Твори в 4-х томах. Том 2

Частина перша ПОРТРЕТ МІСТЕРА ВІЙЛЕРА У МОНТРЕ

У станційному буфеті було тепло і ясно освітлено. Добре витерті дерев'яні столики блищали, і на них стояли кошики з солоним печивом у паперових мішечках. Стільці були різьблені, але насиджені й зручні. На стіні висів різьблений дерев'яний годинник, а в глибині приміщення був прилавок. За вікном сипав сніг.

Біля столика під годинником сиділи двоє носіїв і пили молоде вино. Зайшов ще один носій і оголосив, що експрес «Сімплон — Орієнт» прибув у Сен-Моріс із запізненням на годину. Тоді пішов собі. До столика містера Війлера підійшла офіціантка.

— Експрес на годину спізнюється, сер, — сказала вона. — Може, подати вам кави?

— Якщо ви певні, що вона не перешкодить мені заснути.

— Пробачте? — перепитала офіціантка.

— Гаразд, несіть каву.

— Дякую.

Вона принесла з кухні каву. Містер Війлер подивився у вікно на сніг, що мерехтів над освітленим пероном.

— Ви говорите ще якоюсь мовою, крім англійської? — спитав він офіціантку.

— Так, сер. По-німецькому, по-французькому, місцевими говірками.

— Може, ви б чогось випили?

— Ні-ні, сер. Нам заборонено випивати з клієнтами.

— То, може, хочете сигару?

— Ой що ви, сер. Я не курю, сер.

— Оце добре, — мовив містер Війлер. Тоді знову поглянув у вікно, випив каву й закурив сигарету.

— Fräulein [9],— покликав він.

Офіціантка підійшла до нього.

— Чого бажаєте, сер?

— Вас, — сказав він.

— Не треба так жартувати зі мною.

— А я не жартую.

— То не треба взагалі такого казати.

— Я не маю часу на балачки, — мовив містер Війлер. — Експрес прибуває через сорок хвилин. Якщо ви підете зі мною наго-ру, я дам вам сто франків.

— Як не соромно казати такі речі, сер. Ось я зараз гукну носія, нехай поговорить з вами.

— Мені не потрібен носій, — сказав містер Війлер. — Ні носій, ні поліцай, ні жоден з тих хлопців, що торгують сигаретами. Мені потрібні ви.

— Якщо ви й далі таке говоритимете, вам доведеться вийти звідси. Тут не місце для таких розмов.

— А чого ж ви стоїте? Якби ви пішли, мені б не було до кого говорити.

Офіціантка відійшла. Містер Війлер стежив, чи вона не спиниться коло носіїв. Вона не спинилася.

— Mademoiselle! [10] — гукнув він. Офіціантка підійшла. — Принесіть мені, будь ласка, пляшку сіонського.

— Хвилиночку, сер.

Містер Війлер дивився, як вона вийшла, тоді повернулася з вином і поставила його на столик. Він позирнув на стінний годинник.

— Я дам вам двісті франків, — сказав він.

— Прошу вас, облиште ці розмови.

— Двісті франків — неабиякі гроші.

— Щоб ви не говорив такі речі! — відказала офіціантка. Вона аж почала плутатись в англійській мові.

Містер Війлер допитливо глянув на неї,

— Двісті франків.

— Мені гидко на вас дивитися.

— То чого ж ви не підете? Якби ви тут не стояли, я б не міг говорити до вас.

Офіціантка відійшла від столика і стала біля прилавка. Містер Війлер пив вино й усміхався сам до себе.

— Mademoiselle! — гукнув він. Офіціантка вдала, ніби не чує.— Mademoiselle! — гукнув він ще раз.

Офіціантка підійшла.

— Ви чогось хочете?

— Ще й дуже. Я дам вам триста франків.

— Ви мені гидкі.

— Триста швейцарських франків.

Вона одвернулася й пішла, і містер Війлер провів її очима. У дверях з'явився носій. Той, на котрого містер Війлер залишив свої валізи.

