У пошуках Оґопоґо

Як не стати лузером

Я вже казала, що попри всю зовнішню доброзичливість канадці зовсім не нагадують янголів з крильцями. Насправді життя там досить суворе, і за нього треба боротися. Це одразу ж відчув мій син Женька, коли вже в перший день у чудовій едмонтонській школі його досить сильно відлупцював однокласник. Женька спершу здивувався, бо, надивившись на всі канадські приваби, назбиравши повну торбинку солодощів на Геловін, він думав, що й далі житиме у суцільному святі.

Але мій хлопчик уже мав деякий досвід у боротьбі за існування — недарма ж він ходив до рідного київського садочка та не менш рідної школи. Отже, битися він навчився раніше, ніж розмовляти. Пригадую, як його, трирічного, лаяла вихователька за те, що він стукнув на ігровому майданчику хлопчика Юру, який забрав у малого улюблену іграшку — зайця Зюзю і відірвав йому вухо. Я почала пояснювати синові, як погано битися і що такого робити в жодному разі не можна. На що дитина запитала:

— Ніколи?

— Ніколи! — твердо сказала я.

- І якщо мене б'ють?

— Ні, якщо тебе б'ють, то треба давати здачі, - трохи повагавшись, дозволила я.

Наступного дня Женька вдоволено розповідав:

— Мамо, а я сьогодні дав здачі Юрі… перший!

Отож наступного разу, коли у школі його почали обзивати й штурхати, Євгенко розвернувся й дав здачі. А що його супротивник був на голову вищий, син прийшов додому з розірваними штанами та облитою липким кленовим сиропом курткою. Я не знала, що робити: йти скаржитися на забіяк класному керівникові — молодому чоловікові, схожому на голлівудську кінозірку? Женька мені б ніколи цього не пробачив — він змалечку засвоїв, що стукати вчителям на однокласників не можна! І ми терпіли цілий місяць, аж поки я розповіла про шкільні проблеми в себе на роботі. Мої колеги подивилися на мене як на ідіотку і хором порадили:

— Негайно йдіть до директора! Адже вашого сина через те й лупцюють, що вважають ненормальним, лузером! У наших школах учні завжди скаржаться вчителям, якщо їх ображають! Це ж елементарно! Вчителя можуть навіть звільнити зі школи, якщо ви доведете, що вашого сина ображали і били!

Слово «looser», що в перекладі означає невдаха, вважається у Канаді,та й в усьому англомовному світі, чи не найобразливішим. Це досить точно характеризує ставлення канадського суспільства до людей, які не можуть себе захистити й досягти успіху. Лузером там бути не можна. Якщо на тобі є тавро невдахи — ти пропав. Тебе не любитимуть дівчата, тебе навряд чи візьмуть на роботу, та й усі родичі та знайомі дивитимуться на тебе з погано прихованою зневагою й жалістю.

І я набралася мужності і поїхала зі своєю новою приятелькою Оленкою до Женьчиної школи — Оленка мала перекладати, бо вчитель українською не розмовляв. Почувши, в чому річ, красень педагог на хвильку замислився, потім почав переді мною вибачатися і раз у раз запитував:

— А чому ж ваш син нічого мені не сказав?

Пояснювати, що в Україні не заведено скаржитися вчителям на свого кривдника, що в нас така дитина одразу ж переходить у розряд «ябед» і ганьбу цю не змиєш до кінця школи, я не стала. До мене раптом дійшло, що в цій країні не було совка, де кожен третій був стукачем, де людину могли посадити і навіть розстріляти за анонімним доносом, де взірцем для всіх піонерів мав бути Павлік Морозов, котрий здав свого тата, а його за це уколошкали погані куркулі. Цей молодий доброзичливий чоловік, що працював на чудовій і престижній посаді вчителя (заробляючи десь 50 тисяч баксів на рік), просто не зрозумів би мене. Я подякувала вчителеві, попрощалася і пішла, а вже назавтра від Женьки всі відчепилися. Виявляється, його однокласникам пояснили, що коли вони битимуть цього хлопця, їх виключать зі школи, а їм цього зовсім не хотілося. Тут і дорослі, і малі звикли довіряти владі, бо ця влада їх насправді захищає і майже ніколи їм не бреше.

Єдиним позитивним результатом цієї сумної історії було те, що в мого Женьку закохалася дуже гарна дівчинка-мулатка. Мабуть, вона теж була «неправильна». Коли ми вже мали від'їжджати, ця смаглява дівчинка, яка майже

не спілкувалася з моїм хлопцем у школі, раптом підійшла до нього на перерві і подарувала плакат, на якому було намальовано майже всі Женьчині подвиги в едмонтонівській школі. Але найбільше мені сподобався один напис: «Юджіне, не думай, що в Канаді всі такі козли, як той, що тебе бив. Головне, що ти жодного разу йому не піддався! І нічого не казав учителям! Ти завжди перемагатимеш! І пам'ятай про мене».