У пошуках Оґопоґо

Мандрівка шоста Балаклава

Якщо посеред похмурої київської зими вам раптом заманеться вдарити об землю лихом-журбою, тікайте на південь, у Крим. Там стоять зелені дерева, там хлюпочеться море і літають чайки, там чисті набережні і порожні приморські кав'ярні. І серед облизаних хвилями зелених скляних скалок, трісочок та жмутків водоростей ви, може, знайдете чудову рожево- помаранчеву мушлю. І вона буде дивовижна й неповторна. Зовсім не така, як безліч її лакованих родичів, щедро розсипаних по всіх сувенірних яточках.

Ця мушля світитиме тихим сяйвом на вашому столі, коли ви повернетеся у місто, де небо сіре, сірий асфальт і сірі обличчя пасажирів у метро. Вона даватиме бодай слабку надію на те що зима все-таки колись скінчиться!

Балаклава — це навіть не місто. Її так довго засекречували через вирубану у скелях стоянку підводних човнів, що навіть статусу міста не дали. Балаклава вважається частиною Севастополя — «гордости русских моряков».

Як усе, до чого торкалася волохата рука гегемона, це маленьке містечко, що притулилося біля гір навколо чарівної бухти, спотворене хаотично наліпленими вздовж узбережжя будинками-коробками. І лише кілька старовинних палаців нагадують про те, що тут колись гуляли дами у мережаних сукнях, з парасольками

в руках, рум'яні діточки ліпили з піску замки, а вусаті дядечка у кумедних смугастих купальниках пірнали у морські глибини, щоб видобути звідти якусь дивовижну грецьку вазу чи чорну монету з профілем римського імператора.

Усе минуло. На Балаклаві стоїть тавро військового містечка, і його ще років сто відмиватимуть солоні морські хвилі. Але й цей забутий Богом куточок Криму вабить не розпещених західним сервісом громадян різних країн СНД. Життя в Балаклаві тече повільно й одноманітно, аж поки у травні починається курортний сезон і навала «диких» відпочивальників щільно вкриває блідими тілами місцеві пляжі.

Нещодавно тут знімали англійське кіно із загадково-розпусною назвою «Сафо». На віддалених від набережної скелях побудували декорації грецького містечка Лесбос. Виявилося, що дешевше збудувати в Криму міні-Лесбос, аніж знімати фільм на грецькому острові. І раптом завдяки цим декораціям стало видно, яким дивовижним могло б бути це місто. Білі будиночки, притулені до гір. Вони ніби виростають зі скель і є їх продовженням. Невеличкі церковці з округлими синіми банями. Все гармонійне й органічне. Мабуть, такою б і була Балаклава, коли б 90 років тому сюди не ступила нога всюдисущого совка.

Геть усе населення Криму страшенно боїться українізації. Мені здається, що, заколисуючи немовлят, кримські матусі лякають їх не сірим вовком, а страшним хахлом у помаранчевих шароварах. Той садюга підкрадається до сердешних кримських хлопчиків і дівчаток, щоб скрутити їх, прив'язати до парти і вчинити наругу — провести насильницьку українізацію. І, певно, бідолашні малята зриваються посеред ночі з ліжечок і ховаються від лютого хахла з голосним криком «НЕ НАДА! НЕ НАДА!».

Саме тому пильні кримські громадяни повивішували вздовж доріг велетенські щити з написами: «ЗАЩИТИМ РУССКИЙ ЯЗЫК!»

Але якщо абстрагуватися від цих прикрих ознак присутності великого північного сусіда, то в Криму можна чудово відпочити. Навіть у тій-таки Балаклаві. Навіть у грудні. Можна виходити на набережну й милуватися білими яхтами, припнутими до причалу, і слухати розповіді місцевих рибалок, що онде та, з синіми смужками — Алли Пугачової! А он та сріблиста — Макаревіча! А оно — Леоніда Даніловіча. Ми ево очень любім. Он нам набережную сделал!

Можна сісти під тентом затишної забігайлівки, де з ранку до ночі труться об ноги рідких відвідувачів худющі коти, і пити біле вино. І слухати море.

А можна здертися на гору до напівзруйнованої генуезької фортеці і уявляти, як сотні й тисячі людей складали ці грубезні мури, а потім ховалися за ними, стріляючи з гармат по ворожих суднах.

А зовсім пізно ввечері якась тьотя Мотя, що звабила вас на вокзалі й привела до себе «на постой», насмажить цілу пательню найсмачнішої в світі риби — камбали. І дзвенітимуть келихи, і ви з друзями співатимете веселу пісню про Галю, яка так погано скінчила своє недовге дівоче життя, припнута до сосни косами, і

побратаєтеся з місцевим відставним капітаном, і навіть випалите з ним люльку миру. І він тихенько, щоб не чула тьотя Мотя, признається, що народився на Чернігівщині, і зронить скупу капітанську сльозу у чарку з кримською мадерою.