У пошуках Оґопоґо

Прості дитячі ласощі

Чому в дитинстві все здавалося таким смачним? Улітку, під час прогулянок у лісі, ми збирали суницю, її можна було насилювати на довгу травинку, а потім усю разом з'їдати. Цікаво було встромляти в мурашник тоненьку, обчищену від кори паличку — її обліплювали чорні чи руді мурашки, а коли тих мурашок струсити, можна було смоктати кисленьке «мурашине вино».

Перша поїздка на море. Мені шість років, і я не хочу вилазити з води, хлюпаюся, бовтаю ногами й руками і зовсім не боюся солонющої води, бо на мені рятівне коло, що гостро пахне гумою. Коли його надуваєш, у роті залишається трохи білого порошку — тальку. Відтоді мені здається, що море на смак солоне і трохи гумове. Ми в Одесі, навколо все сяє від сліпучого сонця: вітрини магазинів, величезні колби, з яких тітоньки у білих накрохмалених хусточках, зав'язаних так, щоб підтримувати їхні багатоповерхові зачіски, наливають газовану воду, спершу додавши туди сиропу — малинового, грушевого чи вишневого. Кульки морозива, які дістають з металевих бідонів, спершу вмочаючи круглу ложку у воду, щоб ті кульки не прилипали до металу і легко випадали у скляну розетку. Кавуни, що репаються, коли тато тільки встромляє в них ножа. Вони червоні, з білими цукровими крапочками, і насінинки в них темно-коричневі й блискучі, як новенькі лаковані ґудзики.

Коли лежиш на пузі у маленькій ямці, викопаній в гарячому піску, можна дивитися крізь примружені повіки на пісок і на крихітні мушлі, що налипають між пальців на ногах, і здається, що сама перетворюєшся на морську істоту. І я знов і знов біжу в лагідні хвилі, і знову бовтаюся там, аж поки губи стають сині і мене знову виганяють на берег, грітися на пекучому піску.

Здавалося, що це щастя триватиме вічно — щоранку ми разом будемо йти на пляж, мама розкриватиме велику смугасту червоно-жовту парасольку, а тато братиме мене і сестру Танюшку з собою в море. Ми триматимемося за його плечі, і мені зовсім не буде страшно запливати так далеко, що аж не видно берега. І там, серед безмежного моря, ми слухатимемо крики чайок і тихеньке хлюпотіння хвильок, і маленька рибка торкатиметься моєї п'ятки. Танюха страшенно боїться медуз, бо знає, що вони можуть ужалити, і тому починає просити тата повернутися назад. А я хочу залишитися тут назавжди, розчинитися у цьому синьому-синьо- му світі, де є тільки небо, сонце і море. Я, наче звірятко, відчуваю, що такого літа в нас уже не буде ніколи.

І ми сідаємо у поїзд і їдемо додому. На перонах маленьких і великих станцій стоять тітоньки у квітчастих хустках і продають величезні смугасті яблука. Тато вистрибує з вагона, що везе нас із моря до Києва, і купує цілі відра тих чудових пахучих яблук, що аж репаються

від соку. І ми, малі, вгризаємося в ті гігантські яблука, сік стікає по обличчю і крапає на подряпані морськими черепашками коліна. А ще можна стояти на вузенькій приступочці біля відчиненого вікна вагона, ловити ротом вітер і лічити дерева, що проносяться повз нас.

Мама кличе в купе до столу, на якому стоять склянки з терпким міцним чаєм у масивних підстаканниках, обплетених залізними виноградними гронами.

— Ну хіба це їжа? — бідкається мама, розгортаючи канапки з сиром та ковбасою й цокаючи об стіл крутими яйцями — то був традиційний дорожній набір продуктів. Ясна річ, що сусіди по вагону розгортають і свої запаси — блідих варених курей, солодкі червоні помідори й хрумтячі огірки, що пахнуть свіжістю й чомусь снігом.

— Ось приїдемо додому, і я нарешті зварю манну кашу, — замріяно каже мама й усміхається.

У нашій родині було особливе ставлення до деяких харчів. Так, мама кілька разів переказувала мені історію про мішок манної крупи, яку під час війни роздобув десь мій дід Микола. Власне, той мішок і врятував їх від голодної смерті. Манку готували в усіх можливих варіантах: варили на молоці чи на воді, обсмажували на сковорідці до золотавого кольору, присмачували манкою супи й виготовляли з тієї чудодійної крупи навіть якісь особливі цукерки. Щоправда, секрет тих скромних ласощів загубився, але мама переконувала мене, що нічого смачнішого вона в житті не їла…

Кажуть, що дитячі спогади мають вплив на все подальше життя людини. Тож не дивно, що коли у моїй книжці «Прибулець з країни нямликів», з'явилися маленькі чоловічки-нямлики, що, виявляється, живуть у стінах кожного старого будинку, то з'ясувалося, що саме манна каша, котру чоловічки називали Чарівною Стравою, робила їх нездоланними. Але одна річ написати про цю кашу у книжці й приписати їй різні фантастичні якості, а інша — спробувати переконати у її чарівних якостях членів журі конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі», коли моя історія про чоловічків — любителів манної каші раптом вийшла у фінал.

