Твори в 4-х томах. Том 2

ПРО ПРИРОДУ МЕРЦІВ

Мені завжди думалось і думається, що війна— це ще не освоєне поле спостережень для дослідника природи. Ми маємо мальовничі й грунтовні розвідки нині покійного В. Г. Хадсона про флору і фауну Патагонії, превелебний Гіл-берт Уайт напрочуд цікаво розповів про рідкісні, цілком незвичайні випадки появи одуда в Селборні, а єпископ Стенлі подарував нам популярну, проте дуже вартісну «Природу птахів». Тож хіба заказано нам ознайомити читача з деякими цікавими й повчальними фактами щодо природи мерців? Сподіваюся, що ні.

Коли невтомний мандрівник Мунго Парк під час однієї із своїх подорожей мало не пускався духу серед неозорої африканської пустелі, нагий і самотній, вважаючи, що життя його доходить кінця і вже не залишається нічого іншого, як лягти й чекати смерті, йому в око впала маленька квіточка надзвичайної краси. «Хоч уся та рослинка, — пише він, — була не більша за мій палець, я несамохіть замилувався витонченою будовою її корінців, листячка та насінників. То чи ж може той, хто зрос-" тив, напоїв вологою і обдарував довершеністю форми таку, здавалося б, нікому не потрібну дрібничку в цьому глухому закутку світу, байдужно споглядати скруту і муки істот, створених за його образом і подобою? Певно, що ні. Такі роздуми не дали мені впасти у розпач, я підвівся і, незважаючи на голод і втому, рушив далі, твердо вірячи, що порятунок уже недалеко, і моя віра не зрадила мене».

На думку єпископа Стенлі, дослідження в будь-якій галузі природознавства, якщо провадити їх з такою-от щирою зацікавленістю і побожним замилуванням, не можуть не зміцнити в нас віри, надії і любові, чого ми, всі разом і кожне зокрема, так потребуємо в наших мандрах по пустелі життя. Тож спробуймо встановити, чим можуть надихнути нас спостереження над мерцями.

На війні мерці людської породи — здебільшого чоловіки, проте на тварин ця закономірність не поширюється, і серед мертвих коней мені нерідко траплялися кобили. Цікавою особливістю війни є і той факт, що тільки там дослідникові випадає нагода спостерігати мертвих мулів. За двадцять років спостережень у мирний час я ні разу не бачив мертвого мула, і мене вже навіть почали брати сумніви щодо того, чи смертні ці тварини

взагалі. Щоправда, були поодинокі випадки, коли я, як мені здавалося, бачив мертвих мулів, та при ближчому погляді виявлялось, що то цілком живі істоти, які тільки мали вигляд мертвих через свою здатність перебувати в стані абсолютного спокою. Але на війні ці тварини гинуть майже так само, як більш поширені й менш витривалі коні.

Мертві мули, яких я бачив, здебільшого траплялися на гір-* ських дорогах або ж попід крутими укосами, звідки їх зіштовхували, щоб звільнити проїзд. У горах, де ми й звикли бачити щпг тварин, то було досить стерпне видовище, далеко не таке разюче, як згодом у Смирні, коли греки поперебивали ноги всій своїй в'ючній худобі й поскидали її з набережної у воду. Всі ті мули й коні з перебитими ногами, потопаючи на мілководді, просто-таки волали до якогось Гойї, щоб він змалював цю картину. Хоч, буквально кажучи, вони навряд чи могли волати до якогось Гойї, бо Гойя був тільки один і він давно помер, та й дуже сумнівно, щоб ті тварини, нехай би вони навіть і здатні були волати, стали б волати про художнє відтворення їхньої гіркої долі; більш імовірно, що якби вони мали дар мови, то заволали б до когось, хто міг би полегшити їхні муки.

