У пошуках Оґопоґо

Мандрівка п’ята Під знаком сонячного каменя

Якщо вам доводилося бувати у приморських містах, ви, мабуть, помітили, що там завжди панує особливий, святковий настрій. І байдуже, чи стоятиме це місто на березі теплого моря, а чи його продуватимуть холодні північні вітри. Приморське місто схоже на парк розваг: з купою непотрібних сувенірів, розкладених на дерев'яних ятках, з вуличними музикантами, котрі грають веселі мелодії різних країн і збирають дрібняки, які кидають їм безтурботні туристи, із різнобарвними феєрверками, що раз у раз освітлюють вечірнє небо…

Всі ці ознаки є й у старовинному польському місті Гданську. Але окрім цих звичних прикмет Гданськ має свої власні неповторні риси. Ось посеред невеличкої площі, оточеної гостроверхими готичними спорудами, височіє чудернацький механізм з металевим колесом і товстим ланцюгом.

— Що це? — здивовано запитую я у перехожих.

І мені люб'язно пояснюють, що це — спеціальний пристрій, за допомогою якого у середні віки підіймали вгору лицаря у тяжких залізних обладунках, потім підводили коня й опускали того лицаря в сідло. Ну хто б міг подумати, що то була така складна й копітка процедура! Я уявила, як грізний лицар у кольчузі висить у повітрі, зачеплений спеціальним

гачком, і смішно дриґає ногами, очікуючи, коли ж підведуть до нього вірного скакуна, щоб він нарешті зміг вирушити на герць із ворогом чи взяти участь у турнірі… Я голосно зареготала, і на мене почали озиратися здивовані перехожі, адже для них, мешканців Гданська, усі ці старожитності звичні й зрозумілі.

Наступною несподіванкою для мене стало те, що, як виявилося, у Гданську стоїть пам'ятник королю Яну Собеському, неймовірно схожий на київський пам'ятник гетьманові Богдану Хмельницькому, а на початку вулиці Длуґої, що веде до площі Ринок, височіють Золоті ворота.

Але головна особливість Гданська — це навіть не його чудові костьоли, палаци й музеї. Врешті, чи не в кожному польському місті ви зустрінете шедеври готичної архітектури, які, на щастя, збереглися до наших днів. Гданськ — це столиця балтійського бурштину. Цей сонячний камінь, часом яскраво-жовтий і прозорий як сльоза, часом червоно-брунатний, часом майже білий, молочний, із загадковими звивинами, колами й спіралями, застиглими всередині бурштину, притягає до Гданська безліч туристів з усього світу.

Натовпи шанувальників бурштинових прикрас захоплено блукають вузенькими вуличками навколо ринкової площі й, цокаючи язиками, роздивляються ювелірні вироби з бурштину: брошки у вигляді метеликів, квіточок, виноградних грон, гордих павичів, жуків-скарабеїв і ще безлічі всіляких істот та рослин, або намисто, де кожна намистина завбільшки з куряче яйце. На прилавках магазинів і магазинчиків розкладено браслети, кулони, каблучки й сережки на будь-який смак і достаток. Мандруючи вулицями Гданська й роздивляючись вітрини ювелірних крамниць, я побачила навіть бурштинову модель корабля «Титанік», Ейфелеву вежу, піраміду Хеопса й королівський палац у Лондоні, виготовлені з цього дивовижного каменя, що насправді е не зовсім каменем.

— Найціннішим вважається бурштин, всередині якого застигла комаха, вік якої налічує мільйони років! — пояснив мені й решті допитливих туристів екскурсовод у Гданському природничому музеї. — Замружтеся й уявіть, як по товстелезному стовбуру доісторичного дерева повільно-повільно стікає краплина смоли. Як у ту краплину потрапляє доісторична муха й навіки в'язне у густій рідині. А потім ця смола кам'яніє, її обтесують хвилі — день за днем, вік за віком, тисячоліття за тисячоліттям…

Я слухняно замружуюсь і так яскраво уявляю цю драматичну подію, що мені на мить навіть стає шкода тієї необачної доісторичної мухи.

- І так триває мільйони літ, — вів далі знавець бурштину, — аж поки одного дня під час шторму шматки бурштину викидає на берег, і його знаходять серед заплутаних водоростей, паличок, уламків човнів та іншого прибережного сміття. Потім каламутний, нічим непоказний камінь шліфують у спеціальних ювелірних майстернях, і от на світ Божий з'являється чудовий витвір, від якого не можна відвести очей.

