У пошуках Оґопоґо

Ой Канадо, Канадонько, яка ж ти невдобна…

Колись таку пісню склали українські емігранти, потрапивши у цю далеку країну. Щоправда, цю пісню співали українці вже третьої, повоєнної, хвилі еміграції, куди потрапили зовсім різні люди: і військовополонені — в'язні німецьких таборів, яких після повернення на Батьківщину могли посадити вже до сталінських концтаборів, і «політично неблагонадійні» інтелігенти, яких так не любив друг дітей Йосиф Віссаріонович, і прості дівчата і хлопці, котрих силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Певно, саме та сільська молодь зі Сходу України і склала тужливу пісню про «невдобну Канадоньку»… А найперші переселенці, котрі їхали сюди із глухих гірських сіл Західної України, тікали від злиднів. Вони мріяли про нові краї, де, як їх переконували вербувальники, землі дають стільки, скільки за день об'їдеш конем! І сердешні гуцули кидали свої крихітні клаптики землі, що були для них найдорожчим скарбом, і місяцями пливли у трюмах кораблів через море-океан у безвість.

Перші українські переселенці прибули до канадської провінції Альберта 1891 року. Тепер цих людей називають піонерами Канади, і картина з такою назвою висить у Канадському парламенті. Намалював її нащадок тих перших українських емігрантів Василь Курилик.

Наші працелюбні земляки зводили хати тут- таки, серед прадавніх лісових нетрів, викорчовували дерева й засівали землю житом і пшеницею, яку привезли із собою. А їхні діти, котрі не знали жодної мови, крім рідної — української, бігали по снігових заметах до найближчої школи. їх там дражнили і часто лупцювали, але вперті українці, зціпивши зуби, терпіли кпини однолітків, які зневажливо називали їх «люди у вивернутих кожухах», і вчили чудернацьку чужу мову та інші науки, щоб потім ставати лікарями й інженерами, юристами й банкірами. І вони вже ніколи не співали пісню про «невдобну Канадоньку», бо для них ця країна стала рідною.

Про все це я довідалася, коли потрапила до столиці провінції Альберта Едмонтона.