Твори в 4-х томах. Том 2

Ш38—т9

OLD MAN AT THE BRIDGE THE DENUNCIATION THE BUTTERFLY AND THE TANK NIGHT BEFORE BATTLE UNDER THE RIDGE NOBODY EVER DIES!

Переклав Володимир Митрофанов

(g) Український переклад»

«видавництво «Дніпро», 1930 р.

СТАРИЙ КОЛО МОСТУ

Край дороги сидів старий дід в окулярах із залізною оправою і в геть запорошеній одежі. Через річку вів понтонний міст, і по ньому сунули підводи, вантажні машини, чоловіки, жінки й діти. Запряжені мулами вози, переїхавши міст, ледве повзли крутим узвозом, і солдати підштовхували їх, впираючись у шпиці коліс. Машини з надсадним ревом сунули нагору і вибирались із тієї тисняви, а селяни брели дорогою по кісточки в пилюці. Тільки той дід сидів непорушно. Він так стомився, що не міг іти далі.

Я мав завдання перейти міст, розвідати підступи до нього по той бік річки і з'ясувати, куди просунувся ворог. Зробивши це, я повернувся назад через міст. Тепер тут було менше підвід і зовсім мало пішого люду, та старий усе сидів на місці.

— Звідки ви? — спитав я.

— Із Сан-Карлоса, — відказав він і усміхнувся.

Сан-Карлос було його рідне містечко, отож старий і всміхнувся на ту приємну згадку.

— Я доглядав худібку, — пояснив він.

— А-а, — мовив я, не розуміючи до ладу, про що йдеться.

— Еге ж, — сказав він. — Зостався, бачте, там доглядати худібку. Я пішов із Сан-Карлоса останній.

Він не схожий був ні на чередника, ні на вівчаря, і, окинувши поглядом його чорну запорошену одежу, сіре запорошене обличчя та окуляри в залізній оправі, я спитав:

— А що там за худібка?

— Та всяка собі худібка, — відказав він і хитнув головою. — А от довелось її покинути.

Я дивився на міст, на околицю в дельті Ебро, що нагадувала мені Африку, і думав про те, чи скоро побачимо ми противника, і весь час дослухався, щоб не пропустити перших звуків, що провіщають оту завжди таємничу річ, яка зветься зіткнення з ворогом, — а старий усе так само сидів на місці.

— То яка ж усе-таки худібка? — спитав я.

— Та там її разом три хвости, — пояснив вів. — Дві кози, кіт та ще чотири пари голубів.

— І вам довелось їх покинути? — спитав я.

— Еге ж. Почали стріляти з гармат. Ото як почали стріляти, капітан і звелів мені йти.

— А родичів ви не маєте? — спитав я, дивлячись на протилежний кінець мосту, де останні підводи квапливо з'їжджали схилом берега.

— Ні,— відповів він. — Лише оту худібку, що я казав. За кота, звісно, турбуватися нема чого. Коти — вони можуть дати собі раду, а от що буде з рештою, аж подумати страх.

— За кого ви стоїте? — спитав я.

— Ні за кого, — відказав він. — Мені сімдесят шість років. Я пройшов оце дванадцять кілометрів, а далі, мабуть, уже не зрушу.

— Тут небезпечно, — сказав я. — Вам треба піднатужитись і дійти до повороту на Тортосу: гам їздять машини.

— Ось посиджу ще трохи, а тоді піду, — сказав він. — А куди вони їдуть, ті машини?

— До Барселони, — відповів я.

— Я нікого в тій стороні не знаю, — сказав він. — Та все одно дякую. Красно вам дякую.

Він звів на мене тьмяні, стомлені очі і, бажаючи поділитися хоч з кимось своєю бідою, сказав:

— Кіт — то йому нічого, я знаю. За кота турбуватись нема чого. А от решта… Як ви гадаєте, що з ними станеться?

— Та, певно, якось перебудуть.

— Справді?

— А чом би й ні,— відповів я, дивлячись на протилежний берег, де вже не було жодної підводи.

— А як стрілятимуть, то що їм робити? Мені ж сказано йти, коли почали стріляти.

— Ви залишили голубник відчинений?

— Еге.

— Ну, то вони полетять собі.

— Еге ж, вони, звісно, полетять. А от решта… Про решту бодай і не думати, — сказав він.

— Якщо ви перепочили, то йшли б уже, — наполягав я. — Вставайте і спробуйте піти.

— Дякую, — сказав він, тоді звівся на ноги, заточився вбік і знову сів у пилюку.

— Я ж доглядав худібку, — глухо пробурмотів він уже не до мене. — Я тільки доглядав худібку.

Допомогти йому я не мав чим. Був перший день великодня, ї фашисти підступали до Ебро. Було сіро, похмуро, небо затяг-ли низькі хмари, і ворожі літаки не знімалися в повітря. І оце, та ще те, що коти можуть самі собі дати раду, була єдина втіха, яка лишилася тому старому в житті.

ВИКАЗ

Колись бар Чікоте був у Мадріді чимось на зразок нью-йоркського «Лелеки», тільки без музики й дівиць-початківок, або на зразок чоловічого бару в «Уолдорфі», якби туди пускали жінок. І хоч вони там часом і з'являлися, проте загалом то була чоловіча царина, де жінки не мали ніяких прав. Власник мадрідського бару, Педро Чікоте, далежав до тих людей, які своєю особистістю надають певного обличчя будь-якому закладові. Класний бармен, завжди привітний, завжди веселий, з невичерпною живинкою в ділі. Така живинка в наш час — досить рідкісна річ і мало хто зберігає її надовго. Тільки не слід плутати її із штучною жвавістю. Чікоте мав справжню живинку, не вдавану й не позірну. До того ж був скромний, щирий і приязний чоловік. їй-право, своєю доброю і веселою вдачею, а також і суто професійною майстерністю, він не поступався Жоржеві з паризького «Рітца», — а ті, хто там бував, знають, що це чи не найвище порівняння, — та й сам бар у нього був чудовий.

У ті дні молоді мадрідські сноби з багатих родин здебільшого збиралися в так званому «Новому клубі», а справжні хлопці ходили до Чікоте. Бувало там чимало й таких людей, що зовсім мені не подобались, так само як, скажімо, і в «Лелеці», проте ніколи не траплялося, щоб мені було в Чікоте неприємно. І одна з причин полягала в тому, що там не розмовляли про політику. Є такі кафе, куди тільки заради політичних дебатів і ходять, а у Чікоте про політику не говорили. Зате говорили на всілякі інші теми, а ввечері туди сходилися найвродливіші дівчата міста, отож можна було любісінько знайти собі товариство на цілий вечір, і в усіх нас там почалося немало чудових вечорів.

До того ж туди завжди можна було зайти, щоб дізнатися, хто є в місті або якщо хтось кудись поїхав, то куди саме. А влітку, коли в місті нікого не лишалося, з приємністю посидіти над склянкою якогось напою, бо всі офіціанти були чемні й люб'язні. Одне слово, бар Чікоте справді являв собою щось на зразок клубу, тільки в ньому не брали ніяких внесків і можна було познайомитися з дівчиною. То був, поза всяким сумнівом, найкращий бар в Іспанії, а як на мене, то й один з найкращих у світі, і всі ми, його давні клієнти, дуже його любили.

Та й напої там подавали чудові. Якщо ви замовляли мартіні,-то його готували з найкращого джину, який тільки можна купи-¹ ти за гроші, а віскі для Чікоте довозили в барильцях просто із Шотландії, і воно так різнилося від усіх рекламованих марок, що куди там до нього отому звичайному «шотландському». Коли почався заколот, Чікоте був у Сан-Себастьяні, де тримав літній бар. Він і тепер його тримає, і кажуть, то найкращий бар у франкістській Іспанії. Що ж до мадрідського закладу, то його перебрали на себе офіціанти й порядкують там досі, але все добре питво уже кінчилося.

Більшість давніх клієнтів Чікоте перекинулись до Франко, аде є й такі, що стоять за законний уряд. Бар Чікоте завжди був веселим місцем, а що по-справжньому веселі люди завжди най-хоробріші, то їх найбільше гине в боях, і через це доброї половини завсідників бару вже немає серед живих. Віскі в барильцях кінчилося багато місяців тому, а в травні тридцять восьмого року ми допили й останні запаси жовтого джину. Тож тепер туди нема чого, власне, й ходити, і я думаю, що якби Луїс Дельгадо пробрався в Мадрід трохи згодом, то не пішов би до бару й не вскочив у ту халепу. Та він потрапив у місто в листопаді тридцять сьомого, коли у Чікоте ще подавали жовтий джин та індійський хінний тонік. А втім, задля цього навряд чи варто було ризикувати життям, і, мабуть, йому просто захотілося випити саме там, у віддавна знайомому місці. Знаючи його і знаючи, яким був бар колись, це легко зрозуміти.

Того дня в посольстві зарізали корову, і їхній сторож подзвонив у готель «Флоріда» й сказав, що для нас залишено десять фунтів свіжини. Надвечір, у ранніх сутінках мадрідської зими, я пішов забрати її. Біля воріт посольства сиділи на стільцях двоє вартових з гвинтівками, а наше м'ясо чекало мене в сторожці.

Сторож сказав, що нам припав добрячий шмат, але корова була страшенно худа. Я почастував його смаженим соняшниковим насінням та жолудями, що їх мав у кишені куртки, і ми з ним перекинулися кількома жартами, стоячи біля сторожки на посипаній гравієм під'їзній алеї.

Я рушив через місто назад до готелю, несучи під рукою важкий пакунок з м'ясом. На Гран-Віа вибухали снаряди, і я зайшов до Чікоте пересидіти обстріл. Там було велелюдно й гамірно; я сів до маленького столика в кутку під вітриною, закладеною мішками з піском, і, примостивши пакунок з м'ясом на лавці поряд, замовив джин з тоніком. Саме того тижня ми виявили, що вони ще мають запас того тоніку. Відколи почалася війна, його ніхто більше не замовляв, тож ціна залишилась така сама, як і до заколоту. Вечірніх газет ще не було, і я купив у якоїсь

старої жінки три партійні листівки. Вони коштували по десять сентаво, і я сказав їй залишити собі решту з песети. Вона пообіцяла, що бог благословить мене за це. Я не повірив, але взявся читати ті листівки й пити джин з тоніком.

До мого столика підійшов офіціант, якого я знав віддавна, і тихо сказав мені кілька слів.

— Неправда, — відповів я. — Не може бути.

— Ні, правда, — наполягав він, хитнувши головою і підносом в один бік. — Ви тільки не дивіться. Онде він там.

— Мене це не обходить, — сказав я.

— Мене теж.

Він пішов, а я купив у іншої старої щойно принесені вечірні газети й почав читати. Я не мав ніякого сумніву щодо того чоловіка, на якого показав мені офіціант. Ми обидва дуже добре йбго знали. Єдине, що я подумав: «Який дурень! Безмозкий клятий дурень».

У цей час підійшов один товариш — грек — і підсів до мого столика. Він був командир роти у П'ятнадцятій бригаді, і його завалило вибухом бомби, від якого загинуло четверо інших бійців, а його якийсь час тримали під медичним наглядом, а потім послали в будинок відпочинку чи щось там таке.

— Як справи, Джоне? — спитав я його. — Випийте зі мною.

— Як зветься цей напій, містере Еммундс?

— Джин з тоніком.

— А що за тонік?

— Хінний. Ось покуштуйте.

— Та я, знаєте, загалом майже не п'ю, але хіна добре помагає від пропасниці. То вже спробую.

— А як ви себе почуваєте, Джоне? Що каже лікар?

— Мені лікар не потрібен. Зі мною все гаразд. От тільки в голові весь час наче дзижчить.

— Вам треба піти до лікаря, Джоне.

— Та я вже ходив. Але він не розуміє. Каже, нема потрібних паперів.

— Я подзвоню і все влаштую, — пообіцяв я. — У мене є там знайомі. А що, той лікар — німець?

— Ваша правда, — відказав Джон. — Таки німець. По-англійському говорить кепсько.

До мене знову підійшов той офіціант. Він був літній чоловік, з лисою головою і старомодними манерами, яких не змінила й війна. На обличчі його відбивалося неабияке занепокоєння.

— У мене син воює,— сказав він. — А другий загинув на фронті. То як же?

— Це ваш клопіт.

— А ви? Я ж і вам розказав.

— Я просто зайшов сюди випити перед вечерею.

— А я тут працюю. То порадьте щось.

— Це ваш клопіт, — повторив я. — Я людина далека від політики… Ви розумієте по-іспанському, Джоне? — обернувся я до товариша-грека.

— Ні, знаю лише кілька слів. А говорю по-грецькому, по-англійському й по-арабському. Колись я добре говорив по-арабському. Слухайте, а ви знаєте, як мене живцем поховало?

— Ні. Чув тільки, що вас завалило вибухом. Оце і все.

Він мав гарне смагляве обличчя й темні руки, якими допомагав собі в розмові. А що був уродженець котрогось із грецьких островів, то говорив з величезним запалом.

— Ну, тоді я вам розповім. Я, знаєте, воювати звичний. У грецькій армії теж був капітаном. Солдат з мене добрий. Отож як побачив літак над нашими окопами біля Фуентес-дель-Ебро, то вже не спускав його з ока. Бачу, пролітає над нами, тоді хилиться на крило, повертає назад, отак (він показав усе те жестами), і роздивляється нас. «Ага! — кажу я. — Розвідник, збирає відомості для штабу. Тепер і інші не забаряться».

Як я сказав, так і вийшло — невдовзі прилетіли інші. А я стою і спостерігаю. Веду за ними очима. Дивлюся вгору й розказую своїй роті, що там діється. Вони йшли двома трійками. Один попереду, а два за ним. Як перша трійка пройшла, то я й кажу бійцям: «Бачили? Одну ланку пронесло». А тоді, як і друга пройшла: «Ну, — кажу, — тепер усе гаразд. Тепер нема чого боятися», — і то було останнє, що я запам'ятав перед тими двома тижнями.

— Коли це сталося?

— Та щось із місяць тому. Розумієте, коли мене завалило, каска насунулась мені на обличчя, і там, усередині, лишилося повітря — ото ним я і дихав, аж поки мене відкопали, хоча й сам того не знав. Але в те повітря попав дим од вибуху, і від нього мені довго було погано. А тепер уже все гаразд, от тільки в голові дзвенить… Як, ви кажете, зветься цей напій?

— Джин з тоніком. З індійським хінним тоніком. До війни тут було розкішне кафе, і пляшка цього тоніку коштувала п'ять песет, але тоді сім песет дорівнювали долару. А тепер ми оце виявили, що він у них досі зберігся і йде за ту саму ціну. Але це вже останній ящик.

— Воно таки добре питво. А скажіть, як було в цьому місті до війни?

— Чудово. Як і тепер, тільки їжі всякої було скільки хочеш.

Знову підійшов офіціант і схилився над столиком.

— А якщо я цього не зроблю? — спитав він. — Відповідальність же на мені.

— Коли хочете, підіть до телефону й подзвоніть. Я дам вам номер, запишіть. — Він записав номер. — Попросите Пепе, — сказав я.

— Я сам нічого проти нього не маю, — промовив офіціант. — Але ж Causa [98]. Для нашої справи такий чоловік, певно ж, небезпечний.

— А інші офіціанти його не впізнали?

— Думаю, що впізнали. Та всі мовчать. Він же давній клієнт.

— Я теж давній клієнт.

— А може, й він тепер на нашому боці?

— Ні,— мовив я. — Я знаю, що ні.

— Я ніколи нікого не виказував.

— Це вже ваш клопіт. Можливо, його викаже котрийсь інший офіціант.

— Ні. Його знають тільки старі офіціанти, а вони не викажуть.

— Принесіть ще жовтого джину та гіркої,— попросив я. — А трніку досить і в цій пляшці.

— Про що це він говорив? — запитав Джон. — Я майже нічого не зрозумів.

— Тут сидить один чоловік, якого ми обидва знали раніш. Він був класний стрілець по летючих мішенях, і я часто зустрічався з ним на змаганнях. Тепер він фашист, і оце, що він з'явився тут, — страшенна дурниця, хоч які були б на те причини. Та він завжди нічого не боявся і завжди робив дурниці.

— Покажіть мені його.

— Онде він, за тим столиком, з льотчиками.

— Котрий?

— Отой найсмаглявішйй, у насунутій на око пілотці. Він саме сміється.

— То він фашист?

— Так.

— Це я вперше після Фуентес-дель-Ебро так близько бачу фашиста. І багато їх тут?

— Ні, але часом трапляються.

— Він п'є те саме, що й ви, — зауважив Джон. — Оце ми п'ємо, а люди подумають, що ми теж фашисти, га?.. Слухайте, чи ви були коли-небудь у Південній Америці, на східному узбережжі, в Магальянесі?

— Ні.

— Гарно там. От тільки восьмилапів багато.

— Кого?

— Вось-ми-ла-пів, — проказав він по складах. — Ну, знаєте, у них по вісім лап.

— А-а, — мовив я. — Восьминоги.

— Вось-ми-ла-пи, — повторив Джон. — Я ж, знаєте, ще й водолаз. А там гарні місця і заробити можна добряче, якби не оті восьмилапи.

— Вони на вас нападали?

— Та не знаю, як сказати. Тільки-но я вперше спустився під воду в гавані Магальянеса, аж бачу — восьмилап. Стоїть на своїх лапах, отак… — Джон уперся пальцями в стіл, підняв лікті й вирячив очі.— Стоїть, вищий за мене, і зирить просто мені в обличчя. Ну, я й смикнув линву, щоб мене тягли з води.

— То який він був завбільшки, Джоне?

— Точно сказати не можу, бо крізь скло в шоломі все здає-тьсй трохи інакшим. Але що голова була з добрих чотири фути, то це напевне. І він стояв на своїх лапах, мов навшпиньках, і Зирив на мене, отак… — Він знову вирячив на мене очі.— А коли мене витягли з води й зняли шолом, я сказав, що більше туди не полізу. Тоді один там, що був за старшого, мені каже: «Та Що ти, Джоне! Той восьмилап дужче злякався тебе, ніж ти його». А я йому: «Не може того бути!..» Слухайте, а чи не хиль-йутй нам ще цього фашистського питва?

— Згода, — сказав я.

Я весь час нишком стежив за тим чоловіком, що сидів з льотчиками. Його звали Луїс Дельгадо, і востаннє я бачив його в тридцять третьому році на великих стрілецьких змаганнях у Сан-Себастьячі. Мені пригадалось, як ми стояли поряд на трибуні, спостерігаючи фінальні стрільби…

Перед тим ми заклалися на переможця на таку суму, якою я не мав права ризикувати, та й, мабуть, куди більшу, ніж і він міг дозволити собі втратити того року, і тепер я пригадав, як люб'язно він розплатився тоді зі мною, спускаючись з трибуни, і як «усім своїм виглядом давав зрозуміти, що вважає це за честь. Пригадав і те, як ми стояли потім у барі й пили мартіні, і як я відчував оту дивовижну полегкість, що охоплює тебе, коли виплутаєшся із якоїсь великої халепи, і як мені хотілося знати, чи дуже тяжко вразив його той програш. Я цілий тиждень стріляв так, що гірше нікуди, а він стріляв чудово, хоч йому випадали майже безнадійні мішені, і весь час закладався на себе самого.

— Може, кинемо монету? — спитав він.

— Ви справді хочете?

— Так, якщо ви не проти.

— На скільки?

Він витяг гамана, зазирнув у нього й засміявся.

— Та на скільки завгодно. Ну, скажімо, на вісім тисяч песет. ’Здається, тут буде стільки.

На той час це була майже тисяча доларів.

— Гаразд, — погодився я, і оте втішне почуття внутрішнього іСПОКОЮ вмить зникло, поступившись місцем холодній порожнечі ризику. — Чия перша?

— Хай буде ваша.

Ми потрусили важкі п'ятипесетові срібняки у складених докупи долонях; потім кожен поклав свою монету на затилля лівої 'долоні, прикриваючи її правою.

— Що там у вас? — спитав він.

Я відкрив велику срібну монету з профілем Альфонса XIII в дитинстві.

— Орел, — мовив я.

— Забирайте цей клятий мотлох і, коли ваша ласка, поставте мені ще випити. — Він випорожнив свій гаман. — А чи не купили б ви в мене добру рушницю?

— Ні,— сказав я. — Але слухайте, Луїсе, якщо вам потрібні гроші…— І я простяг йому тугу пачку цупких і лискучих зелених тисячопесетових банкнот.

— Не кажіть дурниць, Енріке, — відповів він. — Адже ми гравці, правда ж?

— Так. Але ми добре знаємо один одного.

— Не так уже й добре.

— Гаразд, — мовив я. — Вам судити. То що б ви хотіли випити?

— Як ви дивитесь на джин з тоніком? По-моєму, чудовий напій.

Ми випили джину з тоніком, і мені було страшенно прикро, що я так обібрав його, та водночас і радісно, що виграв усі ті гроші, і ніколи ще джин з тоніком не смакував мені так, як того дня. Нема чого кривити душею і прикидатись, ніби не радієш з виграшу;, але той Ауїс Дельгадо був таки справжній і гравець.

