У пошуках Оґопоґо

Мандрівка сьома Єгипет — наближення

Подорож до Єгипту почалася з дзвінка подруги, яка вкрадливим голосом запитала: «Лесю, а в тебе е зайві триста баксів?» Рятуючи нашу багаторічну дружбу і пам'ятаючи сумний досвід попередніх позичок, я вже хотіла збрехати й сказати — ні! І навіть схрестила безіменний і середній пальці на лівій руці. Але в останню мить плюнула на всі перестороги мудрих людей, типу: «хочеш втратити приятеля — позич йому грошей», або «позичаєш чужі гроші, а віддавати треба свої…» і зізналася, що отримала шалений гонорар — якраз 300 у. о.

І тоді подруга тремтячим від хвилювання голосом зацокотіла:

— Завтра вранці вилітаємо до Шарм-ель-Шейха! Це в Єгипті. На березі Червоного моря. Там коралі й жовті, сині, малинові риби! Там — літо!!!

І ми поїхали. Адже така нагода трапляється лише раз у житті — коли горять синім полум'ям путівки, від яких відмовилися багатенькі буратіни. Бо десь там, у далекому Єгипті, насуваються піщані бурі, або їм запропонували щось іще крутіше і туристична фірма продає путівку втричі дешевше. Треба мерщій хапати удачу за хвоста і, не гаючи ні хвилини, кидати в дорожню торбу купальника, дві футболки, короткі літні штанці і мчати в аеропорт Бориспіль. А тоді стояти біля «зеленого» митного коридору з дурнуватою щасливою усмішкою і чекати, що ось-ось тебе покличуть на борт білокрилого лайнера і почнеться казкова мандрівка.

Але скільки можна тримати на обличчі ту безглузду усмішку? Годину? Дві? Три? Ми з подругою почали втрачати надію на п'ятій годині чекання. Аж тут лагідний голос повідомив про те, що всіх пасажирів рейсу Київ — Шарм-ель-Шейх просять підійти до п'ятого віконечка, де на нас чекає важлива інформація.

— Ну все, — сказала подруга, — гаплик! Нас кинули! Зараз оголосять, що ця поганська туристична фірма прогоріла, а її шеф зник з нашими грошенятами у невідомому напрямку…

— Так, це було надто гарно й дешево, щоб бути правдою, — погодилась я, і ми понуро посунули до гурту похмурих людей, які обступили усміхнену тітоньку в уніформі.

Виявилося, що наш рейс просто трохи затримується (на якихось сім годин!) і що от просто зараз нам усім видадуть прозору пластикову коробочку з булочкою. Тут тітонька засяяла ще інтенсивніше і додала, що до булочки додається ще й сирок і шматочок масла. Мабуть, вона сподівалася від нас більшої радості та вдячності, але наші друзі по нещастю, об'єднані спільним лихом, мовчки розбрелися по кутках аеропорту й почали пити заготовлені в подорож коньяк і горілочку, закусюючи їх скромними канапками з сиром.

Тож коли серед глибокої ночі нас врешті покликали на посадку, настрій в усіх був веселий і жартівливий. Нам було байдуже до пронизливого вітру, нас не здивувало й те, що автобус спершу привіз нас не до того літака і знервована стюардеса почала відштовхувати нас від трапа. Потім вона тихо обматюкала сонного водія й сказала, куди саме нам треба забиратися. Врешті ми все ж опинилися у м'яких кріслах, пристебнулися й злетіли у чорне беззоряне небо.

Агов, Єгипет, ми летимо до тебе! Невже й справді вже за чотири години ми зануримося у теплі хвилі Червоного моря й чудові барвисті риби підпливатимуть до нас, випрошуючи частування? Я заплющила очі й відразу провалилася у глибокий здоровий сон. До мене наблизилася велика фіолетова рибина в окулярах, зазирнула мені у вічі й лагідно сказала чистісінькою українською мовою:

— Ми прибули в аеропорт Шарм-ель-Шейха. Температура повітря плюс двадцять три градуси.

Ми підхопили речі й, сповнені фантастичних передчуттів, вийшли у теплий єгипетський ранок. Навколо шелестіли листям високі пальми, і ми замружилися від сліпучого сонячного проміння. Казка почалася!