Справжні поціновувані бурштину знають, що його треба піднести вгору так, щоб крізь камінь просвічувало сонце. Тоді він ніби починає сам випромінювати сонячне світло.

Після цієї пізнавальної лекції, озброєна щойно набутими знаннями, я прискіпливо розглядала на просвіт бурштинові прикраси і навіть вибрала й придбала в одній із безлічі ювелірних крамничок чудову срібну бджолу з бурштиновим, медового кольору пузцем і темно- брунатними прозорими крильцями.

— Тобі пощастило — саме сьогодні у Гданську розпочинається славетний Домініканський ярмарок! — повідомила моя польська приятелька Данка, котра й запросила мене пожити у неї на мансарді в одному зі старовинних будинків, що стоять на вулиці Длуґій. — Саме по моїй вулиці йтиме карнавальна процесія, — гордо додала вона, — тож ми зможемо дивитися на неї з вікон мого помешкання, зручно вмостившись на широкому підвіконні, як у партері театру!

Я страшенно зраділа, бо знала, що кожного року влітку в Гданську відбувається це дивовижне свято. На ярмарок з'їжджаються продавці й покупці з цілого світу. Весь центр міста у ці дні перетворюється на велетенський базар, де продають одяг і взуття, їжу та прикраси. Я блукала серед цих тимчасових яток з горами усіляких товарів, аж раптом зупинилася біля продавця, котрий голосно запрошував придбати у нього таблички з найбезглуздішими й найсмішнішими написами. На одній такій металевій табличці було написано: «Увага! Тут живе добрий пес, але в нього дуже слабкі нерви!»

А ввечері на вулицях Гданська завирував веселий карнавал, до якого міг прилучитися кожен. Фокусники витягали з рукава живих голубів і цілі кілометри зв'язаних між собою барвистих хусточок, живий кролик вистрибував зі старого капелюха, блазні у гостроверхих ковпаках смішили публіку, акробати на височезних ходулях виконували карколомні трюки, а біля водограю, в якому вода безупинно дзюркоче ось уже п'ять століть і над яким височіє бронзова статуя Нептуна, під звуки старовинних інструментів кружляли дами й кавалери у розшитих камзолах, оксамитних панталонах та довгих, до п'ят, єдвабних сукнях. І здавалося, що зараз із-за рогу величного палацу виїде карета, запряжена баскими кіньми, і з неї вийде прекрасна принцеса, котра колись загубила кришталевого черевичка, тікаючи з королівського балу.

Босою ніжкою

(Спроба групового психологічного портрета)

Вже багато років мене мучить питання — ну чим же все-таки відрізняються вкраїнські діточки від їхніх закордонних ровесників? Вони не такі розкуті й безпосередні? Вони голосно верещать і длубаються у носах? Ну то й що?! Іноземні хлопчики і дівчатка, навіть стерильно чисті, також люблять робити капості і навіть час від часу відстрілюють одне одного, надивившись по телевізору лякачок. І часом мені здаеться, що в Україні виросло якесь особливе — постчорнобильське покоління, яке знає щось таке, про що більше не знає ніхто у світі…

В далекі дев'яності мені довелося везти групу школярів до Польщі. То були мешканці Народицького району, де навіть на узбіччя дороги не можна було ставати — дозиметри зашкалювало. Доля маленького села Лозниця, про існування якого я дізналася з листа учнів лозницької середньої школи, вразила мене й моїх колег до глибини душі. І я вирішила будь- що допомогти малим лозничанам оздоровитися за кордоном.

Півроку листування з українською діаспорою у Польщі, кількамісячна біганина по кабінетах МЗС — і ми вирушили до чудового містечка Чєпліца. Вже у вагоні потяга Київ-Вроцлав сільська вчителька прийшла до мене в купе й принесла цілу течку з малюнками юних лозничан. На всіх шістдесяти малюнках було зображено однакові хатки із заклеєними навхрест вікнами, криниці, забиті дошками, і журавлиний ключ, що летить геть від страшної смугастої труби Чорнобильської АС.

— Оце такі ми побіджені! — заголосила вчителька і простягнула мені другу течку, де зберігалися твори її учнів.