— Як на мене, грати на такі гроші, що їх можеш безболісно втратити, було б просто нецікаво. А ви як вважаєте, Енріке?

— Не знаю. Я ніколи не мав грошей, що їх міг би безболісно втратити.

— Не придурюйтесь. У вас же достобіса грошей.

— Аж ніяк, — заперечив я. — Я кажу правду.

— Ой, та в кожного можуть бути гроші,— сказав він. — Досить тільки щось продати.

— У мене майже нічого такого нема. І це теж правда.

— Та облиште ви придурюватись. Я не бачив жодного американця, що не мав би великого гамана…

Як подумати, то він таки мав рацію. В той час він просто не міг побачити інших американців у «Рітці» або в Чікоте. А от тепер знову сидів у Чікоте, і всі американці, що їх він міг там зустріти, були зовсім не такі, як колись, за винятком хіба мене, бо я був білою вороною. Та я багато віддав би, щоб не зустрітися з ним там.

А втім, коли вже йому заманулося вчинити таку несосвітенну дурницю, то це його справа. І все ж таки, поглядаючи на столик, за яким він сидів, і пригадуючи давні дні, я дуже шкодував, що він тут, і ще дужче шкодував, що дав офіціантові телефон відділу контррозвідки в Seguridad [99]. Він, звичайно, і сам міг би туди додзвонитися, але я відкрив йому найкоротший шлях до арешту Дельгадо, спонукуваний припливом доброчесності й безсторонньої справедливості та нечистим бажанням повестись, як Понтій Пілат, і побачити, чим скінчиться душевна боротьба людини із самою собою, — одне слово, всім тим, що робить письменників такими милими приятелями.

Офіціант підійшов знову.

— То яка ваша думка? — спитав він.

— Я сам нізащо не виказав би його, — відповів я, намагаючись виправдатися перед собою за те, що дав офіціантові телефон. — Та я чужинець, а ця війна ваша, і клопіт ваш.

— Але ж ви з нами.

— Цілковито і завжди. Одначе я не зобов'язаний виказувати давніх знайомих.

— А я?

— Ви — інша річ.

Я знав, що це правда, й не міг відповісти інакше, але волів би нічого того навіть і не чути.

Моє бажання побачити, як поведеться людина за таких обставин, було вже давно і ганебно вдоволене. Я обернувся до Джона й більше не поглядав туди, де сидів Луїс Дельгадо. Як я знав, він уже понад рік був льотчиком у фашистів, а тепер оце сидів тут, вдягнений у республіканську військову форму, і розмовляв з трьома молодими льотчиками-республіканцями останнього випуску, що пройшли курс навчання у Франції.

Жоден з тих зелених новачків не міг знати його, і я подумав, чи не для того він пробрався сюди, щоб викрасти літак, чи, може, для чогось іншого. Та хоч яка була його мета, він вчинив дурницю, з'явившись у Чікоте.

— Як ви себе почуваєте, Джоне? — запитав я.

— Добре почуваю, — відповів Джон. — Питво що треба. Я, здається, трохи від нього захмелів. Зате в голові не так гуде.

До нас підійшов офіціант. Він був дуже збуджений.

— Я його виказав, — мовив він.

— От і добре, — озвався я. — Тепер ви позбулися того клопоту.

— Так, — гордо підтвердив він. — Я його виказав. Вони вже виїхали сюди, щоб забрати його.

— Ходімо, — звернувся я до Джона. — Тут буде неспокійно.

— Тоді краще піти, — сказав Джон. — Завжди щось таке трапляється, хоч як намагаєшся цього уникнути. Скільки з нас?

— Ви не залишитесь? — спитав мене офіціант.

— Ні.

— Але ж ви самі дали мені телефон.

— Звісно. Коли довго живеш у цьому місті, то знаєш багато всяких телефонів.

— Це був мій обов'язок.

— Авжеж. А хіба що? Обов'язок — свята річ.

— А як тепер?

— Ви ж оце щойно були задоволені, хіба ні? То, може, будете задоволені й потім. А може, з часом це вам сподобається.

— Ви забули пакунок, — нагадав офіціант і подав мені м'ясо, запаковане в два цупких конверти, в яких прибували номери «Остроги», що разом з купами інших журналів накопичувались в одній з кімнат посольства.

— Я вас розумію, — сказав я офіціантові.— Справді розумію.

— Він був давній клієнт і добрий клієнт. А я ніколи ще нікого не виказував. І тепер виказав не задля власної втіхи.

— Я теж не став би говорити про це цинічно чи грубо. Скажіть йому, що його виказав я. Він однаково має ненавидіти мене за мої політичні погляди. Йому буде прикро дізнатися, що це зробили ви.

— Ні. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки. Але ви мене розумієте?

— Так, — відповів я. Тоді збрехав: — Розумію і схвалюю.

На війні часто доводиться брехати, і, коли така потреба виникає, треба робити це швидко і якомога краще.

Ми потиснули один одному руки, і я пішов до дверей разом з Джоном. Виходячи, я озирнувся на столик, за яким сидів Луїс Дельгадо. Перед ним стояла щойно наповнена склянка джину з тоніком, і всі за столом сміялися з якогось його жарту. Він був веселий, дуже засмаглий, і я подумав: цікаво, кого він із себе вдає?

Він зробив дурницю, що з'явився у Чікоте. Але то був саме такий вчинок, на який він мав зважитись, щоб потім хвалитися ним, повернувшись до своїх.

Коли ми вийшли за двері й рушили вулицею, перед баром Чікоте спинилася велика машина служби безпеки, і з неї вискочило вісім чоловік. Шестеро з автоматами стали при вході, а двоє в цивільному зайшли всередину. Один з вартових звелів нам пред'явити документи, та коли я сказав: «Іноземці», — він кинув: «Проходьте, все гаразд».

На тротуарі затемненої Гран-Віа було багато битого скла після недавнього обстрілу, а ноги раз у раз спотикалися на уламках каміння. У повітрі ще не розвіявся дим, і по всій вулиці стояв дух вибухівки та розтрощеного граніту.

— Де ви думаєте вечеряти? — спитав Джон.

— Я оце отримав м'ясо на всіх, а зготувати можна буде в моїй кімнаті.

— То я зготую, — сказав Джон. — Куховарити я мастак. Колись, пригадую, куховарив на судні…

— М'ясо, напевне, тверде, — попередив я. — Але свіже, сьогодні тільки зарізали корову.

— Пусте, — відказав Джон. — На війні твердого м'яса не буває.

Темною вулицею квапливо проходили люди, поспішаючи додому з кінотеатрів, де вони перечікували обстріл.

— А той фашист, чому він прийшов у кафе, де його знають?

— Та, мабуть, розум одібрало.

— Оце й біда з війною, — зауважив Джон. — Дуже в багатьох одбирає розум.

— Джоне, — сказав я, — ви таки маєте голову на в'язах.

Діставшись до готелю, ми пройшли повз купу мішків з піском, що захищала конторку портьє, і я попросив свій ключ, але портьє сказав, що в моєму номері нагорі двоє товаришів приймають ванну, то він оддав ключа їм.

— Ви, Джоне, йдіть просто нагору, — сказав я. — Мені треба подзвонити по телефону.

Я зайшов у кабіну й набрав той самий номер, що його дав офіціантові в барі.

— Алло! Пепе?

У трубці озвався глухий, тонкогубий голос:

— Оиё tal, Enrique? [100]

— Слухайте, Пепе, ви забрали у Чікоте такого Луїса Дельгадо?

— Si, hombre, si. Sin novedad [101]. Без шуму.

— Він нічого не знає про офіціанта?

— No, hombre, по [102].

— То й не кажіть йому. Скажіть, що це я його виказав, гаразд? А про офіціанта ні слова.

— А чому? Яка різниця? Він шпигун. Його однаково розстріляють. Іншого вибору нема.

— Я знаю, — сказав я. — Але різниця все-таки є.

— Як хочете, hombre, як хочете. Коли ми побачимось?

— Приходьте завтра, під обід. Ми одержали м'ясо.

— А до м'яса вип'ємо віскі. Гаразд, hombre, гаразд.

— Salud, Пепе, дякую.

— Salud, Енріке. Нема за що. Salud.

То був дивний, мов неживий голос, і я ніяк не міг до нього звикнути, але тепер, піднімаючись сходами нагору, відчував велику полегкість.

Усі ми, давні клієнти Чікоте, мали до його бару особливе почуття. І я був певен, що саме тому Луїс Дельгадо вчинив таку дурницю — знову прийшов туди. Він міг би робити своє діло й десь в іншому місці. Та коли вже він з'явився у Мадріді, то неодмінно мав прийти туди. Як сказав офіціант, він був добрий клієнт, і колись ми з ним приятелювали. А якщо тобі випадає нагода зробити комусь хоч найменше Добро, то її, певна річ, не варто проминати. Отож я був радий, що подзвонив своєму знайомому Пепе із служби безпеки, бо Луїс Дельгадо був давнім клієнтом Чікоте і я не хотів, щоб він помер з почуттям розчарування чи образи на тамтешніх офіціантів.

МЕТЕЛИК І ТАНК

Того вечора я повертався із цензури додому, в готель «Флоріда». Надворі дощило. Десь на півдорозі мені набридло мокнути, і я завернув до Чікоте, щоб нашвидку перехилити скляночку. Вже другу зиму обложений Мадрід зазнавав щоденних обстрілів, і в ньому не вистачало всього — від тютюну до людської витримки, — і завжди хотілося їсти, і раптом брала безглузда досада на те, що від нас не залежить, як от тепер на погоду. Мені слід було йти далі, додому. До готелю залишалося всього п'ять чи шість кварталів, та, побачивши двері бару Чікоте, я вирішив зайти випити,' а тоді вже подолати ті шість кварталів Гран-Віа по грязюці та уламках, що лишилися на вулицях після обстрілу.

У барі було велелюдно: до стойки не підступити, столики всі зайняті. В повітрі плавав тютюновий дим, лунали співи, скрізь були люди у військовому, пахло мокрими шкірянками, а замовлені напої передавали через голови тих, що в три ряди з'юрмилися перед стойкою.

Знайомий офіціант приніс мені звідкись від іншого столика стілець, і я сів у товаристві худого блідолицього німця з великим кадиком, котрого знав як співробітника цензури, та ще двох, не знайомих мені людей. Наш столик стояв посеред бару, трохи праворуч від входу.

За співами я ледве чув власний голос, та врешті замовив собі джину з ангостурою і вихилив як засіб проти негоди. У барі справді було повнісінько, і всі дуже веселилися, чи не занадто веселилися під впливом свіжовиготовленого каталонського питва, що його пили більшість відвідувачів. Якісь двоє незнайомців поплескали мене по плечі, а дівчина за нашим столиком щось промовила до мене, і я, не розчувши, відказав: «Авжеж».

Тепер, коли я перестав розглядатися навколо й подивився на своїх сусідів по столу, дівчина видалася мені страшенно негар-' ною, просто-таки потворною. Та коли підійшов офіціант, виявилося, що то вона запрошувала мене випити з ними. Її супутник був з вигляду не вельми міцний, зате в неї тієї моці вистачало на них обох. Вона мала різко окреслене обличчя — з тих, які називають напівкласичними, — а своєю атлетичною статурою скидалася на приборкувачку левів; що ж до хлопця, то йому найкраще личила б краватка котрогось із старих привілейованих коледжів. Але такої краватки на ньому не було. Як і всі ми, він носив шкіряну куртку. Тільки вона була в нього суха, бо вони прийшли сюди ще до того, як почався дощ. Дівчина також мала на собі шкіряну куртку, і вона цілком пасувала до її обличчя.

На той час я вже шкодував, що завернув до Чікоте, а не подався просто додому, де можна було перевдягтися в сухе й випити у зручному ліжку, поклавши ноги на бильце. Мені набридло дивитися на ту пару за столом. Життя надто коротке, а негарних жінок надто багато, і, сидячи там, я подумав собі, що хоч я й письменник і, отже, мав би відчувати невситиму цікавість до всяких людей, проте до цих двох мені байдужісінько: чи вони одружені, чи ні, і що вони знайшли одне в одному, і які їхні політичні погляди, і хто з них має які статки, і взагалі все, що їх стосується. Я розважив, що вони, певне, працюють на радіо. Хоч би коли я зустрічав у Мадріді дивних з вигляду цивільних людей, завжди виявлялося, що вони з радіо. Отож, щоб сказати бодай що-небудь, я підвищив голос і, перекриваючи гамір, спитав:

— Ви з радіо?

— З радіо, — відказала дівчина. Отже, так і є. Вони з радіо.

— Як життя, товаришу? — звернувся я до німця.

— Добре. А у вас?

— Мокре, — відповів я, і він засміявся, схиливши голову набік.

— Сигарети не знайдеться? — спитав він.

Я подав йому свою передостанню пачку, і він узяв дві сигарети. Дівчина атлетичної статури й собі взяла дві, а молодик з обличчям студента — одну.

— Беріть ще одну! — гукнув я.

— Ні, дякую, — відповів він, і замість нього ту сигарету взяв німець.

— Не заперечуєте? — усміхнувся він.

Насправді мені хотілося заперечити, і він це знав. Але він так страждав без курива, що це не могло його спинити.

Раптом співи урвалися чи, може, тільки вщухли на хвилинку, як ото часом ущухає буря, і нам стало чути одне одного.

— Ви тут давно? — спитала мене атлетична дівчина, розтягуючи слова.

— Наїздами, — відказав я.

— Нам треба серйозно поговорити, — озвався до мене німець. — Я маю щось вам розповісти. Коли ми можемо зустрітися?

— Я вам подзвоню, — сказав я.

Той німець був дуже дивний чоловік, і ніхто з добрих німців його не любив. Він мав хибне уявлення про себе як про справжнього піаніста, але поза тим, якщо не підпускати його до інструмента, був цілком стерпний, хоча й надто полюбляв заглядати в чарку та розносити плітки, і відвернути його від цих двох занять нікому ще не пощастило.

Щодо пліткарства він був неперевершений мастак і завжди мав напохваті якусь компрометуючу новину про будь-кого в Мадріді, Валенсії, Барселоні чи іншому політичному центрі.

У цей час знову залунали співи, а що обговорювати інших на повен голос не зовсім зручно, то над нами нависла нудьга, і я вирішив піти з бару, тільки-но у свою чергу поставлю випивку сусідам по столу.

Отоді все й почалося. Якийсь чоловік у коричневому цивільному костюмі, білій сорочці та чорній краватці, з гладенько зачесаною над високим чолом чуприною, що доти ходив від столика до столика, по-блазенському вихиляючись, раптом бризнув з пістолета-прискавки на одного з офіціантів. Усі засміялися, крім самого офіціанта, що йшов з важким підносом, уставленим повними склянками. Він обурився.

— No hay derecho, — сказав офіціант. Це означає: «Ви не маєте права», — і в Іспанії є виявом найпростішого і найрішучішого протесту.

Чоловік з прискавкою, потішений своїм успіхом і, як видно, не усвідомлюючи того, що минає другий рік війни, і що він в обложеному місті, де нерви у всіх напружені до краю, і що в барі разом з ним усього четверо цивільних, тепер бризнув на іншого офіціанта.

Я огледівся, шукаючи очима місця, де б сховатися. Цей офіціант також обурився, а чоловік з прискавкою весело бризнув на нього ще двічі. Декого в барі це досі смішило, включаючи й атлетичну дівчину за нашим столиком. Але офіціант спинився й похитав головою. Губи його тремтіли. То був літній чоловік, і я знав, що він уже десять років працює у Чікоте.

— No hay derecho, — з гідністю промовив він.

Проте за столиками сміялися, а той чоловік, не помітивши, як змовкли співи, бризнув із свого пістолета в спину ще одному офіціантові. Офіціант, утримуючи на руці піднос, обернувся.

— No hay derecho, — сказав він.

То вже був не протест. То було звинувачення, і я побачив, як троє військових підвелися з-за столика й рушили до чоловіка з прискавкою, а в наступну мить усі четверо купою протиснулись крізь обертові двері й знадвору почулося, як котрийсь із військових затопив тому чоловікові в обличчя. Хтось підняв з підлоги його іграшковий пістолет і викинув за двері.

Ті троє повернулися поважйі й суворі, уособлюючи відновлену справедливість. Та за мить обертові двері крутнулись, і в них з'явився той-таки чоловік. Волосся звисло йому на очі, на обличчі була кров, чорна краватка зсунулася набік, відкривши роздерту сорочку. В руці він знову тримав свою прискавка і, всунувшись у бар, блідий, з безтямними очима, наставив її перед себе й почав визивно бризкати на всіх.

Я побачив, як один з тих трьох військових подався до нього, побачив і обличчя цього чоловіка. До нього приєдналися ще кілька і гуртом відтиснули прискача між двома столиками до стіни, ліворуч від входу; тепер той шалено опирався, і, коли пролунав постріл, я схопив за руку атлетичну дівчину й метнувся з нею до кухонних дверей.

Та двері були замкнені і, коли я натиснув на них плечем, не піддалися.

— На підлогу, отуди, за ріг стойки, — сказав я дівчині.

Вона стала там навколішки.

— Лягайте, — звелів я і штовхнув її додолу. Вона люто зиркнула на мене.

Усі чоловіки, крім німця, що заліг за столиком, та юнака студентського вигляду, який стояв у кутку, притиснувшись до стіни, вже тримали в руках пістолети. На довгій лаві під стіною стояли три фарбовані білявки з темним при корінні волоссям і, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити, без упину верещали.

— Я не боюся, — мовила до мене атлетична дівчина. — Це ж просто смішно.

— Ви що, хочете дістати сліпу кулю у п'яній стрілянині? — відказав я. — Якщо цей прискач має тут приятелів, лиха не минути.

Та, як видно, приятелів він не мав, бо чоловіки сховали пістолети, хтось зняв з лави білявих верескух, і всі, хто подався був туди, де пролунав постріл, відступили назад від чоловіка з прискавкою, що непорушно лежав горілиць на підлозі.

— Нікому не виходити, поки не прибуде поліція! — оголосив хтось від дверей.

Там уже стояли два озброєних поліцаї з вуличного патруля, і одразу ж після того оголошення я побачив, як шестеро чоловіків, вишикувавшись один за одним, наче футбольна команда до виходу на поле, рушили до дверей. Серед них були й ті троє, що викинули прискача на вулицю. Серед них був і той один, що застрелив його. Вони пройшли між озброєних поліцаїв, мов миротворці, що поклали край колотнечі. А коли вони зникли за дверима, один з поліцаїв загородив гвинтівкою вихід і гукнув:

— Виходити заборонено! Всім без винятку.

— А чому тих випустили? Навіщо затримувати нас, коли вони пішли?

— То авіамеханіки, їм треба повернутись на аеродром, — по» яснив хтось.

— Коли вже хоч один пішов, безглуздо тримати інших.

— Усі повинні чекати службу безпеки. Порядок е порядок.

— Та невже ви не розумієте, що коли хоч хтось пішов, то тримати інших безглуздо?

— Сміх, та й годі,— мовив я до атлетичної дівчини.

— Ні, це не сміх. Це чистий жах.

Ми вже підвелись, і вона обурено дивилася туди, де лежав чоловік з прискавкою. Руки його були широко розкинуті, одна нога підігнулася.

— Я піду допоможу цьому нещасному. Він же поранений. Чому ніхто йому не допоможе, нічого не зробить для нього?

— Я б вам не радив, — сказав я. — Краще триматись осторонь.

— Та це ж просто не по-людському. Я вчилася на медсестру й подам йому першу допомогу.

— Не раджу, — повторив я. — Не підходьте до нього.

— Але чому? — вона розхвилювалася мало не до істерики,

— Тому що він мертвий, — відказав я.

Коли прибула поліція, всіх затримали ще на три години. Насамперед вони почали обнюхувати пістолети у всіх, хто їх мав, сподіваючись в такий спосіб виявити, з котрого недавно стріляли. Але десь на четвертому десятку це їм набридло, та й однаково там годі було щось унюхати, крім духу мокрих шкірянок. Тоді вони сіли до столика біля самого вбитого прискача, що лежав на підлозі, мов сіра воскова лялька, з сірими восковими руками та сірим восковим обличчям, і заходилися перевіряти документи відвідувачів.

З-під роздертої сорочки вбитого видніло голе тіло, а підошви його черевиків були стоптані до дірок. Лежачи там, На підлозі, він здавався зовсім малим і жалюгідним. Щоб підійти до столика, де двоє поліцаїв у цивільному перевіряли документи, доводилось переступати через труп. Супутник атлетичної дівчини так нервував, що ніяк не міг знайти своїх документів. Він мав при собі перепустку, але засунув її десь не туди й, увесь спітнілий, гарячково нишпорив по кишенях, аж поки нарешті знайшов. А потім знову поклав не в ту кишеню і знову мусив шукати. Від усього того він геть упрів, чуприна його розкуйовдилась, обличчя пашіло. Тепер йому пасувала б не тільки студентська краватка, а й шкільний картузик, такий, як ото носять найменші школярі. Кажуть, прикрі події старять людей. А його це вбивство зробило з вигляду років на десять молодшим.

