчившись та зсунувши п’яти докупи, приспустив її вниз, тоді повів руками й, повертаючи голову за тим рухом, виконав повільну, плавну вероніку. Тоді обернувся, трохи посунув наперед праву ногу й зробив другий перепуск, а за ним, підступивши на крок до уявного бика, ще один — неквапний, точно розрахований і м'який; потім зібрав серветку при боці і, виконавши піввероніку, спритно ухилився від бика.

Мийник посуду — його звали Енріке — зневажливо й насмішкувато стежив за ним.

— Як бик? — спитав він.

— Дуже лютий, — відказав Пако. — Ось дивися.

Випроставши тендітний, стрункий стан, він зробив ще чотири довершених перепуски — легких, елегантних і граційних.

— А бик? — спитав Енріке. Він стояв у фартусі біля крана, тримаючи склянку з вином.

— Ще аж хурчить, — відказав Пако.

— Дивитися на тебе гидко, — промовив Енріке.

— Це чому?

— Ану поглянь.

Енріке скинув фартух і, викликаючи на бій уявного бика, виписав чотири бездоганні, по-циганському протяглі вероніки, а перед тим, як відступити, показав таку реболеру, що його фартух майнув дугою перед самою бичачою мордою.

— Бачив? — спитав він. — А я мию посуд.

— Чому?

— Страх, — відказав Енріке. — Miedo. Ти б теж його відчув, якби опинився на арені проти бика.

— Ні,— сказав Пако. — Я б не злякався.

— Leche! [71] — мовив Енріке. — Нема таких, щоб не боялися. Але тореро вміють тримати себе в руках і не показують страху перед биком. А я раз поткнувся був в аматорський бій, то так злякався, що втік з арени. Ото було сміху! Так само й ти злякався б. Якби не страх, то всі чистильники взуття в Іспанії пішли б у матадори. А ти селюк, то боявся б ще дужче, ніж я.

— Ні,— сказав Пако.

Вже безліч разів він робив усе те в уяві. Безліч разів бачив і роги, і вогку морду бика, бачив, як він щулить вуха, нахиляє голову й, глухо топочучи ратицями, кидається вперед, а він, Пако, струшує плащем, і розлючений бик проскакує повз нього, а в'ін знову струшує плащем, і той кидається знову, потім ще раз, і ще, і ще, і ось уже він робить свою славнозвісну пів-вероніку і обводить бика круг себе, а тоді, пружно ступаючи, відходить набік, і в золотому шитві його куртки чорніє бичача шерсть, що зосталася там після тих близьких перепусків; а бик стоїть на місці, мов заворожений, і довкола гримлять оплески. Ні, він не побоявся б. Інші — бояться. А він — ні. Він знав, що не злякався б. Та навіть якби й злякався, то однаково зумів би зробити все як слід. Був певен себе.

— Я б не побоявся, — сказав він.

— Leche! — знову сказав Енріке. Потім додав: — А може, спробуємо?

— Як?

— Слухай, — сказав Енріке. — Ти думаєш про бика, але забуваєш про його роги. А він же має таку силу, що роги ті ріжуть, як ножем, колють, як багнетом, трощать, як ломом. Ось поглянь. — Він висунув шухляду кухонного столу й витяг два різницькі ножі.— Я прив'яжу їх до ніжок стільця. Потім підніму стілець на голову і вдаватиму бика. Ножі будуть замість рогів. І якщо ти й тоді зробиш оті свої перепуски, значить, вони чогось варті.

— Дай мені твій фартух, — сказав Пако. — Ми зробимо це в їдальні.

— Ні.— Енріке несподівано пом'якшив тон. — Не треба, Пако.

— Треба, — сказав Пако. — Я не боюся.

— Забоїшся, як станеш проти ножів.

— Побачимо, — сказав Пако. — Давай фартух.

Тим часом як Енріке міцно прив'язував до ніжок стільця два важкі і гостренні різницькі ножі, туго обкручуючи їх до половини брудними серветками, а потім затягаючи вузли, обидві покоївки, сестри Пако, простували в кіно, щоб подивитися на Грету Гарбо в «Анні Крісті». Один із двох священиків сидів у самій білизні, читаючи требник, а другий вже був у нічній сорочці й проказував вечірню молитву. Всі тореро, за винятком недужого матадора, вже зібралися, як звичайно вечорами, у «Форносі»: дебелий чорнявий пікадор грав у більярд, низенький матадор пив каву з молоком, і разом з ним, зайнявши весь столик, сиділи підстаркуватий бандерильєр та ще кілька поважних трударів.

Сивоголовий питущий пікадор схилився над чарчиною казаль-яського коньяку, не відводячи замилуваних очей від столика, де сидів матадор, що втратив сміливість, у товаристві іншого матадора, який зрікся шпаги й знову став бандерильєром, та двох підтоптаних повій.

Торговець годинниками стояв на розі вулиці, розмовляючи з приятелями. Високий подавальник був на зборах анархо-синдикалістів і чекав нагоди висловитись. Літній подавальник сидів на терасі кафе «Альварес», попиваючи пиво. Господиня «Луар-ки» вже спала в своєму ліжку, простягтись на спині й підклавши між ноги подушечку; вона була гладка, охайна, чесна, добродушна, вельми побожна й ніколи не забувала помолитися за чоловіка, що вже двадцять років як помер. Матадор, який нездужав, лежав долілиць, сам-один у своїй кімнаті, приклавши до рота хусточку.

