Твори в 4-х томах. Том 2

ЩАСТИ ВАМ, ПАНОВЕ

За тих часів відстані були зовсім інші, з пагорбів, що їх тепер зрівняно із землею, несло куряву, і Канзас-Сіті дуже скидався на Константинополь. Ви, можливо, не повірите. Ніхто цьому не вірить, але це правда. Того дня йшов сніг, і у вітрині торговця автомобілями, що світилася в ранніх сутінках, стояла гоночна машина, вся посріблена, з написом «Dans argent» [4] на капоті. Плутаючи слова «dans» і «danse» [5], я гадав, що то має означати «срібний танок» чи «срібний танцюрист», і хоча й не знав напевне, чи так воно, чи так, проте, ідучи засніженою вулицею, залюбки милувався машиною і тішився з того, що розумію іноземну мову. Я йшов із салуну братів Вулфів, де на різдво та в День подяки безплатно подавали смажену індичатину, до міської лікарні, що стояла на високому пагорбі над димарями, будинками й вулицями міста.

У лікарняній приймальні сиділи два хірурги невідкладної допомоги, док Фішер і доктор Вілкокс, один — за письмовим столом, другий — у кріслі під стіною. Док Фішер був худий, рудувато-білявий, з тонкими устами, насмішкуватими очима й руками картяра. Доктор Вілкокс — присадкуватий, чорнявий; він ніколи не розлучався з довідником під назвою «Друг і порадник молодого лікаря», де наводилися симптоми й способи лікування різних хвороб. Був там і зворотний покажчик, що давав змогу за симптомами встановити діагноз. Док Фішер казав, що в наступних виданнях до нього слід би додати ще один покажчик, у якому за способом лікування визначалася б хвороба та її симптоми. «На допомогу пам'яті», — казав він.

Доктор Вілкокс соромився тієї книжки, але обійтися без неї не міг. Вона була оправлена в м'яку шкіру і вміщалася в бічній кишені піджака. Придбав він її за порадою одного із своїх професорів, який сказав йому: «Вілкоксе, ви не маєте права бути лікарем, і я робив усе, що міг, аби вам не дали диплома. Та коли ви вже стали представником цієї вченої професії, раджу вам, докторе Вілкокс, в ім'я людяності придбати собі книжку «Друг і порадник молодого лікаря» і керуватися нею. А передусім навчіться нею користуватися».

Доктор Вілкокс нічого не сказав, але того ж таки дня купив оправлений у шкіру довідник.

— А, Горас, — мовив док Фішер, коли я зайшов у приймальню, пропахлу тютюновим димом, йодоформом, карболкою і перегрітими батареями опалення.

— День добрий, панове, — сказав я.

— Що там нового у великому світі? — спитав док Фішер. Він полюбляв деяку пишномовність у висловах, і це здавалося мені надзвичайно вишуканим.

— Дармова індичатина у Вулфів, — відповів я.

— Ви прилучилися?

— Ще й як.

— Велике було товариство?

— Повно. Усі позбігалися.

— Бучні святкові веселощі?

— Та не дуже.

— Ось доктор Вілкокс також трохи прилучився, — сказав док Фішер.

Доктор Вілкокс подивився на нього, тоді на мене.

— Випити хочете? — спитав він.

— Ні, дякую, — відповів я.

— Нема за що, — мовив доктор Вілкокс.

— Горасе, — сказав док Фішер, — ви не проти, що я зву ваа просто Горасом, ні?

— Ні.

— Славний наш друзяка Горас. У нас сьогодні стався надзвичайно цікавий випадок.

— Справді,— докинув доктор Вілкокс.

— Пам'ятаєте хлопчину, що був тут учора?

— Котрий це?

— Той, що надумав стати євнухом.

— Пам'ятаю.

…Я саме сидів у них, коли він приходив. То був хлопець років шістнадцяти. Простоволосий, дуже схвильований і переляканий, проте настроєний рішуче. Мав густу кучеряву чуприну, гарну статуру і великі випнуті губи.

— Тобі чого, синку? — спитав його доктор Вілкокс.

— Я хочу, щоб мене кастрували, — відповів хлопець.

— Навіщо? — спитав док Фішер.

— Я вже й молився і все робив, та ніщо не помагає.

— Від чого?

— Від тої мерзенної похоті.

— Якої ще похоті?

— Тої, що вселилася в мене. Якої я не можу перебороти. Цілі ночі молюся, і все марно.

— А що ж із тобою діється? — спитав док Фішер.

Хлопець розповів йому.

— Слухай, хлопче, — сказав док Фішер. — Нічого страшного з тобою не діється. Так воно все й має бути. І нічого поганого в цьому нема.

— Це мерзота, — не вгавав хлопець. — Це гріх проти цнотливості. Гріх проти господа нашого і спасителя.