Поки ми чекали, я сказав атлетичній дівчині, що як на мене, то з цього вийде непогане оповідання і колись я його напишу. Таки цікаво було, як оті шестеро вишикувались один за одним і гайнули з бару. Вона обурилась і заперечила, що про таке писати не годиться, бо це зашкодить справі Іспанської Республіки. На це я сказав, що бував в Іспанії і раніш і що в давні часи, ще за монархії, у Валенсії теж стріляли отак скільки завгодно, а в Андалусії і за сотні років до Республіки різали одне одного великими ножами, так званими навахами, і що коли мені випало побачити цей трагікомічний випадок у Чікоте під час війни, то я можу написати про нього так само, наче б він стався у Нью-Йорку, Чікаго, Кі-Уесті чи Марселі. І політика тут зовсім ні до чого. Та вона й далі вважала, що цього робити не слід. Можливо, й ще багато хто скаже те саме. А от німцеві начебто сподобалась моя ідея, і я віддав йому останню сигарету із пачки «Кемела». Та хоч як воно було, а години через три нас нарешті відпустили.

У «Флоріді» вже трохи непокоїлися за мене, бо в ті дні постійних обстрілів, якщо хтось мав повернутись додому пішки й не з'являвся після пів на восьму, коли зачинялись бари, за нього починали непокоїтись. Я був радий, що врешті повернувся, і, поки ми готували на електричній плитці вечерю, розповів ту історію, і вона справила неабияке враження.

Вночі дощ перестав, і ранок видався гарний — ясний і холодний, як завжди на початку зими. За чверть до першої я штовхнув перед себе обертові двері бару Чікоте і зайшов, щоб хильнути перед обідом трохи джину з тоніком. Відвідувачів о цій порі було зовсім мало, і до мого столика підійшли два офіціанти й бармен. Усі троє всміхалися.

— Знайшли вони вбивцю? — спитав я.

— Ще надто рання година для жартів, — сказав бармен. — Ви ж то бачили, як він стріляв?

— Бачив, — відповів я.

— І я бачив, — сказав він. — Я саме отам стояв. — І показав на столик у кутку. — Він приставив пістолета до самих його грудей і вистрілив.

— Людей ще довго тримали?

— Аж за другу ночі. А ііатЬіе забрали тільки сьогодні об одинадцятій. — Бармен по-жаргонному назвав труп словом, яке в меню означає холодне м'ясо. — Та ви ж, певне, ще не знаєте.

— Звісно, що не знає,— докинув один з офіціантів.

— Це незвичайний випадок, — озвався другий офіціант. — Muy raro [103].

— А до того й сумний, — сказав бармен і похитав головою.

— Еге ж. Сумний і дивовижний, — підтвердив офіціант. — Дуже сумний.

— Розкажіть мені.

— Таке справді рідко трапляється, — мовив бармен.

— То розповідайте. Ну ж бо.

Бармен довірчо схилився над столиком.

— Річ у тім, — єказав він, — що в пістолеті у нього був одеколон, aqua de colonia. Ото бідолаха.

— Виходить, він не мав лихого наміру, розумієте? — докинув офіціант.

— Насправді він просто жартував. І нікому не треба було ображатися, — сказав бармен. — Бідолаха він.

— Розумію, — мовив я. — Йому тільки хотілось, щоб усім було весело.

— Атож, — підтвердив бармен. — І ось таке фатальне непорозуміння.

— А де той його пістолет?

— Поліція забрала. Відіслали його сім'ї.

— Уявляю собі, як ті зрадіють.

— Атож, — сказав бармен. — Звісно. Прискавка в домі ніколи не завадить.

— Хто цін був такий?

— Столд-червонодеревець.

— Одружений?

— Так. Його дружина була сьогодні тут разом з поліцією.

— І що сказала?

— Впала йому на груди й заголосила: «Педро, що вони з тобою зробили, Педро? І хто ж це таке тобі зробив? Ой Педро!»

— А тоді поліції довелося забрати її, бо вона вже зовсім не тямила себе, — додав офіціант.

— Він начебто слабував на груди, — провадив далі бармен. — Але з перших днів пішов воювати. Кажуть, воював у горах Сьєрри, а потім не зміг через хворобу.

— То вчора ввечері просто пішов трохи розвіятись, — мовив я наздогад.

— Ні,— заперечив бармен. — Кажу ж вам, це незвичайний випадок. Справді тиу гаго. Я довідався про все від хлопців з поліції, а вони своє діло добре знають, їм аби тільки час. Вони допитали товаришів із столярні, де він працював. їх навела туди профспілкова картка, що була у нього в кишені. То от, учора він купив ту прискавку й одеколон, щоб побавитися на чиємусь там весіллі. Він сам розказував про це в столярні. А купив їх у крамниці навпроти нас. На пляшці з одеколоном був ярлик з адресою. Ту пляшку знайшли потім у туалеті. Він заправляв там свою прискавку. Мабуть, просто з крамниці і зайшов сюди, щоб перечекати дощ.

— Я пам'ятаю, як він прийшов, — сказав один з офіціантів. — Тут було весело, всі співали, то й він розвеселився.

— Він таки був веселий, — докинув я. — Аж наче витанцьовував між столиків.

Та бармен мав на це свою безжальну іспанську логіку.

— Погані то веселощі, коли п'ють сухотні,— мовив він.

— Не подобається мені ця історія, — сказав я.

— А знаєте, — знов обізвався бармен, — який усе-таки диво-¹ вижний випадок. Він зі своїми веселощами зіткнувся з суворістю війни, як метелик…

— Еге ж, як метелик, — підхопив я. — Чисто як метелик.

— Я не жартую, — сказав бармен. — Ви розумієте? Як метелик з танком.

Він був страшенно задоволений цим порівнянням. Його захоплювала суто іспанська метафізика.

— Випийте чогось коштом бару, — запропонував він. — Ви повинні написати про це оповідання.

Я пригадав собі того чоловіка з прискавкою, його сірі воскові руки, розкинуті на підлозі, і сіре воскове обличчя, і підвернуту ногу — він таки справді трохи скидався на метелика, хоч як подумати, то зовсім мало. Але й на людину майже не скидався. Як на мене, він більше схожий був на підстреленого горобця»

— Джину з хінним тоніком, — замовив я.

— Неодмінно напишіть про це, — не вгавав бармен. — Ось вам джин. Хай щастить.

— Хай, — озвався я. — А знаєте, вчора ввечері одна англійка сказала мені, що про таке писати не годиться. Мовляв, це зашкодить справі Республіки.

— Яка дурниця, — сказав бармен. — Це ж дуже цікаво й важливо: отаке зіткнення веселощів, яких ніхто не зрозумів, з безжальною суворістю, що панує довкола. Кажу вам, це найдиво-вижніший і найцікавіший випадок, який я бачив останнім часом. Ви повинні написати про нього.

— Гаразд, — мовив я. — Напишу. Діти в нього є?

— Ні,— відповів він. — Я питав поліцаїв. Але ви неодмінно напишіть про це і назвіть оповідання «Метелик і танк».

— Гаразд, — пообіцяв я. — Напишу. От тільки назва мені не зовсім подобається.

— Дуже гарна назва, — заперечив він. — Суто літературна.

— Гаразд, — сказав я. — Хай так і буде: «Метелик і танк».

Я й далі сидів там того ясного веселого ранку; в барі було провітрено й підметено, пахло чистотою, і бармен, мій давній знайомий, дуже тішився з того, що ми разом робимо літературу, а я відсьорбнув джину з тоніком, подивився на закладену мішками з піском вітрину і уявив собі, як дружина вбитого стояла отам на колінах біля нього й голосила: «Ой Педро, Педро, і хто ж це таке тобі зробив?» А тоді подумав, що ніяка поліція не змогла б їй цього сказати, навіть коли б знала ім'я того чоловіка, що натиснув курок.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

На той час ми працювали в поруйнованому снарядами мадрідському будинку, що стояв над парком Каса-дель-Кампо. Внизу точився бій. Ми бачили, як він розгортався під нами й на схилах пагорбів, відчували його дух, дихали його курявою, а рушничний і автоматний вогонь, то посилюючись, то пригасаючи, зливався у суцільний тріск, наче там роздирали величезне полотно, і в той тріск упліталося бабахкання гармат, вібруючий гук снарядів, пущених з батарей позад нас, а потім глухі вибухи, від яких здіймалися величезні клубки жовтого пилу. Але знімати було надто далеко. Ми пробували присуватися ближче, та вони брали на приціл об'єктиви камер, і роботі наставав кінець.

Найбільшою нашою цінністю була велика кінокамера, і якби її розтрощило, ми лишилися б з порожніми руками. Ми робили цей фільм майже з нічого, бо всі гроші було вкладено в бляшанки з плівкою та камери. Плівку доводилось витрачати якнай-ощадливіше, а над камерами ми просто-таки трусилися.

Напередодні нас викурили із зручного для зйомки місця, і я мусив відповзати, притискаючи меншу камеру до живота, ховаючи голову між плечі й підтягаючись на ліктях, тим часом як кулі вганялися в цегляну стіну за мною і мене двічі обсипало скалками.

Наші найпотужніші атаки чомусь відбувалися пополудні, коли сонце стояло у фашистів за спиною і світило просто в об'єктиви камер, і вони зблискували, мов геліографи, а марокканці відкривали вогонь по тих зблисках. Вони ще з Ріффа добре знали, що таке геліографи та офіцерські біноклі, і якби вам захотілося, щоб вас поцілили, то досить було піднести до очей бінокль, не затінивши його як належить. А стріляти вони теж були мастаки, і через те в мене цілий день пересихало в роті.

Отож пополудні ми зайняли позицію в тому будинку. Знімати звідти було зручно, і, встановивши камеру на балконі, ми змайстрували над нею щось на зразок дашка, проте, як я вже казав, відстань була надто велика.

Не надто велика, щоб зняти порослий соснами схил пагорба, ставок і обриси кам'яних господарських будівель, що раз у раз зникали в хмарах цегляного пилу, збитих вибухами фугасних снарядів, і не надто велика, щоб зняти викиди чорного диму й землі на гребені пагорба, коли над ним з важким гудінням ішли бомбардувальники. А от танки за вісімсот чи тисячу ярдів видавалися малими сірими жуками, що копошилися між дерев, випльовуючи ледь помітні вогники, а люди, які наступали за рими, були мов іграшкові солдатики: вони то падали й лежали плиском, то, пригинаючись, бігли вперед, далі знову падали й знову бігли — або ж лишалися лежати нерухомими цятками на схилі пагорба, тим часом як танки посувалися далі. Та все ж ми мали надію відтворити загальну картину бою. У нас було вже досить багато кадрів, знятих зблизька, і ми сподівалися, коли пощастить, примножити їх, і якби нам удалося добре зняти оті раптові викиди землі, хмарки розривів шрапнелі й великі клубки диму та пилу, серед яких раз у раз зблискували жовті спалахи й розквітали білі вінчики від вибухів гранат, — тобто зовнішній образ бою, — ми мали б те, що було нам потрібне.

Коли почало сутеніти, ми знесли сходами велику камеру, зняли її з триноги і, розподіливши вантаж на трьох, поодинці перебігли за прострілюваний ріг Пасео-Росалес, під захист кам'яної стайні при старих казармах Монтана. Нас тішило те, що тепер ми мали зручне місце для роботи, але ми обдурювали себе, запевняючи один одного, ніби знімати звідти не так уже й далеко.

— Ходім заглянемо до Чікоте, — сказав я, коли ми піднялися нагору й рушили до готелю «Флоріда».

Та їм треба було лагодити камеру, заправляти нову плівку й пакувати відзняту, отож я пішов до бару сам. В Іспанії майже не випадало побути на самоті, і така переміна була приємна.

Того квітневого надвечір'я, повертаючи в сутінках на Гран-Віа до бару Чікоте, я був задоволений і радісно збуджений. Попрацювали ми тяжко, але начебто не марно. Та невдовзі усе моє піднесення згасло. Тепер, коли я залишився сам і хвилювання роботи минулося, я зрозумів,' що ми справді знімали надто далеко і що наступ провалився, це й дурневі було видно. Я знав усе це і раніше, від самого початку, але ми часто тішимо себе марними надіями та облудним оптимізмом. А тепер, пригадуючи, як воно все діялося, я усвідомлював, що то була точнісінько така сама кривава бійня, як колись на Соммі. Народна армія врешті почала наступати. Проте атаки її провадилися так, що могли скінчитися тільки цілковитою поразкою. І коли я склав докупи все, що бачив того дня і що чув раніше, мені стало зовсім погано на душі.

Свідомість того, що наступ провалився, не полишала мене й серед диму та гамору в барі Чікоте і стала ще дошкульніша, коли, проштовхавшись до стойки, я взяв першу склянку. КоАи все довкола йде гаразд і тільки тобі кепсько, питво може піднести настрій. Та коли кругом справді погано, а в тебе уса гаразд, від нього тільки гостріше усвідомлюєш це. Того вечора у Чікоте було так повно, аж доводилось орудувати ліктями, щоб піднести склянку до рота. І тільки-но я добряче потяг з неї, як хтось штурхонув мене так, що із склянки вихлюпнулось трохи віскі з содовою. Я сердито озирнувся, і чоловік, який мене штовхнув, засміявся.

— Здоров, Мармизо, — мовив він.

— Здоров, Цапе.

— Ходім пошукаємо столика, — сказав він. — Ну ти ж і визвірився, коли я стусонув тебе.

— Звідки ти взявся? — спитав я. Його шкіряна куртка була брудна й засмальцьована, очі глибоко запалі, обличчя неголене. При боці в нього висів великий автоматичний кольт, який за мого перебування там мав уже трьох інших власників і до якого всі ми завжди шукали патронів. Чоловік був дуже високий на зріст, на його потемнілому від диму обличчі видніли сліди мастила. Він не знімав з голови шкіряного шолома з масивним, підбитим повстю шкіряним гребенем і таким самим закрайком. — Звідки ти взявся?

— З Каса-дель-Кампо, — сказав, наче проспівав, він, блазнюючи. Колись так викликав пожильців хлопчисько-посильний в одному нью-орлеанському готелі, і ми й досі жартома наслідували проміж себе цю його манеру.

— Онде звільнився столик, — мовив я, помітивши, що двоє солдатів з дівчатами підвелися, збираючись іти. — Ходім сядемо.

Ми сіли за той столик посеред бару, і він підняв свою склянку. Я побачив, що руки в нього у мастилі, а обидва великі пальці графітно-чорні зсередини від кулеметних гашеток. Рука, що тримала склянку, тремтіла.

— Ти поглянь на них. — Він простяг і другу руку. Вона теж тремтіла. — Обидві до пари, — тим самим блазенським виспівом промовив він. Тоді серйозно спитав: — Ти був там сьогодні?

— Ми ж знімаємо фільм.

— Добре виходить?

— Та не дуже.

— А нас бачив?

— Де?

— В атаці перед фермою. О третій двадцять п'ять.

— Еге ж, бачив.

— Сподобалось?

— Аж ніяк.

— От і мені так само, — сказав він. — Слухай, це ж чисте божевілля. Як можна атакувати в лоб такі позиції? Хто це в біса придумав?

— Один сучий син, якого звуть Дарго Кабальєро, — озвався низенький чоловік в окулярах з грубими скельцями, що вже сидів за тим столиком, коли ми підійшли. — Тільки-но йому дали разочок глянути в польовий бінокль, як він став генералом. Сьогоднішня атака — це його шедевральна вигадка.

Ми обидва подивилися на нього. Тоді Ел Вегнер, танкіст, поглянув на мене і звів рештки своїх геть обгорілих брів. Низенький чоловік усміхнувся до нас.

— Якщо хто-небудь тут розуміє по-англійському, вас, товаришу, вільно можуть розстріляти, — сказав йому Ел.

— Ні,— відказав той. — Не мене, а Ларго Кабальєро. От його таки треба б розстріляти.

— Слухайте, товаришу, — знов озвався Ел. — Говорили б ви трохи тихіше. А то хтось почує і подумає, що й ми у згоді з вами.

— Я знаю, що кажу, — відповів той коротун в окулярах з грубими скельцями.

Я пильно подивився на нього. Скидалось на те, що він справді знає.

— Усе одно не завжди годиться казати все, що знаєш, — мовив я. — Вип'єте з нами?

— Авжеж, — сказав він. — І говорити з вами можна. Я ж вас знаю. Ви чоловік надійний.

— Та не так щоб дуже, — заперечив я. — До того ж ми в барі, серед людей.

— А в барі саме й місце розмовляти про таємні речі. Тут однаково ніхто нічого не почує. Ви з якої частини, товаришу?

— У мене кілька танків за вісім хвилин ходи звідси, — відповів йому Ел. — На сьогодні ми відвоювались, і я маю вільний вечір.

— Чого ж ти не помився? — запитав я.

— Так і думаю зробити, — відказав Ел. — У тебе в номері. Коли підемо звідси. Технічне мило маєш?

— Ні.

— Ні то й ні,— сказав Ел. — У мене в кишені є невеликий шматочок, приберіг для такої нагоди.

Коротун в окулярах з грубими скельцями пильно придивлявся до Ела.

— Ви, товаришу, в партії? — спитав він.

— Авжеж, — відповів Ел.

— Бо я знаю, що ось товариш Генрі — ні,— сказав коротун.

— Тоді я б йому не довіряв, — сказав Ел. — Я сам йому не довіряю.

— Паршивець ти, — мовив я. — Може, ходімо вже?

— Ні,— сказав Ел. — Мені доконче треба ще випити.

— Про товариша Генрі я все знаю, — провадив далі коротун. — Та краще я розповім вам ще дещо про Ларго Кабальєро.

— А чи треба воно нам? — спитав Ел. — Не забувайте, що я в Народній армії. Ви ж не хочете підірвати мій бойовий дух?

— Знаєте, у нього так запаморочилось у голові, що він став наче божевільний. Він тепер і прем'єр-міністр, і військовий міністр, і ніхто йому й слова не скажи. А він же, власне, всього-на-всього чесний профспілковий лідер, щось середнє між покійним Семом Гомперсом і Джоном Л. Льюїсом, та й досі ним був би, коли б не той Аракістайн.

— Не гарячкуйте, — спинив його Ел. — Я за вами не встигаю.

— Так-так, це Аракістайн його винайшов. Той самий Аракістайн, що нині послом у Парижі. Саме він його звеличив. Назвав іспанським Леніним, і цей бідолаха почав із шкури пнутися, щоб виправдати таку честь, а хтось ще взяв та й дав йому глянути в польовий бінокль, отож він і уявив із себе Клаузевіца.

— Ви вже казали про це, — холодно зауважив Ел. — А які підстави?

— Та от, три дні тому він виступав на засіданні кабінету з військових питань. Говорилося якраз про те, про що оце й ми з вами говоримо, і Хесус Ернандес просто задля сміху спитав його, яка різниця між тактикою і стратегією. То знаєте, що відповів старий блазень?

— Ні,— відказав Ел.

Я бачив, що цей новоявлений товариш починає діяти йому на нерви.

— Він сказав: «Тактика — це коли ми атакуємо ворога з фронту, а стратегія — коли обходимо його з флангів». Неабищо, правда?

— Вам би, товаришу, вже додому, — мовив до нього Ел. — А то ваш бойовий дух зовсім занепадає.

— Та ми позбудемось цього Ларго Кабальєро, — не вгавав коротун. — Одразу ж після наступу й позбудемось. Ця остання дурниця буде його кінцем.

— Гаразд, товаришу, — сказав Ел. — Та мені все-таки завтра в атаку.

— Он як, ви знову будете атакувати?

— Слухайте, товаришу. Ви можете плести все, що хочете, бо воно й цікаво послухати, та й я досить бачив, щоб відрізнити зерно від полови. Але ні про що мене не питайте, зрозуміло? Бо вскочите у халепу.

— Та я ж спитав про вас особисто. І в гадці не мав щось вивідати.

— Ми, товаришу, надто мало знаємо один одного, щоб питати про особисте, — сказав Ел. — І чом би вам не пересісти до іншого столика, щоб ми з товаришем Генрі могли побалакати? Мені треба його про дещо спитати.

— Баїисі, товаришу, — мовив коротун, підводячись. — Поговоримо колись іншим разом.

— Атож, — сказав Ел. — Іншим разом.

Ми спостерігали, як він переходить до іншого столика. Він вибачився, солдати біля столика посунулись, даючи йому місце, і ми побачили, що він одразу ж заговорив до них. Усі вони слухали його з видимим інтересом.

— Що ти скажеш про цього недоростка? — спитав Ел.

— Та навіть не знаю.

— Я теж не знаю, — сказав Ел. — Але щодо нашого наступу він усе правильно розважив. — Ел підніс склянку до рота й показав мені руку. — Бачиш? Тепер не тремтить. І я зовсім не п'яний. Ніколи не напиваюся перед атакою.

— Як воно сьогодні було?

— Ти ж бачив. Як було дивитися збоку?

— Жахливо.