— Поїзд підходить, сер, — мовив він по-французькому.

Містер Війлер підвівся.

— Mademoiselle! — гукнув він.

Офіціантка підійшла до столика.

— Скільки з мене за вино?

— Сім франків.

Містер Війлер одлічив вісім франків і поклав на столик. Тоді дядяг пальто і слідом за носієм пішов на перон, де не переставав падати сніг.

— Au revoir, mademoiselle [11] — сказав він.

Офіціантка дивилась, як він виходить. «Який бридкий, — подумала вона. — Бридкий і потворний. Триста франків майже за ніщо. Скільки разів я робила це задарма. Та й нема куди тут піти. Якби він щось тямив, то збагнув би, що нема куди. Ні часу на це не було, ні місця. А він — триста франків. І що вони за люди, ті американці».

Стоячи на бетонній платформі біля своїх валіз і дивлячись крізь снігову запону понад колією, туди, де вже наближався чільний ліхтар поїзда, містер Війлер думав про те, що така розвага коштує сущі дрібниці. Власне, коли не брати до уваги вечері, він витратив усього сім франків на пляшку вина та ще франк на чайові. Хоча цілком вистачило б і сімдесяти п'яти сантимів. Якби він дав на чай сімдесят п'ять сантимів, то почував би тепер ще більшу втіху. Один швейцарський франк дорівнює п'ятьом французьким. Містер Війлер їхав у Париж. Він був дуже скрупульозний щодо грошей, а жінки його анітрохи не цікавили. Йому вже траплялося бувати на цій станції, і він знав, що нагору там піти нікуди. Містер Війлер ніколи не ризикував.

Частина друга МІСТЕР ДЖОНСОН ЗАВОДИТЬ РОЗМОВУ У ВЕВЕ

У станційному буфеті було тепло і ясно освітлено; добре витерті дерев'яні столики блищали; декотрі були накриті скатерками в червону й білу смужку, декотрі — в синю й білу смужку, і на всіх стояли кошики з солоним печивом у паперових мішечках. Стільці були різьблені, але насаджені й зручні. На стіні висів годинник, у глибині приміщення був оцинкований прилавок, а за вікном сипав сніг. Біля столика під годинником сиділи двоє носіїв і пили молоде вино.

Зайшов ще один носій і оголосив, що експрес «Сімплон — Орієнт» прибув у Сен-Моріс із запізненням на годину. До столика містера Джонсона підійшла офіціантка.

— Експрес на годину спізнюється, сер, — сказала вона. — Може, подати вам кави?

— Якщо це не надто обтяжливо.

— Пробачте? — перепитала офіціантка.

— Гаразд, подайте кави.

— Дякую.

Вона принесла з кухні каву. Містер Джонсон подивився у вікно на сніг, що мерехтів над освітленим пероном.

— Ви говорите ще якоюсь мовою, крім англійської? — спитав він офіціантку.

— Так, сер. По-німецькому, по-французькому, місцевими говірками.

— Може б, ви чогось випили?

— Ні-ні, сер. Нам заборонено випивати з клієнтами.

— То, може, закурите сигару?

— Ой що ви, сер, — засміялася вона. — Я не курю, сер.

— І я не курю, — мовив Джонсон. — То погана звичка.

Офіціантка пішла, а Джонсон закурив сигарету і взявся до

кави. Годинник на стіні показував чверть на десяту. Його наручний годинник трохи поспішав. Поїзд мав прибути о десятій тридцять, плюс година спізнення — отже, об одинадцятій тридцять. Джонсон гукнув офіціантку:

— Signorina [12]

— Чого бажаєте, сер?

— Чи не погодилися б ви розважитись зі мною? — спитав Джонсон.

Офіціантка почервоніла.

— Ні, сер.

— Я не маю на думці нічого поганого. Чи не прогулялися б ви разом зі мною по вечірньому Веве? Коли хочете, візьміть із собою якусь подругу.

— Мені треба працювати, — відказала офіціантка. — Я тут на роботі.