А тут, у спорожнілій їдальні, Енріке затягнув останній вузол на серветках, якими поприв'язував ножі, і підняв стільця з підлоги. Тоді повернув його ніжками вперед і завдав собі на голову, наставивши ножі перед себе, по одному з кожного боку.

— Важкувато, — мовив він. — Слухай, Пако, це дуже небезпечно. Не треба цього робити. — Обличчя його заливав піт.

Пако став проти нього й розіпнув фартух, прихопивши кожною рукою по складці — великими пальцями зверху, а вказівними зісподу, — щоб привернути увагу бика.

— Нападай прямо, — сказав він. — А тоді в боки, як бик. Нападай скільки захочеш.

— А як ти знатимеш, коли кінчати? — спитав Енріке. — Давай краще так: зроби три повних перепуски, а потім половину.

— Гаразд, — погодився Пако. — Але щоб ти йшов просто на мене. Гей, lorito! Ану, бичок!

Нахиливши голову, Енріке з розгону підскочив до нього, і Пако труснув фартуЗсом перед самим лезом ножа, що мало не зачепило йому живіт, і, коли ніж майнув перед ним, йому здалося, що то справжній ріг — гладенький, чорний, з біластим кінчиком, — а коли Енріке проскочив повз нього й повернув, щоб кинутися знову, то був уже не Енріке, а бик — важкий, розгарячілий, з плямами крові на боках, він глухо протупотів обіч, а тоді вивернувся, мов кіт, і, коли Пако повільно труснув плащем, кинувся ще раз. Потім бик знову приготувався до нападу, і Пако, не спускаючи з ока стрімкого вістря, ступнув лівою ногою на два дюйми далі, ніж належало, і ніж не пройшов повз нього, а встромився йому в тіло, легко, наче в міх з вином, і з-під твердого сталевого леза, що враз опинилося десь усередині, приснув пекучий струмінь, і Енріке закричав: «Ой! Ой! Дай я витягну! Дай витягну!» — і Пако заточився вперед, на стілець, усе ще стискаючи в руках фартух-плащ, а Енріке тягнув стільця до себе, і ніж болісно повертався в ньому, в Пако.

Аж ось ніж вийшов із нього, і Пако вже сидів на підлозі, в теплій калюжі, що розпливалася дедалі ширше.

— Затисни серветкою. Тримай так! — звелів Енріке. — Міцніше! Я побіжу по лікаря. А ти здержуй кровотечу.

— Треба б гумову накладку, — сказав Пако. Він бачив, як це робили на арені.

— Я йшов прямо, — плачучи, промовив Енріке. — Я тільки хотів показати, як це небезпечно.

— Не побивайся, — сказав Пако, і голос його долинув наче здаля. — А лікаря приведи.

На арені тебе підхоплюють і бігцем несуть на операційний стіл. А якщо вся кров з артерії на стегні витече раніше — кличуть священика.

— Скажи котромусь із тих священиків, — промовив Пако, притискаючи серветку до низу живота. Він не міг повірити, що це сталося з ним.

Та Енріке вже біг вулицею Сан-Херонімо до нічного пункту першої допомоги, і Пако лишився сам. Спочатку він сидів рівно, потім зіщулився і нарешті повалився на підлогу й лежав так, аж поки настав кінець, — лежав, відчуваючи, як життя виходить з нього, неначе брудна вода з ванни, коли вийнято затичку. Його поймав страх, у голові паморочилось, він намагався проказати покаянну молитву і вже пригадав був початок, та ледве встиг вимовити поспіхом: «Боже мій, я щиро каюся, що прогнівив тебе, гідного безмірної любові моєї, і твердо обіцяю…» — як зовсім знесилів і впав обличчям на підлогу, і невдовзі було по всьому.

Розітнута стегнова артерія випорожнюється куди швидше, ніж ми гадаємо.

Тим часом як лікар з пункту першої допомоги піднімався сходами в супроводі поліцая, що тримав за плечі Енріке, обидві сестри Пако ще сиділи в кінотеатрі на Гран-Віа, вкрай розчаровані фільмом з Гретою Гарбо, де славетну кінозірку показано в убогій, жалюгідній обстановці: вони звикли бачити її серед розкошів та блиску. Глядачам фільм страшенно не сподобався, і вони обурено свистіли й тупотіли ногами. Решта пожильців пансіону гаяла час майже так само, як і тоді, коли сталося нещастя, тільки двоє священиків уже закінчили свої молитви й готувалися лягти спати, а сивий пікадор переніс свою чарку на той стіл, де сиділи підтоптані'повії. Трохи згодом він вийшов з кав'ярні, ведучи одну з них. Це була та, котру частував матадор, що втратив сміливість.

Хлопець Пако ніколи вже не дізнався ні про це, ні про те, що робили всі ці люди другого дня і в наступні дні. Він не уявляв собі, як вони насправді живуть і як помирають. Та навіть і не усвідомлював, що вони можуть померти. Він пішов з життя, як кажуть в Іспанії, сповнений ілюзій. За свій короткий вік він не встиг утратити жодної з тих ілюзій, як не не встиг доказати перед смертю покаянної молитви.

Він не встиг навіть розчаруватися фільмом з Гретою Гарбо, яким ось уже тиждень розчаровувався весь Мадрід.