У пошуках Оґопоґо

Австрійська родіна-мать і дівчинка на одноколісному велосипеді

Ми їхали по широчезній швидкісній трасі на шаленій швидкості, на шибці нашого автомобіля виднілася наліпка — дозвіл користуватися цим самим автобаном, придбаний за кілька евро, але ми так і не зустріли жодного поліцейського, якому б треба було цей дозвіл показувати. Мені, як людині, що виросла в умовах постійних перевірок і підозр і призвичаєній до того, що треба весь час доводити, що ти нічого не порушив, порожній пропускний пункт між Угорщиною й Австрією, ввічливість автомобілістів, котрі не намагалися випередити одне одного, матюкаючи винуватця будь-якої затримки на дорозі, були незвичні і навіть трохи непокоїли.

Але вже давно відомо, що до хорошого людина звикає надзвичайно швидко. Отож я врешті «відпустила ситуацію» і безтурботно дивилася у вікно, за яким пролітали акуратні, розкреслені рівнесенькими дорогами поля, чистенькі ліси без жодного натяку на купи сміття та на обгорілі, понівечені дерева. Все було настільки ідеальне, що в мене знову виникло якесь тривожне відчуття. Раптом мені почало здаватися, що це декорації до якогось фантастичного фільму на кшталт «Аватару», такі собі анімаційні штучки комп'ютерного генія…

Коли я поділилася зі своєю життєрадісною подругою сумнівами, вона тільки скрушно похитала головою, пробурмотіла собі під носа щось на зразок «сердешна ціпа, як у тебе все запущено» й запропонувала найкращий, на її думку, рецепт від похмурих думок:

— Зараз тут по дорозі буде заправка, а поруч невеличке село. Там е класний італійський ресторанчик. Господар — геній по виготовленню смачнючої піци. Причому її печуть просто при тобі, у великій пічці. Поїмо, відпочинемо, і ти переконаєшся, що все це не ілюзія, а справжнісінька реальність. Звикай, подруго, ми у цивілізованому світі третього тисячоліття!

— А навіщо нам їсти у піцерії? — здивувалась я. — Ти ж обіцяла якісь дивовижні австрійські яблучні струдлі?

— Не все одразу — будуть тобі й струдлі, і кохве, і какава з чаєм, — процитувала незабутній кіновислів подруга. — Просто торік я тут випадково зупинялася і переконалася, що смачнішої піци не роблять навіть в Італії…

Родина симпатичних італійців, яка господарювала у невеличкому придорожньому ресторанчику, і справді просто на наших очах приготувала чудовий обід, причому піцу випікали за всіма класичними рецептами, жонглюючи шматком тіста, змащуючи його усілякими соусами й укладаючи шарами м'яку сиро- копчену ковбасу пепероні, сир моцарелу, який вмить розтоплюється й перетворюється на м'яку тягучу масу, додавали шматочки помідорів та маслин.

— Я не визнаю всіх отих збочень, коли до піци додають ананаси, папаю та інші екзотичні

штучки! — категорично заявила моя приятелька. — Піца мае бути піцою.

Чомусь саме у тій маленькій італійській піцерії, споживаючи розкішну піцу й смакуючи запашну каву, я відчула різницю між своїми попередніми мандрівками й нинішньою. Досі, окрім довгого переїзду автобусом з канадської провінції Альберта до Британської Колумбії, я подорожувала тільки літаком або потягом. Мене привозили на місце призначення, возили по екскурсіях, показували пам'ятні місця й архітектурні шедеври, але я не бачила самої країни, з її провінційними містами, містечками й селами, куди не прокладено туристичні маршрути, де життя і е справжнім, а не підлаштованим під єдиний туристичний трафарет. І лише у цій незапланованій подорожі, куди мене мало не силоміць витягла схильна до авантюрних імпровізацій подруга, я зрозуміла, що мандрувати треба саме так — зупиняючись у випадкових придорожніх забігайлівках, розпитуючи шлях у місцевих мешканців, ночуючи у крихітних приватних готеликах, не знаючи, що на тебе чекає за найближчим поворотом.

— Он бачиш, там попереду вже видно обриси Альп. — Леся показала на ледь помітні контури далеких гір, які я спершу сплутала з великими купчастими хмарами. — Отже, до Граца вже зовсім недалечко.

— А чим він цікавий, цей Грац, окрім того, що подарував світові м'язистого термінатора?

