У пошуках Оґопоґо

Агов, де ж ви, канадські жлоби?

Одне з перших канадських потрясінь — цілковита відсутність хамства. По вихідних, коли Женька не ходив до школи, а я на роботу — до університетського містечка з великими й маленькими навчальними корпусами, десятками затишних кав'ярень, забігайлівок та ресторанчиків, де були страви на будь-який смак: китайські, корейські, в'єтнамські, індійські, італійські, грецькі (список можна продовжити), ми з сином мандрували Едмонтоном. Користувалися при цьому найдемократичнішим транспортним засобом — автобусом.

Порівняно з київським канадський громадський транспорт видається взірцем досконалості — і через просторі салони, без оскаженілих натовпів пасажирів, що намагаються увібгатися всередину автобуса, і через розклад руху, що висить на кожній зупинці (щоб людям не доводилося марно чекати, не знаючи, приїде потрібний автобус чи ні), і через те, що водії тут неймовірно ввічливі. Якось я запитала у водія автобуса, що стояв на кінцевій зупинці, як дістатися до краєзнавчого музею. Він детально пояснив, як туди доїхати, а коли я вже досить далеко відійшла, раптом вискочив з автобуса й побіг до мене, щось вигукуючи. Я злякалася: невже я чимось образила цього підстаркуватого дядечка? Однак виявилося, що водій просто захвилювався, чи правильно я все зрозуміла, і наздогнав мене, щоб я, бува, не сіла не в той

автобус… Від несподіванки я так розгубилася, що в мене сльози підступили до очей. Уявити, що за мною женеться мій рідний київський водій, та ще й не для того, аби мене обматюкати, а щоб пересвідчитися, що я не заблукаю у незнайомому місті, було неможливо. Але людина швидко звикає до всього хорошого, тож невдовзі у нас із сином виробився імунітет на ввічливість, і до сліз я вже не розчулювалася.

Пригадую, що одного разу ми засумнівалися у якості канадських автобусів, коли раптом велика машина почала повільно нахилятися вбік.

— Тю, от тобі й чудові канадські автобуси, — розчаровано зауважив син. — Мабуть, пробилося колесо, тепер доведеться довго й нудно чекати, поки його поміняють, або пересідати на інший автобус…

Ми вже збиралися вийти, аж тут виявилося, що автобус зовсім не зламався — просто на зупинці чекав чоловік на інвалідному візку, тож водій за допомогою спеціальних пристроїв нахилив автобус так, щоб тому було зручно в'їхати всередину по широкій відкидній дошці, а потім допоміг інвалідові зручно розташуватися на спеціально відведеному для цього кріслі і склав його візок.

І ще одне з найяскравіших вражень від перших днів перебування в Едмонтоні: там ніхто не плює на землю. Що це — особливості загадкової канадської душі? Виховання? Відсутність слини? Кажуть, що під час епідемії туберкульозу на початку минулого століття поліціянти щосили били кийком по спині кожного, хто

плювався, та ще й брали за це скажений штраф. Можливо, це і е найкращий метод виховання свідомості у громадян?

Між іншим, краєзнавчий музей провінції Альберта, до якого ми доїхали без будь-яких ускладнень завдяки турботі водія, вразив мене у самісіньке серце. Влаштований він зовсім за іншим принципом, ніж у нас. Там головна мета — спілкування з відвідувачем, особливо з дитиною, для котрої візит до музею перетворюється на справжню пригоду. Ось велетенська зала з цілими аметистовими «трубами» — вирубаними у Скелястих горах, неподалік (звичайно, за канадськими мірками) від Едмонтона. Бузково- рожеві кристали підсвічено в такий спосіб, що видно кожну грань, кожен відтінок — від ніжно-фіалкового до темно-лілового.

А ось кімната з шафами, що складаються з безлічі шухлядок. І на кожній напис: «ВІДЧИНИ МЕНЕ!» А там — чийсь м'якенький хвостик і біля нього табличка: «ДОТОРКНИСЯ ДО МЕНЕ!» Або гніздечко, майстерно сплетене пташкою, пір'їнка якої лежить у сусідній шухлядці, в яку може зазирнути кожен допитливий відвідувач. І жодних грізних вигуків:

Ану відійди від вітрини!

Не торкайся руками!

Не галасуй!

При мені працівниця музею, усміхаючись, запрошувала діток взяти до рук якесь волохате страховисько — там саме експонувалися екзотичні комахи й рептилії, а оте чудовисько, як виявилося, було цілком миролюбним та ще й дресированим павуком. При цьому малеча довідалася про те, як треба остерігатися отруйних комах, а ще їм розповіли, що кожна жива істота у світі заслуговує на життя так само, як і ми, люди…

Тобто ідея про те, що homo sapiens — цар природи, здається, в Канаді не така популярна, як у нас. Можливо, тому у них збереглися більшість лісів, річок та озер? Можливо, тому, коли машина зупиняється на дорозі, прокладеній крізь величні й дивовижно прекрасні Скелясті гори, до вас довірливо, підходять олені і їдять хліб просто з рук?