— Отож-бо. Саме те слово. Жахливо. Мабуть, він тепер застосовує і стратегію, і тактику воднораз, бо ми атакуємо і в лоб, і з обох флангів. А як там справи у інших?

— Дюран захопив новий іподром. Ми ще дужче затисли їх у коридорі, що виходить до Університетського містечка. Перетнули дорогу на Корунью. А от біля Серро-де-Агілар від учорашнього ранку ніяк не зрушимо з місця. Сьогодні теж нічого не вийшло. Кажуть, Дюран втратив більш як половину своєї бригади. А що у вас?

— Завтра знову спробуємо захопити ту ферму й церковку. Головний об'єкт — церковка, ота, що на гребені горба, вони звуть її скитом. Весь схил порізаний виярками і прострілюється щонайменше з трьох кулеметних позицій. Вони там глибоко окопалися, все як треба. У нас замало артилерії, щоб по-справжньому притиснути їх до землі, і зовсім немає важких гармат, щоб вибити їх звідти. А вони поставили протитанкові в тих трьох будинках та ще батарею біля церкви. Буде нам хіба ж такий погром.

— На коли призначено атаку?

— Не питай. Я не маю права сказати.

— Я до того, що нам треба знімати, — пояснив я. — Гроші з фільму всі підуть на санітарні машини. Ми вже зняли контратаку Дванадцятої бригади біля Аргандського мосту. І атаку тієї ж таки Дванадцятої минулого тижня під Пінгарроном. Там вийшли непогані кадри з танками.

— Від танків там не було ніякої користі,— зауважив Ел.

— Я знаю, — сказав я, — але зняли ми їх дуже добре. То ял щодо завтра?

— Вирушайте зранку й чекайте, — сказав він. — Не надто рано.

— Як ти себе почуваєш?

— Стомився як собака, — відповів він. — І голова болить страшенно. А так куди краще. Давай вихилимо ще по одній, а тоді підемо до тебе, і я помиюсь у ванні.

— Мабуть, спершу треба попоїсти.

— Не можу я їсти такий брудний. Коли хочеш, займи місця у «Гран-Віа», а я помиюся і прийду туди.

— Підемо разом.

— Ні. Краще ти займи місця, а я підійду. — Він похилив голову на столик. — Ну й болить же, клята. Це від гуркоту в тих домовинах. Я його вже наче й не чую, а на вуха все одно діє.

— А може, тобі треба поспати?

— Ні. Краще я побуду з тобою, а посплю вже там, коли повернуся. Не хочу двічі прокидатися.

— Тебе що — страхіття мучать?

— Та ні,— відказав він. — Зі мною все гаразд. Слухай, Генку, я не хочу верзти казна-чого, але здається мені, що завтра мене уб'ють.

Я тричі торкнувся пальцями стільниці.

— Кожному так здається. Мені самому скільки разів здавалося.

— Ні,— заперечив він. — Зі мною такого не бувало. Але те, що ми маємо робити завтра, — чистісіньке безглуздя. Я навіть не знаю, чи зможу підняти людей. Якщо вони не схочуть іти, їх нічим не зрушиш. Можна потім розстріляти їх. Але напочатку як не схочуть, то нізащо не підуть. Навіть якщо стрілятимеш їх — однаково не підуть.

— Може, так буде й краще.

— Ні. На завтра нам дали добру піхоту. Ці попруть хоч би там що. Не так, як оті бісові страхополохи першого дня.

— То, може, все ще буде гаразд.

— Ні,— сказав він. — Гаразд не буде. Але я зроблю все, що зможу. Я таки зрушу їх з місця і виведу туди, звідки назад повернути важко, хіба що поодинці. Можливо, на це їх ще вистачить. Я там маю трьох хлопців, на яких цілком можу звіритись. Якщо тільки котрогось із них не виб'є з гри на самому початку.

— Що ж то за хлопці?

— Один — здоровило грек із Чікаго, той куди хочеш попре. Такий уже вродився. А другий — француз, марселець, у нього ліве плече в гіпсі і дві рани ще не загоїлись, але він відпросився на цей наступ із госпіталю, що в «Палас-Отелі», і його доводиться прив'язувати ременями до сидіння, то я навіть не уявляю собі, як він усе це витримує. Тобто як веде машину, розумієш? Просто серце кров'ю обливається. Раніше він працював на таксі.— Ел замовк. — Щось я розбазікався. Ти зупиняй мене.

— А третій хто? — спитав я.

— Третій? Хіба я казав про трьох?

— Авжеж.

— А, так, — мовив він. — То це ж я сам.

— Ну, а решта як?

— Решта — просто водії-механіки, але ніякі ще не солдати. Вони не можуть збагнути, що тут діється. А до того ж усі бояться смерті. Скільки я вже намагався допомогти їм перебороти цей страх, — провадив він. — Але перед кожною атакою він знов і знов на них насуває. Коли бачиш їх у шоломах біля машини, вони танкісти як танкісти. Сідають у машини — теж танкісти. Та досить їм зачинити за собою люки — і кінець. Немає ніяких танкістів. А підготувати нових і досі не було часу.

— То ти думаєш іти митися?

— Посидьмо ще трохи, — відказав він. — Тут приємно сидіти.

— І чудно, як подумаєш, що в кінці вулиці уже фронт і можна піти туди пішки, а потім повернутися сюди.

— А потім знов туди, — докинув Ел.

— Чи не познайомити тебе з якоюсь дівчиною? У «Флоріді» є дві американки. Газетні кореспондентки. Може, пристанеш до котроїсь?

— Не маю я охоти з ними розбалакувати. Надто стомився.

— То онде за столиком у кутку сидять дві марокканки із Сеути.

Він подивився туди. Дівчата були темношкірі й кудлаті. Одна велика, друга менша, але обидві міцні й жваві на вигляд.

— Ні,— мовив Ел. — Марокканців з мене вистачить завтра, не хочу я ще й цей вечір з ними воловодитись.

— Дівчат тут вистачає,— сказав я. — У «Флоріді» є ще Мано-літа. Той її коханець із служби безпеки поїхав до Валенсії, і вона випробовує свою вірність йому з ким завгодно.

— Слухай, Генку, чого це ти мене підбурюєш?

— Просто хочу, щоб ти трохи розважився.-

— Я вже вийшов з того віку, — одказав він. — Може, ще по одній?

— Давай ще по одній.

— Я смерті не боюся, — сказав він. — Померти не штука. Шкода тільки помирати марно. А наша атака — дурниця, тож і смерть буде дурна. Танки я вже добряче опанував. А якби мені час, і танкістів добрих підготував би. От аби тільки танки в нас були швидкіші, то ніякі протитанкові гармати нам не дошкуляли б, як оце тепер, коли нема свободи маневру. Розумієш, Генку, вони зовсім не те, чого ми сподівалися. Згадай-но, як усі мріяли: якби ж то нам танки!

— Під Гвадалахарою вони зробили своє діло.

— Еге ж. Але там були досвідчені танкісти. Справжні солдати. Та й наступали проти італійців.

— То в чому ж усе-таки річ?

— Багато в чому. Законтрактовані найнялися сюди на півроку. Це здебільшого французи. П'ять місяців вони воювали добре, але тепер єдиний їхній клопіт — лишитися живими в останній місяць і податись додому. Ні біса вони вже не варті. От росіяни, що приїхали з танками як інструктори, ті були що треба. Але тепер їх відкликають звідси, нібито в Китай. Новоспечені іспанські танкісти — хто як. Є добрі, є й погані. Щоб підготувати справжнього танкіста, потрібно шість місяців. Я кажу про такого, який усе знав би. Та ще й хист до цього треба мати, щоб усе як слід збагнути й тямити, що робиш. А ми мусили навчити їх за шість тижнів, і той хист вони мають далеко не всі.

— Льотчики з них виходять добрячі.

— Та й танкісти були б добрячі. Але треба, щоб вони мали до цього покликання. Як ото священики. Треба бути вродженим танкістом. А надто тепер, коли понавигадували стільки протитанкової зброї.

У барі вже спустили жалюзі на вікнах і тепер замикали двері. Зайти більше ніхто не міг. Але ми мали ще півгодини, доки зачинять.

— Подобається мені тут, — сказав Ел. — І вже не так гамірно. А пригадуєш, як ми зустрілися в Нью-Орлеані, коли я ще плавав на судні, і пішли випити до бару в «Монте-Леоне», а там був той хлопчисько, схожий на святого Себастьяна, і викликав пожильців чудним таким голосом, наче співав? Я ще дав йому двадцять п'ять центів, щоб він покликав містера Бевзі Боудура.

— Отак і ти сьогодні проспівав «Каса-дель-Кампо».

— Еге ж, — мовив він. — Мене завжди сміх бере, як про це згадаю. — Тоді провадив далі: — Розумієш, тепер танків уже не бояться. Ніхто. І ми не боїмося. Та все-таки своє діло вони роблять. Справжнє діло. От тільки надто вже легко їх підбити, хай їм чорт. Може, краще було б мені пристати до чогось іншого. Ні, брешу. Бо вони таки роблять своє діло. Але за теперішніх умов до цього треба мати покликання. Добрий танкіст повинен бути нині політично розвиненим.

— Ти добрий танкіст.

— Завтра я волів би бути кимось іншим, — сказав він. — Це я вже розпускаю нюні, але кожен має право трохи поплакатись, якщо це нікому не вадить. А знаєш, я таки люблю танки, тільки ми ще не вміємо їх належно використовувати, бо піхота цього не навчена. їм дай друзяку танка попереду, щоб прикривав собою їхній наступ. А з цього нема ніякого пуття. Зрештою вони так звикають до танків, що не хочуть без них і кроку ступити. Часом навіть розосередитись не хочуть.

— Я знаю.

— Розумієш, якби ми мали тямущих танкістів, вони б вихоплювались наперед і вели кулеметний вогонь, а потім залишалися б позаду піхоти й лупили вже з гармат, прикриваючи вогнем її атаку. Тим часом інші танки могли б давити ворожі кулеметні точки, як це робить кавалерія. Могли б осідлати траншею і вдарити по ній поздовжнім вогнем. Могли б там, де треба, підкидати вперед піхоту й потім прикривати її наступ.

— А замість цього?

— Замість цього — отаке, як буде завтра. У нас так сміховинно мало артилерії, що танки використовують як рухомі броньовані гармати. А тільки-но ти спинився й став легкою артилерією, ти втрачаєш маневреність, що є запорукою твоєї безпеки, і вони беруть тебе на приціл своїх протитанкових. Ну, а як не це, то ми просто щось на зразок залізних дитячих колясок, що котяться попереду піхоти. От тільки не знаєш останнім часом, чи самі вони поїдуть, чи ті хлопці, що сидять усередині, їх повезуть. А як заліз туди, то ніколи не можеш бути певен, що за тобою хтось іде.

— Скільки вас тепер на бригаду?

— По шість на батальйон. Тридцять на бригаду. У принципі має бути так.

— Може б, ти вже пішов та помився, а тоді подамося вечеряти?

— Гаразд. Тільки не починай опікуватися мною і не уявляй собі, ніби я тривожуся, чи там що, бо нічого такого нема. Просто я втомився і хотів побалакати. І підбадьорювати мене не треба, ми маємо політкомісара, і я знаю, за що воюю, і ні про що не тривожусь. Але таки хотілося б, щоб з нас була більша користь і щоб нами орудували розумніше.

— З чого ти взяв, що я збираюся тебе підбадьорювати?

— Почало скидатися на те.

— Я тільки хотів дізнатися, чи не потрібна тобі дівчина, і припинити твої нюні, нібито тебе мають убити.

— Так от, ніякої дівчини мені сьогодні не треба, а щодо нюнів, то я розпускатиму їх скільки захочу, якщо це не вадитиме іншим. Тобі воно вадить?

— Ходімо помиєшся, — сказав я. — І розпускай свої бісові нюні скільки тобі завгодно.

— Як ти гадаєш, хто отой недоросток, що говорив так, наче він страшенно обізнаний?

— Не знаю, — відповів я. — Але спробую довідатись.

— То він нагнав на мене нудьгу, — сказав Ел. — Ну гаразд, ходімо.

Старий лисий офіціант відімкнув двері й випустив нас на вулицю.

— Як іде наступ, товариші? — спитав він, стоячи в дверях,

— Добре, товаришу, — відказав Ел. — Усе йде як слід.

— Дуже радий, — сказав офіціант. — Мій хлопець у Сто сорок п'ятій бригаді. Ви їх часом не бачили?

— Я танкіст, — відповів Ел. — А оцей товариш знімає кіно. Тобі не траплялася Сто сорок п'ята?

— Ні,— сказав я.

— Вони десь на Естремадурській дорозі,— пояснив старий. — Мій хлопець — комісар кулеметної роти. Це мій найменший. Йому двадцять років.

— В якій ви партії, товаришу? — спитав його Ел.

— Ні в якій, — відповів офіціант. — А мій хлопець -¹- комуніст.

— І я комуніст, — сказав Ел. — Наступ, товаришу, ще не набрав розмаху. Це важке діло. У фашистів дуже міцні позиції. Ви тут, у тилу, повинні бути такі ж стійкі, як і ми на фронті. Можливо, ми тепер ще не зрушимо їх з тих позицій, але ми довели, що вже маємо армію, яка може наступати, і ви побачите, на що вона здатна.

— А як на тій Естремадурській дорозі? — спитав старий, і далі тримаючи двері.— Там дуже небезпечно?

— Ні,— відказав Ел. — Там усе гаразд. Вам нема чого за нього тривожитись.

— Хай вас бог благословить, — промовив офіціант. — Хай він боронить вас і береже.

Ми рушили темною вулицею, і Ел сказав:

— Е, в політиці він слабак, хіба ні?

— Він добрий чоловік, — озвався я. — Я вже давно його знаю.

— Чоловік він начебто добрий, — сказав Ел, — але йому треба дозріти політично.

У моїй кімнаті в готелі «Флоріда» було повно людей. Грав патефон, у повітрі плавав тютюновий дим, просто на підлозі точилася гра в кості. Раз у раз хтось із товаришів приходив помитися, і кімната пропахла тютюном, милом, брудною обмундировкою та парою з ванної.

На ліжку сиділа Маноліта — дівчина-іспанка з близько по садженими холодними очима, дуже охайна, підкреслено скромно вдягнена, як того вимагав фальшивий французький шик, — і весело, хоча й з гідністю, розмовляла з англійським газетярем. Якщо не брати до уваги патефона, в кімнаті було не так уже й гамірно.

— Це ваша кімната, так? — спитав мене англійський газетяр.

— Записана вона на мене, — відказав я. — Часом я тут ночую.

— А віскі чиє? — спитав він.

— Моє,— озвалася Маноліта. — Ту пляшку вони випили, і я принесла ще одну.

— Молодець, доню, — сказав я. — 3 мене три пляшки.

— Дві,— сказала вона. — Та була дарована.

На столі, поруч з моєю друкарською машинкою, стояла розкрита до половини велика бляшанка консервованої шинки, рожевої, з білим окрайком, і час від часу котрийсь із гравців підводився, відрізав складеним ножиком шматок і знову повертався до гри. Я теж урізав собі скибку.

— Ти перший на черзі до ванни, — сказав я Елові.

Він розглядався по кімнаті.

— Гарно тут, — мовив він. — А звідки шинка?

— Ми купили її в інтенданта однієї бригади, — пояснила Маноліта. — Смакота, правда ж?

. — Хто це «ми»?

— Ось він і я, — сказала вона, киваючи головою на англійського кореспондента. — Правда ж, він симпатичний?

— Маноліта надто добра до мене, — озвався англієць. — Сподіваюсь, ми не дуже вам заважаємо?

— Аж ніяк, — відповів я. — Потім мені, можливо, знадобиться ліжко, але це буде ще не скоро.

— Ми можемо перейти до моєї кімнати, — сказала Маноліта. — Ви справді не сердитеся, Генрі?

— Анітрохи. А хто ці товариші, що грають у кості?

— Не знаю, — відповіла Маноліта. — Вони прийшли помитись, а потім лишилися грати. Усі вони дуже милі. А ви чули, яка в мене біда?

— Ні.

— Страшна біда. Ви ж знали мого нареченого, що служив у поліції і поїхав до Барселони?

— Ну звісно.

Ел пішов до ванної.

— Так от, його вбили в якійсь сутичці, і тепер я не маю нікого, хто б замовив за мене слово у поліції. А він так і не встиг виклопотати мені документи, як обіцяв, і сьогодні я дізналася, що мене хочуть заарештувати.

— За що?

— Бо я не маю документів, і вони кажуть, що я весь час отираюся тут між вас та між військових, отож я не інакше як шпигунка. Коли б мій наречений не знайшов там свою смерть, усе було б гаразд. А ви мені не допоможете?

— Та чого ж, — сказав я. — Якщо у вас усе чисто, нічого вам не буде.

— Я б хотіла для певності пожити тут, у вас.

— А якщо у вас не все чисто, я теж вскочу в халепу, еге?

— То не можна залишитися тут?

— Ні. Але якщо будуть якісь неприємності, подзвоніть мені. Я ніколи не чув, щоб ви розпитували когось про військові справи. Думаю, що у вас усе чисто.

— У мене справді все чисто, — сказала вона і, відсунувшись від англійця, нахилилась до мене. — А може, мені пожити в нього, як ви гадаєте? У нього все чисто?

— Звідки мені знати? — відказав я. — Я його вперше бачу.

.— Ви сердитесь, — мовила вона. — Не будемо поки що про

це думати, хай усім буде весело, і ходім вечеряти.

Я спинився біля гравців.

— Підете з нами вечеряти?

— Ні, товаришу, — не підводячи голови, відказав той, що мав кидати кості.— А до нас не хочете пристати?

— Я хочу їсти.

— Ми ще будемо тут, коли ви повернетесь, — обізвався інший. — Ну ж бо, кидай, я тримаю.

— Якщо знайдете по дорозі якісь гроші, несіть сюди, розіграємо.

Крім Маноліти, я побачив у кімнаті ще одного знайомого. То був угорець із Дванадцятої бригади, він і грав на патефоні. Угорець був сумний, не схожий на інших, веселих угорців.

— Salud, camarada, — мовив він. — Дякую вам за гостинність.

— А в кості ви не граєте? — спитав я.

— Я не маю таких грошей, — відказав він. — Вони льотчики, законтрактовані. Найманці… Отримують по тисячі доларів на місяць. Були під Теруелем, а тепер їх перекинули сюди.

— А як вони опинились у мене?

— Один з них знає вас. Але він мусив повернутися на свій аеродром. По нього прислали машину, а гра тоді вже почалася.

— Я радий вас бачити, — сказав я. — Приходьте коли завгодно і почувайте себе як удома.

— Я прийшов послухати нові платівки, — сказав він. — Вам це не заважає?

— Ні. Дуже добре. Ви б випили.

— Краще візьму трохи шинки.

Один з гравців підвівся і відрізав собі шматок шинки.

— Ви не бачили десь тут того Генрі, що мешкає в цій кімнаті? — спитав він мене.

— Це я.

— О, пробачте, — мовив він. — Пограти не хочете?

— Потім, — відказав я.

— г Гаразд, — сказав він. А тоді з повним ротом шинки: — Слухай ти, паршивцю. Кидай так, щоб вони від стіни відлітали.

— Тобі від цього легше не буде, товаришу, — озвався той, що мав кидати кості.

З ванної вийшов Ел. Він був увесь чистий, тільки біля очей лишилися брудні плями.

— Ти б витер їх рушником, — сказав я.

— Що?

— Подивися ще раз у дзеркало.

— Воно запітніло від пари, — сказав він. — Та й біс із ним, я почуваю себе чистим.

— А тепер — вечеряти, — мовив я. — Ходімо, Маноліто. Ви знайомі?

Я побачив, як Маноліта зміряла Ела поглядом.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Як на мене, це добра ідея, — озвався англієць. — Повечеряти таки треба. Але де?

— Вони що, в кості грають? — спитав Ел.

— А ти хіба не бачив, коли ми прийшли?

— Ні,— відказав він. — Я бачив тільки шинку.

— Грають у кості.

— Ви собі йдіть вечеряйте, — сказав Ел. — Я залишаюся.

Коли ми виходили, на підлозі їх було шестеро, а Ел Вегнер

саме намірявся відрізати собі шинки.

— Ви з яких військ, товаришу? — почув я запитання одного з льотчиків, звернене до Ела.

— Танкіст.

— Кажуть, з танків тепер ніякої користі,— мовив льотчик.

— Багато чого кажуть, — відповів Ел. — Що там у вас? Кості?

— Хочете глянути?

— Ні,— сказав Ел. — Хочу кинути.

Ми — Маноліта, я і довготелесий англієць — спустились у вестибюль і дізналися, що всі наші вже пішли до ресторану «Гран-Віа». Угорець залишився слухати нові платівки. Я дуже хотів їсти, а годували у «Гран-Віа» препогано. Ті двоє, що робили зі мною фільм, уже повечеряли й пішли лагодити несправну камеру.

Ресторан містився у підвалі, і, щоб потрапити туди, треба було поминути вартового, пройти через кухню, а тоді спуститися

сходами до самого ресторану. Орудували ним явно нечисті на руку люди.

