Твори в 4-х томах. Том 2

ВИ ТАКІ НЕ БУДЕТЕ

Атака йшла через поле, була затримана кулеметним вогнем з-над дороги у видолинку та з вікон кількох селянських осель, і, не наразившись на опір у містечку, досягла берега річки. їдучи тією дорогою, Ніколас Адамс раз у раз мусив злазити з велосипеда й штовхати його поруч себе: місцями дорога була зовсім перерита, і з того, як лежали трупи, він бачив, що там діялось.

Вони лежали поодинці й купами у високій траві та при дорозі, з вивернутими кишенями; над ними дзижчали мухи, і навкруг кожного тіла чи купи тіл були розкидані папери.

У траві та в хлібах понад дорогою, а подекуди й на самій дорозі було покинуто багато всілякого військового спорядження: похідна кухня, привезена, мабуть, за кращих часів, незліченні ранці з телячої, шкіри, ручні'гранати, каски, гвинтівки — декотрі прикладами догори, багнетами у землю, — як видно, наприкінці було вже не до окопування; ручні гранати, каски, гвинтівки, шанцеве знаряддя, ящики від боєприпасів, ракетниці з розкиданими довкола патронами, санітарні сумки, протигази, порожні протигазні коробки, приземкуватий кулемет на тринозі серед розсипу стріляних гільз, із вибитим замком і перекинутою порожньою бляшанкою для води, щоб охолоджувати ствол, ящики з повними стрічками, мертва обслуга в чудних позах, а в траві коло неї — знов-таки папери.

Там були дешеві молитовнички, групові фотографії кулеметної обслуги: веселі й здорові хлопці, вишикувані за зростом; наче футбольна команда на знімку до шкільного альманаху, — тепер усі вони лежали в траві, покорчені й розпухлі; пропагандистські листівки, на яких солдат в австрійській уніформі кидав на ліжко жінку; сцена була гарно намальована й анітрохи не схожа на справжнє гвалтування, коли жінці задирають спідницю на обличчя, щоб не кричала, а часом хтось із приятелів ще й на голову сідає. Цих збудливих листівок було там чимало — певне, їх роздавали перед самим наступом. Тепер вони валялись упереміжку з непристойними картками, і там-таки були невеличкі знімки сільських дівчат, зроблені сільськими фотографами, подекуди траплялися фотографії дітлахів — і листи, листи, листи. Коло мертвих завжди багато паперів, отож і бойовище після тієї атаки не було винятком.

Усі ті люди полягли зовсім недавно, і ніхто ще не чіпав нічого, крім кишень. Наших убитих, цебто тих, кого Нік досі ще мав за «наших», було, як він помітив, зовсім мало. Мундири на них також були розстебнуті й кишені вивернуті, і те, як вони впали, показувало, що атаку ведено сміливо й майстерно. Всі трупи, незалежно від походження, однаково порозпухали під гарячим сонцем.

Як видно, наприкінці австрійці боронили містечко з тієї позиції у придорожньому видолинку, і відступати звідти майже не було кому. Серед вулиці лежало тільки троє мертвих — судячи з усього, вбитих при втечі. Будинки в містечку поруйнувало артилерійським вогнем, під ногами були купи тиньку й вапна, з розбитих черепичних дахів стриміли потрощені крокви, у стінах зяяли діри, подекуди з краями, жовтими від гірчичного га-. зу. Скрізь валялося безліч снарядних осколків, а жорства змішалася з кульками шрапнелі. Містечко було зовсім безлюдне, наче вимерле.

Від самого Форначі Нік Лдамс не зустрів ні душі, хоч, їдучи зеленою околицею, бачив ліворуч дороги гармати, сховані під прикриттям рясних шовковиць, — він помітив хвилі гарячого повітря, що струміли над листям, там, де сонце розжарило метал. Аж ось він переїхав містечко, дивуючись, що довкола так безлюдно, і рушив далі дорогою понад берегом річки. При виїзді з містечка, де дорога збігала вниз, була широка галявина, і він побачив спокійне річкове плесо, низький закрут протилежного берега та зсушене до білого пасмо прибережного мулу, де окопались австрійці. Відтоді як він був тут востаннє, вся околиця заросла ще дужче й стала аж надто зелена; і хоч вона й увійшла в історію, проте видимих змін не зазнала — звичайне собі пониззя річки.