— Знаю, — сказав Джонсон. — А може, хтось підмінив би вас? За громадянської війни таке часто робили.

— Ні-ні, сер. Я повинна бути на місці сама.

— Де ви навчалися англійської мови?

— У школі Берліца, сер.

— Розкажіть мені про це, — попросив Джонсон. — Як, буйна там була братія? З дівчатами рукам волю давали? А жевжики теж були? Скотта Фіцджеральда ви часом не зустрічали?

— Пробачте?

— Цебто чи були студентські літа найкращою порою у вашому житті? А яку команду виставила школа Берліца минулої осені?

— Ви жартуєте, сер?

— Хіба що трішечки, — сказав Джонсон. — Ви премила дівчина. То як, не хочете розважитися зі мною?

— Ні-ні, сер, — відказала офіціантка. — Може, подати вам ще чогось?

— Так, — мовив Джонсон. — Ви можете принести мені картку вин?

— Авжеэк, сер.

Узявши картку, Джонсон перейшов до столика, де сиділи троє носіїв. Вони підвели голови й подивилися на нього. То все були літні люди.

— Wollen Sie trinken? [13] — спитав він.

Один з носіїв кивнув головою і усміхнувся.

— Oui, monsieur [14].

— Ви говорите по-англійському?

— Oui, monsieur.

— То що ми питимем? Connais-vous de champagnes?

— Non, monsieur.

— Faut les connaître [15],— сказав Джонсон. — Fräulein! — гукнув він офіціантку. — Ми питимем шампанське.

— Яке саме зволите, сер?

— Найкраще, — відказав Джонсон. — Котре тут найкраще? — спитав він носіїв.

— Le meilleur? [16] — перепитав носій, що говорив перше.

— Тільки так.

Носій дістав з кишені окуляри в золотій оправі і схилився над карткою. Тоді провів пальцем по чотирьох друкованих на машинці рядках з назвами та цінами.

— «Спортсмен», — мовив він. — «Спортсмен» — найкраще.

— Ви згодні, панове? — спитав Джонсон двох інших носіїв.

Один кивнув гбловою. Другий сказав по-французькому:

— Сам я на цьому не розуміюся, але про «Спортсмена» чув не раз. Кажуть, добре вино.

— Пляшку «Спортсмена», — мовив Джонсон до офіціантки. Тоді поглянув на ціну в картці: одинадцять швейцарських франків. — Ні, дві пляшки. Ви не будете проти, якщо я підсяду до Sac? — спитав він носія, котрий запропонував «Спортсмен».

— Сідайте, прошу. Отут, коли ваша ласка. — Носій усміхнувся до нього, складаючи свої окуляри й ховаючи їх у футляр. — Певне, у пана сьогодні день народження?

— Ні,— відказав Джонсон. — У мене аж ніяк не свято. Моя дружина вирішила подати на розлучення.

— Он як, — мовив носій. — Справді, не свято.

Другий носій похитав головою. Третій був начебто глухуватий.

— Воно, власне, цілком звичайна річ, — сказав Джонсон, — як ото перші відвідини зубного лікаря чи там перше нездужання у дівчини. Але мене це гнітить.

— Та й не дивно, — озвався найстарший літами носій. — Я розумію вас.

— А серед вас, панове, немає розлучених? — спитав Джонсон. Він уже перестав зумисне калічити слова й говорив тепер правильною французькою мовою.

— Ні,— відказав носій, що вибирав шампанське. — Тут розлучаються рідко. Трапляються, звісно, розлучені чоловіки, але їх небагато.

— А в нас навпаки, — сказав Джонсон. — Мало не кожен — розлучений.

— Це так, — підтвердив носій. — Я читав у газеті.

— Сам я, правда, трохи припізнився, — провадив Джонсон. — Це я вперше розлучаюся. А мені вже тридцять п'ять.

— Mais vous êtes encore jeune, — сказав носій. Тоді пояснив своїм товаришам: — Monsieur n'a que trente-cinq ans [17]

Ті закивали головами.

— Ще дуже молодий, — докинув один.