Я навмання вибрала один аркуш, видертий зі шкільного зошита, і прочитала написані кострубатим почерком слова: «І коли ж я зможу стати босою ніжкою на рідну лозницьку землю?!» Я схотіла познайомитися з автором сумної розповіді. Коли вчителька підвела до мене кремезного десятикласника, я мимоволі глянула на його кінцівки — «ніжки» були десь розміру 45-го.

«Та біс із ним, — думала я під стукіт вагонних коліс, — ну написали бідолашні діти твори під диктовку золотозубої вчительки, аби їх пожаліли і повезли за кордон. Але ж чому, чому сердешні жертви аварії везуть із собою величезні картаті сумки?! Адже я попереджала, що у Польщі на нас чекають місцеві українці і що не дай Боже везти з собою якісь речі на продаж — ми навіки зганьбимося перед гостинними господарями».

Поселили нас у гуртожитку православного чоловічого монастиря, видали кожному лозничанину купу подарунків — светрів, джинсів, кросівок (українська громада міста Вроцлава збирала гроші на ці подарунки півроку), і радісно було дивитися у щасливі очі сільських діточок, які тут-таки повдягали на себе усі ті яскраві обновки. Діаспорні бабусі втирали сльози зворушення, потім ми разом проспівали «Червону калину», аж врешті дітки розійшлися по келіях відпочивати.

Серед ночі мене розбудив стукіт у двері — на порозі стояли двоє польських поліцейських, а позад них завмерли лозничани на чолі з учителькою (серед них я впізнала й хлопця, що писав про «босу ніжку»). Виявилося, що затримали моїх підопічних посеред ринкової площі, де вони жваво торгували горілкою, зубною пастою й колготками. Зчинився страшний скандал, вчителька відбивалася від поліцейських пластмасовою лялькою (у далекі дев'яності до Польщі з України возили на продаж геть усе), та врешті,

дізнавшись, що діти приїхали мало не з самого Чорнобиля, їм повернули усі конфісковані речі (крім горілки) й доправили до церковного гуртожитку.

Вчителька плакала у мене на грудях, присягалася, що це більше не повториться, але вже за кілька днів я помітила, що наші господарі- семінаристи ходять ледь похитуючись, і часом уночі до моєї кімнати долинав хор п'яних чоловічих голосів, що співали церковні канти. Коридорами монастиря розлився густий запах перегару, і я зрозуміла, що запаси оковитої ще далеко не вичерпалися.

У відповідь на мої вмовляння й докори золотозуба вчителька похмуро мовчала, а малі лозничани бігали містом, скуповуючи на вторговані за горілку гроші «шелестючі» плащі. Чомусь саме це вбрання вважалося в ураженому радіацією селі найбільшим криком моди.

Сільські хлопчики й дівчатка, які юрмилися біля прилавків магазинів, видирали одне в одного блискучі цяцьки й голосно перегукувалися:

Петя, ти бачив, оно тітка гола у журналі продається!

Берка, а я собі кофту малинову купила з бльостками!

На нас озиралися поляки, і мені було страшенно соромно. Треба було щось робити — культурна програма, яку нам підготували господарі, зовсім не зацікавила ні вчительку, ні її учнів. І лише після довгих умовлянь діти згодилися піти до місцевого природничого музею. Містився той музей у старовинному палаці, а

опудала екзотичних звірів і птахів ще на початку XX століття привіз із різних континентів якийсь місцевий зоолог.

І несподівано, коли ми увійшли до першої зали, я почула, що діти замовкли. Повз нас проходили екскурсії польських школярів, які жваво перемовлялися, а мої лозничани стояли розгублені й принишклі. І раптом саме отой парубійко, що написав програмний твір про босу ніжку, тихо запитав:

А шо, їх усіх повбивали?

Діти дивилися на опудала пінгвінів, що їх польський мандрівник уполював десь в Антарктиді, на голову ікластого кабана, прибиту до стіни, на слонячі бивні, і у них в очах стояли сльози. І я зрозуміла, що оці маленькі селюки — найкращі діти у світі. Хай вони витирають носа рукавом і матюкаються, хай малюють трафаретні картинки, розраховані на те, що їх пожаліють і повезуть іще в якийсь закордон, і нехай продають горілку. Але ці українські діти, може, перші у світі відчули на собі, який крихкий світ, що їх оточує, і які ми беззахисні й залежні одне від одного — люди, птахи й дерева.