Батальйон розташувався ліворуч понад берегом. На схилі був ряд окопів, а в них де-не-де солдати. Нік побачив, де встановлено кулемети й сигнальні ракетниці напоготові. Люди в окопах спали. Ніхто його не зупиняв. Нік рушив далі, та коли він обминав берегову намулину, якийсь молодий лейтенант, з давно не голеним підборіддям і червоними, налитими кров'ю очима, наставив на нього пістолет.

— Ви хто такий?

Нік назвав себе.

— А звідки мені знати?

Нік показав йому перепустку з фотокарткою, засвідчену печаткою Третьої армії. Лейтенант узяв її в руки.

— Я залишу це в себе.

— Е ні,— сказав Нік. — Віддайте посвідку і сховайте свою гармату. Отуди. В кобуру.

— Звідки я можу знати, хто ви такий?

— У перепустці все написано.

— А що, як вона фальшива? Дайте-но її сюди.

— Не будьте дурнем, — весело сказав Нік. — Відведіть мене до свого командира роти.

— Я повинен приставити вас до батальйонного штабу.

— Гаразд, — погодився Нік. — Слухайте, ви знаєте капітана Паравічіні? Високий такий, з вусиками. Він колишній архітектор і говорить по-англійському.

— А ви його знаєте?

— Трохи знаю.

— Якою ротою він командує?

— Другою.

— Тепер він командує батальйоном.

— Чудово, — сказав Нік. Він відчув полегкість, дізнавшись, що Пара живий і здоровий. — То ходім до штабу.

Коли ще Нік виходив з містечка, праворуч, над одним із зруйнованих будинків, вибухнуло три шрапнельних снаряди, і відтоді ніхто більше не стріляв. Та обличчя цього офіцера було наче в людини під сильним артилерійським обстрілом. Так само напружене, та й голос звучав як не свій. Його пістолет дратував Ніка.

— Та сховайте ви його, — сказав він. — Де ви, а де вони — аж ген за річкою.

— Якби я думав, що ви шпигун, я пристрелив би вас тут-таки, — відказав лейтенант.

— Облиште, — сказав Нік. — Ходімо вже до штабу.

Цей офіцер усе дужче дратував його.

Коли Нік зайшов у землянку, де містився штаб батальйону, і віддав честь, капітан Паравічіні, що заступав майора, підвівся з-за столу йому назустріч, ще худіший і ще більше схожий на англійця, ніж звичайно.

— Добридень, — мовив він. — Я вас і не впізнав одразу. Що ви тут робите в цій формі?

— Так мене вирядили.

— Дуже радий вас бачити, Ніколо.

— Я теж. Вигляд у вас нівроку. Як минула баталія?

— Ми провели чудову атаку. їй-богу. Просто-таки чудову. Ось я вам покажу. Дивіться.

Він показав на карті, як проходила атака.

— Я щойно з Форначі,— сказав Нік. — То бачив по дорозі, як усе було. Справді дуже добре.

— Знаменито. Ну просто чудово. Вас що, приписали до нашого полку?

— Та ні. Маю тут трохи покрутитися, показати свою форму,

— Дивна вигадка.

— Треба, мовляв, щоб люди побачили американську форму й подумали, що скоро нас буде тут багато.

— А звідки вони знатимуть, що це американська форма?

— Ви їм скажете.

— Он як. Розумію. Я викличу капрала, і ви пройдете з ним по позиції.

— Наче якийсь політикан.

— У цивільному було б поважніше. Цивільне вбрання надає людині справжньої поважності.

— І в котелку, — сказав Нік.

— Або ж у м'якому капелюсі.

— Звісно, мені годилося б мати повні кишені сигарет, листівок і всього іншого, — сказав Нік. — А в руках — торбу з шоколадом. Роздавати все це людям, казати їм теплі слова, поплескувати по плечах. Одначе ні сигарет, ні листівок, ні шоколаду не знайшлося. То звеліли ходити так.

— Я певен, що сама ваша поява піднесе дух війська.

— Годі-бо, прошу вас, — сказав Нік. — Мені й так гидко. У принципі я мав би прихопити для вас пляшечку коньяку.

— «У принципі», — проказав за ним Пара й уперше усміхнувся, вискаливши жовті зуби. — Прегарний вислів. Хочете скляночку грашта?

— Ні, дякую, — відказав Нік.

— Зовсім без ефіру.

— Ще й досі той присмак у роті,— раптом пригадав Нік і виразно відчув його.

— А знаєте, я тоді й гадки не мав, що ви під чаркою, поки ви не розбалакались у машині, як ми верталися.

— Я заливав очі перед кожною атакою, — сказав Нік.