— Ні,— сказав док Фішер. — Це природна річ. Так і має бути, і згодом ти почуватимеш себе тільки щасливим.

— Ет, нічого ви не розумієте, — мовив хлопець.

— Ось послухай, — сказав док Фішер і почав пояснювати хлопцеві певні речі.

— Ні. Не хочу я цього слухати. І не змушуйте мене.

— Послухай, прошу тебе, — наполягав док Фішер.

— Ти просто клятий дурень, — сказав хлопцеві доктор Віл-кокс.

— То ви не хочете це зробити? — спитав хлопець.

— Що зробити?

— Каструвати мене.

— Слухай, — сказав док Фішер. — Ніхто не буде тебе каструвати. Нічого поганого з твоїм тілом не діється. Ти маєш гарне тіло і кинь про це думати. А якщо ти такий побожний, то запам'ятай: те, на що ти нарікаєш, ніякий не гріх, а засіб прилучення до таїнства.

— Я не можу цього перебороти, — вів своєї хлопець. — Молюся і вночі, і вдень. Це гріх, повсякчасний гріх проти цнотливості.

— Ой пішов би ти краще та……. — сказав доктор Вілкокс.

— Коли ви таке говорите, я вас не чую, — з гідністю відказав хлопець доктору Вілкоксові.— То, може, все-таки зробите мені ласку? — спитав він дока Фішера.

— Ні,— відповів док Фішер. — Я ж сказав тобі, хлопче.

— Та турніть ви його, — озвався доктор Вілкокс.

— Я сам піду, — сказав хлопець. — Не чіпайте мене. Я вже йду.

Це було напередодні, десь близько п'ятої…

— То що сталося? — запитав я.

— А те, що сьогодні о першій ночі хлопчину привезли до нас, — відказав док Фішер. — Він покалічився бритвою.

— Кастрував себе?

— Ні,— сказав док Фішер. — Він не знав, як це робиться.

— Тепер може померти, — докинув доктор Вілкокс.

— Чому?

— Втратив багато крові.

— А присутній тут славний зцілитель, мій колега доктор Вілкокс, який поїхав на виклик, не міг знайти у своїй книжці потрібного визначення на цей випадок.

— Під три чорти ці ваші балачки, — озвався доктор Вілкокс.

— Та я ж кажу це, докторе, з якнайщирішою прихильністю до вас, — промовив док Фішер, дивлячись на свої руки — ті руки, що при його постійній готовності прийти на допомогу та неповазі до федеральних законів не раз завдавали йому прикрощів. — Ось і присутній тут Горас може засвідчити мою величезну до вас прихильність. А щодо випадку з тим юнаком, Горасе, то він просто зробив собі ампутацію.

— Годі вже колоти мені очі цим випадком, — озвався доктор Вілкокс. — Ваші шпильки зовсім недоречні.

— Колоти вам очі, докторе, та ще такого дня, на саме різд-во нашого спасителя?

— Нашого спасителя? Хіба ви не єврей? — спитав доктор Вілкокс.

— Ай справді, справді. Завжди я про це забуваю. Ніколи не надаю цьому факту належного значення. Ви дуже люб'язні, що нагадали мені. Вашого спасителя. Ну звісно ж, вашого спасителя. Поза всяким сумнівом, вашого. А шпильки залишмо до страсного тижня.

— Надто вже ви розумний, — мовив доктор Вілкокс.

— Блискучий діагноз, докторе. Я завжди був надто вже розумний. А вже там, на узбережжі, то напевне аж занадто. Ніколи не будьте надто розумний, Горасе. Хоч у вас такої схильності наче й нема, та часом якісь проблиски я помічаю. Але ж який діагноз — та ще й без книжки!

— Ідіть ви під три чорти, — сказав доктор Вілкокс.

— На все свій час, докторе, — відказав док Фішер. — На все свій час. Якщо є десь таке місце, я неодмінно там побуваю. Та вже навіть і мав нагоду туди зазирнути. Щоправда, тільки мигцем, краєчком ока. Бо одразу ж і відвернувся. А знаєте, Горасе, що сказав той юнак, коли наш добрий доктор привіз його сюди? Він сказав: «Я ж так просив, щоб ви це зробили. Так просив вас…»

— І треба ж, щоб саме на різдво, — мовив доктор Вілкокс.

— Винятковість цього дня особливого значення не має,— зауважив док Фішер.

— Можливо, для вас і не має,— сказав доктор Вілкокс.

— Ви чуєте, що він каже, Горасе? — спитав док Фішер. — Чуєте? Відкопавши моє вразливе місце, мою, так би мовити, ахіллесову п'яту, доктор користається зі своєї переваги.

— Надто вже ви розумний, — мовив доктор Вілкокс.