Говорячи про стать мерців, слід відзначити ще один факт: на війні так звикаєш бачити тільки мертвих чоловіків, що видовище мертвої жінки аж приголомшує. Уперше я зіткнувся з такою аномалією після вибуху на заводі військового спорядження, розташованому недалеко від Мілана, в Італії. Ми їхали до місця катастрофи на вантажних машинах позаміськими дорогами, обабіч яких росли тінясті тополі й пролягали рівчаки, де вирувало якесь своє, дрібне тваринне життя, що його я не міг спостерегти до ладу за хмарами куряви, збитої колесами машин. Коли ми дісталися до того місця, де раніше був завод, частину, з нас поставили охороняти великі запаси готового спорядження, які чомусь не вибухнули, а іншим наказали гасити пожежу, що вже сягнула суміжного поля; а коли ми виконали це завдання, нас послали шукати трупи поблизу території заводу і в довколишніх полях. Ми знайшли їх таки чимало й позносили до імпровізованої трупарні, і мушу щиро признатися, як моторошно було бачити, що майже всі ті мерці не чоловічої, а жіночої статі. Тоді жінки ще не почали коротко підстригати волосся, як повелося в Європі й Америці протягом кількох пізніших років, отож чи не найдужче вражали, — мабуть, через свою цілковиту, незвичність, — усі ті довгі коси на трупах; але ще разючіші були поодинокі трупи без кіс. Пригадую, як, повишукувавши, де тільки могли, цілі тіла, ми заходилися збирати шматки. Багато їх позастрягало в густій огорожі з колючого дроту, якою було обнесено територію заводу, і ми знімали з уцілілих її

частин ті розметані шматки людських тіл, що аж надто промовисто свідчили про величезну силу фугасних зарядів. Чимало шматків ми знайшли далеко в полі, куди вони залетіли по інерції від власної ваги.

Коли ми повернулися в Мілан, я та ще двоє чи троє з нас обговорювали цей випадок і, як пригадую, погодилися на тому, що надприродний характер катастрофи і те, що зовсім не було поранених, великою мірою послабили жах, який вона мала б викликати. Та й те, що ми взялися до діла майже одразу після вибуху і, отже, переносити й складати трупи було, наскільки це можливо, не так огидно, дуже відрізняло цю нашу роботу від тієї, до якої ми звикли на полі бою. Якоюсь винагородою за пов'язані з нею неприємні відчуття став для нас і втішний, хоча й курний, переїзд мальовничою Ломбардією, і, обмінюючись потім враженнями, всі говорили про одне: як добре, що ми приїхали на самий початок пожежі і встигли загасити її, поки вогонь не сягнув отих, судячи з вигляду, величезних запасів уцілілого спорядження. Одностайні ми були і в тому, що збирання шматків тіл — робота неординарна; а найбільш дивовижне в ній — що людське тіло розривається на частини не за анатомічним поділом, а скоріше так, як ото вибухає фугасний снаряд, розкидаючи навкруги осколки найхимернішої форми.

Щоб досягти точності у своїх спостереженнях, дослідник природи може встановити собі певні хронологічні межі, тож і я обмежуся напочатку періодом після австрійського наступу в Італії у червні 1918 року, як таким, що надає до спостереження найбільшу кількість мерців, оскільки спершу ми змушенії були відійти, а потім відбили залишену територію і після бою зайняли ті самі позиції, що й раніш, тільки всіяні трупами. Поки мерці лежать не поховані, їхній зовнішній вигляд щодень змінюється. Так, у представників білої раси колір шкіри стає спершу жовтим, потім жовтаво-зеленим, потім чорним. Якщо трупи довго залишаються на пригріві, м'ясо набирає подібності до кам'яновугільної смоли, особливо в місцях переломів чи розривів, і на ньому виразно спостерігається властивий смрлі райдужний полиск. Мертві тіла з кожним днем більшають обсягом, аж уніформа на них, стає тісною, і часом так розпирають її, що, здається, матерія от-от трісне. Трапляється, що окремі частини тіла роздимаються до неймовірних розмірів, а обличчя робляться опуклі й тугі, мов повітряні кулі. Поряд з цим невпинним процесом розповніння, неабияк вражає і величезна кількість паперів, розкиданих навколо мерців. Остаточне положення трупів перед тим, як їх почнуть ховати, залежить від розміщення кишень на їхній уніформі. В австрійській армії кишені на штанях були ззаду, і відповідно до цього всі ті мерці невдовзі лежали долілиць, з вивернутими задніми кишенями, і довкола них на траві валялись у безладді папери, що були в тих кишенях. Спекота, мухи, характерне положення трупів на траві й безліч розкиданих навколо паперів — ось ті враження, що залишаються в пам'яті. А от дух, що стоїть над полем бою гарячої днини, пригадати не можна. Можна пам'ятати, що був такий дух, але ніщо інше ніколи не здатне його відновити. Не те що дух казарми, який можна раптом відчути, їдучи в трамваї, а тоді скинути оком і побачити того, хто повернув тобі його відчуття. А той дух минає так само безслідно, як і колишнє кохання: пам'ятаєш, що було оте і те, але саме відчуття відновити не можна.