— А от я не можу, — сказав Пара. — Раз спробував був, ще в першому бою, то тільки гірше стало, а потім мало не вмер від спраги.

— Вам це не потрібно.

— Ви куди хоробріший у бою, аніж я.

— Ні,— сказав Нік. — Я знаю себе краще, тож і волію набиратись. І не соромлюся цього.

— Я ніколи не бачив вас п'яного.

— Невже? — спитав Нік. — Так-таки ніколи? А тієї ночі, як ми їхали з Местре до Портогранде, і я уклався спати, й накрився велосипедом замість ковдри, і все підтягував його до підборіддя?

— То було не на позиції.

— Облишмо вже про мене, — сказав Нік. — Цю матерію я знаю надто добре і волів би її не зачіпати.

— Ви побудьте поки що тут, — сказав Паравічіні.— Можете подрімати, коли хочете. Від обстрілу ця фортеця ще не завалилася. Зараз надто жарко кудись іти. -

— Нічого, це не горить.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я цілком здоровий..

— Та ні, серйозно.

— Все гаразд. Не можу спати без світла. Ото й тільки.

— Я ж казав, що треба зробити трепанацію. Хоч я й не лікар, а знаю.

— Ну, а вони вирішили, що буде краще, як воно само розсмокчеться, отож я й жду. А хіба що? Вам здається, що я схиб-нутий, га?

— Та ні, вигляд у вас молодецький.

— Ото халепа, коли тебе вйзнають придурком, — сказав Нік. — Потім ніхто вже тобі не вірить.

— Ви б спочили трохи, Ніколо, — сказав Паравічіні.— Це вам, звісно, не той штаб батальйону, до якого ми звикли. Та ми чекаємо, що нас от-от перекинуть в інше місце. А виходити вам зараз, у таку спеку, нема чого — це просто нерозумно. Лягайте ось на розкладачці.

— Що ж, можна й лягти, — сказав Нік.

Він ліг на похідне ліжко. Його дуже засмутило те, що йому так погано, а ще дужче те, що капітан Паравічіні одразу помітив його стан. Ця землянка була не така велика, як та, в котрій його взвод 1899 року народження, щойно, прибувши на фронт, тіпався в істериці під час обстрілу перед атакою, і Пара звелів йому виводити їх по двоє із землянки, щоб вони побачили, що нічого з ними не станеться, і він міцно підтягнув ремінцем каски нижню щелепу, щоб не тремтіли губи. Знав, що новачкам усе одно не витримати бою. Знав, що то все безглузда колотнеча… «Коли він не перестане рюмсати, роз'юште йому носа — нехай думає про щось інше. Було б мені застрелити одного, та тепер уже пізно. Вони ще дужче перепудяться. Та зацідіть ви йому в носа! Початок перенесено на п'ять двадцять. Маємо всього чотири хвилини. Роз'юште носа й цьому лобуреві та копніть ногою під зад, щоб аж вилетів звідси. Як, по-вашому, підуть вони чи ні? Якщо ні — застрельте одного-двох і постарайтеся витурити решту. Ви, сержанте, тримайтесь позаду. Нема чого лізти вперед, коли за вами ніхто не йде. Спочатку випхайте їх, а самі за ними. Ну й клята ж колотнеча! Отак. Добре…» Тоді, поглянувши на годинник, промовив рівним тоном, таким ото незворушним рівним тоном: «Савойя». І він пішов тверезий, бо не мав часу набратися, не міг знайти своєї пляшки в тому завалі: ціла стіна завалилася, саме це й зрушило їх з місця; і він — Пішов зовсім тверезий — туди, нагору, тим схилом, єдиний раз не заливши очей. А коли вернулися назад, польового лазарету вже не було, — здається, згорів, — і дехто з поранених дістався наниз аж четвертого дня, а дехто й зовсім не дістався, але ми знов наступали, і відступали, і верталися назад — завжди верталися назад. І ото дивина — там була Гебі Деліс, убрана в пір'я: торік мене ти лялечкою звав, ля-ля-ля, тобі зі мною любо, ти казав, ля-ля-ля, коли я в пір'ячку і коли ні,— прекрасна Гебі; а мене звуть Гаррі Пільцер, і ми, бувало, не раз нишком вискакували з другого боку таксі, коли воно насилу вибиралося на крутий горб, — він кожної ночі бачив той горб уві сні, і церкву Sacré Coeur [6] білу й роздуту, наче мильна булька. Іноді з ним /була його дівчина, а іноді вона була з кимось іншим, і він не міг збагнути, чого це так, але то були ночі, коли річка плинула куди ширша й повільніша, ніж годилося б, і там за Фоссальтою, поміж верб, стояв низький жовтий будинок, з низькою стайнею, поруч тягся канал; він бував там тисячу разів і ніколи цього;.ве бачив, а тепер воно снилось йому щоночі так само виразно, як і той горб, тільки цей сон лякав його. Той будинок важив. Для нього більше за все інше, і він бачив його щоночі. Сон цей був йому потрібний, але й страхав його, а надто коли там, під вербами на каналі, спокійно стояв човен; та й береги там були не такі, як на цій річці. Все узбережжя було нижче, наче під Портогранде, де вони бачили, як ті переходили бродом заплаву, послизаючись на мулкому дні й тримаючи над головами гвинтівки, аж поки разом з ними попадали у воду. Хто дав такий наказ? Якби в нього не мішалися так страшенно думки, він спромігся б усе те з'ясувати. Тим-то й придивлявся до всього так пильно, силкуючись запам'ятати все до ладу, щоб завжди знати, що до Чого; та раптом у нього безпричинно плуталось у голові, як от тепер у штабній землянці батальйону, яким командує Пара, а сам він лежить на розкладачці у своїй безглуздій американській юрмі.