Того вечора там подавали ріденький пшоняний суп, жовтий рис із кониною, а на десерт апельсини. У меню значилася ще одна страва — горошок з ковбасою, що її, як усі казали, неможливо було їсти, — але на той час і вона вже скінчилась. Уся газетна братія сиділа коло одного столу, а за іншими тулилися офіцери з дівчатами із бару Чікоте, службовці цензури, що містилася в будинку телефонної станції по той бік вулиці, і всякі незнайомі люди в цивільному.

Ресторан тримала якась анархо-синдикалістська спілка, і там подавали вина з етикетками королівських погребів, на яких стояли дати, коли їх закладено на зберігання. Більшість вин були такі старі, що відгонили корком або ж і зовсім утратили колір і смак. А що етикеток пити не будеш, то я повернув назад три пляшки, поки нам подали хоч більш-менш пристойне питво. Та й то після деякої перепалки.

Тутешні офіціанти зовсім не розумілися на сортах вин. Просто несли першу-ліпшу пляшку, і доводилось покладатися тільки на щасливий випадок. Вони різнились від офіціантів у Чікоте, як чорне від білого. Були нахабні, розбещені великими чайовими і завжди мали в запасі якісь особливі страви — омарів чи там смажених курчат, — що їх продавали поза меню за неймовірну ційу. Але на той час, як ми прийшли, і цього вже не лишилось, отож ми мусили задовольнитися супом, рисом і апельсинами. Цей ресторан завжди дратував мене, бо всі офіціанти являли собою не що інше, як банду здирників, і попоїсти тут, якщо замовляти поза меню, коштувало не дешевше, ніж у нью-йорк-ському «Двадцять одному» чи «Колонії».

Ми сиділи біля столу за пляшкою того не дуже поганого вина— пити його було сяк-так можна, але сперечатися за нього аж ніяк не варто, — коли в ресторані з'явився Ел Вегнер. Він роззирнувся по залу, помітив нас і підійшов.

— Що сталося? — запитав я.

— Обдерли мене як липку, — відказав він.

— Швидко встигли.

— То такі хлопці,— сказав він. — Гравці високого класу. Ну, а чим тут годують?

Я підкликав офіціанта.

— Вже надто пізно, — сказав той. — Не можу нічого подати.

— Цей товариш — танкіст, — сказав я. — Він цілий день був у бою і завтра іде в бій, і він ще нічого не їв.

— Яв цьому не винен, — відказав офіціант. — Надто пізно. Нічого вже нема. Чому товариш не харчується у своїй частині? Військових добре постачають.

— Я запросив його повечеряти зі мною.

— Треба було попередити про це. А тепер надто пізно. Ми вже не обслуговуємо.

— Покличте метрдотеля.

Метрдотель сказав, що кухар пішов додому і в кухні уже загасили плиту. І теж пішов собі. Вони злилися на нас за те, що ми повертали вино.

— Біс із ним, — сказав Ел. — Ходімо в якесь інше місце.

— Нема вже такого місця, де можна попоїсти о цій порі. Вони мають що подати. Просто доведеться піти підмазатись до цього метра й дати йому в лапу.

Саме так я й зробив, і похмурий офіціант одразу ж приніс таріль нарізаного холодного м'яса, потім пів-омара під майонезом і салат із сочевиці з латуком. Метрдотель виділив усе це із свого особистого запасу, який він чи то збирався віднести додому, чи то продати запізнілим клієнтам.

— Багато здерли? — спитав Ел.

— Ні,— збрехав я.

— Б'юсь об заклад, що так, — сказав він. — Гаразд, розрахуємось, коли я отримаю платню.

— Скільки ти тепер маєш?

— Та навіть не знаю. Раніше платили по десять песет за день, а тепер дали надбавку як офіцерові. Але нічого ще не платили, а я не питав скільки.

— Товаришу, — покликав я офіціанта. Він підійшов, усе ще невдоволений тим, що метрдотель обслужив Ела без нього. — Зробіть ласку, принесіть нам ще пляшку вина.

— Якого?

— Будь-якого, аби тільки не було надто старе і не втратило кольору.

— Тут воно все однакове.

Я сказав по-іспанському щось на зразок «чорта воно однакове», і офіціант приніс пляшку шато-мутону «Ротшільд» 1906 року, що було настільки ж добре, наскільки поганючий був кларет, що його ми пили перед тим.

— Слухай, оце вино, — мовив Ел. — Що ти там йому сказав, що він таке приніс?

— Нічого. Просто він витяг навмання добру пляшку.

— А взагалі те королівське пійло здебільшого погань.

— Надте старе. Та й клімат для вина тут ні к бісу.

— А онде й наш обізнаний товариш. — Ел кивнув на один з ближчих до нас столів.

Коротун в окулярах з грубими скельцями, який розповідав нам про Ларго Кабальєро, тепер розмовляв з людьми, що їх я знав як справді важних осіб.

— Здається, він неабияка персона, — сказав я.

— Як вони нагорі, то вже й ляпають язиком, що їм заманеться. Але краще б він почекав з цим до післязавтра. Бо тепер для мене весь завтрашній день, вважай, зіпсований.

Я налив йому вина.

— У тому, що він казав, є здоровий глузд, — провадив далі Ел. — Я вже не раз про це думав, але мій обов'язок — робити те, що мені наказано.

— Не бери цього до серця, ходім краще поспиш.

— Ні, я хочу ще пограти, якщо ти позичиш мені тисячу песет, — сказав Ел. — Мені належить куди більше, і я залишу тобі доручення на мою платню.

— Не треба мені ніякого доручення. Віддаси сам, як отримаєш.

— Навряд чи я сам її отримаю, — мовив Ел. — Що, знову розпускаю нюні, еге ж? Та й гра — це богемний звичай, знаю. Але тільки в такій-от грі я можу хоч якийсь час не думати про завтра.

— А як тобі Маноліта? Ти їй сподобався.

— У неї очі, як у змії.

— Вона непогана дівчина. І приязна, і нічого такого за нею нема.

— Не хочу я ніякої дівчини. Я хочу піти туди й знову грати в кості.

У кінці столу Маноліта голосно сміялася з англійця, який сказав щось по-іспанському. Майже всі, хто був з нами за тим столом, уже пішли.

— Допиваймо вино і ходім, — сказав Ел. — А ти сам не хочеш пограти?

— Спочатку подивлюсь, як гратимеш ти, — відказав я і гукнув офіціантові, щоб приніс нам рахунок.

— Куди ви? — спитала через стіл Маноліта.

— До мене в номер.

— Ми прийдемо пізніш, — сказала вона. — Цей англієць такий кумедний.

— Вона вправляється на мені в дотепності,— озвався англієць. — Висміює мої помилки в іспанській мові. Слухайте, хіба «leche» не означає молоко?

— Це тільки одне із значень.

— І щось непристойне також означає?

— Боюся, що так, — сказав я.

— Ну, це справді жахлива мова, — сказав він. — Маноліто, годі забивати мені баки. Годі, чуєте?

— Я не забиваю вам баки, — засміялася Маноліта. — Навіть не знаю, де вони у вас, ті баки. Я просто сміюся з «leche».

— Але ж це справді означає молоко. Онде й Едвін Генрі підтвердив, хіба ви не чули?

Маноліта знову засміялася. Ми встали з-за столу.

— Ну й дурень же він, — сказав Ел. — Мені аж захотілось відбити її в нього, щоб не був такий дурень.

— Хто їх знає, цих англійців, — мовив я. Зауваження було аж надто глибокодумне, і я зрозумів, що пляшок ми замовили забагато.

Надворі вже почало холодніти, і по небу над широкою ущелиною Гран-Віа, що пролягла між двома рядами будинків, пливли освітлені місяцем великі білі хмари. Ми рушили тротуаром, у якому після цілоденного обстрілу зяяли свіжі вирви з рівними краями і кругом ще лежали неприбрані уламки каміння, тоді почали підніматися на пагорб до Пласа-Кальяо, де стояв готель «Флоріда», звернений лицем до протилежного схилу, з якого широка вулиця вела просто до фронту.

Ми пройшли повз двох вартових біля темного під'їзду і затрималися перед дверима, слухаючи, як стрілянина десь у кінці вулиці переросла в суцільний тряскіт, а тоді враз урвалася.

— Якщо так триватиме й далі, мені, мабуть, доведеться йти туди, — мовив Ел, дослухаючись.

— Нічого особливого, — сказав я. — Та й стріляли не там, а лівіше, десь коло Карабанчеля.

— А мені здалося, що прямо внизу, в самому парку.

— Так тут відбивається звук уночі. Завжди вводить в оману.

— Навряд чи вони контратакуватимуть нас цієї ночі,— сказав Ел. — Тепер, коли вони закріпилися на висотах, а ми стоїмо по тій річечці, їм начебто ні до чого залишати свої позиції, щоб спробувати вибити нас звідти.

— По якій річечці?

— Та ти ж знаєш, як вона зветься.

— А-а, по тій.

— Еге ж. По тій річечці без весел.

— Ходімо вже. Нема чого слухати. Тут кожної ночі така стрілянина.

Ми пройшли через вестибюль, повз нічного чергового за конторкою, і він підвівся й провів нас до ліфта. Тоді натиснув кнопку, і ліфт спустився вниз. У кабіні був якийсь чоловік у кошлатій білій овечій куртці вовною назовні, з рожевою лисою головою та сердитим рожевим обличчям. У руках і під пахвами він тримав шість пляшок шампанського.

— Якого біса ви спустили ліфт? — спитав він.

— Та ви ж катаєтесь у ньому вже з годину, — сказав нічний черговий.

— Бо не можу нічого з ним вдіяти, — відказав чоловік у кошлатій куртці. Потім спитав мене: — Де Френк?

— Який Френк?

— Ви ж знаєте Френка, — сказав він. — Ідіть допоможіть мені з цим ліфтом.

— Ви п'яний, — сказав я йому. — Вийдіть-но з кабіни і дайте нам піднятися вгору.

— Та й ви були б п'яний, — мовив чоловік у кошлатій білій куртці.— Та й ви були б п'яний, товаришу дорогий друже. Слухайте, де Френк?

— А де він, по-вашому, має бути?

— У кімнаті того Генрі, де грають у кості.

— їдьмо з нами, — сказав я. — Тільки не чіпайте кнопок. Через те ви щораз і спиняєтесь.

— Я можу літати На чому хочете, — мовив чоловік у кошлатій куртці.— І на цьому бісовому ліфті можу. Хочете, зроблю фігуру?

— Годі вже, — сказав йому Ел. — Ви п'яний. А нам треба грати в кості.

— А хто ти такий? Ось як уріжу зараз пляшкою!

— Ану спробуй, — сказав Ел. — Я тебе швидко вгамую, бісів ти п'янюга, Санта-Клаус липовий.

— Бісів п'янюга, Санта-Клаус липовий, — проказав за ним той лисий чоловік. — Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Оце така дяка Республіки!

Ліфт зупинився на моєму поверсі, і ми пішли коридором.

— Візьміть у мене пляшки дві,— сказав лисий чоловік. Тоді спитав: — А ви знаєте, чого я п'яний?

— Ні.

— Ну, то я вам і не скажу. А то б ви здивувалися. Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так-так-так. А ви звідки, товаришу?

Танкіст.

— А ви, товаришу?

— Знімаю фільм.

— А я бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так. Так. Так. Повторюю. Так. Так. Так.

— Ідіть ви із своїм шампанським… — сказав Ел. — П’янюга, липовий Санта-Клаус.

Ми вже стояли перед дверима мого номера. Чоловік у кошлатій білій куртці взяв Ела за рукав великим і вказівним паль-фШи.

Ви мене насмішили, товаришу, — мовив він. — Справді насмішили.

Я відчинив двері. У кімнаті було повно тютюнового диму, і гра тривала так само жваво, як і тоді, коли ми йшли, тільки на столі вже не було шинки, а в пляшці — віскі.

— А-а, це Лисий, — мовив один з гравців.

— Здрастуйте, товариші,— сказав Лисий, розкланюючись. — Доброго здоров'я. Доброго здоров'я. Доброго здоров'я.

Гра припинилась, і всі почали закидати його запитаннями.

— Я вже склав рапорт, товариші,— сказав Лисий. — А оце трохи шампанського. І в усій цій історії мене тепер цікавлять хіба що її мальовничі моменти.

— А як сталося, що від тебе повтікали твої ведені?

— Вони в цьому не винні,— відказав Лисий. — Я так захопився тим мо-то-рошним видовищем, що зовсім забув про своїх ведених, і схаменувся аж тоді, коли навколо мене закрутились усі оті «фіати» і я відчув, що в мого вірного лі-та-чочка уже немає хвоста.

— Ет чорт, якби ж ти оце не напився, — мовив один з льотчиків.

— Але я напився, — сказав Лисий. — І сподіваюся, що всі ви, панове й товариші, приєднаєтесь до мене, бо я сьогодні страшенно щасливий, хоч один невіглас танкіст і образив мене, назвавши бісовим п'янюгою і липовим Санта-Клаусом.

— Еге ж, шкода, що ти п'яний, — обізвався ще один льотчик. — Ну, а як же ти повернувся на аеродром?

— Не став мені запитань, — з гідністю відказав Лисий. — Я повернувся штабною машиною Дванадцятої бригади. Коли я спустився на своєму вірному па-ра-шутику, спочатку виникла тенденція вважати мене за фашистського злочинця, з причини моєї неспроможності оволодіти ги… ги… шпанською мовою. Та коли я засвідчив свою особу, всі підозри розвіялись, і до мене поставилися з винятковою повагою. Ой слухайте, якби ви побачили той «юнкере», коли він спалахнув! Ото ж на нього я й задивився, коли на мене посипались ті «фіати». Який жаль, що я не можу розказати вам!

— Він сьогодні збив над Харамою тримоторний «юнкере», а його ведені дали драла, от його й підбили, викинувся з парашутом, — пояснив один з льотчиків. — Та ви повинні його знати, це Лисий Джексон.

— А скільки ти падав, доки розкрив парашут? — спитав Лисого інший льотчик.

— Цілих шість тисяч футів, а коли розкрив, то думав уже, що діафрагмі каюк — так смиконуло. Здавалося, навпіл перегне. Тих «фіатів» було десятка з півтора, і я хотів позбутись їх напевне. А потім довелося поморочитись із стропами, щоб перетягти на свій берег. Тягнув чимдуж, але й гепнувся дай боже. Добре ще, за вітром ішов.

— Френка викликали назад в Алкалу, — сказав один з льотчиків. — А ми тут завелися грати. Нам теж треба повернутися до світанку.

— Я не маю охоти гратися кістьми, — сказав Лисий. — Я маю охоту пити шампанське із склянок з недокурками.

— Зараз я їх помию, — озвався Ел.

— За здоров'я товариша липового Санта-Клауса, — промовив Лисий. — За товариша діда-Клауса.

— Облиште, — сказав Ел. Він позбирав склянки й поніс їх до ванної.

— Він що, танкіст? — спитав один з льотчиків.

— Так. Він тут від самого початку.

— Кажуть, тепер з танків ніякої користі,— зауважив льотчик.

— Ви вже казали йому це, — відповів я. — То, може, годі вже? Він цілий день був у бою.

— Ми теж. Але це правда, що з них нема користі?

— Не так багато. Одначе він своє діло робить добре.

— Я так і подумав. Видно, що хлопець правильний. А скільки їм платять?

— По десять песет за день, — відповів я. — А тепер у нього лейтенантська платня.

— Іспанського лейтенанта?

— Так.

— То він просто дивак якийсь. Чи, може, політично свідомий?

— Так, політично свідомий.

— А, он що, — мовив він. — Тоді зрозуміло. Слухай, Лисий, мабуть, до лиха гидко було викидатися на такій швидкості, та ще й з відбитим хвостом?

— Еге ж, товаришу.

— То як ти себе почував?

— Я весь час думав, товаришу.

— Лисий, а скільки чоловік викинулося з того «юнкерса»?

— Четверо, — відказав Лисий. — Четверо із шістьох. Пілота я поцілив, це напевне: я помітив, коли він перестав стріляти. У них там є ще другий пілот, він і кулеметник, то його я, мабуть, теж підбив. Напевне підбив, бо й він замовк. А може, й задихнувся від жару. Так чи так, а випало їх четверо. Хочете, я детально змалюю вам усю ту картину? Я можу чудово її змалювати.

Він уже сидів на ліжку, тримаючи в руці велику склянку шампанського, і його рожева лисина та рожеве обличчя блищали від поту.

— Чому ніхто не п’є за мене? — спитав Лисий. — Я хочу, щоб усі товариші за мене випили, а тоді я змалюю вам цю картину в усій її страхітливості і красі.

Ми всі випили.

— На чому я спинився? — запитав Лисий.

— На тому, як ти вийшов з готелю «Мак-Алістер», — сказав один із льотчиків. — В усій своїй страхітливості і красі… Перестань блазнювати, Лисий. Хоч як це дивно, але нам цікаво тебе послухати.

— Я все змалюю, — мовив Лисий. — Та спершу мені треба випити ще шампанського.

Поки ми пили за нього, він спорожнив свою склянку.

— Якщо він і далі так дудлитиме, він засне, — озвався інший льотчик. — Налийте йому півсклянки, не більше.

Лисий вихилив і півсклянки.

— Я все змалюю, — мовив він. — Ось тільки вип'ю ще трохи.

— Слухай, Лисий, годі вже, чуєш? Нам треба знати, як усе було. Ти тепер на кілька днів залишився без машини, а нам завтра літати, і це для нас не тільки цікаве, але й важливе.

— Я склав рапорт, — сказав Лисий. — Можете почитати на аеродромі. Вам дадуть копію.

— Ну ж бо, Лисий, викладай.

— Я все змалюю, не підганяйте, — сказав Лисий. Він покліпав очима, тоді мовив до Ела: — Привіт, товаришу Санта-Клаус. Зараз усе змалюю. Вам залишиться тільки слухати.

І він змалював.

— Усе було дивовижне і прекрасне, — почав Лисий і спорожнив склянку шампанського.

— Коротше, Лисий, — мовив котрийсь льотчик.

— Я зазнав глибоких потрясінь, — провадив Лисий. — Глибочезних потрясінь. Таких, що й дна не видно.

— їдьмо вже краще на аеродром, — озвався ще один льотчик. — Ця рожева лисина однаково нічого путнього не скаже. Чи, може, ще пограємо?

— Зараз скаже, — мовив інший. — Це він запускає мотор.

— Ви мене ще й критикуєте? — спитав Лисий. — Оце така дяка Республіки?

— Слухай, Санта-Клаусе, — сказав Ел. — Як усе було?

— Це ви мене питаєте? — Лисий втупився в нього очима. — Ви ставите мені запитання? А чи були ви коли-небудь у бою, товаришу?

— Ні,— відказав Ел. — А брови я спалив, коли голився.

— Не пускайте пари, товаришу, — мовив Лисий. — Я таки змалюю цю дивовижну й прекрасну картину. Я, щоб ви знали, не

тільки льотчик, а й письменник. — І він кивнув головою на підтвердження власної заяви.

— Він пише для «Аргуса» в Мерідіан, штат Міссісіпі,— докинув один з льотчиків. — Без кінця пише. Ніяк не можуть його спинити.

— Я маю письменницький хист, — сказав Лисий. — Свіжий і своєрідний хист до змалювання подій. У мене є вирізка з газети, але я її загубив, то там отак і сказано. Ну, а тепер я приступаю до самого змалювання.

— Катай. То яка там була картина?

— Товариші,— мовив Лисий. — Цього не можна змалювати. — І простяг порожню склянку.

— А що я казав? — обізвався один з льотчиків. — Він і за місяць нічого путнього з себе не видобуде. І ніколи не видобуде.

— Ти, — сказав Лисий, — нікчемне ти створіння. Гаразд, слухай. Вийшов я ото з віражу, глянув униз і бачу — він таки пустив дим, але тягне своїм курсом, щоб перелетіти за гори. Тягне, проте швидко втрачає висоту. Отож я знов заходжу на нього і врізаю ще раз. Тоді ведені ще були при мені, а він завалився на крило й пустив ще вдвічі стільки диму, як перше. Потім люк відчинився, і я бачу — там усередині все палає, наче в домні. От тоді вони й почали викидатися. Я роблю поворот через крило, йду в піке, а тоді беру круто вгору, а сам дивлюся назад і вниз, як вони шугають звідти, з тієї топки, й вільно падають, щоб урятуватись напевне, а тоді парашути розкриваються, наче великі прекрасні квіти, тим часом як літак уже не літак, а суцільне полум'я, ви такого зроду не бачили, і йде все штопором, штопором донизу, а в небі поволі пливуть чотири парашути — краса неймовірна, — і раптом один зайнявся і згорів, і той парашутист почав стрімко падати, а я саме стежив за ним, коли кругом зацвьохкали кулі, і одразу ж налетіли «фіати», кулі, «фіати»…

— Та ти й справді письменник хоч куди, — озвався один з льотчиків. — Тобі б писати для «Повітряних асів». Ну, а тепер, може, розкажеш доладно, що там сталося?