Цікаво, чи побачив би той невтомний мандрівник Мунго Парк, опинившись на полі бою в літню спеку, що-небудь таке, що повернуло б йому надію? Наприкінці червня і в липні серед пшениці квітли маки, на шовковицях буяло рясне листя, і видно було, як хвилі гарячого повітря здіймаються над стволами гармат там, де сонце падало на них крізь маскувальні заслони з гілля; земля по краях вирв, де вибухали снаряди з гірчичним газом, була ясно-жовта, і перший-ліпший зруйнований будинок вабив око більше, ніж ті, що їх ні разу не влучило; але навряд чи хто з мандрівників став би вдихати на повні груди те літнє ловітря і, наслідуючи приклад Мунго Парка, впадати у роздуми про істот, створених за образом і подобою божою.

При спостереженнях над мерцями передусім виявлялося, що більш-менш тяжко поранені вмирали так само, як умирають тварини. Одні — швидко, від невеличкої ранки, що від неї, здавалося б, не сконав і кріль. Вони вмирали від тих незначних ран, як ото, буває, вмирають кролі — від трьох-чотирьох дрібок шроту, що начебто нездатні й шкіру пробити. Інші вмирали подібно до котів: з розбитим черепом і уламком заліза в мозку вони лежали по два дні,— достоту мов коти, що навіть з кулею в голові забиваються у вугільний засік і не хочуть конати, аж поки їм не відітнути голову. А може, вони й після того не конають, — недарма ж бо кажуть, що в котів по дев'ять життів, — цього я не знаю, а от люди здебільшого вмирають, як тварини, не як люди. На той час мені ще ні разу не траплялося бачити так званої природної смерті, отож я скидав усе на війну і так само, як невтомний мандрівник Мунго Парк, вірив, що є і щось інше, оте завжди далеке «щось інше»; та зрештою побачив і його.

Єдиним випадком природної смерті, який мені випало спостерігати, окрім смерті від утрати крові, що не дуже тяжка, була смерть від іспанки. При цій хворобі помирають від удушення, захлинаючись слизом, і кінець видно з того, що перед смертю людина знов обертається на немовля, хоча й з усією своєю дорослою силою, і так само, як немовля пелюшки, заливає простирадла останнім буйним жовтим струменем, що розтікається й капотить уже й після того, як людина померла. А тепер я хотів би побачити смерть кого-небудь із наших самозваних «гуманістів» [22] бо такі невтомні мандрівники, як Мунго Парк чи я, ще живуть і, можливо, таки доживуть і до суто фізичної смерті членів цієї літературної секти, і їм випаде нагода побачити, з якою гідністю ті йтимуть із життя. Мої природознавчі міркування навели мене на думку, що хоча добропристойність — прекрасна річ, проте інтереси дальшого існування людства вимагають, щоб не всі були добропристойні, оскільки сама поза, призначена для продовження роду, не добропристойна, аж надто недобропристойна; і в мене виник ось який здогад: можливо, ті люди з'явилися на світ саме внаслідок якогось добропристойного злягання. Та незалежно від того, звідки вони беруть початок, я сподіваюся побачити кінець декого з них і наперед дивуюся, як хробаки вгризуть оту давно зав'ялену яловичину, бо ж брошурки їхні — то лиш прах, і весь їх запал в примітках.