Я згадала про листа мами однієї малої читачки. Жінка написала до видавництва, що її донька раптом почала просити, аби їй щодня на сніданок варили манну кашу, а тоді батьки помітили, що вона крадькома маже манною кашею шпалери, щоб виманити зі стін малих чоловічків, котрі, як їй стало відомо з моєї казки, мешкають у стінах старих будинків. Я розповіла синові цю кумедну історію, а ще сказала про те, що збираюся, задля жарту, принести на урочисте підбиття підсумків конкурсу манну кашу.

Невже ти сподіваєшся здивувати звичайною манкою розпещених книжкових експертів? — скептично зауважив син, спостерігаючи, як я старанно розмішую кашу в каструльці з молоком.

А що робити? — нервово запитала я. — Мені сказали, що треба чимось здивувати й розважити те літературне збіговисько, а вигадати я нічого не можу.

І тоді син нагадав, як я колись розповідала йому різні дивовижні історії, коли він не хотів їсти, і додавала до каші родзинки, шматочки банана і навіть мармеладки, порізані на скибочки.

— Знаєш, я тоді вірив у те, що коли в каші мені трапиться мармеладка, неодмінно здійсниться моя найбільша мрія…

— Ну і що, здійснилася? — запитала я в свого дорослого сина, і він дуже серйозно відповів:

— Так! Хіба ти не пам'ятаєш?..

І раптом я пригадала, що ми й справді переконали малого, який нічого не хотів їсти, що коли він подужає цілу тарілку манної каші і знайде на дні шматочок мармеладу, то його найзаповітніше бажання здійсниться.

Наближалося 19 грудня, і син заздалегідь поклав у морозилку холодильника листа, адресованого Святому Миколаю, де друкованими літерами було написано:

«Я ДУЖЕ, ДУЖЕ, ДУЖЕ ХОЧУ СОБАЧКУ».

А щоб Миколай, бува, не переплутав і не приніс якусь іншу звірину, Женька намалював химерну істоту з довгими вухами й кудлатим хвостом, схожу скоріше на огрядну гусінь мутанта, яку вів на повідку хлопчик з радісною усмішкою на обличчі. Зрозуміло, що вже за тиждень у нас по хаті бігало найкраще в світі собача, і Женьчині очі сяяли таким щастям, що калюжі на підлозі, обгризені капці й навіть подертий на дрібні клапті рукопис здавалися чимось другорядним. Щоправда, після тієї собачої історії я вже ніколи не наважувалася варити синові «чарівну кашу» з мармеладкою.

Що ж до історії з манною кашею під час урочистого підбиття підсумків літературного конкурсу, то там усе було досить офіційно. У великій залі за довгим столом сиділи поважні члени журі, і годувати їх кашею, навіть найчарівнішою, якось не випадало. Я вже зовсім зібралася ховати в сумку мисочку з чудовою стравою, присмаченою купою родзинок, цукатів, шматочками сушених ананасів, бананів та інших екзотичних ласощів, коли до мене підійшла знайома журналістка й попросила пригостити «чарівною стравою» її колегу з Харкова, яка зранку бігала по Києву голодна. Ясна річ, я з радістю простягла зголоднілій журналістці миску й ложку, і вона, мружачись від задоволення, почала їсти.

Не знаю, чи здійснилися її бажання, сподіваюсь, що так. Хоча я впевнена, що, зрештою, успіх залежить не від того, яку страву ви їсте (хай навіть вона буде найчарівнішою!), а від вашого ставлення до життя й віри у власні сили. Навіть якщо це буде найзвичайнісінька піца з фастфудівського ресторанчика. Або яблучний пиріг, що його називають у народі «гості на порозі» — куди до нього теплому віденському струдлю й польській шарлотці, адже там не ростуть найсмачніші у світі яблука антонівка, які пахнуть літом, сонцем і медом! Просто треба додати до тієї найпростішої страви якусь родзинку, чи хоча б маленький шматочок мармеладки, і присмачити її казковою історією, у якої неодмінно має бути щасливий кінець.