У пошуках Оґопоґо

Готельні фітнес-радощі й тема для лимериків

До готелю, що стоїть зовсім близько від гарячого озера, ми приїхали пізно вночі. Я, мов сновида, слухняно йшла назирці за своєю подругою, у якої після кількагодинного стояння на українсько-угорському кордоні, а потім довгої дороги крізь усю Угорщину ще залишалися сили, щоб жартувати з нічним портьє, який видавав нам ключі і пояснював, як потрапити до нашого номера.

Вранці мене розбудив її життєрадісний голос:

— Ану, швиденько прокидайся, надягай халат, гумові тапочки й не забудь номерок, що тобі видали при поселенні, - без нього тебе нікуди не пустять.

— Господи, у мене ж відпустка! — спробувала пручатися я, але вже за кілька хвилин ми бігли довгими покрученими коридорами, плутаючись у полах сліпучо-білих махрових халатів, до головної «фішки» цього готелю — великого басейну та усіляких фітнес-штучок, бо наш готель так і називався «Європа-фіт».

Виявилося, що воду сюди закачують прямісінько з озера Хевіз, — саме задля цього до однойменного містечка з населенням лише у 5 тисяч мешканців і приїжджають з усіх усюд люди.

Подруга, яка почувалася серед смердючої цілющої води як у себе у ванні, раз у раз командувала:

— Тепер пильнуй за отим закапелочком з краю басейну! Бачиш, он та гладка австріячка вже нагострила до нього лижі!

Леся хутко вхопила мене за руку, і ми попливли до невеличкого закрученого грота.

— Тримайся, зараз почнеться, — тільки й встигла вигукнути вона, як з усіх боків по нас вдарили потужні струмені води.

Якби я не встигла вхопитися за спеціальну трубу, приладнану всередині грота, то мене, звичайно, винесло б з цього штучного водоспаду, як легеньку тріску. Коли шалене вирування води вщухло, подруга потягла мене в інший бік басейну, де в цю мить на дні увімкнулися водограї такої сили, що на них, після деякого тренування, можна було стояти і тебе підносило вгору, наче на невидимій гойдалці.

Насолодившись ще кількома подібними процедурами, ми випливли крізь спеціальні пластикові ворітця у відкриту частину басейну й вдихнули свіжого прохолодного повітря. Після цього, посидівши у величезній спільній ванні у гарячій цілющій воді, що закачується сюди по трубах просто з озера (більше 15 хвилин сидіти там не можна — це шкідливо для серця), ми попрямували до сауни, де була кріокамера. Там ти потрапляєш ніби всередину холодильника, чи навіть морозилки, але перетворитися на бурульку не встигаєш, бо тут-таки, за стіною, на тебе чекає сауна, де можна поливати розжарені каменюки пахучими настоями трав і мліти у теплих хвилях духмяного повітря.

— Слухай, а мені тут подобається, — пробурмотіла я, напівлежачи на дерев'яних дошках гарячущої сауни.

— Так отож! — вдоволено відповіла Леся й додала загадково: — Зажди, ти ще не знаєш, які сюрпризи на тебе чекають.

— Хіба може бути щось краще? — проказала я, блаженно усміхаючись.

Та в цю мить обличчя приятельки закам'яніло, і вона втупилася в одну точку. Я простежила за її поглядом і також вражено завмерла. Бо побачила, що біля купки розжарених каменюк нахилився сивий дідусь і поливає їх із ківшика евкаліптовим відваром. Помітивши, що ми дивимося на нього, старенький радісно усміхнувся, випростався й гордо випнув груди, як культурист на змаганнях з бодібілдингу. І все було б добре, коли б цей дідусь не був геть голий і до того ж, за всіма ознаками, зреагував на нашу присутність точнісінько так, як збоченці у київських парках.

— Тікаймо, — прошепотіла Леся, і ми рвонули до виходу з сауни, а дідусь, ніби нічого й не сталося, продовжував усміхатися й навіть помахав нам на прощання рукою.

— Розумієш, у німців заведено ходити у спільні лазні, для них це звичайнісінька річ, там разом можуть паритися і жінки, й чоловіки, і навіть діти, — намагалася пояснити поведінку пенсіонера приятелька. — Щоправда, тут, у Хевізі, до сауни всі ходять у купальниках і плавках або загортаються у простирадло… Чому

цей дідусь вирішив постати перед нами у ролі Аполлона Бельведерського — не знаю…

— Добре, що ти мені все пояснила, бо я вже вирішила, що це і е обіцяний тобою сюрприз…

Згодом з'ясувалося, що старенький австрійський нудист, якого привезли до Хевіза лікувати артрит, ось уже кілька років перебуває в маразмі, а цього ранку йому пощастило втекти від пильної опіки доглядальниць. Ми ж з Лесею, переживши психологічний стрес, тут-таки склали сороміцького лимерика, який згодом разом з іншими нашими шедеврами, написаними у Хевізі, почав блукати по інтернету, обростаючи новими подробицями й варіаціями. Ось найпристойніша версія нашої творчості:

У Хевіз прибув австріяка -

Артрит лікував неборака,

Та посеред сауни

Постав в позі фавна він,

Геть сором забув, сіромаха!..

А ось і жорсткіший зразок нашої творчості, навіяний спостереженнями за грайливими німецькими та австрійськими пенсіонерами й пенсіонерками, які, омолодившись у цілющих водах Хевізу, поводилися як пустотливі підлітки:

Панок у готельнім джакузі

Піддав трьох панянок нарузі.

Вищали панянки, Раділи до ранку

— То ось ти який All inclusive!!!