Старе місто займає лише один відсоток загальної території Таллінна, але саме сюди, на круті пагорби, оточені грубезними мурами й неприступними вежами, приїздять мільйони туристів з усього світу. Колись, за радянських часів, відвідати столицю Естонії було так само престижно, як побувати у Польщі, Чехословаччині чи Болгарії. Чистенькі вулиці, викладені старовинною бруківкою, затишні кав'ярні, де у череп'яні келишки наливали чудовий лікер «Старий Таллінн», звучання естонської мови — все це створювало атмосферу комфорту й благополуччя. Хоча водночас російськомовні туристи раз у раз наражалися на гострі погляди «місцевих», які красномовно свідчили про те, що прибульців з Росії тут вважають окупантами. Можливо, саме через цю непоступливість, а часом і відвертий спротив, естонці не розчинилися у радянському жлобстві, не стали по-справжньому рідними серед «республік-сестер» колишнього СРСР.
Найдивніше, що тепер мешканці Таллінна цілком спокійно ставляться до російської мови: небезпека, що їх поглине гігантський монстр зі сходу, минула. Нині російськомовні прибульці — такі ж туристи, як фіни, шведи, японці чи італійці. Вони завзято торгуються, вибираючи традиційні естонські сувеніри у маленьких крамничках. Купують ляльок в національному
вбранні, декоративні тарілочки, кухлики й глечички. Приміряють чудернацькі шапко-шалики, схожі на смугасті панчохи, — їх надягають на голову, як звичайну плетену шапочку, а довжелезний кінець замотують навколо шиї, як шалик. І усміхнені продавці, спілкуючись із галасливими покупцями, охоче переходять на мову «міжнаціонального спілкування». Хоча молодь уже майже не знає російської, зате англійською розмовляє цілком пристойно.
Усе населення цієї балтійської країни вдвічі менше за населення Києва. Але я переконана, що Естонія — велика країна, бо люди, які в ній живуть, ставляться до своєї землі як до найбільшого скарбу. Наближаючись до Таллінна, я із заздрістю дивилася на чисті-чисті узбіччя доріг, мурашники обабіч шосейних трас, чудовий ліс, що підходить впритул до моря, й ошатні вілли, оточені ідеально підстриженими газонами.
Мимоволі згадувала українські ліси, куди наші співвітчизники вивозять купи сміття, а потім обурюються: чому ж це гине матінка-природа?! Виявляється, рецепт дуже простий — треба ставитися до своєї країни, як до власного дому.
І, звичайно, неможливо уявити, щоб естонці почали забудовувати історичний центр Таллінна багатоповерховими потворами, міняючи неповторний ландшафт своєї столиці. Я думаю, що коли б мер Таллінна бодай натякнув на таку перспективу «розбудови» міста, його просто відправили б до божевільні. Мабуть, тому до наших днів збереглася аптека, що стояла на ринковій площі Таллінна ще тоді, коли не було відкрито Америку. Тільки сьогодні тут продають не висушені жаб'ячі лапки, кажанячі крильця чи акулячі плавці, а цілком сучасні ліки.
Міська ратуша XIII століття — єдина середньовічна ратуша, що збереглася у Північній Європі. Її шпиль прикрашає флюгер, фігурка воїна у військових обладунках — це Старий Томас, що тепер став символом Таллінна. Певно, жоден турист не поїде додому, не придбавши чи то керамічне, чи вирізьблене з дерева, чи викарбуване з червоної міді зображення цього кумедного чоловічка.
Часом талліннці жартують, що їхнє місто накульгує на одну ногу, і розповідають про те, що, блукаючи крутими вуличками старого Таллінна, ви неодмінно натрапите на дві паралельні вулиці з дивовижними назвами: «Довга нога» та «Коротка нога» — адже одна вулиця довга-довга, оточена високими кам'яними мурами, а друга зовсім куца, і складається вона лише з кількох будинків.
А коли ви підніметеся на високу замкову гору, то, поглянувши вниз, побачите гострі, вкриті черепицею дахи, вершечки готичних соборів, круглі вежі з вузенькими бійницями і мальовничу Талліннську затоку. І ви зрозумієте, чому впродовж віків це неповторне місто намагалися завоювати данці, шведи й росіяни. Та попри семисотлітню неволю естонці зберегли і свою мову, і неповторну культуру, і цілком щиро впевнені у тому, що їхня країна — найкраща у світі. Певно, саме через це Естонія стала повноцінною складовою Європи і світу. Адже нас шанують лише тоді, коли ми самі себе шануємо.