— І ви справді оце вперше розлучаєтесь? — запитав носій.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Джонсон. — Mademoiselle, відкоркуйте, будь ласка, вино.

— А скільки коштує розлучення?

— Десять тисяч франків.

— Швейцарськими грішми?

— Ні, французькими.

— A-а… Швейцарськими це буде дві тисячі. Теж не дешево.

— Не дешево.

— То навіщо ж розлучатися?

— Бо від вас цього хочуть.

— А навіщо цього хотіти?

— Щоб одружитися з кимось іншим.

— Але ж це дурниця.

— Цілком з вами згоден, — сказав Джонсон.

Офіціантка налила всім чотирьом шампанського. Вони піднесли келихи.

— Prosit [18] — мовив Джонсон.

— A votre santé, monsieur, — сказав носій. Його товариші докинули: — Salut [19].

Шампанське мало смак солодкого рожевого сидру.

— А що, у Швейцарії так заведено — відповідати іншою мовою? — спитав Джонсон.

— Та ні,— відказав носій. — Але по-французькому наче культурніше. До того ж тут la Suisse Romande [20].

— Але ж ви говорите по-німецькому?

— Еге ж. Там, звідки я родом, усі говорять по-німецькому.

— Зрозуміло, — мовив Джонсон. — То ви, кажете, ніколи не розлучались?

— Ні. Надто вже дорого це коштує. Та я й одружений ніколи не був.

— Он як, — сказав Джонсон. — А ці панове?

— Вони одружені.

— Вам подобається бути одруженим? — спитав Джонсон одного з тих двох носіїв.

— Що?

— Подружнє життя вам до вподоби?

— Oui. C'est normale.

— Авжеж, — підтакував Джонсон. — Et vous, monsieur?

— Ça va, — відказав другий.

— Pour moi, — сказав Джонсон, — ça ne va pas [21].

— Пан збирається розлучитись, — пояснив перший носій.

— А-а, — протяг другий.

— Ага, — мовив третій.

— Ну що ж, — сказав Джонсон, — здається, тему вичерпано. 'Мої турботи вас не цікавлять, — звернувся він до першого носія. — Та ні, чому, — заперечив той.

— Гаразд, поговорімо про щось інше.

— Як хочете.

— Про що ж би нам поговорити?

— Ви до спорту охочі?

— Ні,— відповів Джонсон. — А от дружина моя — так.

— А чим розважаєтесь ви?

— Я письменник.

— І багато за це платять?

— Ні. Але згодом, коли здобудеш ім'я, — багато.

— Цікаво.

— Ні,— сказав Джонсон, — нецікаво. Пробачте, панове, але я мушу вас залишити. Зробіть ласку, випийте другу пляшку самі.

— Але ж до поїзда ще три чверті години.

— Я знаю, — мовив Джонсон.

Підійшла офіціантка, і він заплатив за вино й за свою вечерю.

— Ви йдете, сер? — спитала вона.

— Так, — відказав Джонсон, — піду трохи прогуляюся. Валізи я залишу тут.

Він надів шарф, пальто і капелюх. Надворі густо сипав сніг. Джонсон озирнувся крізь вікно на тих трьох носіїв за столиком. Офіціантка виливала їм у келихи рештки вина з першої пляшки. Другу, невідкорковану, вона понесла назад за прилавок. «З цього вони матимуть по три франки з дріб'язком кожен», — подумав Джонсон. Він одвернувся й пішов пероном. Там, у буфеті, йому здавалося, що розмова про оте допоможе йому трохи забутись; але нічого вона не допомогла, тільки гидко стало на душі.

Частина третя СИН ЧЛЕНА НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА У TEPPITE

У станційному буфеті в Терріте було чи не занадто тепло; яскраве світло заливало приміщення, і відполіровані столики блищали. На столиках стояли кошики з солоним печивом у паперових мішечках і лежали картонні кружальця під пивні кухлі, щоб мокрі денця не залишали слідів на дерев'яних стільницях. Стільці були різьблені, але насиджені й зручні. На стіні висів годинник, у глибині приміщення був прилавок, а за вікном сипав сніг. Біля столика під годинником якийсь старий пан пив каву й читав вечірню газету. Зайшов носій і оголосив, що експрес «Сімплон — Орієнт» прибув у Сен-Моріс із запізненням на годину. До столика містера Гарріса підійшла офіціантка. Містер Гарріс щойно скінчив вечеряти.