— Так, — відповів Лисий. — Розкажу. Але знаєш, без дурнів, там було на що подивитися. І я ніколи ще не збивав тримоторного «юнкерса», тому мені дуже радісно.

— Нам усім радісно, Лисий. Але розкажи все-таки, як воно насправді було.

.— Гаразд, — погодився Лисий. — Ось тільки вип’ю ще трохи, а тоді розкажу.

— Як саме ви на них напали?

— Ми йшли в лівому ешелоні строю, а потім забрали ще ліворуч, і спікірували на них, ведучи вогонь з усіх чотирьох стволів, аж поки зблизилися майже впритул, і тільки тоді відвалили. Крім отого, що загорівся, ми пошкодили ще три. А «фіати» тим часом висіли над нами проти сонця. І вдарили аж тоді, коли я залишився милуватись тим видовищем сам-один.

— То твої ведені таки чкурнули?

— Ні. Я сам винен, бо задивився на виставу, а вони тим часом зникли. Нема ж такого строю, щоб милуватися виставами. Мабуть, вони проскочили далі, а потім приєдналися до свого ешелону. Не знаю. Не питайте мене більше. Я стомився. Ото був на піднесенні, а тепер стомився.

— Скажи краще — сон бере. Ти п'яний як ніч і геть сонний.

— Просто я стомився, — сказав Лисий. — Людина в моєму становищі має право стомитися. А якщо мене бере сон, я маю право бути сонним. Маю я таке право, Санта-Клаусе? — звернувся він до Ела.

— Еге ж, — відказав Ел. — Я вважаю, що маєте. Мене й самого вже сон бере. А грати більш нема охочих?

— Нам треба відвезти його в Алкалу, та й самим уже час повертатися, — озвався один льотчик. — А що? Ви програли?

— Трохи, — сказав Ел.

— Хочете кинути на відіграш?

— Ставлю тисячу, — сказав Ел.

— Тримаю, — сказав льотчик. — Платять вам, здається, не дуже щедро?

— Ні,— відказав Ел. — Не дуже.

Він поклав на підлогу тисячопесетову банкноту, потрусив кості між долонями, аж вони заклацали, перекочуючись, і рвучко метнув їх на підлогу. Випало один і один.

— Кості ще ваші,— мовив льотчик, беручи з підлоги банкноту й дивлячись на Ела.

— Нема чого з ними робити, — відказав Ел і підвівся.

— Може, підкинути в позику? — спитав льотчик. — Він з цікавістю дивився на Ела.

— Гроші мені ні до чого, — відповів Ел.

— Зараз нам хоч убий треба повертатися в Алкалу, — сказав льотчик. — Але десь незабаром зберемося, пограємо ще. Візьмемо з собою Френка й інших наших. Влаштуємо велике грище. Може, вас підвезти?

— Справді. Хочете, підвеземо?

— Ні,— відказав Ел. — Я дійду пішки. Мені недалеко, в кінець вулиці.

— Ну, а ми будемо рушати. Хтось знає нічний пароль?

— Та шофер має знати. Він ще завидна ходив довідувався.

— Вставай, Лисий. П'яна ти морда, бісів сплюх.

— 'А от 1 ні,— обізвався Лисий. — Я майбутній ас Народної армії.

— Асові треба збити десятьох. Навіть і з італійцями. А ти, Лисий, збив тільки одного.

— То не італієць, — сказав Лисий. — То був німець. Ех, не бачили ви, як там, у нього всередині, палало. Справжнісіньке пекло, та й годі!

— Тягніть його звідси, — мовив один з льотчиків. — Це він знову почав змальовувати для своєї мерідіанської газети. Ну, бувайте. Спасибі вам за притулок.

Вони потиснули нам руки й пішли. Я провів їх до сходів. Ліфт уже не працював, і я дивився, як вони спускаються сходами. Лисого вели попід руки, а він тільки головою кивав. Тепер він справді був зовсім сонний.

Ті двоє, що знімали зі мною фільм, усе ще корпіли в. своїй кімнаті над несправною камерою. То була копітка, стомлива для очей робота.

— Як гадаєте, щось вийде? — спитав я.

Вищий на зріст відповів:

— Авжеж. Треба, щоб вийшло. Оце якраз виточую деталь, замість зламаної.

— Що там була за компанія? — спитав другий. — Ми тільки й знаємо, що морочимося з цією бісовою камерою.

— Американські льотчики, — сказав я. — І один мій давній знайомий, він тепер танкіст.

— Добре повеселилися? Шкода, що я не міг прийти.

— Та нібито, — відказав я. — Трохи повеселилися.

— Ідіть лягайте. Завтра всім нам рано вставати. Треба перепочити.

— А вам ще довго длубатись?

— Ет, знов те саме. Ну й кляті ж пружини!

— Не чіпайте його. Як закінчимо, одразу ляжемо спати.

О котрій ви по нас зайдете?

— О п'ятій.

— Гаразд. Тільки-но розвидніє.

— На добраніч.

— Баїий. Поспіть трохи.

— Баїисі,— мовив я. — Завтра треба буде підібратися ближче.

— Еге ж, — відказав він. — Я й сам про це думав. Якомога ближче. Добре, що й ви такої ж думки.

У моїй кімнаті Ел спав у великому кріслі, і світло падало йому на обличчя. Я накрив його ковдрою, але він прокинувся.

— Я вже піду.

— Спи тут. Я накручу будильник і збуджу тебе.

— Будильник може й не задзвонити, — сказав він. — Краще піду зараз. Не хочу спізнитися.

— Шкода, що так невдало вийшло з грою.

— Вони б однаково мене обібрали, — сказав він. — Тим хлопцям тільки дай кості в руки.

— Але ж останнього разу ти сам кидав.

— Вони й тримати мастаки. А взагалі дивні вони люди. Як на мене, зайвого їм не платять. Коли вже йдеш на таке заради грошей, то хоч скільки б за це платили, а все буде мало.

— Хочеш, я проведу тебе?

— Ні,— відказав він, пристібаючи свій великий кольт на грубому брезентовому ремені, що його зняв, коли прийшов після вечері грати. — Ні, тепер зі мною все гаразд. Я віднайшов свою перспективу. Людині завжди треба мати перспективу.

— Я б залюбки прогулявся.

— Не треба. Лягай спи. Я теж, як прийду, ще встигну годин п'ять поспати, доки почнеться.

— Так рано?

— Еге ж. Знімати ще буде темно. То можеш повалятися в ліжку. — Він витяг з кишені шкірянки якийсь конверт і поклав на стіл. — Візьми оце, відішлеш моєму братові в Нью-Йорк. Гаразд? Адреса на звороті конверта.

— Гаразд. Тільки я певен, що не доведеться.

— Еге ж, — мовив він. — Тепер і я не думаю, що доведеться. Але там деякі фотографії і папірці, які їм приємно буде одержати. У нього мила дружина. Хочеш побачити?

Він дістав з кишені фотографію. Вона лежала в його військовому посвідченні.

На фотографії гарна чорнява молода жінка стояла біля човна на березі озера.

— Це в горах Катскілл, — пояснив Ел. — Атож. Мила в нього дружина. Вона єврейка. Отак… — мовив він. — Ну, ти не давай мені знову розпускати нюні. Бувай здоровий, малий. Не журися, Зі мною все гаразд, правду тобі кажу. А от удень, коли вибрався звідти, було справді кепсько.

— Давай я тебе проведу.

— Ні. Тебе можуть затримати, коли йтимеш назад через Пласа-д-Еспанья. Там у декого вночі розладнуються нерви. На добраніч. Зустрінемося завтра ввечері.

— Оце вже інша розмова. Так і треба.

У номері нагорі Маноліта і англієць зчинили неабиякий гамір. Отже, ніхто її не заарештував.

— Авжеж. Так і треба, — сказав Ел. — Та часом три-чотири години йде на те, щоб так настроїтись.

Він уже надів свій шкіряний шолом з масивним, підбитим повстю гребенем, і його обличчя ніби потемніло, а під очима знов стали помітні темні западини.

— Зустрінемося завтра ввечері у Чікоте, — сказав я.

— Атож, — озвався він, не дивлячись мені в очі.— Завтра ввечері у Чікоте.

— О котрій годині?

— Слухай, це вже занадто, — сказав Ел. — Завтра ввечері у Чікоте. Ні до чого призначати якусь певну годину. — І він пішов.

Якби хто не знав його здавна й не бачив тієї місцевості, де йому завтра належало йти в атаку, то міг би подумати, що він чомусь дуже сердитий. Гадаю, що десь глибоко в душі він таки був сердитий, дуже сердитий. Сердитися можна з багатьох причин, зокрема й з тієї, що ти можеш померти марно. Але як на мене, то коли тобі йти в атаку, чи не найкраще бути отаким сердитим.

ЗА УЗГІР'ЯМ

Того спекотного, вітряного й курного дня ми двоє, тяжко навантажені, з пересохлими горлянками й забитими пилюкою носами, повернулися з передової за довге узгір'я над річкою, де розташувалися іспанські резервні частини.

Я сів спиною до зрізу неглибокої траншеї, куди не могла залетіти навіть сліпа куля, і, прихилившись потилицею та плечима до землі, обвів поглядом долину, що розлягалася попереду й нижче від нас. Там стояв танковий резерв, і танки були прикриті гіллям, нарубаним з маслинових дерев. Ліворуч стояли дві штабні машини, обмазані болотом і теж прикриті гіллям, а між ними довга звивиста низка санітарів з ношами тяглася розпадиною вниз, туди, де на рівній низинці біля підгір'я вантажились санітарні машини. Назустріч їм, тією самою розпадиною, бралися нагору в супроводі погоничів обозні мули, нав'ючені мішками з хлібом та барильцями з вином, за ними — вервечка мулів з боєприпасами, а обіч того каравану поволі брели стежиною санітари з порожніми ношами.

Праворуч, під вигином узгір’я, я бачив вхід до печери, де розмістився штаб бригади, та телефонні дроти, що тяглися звідти вгору, через гребінь, під захистом якого ми сиділи.

Виїмкою, що вела до печери, раз у раз під'їжджали й від'їжджали на мотоциклах зв’язкові у шкіряних куртках і шоломах; там, де було надто круто, вони штовхали мотоцикли вгору, а тоді залишали їх збоку від входу й, нахилившись, зникали в печері, Поки я дивився туди, з печери вийшов знайомий мені здоро-вань-угорець, засунув у шкіряний планшет якісь папери, тоді підійшов до свого мотоцикла і, скерувавши його просто між мулів та санітарів з ношами й перекинувши ногу через сідло, з гуркотом перемахнув на той бік узгір'я, збиваючи колесами вихори куряви.

Далі, за низинкою, де весь час зміняли одна одну санітарні машини, суцільна смуга зеленого листя позначала річку. Серед листя виднів великий будинок під червоним черепичним дахом та сірий кам'яний млин, і між дерев навколо того великого будинку за річкою зблискували спалахи наших гармат. Вони стріляли в наш бік, і спершу видно було два одночасних спалахи, потім чулося хрипке, уривчасте «ба-бах» тридюймівок і, нарешті, дедалі пронизливіше виття снарядів, що летіли просто на нас і проносились над нашими головами. Нам, як завжди, не вистачало артилерії. Там, унизу, було всього, чотири батареї, тоді як мало б бути сорок, і стріляло тільки по дві гармати воднораз. Атака захлинулася ще перед тим, як ми спустились сюди.

— Ви росіяни? — спитав мене солдат-іспанець.

— Ні, американці,— відказав я. — У вас є вода?

— Є, товаришу. — Він подав мені міх із свинячої шкіри.

Ці резервісти вважалися солдатами тільки на папері та ще тому, що були вдягнені у військову форму. В атаку їх посилати не збирались, і вони розповзлися тут, за передовою, попід гребенем узгір'я, — збивалися купками, їли, пили, гомоніли чи просто сиділи мовчки, чогось чекаючи. Атаку вела одна з Інтернаціональних бригад.

Ми обидва попили. Вода відгонила смолою і паленою свинячою щетиною.

— Краще пити вино, — сказав солдат. — Зараз я принесу.

— Воно так. Але спрагу треба втамовувати водою.

— Немає сильнішої спраги, ніж у бою. Навіть тут, у резерві, мене весь час мучить спрага.

— То страх, — обізвався інший солдат. — Не спрага, а страх.

— Ні,— мовив ще один. — Страх завжди збуджує спрагу, то правда. Але в бою спрагу відчуваєш навіть тоді, коли немає страху.

— У бою завжди є страх, — сказав перший солдат.

— У тебе, — мовив другий.

— Це природна річ, — сказав перший.

— Для тебе.

— Заткни свою брудну пельку, — розсердився перший солдат. — Просто я кажу так, як воно є.

Був ясний квітневий день, але з таким шаленим вітром, що за кожним мулом з тих, які ото брели нагору розпадиною, здіймалася хмара куряви; такі самі хмари зринали з-під ніг кожного з двох санітарів при ношах і враз зливалися в одну; а за санітарними машинами ген унизу тяглися довжелезні пилюжні хвости, і вітер гнав їх геть.

Я був твердо впевнений, що того дня мене вже не вб’є: зранку ми добре попрацювали, і після початку атаки нас двічі мало накрити, але не накрило, — оце і вселило в мене таку впевненість. Перший раз — коли ми пішли за танками і обрали собі місце, звідки збиралися знімати атаку. Та потім мені там раптом не сподобалось, і ми перенесли камери метрів на двісті ліворуч. Уже коли ми йшли звідти, я позначив те місце в найпростіший і найдавніший спосіб, відомий людині, а за десять хвилин точнісінько туди, де я був, гепнув шестидюймовий снаряд, і там не залишилось ані сліду живого. Тільки величезна вирва з рівними краями.

А години через дві один польський офіцер, нещодавно відкликаний з батальйону і приординований до штабу, зголосився показати нам позиції, які щойно захопили поляки, і, вибравшись із-за пагорба, ми попали під такий шалений кулеметний вогонь, що мусили відповзати звідти, орючи носами землю й задихаючись від пилюки; водночас ми зробили сумне відкриття, що того дня поляки взагалі не захопили ніяких позицій, а навпаки, опинилися навіть трохи позаду від рубежу, з якого пішли в атаку.

І тепер, напівлежачи в захистку траншеї, я був геть мокрий від поту, зголоднілий, спраглий і неначе весь спустошений після пережитої небезпеки.

— То ви точно не росіяни? — спитав один із солдатів. — Бо тут сьогодні багато росіян.

— Я знаю. Але ми не росіяни.

— У вас російське обличчя.

— Ні,— відказав я. — Ви помиляєтесь, товаришу. Обличчя в мене таки недоладне, але воно не російське.

— І в нього російське обличчя. — Солдат показав на мого супутника, що порпався з кінокамерою.

— Можливо. Але й він не росіянин. А ви звідки?

— З Естремадури, — гордовито мовив він.

— А в Естремадурі є росіяни? — спитав я.

— Ні,— відказав він ще гордовитіше. — В Естремадурі немає росіян, а в Росії немає естремадурців.

— Які ваші політичні погляди?

— Я ненавиджу всіх іноземців.

— Ну, платформа у вас досить широка.

— Я ненавиджу марокканців, англійців, французів, італійців, німців, північноамериканців і росіян.

— Саме в такому порядку?

— Еге ж…

— Чоловіче добрий, у вас надзвичайно цікаві погляди, — сказав я. — Ви що, фашист?

— Ні. Я естремадурець, і я ненавиджу іноземців.

— Його поглядів майже ніхто не поділяє,— мовив інший солдат. — То ви на нього не дуже зважайте. А от я люблю іноземців. Я сам з Валенсії. Випийте ще кухлик вина, прошу.

Я простяг руку і взяв кухоль, ще відчуваючи в роті присмак міді після першого. Тоді подивився на естремадурця. Він був довготелесий і худий. Обличчя мав виснажене, давно не голене, щоки запалі. Він стояв, сердито випроставшись, з накинутою на плечі вовняною ковдрою.

— Ви б не виставляли голову, — сказав я йому. — Сюди залітає чимало сліпих куль.

— Я не боюся куль і ненавиджу всіх іноземців, — люто відрубав він.

— Боятися куль не треба, — мовив я, — але краще уникати їх, цоки ви в резерві. Який сенс, щоб вас поранило, коли можна від цього застерегтися.

— Я нічого не боюся, — сказав естремадурець.

— Вам можна позаздрити, товаришу.

— Він правду каже, — мовив той солдат, що частував мене вином. — Він таки нічого не боїться, навіть avionts [104].

— Він ненормальний, — озвався ще один солдат. — Літаків бояться всі. Вони хоч і рідко влучають, але страху наганяють багато.

— Я не знаю страху. І літаків не боюся, і взагалі нічого не боюся, — сказав естремадурець. — А іноземців ненавиджу, всіх до одного.

Тим часом у розпадині з'явився якийсь високий на зріст чоловік в інтербригадівській формі, із скаткою через плече, підв'язаною внизу до пояса; він ішов поруч двох санітарів з ношами й, здавалося, нічого навколо себе не помічав. Голову тримав високо і всім своїм виглядом скидався на сновиду. Він був уже не молодий. Гвинтівки при собі він не мав, і звідти, де я лежав, не схоже було, що він поранений.

Я спостерігав, як він іде собі сам-один геть із бою. Не доходячи до штабних машин, він повернув ліворуч, і, так само неприродно високо тримаючи голову, зайшов за виступ узгір'я, і зник з очей.

Мій супутник, що саме міняв плівку в ручних камерах, навіть не помітив його.

У цей час за гребінь залетів якийсь поодинокий снаряд і вибухнув зовсім недалеко від танкового резерву, зметнувши догори фонтан землі й чорного диму.

Хтось вистромив голову з печери, де був штаб бригади, й одразу ж зник усередині. Я подумав, що непогано було б зайти туди, але потім розважив, що всі вони там зараз розлючені невдалою атакою і краще не потикатись їм на очі. Якби операція розвивалась успішно, вони були б тільки раді, що її знято для фільму. Та при невдачах усі так лютували, що вільно могли відпровадити нас у тил під арешт.

— Ще, гляди, почнуть обстріл, — мовив я.

— А мені байдуже, — заявив естремадурець.

Цей естремадурець уже починав трохи дратувати мене.

— Можна попросити у вас ще вина? — спитав я другого, приязного солдата. У роті в мене й досі було сухо.

— Авжеж, товаришу. Вина у нас вистачає,— відказав той. Він був присадкуватий, з великими ручиськами і страшенно брудний, а підборіддя його вкривала щетина, майже така сама завдовжки, як і волосся на обстриженій голові.— Гадаєте, вони зараз будуть нас обстрілювати?

— Та взагалі повинні б, — сказав я. — Але в цій війні ніколи нічого не вгадаєш.

— А що негаразд із цією війною? — сердито запитав естрема-дурець. — Вам що, не подобається ця війна?

— Замовкни! — звелів приязний солдат. — Тут я за старшого, а ці товариші — наші гості.

— Тоді нехай він не гудить нашу війну, — сказав естремаду-рець. — Нема чого всяким іноземцям, приходити сюди й гудити нашу війну.

— З якого ви міста, товаришу? — спитав я естремадурця.

— З Бадахоса, — відповів він. — І родом я з Бадахоса. Ми там добре натерпілись і від англійців, і від французів, а тепер оце від марокканців. І грабували нас, і знущались як хотіли, і жінок наших гвалтували. Те, що коять тепер марокканці, не страшніше від того, що англійці чинили за Веллінгтона. Почитайте історію. Мою прабабку вбили англійці. І ті ж таки англійці спалили будинок, де віддавна жила наша родина.

— Співчуваю вам, — сказав я. — А за що ви ненавидите пів-нічноамериканців?

— Вони вбили на Кубі мого батька, що відбував там військову службу.

— Мені дуже жаль. Щиро жаль, повірте. Ну, а росіян за що?

— Бо вони уособлюють тиранію і мені не подобаються їхні обличчя. А у вас обличчя росіянина.

— Мабуть, нам краще піти звідси, — мовив я до свого супутника, що не розумів по-іспанському. — Виявляється, я схожий на росіянина і через це можу втрапити в халепу.

— Я трохи посплю, — відказав він. — Тут затишне місце. А ви менше говоріть, то й не втрапите ні в яку халепу.

— Тут є один товариш, якому я не сподобався. Схоже на те, що він анархіст.

— Ну, то стережіться, щоб він у вас не стрельнув. А я посплю.

Саме тоді з розпадини вийшли двоє у шкірянках — один низенький і кремезний, другий середнього зросту, обидва в цивільних кепках, з пласкими, невиразними обличчями та маузерами в дерев'яних кобурах, що звисали мало не до коліна. Вони попрямували до нас.

Вищий на зріст заговорив до мене по-французькому.

— Ви не бачили, тут не проходив один товариш, француз? — запитав він. — Із скаткою через плече, років сорока п'яти чи п'ятдесяти. Не бачили такого товариша, що йшов від передової?

— Ні,— відповів я. — Такого товариша я не бачив.