Він сів і розглянувся по землянці. Усі, хто там був, дивились на нього. Пара десь пішов. Він знову ліг.

Спочатку завжди виникали паризькі привиддя, але вони його Ие лякали, хіба лиш тоді, коли вона йшла з кимось іншим або коли вони боялися натрапити знову на того самого шофера. Ото й усе, що його там лякало. А фронт — ніколи. Фронт йому тепер і не ввижався, і лише один сон завдавав такого страху, що ніяк його не позбутись, — отой довгий жовтий будинок і Нб така ширина річки. Ось він знову тут, на цій річці, він пройшов через усе те містечко, і там нема ніякого будинку.

І річка зовсім не така. То де ж він буває щоночі, і що йому там загрожує, і чого він щоразу прокидається, весь облитий потом, переляканий дужче, ніж будь-коли під обстрілом, — і все через якийсь там будинок, довгу стайню та канал?

Він сів і обережно спустив ноги з ліжка — вони завжди терпли, коли були довго простягнуті,— тоді подивився в очі ад'ютантові, зв’язківцеві та двом ординарцям біля дверей і надів на голову свою обшиту матерією каску.

— Я дуже шкодую, що не маю при собі шоколаду, листівок

і сигарет, — промовив він. — Зате ось на мені форма.

— Майор зараз повернеться, — сказав ад'ютант. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання.

— Ця форма не зовсім така, як треба, — сказав їм Нік. — Але загальне уявлення дає. Скоро тут буде кілька мільйонів американців.

— Сюди пришлють американців? — спитав ад’ютант.

— О, безперечно. А які американці — вдвічі більші за мене, дужі, щиросерді, вночі всі сплять, ніколи не були ані поранені, ані контужені, ні завалені землею, нічого не бояться, не п'ють, не зраджують своїх дівчат, а багато з них і воші ніколи не бачили. Одне слово, чудові хлопці. Ось побачите самі.

— А ви італієць? — спитав ад'ютант.

— Ні, американець. Погляньте на форму. Її пошив Спаньйолі-ні, але вона не зовсім така, як треба.

— З Північної чи Південної Америки?

— З Північної,— відказав Нік. Він відчував, що на нього знов находить. Краще б помовчати.

— А говорите по-італійському.

— А хіба що? Вам не подобається? Чи я не маю права говорити по-італійському?

— У вас італійські медалі.

— Тільки стрічки та папери. Медалі дають потім. Або ж залишиш їх комусь зберігати, а той візьме та десь поїде, або ж вони загубляться з багажем. Та в Мілані можна купити інші. Головне, щоб були папери. Хай це вас не турбує. Ось побудете на фронті і теж дістанете медаль.

— Я ветеран Ерітрейської кампанії,— холодно відказав ад'ютант. — Воював у Тріполі.

— Дуже приємно познайомитись. — Нік подав йому руку. — Нелегко, мабуть, довелося. Я помітив ваші відзнаки. А на Карсо ви часом не були?

— На цю війну мене щойно призвано. Спочатку мій вік був застарий.

— Свого часу мені не вистачало літ, — сказав Нік. — А тепер я вже не придатний для фронту. <

— Що ж ви тут робите?

