У пошуках Оґопоґо

Мандрівка друга Пітер

Коли вам, як оце мені, раптом випаде нагода відвідати Росію, а наразі до північного сусіда українці можуть їздити без жодних віз, їдьте до Санкт-Петербурга. До Пітера у мене двоїсте ставлення. З одного боку — похмуре місто- монстр, що пожирає людей. Ось перебігає сірий колодязь двору сердешна Нєточка Незванова. А ондечки плачуть і ридають «униженные и оскорбленные бедные люди». Аж гульк — десь там Сонечка Мармеладова вже стоїть на бойовому посту під червоним ліхтарем, готова віддати найдорожче, що в неї е, заради тата- алкоголіка і сухотних братиків-сестричок. І зголоднілий студент Родіон Раскольніков уже підкрадається з добре вигостреною сокирою до бабусі-лихварки. Одне слово, повний гаплик — вічні сутінки й садомазохістичні експерименти геніального Федора Михайловича.

Сказати, що я з дитинства мріяла потрапити до Ленінграда (а саме так, мої маненькі любі друзі, називалося це місто-герой ще якихось 20 років тому), я не можу. То була б неправда, а у своїх подорожніх нотатках я твердо вирішила писати щиру правду. По можливості.

Звичайно, я усвідомлюю, що це унікальне місто. І справді, нема такого другого у світі. Просто жоден цісар, король чи падишах не додумався до того, аби запросити до себе на роботу вахтовим методом геть усіх найвідоміїпих архітекторів-іноземців. Отак собі взяти й перекупити їх, давши вдесятеро більше, ніж решта ясновельможних замовників. А тоді зігнати у непролазні болота купу народу і день і ніч будувати диво-місто. Щоб усім аж заціпило від заздрощів! Людей на тій супербудові XVIII віку полягло безліч. Було там і наших козаків 60 тисяч — лежать вони під фундаментами вишуканих палаців і, певно, символізують нерозривну дружбу двох братніх народів.

Але все це теорія. На практиці ж, приїхавши до Пітера наприкінці травня, коли тільки-но починаються білі ночі, ви закохуєтеся у нього. Ви ходите між гігантськими соборами, палацами й пам'ятниками, і місто поволі гіпнотизує вас. Жваві тітоньки-екскурсоводи хапають вас за руки й спокушають фантастичною мандрівкою пітерськими каналами. Не вагайтеся, сміливо стрибайте до будь-якого катера чи човника (їх тут безліч на кожній річці чи каналі) і пливіть під дзюркотіння води й підсилений гучномовцем захриплий голос чичероне.

Місто пропливатиме перед вами гармонійне, витончене, якесь аж нереально-досконале. Казанський собор, Ермітаж, Петропавловська фортеця, Інженерний замок, Адміралтейство, Ісакій, церква Спаса на Крові і палаци, палаци, палаци… Здається, золото капає зі стін і діаманти виблискують на царських коронах, засліплюючи тлуми туристів.

А вночі, коли було ясно, як о 5-й вечора у Києві, я підійшла до пам'ятника божевільного царя, якому привиділося місто-химера, місто-фантом, і він, наділений безмежною владою, втілив шалену мрію у життя. Величезний Петро сидів на величезній здибленій коняці. Щоб утримати рівновагу мідного вершника, скульптор видовжив тварині хвоста, і кінь спирається не лише на задні копита, а й на свій довжелезний хвіст.

— Це ти — той Первий, що розпинав нашу Україну?! — суворо спитала я в мідного можновладця.

Та Петро й не глянув на мене. Він похмуро й безвідривно дивився вдалину, певно приміряючись до того, куди б іще прорубати вікно і визначаючи майбутнє свого великого й нещасного народу. І я махнула рукою, забула про політику й складні українсько-російські взаємини і пішла дивитися, як одночасно, о першій ночі, розводять усі мости на Неві. Такого не можна побачити ніде в світі.