Хоч, на наш погляд, у природничій розвідці про мерців цілком доречно розглядати згаданих самозваних гуманістів, — навіть якщо на той час, коли наша праця буде опублікована, прибране ними звання вже нікому ні про що не говоритиме, — проте це несправедливо щодо інших мерців, тих, що не стали ще замолоду мерцями з власного вибору, не видавали ніяких журналів, а здебільшого, напевне, ніколи їх і не читали: тих, що їх ви могли побачити гарячої днини з цілим кишлом білої черви там, де колись був рот. Та не завжди тих мерців пригрівало сонце, дуже часто йшов дощ і обмивав їх, якщо вони лежали просто неба, і розмочував над ними землю, якщо вони уже лежали в землі, а часом лив так довго, що земля перетворювалась на болото і мерців вимивало з ям, і тоді треба було ховати їх наново. Узимку в горах доводилось закопувати їх просто у сніг, а навесні, коли сніг розтавав, їх мусив ховати хтось інший. В горах у мерців були мальовничі кладовища, — війна в горах узагалі наймальовничіша з усіх воєн, — і на одному з тих кладовищ, у місцині, що зветься Покол, поховано генерала, якому снайпер прострелив голову. Ось де помиляються автори, котрі пишуть книжки під назвою «Генерали вмирають у ліжку», бо цей генерал умер в траншеї, викопаній у снігу, високо в горах; на голові у нього був альпійський капелюх з орлиним пером,

Посеред чола видніла дірка, в яку не проліз би й мізинець, а на потилиці зяяла така діра, що в ній умістився б і кулак, якби був невеликий і комусь захотілося б його туди засунути; і сніг довкола був геть залитий кров'ю. То був добрячий генерал, так само як і генерал фон Бер, що командував Баварським альпійським корпусом у битві під Капоретто й був убитий в штабній машині італійським ар'єргардом, коли в'їжджав в Удіне на чолі своїх загонів. Отже, якщо ми прагнемо бути хоч якоюсь мірою точними в цих речах, то всякі такі книжки слід називати «Генерали здебільшого вмирають у ліжку».

У горах часом ішов сйіг і падав-на мерців, що лежали біля перев'язного пункту на схилі, заслоненому горою від артилерійського обстрілу. їх зносили у печеру, викопану в схилі ще перед тим, як замерзла земля. У тій-от печері й пролежав день, ніч і ще день один солдат, голова в якого була розбита так, як може бути розбитий квітковий вазон, — хоча її й тримали вкупі накладки та майстерно зроблена пов'язка, що вже просякла кров'ю і стужавіла, — а в мозку застряг сталевий осколок. Санітари просили лікаря піти поглянути на нього. Самі вони бачили його щоразу, як заходили туди, а коли й не дивилися на нього, то все одно чули, як він дихає. У лікаря очі були червоні від сльозоточивого газу, а повіки так набрякли, що ледве розтулялися. Він уже двічі оглядав того солдата: перший раз при денному світлі, другий — поночі, з кишеньковим ліхтариком. З цього у Гойї також міг би вийти непоганий офорт — я маю на думці огляд пораненого при світлі кишенькового ліхтаря. Подивившись на нього вдруге, лікар таки повірив, що санітари казали правду і солдат ще живий.

— То чого ви од мене хочете? — запитав він.

Вони нічого не хотіли. Та трохи згодом прийшли просити дозволу винести солдата з трупарні й покласти до тяжкопоранених.

— Ні, ні, ні! — відказав лікар, що мав силу роботи. — А що таке? Чи ви його боїтеся?

— Нам неприємно чути, як він там дихає серед мерців.

— То не слухайте. Якщо ви заберете його звідти, вам зараз же доведеться нести його назад.

— Ми згодні, капітане-докторе.

— Ні,— сказав лікар. — Ні. Ви що, не чули?

— Чом ви не дасте йому вбивчої дози морфію? — спитав офіцер-артилерист, що чекав, поки йому перев'яжуть поранену РУКУ-

— Ви гадаєте, мені морфій ні на що більше не потрібен? А оперувати накажете так? Ви ж осьде маєте пістолета, то йдіть і застрельте його самі.