Він на якусь мить затримав на мені погляд, і я помітив, що очі в нього сірувато-жовті й зовсім не кліпають.

— Дякую, товаришу, — сказав він, а тоді швидко заговорив до свого супутника незрозумілою мені мовою. Вони одійшли од нас і почали підніматися на самий вершечок гребеня, звідки видно було всі улоговини…

Я стежив очима за тими двома у шкірянках. Вони вже стояли на гребені, під досить сильним вогнем, і пильно озирали поритий снарядами схил, що спускався звідти до річки.

Раптом один з них побачив того, кого вони шукали, і показав рукою другому. А тоді обидва побігли вниз, один — навпростець, другий — трохи вбік, щоб перетнути дорогу. Перш ніж другий зник з очей за виступом узгір'я, я встиг побачити, як він витяг з кобури пістолет і наставив його перед себе.

— Як вам це подобається? — спитав естремадурець.

З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.

Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.

Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.

Того дня танки знову не виправдали сподівань, і, повертаючись із бою сюди, під захисток узгір'я, уже з відкритими люками, танкісти у своїх шкіряних шоломах незворушно дивилися просто себе, як ото дивляться футболісти, що їх усунуто з гри за боягузтво.

Двоє у шкірянках стояли обіч нас на узвишші, пропускаючи танк.

— Ну як, знайшли ви того товариша, котрого шукали? — спитав я вищого на зріст по-французькому.

— Так, товаришу. Дякую, — відказав він і зміряв мене пильним поглядом.

— Що він каже? — запитав естремадурець.

— Що вони знайшли товариша, котрого шукали, — відповів я йому.

Естремадурець змовчав.

Ми цілий ранок були там, звідки прийшов той немолодий француз. Були там — серед куряви, диму, гуркоту, крику поранених, смерті, страху смерті, відваги, боягузтва, безумства і згасання невдалої атаки. Там, на тому переораному полі, що його ніхто не міг перейти живий. Там ти падав і лежав ниць, нагрібаючи руками горбочок землі, щоб сховати за ним голову; зариваючись підборіддям у грунт; чекаючи наказу йти на той схил, що на нього ніхто не міг зійти живйй.

Ми були разом з тими, що лежали там, чекаючи танків, які так і не прийшли; чекаючи серед навального виття і оглушливих вибухів снарядів; серед виверження металу та землі, що злітала вгору брудними фонтанами; під суцільною запоною тріскотливого й свистючого настильного вогню. Ми знали, що відчували ті люди, отак чекаючи. Вони сягнули вперед так далеко, як тільки могли. І коли надійшов наказ іти далі, ніхто не міг зрушити з місця живий.

Ми були там цілий ранок — там, звідки прийшов той немолодий француз. І я розумів, як могла людина отак зненацька, збагнувши усю безглуздість загибелі в невдалій атаці чи раптом ясно побачивши все, що діється навколо, — так, як ото ясно й тверезо бачиш усе перед смертю, — побачивши його безнадійність, його нісенітність, побачивши, як усе воно є насправді,— як вона могла просто повернути назад і піти геть звідти, що й зробив той француз. Він міг залишити поле бою не з боягузтва, а просто побачивши все надто ясно й збагнувши, що він повинен піти звідти, що іншої ради немає.

Той француз вийшов із бою з великою гідністю, і я міг зрозуміти його як людину. А як солдата його скарали оті двоє, що патрулювали у фронтовій смузі, і смерть, від якої він пішов, спостигла його тоді, коли він був уже за гребенем, куди не сягали кулі й снаряди, і простував униз до річки.

— І оце… — мовив до мене естремадурець, киваючи на фронтовий патруль.

— …Війна, — сказав я. — А на війні не можна без дисципліни.

— І задля такої дисципліни ми повинні гинути?

— Якщо не буде дисципліни, всі однаково загинуть.

— Дисципліна буває різна, — сказав естремадурець. — Ось ви послухайте. У лютому ми стояли тут, де оце й тепер стоїмо, і фашисти пішли в наступ. Вони вибили нас з тих пагорбів, що їх ви, інтербригадівці, намагалися сьогодні взяти, але не змогли. Ми відступили сюди, за це узгір'я. А тоді прийшли інтербригадівці і зайняли позиції попереду нас,

*— Я знаю, — мовив я.

—: Але ви не знаєте іншого, — сердито провадив він далі.— Був тут один юнак з моєї провінції, то під час обстрілу він так злякався, що взяв та й прострелив собі руку, аби не залишатися на передовій.

Інші солдати притихли й слухали його. Дехто кивав головою.

— Звичайно таким людям перев'язують рани й одразу ж посилають їх назад на передову, — провадив естремадурець. — І це справедливо.

— Еге ж, — мовив я. — Так має бути.

— Так має бути, — проказав за мною естремадурець. — Але цей хлопець стрельнув так невдало, що геть розтрощив собі кістку, а там пішло зараження крові, і йому відрізали руку.

Кілька солдатів кивнули головою.

— Давай, розповідай усе, — мовив один.

— Та, мабуть, краще про це не говорити, — сказав неголений солдат з обстриженою головою, що назвав себе старшим.

— Ні, я повинен розповісти, — заперечив естремадурець.

Старший знизав плечима.

— Мені воно самому не до вподоби, — сказав він. — Та нехай уже, розповідай. Хоч як на мене, то краще б про це не говорити.

— Той хлопець від самого лютого пробув у госпіталі в долині,—провадив далі естремадурець. — Дехто з нас ходив туди йбїо навідати. Усі казали, що він добрий хлопець і береться робити все, що можна робити з однією рукою. Ніхто його йе заарештовував, ніхто нічим не погрожував.

Солдат, що був за старшого, мовчки подав мені ще кухоль вина. Усі слухали дуже уважно, як ото слухають неписьменні люди, коли їм читаєш уголос.

— Учора в кінці дня ми ще не знали, що готується атака. І от учора перед самим заходом сонця, коли ми думали, що сьогодні буде звичайний собі день, його привели сюди з долини оцією розпадиною. Ми саме готували вечерю, коли його привели, їх було всього четверо. Він сам, той Пако, потім оті двоє у шкірянках та кепках, яких ви щойно бачили, і ще один офіцер з бригади. Ми дивились, як вони четверо піднімаються разом із розпадини, і Пако йшов собі вільно, не зв'язаний і нічого такого.

Ми всі обступили його: «Здоров, Пако. Ну як ти, Пако? Як живеш, друже Пако?» А він каже: «Та все гаразд. Усе добре, от тільки це… — і киває на свою куксу. А потім ще додав: — Я повівся як боягуз і дурень. І дуже шкодую, що таке вчинив. Але я постараюся бути корисним і з однією рукою. Робитиму все, що зможу, задля нашої справи».

— Атож, — докинув котрийсь солдат. Так він і сказав. Я сам чув.

— Отак ми говорили з ним, а він з нами, — розповідав далі естремадурець. — Та коли на позиціях з'являються люди в шкірянках і з пістолетами, це погана ознака, так само як і пояйй людей з планшетами й біноклями. І все ж таки ми ще думали, що вони привели його просто так, побачитися з нами, і ті, хто не міг піти до нього в госпіталь, були особливо з цього раді. Як я вже казав, надходив час вечеряти, і вечір був ясний і теплий.

— Цей вітер зірвався уже вночі,— пояснив один із солдатів.

— А тоді,— похмуро сказав естремадурець, — один із тих сйи-тав офіцера по-іспанському: «Де те місце?» А офіцер уже до нас: «Де цей Пако себе поранив?»

— Я відповів йому, — озвався старший. — І показав те місце. Воно отам, трохи нижче від вас.

— Онде воно, — мовив ще один солдат. Він показав рукою, і я побачив те місце. Його було надто добре видно.

— Потім один із них узяв Пако за руку й повів на те місце, а там і далі тримав його за руку, поки другий говорив до нас по-іспанському. Він робив багато помилок у мові, і ми спершу мало не засміялися, і Пако теж почав усміхатись. Я зрозумів не все, що він казав, але йшлося про те, що Пако належить покарати для прикладу, аби не було більше самопоранень, і що всіх інших, хто таке вчинить, буде покарано так само. А потім, поки перший ще тримав Пако за руку, а Пако стояв дуже засоромлений, що про нього так говорять, бо йому самому вже було соромно й прикро за свій вчинок, той другий витяг пістолета і, не промовивши до Пако ані слова, вистрілив йому в потилицю. Ані слова більше не промовив.

Солдати закивали головами.

— Так воно й було, — підтвердив один. — Ви можете побачити те місце. Він упав обличчям на землю. Те місце добре видно.

Я дуже добре бачив те місце звідти, де сидів.

— І не попередили його, не дали якось приготуватися, — мовив старший. — То було надто жорстоко.

— Ось через це я й ненавиджу всіх іноземців, — сказав естремадурець. — Нам годі сподіватися від них добра. Мені жаль, що ви іноземець. Але винятків для мене немає. Ви їли з нами хліб і пили вино. А тепер ідіть собі.

— Не треба так, — мовив до естремадурця той, що був за старшого. — Ми повинні бути чемні.

— Мабуть, нам таки краще піти, — сказав я.

— Ви не розсердилися? — запитав старший. — А то можете бути в цьому захистку скільки забажаєте. Може, вам хочеться пити? Налити ще вина?

— Дуже вам дякую, — відказав я. — Краще ми вже підемо.

— Ви мене зрозуміли? — спитав естремадурець.

— Я вас зрозумів, — сказав я.

— От і добре, — мовив він і подав мені руку. — Я навіть можу руку вам потиснути. І зичу вам як людині всього найкращого.

— І вам того самого— сказав я. — І як людині, і як іспанцеві.

Я збудив свого оператора, і ми рушили вниз, до штабу бригади. Тепер уже всі танки поверталися з передової, і за їхнім гуркотом ледве було чути власний голос.

— Ви що, увесь цей час говорили?

— Слухав.

— Почули щось цікаве?

— Ще й скільки.

— Що будемо робити тепер?

— Повертатися до Мадріда.

— Треба б побачити генерала.

— Еге ж, — сказав я. — Неодмінно.

Генерал був у стані холодної люті. Вчора він дістав наказ провести раптову атаку силами однієї лише бригади, розпочавши її вдосвіта. На таку операцію потрібна була щонайменше дивізія. Він послав у бій три батальйони, а один залишив у резерві. Тим часом командир французького танкового загону, добряче хильнувши перед атакою для хоробрості, так упився, що втратив здатність командувати. Його мали розстріляти, коли він протверезіє.

Танки вчасно не вийшли і зрештою не спромоглися просунутись уперед; не досягли визначених їм рубежів і два батальйони. Третій виконав своє завдання, але так уклинився у ворожі позиції, що утриматись там не було ніякої надії. Чи не єдиним корисним здобутком тієї атаки були кілька захоплених полонених, але їх передали танкістам, щоб припровадити в тил, а танкісти перестріляли їх. Генерал і так не мав чим похвалитися, а вони ще й полонених постріляли.

— Що можна написати про сьогоднішню операцію? — спитав я.

— Не більше від того, що буде в офіційному повідомленні. У вас там ще є віскі в тій довгій флязі?

— Є.

Він ковтнув із фляги й акуратно облизав губи. Колись він був капітаном угорських гусарів, а згодом, коли вже командував іррегулярним кавалерійським загоном Червоної Армії, захопив у Сибіру поїзд із золотом і утримував його цілу зиму за морозів, що сягали сорока градусів. Ми були добрими приятелями, і він любив віскі, а тепер його вже немає серед живих.

— Негайно вибирайтеся звідси, — сказав він. — їхати є чим?

— Так.

— Щось зняли?

— Трохи зняли. Танки.

— Танки, — гірко мовив він. — Свині. Боягузи… І стережіться, щоб вас не вбило, — додав він. — Ви ж письменник.

— Я не можу зараз писати.

— Напишете потім. З часом ви зможете про все це написати. Тільки глядіть не загиньте. Головне — не загинути. А тепер їдьте.

Сам він не скористався з власної поради, бо через два місяці його вбило. А найдивовижніше щодо того дня — це як чудово вийшли кадри з танками. На екрані вони йшли з-за узгір'я невідпорною лавою, погойдуючись на гребенях, мов великі кораблі, і з брязкотом сунули вперед, до тієї примарної перемоги, що була тільки на кіноплівці.

Якщо хто й був того дня найближчий до перемоги, то це отой француз, що вийшов із бою, високо тримаючи голову. Та його перемога тривала не довго — тільки до півдороги з того узгір'я. Ми побачили його простертого там, на схилі, як був, із скаткою через плече, коли йшли виїмкою до штабної машини, що мала відвезти нас у Мадрід.

НІХТО НЕ ВМИРАЄ!

Колись той будинок був рожевий, але з часом тиньк облупився і вицвів од вологи; а з веранди нагорі було видно море в кінці вулиці — синє-синє. Край тротуару росли лаври, такі високі, що тінь від них падала аж на веранду, і в тому затінку завжди стояла прохолода. У глибині веранди висіла клітка з дроздом, але зараз птах не співав і навіть не щебетав, бо клітка була накрита: її накрив знятим із себе светром чоловік років двадцяти восьми, худий, смаглявий, з темними колами під очима й давно не голеним обличчям. Він стояв, трохи розтуливши вуста, і дослухався. Хтось намагався відчинити чільні двері, замкнені на замок і взяті на засув.

Дослухаючись, він чув шелест вітру у верховітті лаврів, сигнал таксі, що проїхало вулицею, голоси дітлахів на суміжному пустирищі. Потім почув, як обертається ключ у замку чільних дверей. Він чув, як клацнув, відімкнувшись, замок, але двері тримав засув, і замок клацнув знову. Водночас він почув удар битки по бейсбольному м'ячу і зараз же по тому — лемент дітлахів на пустирищі. Він стояв, облизуючи губи, і дослухався до того, як хтось знову орудував ключем, тепер уже біля задніх дверей.

Енріке— так звали того чоловіка — швидко роззувся і, обережно поставивши черевики на підлогу, нечутно подався в той кінець веранди, звідки видно було задвірок. Біля задніх дверей нікого не було. Він шмигнув назад і крадькома визирнув на вулицю.

Тротуаром попід лаврами пройшов якийсь негр у солом'яному капелюсі з пласким наголовком та вузькими крисами, у сірій вовняній куртці і чорних штанях. Енріке спостерігав далі, та нікого більше не було. Він ще трохи постояв, видивляючись і нашорошивши вуха, а тоді зняв з пташиної клітки светр і на-дяг на себе. Чатуючи, він аж упрів, і тепер йому було холодно в затінку, на холоднуватому північно-східному вітрі. Під светром у нього була шкіряна кобура на ремені через плече. Шкіра потерлась і від поту взялася білястою осугою. Важкий «кольт-45» намуляв йому гулю під пахвою.

Енріке ліг на брезентове складане ліжко, що стояло під самою стіною. Він і досі дослухався.

Дрізд щебетав і скакав у клітці, і Енріке подивився на нього. Тоді підвівся і відхилив дверцята клітки. Дрозд скоса позирнув на дверцята і втяг голову в пір’я, а потім випростав шию і задер дзьоба.

— Не бійся, — лагідно мовив Енріке. — Ніхто тебе не обманює.— Він застромив руку в клітку, і дрозд почав битись об дротяні стінки. — Дурник ти, — сказав Енріке і забрав руку з клітки. — Хіба не бачиш — відчинено.

Він ліг долілиць на ліжко й поклав підборіддя на зчеплені руки. Тоді знову нашорошив вуха. Він почув, як дрізд вилетів з клітки й трохи згодом заспівав, уже десь серед гілля лаврів.

«Оце так — залишили птаха в домі, де нібито ніхто не живе, — подумав Енріке. — А через таку дрібницю може бути лихо. Тільки не кивай на інших, ти й сам такий».

Дітлахи на пустирищі й далі грали у бейсбол. Повіяло холодом. Енріке відстебнув кобуру й поклав важкий пістолет поруч себе. А потім заснув.

Коли він прокинувся, надворі вже зовсім споночіло, і крізь рясне листя пробивалося світло ліхтаря на розі. Енріке встав і тихенько пройшов до чільної стіни, а тоді, тримаючись у затінку, визирнув на вулицю. На розі під деревом стояв чоловік у капелюсі з пласким наголовком та вузькими крисами. Якого кольору його одяг, Енріке добачити не міг, але то був, поза всяким сумнівом, негр. Енріке швидко перейшов до задньої стіни, але там скрізь було темно, і тільки на пустирище падало трохи світла з вікон суміжних будинків. У тій темряві могло затаїтися скільки завгодно людей. Він розумів це, але почути нічого не міг, бо через будинок від нього на повну гучність було ввімкнуто радіо.

Раптом завила сирена, і Енріке відчув, як по шкірі на голові хвилею перебіг дрож, — так само раптово, як ото часом прилине до обличчя кров або війне палючим жаром з розчиненої топки, — і так само швидко все минуло. Сирена лунала по радіо— то був звичайний вступ до рекламної передачі, і голос диктора почав переконувати: «Купуйте зубну пасту «Гевіс»! Має стійкий запах, неперевершена, щонайкраща!»

Енріке посміхнувся. А взагалі, час би вже комусь і прийти.

Знову сирена, потім плач немовляти, що його, як запевняє диктор, можна вгамувати лише дитячою музикою «Мальта-Мальта», а потім — автомобільний сигнал, і ось уже голос якогось шофера вимагає етиловий бензин «Зелений хрест»: «Нічого не хочу слухати! Мені потрібен тільки «Зелений хрест», високо-октановий, економічний, щонайкращий!»

Ті реклами Енріке знаів напам'ять. За п'ятнадцять місяців, поки він був на війні, вони анітрохи не змінилися: мабуть, там крутили все ті самі платівки, — а проте за кожним звуком сирени вій відчував отой дрож, і то була така ж звична реакція на небезпеку, як 1 стойка мисливського собаки, коли він зачує перепела.

Раніше було не так. Від небезпеки й страху в нього починало млоїти всередині, і він почував себе геть розбитим, наче хворий на пропасницю, і втрачав здатність зрушити з місця, і саме тоді, коли треба було змусити ноги йти вперед, вони не хотіли йти. Тепер він не той, що був, і здатен робити все, що потрібно робити. Єдине, що залишилося в нього з численних проявів страху, крізь які проходять навіть найвідважніші люди, — це отой дрож. Тепер це його єдина реакція на небезпеку, коли не брати до уваги випоту, що, як він знав, залишиться назавжди й нічого не вадить, а тільки попереджає його.

Стоячи отак у затінку й не спускаючи з очей чоловіка в солом'яному капелюсі, що сидів тепер під деревом на розі, Енріке почув, як на підлогу веранди впав камінець. Він навпомацки пошукав його, але марно. Помацав під ліжком, але й там не знайшов. Та ледве він підвівся з колін, як на веранду впав ще один камінець і, відскочивши від плитчастої підлоги, покотився в куток. Енріке підняв його. То був звичайний собі гладенький голячок, і, поклавши його в кишеню, Енріке зайшов у дім і спустився до задніх дверей.

Він став, притиснувшись до одвірка і тримаючи в руці важкий кольт.

— Перемога, — сказав він півголосом, і уста його гірко скривились, вимовляючи це слово, а босі ноги враз перенесли його до другого одвірка.

— Для тих, хто на неї заслужив, — відповів хтось із-за дверей.

Голос був жіночий і проказав відзив швидко й нерозбірливо.

Енріке відсунув засувку і лівою рукою розчинив двері, не

опускаючи кольта в правій руці.

У темряві перед ним стояла дівчина з кошиком. Голова її була пов'язана хусткою.

— Здрастуй, — мовив він, зачинив двері й узяв їх на засув.

Він чув, як вона дихає в темряві. Тоді забрав у неї кошик

і поплескав її по плечу.

— Енріке, — озвалася вона, і він не бачив, як спалахнули її очі й засвітилось обличчя.

— Ходімо нагору, — сказав він. — Хтось стежить за будинком з вулиці. Ти не помітила?

— Ні,— відповіла вона. — Я йшла через пустирище.

— Я покажу його тобі. Ходім на веранду.

Вони піднялися сходами. Енріке ніс кошик, тоді поставив його поруч з ліжком, а сам пройшов до рогу будинку й визирнув на вулицю. Негра в солом’яному капелюсі вже не було.

— Ага, — спокійно мовив Енріке.

— Що «ага»? — спитала дівчина, торкнувшись його руки,! теж визирнула туди.

— Він пішов. Що там у тебе є попоїсти?

— Мені так прикро, що ти просидів тут цілий день сам-один, — сказала вона. — Страшенна дурниця, що треба було чекати, доки споночіє. Я цілий день до тебе поривалася.

— Дурниця, що я взагалі тут сиджу. Мене ще вдосвіта висадили з човна і привели сюди. Залишили тільки пароль і ні крихти їжі, та ще й будинок, виявляється, під наглядом. Пароль їсти не будеш. І додумались же привести мене в будинок, за яким чомусь стежать. Це справді по-кубинському. Але за мого часу ми принаймні не сиділи без їжі. Ну, а ти як, Маріє?