— Дівчино, схаменися! Та це ж одне з найчарівніших європейських міст! Взагалі, часом мені здається, що Австро-Угорщина для того й

існувала, щоб залишити після себе усю цю архітектурну красу. Австріяки були неймовірно багаті, але, на відміну від сучасних українських заможних буратінок, ще й розумні та освічені. Тож тепер у невеличкій Австрії е безліч дивовижної краси міст. До речі, і в Угорщині, і в Україні, на щастя, залишилися окремі споруди і навіть цілі вулиці й міста, які нагадують про часи панування австро-угорських імператорів та імператриць. Наші Чернівці, які не встигла до кінця сплюндрувати радянська влада і до яких не допався якийсь місцевий Льоня Космос, — типовий зразок такого розкішного барокового міста. Нещодавно вдячні чернівчани навіть спорудили пам'ятник найяснішому цісареві Францу Йосифу! Уявляєш?

До Граца ми доїхали без будь-яких пригод і, залишивши машину на тихій вуличці, вирушили до центру, раз у раз зупиняючись і клацаючи фотоапаратами — Леся розкішним «Ніконом» з дорогущою досконалою оптикою, а я звичайною «мильницею». Можливо, через те, що для моєї подруги ця подорож була звичайною і навіть рутинною справою, вона дивилася на місцеві приваби спокійним поглядом професійної журналістки. Я ж захоплено зойкала й намагалася увічнити усі місцеві дивовижі.

Серед суцільної архітектурної гармонії й краси мою увагу привернула химерна металева статуя, що височіла біля вишуканого будинку оперного театру й видавалася пародією на київську Родіну-мать. Але, на відміну від монолітної металевої київської посестри, ця була зроблена з окремих залізних палиць і нагадувала

кістяк доісторичного динозавра — такий собі каркас з мечем у правиці й дротяним колом, що, певно, мало символізувати земну кулю, яка, за відсутності лівої руки, була просто приварена до її металевого тулуба. Щоправда, завдяки своїй ажурній структурі залізна захисниця Граца не давила на психіку й не викликала почуття безвиході й страху, як наша страхітлива блискуча Валькірія. Звідки цей чудернацький витвір сучасного монументального мистецтва з'явився у центрі старовинного австрійського міста, з'ясувати не вдалося, але сподіваюсь, що це залишиться поодинокою спробою модернізувати чарівне європейське місто…

В одному з численних парків зі старими доглянутими деревами й квітучими кущами (сюди, як і до Угорщини, весна приходить набагато раніше, ніж до рідної України) ми познайомилися з симпатичною дівчинкою, яка вчилася їздити на одноколісному велосипеді. Дитина так впевнено трималася в сідлі цього ненадійного транспортного засобу, так вправно втримувала рівновагу, балансуючи у повітрі руками, виробляла такі складні повороти, що ми почали голосно аплодувати юній приборкувачці велосипедів і захоплюватися її майстерністю.

Виявилося, що звуть дівчинку Анна, вона мріє стати цирковою акробаткою, як і її батьки. Але головна мрія дівчинки — здійснити навколосвітню подорож, та ще й незвичним способом. Анна вирішила, що увійде до Книги рекордів Гіннесса як перша мандрівниця, що пересувається на одноколісному велосипеді! Ми з Лесею перезирнулися і, ховаючи посмішки, запросили

малу мрійницю відвідати й Україну і навіть, на всяк випадок, залишили Анні свої візитівки.

— Знаєш, а я не здивуюся, якщо за кілька років ми прочитаємо про велосипедну подорож Анни у газетах або побачимо її на ось цьому одноколісному диві десь у телевізійних новинах. І цілком можливо, що одного чудового дня Анна доїде й до Києва і постукає у двері твоєї або моєї квартири, — сказала мені подруга, коли ми, попрощавшись із дівчинкою, вже вийшли з парку.

Ми попрямували до старовинного центру Граца, який всуціль складається із пам'ятників архітектури. Саме тому площа Ринок оголошена ЮНЕСКО культурним надбанням людства, бо в жодному європейському місті немає такої кількості унікальних архітектурних споруд, як на цьому порівняно невеличкому клаптику землі.

Окрім безлічі кав'ярень, модних бутиків та книгарень Грац має неймовірну кількість пам'ятників, бюстів, меморіальних дощок та знаків. Однією з характерних особливостей австрійського зодчества є непереборна любов до позолоти. Не тільки окремі деталі палаців, а й цілі скульптури австріяки вкривають позолотою, певно задля того, аби нагадати про золоті часи своєї колись могутньої й непереможної імперії.

Що ж до яблучного струдля, який, власне, й послужив поштовхом до нашої одноденної мандрівки до чарівного міста у передгір'ї Альп, то ми насолодилися цим шедевром кондитерського мистецтва, сидячи посеред ринкової площі

за маленьким столиком вуличної кав'ярні. Було і справді дуже смачно, хоча, аби не розчаровувати Лесю, я не сказала, що у Львові на вулиці Староєврейській, у маленькій затишній кав'ярні, що зветься Цукерня, яблучні струдлі нічим не гірші.