— Експрес на годину спізнюється, сер. Може, подати вам кави?

— Коли ваша ласка.

— Пробачте? — перепитала офіціантка.

— Гаразд, — відказав містер Гарріс.

— Дякую, сер, — сказала офіціантка.

Вона принесла з кухні каву. Містер Гарріс вкинув у чашку цукор, роздушив ложечкою грудочки й подивився у вікно на сніг, що мерехтів над освітленим пероном.

— Ви говорите ще якоюсь мовою, крім англійської? — спитав він офіціантку.

— Так, сер. По-німецькому, по-французькому, місцевими говірками.

— А яка мова найбільше вам подобається?

— Та майже всі однаково, сер. Я не можу сказати, що котрась мені більше до вподоби, а котрась менше.

— Може б, ви чогось випили, ну хоч би кави?

— Ні-ні, сер. Нам заборонено випивати з клієнтами.

— То, може, хочете сигару?

— Ой що ви, сер, — засміялася вона. — Я не курю, сер.

— І я не курю, — мовив Гарріс. — Я не згоден з Девідом Бе-ласко.

— Пробачте?

— Беласко. Девід Беласко. Його завжди можна впізнати, бо він носить комірець задом наперед. Але я з ним не згоден. До того ж він уже помер.

— Пробачте, сер, я можу йти? — спитала офіціантка.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. Потім нахилився вперед і втупив очі у вікно.

Старий пан, що сидів за столиком оддалік, згорнув газету. Він подивився на містера Гарріса, узяв свою чашку з блюдцем і підійшов до Гаррісового столика.

— Даруйте ласкаво, що я вас турбую, — заговорив він по-англійському, — але мені раптом спало на думку, що ви, можливо, член Американського географічного товариства.

— Сідайте, прошу, — озвався Гарріс.

Старий пан сів.

— Дозвольте запропонувати вам ще чашку кави або чарку лікеру?

— Ні, дякую, — відказав старий пан.

— То, може, вип'єте зі мною келишок вишнівки?

— Ну хіба що. Але замовити дозвольте мені.

— Ні, ні в якому разі.— І Гарріс гукнув офіціантку.

Старий пан дістав із внутрішньої кишені шкіряний портфелик, зняв з нього широку гумову стяжку й видобув якісь папери. Вибравши один з них, він подав його Гаррісові.

— Це моє членське свідоцтво, — пояснив він. — Ви знаєте в Америці Фредеріка Дж. Рассела?

— Боюся, що ні.

— Мені здавалося, він там дуже відомий чоловік.

— А звідки він? З якої частини Штатів, ви знаєте?

— З Вашінгтона, певна річ. Хіба правління Товариства не там?

— Здається, там.

— Здається? Але ви не певні?

— Я давно не був на батьківщині,— сказав Гарріс.

— То ви не член Товариства?

— Ні. А от мій батько — так. Він там уже хтозна-відколи.

— Тоді він має бути знайомий з Фредеріком Дж. Расселом. Це ж один з керівників Товариства. Осьде, зверніть увагу — саме містер Рассел мене рекомендував.

— Я страшенно радий за вас.

— Шкода, що ви не член Товариства. Але ж ваш батько міг би рекомендувати вас?

— Гадаю, що міг би, — відказав Гарріс. — Неодмінно з'ясую це, коли повернуся.

— Дуже радив би вам вступити, — сказав старий пан. — Ви, звичайно, читаєте журнал?

— Поза всяким сумнівом.

— І той номер, де вміщено кольорові таблиці північноамериканської фауни, теж бачили?

— Так. Він є у мене в Парижі.

— А номер з панорамою вулканів Аляски?

