У пошуках Оґопоґо

ПАМ’ЯТНИК ОПЕНЬКАМ, А НЕ ІЛЛІЧУ

Ой Канадо, Канадонько, яка ж ти невдобна…

Колись таку пісню склали українські емігранти, потрапивши у цю далеку країну. Щоправда, цю пісню співали українці вже третьої, повоєнної, хвилі еміграції, куди потрапили зовсім різні люди: і військовополонені — в'язні німецьких таборів, яких після повернення на Батьківщину могли посадити вже до сталінських концтаборів, і «політично неблагонадійні» інтелігенти, яких так не любив друг дітей Йосиф Віссаріонович, і прості дівчата і хлопці, котрих силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Певно, саме та сільська молодь зі Сходу України і склала тужливу пісню про «невдобну Канадоньку»… А найперші переселенці, котрі їхали сюди із глухих гірських сіл Західної України, тікали від злиднів. Вони мріяли про нові краї, де, як їх переконували вербувальники, землі дають стільки, скільки за день об'їдеш конем! І сердешні гуцули кидали свої крихітні клаптики землі, що були для них найдорожчим скарбом, і місяцями пливли у трюмах кораблів через море-океан у безвість.

Перші українські переселенці прибули до канадської провінції Альберта 1891 року. Тепер цих людей називають піонерами Канади, і картина з такою назвою висить у Канадському парламенті. Намалював її нащадок тих перших українських емігрантів Василь Курилик.

Наші працелюбні земляки зводили хати тут- таки, серед прадавніх лісових нетрів, викорчовували дерева й засівали землю житом і пшеницею, яку привезли із собою. А їхні діти, котрі не знали жодної мови, крім рідної — української, бігали по снігових заметах до найближчої школи. їх там дражнили і часто лупцювали, але вперті українці, зціпивши зуби, терпіли кпини однолітків, які зневажливо називали їх «люди у вивернутих кожухах», і вчили чудернацьку чужу мову та інші науки, щоб потім ставати лікарями й інженерами, юристами й банкірами. І вони вже ніколи не співали пісню про «невдобну Канадоньку», бо для них ця країна стала рідною.

Про все це я довідалася, коли потрапила до столиці провінції Альберта Едмонтона.

Як я (випадково) опинилася в Альберті

До Канади я приїхала майже випадково. Сталося це так. Якось одному гарному й розумному дядечку Іванові Соколовському (далі стане зрозуміло, чому він одразу ж видався мені таким), що працював у Міністерстві освіти канадійської провінції Альберта, потрапив до рук дитячий український журнал «Соняшник», де він прочитав мою пригодницьку повість. Іван довго реготав над тими писаннями, потім почав переповідати мої історії своїм родичам, друзям та знайомим, а тоді з подивом виявив, що його дітки, яких ніяк не можна було змусити читати українською, цитують улюблені уривки з моєї книжки і просять дістати продовження.

Ось так і трапилося, що мене запросили на роботу до Едмонтона — столиці провінції Альберта. Просто панові Соколовському здалося, що коли замість повчальних історій на зразок: «Одна ґречна дівчинка на ім'я Марічка якось пішла на прогульку до лісу. «Йой, — сказала дівчинка, — а чи не зробити мені перекуску?..» канадські діточки з українських сімей читатимуть веселі й захопливі історії, то користі буде більше, та й мову вони вивчатимуть не деформовано-діаспорну, а таку, якою сьогодні розмовляють їхні однолітки в Україні.