— Показую вам американську форму, — відповів Нік. — Думаєте, це не потрібне діло? Вона трохи тисне в комірі, але скоро ви побачите незліченні мільйони людей у такій формі, що налетять сюди, мов сарана. Ви знаєте, коник, або тб, що ми в Америці звемо коником, — це, власне, сарана. Справжній коник — маленький, зелений і порівняно тендітний. Принаймні його не слід змішувати з сараною або цикадою — вона видає своєрідний протяглий звук, якого я тепер не можу пригадати. От силкуюся пригадати, а не можу. Здається, вже чую його, і раптом він зникає. Ви мені пробачите, якщо я перерву нашу розмову?

— Іди-но пошукай майора, — звелів ад'ютант одному з ординарців. — Я бачу, ви були поранені,— мовив він до Ніка.

— І не раз, — відказав Нік. — Якщо вас цікавлять шрами, можу показати кілька досить незвичайних, але я волів би побалакати про коників. Тобто це ми звемо їх кониками, а насправді вони сарана. Ці комахи свого часу відігравали неабияку роль у моєму житті. Думаю, це вас зацікавить, а поки я говоритиму, ви можете розглядати форму.

Ад'ютант дав знак рукою другому ординарцеві, і той вийшов.

— Добре придивіться до цієї форми. Знаєте, її пошив сам Спаньйоліні. І ви теж можете дивитися, — сказав Нік зв'язківцям. — Я, власне, не маю ніякого військового звання. Ми підпорядковані американському консулові. Прошу, дивіться. Розглядайте собі скільки хочете. А я тим часом розкажу вам про американську сарану. Ми завжди віддавали перевагу одній відміні, що її звали руда середня. Вона найдовше витримує у воді, і риба бере її найкраще. Є більші різновиди, ті видають на льоту звук, що нагадує калатання гримучої змії,— різкий такий звук, — і мають барвисті крильця: деякі — ясно-червоні, деякі — жовті з чорним, — але у воді їхні крильця розлазяться, і тому принада з них нікудишня, а от руда середня — це гладенька, дебела, м'ясиста кобилка, і я вам її рекомендую, якщо тільки можна рекомендувати те, чого ви, панове, ніколи, мабуть, не побачите. Але мушу особливо наголосити: ви нізащо не назбираєте стільки цих комах, щоб вистачило на цілий день рибалити, коли будете ловити їх руками чи збивати палицею. Це «чиста дурниця, безглузде марнування часу. Затямте собі, панове: таким чином ви нічого не здобудете. Єдино правильний спосіб, Що його слід би викладати всім молодим офіцерам разом із курсом вивчення стрілецької зброї,— коли б мене про це спитали, а можливо, що таки й спитають, — полягає в застосуванні тенет або невода із звичайної протимоскітної сітки. Два офіцери, тримаючи за протилежні кінці,— або, інакше кажучи, по одному за кожний кінець, — отаку завдовжки сітку, нахиляються, беруть в одну руку нижній край сітки, а в другу — її верхній край і біжать проти вітру. Комахи, що летять за вітром, натикаються на сітку і застряють у ній. В такий спосіб зовсім неважко наловити величезну кількість комах, і я вважаю, що кожний офіцер повинен завжди мати при собі протимоскіт-ну сітку достатньої довжини, щоб виготовити такий невід на коників. Сподіваюся, панове, що ви мене зрозуміли. Маєте якісь запитання? Коли вам щось неясне в моєму викладі, прошу ставити запитання. Є запитання? Немає? Тоді дозвольте на закінчення навести одну сентенцію. Це слова великого воїна і джентльмена, сера Генрі Вілсона: «Джентльмени, або ви будете панувати, або ж пануватимуть над вами». Дозвольте мені сказати їх ще раз. Я хочу, панове, щоб ви їх добре запам'ятали. Я хочу, щоб, ідучи звідси, ви понесли їх з собою. Джентльмени, або ви будете панувати — або ж пануватимуть над вами. Я скінчив, панове. Бувайте здорові!

Він зняв з голови свою обшиту матерією каску, тоді знову надів її і, пригнувшись під низьким одвірком, вийшов із землянки. Від придорожнього видолинка поспішав Пара у супроводі обох ординарців. На осонні було дуже гаряче, і Нік зняв каску.

— Треба б приладнати до цих штук якусь поливачку, — сказав він. — Піду-но змочу її в річці.— І поліз на високий берег.

— Ніколо! — гукнув Паравічіні.— Ніколо! Куди ж ви?