— То просто чудо.

— А ще мені дуже сподобалися фотографії диких тварин, ті, що їх зробив Джордж Шайрес-третій.

— Еге ж, достобіса здорово.

— Даруйте, як?

— Чудові фотографії. Той тип Шайрес…

— Ви називаєте його типом?

— Ми з ним давні приятелі,— сказав Гарріс.

— Он як. Отже, ви знайомі із Джорджем Шайресом-третім. Він, певно, дуже цікавий чоловік.

— Еге ж. Чи не найцікавіший з усіх, кого я знаю.

— А Джорджа Шайреса-другого ви також знаєте? Мабуть, і він цікавий чоловік?

— Та ні, він не такий цікавий.

— А мені здавалося, що він має бути надзвичайно цікавий.

— Ви знаєте, хоч як це дивно, але ні. Він далеко не такий цікавий. Я й сам часто дивуюся, чому це так.

— Гм, — мовив старий пан. — Я був схильний гадати, що в тій родині всі мають бути цікавими людьми.

— А ви пам'ятаєте панораму пустелі Сахари? — спитав Гарріс.

— Панораму Сахари? Це ж було років п'ятнадцять тому.

— Справді так. Вона страшенно подобалась моєму батькові.

— А новіші номери йому не так подобались?

— Мабуть, теж подобались. Та він завжди милувався тією панорамою Сахари.

— Вона була чудова. Але як на мене, то її художня вартість набагато перевищувала наукову.

— Ну, не знаю, — мовив Гарріс. — Ті хмари піску, збиті вітром, і той араб зі своїм верблюдом, на колінах лицем до Мекки…

— Як я пригадую, араб там стояв, тримаючи верблюда на поводі.

— Так-так, ваша правда, — сказав Гарріс. — Я мав на думці книжку полковника Лоуренса.

— Але ж у книжці Лоуренса йдеться начебто про Аравію.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. — Отой араб і нагадав мені про неї.

— Певно, Лоуренс також дуже цікавий чоловік.

— Мабуть, що так.

— Ви не знаєте, що він робить тепер?

— Служить у британській авіації.

— Навіщо це йому?

— Так йому подобається.

— А не знаєте, чи він член Географічного товариства?

— Я не певен.

— Він був би справжньою знахідкою для Товариства. Саме такі люди там і потрібні. Я б радо висунув його кандидатуру, якщо ви вважаєте, що його захочуть прийняти.

— А чого ж не захочуть.

— Я вже порекомендував одного науковця із Веве і одного мого колегу з Лозанни, і їх обох прийняли. Гадаю, вони були б дуже задоволені, якби я висунув кандидатуру полковника Лоуренса.

— Блискуча ідея, — погодився Гарріс. — Ви часто буваєте в цьому буфеті?

— Щовечора приходжу пити каву.

— Мабуть, ви університетський професор?

— Я вже облишив активну діяльність.

— А я оце чекаю поїзда, — сказав Гарріс. — їду в Париж, а тоді з Гавра пароплавом у Штати.

— Я ніколи не був в Америці. Але дуже хотів би туди поїхати. Можливо, коли-небудь і виберусь на сесію Товариства. Був би надзвичайно радий познайомитися з вашим батьком.

— Я певен, що й він був би радий познайомитися з вами, але торік він помер. Застрелився, знаєте, хоч як це дивно.

— О, щиро вам співчуваю. Не маю сумніву, що то був тяжкий удар і для сім'ї, і для науки.

— Наука знесла той удар пречудово. Ось моя візитна картка, — сказав Гарріс. — Батькові ініціали були Е. Дж., а в мене Е. Д. Я певен, що йому було б приємно познайомитися з вами.

— І для мене то була б неабияка приємність.

Старий пан дістав з портфелика картку й подав Гаррісові. На картці було надруковано:

Д-р СІПЗМУНД ВАЙЄР

Доктор філософії Член

Американського Географічного

Товариства Вашінгтон, окр.

Колумбія, США

— Я дуже пильно берегтиму її,— сказав Гарріс.