Вона міцно поцілувала його в темряві. Він відчув її повні тугі вуста і те, як вона вся затремтіла, пригорнувшись до нього, і раптом його пронизав нестерпний біль у попереку.

— Ой! Обережно!

— Що з тобою?

— Спина.

— Що «спина»? Ти поранений?

— Побачиш, — сказав він.

— Покажи зараз.

— Ні. Потім. Треба швидше їсти й забиратися звідси. А що тут сховано?

— Багато чого. Все, що лишилося після квітневої поразки й що треба зберегти на майбутнє.

— Ну, то далеке майбутнє,— сказав він. — А наші знають, що будинок під наглядом?

— Звісно, що ні.

— А все-таки що тут є?

— Ящики з гвинтівками. Патрони.

— Сьогодні ж треба все вивезти. — Він говорив з повним ротом. — Не один рік доведеться попрацювати, поки воно знову знадобиться.

— Смачна escabeche? [105]

— Дуже смачна. Сядь сюди.

— Енріке, — мовила вона, горнучись до нього. Вона поклала руку йому на коліно, а другою гладила його потилицю. — Мій Енріке.

— Тільки обережно, — сказав він, жуючи. — Дуже болить спина.

— Ти радий, що повернувся з війни?

— Я про це не думав, — відказав він.

— Енріке, а як там Чучо?

— Загинув під Лерідою.

— А Феліпе?

— Загинув. Теж під Лерідою.

— Артуро?

— Загинув під Теруелем.

— А Вісенте? — спитала вона тим самим голосом, і вже обидві її руки лежали на його коліні.

— Загинув. В атаці на дорозі під Селадасом.

— Вісенте — мій брат. — Вона відсунулась від нього, забрала руки й, уся напружившись, сиділа сама в темряві.

— Я знаю, — сказав Енріке. Він і далі їв.

— Мій єдиний брат.

— Я думав, що ти знаєш, — сказав Енріке.

— Я не знала, а він мій брат.

— Пробач, Маріє. Мені треба було сказати про це інакше.

— А він справді загинув? Звідки ти знаєш? Може, це помилка?

— Слухай. Живі лишилися Рохеліо, Базіліо, Естебан, Фело і я. Решта загинули.

— Всі загинули?

— Всі,— сказав Енріке.

— Ні, я не можу, — мовила Марія, — не можу повірити.

— Який сенс про це говорити? їх уже немає.

— Але Вісенте не тільки мій брат. Я б пожертвувала братом. Він був надією нашої партії.

— Атож. Надією нашої партії.

— Чи ж варто було? Там загинули найкращі.

— Так. Варто було.

Вона заплакала. Енріке їв далі.

— Не плач, — сказав він. — Тепер нам треба думати про те, як знайти їм заміну.

— Але ж він мій брат. Зрозумій це — мій брат.

— Ми всі брати. Одні загинули, інші ще живуть. Нас відіслали додому, отже, дехто залишиться. А то нікого б не було. І нам треба робити своє діло.

— Але чому вони всі загинули?

— Ми були в ударній частині. Там або ранить, або вбиває. Ми, ті, що лишилися, — поранені.

— А як загинув Вісенте?

— Він перебігав дорогу, і його скосило кулеметною чергою з будинку праворуч. Звідти прострілювали дорогу.

— І ти там був?

— Так. Я вів першу роту. Ми просувалися праворуч від них. Той будинок ми захопили, але не одразу. Там було три кулемети. Два в будинку і один у стайні. Ніяк було підступитися.

Довелося викликати танк і вдарити прямою наводкою у вігаю^ Щоб вибити останній кулемет. Я втратив вісім чоловік.

— Де це було?

— Під Селадасом.

— Ніколи не чула.

— Воно й не дивно, — сказав Енріке. — Операція була невдала. Про неї ніхто ніколи не знатиме. Отам і загинули Вісенте й Ігнасіо.

— І ти кажеш, що так було потрібно? Що такі люди мають умирати в невдалих операціях у чужій країні?

— Немає чужих країн, Маріє, якщо там говорять по-іспанському. То байдуже, де ти умреш, якщо ти вмираєш за свободу. І що не кажи, а головне — це життя, а не смерть.

— Але ж подумай, скільки їх умерло… далеко від батьківщини… в невдалих операціях.

— Вони йшли не вмирати. Вони йшли боротися. їхня смерть — то випадковість.

— А невдачі? Мій брат загинув у невдалій операції. І Чучо. І Ігнасіо.

— То поодинокі випадки. Іноді нам доводилось робити неможливе. І ми таки робили чимало такого, що здавалося неможливим. Але часом сусіди не підтримували атаки на нашому фланзі. Часом бракувало артилерії. Або ще давали завдання, що було нам не під силу, як ото під Селадасом. Тоді траплялися невдачі. Але загалом то не була невдача.

Вона мовчала, і він узявся доїдати те, що лишилося.

Вітер у кронах дерев чимдалі дужчав, і на веранді стало холодно. Енріке поскладав тарілки назад у кошик і втер рота серветкою. Тоді ретельно витер пальці і обняв дівчину за плечі. Вона плакала.

— Не плач, Маріє,— сказав він. — Того, що сталося, не вернеш. Нам треба думати, як діяти далі. Попереду багато роботи.

Вона не озивалась, і в світлі, що доходило від ліхтаря на розі, він побачив, що вона дивиться просто перед себе.

— Нам треба покінчити з усякою романтикою. Оцей будинок— один із проявів такої романтики. Треба покінчити з тактикою терору. Годі вже тих авантюр.

Дівчина й далі мовчала, і він дивився на її обличчя, про яке думав усі ті місяці щоразу, коли тільки міг думати про щось інше, крім свого діла.

— Ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — На живу людську мову не схоже.

— Пробач, — сказав він. — Цього навчило мене життя. Це те, що має бути зроблено. І воно для мене важить найбільше.

" А для мене найбільше важать мертві,— сказала вона.

— Мертвим шана. Але це не так важить.

— Знову ти наче з книжки, — сердито мовила вона. — У тебе замість серця книжка.

— Пробач, Маріє. Я думав, ти зрозумієш мене.

— Я розумію тільки те, що вони мертві,— одказала вона.

Він знав, що то неправда. Вона не бачила, як вони вмирали

на дощі в маслинових гаях над Харамою, і в спеку у зруйнованих будинках Кіхорни, і на снігу під Теруелем. Та знав він і інше: вона ставить йому за вину те, що він живий, а Вісенте загинув, — і раптом десь у найдальшому вцілілому закутку його колишньої душі, про який він давно забув, спалахнула болісна образа.

— Тут був птах у клітці,— сказав він. — Дрізд.

— Еге ж.

— То я його випустив.

— Он який ти добренький! — мовила вона глузливо. — А я й не знала, що солдати такі м'якосерді.

— Я добрий солдат.

— Вірю. Ти й говориш, як добрий солдат. А яким солдатом був мій брат?

— Чудовим солдатом. Він був веселіший, ніж я. Я не веселий. Це моя вада.

— А він був веселий?

— Завжди. І ми дуже любили його за це.

— А ти не веселий?

— Ні. Я сприймаю все надто серйозно. Це вада.

— Зате самокритики тобі не бракує і говориш так, наче з книжки читаєш.

— Краще б я був веселіший, — мовив він. — Ніяк не можу навчитися,

— Та веселі ж усі загинули.

— Ні,— відказав він. — Он Базіліо веселий.

— То й він загине, — мовила вона.

— Маріє! Як ти можеш? Ти говориш як поразниця.

— А ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — Не чіпай мене. У- тебе холодне серце, і я тебе ненавиджу.

У ньому знов спалахнула образа; а він же вважав, що серце його затверділо й що тільки фізичні страждання можуть завдати йому болю. І далі сидячи на ліжку, він нахилився.

— Стягни з мене светра, — сказав він.

— А це ж навіщо?

Він підняв ззаду светр і повернувся до неї спиною.

— Дивись, Маріє. У книжці такого не побачиш.

— Не буду я дивитися, — відказала вона. — Не хочу,

— Дай-но руку.

Він відчув, як її пальці намацали слід наскрізної рани, крізь яку вільно пройшов би бейсбольний м'яч; той жахливий рубець від рани, що в неї хірург, прочищаючи її, застромляв руку в рукавичці; і той рубець перетинав його від одного боку до другого. Він відчув дотик її пальців і аж здригнувся всередині. Потім вона міцно обняла його і цілувала, і вуста її були острівцем у раптовому океані гострого болю, що затопив його сліпучою, нестерпною, навальною, пекучою хвилею і одразу ж відринув. Та вуста були ще тут, усе ще тут — і ось він приголомшений, весь спітнілий, уже сам на ліжку, і Марія плаче й благає:

— Ой Енріке, пробач мені. Пробач. Пробач.

— Пусте, — мовив Енріке. — Нема чого пробачати. Але це було не в книжках.

— Тобі завжди так боляче?

— Завжди, як торкнутись чи рвучко зрушити з місця.

— А як хребет?

— Його лише трохи зачепило. І нйрки теж. Осколок зайшов з одного боку і вийшов з другого. А ще є рани нижче і на ногах.

— Енріке, пробач мені.

— Ет, чого там. Погано тільки, що не можу тебе обняти і от що не веселий.

— Ми обнімемося, коли все мине.

— Еге ж.

— Воно скоро мине.

— Еге ж.

— Я піклуватимусь про тебе.

— Ні, це я про тебе піклуватимусь. Нічого страшного нема. От тільки боляче, коли торкнутись чи рвучко зрушити. Мене це не турбує. А тепер нам треба братися до діла. Треба скоріше піти звідси. І сьогодні ж вивезти все, що тут є. Усе це треба переховати в інше місце, за яким ніхто не стежить і де воно добре збережеться. Воно знадобиться нам ще не скоро. Доведеться багато попрацювати, поки ми знову створимо потрібні умови. Треба виховатй чимало людей. На той час патрони навряд чи будуть придатні. В нашому кліматі швидко псуються капсулі. А зараз нам треба йти звідси. Я й так зробив дурницю, що затримався тут так довго, а той дурень, який запхав мене сюди, відповість перед комітетом.

— Я маю відвести тебе туди вночі. Вони вважали, що вдень тобі буде тут безпечно.

— Цей будинок — чистісіньке безглуздя.

— Ми скоро підемо звідси.

— Давно б слід було піти.

— Поцілуй мене, Енріке.

— Ми обережно, — мовив він.

І потім — у темряві на ліжку, заплющивши очі, обережно прилаштовуючись і відчуваючи на своїх вустах її вуста, і щастя без болю, і те, що ти вдома й немає болю, дома й живий і немає болю, і що тебе кохають і немає болю, і ота порожнеча, що була в їхньому коханні, уже заповнилась, і вуста їхні злиті в темряві, і вони щасливі, щасливі, у тій гарячій темряві, вони вдома, і немає болю, аж раптом — пронизливе виття сирени, і знову біль, нестерпний біль, і то справжня сирена, а не радіо. Та не одна сирена. їх дві. І вони наближаються з обох кінців вулиці.

Він повернув голову, тоді підвівся. Подумав: не довго випало побути вдома.

— Виходь через задні двері й на пустирище, — звелів він. — Іди, а я буду відстрілюватися звідси й відверну їхню увагу.

— Ні, йди ти, — заперечила вона. — Прошу тебе. Я сама залишуся й буду відстрілюватись, і тоді вони думатимуть, що ти ще тут.

— Слухай, — мовив він. — Ми підемо обоє. Тут нема чого захищати. Вся ця зброя ні до чого. Краще піти.

Ні, я залишуся, — сказала вона. — Я захищатиму тебе.

Вона простягла руку до його кобури, але він ляснув її по щоці.

— Ходім. Облиш ці дурниці. Ходім.

Вони спустилися вниз, і він відчував її позаду за собою. Тоді відчинив двері, і обоє вийшли в темряву. Він обернувся і замкнув двері.

— Тікай, Маріє,— сказав він. — Отуди, через пустирище. Ну ж бо!

— Я хочу з тобою.

Він знову ляснув її по щоці.

— Тікай. Потім падай у бур'яни і повзи. Пробач мені, Маріє. Але йди вже. Я подамся в інший бік. Тікай, — сказав він. — Та тікай же, хай тобі чорт!

Вони воднораз шаснули у буйні бур'яни. Він пробіг кроків двадцять, а потім, коли поліційні машини спинилися перед будинком, припав до землі й поповз.

Він уперто продирався крізь густий бур'ян, і обличчя йому всипав квітковий пилок, а будяки боляче кололи руки й ноги; і Тоді він почув, як ті обходять будинок. Ось уже оточили його.

Він уперто повз далі, напружено думаючи, не зважаючи на біль.

«Чому сирени? Чому немає машини на задвірках? Чому немає ліхтаря чи прожектора на пустирищі? Авжеж, кубинці,— думав він. — Це ж якими треба бути пихатими дурнями. Мабуть’, певні, що в будинку нікого нема. То й приїхали забрати зброю. Але чому сирени?»

Він почув, як ламали двері. Гомоніли коло будинку. Потім хтось там двічі свиснув, і він поповз далі.

«От дурні,— подумав він. — Але вони вже, мабуть, знайшли кошик і тарілки. Нікчемні людці. Навіть облаву як слід провести нездатні».

Він уже доповз мало не до протилежного краю пустирища. Тепер йому треба було підвестись і перебігти вулицю, за якою стояли будинки. Поки він повз, біль не дуже дошкуляв йому. Енріке вже навчився пристосовуватись майже до будь-якого руху. Гострого болю завдавали тільки різкі порухи, і тепер він боявся підвестись.

Не виповзаючи з бур'янів, він став на одне коліно, перетерпів напад болю, а тоді викликав ще, один такий же напад, підтягаючи друге коліно, перш ніж звестися на ноги.

У ту мить, як він метнувся через вулицю до найближчого будинку, клацнув прожектор і одразу ж упіймав його своїм широким променем. Засліплений яскравим світлом, він розрізняв тільки темряву обабіч тієї білої смуги.

Прожектор світив з поліційної машини, що приїхала тихцем, без сирени, і стала на задньому розі пустирища.

Коли Енріке тонким, чітко окресленим силуетом випростався назустріч прожекторові й сягнув рукою по револьвер, із затемненої машини пролунала автоматна черга. Відчуття було таке, наче б'ють кийком по грудях, та болю завдав тільки перший удар. Решта озвалися немов відголосками.

Він повалився долілиць у бур'ян, і в ту коротку мить, поки він падав, а може, ще в попередню, між спалахом світла й першою кулею, у нього майнула лише одна, остання думка: «Ні, не такі вони дурні. Ще, гляди, й пуття з них буде».

Якби йому вистачило часу ще на одну думку, він, напевно, побажав би, щоб хоч на другому розі з цього краю пустирища не було машини. Але й там стояла машина, і її прожектор уже нишпорив по пустирищу. Широкий промінь просвічував бур'яйи, серед яких затаїлася Марія. А в темній машині автоматники вели за ним рифлені стволи своїх безвідмовних потворних «томпсонів».

Під деревом у темряві за тією машиною стояв негр. На ньому був солом'яний капелюх і вовняна куртка. На грудях під сорочкою висіло намисто з амулетів. Він спокійно стояв, спостерігаючи, як працює прожектор.

Тим часом прожектор і далі промацував пустирище, де, розплатавшись і уткнувши підборіддя в землю, лежала дівчйна.

Вона не зрушила з місця відтоді, як почула автоматну чергу. Лежала й відчувала, як б'ється об землю її серце.

— Ти бачиш її? — спитав хтось у машині.

— Треба прочесати всі бур'яни, — сказав лейтенант. — Hola! [106] — гукнув він до негра, що стояв під деревом. — Біжи-но до будинку й скажи, нехай вони йдуть сюди до нас цепом через пустирище. Ти певен, що їх тільки двоє?

— Тільки двоє,— спокійно відповів негр. — Одного вже нема.

— Катай.

— Слухаюсь, сеньйоре лейтенанте, — сказав негр.

Притримуючи обома руками свій капелюх, він побіг краєм пустирища до будинку, де вже яскраво світилися всі вікна.

Дівчина лежала в бур'янах, зчепивши руки на потилиці.

— Допоможіть мені все це знести, — промовила вона у траву, ні до кого не звертаючись, бо нікого поруч не було. Потім нараз заплакала й знову сказала: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Феліпе. Допоможи мені, Чучо. Допоможи мені, Артуро. І ти, Енріке, допоможи мені…

Колись вона проказала б молитву, але ті часи минули, а їй так потрібна була підтримка.

— Допоможіть мені мовчати, якщо вони схоплять мене, — провадила вона, уткнувшись ротом у траву. — Допоможи мені мовчати, Енріке. Допоможи мовчати, Вісенте, до самого кінця.

Вона чула, як позад неї посуваються ті — немов нагоничі, коли ото полюють зайців. Вони йшли широким стрілецьким цепом, освітлюючи бур'яни електричними ліхтариками.

— О Енріке, — мовила вона, — допоможи мені!

Вона розчепила руки і, забравши їх з потилиці, простягла обабіч себе. «Так буде краще. Якщо я побіжу, вони почнуть стріляти. Так простіше».

Вона поволі звелася на ноги й побігла просто на ту машину. Промінь прожектора освітив її з голови до ніг, і вона бігла, не бачачи нічого, крім його ясно-білого, сліпучого ока. їй здавалося, що так буде краще.

Позаду неї щось кричали. Але ніхто не стріляв. Тоді хтось ухопив її, і вона впала. Лежала й чула, як той відсапуєгься.

Ще хтось підхопив її під руки й поставив на землю. Потім, тримаючи з обох боків, вони повели її до машини. Вони не чинили ніяких грубощів, але вперто вели її до машини.

— Ні,— мовила вона. — Ні. Ні.

— Це сестра Вісенте Ітурбе, — сказав лейтенант. — Вона може бути корисна.

— Її вже допитували, — озвався інший голос.

— По-справжньому ще не допитували.

— Ні,— сказала вона. — Ні. Ні.— Потім голосніше: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Енріке.

— Вони вже мертві,— мовив хтось. — Вони тобі не допоможуть. Не будь дурною.

— Неправда, — відказала вона. — Вони мені допоможуть. Вони й мертві допоможуть мені. Так, так. Наші мертві допоможуть мені.

— То подивись на свого Енріке, — сказав лейтенант. — Побачиш, чи він тобі допоможе. Онде він у багажнику.

— Він уже допомагає мені,— промовила дівчина Марія. — Хіба ви не бачите, що він уже допомагає мені? Дякую тобі, Енріке. Дякую, дякую тобі.

— Годі,— мовив лейтенант. — Вона збожеволіла. Четверо нехай залишаються охороняти зброю, ми пришлемо по неї вантажну машину. А цю навіжену повеземо до штабу. Там вона все викладе.

— Ні,— сказала Марія, хапаючи його за рукав. — Хіба ви не бачите, що вони всі мені допомагають?

— Дурниці,— відказав лейтенант. — Ти просто з глузду з'їхала.

— Ніхто не вмирає марно, — сказала Марія. — Тепер вони всі мені допомагають.

— Нехай вони допоможуть тобі через годину, — мовив лейтенант.

— Допоможуть, — сказала Марія. — Будьте певні. Тепер мені допомагає багато людей, дуже багато.

Вона сиділа цілком спокійна, відхилившись на спинку сидіння. Скидалося на те, що вона відчула тепер у собі дивовижну впевненість. Таку саму впевненість, яку відчула колись, п'ятсот із чимось років тому, інша дівчина її літ на базарній площі міста, що зветься Руаном.

Та Марія не думала про це. Ніхто в машині про це не думав. Цих двох дівчат, Жанну і Марію, ніщо не єднало, крім отієї дивовижної впевненості, що несподівано вселилася в ниу у потрібну хвилину. Проте всім тим поліцаям ставало неспокійно на душі, коли їх погляд падав на Марію, яка дуже прямо сиділа у промінні ліхтаря, що світив їй в обличчя.

Машини рушили. На задньому сидінні першої машини автоматники складали свою зброю у грубі брезентові чохли: відгвинчували приклади й застромляли їх у косі кишені, стволи з руків'ями — всередину, а магазини — у пласкі зовнішні кишені.

З-за рогу будинку вийшов негр у солом'яному капелюсі й помахав машині. Він сів спереду з водієм, і всі чотири машини повернули на шосе, що вело узбережжям до Гавани.

Сидячи поряд з водієм, негр засунув руку під сорочку й почав перебирати сині камінці намиста. Він сидів мовчки й перебирав ті камінці, мов чотки. Колись він був вантажником у порту, а потім став поліційним агентом і за сьогоднішню роботу мав отримати від гаванської поліції п'ятдесят доларів. П'ятдесят доларів — то в Гавані чималі гроші, як на наш час, але негрові тепер не думалося про гроші. Коли виїхали на освітлену вулицю Малекон, він нишком озирнувся й побачив горде, осяйне обличчя дівчини та її високо піднесену голову.

І негр відчув страх. Він перебіг пальцями по всьому своєму намисту й міцно затиснув його в кулаці. Та воно не допомогло йбїлу позбутися того страху, бо тут він зіткнувся з іншою магією, що була сильніша за всі його амулети.