— А таки, мабуть, не варто. — Нік спустився назад, тримаючи каску в руках. — Хоч мокра, хоч суха — однакова халепа. А ви свою весь час носите?

— Не скидаючи, — відказав Пара. — Скоро й зовсім полисію через неї. Ходімо в землянку.

У землянці Пара запросив його сісти.

— Ви знаєте, нічогісінько вони не допомагають, ці каски, — сказав Нік. — Пам'ятаю, які ми були раді, коли вперше їх одержали, та потім я надто часто бачив їх повні мозку.

— Ніколо, — сказав Пара. — По-моєму, вам слід вернутися назад. Краще й не їздьте на передову, поки не дістанете всього того припасу. Вам тут нічого робити. Коли ви почнете обходити позиції, хоч би й маючи що роздавати, люди збиратимуться коло вас і накличуть на себе обстріл. А цього я не можу дозволити.

— Я знаю, що воно дурниця, — сказав Нік. — Але ж не я її вигадав. Просто я почув, що наша бригада тут, отож і подумав: може, побачу вас чи ще кого знайомого. Я міг би поїхати

в Зензон чи в Сан-Дона. Залюбки поїхав би в Сан-Дона, щоб знову побачити той міст.

— Я не можу дозволити, щоб ви марно тут вешталися, — сказав капітан Паравічіні.

— Гаразд, — мовив Нік. Він відчував, як на нього знову находить.

— Ви мене розумієте?

— Авжеж, — відказав Нік. Він силкувався опанувати себе.

— Такі речі треба робити поночі.

— Ну звісно, — сказав Нік. Він знав, що опанувати себе вже не зможе.

— Адже я тепер командую батальйоном, — пояснив Пара.

— А чого б вам і не командувати? — сказав Нік. Ось воно, найшло. — Читати-писати вмієте, правда ж?

— Правда, — лагідно відповів Пара.

— От лиш батальйон у вас мізерний. Та тільки його поповнять, як вам знову дадуть вашу роту. Чому не ховають убитих? Я їх оце бачив, коли їхав сюди. І не маю охоти побачити ще. Як на мене, то їх можна ховати в будь-який час, це ж для вас самих краще. Бо потім усі позадихаєтесь від смороду.

— Де ви залишили свій велосипед?

— У крайньому будинку.

— Ви певні, що він не пропаде?

— Не турбуйтеся, — сказав Нік. — Я скоро піду.

— Полежте трохи, Ніколо.

— Гаразд.

Він заплющив очі, та замість бороданя, що дивився на нього понад прицілом гвинтівки, завмерши перед натиском курка, перед отим білим спалахом і запаморочливим ударом, від якого він упав на коліна, давлячись чимось гаряче-солодким і вихаркуючи його на камінь, тим часом як інші бігли повз нього, — він побачив довгий жовтий будинок з низькою стайнею та річку, набагато ширшу й повільнішу, ніж насправді.

— О боже! — сказав він. — Краще вже йти. — Він підвівся. — Буду рушати, Пара. До вечора ще є час, поїду. Якщо надійшли якісь припаси, вернуся ввечері й привезу. А ні, то приїду іншим разом, коли щось буде.

— Надто жарко ще їхати, — сказав капітан Паравічіні.

— Можете не тривожитись, — сказав Нік. — Тепер зі мною якийсь час нічого не станеться. Ото було напало, але не дуже. Напади минають чимраз легше. Я знаю, коли воно починається, бо стаю страшенно балакучий.

— Я пошлю з вами ординарця.

— Це зайве. Я знаю дорогу.

. — Скоро знову приїдете?

— Неодмінно.

— Може, все-таки послати…

— Ні,— сказав Нік. — На знак довіри.

— Ну гаразд. Тоді чао.

— Чао, — сказав Нік.

Він пішов назад тією самою дорогою у видолинку, туди, де залишив велосипед. Ближче до вечора, коли він помине канал, на дорозі буде затінок. Там, за каналом, обабіч дороги ростуть дерева, які не зачепив жоден снаряд. Це ж там вони зустріли колись на марші Terza Savoia [7], кавалерійський полк, що тягся по снігу, озброєний списами. У морозяному повітрі з кінських ніздрів вихоплювались білі клубки пари. Ні, то було не там, а десь-інде. Де ж воно було?

— Швидше б уже дійти до того велосипеда, — мовив Нік сам до себе. — А то ще зіб’єшся з дороги й не потрапиш у Форначі.