— В нього уже стріляли, — відказав офіцер. — Якби й в декого з вас, лікарів, постріляти, ви б заспівали іншої.

— Дуже дякую, — мовив лікар, вимахуючи пінцетом у повітрі.— Уклінно вам дякую. А мої очі? — Він показав на них пінцетом. — Як вам таке сподобалося б?

— Сльозоточивий газ. Ми вважаємо, що пощастило, коли тільки цим обійшлося.

— Бо тоді ви тікаєте з позицій, — сказав лікар. — Одразу ж біжите з тим газом сюди, щоб вас послали в тил. А то ще й натираєте очі цибулею.

— Ви з глузду з'їхали. Я пускаю повз вуха ваші образи. Ви божевільний.

Прийшли санітари.

— Капітане-докторе… — мовив один.

— Забирайтеся звідси! — звелів лікар.

Вони зникли.

— Я піду пристрелю того бідолаху, — сказав офіцер-артилерист. — У мене людяна душа. Я не можу допустити, щоб він так мучився.

— Пристрельте, — відказав лікар. — Ідіть і пристрельте. Візьміть на себе відповідальність. А я подам рапорт: пораненого застрелив такий-то лейтенант артилерії на пункті першої допомоги. Ідіть стріляйте. Ну ж бо!

— Ви нелюд.

— Мій обов'язок — допомагати пораненим, а не вбивати їх. Нехай це роблять панове артилеристи.

— То чого ж ви не допомагаєте йому?

— Я вже допоміг. Зробив усе, що тільки можна було зробити.

— Чом ви не звезете його вниз фунікулером?

— А хто ви такий, щоб допитувати мене? Чи ви мій начальник? Чи, може, командуєте цим пунктом? Зробіть ласку, відповідайте.

Лейтенант артилерії мовчав. У перев'язній їх було тільки два офіцери, решта всі солдати.

— Відповідайте, — наполягав лікар, тримаючи пінцетом голку. — Я чекаю вашої відповіді.

— Та розтуди тебе, — сказав артилерист.

— Он як, — мовив лікар. — Он як ви заговорили. Ну що ж, гаразд. Гаразд. Побачимо…

Лейтенант-артилерист підвівся й рушив до нього.

— Розтуди тебе й перетуди, — сказав він. — Розтуди матір твою. Розтуди сестру твою.

Лікар вихлюпнув йому в обличчя повне блюдечко йоду. Засліплений лейтенант метнувся до нього, навпомацки витягаючи пістолет. Лікар швидко забіг йому за спину, підставив ногу, а коли той упав, кілька разів копнув його носаком і підняв пістолет руками в гумових рукавичках. Лейтенант сів на підлозі, тримаючись за очі здоровою рукою.

— Я уб'ю тебе! — мовив він. — Я уб'ю тебе, як тільки продеру очі.

— Тут я господар, — сказав лікар. — Ви зрозуміли, що тут я господар, і я вам усе прощаю. Вбити мене ви не можете, бо ваш пістолет у мене. Сержанте! Фельдшера!

— Фельдшер на фунікулері,— сказав сержант.

— Промийте цьому офіцерові очі спиртом з водою. В них попав йод. І принесіть мені тазик помити руки. Зараз я візьмуся до нього.

— Я не дам вам до себе доторкнутися.

— Тримайте його міцніше. Він трохи не при собі.

Зайшов один із санітарів.

— Капітане-докторе…

— Чого вам?

— Той солдат у трупарні…

— Геть звідси.

— Він помер, капітане-докторе. Я подумав, що ви будете раді про це дізнатися.

— От бачите, мій бідолашний лейтенанте? Ми сперечаємося З нічого. Іде війна, а ми ведемо нікчемні суперечки.

— Розтуди вас, — озвався артилерист. Він і досі не бачив. — Ви випекли мені очі.

— Це пусте, — сказав лікар. — Нічого з вашими очима не сталося. Пусте. Суперечка з нічого.

— Ой! Ой! Ой! — раптом закричав лейтенант. — Ви випекли мені очі! Я нічого не бачу!

— Тримайте його міцніше, — сказав лікар. — Йому дуже боляче. Тримайте якомога міцніше.